Спочатку
            над сонною рікою
            неподалік приреченого міста
            росло дерево.
            Корінням сягало Вічности.
            Горобці і фенікси
            гніздились гамірно
            у розлогім гіллі.
                       Якось Ной  
                        у задумі  торкнувся
                        його кори...
            
            Згодом
            у бетонних меандрах
            чорношкірий
            і білозубо
                        вишкірений
            богонатхненний ферт
            в емфізему вганяв
            легені -
            крізь мундштук
                        пронизливий
            золотої труби
            видихав в спірічуелі
            душу.
            
            Тепер
            під миготливою поверхнею
            срібного дзеркала
            причаївся слизький 
            і голодний 
            лин.
            Чатує собі жадібно
            на легконогого водоміра...
            На утікаючий слід
            хоч чийогось
            погляду.