Як у фільмі смішнім 
                        з Валентіно –
                        в килимках й подушках
                        кічуватий оазис альтанки
                        серед пальм у пісках.
                        Підгинаю під себе ноги...
                        Впасти боляче – 
                        давній мій страх..
                        Я тримаюся лиш
                        філіжанки, 
                        що її ж стискаю в руках.
                        Покотився під хвіст собачий
                        ідіотично-мальований світ.
                        Забуття шукаю наосліп
                        рятівний, відчайдушний брід.
                        Потішаючий приз на таці – 
                        пахлава і джезве.
                        Чорноока кельнерка-билинка
                        у дзбанку прохолоду несе. 
                        На раз – ковток кави.
                        На два – ковток води.
                        Наче легше вже
                        й наче не жаль...
                        У руці тане грудкою цукру
                                                застаріла моя печаль.
                        Що ж, сьогодні 
                        нехай все так буде -
                        наче жаль,
                        а наче й не жаль...
                        Завтра випалить до остатку
                        кримське сонце липку печаль.
                        Завтра відлік почнеться новий -
                        без оман,
                        без образ,
                        без відраз. 
                        Завтра...
                        Та сьогодні
                        на раз – ковток кави.
                        На два – ковток води.
                        Трохи легше,
                        а трохи ще жаль...
                        Наче кавою, наче смолою
                        запиваю гірку печаль.