© а н д р і й ж у р а к і в с ь к и й : лист номер 311 для К.Б. 2032 р.Б. листопада число 6-те м.Івано-Франківськ аум вступне слово мир дому твоєму! Привіт, я вирішив закидати Тебе листами. Пам”ятаючи перший, той давній дитячий номер 4, наважуся нагадати Тобі про те, що ця Гра, як і усе на світі (за виключенням Медалі, згаданої колись Боргесом у однойменному оповіданні) має щонайменше 2 боки, або, якщо хочеш – 2 кінці.J. Так от, номер 4, а тепер- номер 311, хоч і відмежовані 3-ма десятиліттями та прірвою досвіду, але ж складають вони одне. То отже ото Тобі тоді був інь,а ото Тобі тепер ян . Факт, що складаються докупи ті 2 половинки лише тепер, є частиною випадковий, частиною ж деякою обставиною визначений. Про яку, власне, мова нижче по тексту і піде. Мова, адрсована Тобі. Пам”ятуючи давню зацікавленість Твою таємницею і чарами розв”язування вузлів (скільки часу минуло? то був 2002-й, корінь нашого знайомства), і тепер Я спробую переказати тут одну історію, яка, можливо, проточить хоч дещицю світла і чару на вищезгадану делікатну (о, вельми! навіть інтимну, я б сказав) тему. Сподіваюся, з неї Ти дещо одержиш для себе. І, звичайно, я покірно чекатиму на Твій відгук. Отже, починаю. Життя розпорядилося так, що наприкінці віку я знову живу і працюю у рідному місті, харчуюся майже виключно сирними кониками, активованим вугіллям і ментолово-евкаліптовими хлібцями. Їх, слідуючи вказівці Павича, я намагаюся перетворювати на думки. Запиваю свою поживу я кавою по-гренландськи, аморальною водою та численними трав”яними настоянками (тут і меліса, і чебрець, і звіробій, ромашка, шипшина, глід, канабіс, омела, чорна троянда, шавлія, чай, реальна японська груша та ін.). Ходжу все тими ж вулицями попри все ті ж милі серцю будинки. Буваю у тих же курильнях і каварнях. Останні місяці минули напрочуд розважливо та спокійно – я продуктивно працював над текстами, треками та відеорядом, які незабаром складуть невеличкий роман. Можливо, що то буде мій останній. (Його тематику, структуру, варіанти титулування та інші подробиці Ми з Тобою, як пам”ятаєш, обговорювали не так давно під час тієї незабутньої віртуальної трансатлантичної прогулянки). Але я постійно відступаю від основного. Так от: тижні зо 2 тому трапилася одна подія, прямо пов”язана із вищезгаданою вже темою, і вона, зізнаюся, дещо “вибила мене з колії”. Тоді по відеофону зі мною сполучився мій син, Андрій-молодший (як Ти пам”ятаєш, йому в травні виповнилося 27 – він теж народжений під знаком Taurus). Виглядав він збудженим та нездоровим, надто блідим, до того ж, прямо поміж очима у нього я помітив вертикальний багряний рубець, який плавно переходив у ніс. На візаж то було зовсім несхоже. Він оповів, що за кілька днів буде у Станіславі і що він хотів би мені повідомити дещо важливе. За 2 дні ми зустрілися за вечерею, рубець був на місці (хоч я не обмовився про нього і словом), і Андрій, обговоривши зі мною справи, здоров”я та тенденції, натякнув нарешті на те, що стосується розв”язування вузлів та мене особисто. Як Ти знаєш, він все ще практикує ці речі, які багато хто вважає тепер безплідними, безнадійними та застарілими. Я ж полишив цей спосіб життя багато років тому, і не дивно, що був здивований. Роздумуючи про це, я почав підозрювати найгірше. Та от, коли подали десерт, жовтий чай, коньяк та сиґари, Андрій-молодший наважився згадати про ті події, що трапились із ним (нібито?) уві сні. Я наполіг на послідовній та детальній оповіді, і нарешті син, подолавши сумніви, розповів мені свій сон про ПОДОРОЖ НА ПІВНІЧ ДУШІ Сниться мені, ніби Двері купе були червоного дерева, з інкрустацією із слонового бивня у вигляді римської цифри «чотири». Так я зрозумів, що то і є моє купе, попередньо ще раз звірившись із квитком. Увійшовши, я одразу відчув, як мої черевики втопились у пухнастому чорному килимі, зачесаному на лівий бік. Усі чотири полиці були виконані як дивани епохи Хлодвіка 14-го, короля-Сонце, такі ж смугасті та з гнутими ніжками у вигляді лев`ячих лап. Різнилися вони тим, що на верхній лівій та нижній правій полицях смуги були чорні і жовті, а, відповідно, на верхній правій та нижній лівій – сірі та оранжеві. Над кожною із полиць була прикріплена сенсорна портативна лампада philips у вигляді неопалимої купини. На долішній лівій полиці сидів чоловік, старший за мене років на 20, у темних С-плекс окулярах та в жалобному чорному костюмі. Під жакетом виднілася безрукавка із фарбованої крокодилової шкіри, знову таки чорна, вигаптувана червоним та блакитним бісером. Чоловік їв копчену курку, втинаючись іклами в тушу, яку він тримав обома руками прямо перед собою. Потім він повернув свою голену голову у мій бік і застиг у широкоротій посмішці. Виглядало так, ніби був страшенно чимось задоволений. Тільки тоді я помітив, що у його чорній, мов ніч і кудлатій, наче різеншнауцер бороді, блискають такі ж чоренні ебонітові зуби. Я сів навпроти нього, мовивши “Доброго вечора”. Лисий облизав свої масні пальці, зняв окуляри і відповів: - Тобі слід нагору. На горішню праву, таку ж, як і у мене. Він простяг мені руку та запрезентувався: - - Аркадій Макаров, музикант, їду з Калуша в Гусятин грати доньчине весілля. Хижацька посмішка відштовхувала мене, не сходячи йому з розкошланого писка. Я потис йому руку і представився теж, запитавши й про те, чому мені обов”язково потрібно на горішню полицю. І сниться мені, ніби той відповідає: - - Вузли вузлами, юначе, але ж прості речі необхідно знати кожному. Не встигнеш кліпнути , як в дурнях опинишся. Отже- чорно-жовті – вони для жінок, розумієш, а наші, себто чоловічі – сіро-помаранчеві. Чи ти, може, жінка?,- запитує він, підморгнувши мені своїм лівим оком, втричі більшим за праве,- у тебе ж також має бути таке … Я припиняю натягувати на подушку смугасту, сіру з оранжевим наволочку, і озираюся на нього. З подивом та огидою бачу велетенський коричневий пеніс, що виринає десь поміж бортами його піджака і сягає верхнього ґудзика на гаптованій бісером крокодиловій безрукавці. Мене починає вернути, і я прожогом вибігаю з купе. Потім стою, зігнувшись над унітазом, і полегшую свої страждання усім відомим способом. Роздивляюся рекламну голограму дизайн-студії Mirkwood Graphics. Хитаюся разом із потягом, намагаючись очухатись після стресу. Обід, замовлений у ресторані “Континентал”, лежить тепер десь поміж рейок, за декілька сотен метрів позаду, так і не перетравлений. Тоді я зціплюю зуби, дістаю швори і розв”язую вузол СВА-4, прийнявши попередньо піґулку скополомолу. Тепер все піде гаразд. І сниться мені, ніби повернувшись до свого лиховісного купе, я застаю там вже цілу купу людей. Усі вони п”ють, їдять, курять, танцюють і співають, грають на музичних інструментах, Макаров, зокрема, віртуозно виконує щось на віброскрипці. Якісь жінки одразу беруть мене в оборот, обхоплюючи мені пояс та шию численними руками. То був єдиний момент, коли я став підозрювати, що сплю – в купе просто не могло бути так багато місця. І от я вже лежу на своїй смугастій полиці, дивом зігнавши звідти чотирьох дівчат та двох парубків із вусами, гострими, як ножі для розрізання конвертів. Я відчуваю, як приємна скополомолова важкість розповсюджується по тілу, пригладжує на ньому кожну волосину, сповільнює дихання і стуляє мені повіки. І уві сні я засинаю і бачу сон, ніби лежу в ліжку у себе вдома і посміхаюся крізь запахи кави та кориці. Пахощі повисли у кімнаті густою хмарою, і ось вона починає рухатись, наближаючись до ліжка, а я так прагну бути оповитим нею, аж хмара досягає мене і цілує у скроню. Я впізнаю у ній свою дружину, Мілу, і дивуюся: як же я міг не впізнати її раніше?, але вона накриває мої очі долонями, осідлавши мене, немов моторолер. Запах досягає найвищої концентрації і її перса торкаються моїх вуст, я цілую їх, а вона без жодного звуку вкладає мене у святилище свого тіла, п”ючи при цьому з моєї душі. А та душа моя – як озеро, відображає душу дружини, і від цього ділиться на 2 половинки, стає схожою на схематичні зображення дам та королів у гральних картах. А потім взагалі розпадається на безліч мікроскопічних уламків, таких живих, із лисими головами та коричневими хвостами. І вони із божевільною швидкістю прямують догори аби вийти з мене, я вибухаю і кричу, а в ту мить незнайомий жіночий голос повертає мене назад до попереднього сну. І от мені сниться, ніби я лежу все на тій же верхній правій полиці і усвідомлюю, що тільки-но кінчив у лоно незнайомої дівчини, осідланий нею і абсолютно безтямний. Вона дивиться у мої однакові очі і каже: - - Йинтадзен інем итсенирп нів… Раптом замовкає, і тоді сниться мені, ніби вона, сміючись, дістає звідкілясь дзеркало і, підморгнувши мені своїм лівим оком, втричі більшим за праве, говорить прямо у нього. При цьому я не можу бачити її лиця, зате розумію те, що вона каже: - - Вибачай, хлопче, але завтра мені обріжуть коси, а наречений у мене такий, що пальця в рот йому не клади. Та хоч не знає про те, але спадкоємця він принести мені нездатний. За цим послідував вибух реготу, а я потію і страждаю, як жінка при пологах. Я слухав тишу і ніч, розряди струму тріскали в лампадах, а чиїсь зуби скреготали піді мною. Сьомий піт витікав з мене мутною рікою, а був він зелений і масний, наче оливкова олія. Чутно було, як краплі падають вниз із моєї полиці на нижню, як шкіра на моїх губах лущиться і відшаровується. Чуно було у тому сні, як пальці перебирають швори, як бояться вузла; чутно було, як росте волосся уздовж хребта і як зріє плід у когось під серцем, як загострюються риси обличчя і як пліснявіє вода. Я ледве зважився і розв”язав МЕВ-6. У ту ж мить потяг різко зупинився, заскреготали рейки і голографічна стюардеса промовила мені у саме вухо: “..Київ!…” І сниться мені далі, ніби я швидко хапаю свої речі, забуваю то одне, то інше, поспішаю зійти із цього клятого потяга, біжу коридором і думаю: “Чому ж надворі ніч, адже до Києва ми прибуваємо біля 9-ї ранку?” Але там – ніч. Тоді я сходжу із потяга, і він одразу ж мчить далі. І не було там ані перону, ані Києва, а була сиза досвітня рівнина – скільки сягає око. Навіть вітер не дме, а сонце звістило про схід чомусь на північному горизонті. Звістило розрідженим червоним світінням, що, перевалюючись через край земляного диска, сповнило мені душу сум”яттям. Зі східного боку до мене наближалась якась ледь помітна світлова пляма. Я подумав: “Мікроавтобус!” і не сходячи з місця чекав. Коли об”єкт наблизився, я зауважив, що то не мікроавтобус, а звичайнісінька фіра, і тягнуть її чомусь троє шестиногих коней. Та фіра пересувалася не надто швидко, тому я, попередньо закинувши туди валізу, ускочив на неї сам. Там несамовито смерділо, а на купі брудного мотлоху, схрестивши ноги, сиділа дівчинка років 5-ти. В руках вона тримала круглу антикварну кварцову лампу, яка освітлювала все в радіусі півметра навколо примарним синім світінням, густим, як квасне молоко. Сиділа вона обличчям до мене і спиною до погонича, який раз по разу шмагав батогом шестиногих коней. По її очах, великих, білих і вирячених, немов сателітарні антени, було видно, що дівчинка сліпа. Її волосся, довге та сплуьане, нагадувало водорості. Воно було зелене, як мій піт. Раптом погонич повернув голову назад і люто загарчав. Його обличчя було ніби скам”яніле, і я впіймав себе на тому, що воно видається чомусь підозріло схожим на сувору личину давнього бронзового Івана Франка, того, що стоїть у рідному місті перед облмуздрамтеатром. Це ввігнало мене у паніку. Зізнаюся чесно: я не на жарт перелякався. Загроза велика і очевидна. І тоді сниться мені, ніби я гарячково вихоплюю із внутрішньої таємної кишені швори і розв”язую ще один, цього разу МЕВ-2 (!) Надходить полегшення, і мені нарешті спадає на думку що ж вдіяти. Обережно підсуваюся до зеленоволосої дитини і промовляю їй прямо у видовжене гостре вухо: - - Хто Ти? Мовчить, а я витріщаюся їй у дурне обличчя. І тут сниться мені, ніби розтуляє вона свої тонкі губи, вищиривши 4 ряди ідеально квадратних білих зубів. Ті зуби схожі на клітинки із зошита, а у кожній із них- літера. Склавши їх докупи, я прочитав: “ Я ДОЛЯ ТВОГО БАТЬКА. ЇДУ ЗІ СМЕРТЮ ВІНЧАТИСЬ. СВЕКРОМ МОЇМ БУДЕ БІЛЬ, А СВЕКРУХОЮ – МУЗИКА” - - Напевне, вона хоче мені допомогти,- гарячково думаю я,- інакше не було б оцих фокусів – відповіла би вголос, а так, очевидно, прикриває мене від франкоподібного погонича. Чи може вона ще й німа? - - А куди їдеш і звідки?,- питаю. Знову стуляє губи, кліпає антенами і, перетасувавши у роті букви, показує: “ НА ВНУТРІШНЮ ПІВНІЧ ІЗ СЕРЕДНЬОГО СХОДУ. ЙОМУ-БО НА ПІВНОЧІ ПИСАНО ВМЕРТИ, ПРОТЕ ВСЕ ЖИТТЯ ПОСУВАВСЯ НА СХІД”. Тут щось підказує мені, що зараз слід запитати про наважливіше. Розгадка усіх таємниць тепер у мене під носом! І я запитую: - - А що є життя? Вона посміхається від вуха до вуха і відповідає таким же макаром: “ВЕЛИКА СОЛОДКА ПУЦЬКА !” І тоді сниться мені, ніби встаю я на тій фірі у повний зріст і кричу: - - То мій батько помре у ту мить, коли ви закінчите свою кляту подорож?! Мовчання. Рівнина. Жахливий одноманітний степ вихоплює у мене з рота слова і шматує їх, наче туалетний папір. Рівнина незмінна, куди не глянь. Світає, а я божеволію від синього світла лампи. І у божевіллі питаю: - - То коли ж ви завершите подорож? Тоді погонич-Франко обертається і смачно дає мені межи очі своїм дзвінким батогом. - - Коли ти розв”яжеш останній вузол, придурку. * * * ом мані падме хум evoloff /ів-фр - к/ 10-11, 2032.