БАНДУРИСТ 
Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист. 
У неділю на могилу йшов співати бандурист. 
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей. 
— Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей? 
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони, 
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни. 
Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай. 
— Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай. 
А як бовкнеш щось погане про персону про мою, 
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую. 
Бандурист подибав далі. Чує — котиться ридван. 
Із широкого віконця витикає пику пан. 
— Йдеш, — питає, — на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну… 
Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену. 
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай: 
— З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. — 
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: — Ходім… 
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. — 
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір: 
— Щось почую незаконне — запроторю у Сибір! 
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву. 
— Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ уже живу. 
І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал, 
Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал. 
Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі. 
Все добро моє — бандура та торбина на плечі. 
Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь, 
Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь. 
Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист. 
Не співав у ту неділю на могилі бандурист. 
* * * 
Джерело: Павло Глазовий. “Сміхологія” — Київ, "Дніпро", 1989.