Ти ревнуєш мене 
до моїх думок
і постійно питаєш:
- Про що ти думаєш?

Мої думки мчать,
плутаючи сліди,
як золотий лис-перевертень,
ярами і видолинками
осіннього лісу.
Плетуться 
диким виноградом.
по старій альтанці 
Миготять чудернацьким 
орнаментом на шатах
Клімтових красунь.
Зависають 
плямистим тритоном 
в озерній воді.
Злітають на сосну 
сполоханою сорокою...
Ховаються 
заслиненим равликом 
у сірій мушлі. 
Скачуть по підлозі
розсипаним намистом.
Вистукують 
по вузькоколійці 
старою дрезиною. 
Втікають і повертаються
морською хвилею...
Не ревнуй мене, 
коханий, до моїх думок.

Ти не вгамовуєшся:
   - Звідки у тебе ця усмішка?

Моя усмішка – це відбиток
втрачених ілюзій 
і тінь агонізуючої надії.
Зачинена брама  
для блазнів і профанів.
Вона – плід моїх помилок.
Трохи гірка, 
трохи іронійна, 
та, в цілому, нічого.
З’являється 
нечасто і ненадовго,
а тому щира.
Не дивуйся моїй усмішці, 
любий.

Ти знову питаєш:
- Що це ти ховаєш
 між “Історією філософії” і 
 “Куховарською книгою”?

Це лист, який 
перетворився на вибляклий 
осінній листок.
Він давно вже загубив
свій запах і
гостроту кольорів.
Хоч дух давньої пристрасті
ще снується поміж рядків,
та залишився лише
папір.
Візьми його, спали 
і, прошу, не питай мене 
про ці сльози, 
милий...