 

  
Прощавай, зброє
 
Книга перша



Розділ I


Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба. Дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев. Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру, як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя. 

Рівнина була зелена й родюча, з рясними садами, а гори за рівниною — темні та голі. В горах точилися бої, і вночі ми бачили спалахи гарматних пострілів. У темряві вони скидалися на зірниці, але ночі були холоднуваті, і ніщо не віщувало близької грози. 

Часом ми чули потемки, як за вікнами йде військо і тягачі везуть важкі гармати. Ночами рух на дорогах жвавішав: тяглись вервечки мулів, нав'ючених обабіч сідел ящиками з боєприпасів, у кузовах сірих ваговозів їхали солдати; інші машини, що посувалися повільніш, везли накриті брезентом вантажі. Тягачі з важкими гарматами проходили й удень; довгі дула гармат буди обкладені зеленим гіллям, і зверху на тягачах теж зеленіло рясне гілля та виноградні лози. Як поглянути через долину на північ, було видно каштановий гай, а за ним — ще одну гору по цей бік річки. За ту гору також точилися бої, але намарне; а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе. Над річкою клубочилися тумани, верхів'я гори оповивали хмари, а на дорогах ваговози розляпували болото, і солдати в плащах ішли забрьохані й мокрі; гвинтівки їхні теж були мокрі, а під плащами, приторочені спереду до пояса, стовбурчились по дві шкіряні патронні сумки — важкі сірі шкіряні сумки, напаковані обоймами довгих і тонких патронів калібру 6,5 мм, — вони віддимали плащі, й солдати брели дорогою, немов жінки на шостому місяці вагітності. 

Траплялися й невеличкі сірі легкові машини, що їхали дуже швидко; спереду, поруч водія, звичайно сидів офіцер, і на задньому сидінні теж офіцери. Ті машини розляпували болото ще дужче, ніж ваговози, і коли один з офіцерів позаду був малий на зріст і сидів між двома генералами, — такий малий, що ви не бачили його обличчя, а тільки верх кашкета й вузькі плечі,— і коли машина їхала особливо швидко, то, можливо, був король. Він жив в Удіне й мало не щодня виїздив цією дорогою до фронту побачити, як там ведеться,— а велося дуже кепсько. 

На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро перепинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік. 






Розділ II





Наступного року було багато перемог. Захоплено гору за долиною і схилом, де ріс каштановий гай, здобуто перемоги й на південному узгір'ї по той бік рівнини, а в серпні ми перейшли річку й розквартирувалися в Горіції, у будинку, повитому пурпуровою гліцинією, з обнесеним мурованою огорожею садом, де серед крислатих тінястих дерев дзюркотів фонтан. Тепер бої точилися в горах за містом, менш як за милю від нього. Місто було гарне, і будинок наш дуже добрий. Позад нас текла річка, і місто ми захопили дуже вправно, а от гори за ним узяти ніяк не могли, і я був радий, що австрійці начебто сподівалися колись, як скінчиться війна, повернутись назад до міста, бо обстрілювали його не так, щоб зруйнувати, а тільки трохи, аби лиш обстрілювати. Городяни не полишали своїх домівок, і в місті були госпіталі й кав'ярні, артилерія в бічних вуличках, два доми розпусти — один для солдатів, другий для офіцерів; а коли настав кінець літа — холодні ночі, бої в сусідніх горах, побитий снарядами метал залізничного мосту, зруйнований тунель біля річки, там, де був бій, дерева навколо площі й довга обсаджена деревами вулиця, що вела до неї,— і оце все та ще те, що в місті були дівчата і що в своїй машині проїжджав король, і тепер часом можна було побачити його обличчя, невеличку довгошию постать та сиву цапину борідку,— все воно, так само як і несподівані для ока нутровища будинків, що в них снарядом розвалило стіну, як і купи тиньку та битої цегли в садках, а часом і на вулиці, як і вісті про успішні бої на Карсо,— все воно дуже відрізняло ту осінь від минулої, коли ми квартирували в селі. Та й сама війна змінилася. 

Дубовий гай на узгір'ї за містом зник з лиця землі. Влітку, коли ми прийшли в місто, гай стояв зелений, а тепер там були самі пні, та понівечені стовбури, та порита вибухами земля; одного дня пізньої осені, коли ми були там, де раніше ріс дубовий гай, я побачив хмару, що сунула з-за гори. Вона посувалася швидко, і сонце враз стало тьмяно-жовте, а тоді все кругом посіріло, небо затяглося, а хмара поповзла додолу схилом гори, і раптом ми опинилися просто в ній, і нас оповив сніг. Сніг летів скісно за вітром, він укрив голу землю, над якою стриміли пні дерев; сніг лежав на гарматах, а за траншеями в снігу вже були протоптані стежки до ям-відхідків. 

Згодом„ спустившись до міста, я знову дивився, як падає сніг,— з вікна дому розпусти, того, що для офіцерів, де я сидів з товаришем перед пляшкою асті та двома склянками; і, попиваючи вино та спостерігаючи, як повільно й важко падає сніг, ми розуміли, що цього року більш нічого не буде. Гір вище по річці не взято; так само не взято жодної гори й по той бік річки. Усе те лишилося на наступний рік. Мій товариш побачив за вікном полкового священика, що був нашим сусідом по столу в офіцерській їдальні,— той ішов вулицею, обережно ступаючи по розталі,— і постукав у шибку, щоб привернути його увагу. Священик звів очі. Побачивши нас, він усміхнувся. Мій товариш зробив йому знак зайти до нас. Священик похитав головою і рушив далі. Того вечора у їдальні, коли докінчили спагетті,— всі їли їх швидко й дуже пильно, піднімаючи на виделці, аж поки кінці зависали в повітрі, а тоді спускаючи до рота або ж підчіплюючи з тарілки та без упину всмоктуючи, і запивали вином з обплетеного соломою галонового бутля, що погойдувався, підвішений у дротяній сітці, і досить було наважити пальцем на шийку, як до склянки, що її ви тримали в тій самий руці, починало литися вино — ясно-червоне, терпке й добре на смак; отож, коли докінчили спагетті, капітан заходився підкушувати священика. 

Священик був молодий і легко червонів; він носив таку саму форму, як усі ми, тільки над лівою нагрудною кишенею його сірого френча був нашитий темно-червоний оксамитовий хрест. Капітан говорив каліченою італійською мовою — задля мене, гадаючи, мабуть, що так я все зрозумію і нічого не пропущу. 

— Священик сьогодні з дівчатка, — сказав капітан, переводячи погляд із священика на мене. 

Священик усміхнувся, почервонів і похитав головою. Капітан часто збиткувався з нього. 

— Неправда? — спитав капітан.— Сьогодні я бачив священик з дівчатка. 

— Ні,— сказав священик. 

Решта офіцерів потішалися з того збиткування. 

— Священик не з дівчатка, — провадив капітан.— Священик нікoли з дівчатка, — пояснив він мені. Тоді взяв мою склянку й наповнив її вином, увесь час пильно дивлячись на мене, та разом з тим не спускаючи з ока й священика.— Священик кожна ніч п'ять на один.— Усі за столом засміялися.— Ви зрозумів? Священик кожна ніч п'ять на один! — Він зробив промовистий жест рукою і голосно зареготав. 

— Папа римський хоче, щоб у цій війні перемогли австріяки,— сказав майор.— Він любить Франца-Йосифа. Ото звідти й гроші. А я атеїст. 

— Ви читали «Чорну свиню»?— запитав лейтенант. — Ось я вам дістану. Ця книжка похитнула мою віру. 

— То брудна й непристойна книжка,— сказав священик. — Не вірю, що вона вам сподобалась. 

— Дуже корисна книжка, — сказав лейтенант.— Там розказано, які вони є, ті святі отці. Вам сподобається,— мовив він до мене. 

Я усміхнувся до священика; і він усміхнувсь мені у відповідь через освітлений свічкою стіл. 

— Не читайте тієї книжки, — сказав він. 

— Я вам неодмінно дістану,— пообіцяв лейтенант. 

— Усі розумні люди — атеїсти, — мовив майор.— Я і в масонство не вірю. 

— А от я вірю в масонство, — сказав лейтенант. — То благородна спілка. 

Хтось увійшов, і, коли відчинилися двері, я побачив, як надворі падає сніг. 

— Тепер, як випав сніг, наступу більш не буде,— мовив я. 

— Звісно, що ні,— сказав майор.— Вам слід би взяти відпустку. Поїхати до Рима, Неаполя, Сіцілії... 

— Йому треба відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я дам вам листа до моїх старих в Амальфі. Вони вас приймуть, як сина. 

— Нехай їде до Палермо. 

— Йому б поїхати на Капрі. 

— Я хотів би, щоб ви побачили Абруцці й навідали моїх родичів у Капракотті,— обізвався священик. 

— Ви тільки послухайте його! Абруцці! Та там же ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому бачити тих селюків! Нехай їде до осередків культури й цивілізації. 

— Йому треба гарних дівчаток. Я дам вам кілька адрес у Неаполі. Прегарні молоденькі дівчатка — і всі під крильцем у матусь. Ха-ха-ха! — Капітан розтулив долоню, задерши великого пальця й розчепіривши решту, як ото роблять, коли показують живі тіні. На стіну впала тінь його руки. Він знову заговорив каліченою мовою: — Ви туди — отакий,— і показав на великий палець,— а назад — отакий,— торкнувсь мізинця. 

Всі засміялися. 

— Дивіться,— мовив капітан і знову випростав долоню. Знову полум'я свічки відкинуло на стіну обриси його руки. Він почав із задертого великого пальця і назвав по черзі всі п'ять: sotto-tenente (великий), tenente (вказівний), capitano (середній), maggiore (підмізинний), tenente-colonelo (мізинець)1.— Ви туди — sotto-tenente! Ви назад — tenente-colonelo! 

Всі за столом сміялися. Капітанова гра на пальцях неабияк потішила їх. А він подивився на священика й гукнув: 

— Кожна ніч священик п'ять на один! 

Усі знову засміялись. 

— Не гаючись їдьте у відпустку,— сказав майор. 

— Хотів би й я поїхати з вами і все вам показати,— докинув лейтенант. 

— А коли вертатиметеся, привезіть грамофон. 

— Привезіть гарних оперних платівок. 

— Привезіть Карузо. 

— Не треба Карузо. Він горлає. 

— А ви б не хотіли так горлати? 

— Він горлає. Кажу вам, горлає! 

— Я хотів би, щоб ви поїхали в Абруцці,— сказав священик. Усі інші голосно сперечалися. — Там добре полювання. Вам сподобаються тамтешні люди, і хоч узимку в тих краях холодно, проте ясно й сухо. Ви могли б погостювати в нашій родині. Мій батько чудовий мисливець. 

— Ходімо,— сказав капітан.— Ми в розпусний дім, поки не зачинили. 

— На добраніч,— мовив я до священика. 

— На добраніч,— відказав він. 






Розділ ІІІ





Коли я повернувся на фронт, ми все ще стояли в тому місті. Тільки тепер в околиці було куди більше гармат, і настала весна. Лани зазеленіли, виноградні лози пустили зелені пагінці, дерева край дороги вкрилися дрібним листячком, і з моря повівав легкий вітерець. Я побачив місто, а над ним старий замок між пагорбів, за якими здіймалися гори — темні гори з обрідною зеленню на схилах. У місті побільшало гармат, з'явилося кілька нових госпіталів, на вулицях траплялись англійці, а деколи й англійки, та ще трохи будинків поруйнувало артилерійським обстрілом. День був теплий, по-справжньому весняний, і я пройшов тією довгою вулицею поміж деревами, відчуваючи тепло від нагрітих сонцем стін, і побачив, що ми досі в тому самому будинку й що все довкола має такий самий вигляд, як і тоді, коли я від'їжджав. Двері були відчинені, на лаві біля будинку сидів на осонні солдат, санітарна машина чекала проти бічних дверей, а всередині, коли я зайшов, пахло мармуровими плитами підлоги й лікарнею. Усе таке саме, як раніш, тільки тепер була весна. Я зазирнув у двері великої кімнати й побачив, що майор сидить за своїм столом, вікно розчинене й кімнату заливає сонячне світло. Він не помітив мене, і я не знав, чи мені зайти й доповісти про своє повернення, чи спершу піти нагору опорядитися. Зрештою вирішив піти нагору. 

Кімната, яку я займав разом із лейтенантом Рінальді, виходила на подвір'я. Вікно було відчинене, моє ліжко заслане, а на стіні висіли мої речі — протигаз у довгастій бляшаній коробці й на тому ж гачку сталевий шолом. У ногах ліжка стояла моя дорожня скриня, а на ній — мої зимові черевики, що вилискували від мастила. Між ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з восьмигранним воронованим стволом та гарним прикладом темного горіхового дерева, що так добре прилягав до щоки. Оптичний приціл до неї, як я тепер згадав, був замкнений у скрині. На другому ліжку спав лейтенант Рінальді. Коли я зайшов до кімнати, він прокинувся й сів у ліжку. 

— Ciao!2 — сказав він.— Як вам гулялося? 

— Чудово. 

Ми потиснули руки, а тоді він обняв мене за шию і поцілував. 

— Ух ти! — мовив я, 

— Ви брудний,— сказав він,— Вам треба помитися. Де ви були, що поробляли? Зараз же розказуйте про все. 

— Скрізь був. У Мілані, Флеренції, Римі, Неаполі, Вілла-Сан-Джованні, Мессіні, Таорміні... 

— Ви наче розклад поїздів читаєте. А якісь цікаві пригоди мали? 

— Так. 

— У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі... 

— Годі, годі. А скажіть по правді, де було найкраще? 

— У Мілані. 

— Тому що найперше. Де ви здибали її? У «Кова»? А куди пішли потім? Як вам було? Зараз же розкажіть про все. Ви перебули з нею цілу ніч? 

— Так. 

— Е, пусте. Тепер і в нас тут є гарні дівчата. Свіженькі, ще ніколи не були на фронті. 

— Дивина. 

— Не вірите? Ось підемо після обіду, самі побачите. До того ж у місті є гарненькі англійки. Я тепер закоханий У міс Барклі. Підемо до неї разом. Я, мабуть, одружуся з міс Барклі. 

— Мені треба помитись і з'явитися до начальства. А ви тут усі байдикуєте, чи що? 

— Відколи ви поїхали, тут тільки й того діла, що обмороження, жовтяниця, гонорея, самопоранення, запалення легень, тверді й м'які шанкри. Щотижня когось угріває уламком скелі. Є кілька справжніх поранених. Десь за тиждень знов розпочнеться війна. Схоже на те, що розпочнеться. Всі так кажуть. Як ви гадаєте, чи варто мені побратися з міс Барклі — після війни, звісно? 

— Безперечно, — відповів я і налив повну миску води. 

— Увечері розкажете мені про все,— мовив Рінальді.— А тепер мені треба ще поспати, щоб піти до міс Барклі бадьорим та гожим. 

Я скинув френч і сорочку й помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я роздивлявся по кімнаті, у відчинене вікно, на Рінальді, що лежав, заплющивши очі. Він був гарний з виду, літами такий самий, як я, родом з Амальфі, Йому подобалось бути хірургом, і нас єднала щира приязнь. Коли я ще дивився на нього, він розплющив очі. 

— Ви маєте гроші? 

— Маю. 

— Позичте п'ятдесят лір. 

Я витер руки й, потягнувшись до френча, що висів на стіні, вийняв із внутрішньої кишені гаман. Рінальді узяв банкноту, не підводячись з ліжка, згорнув її і засунув у кишеню штанів. Тоді всміхнувся. 

— Мені треба показатися перед міс Барклі людиною грошовитою. Ви мій щирий добрий друг і фінансовий благодійник. 

— Ідіть ви к бісу,— сказав я. 

Того вечора у їдальні я сидів поруч священика, і його засмутило й навіть несподівано образило те, що я не поїхав в Абруцці. Виявляється, він написав батькові, що я маю приїхати, і там готувалися зустріти мене. Я й сам почував себе винним і не міг збагнути, чому не поїхав туди. Адже я хотів поїхати і тепер намагався пояснити, як одне тягло за собою інше, й зрештою він зрозумів і переконався, що я таки хотів поїхати, і вся та незлагода майже минулась. Я випив багато вина, а потім кави й стреги3 і, захмелівши, все пояснював, як ото в нас не виходить те, чого ми хочемо, так-таки ніколи не виходить. 

Ми вдвох розмовляли, а інші тим часом сперечалися. Я справді хотів поїхати в Абруцці. Але так і не поїхав туди, де дороги обмерзлі й тверді, мов залізо, де взимку ясно та сухо і сніг сухий та сипучий, а на снігу тягнуться заячі сліди, де селяни скидають перед вами шапку й величають вас «паном-хазяїном», де можна добре пополювати. Я поїхав не в ті краї, а туди, де чадні кав'ярні й де ночами кімната йде обертом і треба подивитися на стіну, щоб спинити цю круговерть, і тими хмільними ночами в ліжку тобі здається, що ото й усе і нічого більш немає, а потім прокидаєшся з дивним відчуттям і не знаєш, хто лежить поруч тебе, і весь світ тобі потемки наче нереальний і такий звабний, що тільки й лишається почати все знову, нічого не знаючи, нічим не переймаючись у нічній темряві, з певністю, що ото й усе, усе, усе, і нітрохи тим не переймаючись. А то раптом дуже перейнятися всім тим, і заснути, і часом прокинутися вранці з тією ж таки думкою, відчуваючи, як усе, що було, минуло без сліду, так виразно, гостро й ясно це відчуваючи, і деколи ще й торгуючись, скільки заплатити. Іноді тобі хороше, любо та затишно й по тому, і за сніданком, і за обідом. А іноді все приємне зникає геть, і ти радий вибратись на вулицю, але завжди настає такий самий новий день і така сама ніч. Я намагався пояснити, що таке ніч, і чим ніч різниться від дня, і чому вона краща за день — хіба що тільки день випаде дуже ясний та холодний,— але пояснити цього не міг, та й тепер не можу. Та якщо з вами таке траплялося, ви самі знаєте. Із священиком такого не траплялось, але він зрозумів, що я справді хотів поїхати в Абруцці, одначе не поїхав; і ми лишилися друзями, нас єднало багато спільного, але дещо й роз'єднувало. Він завжди знав те, чого не знав я, а коли я про щось і дізнавався, то завжди примудрявсь забути. Та тоді я цього ще не знав, тільки згодом дізнався. А тим часом ми все ще сиділи в їдальні: хоч усі вже повечеряли, проте суперечка тривала. Коли ми двоє замовкли, капітан гукнув: 

— Священик сумний! Священик сумний без дівчатка. 

— Я не сумний, — сказав священик. 

— Священик сумний. Священик хоче, щоб перемогли австріяки,— провадив капітан. 

Усі замовкли й слухали. Священик похитав головою. 

— Ні,— мовив він. 

— Священик не хоче, щоб ми наступали. Ви ж не хочете, щоб ми наступали? 

— Неправда. Коли вже ми воюємо, то повинні наступати. 

— Повинні наступати. Будемо наступати! 

Священик кивнув головою. 

— Дайте йому спокій,— мовив майор.— Він хороша людина. 

— Та й однаково нічого він із цим не зарадить,— сказав капітан. 

Ми всі підвелись і пішли від столу. 






Розділ IV





Уранці мене збудила батарея в сусідньому саду, і, побачивши, що у вікно вже світить сонце, я встав з ліжка. Тоді підійшов до вікна й виглянув надвір. Посипані жорствою доріжки були вогкі, трава припала росою. Батарея пальнула ще двічі, й за кожним разом повітря стрясалося, наче від вибуху, аж бряжчали шибки й хляпали поли моєї піжами. Гармат я не бачив, але вони, як видно, стріляли просто понад нами. То було не вельми приємне сусідство, і втішало лиш те, що гармати не дуже важкі. Виглядаючи з вікна у садок, я почув гуркіт ваговоза, що зрушив з місця й поїхав дорогою. Я одягнувся, зійшов униз, випив у кухні кави й подався надвір до гаража. 

Під довгим піддашшям стояли, вишикувані в ряд, десять машин. То були незграбні, тупорилі санітарні карети, збудовані на зразок меблевих фургонів і пофарбовані в сірий колір. Одна машина стояла серед двору, й коло неї порались механіки. Ще три були в горах, на перев'язних постах. 

— А що, цю батарею теж обстрілюють? — запитав я одного з механіків. 

— Ні, signor tenente4. Її прикриває пагорб. 

— Ну, а як воно взагалі? 

— Та незле. Тільки оця машина негодяща, а решта всі на ходу.— Він облишив роботу й усміхнувся.— Ви були у відпустці? 

— Так. 

Він витер руки об светр і гмукнув. 

— Добре провели час? 

Інші механіки теж усі загмукали. 

— Чудово,— відказав я.— А що негаразд із цією машиною? 

— Геть негодяща. То те, то те. 

— А тепер що? 

— Міняємо кільця на поршнях. 

Залишивши їх біля машини, якій відкритий мотор та розкладені на робочих козлах частини надавали сплюндрованого й осиротілого вигляду, я пішов до піддашшя й оглянув по черзі решту машин. Вони були більш-менш чисті, декотрі щойно вимиті, інші припорошені пилом. Я уважно обдивився шини, шукаючи порізів чи пошкоджень від каміння. Все було начебто гаразд. Як видно, то нічого не важило, чи є я тут і наглядаю за всім сам, чи ні. А я гадав собі, що й стан машин, і постачання їх усім потрібним, і добре налагоджена евакуація поранених і хворих з перев'язних постів, вивезення їх на евакуаційний пункт, а потім і розподіл по госпіталях, зазначених у їхніх паперах, великою мірою залежить від мене самого. Аж виявляється, геть однаково, чи то я тут, чи мене немає. 

— Були якісь труднощі із запасними частинами? — спитав я старшину механіків. 

— Ні, signor tenente. 

— А де тепер бензозаправка? 

— Там, де й була. 

— Добре, — сказав я, а тоді пішов до будинку й випив ще чашку кави у їдальні. Кава була блідо-сіра й солодка, із згущеним молоком. За вікном яснів погожий весняний ранок. Починало трохи сушити в носі — певна прикмета того, що день буде жаркий. Того дня я об'їхав пости в горах і повернувся до міста вже далеко за полудень. 

Поки мене не було, справи нібито повернули на краще. Казали, що от-от знов розпочнеться наступ. Дивізія, яку ми обслуговували, мала наступати вгору по річці, і майор сказав мені, що я забезпечуватиму роботу постів, коли почнемо просуватися вперед. Передбачалося форсувати річку вище від тісної гірської ущелини й далі розгортати наступ схилом пагорба. Пости санітарних машин треба було розмістити якнайближче до річки, під надійним прикриттям. Місця для них, звісно, мала обрати сама піхота, одначе вважалося, що все розробляємо ми. То був один із засобів створити у людей облудне враження, ніби вони теж воюють. 

Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х'юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала. 

— От і чудово, — мовив він, побачивши мене. — Підете зі мною до міс Барклі. 

— Ні. 

— Так. Я прошу, щоб ви пішли й помогли мені справити на неї добре враження. 

— Ну гаразд. Тільки зачекайте, поки я причепурюся. 

— Умийтеся і йдіть як є. 

Я вмився, причесався, і ми рушили до дверей. 

— Стривайте,— сказав Рінальді.— Мабуть, нам варто хильнути по чарці.— Він відчинив свою валізу й дістав пляшку. 

— Тільки не стреги,— сказав я. 

— Ні. Граппи5. 

— Можна. 

Він налив дві чарки, і ми цокнулися, відставивши вказівні пальці. Граппа була дуже міцна. 

— Ще по одній? 

— Можна,— сказав я. 

Ми випили ще по чарці граппи, Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами. Іти містом було жарко, але сонце вже хилилося до заходу, і прогулянка тішила нас. Англійський госпіталь містився у великій віллі, що її збудував перед війною якийсь німець. Міс Барклі ми знайшли в саду. З нею була ще одна сестра-жалібниця. Ми побачили за деревами їхні білі сукні й пішли туди. Рінальді віддав честь. Я теж козирнув, але не так хвацька. 

— День добрий, — сказала міс Барклі.— Ви не італієць, правда? 

— Ні. 

Рінальді розмовляв з другою сестрою. Вони сміялися. 

— Як дивно — бути в італійській армії. 

— Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін. 

— Однаково дуже дивно. Чому ви тут? 

— Не знаю,— сказав я.— Не завжди все можна пояснити. 

— Он як? А мене навчали, що пояснити можна все. 

— Вас чудово навчали. 

— Ми що — повинні й далі отак розмовляти? 

— Ні, чому ж, — сказав я. 

— I то добре. Правда? 

— Що це у вас за тростинка? — запитав я. 

Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле,— я гадав, що то форма сестри-жалібниці,— русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа на іграшковий батіжок. 

— Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року. 

— О, пробачте. 

— Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі. 

— Там було пекло. 

— Ви там були? 

— Ні. 

— Мені розповідали про той бій,— сказала вона.— Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами. 

— Ви довго були заручені? 

— Вісім років. Ми росли разом. 

— А чому ж не одружилися? 

— Не знаю,— сказала вона.— Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше. 

— Розумію. 

— А ви колись були закохані? 

— Ні,— відказав я. 

Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі. 

— Які у вас гарні коси,— сказав я. 

— Вам подобаються? 

— Дуже. 

— Коли він загинув, я хотіла обстригти їх. 

— Ой, ні. 

— Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала. 

Я слухав мовчки. 

— Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести... Ну, і от — його вбито, і всьому кінець. 

— Як знати. 

— Ні, ні,— сказала вона. — Всьому кінець. 

Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою. 

— Як її звуть? 

— Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш — лікар, правда? 

— Так. Дуже добрий лікар. 

— Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так? 

— Авжеж. 

— Якийсь безглуздий фронт,— сказала вона. — Але тут гарно. Скоро має бути наступ? 

— Так. 

— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема. 

— А ви давно у госпіталі? 

— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне. 

— Романтичний фронт тут, де ми. 

— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки. 

Я нічого не сказав. 

— Як ви гадаєте: таке завжди триватиме? 

— Ні. 

— А що ж його спинить? 

— Десь зломиться. 

— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися. 

— А тут вони не зломляться,— сказав я. 

— Гадаєте, ні? 

— Ні. Минулого літа їм добре велося. 

— Можуть зломитися,— сказала вона.— Всі можуть зломитися. 

— I німці теж. 

— Ні,— сказала вона.— Думаю, що ні. 

Ми підійшли до Рінальді й міс Фергюсон. 

— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді міс Фергюсон по-англійському. 

— Тут незле. 

— Не зрозумів,— похитав головою Рінальді. 

— Abbastanza bene6,— переклав я. 

Він похитав головою. 

— Недобре. Ви любите Англію? 

— Не дуже. Адже я шотландка. 

Рінальді безпорадно подивився на мене. 

— Вона шотландка, отож любить Шотландію дужче, ніж Англію,— сказав я по-італійському. 

— Але ж Шотландія — це і є Англія. Я переклав його слова міс Фергюсон. 

— Pas encore7, — сказала міс Ферігюсон. 

— Не зовсім? 

— Аж ніяк. Ми не любимо англійців. 

— Не любите англійців? I міс Барклі не любите? 

— Ой, це ж різні речі. Не треба розуміти все так дослівно. 

Невдовзі ми попрощались і пішли. Дорогою Рінальді сказав: 

— Міс Барклі віддає перевагу вам. Я добре бачу. Але та шотландочка теж мила. 

— Дуже,— сказав я. Сам я її навіть не розглядів.— Вона вам подобається? 

— Ні,— відповів Рінальді. 






Розділ V





Другого дня я знову пішов навідати міс Барклі. У саду її не було, і я повернув до бічних дверей відлли, де спинялися санітарні машини. За дверима побачив старшу сестру, і вона сказала мені, що міс Барклі на чергуванні — «адже тепер війна, знаєте». Я сказав, що знаю. 

— Це ви той американець, що служить в італійській армії? — запитала вона. 

— Так, мем. 

— Як же ви так утрапили? Чому не вступили до нас? 

— Не знаю,— сказав я.— А тепер я міг би це зробити? 

— Боюся, тепер уже ні. Скажіть, чому ви пішли до італійців? 

— Я жив в Італії,— відповів я,— говорю по-італійському. 

— О,— сказала вона,— я теж вивчаю італійську. Дуже гарна мова. 

— Хтось казав, що її можна навчитися за два тижні. 

— Ну, мені за два тижні не навчитися. Я вже кілька місяців, як почала... Коли хочете, приходьте після сьомої, тоді побачите її. На той час вона звільниться. Тільки не приводьте з собою ніяких італійців. 

— Хоч яка гарна їхня мова? 

— Так. I хоч яка гарна на них форма. 

— На все добре, — сказав я. 

— A rivederci, tenente. 

— A rivederla8. 

Я віддав честь і вийшов. Коли козиряєш іноземцям по-італійському, мимоволі ніяковієш. Певне, італійський спосіб віддавати честь придумано не для експорту, 

Того дня було гаряче. Зранку я поїхав угору по річці оглянути передмостову позицію біля Плави. Саме звідти мав розпочатися наступ. Торік годі було й думати просунутись уперед тим берегом, бо від перевалу до понтонного мосту вела лиш одна дорога, що десь на цілу милю була відкрита для обстрілу з кулеметів та гармат. Та й завузька, щоб перепустити весь потрібний до наступу транспорт, отож австрійці легко могли розтрощити його. Однак італійці форсували річку, трохи розосередились в обидва боки й здобули на австрійському березі позицію милі в півтори завширшки. То була небезпечна ділянка, і австрійці даремно дали їм заволодіти нею. Гадаю, причиною була взаємна терпимість, бо австрійці й досі вдержували передмостову позицію на нашому боці, нижче за водою. Австрійські траншеї були на узвишші, на схилі горба, лише за кілька ярдів від переднього краю італійців. Колись там стояло невелике містечко, але тепер від нього залишилися самі купи уламків. Те саме й на місці залізничної станції і зруйнованого постійного мосту, що його досі ніяк не вдавалося відбудувати, бо він був на самісінькій видноті. 

Я спустився тією вузькою дорогою до річки, залишив машину на перев'язному посту під горою і, діставшись на той бік понтонним мостом, що його захищав гірський відріг, пішов по траншеях через зрівняне з землею містечко й далі уздовж підгір'я. Всі були в укриттях. Напохваті лежали ракети, якими викликали артилерійську підтримку чи подавали сигнали, коли уривався телефонний зв'язок. Довкола було тихо, жарко й брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Там не видно було ні душі. Випивши по чарці із знайомим капітаном в одному з укриттів, я подався назад через міст. 

На нашому боці закінчували прокладати нову широку дорогу, що переходила через гору й зигзагами спускалася до мосту. По закінченні будівництва й мав розпочатися наступ. Дорога йшла лісом, круто повертаючи то в один, то в другий бік. Передбачалося довозити все новою дорогою, а порожні ваговози, підводи, навантажені санітарні машини й інший поворотний транспорт пустити нагору старим вузьким путівцем. Перев'язний пост на австрійському березі розмістився під захистом пагорба, а через понтонний міст поранених треба було переправляти на ношах. Так само мало бути й під час наступу. Як я прикинув собі, останню милю нової дороги чи десь близько того — там, де вона виходила на рівне,— австрійці мали змогу постійно обстрілювати з гармат. Скидалось на те, що там може бути чимала колотнеча. Але я знайшов місце, де приховати машини, коли вони поминуть оту останню небезпечну ділянку дороги й чекатимуть, доки поранених перенесуть через понтонний міст. Я б залюбки проїхався тією новою дорогою, та її ще не добудували. З вигляду вона була широка, добре спланована, і її стрімкі повороти, що видніли у прогалинах між деревами на схилі гори, справляли неабияке враження. Санітарним машинам, з їхніми потужними жорсткими гальмами, той спуск був не страшний, а в разі чого, вниз вони однаково їхатимуть без вантажу. Я повернув назад до міста вузьким путівцем. 

Машину зупинили два карабінери. Попереду на дорозі вибухнув снаряд, а поки ми чекали, там упало ще три. То стріляли 77-міліметрові гармати: свист розітнутого повітря, уривчастий гримкий вибух, зблиск, а тоді — хмара сірого диму над дорогою. Карабінери махнули нам, що можна рушати далі. Проїжджаючи там, де впали снаряди, й обминаючи невеликі вирви, я чув дух вибухівки, запах розкраяної глини, гірської породи та щойно розтрощеного кременю. Я повернувся в Горіцію до нашої вілли і, як уже казав, пішов навідати міс Барклі, але вона була на чергуванні. 

Обід я з'їв похапцем і знов подався до вілли, де містивсь англійський госпіталь. То був великий, показний будинок, що стояв серед розкішних дерев. Міс Барклі сиділа на лаві в саду. З нею була й міс Фергюсон. Вони начебто зраділи мені, а трохи згодом міс Фергюсон вибачилась і пішла. 

— Залишаю вас удвох,— сказала вона. — Вам добре й без мене. 

— Не йдіть, Елен,— сказала міс Барклі. 

— Та ні, піду вже. Мені треба написати кілька листів. 

— На добраніч,— мовив я. 

— На добраніч, містере Генрі. 

— Не пишіть нічого такого, що може насторожити цензора. 

— Не турбуйтеся. Я пишу тільки про те, в якому гарному місті ми живем і які хоробрі вояки італійці. 

— В такому разі вам дадуть нагороду. 

— Буду рада. Добраніч, Кетрін. 

— Я ще загляну до вас трохи згодом,— сказала міс Барклі. 

Міс Фергюсон зникла в темряві. 

— Вона мила,— сказав я. 

— Так, дуже мила. Вона медсестра. 

— А ви хіба ні? 

— Е, ні. Я з тих, що звуться ДДС9. Працюємо ми багато, але нам ніхто не довіряє. 

— Чому ж так? 

— Не довіряють, поки нічого не діється. А як доходить до справжнього діла, тоді довіряють. 

— А яка між вами різниця? 

— Медсестра — це вже щось ніби лікар. Потрібна чимала підготовка. А в ДДС — раз-два й до роботи. 

— Розумію. 

— Італійці не хотіли, щоб жінки були так близько до фронту. Через те всі ми тут на особливому становищі. Нам не дозволяється нікуди ходити. 

— Одначе сюди мені можна приходити? 

— Ну звісно. Ми ж не черниці. 

— Киньмо розмови про війну. 

— Дуже важко. Нема де їх кинути. 

— I все ж киньмо. 

— Ну гаразд. 

Ми подивились у темряві одне на одного. Я подумав, що вона дуже гарна, і взяв її за руку. Вона не опиралась, і я тримав її руку, а другою рукою обняв за стан. 

— Не треба,— сказала вона. Я не забрав руки. 

— Чому? 

— Не треба, 

— Треба,— сказав я. — Ну будь ласка...— Тоді нахилився в темряві, щоб поцілувати її, і раптом в очах мені спалахнуло від різкого пекучого болю. Вона сильно ляснула мене по обличчю. Ляпас припав на ніс та очі, і в мене аж сльози бризнули. 

— Ой, пробачте! — сказала вона. 

Я зрозумів, що здобув деяку перевагу. 

— Так і треба було зробити. 

— Мені страшенно прикро,— провадила вона.— Але я на мить уявила собі, як це виглядає збоку: сестра жалібниця у вільний вечір. Я не хотіла зробити вам боляче. А вам таки боляче, правда? 

Вона дивилася на мене в темряві. Я хоч і злився, проте певності не втрачав і наперед угадував, як усе буде далі, неначе в шаховій партії. 

— Ви вчинили саме так, як належало,— сказав я.— I мені зовсім нема чого ображатися. 

— Бідолашний. 

— Річ у тім, що живу я тут якось недоладно. Навіть поговорити по-англійському не маю з ким. Аж раптом — ви, та ще й така гарна.— Я подививсь на неї. 

— Ні до чого ці теревені. Я ж перепросила. Ну, ї все гаразд. 

— Авжеж, — мовив я,— I ми забули про війну. 

Вона засміялась. Я вперше почув, як вона сміється, і не спускав з неї очей. 

— Ви хороший,— сказала вона. 

— Ні, аж ніяк. 

— Так. Ви милий. Я б залюбки й сама поцілувала вас, коли ви не проти. 

Я зазирнув їй у вічі, знов обняв, як перше, і поцілував. Поцілував міцно й притиснув до себе, намагаючись розтулити їй уста — вони були міцно стулені. Я й досі не пересердився, та, коли притиснув її, вона раптом затремтіла. Я міцно пригортав її до себе й відчував, як б'ється в неї серце, а тоді уста її розтулились, і голова відкинулась мені на руку, і я почув, що вона плаче на моєму плечі. 

— Ой любий, — мовила вона.— Ви ж будете добрий до мене, правда? 

«Якого біса»,— подумав я. Тоді погладив її по голові й легенько поплескав по плечу. Вона плакала. 

— Будете добрий, правда? — Вона звела на мене очі.— Бо життя в нас попереду таке непросте. 

Трохи згодом я провів її до дверей вілли, і вона пішла, а я рушив додому. Повернувшись до нашого будинку, я піднявся нагору, в свою кімнату. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене. 

— Отже, у вас із міс Барклі посувається добре? 

— Ми заприятелювали. 

— Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки. 

Я не зрозумів, про що він говорить. 

— Коло чого? 

Він пояснив. 

— А ви, — сказав я,— ви мов той пес, що... 

— Годі, — мовив він.— А то ми зараз почнемо ображати один одного,— і засміявся. 

— Добраніч,— сказав я. 

— Добраніч, песику. 

Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко. Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати. 






Розділ VI





Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли повернувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз. 

Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев’яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице — така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу — от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище — у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана. Раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне. 

Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись. 

Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька. 

— Добрий вечір, містере Генрі, — привіталася вона. 

— Здрастуйте, — відказав я. 

Черговий за столом сидів і слухав. 

— Посидимо тут чи вийдемо в сад? 

— Краще ходімо в сад. Там не так жарко. 

Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала: 

— Де ви були? 

— Виїздив на пости. 

— Ви не могли прислати мені записку? 

— Ні,— сказав я.— Не випадало. Я думав повернутися того ж дня. 

— Треба було сповістити мене, любий. 

Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував. 

— Ми не могли б кудись піти? 

— Ні,— відказала вона.— Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було. 

— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене. 

— I кохаєте мене? 

— Так. 

— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда? 

— Авжеж,— збрехав я,— кохаю — Нічого такого я не казав. 

— I будете звати мене Кетрін? 

— Кетрін... 

Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом. 

— Скажіть: «Ось вечір — і я знову з Кетрін». 

— Ось вечір — і я знову з Кетрін. 

— Ой любий, ви й справді знову зі мною? 

— Так. 

— Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не покинете мене? 

— Ні. Я завжди повертатимусь. 

— Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку. 

— Та я ж не забирав її. 

Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. I ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло. 

— Якби ж то нам кудись піти,— сказав я. Мені, як і кожному чоловікові, уже давалися взнаки ці довгі ніжності навстоячки. 

— Нема куди,— відказала Кетрін, повертаючись до дійсності, хоч як далеко вона була перед тим. 

— А може, посидьмо трохи тут? 

Ми сіли на пласку кам’яну лаву. Я тримав Кетрін Барклі за руку. Обняти себе вона не давала. 

— Ви дуже стомилися? — запитала вона. 

— Та ні. 

Вона втупила очі в траву під ногами. 

— Нечесну ми ведемо гру, правда ж? 

— Яку гру? 

— Не будьте дурним. 

— Я не дурний, то я навмисне. 

— Ви хороший хлопець, - сказала вона.— I граєте як умієте. Але це нечесна гра. 

— Ви завжди вгадуєте чужі думки? 

— Ні, не завжди, Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити? 

— Але ж я справді кохаю вас. 

— Будь ласка, умовмося це брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить. 

Я стиснув її руку. 

— Кетрін, люба... 

— Тепер у вас дуже кумедно звучить оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий. 

— Так само каже й наш священик. 

— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене? 

— Буду. 

— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено.— Вона встала й подала мені руку.— На добраніч. 

Я хотів поцілувати її. 

— Ні,— мовила вона.— Я так стомилася... 

— Поцілуйте мене, прошу,— сказав я. 

— Я страшенно стомлена, любий. 

— Поцілуйте. 

— Ви дуже хочете? 

— Дуже. 

Ми поцілувались, і вона раптом випручалася. 

— Ні... На добраніч, любий, ну будь ласка... 

Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле. 

Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді. 

— Ага!— мовив він.— Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений. 

— Де ви були? 

— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви? 

— Навідав англійок. 

— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками. 






Розділ VII





Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento10, де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще. 

То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього. 

— Що сталося? 

Він поглянув на мене, тоді підвівся. 

— Зараз іду. 

— Щось негаразд? 

— Та війна ж, розтуди її... 

— Що з вашою ногою? 

— З ногою нічого. В мене грижа. 

— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь? 

— Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж. 

— Ану дайте я помацаю. 

— Та вона вилазить. 

— З якого боку? 

— Отут. 

Я обмацав грижу. 

— Ану покашляйте,— сказав йому. 

— Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком. 

— Сідайте в машину,— сказав я.— Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам. 

— Вони скажуть, що я зробив це навмисне. 

— Нічого вам не буде,— сказав я.— Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш? 

— Але я загубив бандаж. 

— Вас пошлють у госпіталь. 

— А не можна мені лишитися тут, лейтенанте? 

— Ні, я ж не маю ваших паперів. 

З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині. 

— Чотирьох у сто п'ятий, двох у сто тридцять другий, — сказав він. То були госпіталі по той бік річки. 

— Сідайте за кермо,— звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас. 

— Ви говорите по-англійському? — запитав той. 

— Так. 

— Як вам подобається ця проклятуща війна? 

— Гірше нікуди. 

— Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди. 

— Ви бували в Штатах? 

— Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець. 

— Хіба я не добре говорю по-італійському? 

— Все одно я зрозумів, що ви американець. 

— Маємо ще одного американця,— мовив шофер по італійському, глянувши на солдата з грижею. 

— Слухайте, лейтенанте. Ви доконче повинні завезти мене в мій полк? 

— Так. 

— Бачте, полковий лікар знає, що в мене грижа. Я сам викинув той бісів бандаж, щоб мені погіршало й мене не послали знов на передову. 

— Розумію. 

— То чи не могли б ви завезти мене десь-інде? 

— Якби ми були ближче до фронту, я міг би здати вас на перший-ліпший санітарний пост. А тут, у тилу, потрібні папери. 

— Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття. 

Я замислився. 

— А ви самі хотіли б утрапити туди без вороття? — запитав він. 

— Ні. 

— Хай їй чорт, цій проклятущій війні! 

— Ось що, — сказав я. — Зараз я вас висаджу, а ви впадіть при дорозі й набийте на голові добрячу гулю. Коли ми будемо їхати назад, я підберу вас і відвезу в якийсь госпіталь. Спиніться тут, Альдо. 

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Я допоміг солдатові злізти. 

— Я буду на цьому самому місці, лейтенанте, — сказав він. 

— До побачення, — мовив я. 

Ми рушили далі й десь за милю випередили його полк, тоді переїхали каламутну від талого снігу річку, що нуртувала між опорами мосту; далі дорога пішла рівниною, і ми розвезли поранених по тих двох госпіталях. Коли повернули назад, я сам сів за кермо й погнав порожню машину, щоб забрати того солдата з Пітсбурга. Перед тим ми знов поминули його полк, ще дужче впрілий і млявий, а потім і відсталих солдатів, що плентали за ним. А ще далі побачили санітарну підводу, що спинилася при дорозі. Двоє санітарів піднімали солдата з грижею, щоб покласти його на підводу. Вони таки повернулися по нього. 

Він подививсь на мене й похитав головою. Каски на ньому вже не було, і на лобі, там, де починало рости волосся, точилася кров. Ніс був обдертий, і на тому кривавому садні видніла пилюга, і в волоссі теж була пилюга. 

— Бачите, яка гуля, лейтенанте! — гукнув він до мене. — Та нічого не вдієш. Ось прийшли по мене. 

Коли я повернувся на віллу, була вже п'ята година, і я пішов туди, де мили машини, щоб прийняти душ. Потім сів у своїй кімнаті перед відчиненим вікном, у спідній сорочці та штанях, і склав рапорт. За два дні мав розпочатися наступ, і мені належало переїхати зі своїми машинами до Плави. Я давно не писав нічого в Штати; розумів, що написати треба, але так довго відкладав, що тепер уже зробити це майже не випадало. Просто не було про що писати. Отож я послав кілька армійських листівок Zona di Guerra11, повикреслювавши там усе, крім повідомлення, що я живий і здоровий. Так їх ніде не затримають. Ці листівки напевне справлять враження в Америці — такі вони незвичайні й загадкові. Та й сама ця війна була незвичайна і загадкова, проте, як на мене, цілком вправно проваджена й доволі страхітлива порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійське військо було створене на те, щоб його перемагав Наполеон, будь-який Наполеон. На жаль, Наполеона ми не мали, а мали натомість генерала Кадорна, гладкого улюбленця долі, й Віктора-Еммануїла, хирлявого чоловічка з довгою худою шиєю та цапиною борідкою. На правому фланзі був ще герцог Аоста. Чи не занадто показний як на великого полководця, він мав, проте, вигляд справжнього чоловіка. Багато хто з італійців хотів би, щоб він був королем. Зовнішність він мав справді королівську. Він був дядьком короля й очолював Третю армію. Ми належали до Другої армії. В Третій армії було кілька англійських батарей. У Мілані я познайомився з двома артилеристами, що служили там. То були приємні хлопці, і ми чудово провели вечір. Вони були великі, сором'язливі й дуже бентежились, але водночас і захоплювались усім. Шкода, що я не пішов служити до англійців. Усе було б куди простіше. Щоправда, там мене, не вбило б. А втім, могло вбити і в санітарній службі. Водіїв англійських санітарних машин часом теж убивало. Але ж я знав, що мене не вб'є. Принаймні не на цій війні. Я не мав з нею нічого спільного. Мені вона здавалася не більш небезпечною, ніж війна в кіно. А проте я хотів би, щоб вона скінчилась. Може, скінчиться цього літа. Може, австрійці зломляться. В минулих війнах вони завжди ламалися. Та в чому ж річ цього разу? Всі кажуть, що французи геть знесиліли. Рінальді розповідав, що французьке військо збунтувалось і рушило на Париж. Я запитав, що було далі. «Та що, спинили його»,— відказав Рінальді. Я хотів би поїхати до Австрії і щоб не було ніякої війни. Хотів би поїхати в Шварцвальд. Хотів би побувати на Гарці. А де він, до речі, той Гарц? Бої тепер точилися в Карпатах. Ні, туди мені не хотілось. А може, й там було б непогано. Коли б не війна, я міг би податись і в Іспанію. Сонце вже хилилося до заходу, і спека спадала. Після вечері я піду на побачення з Кетрін Барклі. А ще краще, якби вона вже зараз була тут. Або опинитися б оце разом з нею у Мілані. Повечеряти б у «Кова», а тоді прогулятися теплим вечором по Віа Мандзоні, перейти міст, повернути понад каналом і піти в готель — разом з Кетрін Барклі. Може, вона й згодиться. Може, уявить собі, ніби я отой її хлопець, що його вбили на фронті, і ми зайдемо в парадні двері, швейцар скине перед нами кашкета, і я підійду до конторки портьє взяти ключ, а вона чекатиме біля ліфта, а тоді ми зайдемо в ліфт, і він повільно поповзе втору, клацаючи на кожному поверсі, аж поки буде наш поверх, і тоді хлопчик-ліфтер відчинить двері й відступить убік, і вона вийде, а за нею і я, ми підемо коридором, я встромлю ключ і відімкну двері, а потім візьму телефонну трубку й попрошу принести пляшку capri bianca12 в срібному цеберку з льодом, і буде чути, як лід бряжчить у цеберку, коли його нестимуть коридором, і хлопець постукає до нас, а я скажу, щоб він залишив вино за дверима. Бо на той час ми вже поскидаємо з себе все — у кімнаті жарко, і вікно розчинене, і над дахами будинків літатимуть ластівки, а коли згодом споночіє і підійдеш до вікна, над будинками вже шугатимуть манюсінькі кажани, трохи не чіпляючи верхівок дерев, і ми питимем капрі, а двері будуть замкнені, і нам жарко, і в нас тільки простирало, і ціла ніч, і ми цілу ніч кохаємось, цілу жарку ніч у Мілані. Ось як воно все мало б бути. А тепер я піду швиденько повечеряю і — на побачення з Кетрін Барклі. 

За столом надто багато розмовляли, і я пив вино, бо коли б не випив трохи, цього вечора ми не були б братами; і розмовляв із священиком про архієпископа Айрленда, що був, як видно, благородною людиною, і я вдавав, ніби знаю про заподіяні йому кривди, що до них і сам був причетний як американець, хоча й сном-духом про них не відав. Та було б просто нечемно виказати свою необізнаність, коли мені так добре розтлумачили всі причини, що, як на мене, складалися, зрештою, із самих непорозумінь. Я подумав собі, що в архієпископа гарне ім'я, до того ж він був родом з Міннесоти і від цього воно звучало ще гучніш: Айрленд Міннесотський, Айрленд Вісконсінський, Айрленд Мічіганський. А ще воно скидалося на назву якогось острова, і це додавало йому ваги. Та ні, не в тім річ. Тут було щось більше. Еге ж, отче. Ваша правда, отче. Можливо, отче. Ні, отче. Ну що ж, може, й так, отче. Вам краще знати, отче. Священик був добрий, але нудний. Офіцери були не добрі, але нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне. Воно руйнувало емаль на зубах, і вона липла до піднебіння. 

— І тоді священика посадили у в'язницю, — розповідав Рокка,— бо при ньому знайшли ті трипроцентні облігації. Звісна річ, це було у Франції. У нас його ніколи б не заарештували. А про п'ятипроцентні він геть усе заперечував. Це сталося в Безьє. Я сам був там і, коли прочитав про цю справу в газетах, пішов до в'язниці й попрохав дозволу побачити того священика. Не було сумніву, що то він украв облігації. 

— Не вірю жодному слову,— озвався Рінальді. 

— Як знаєте,— сказав Рокка.— Та я розповідаю цю історію для нашого панотця. Вона дуже повчальна. А він сам священик, тож зможе її належно оцінити. 

Священик, усміхнувся. 

— Розповідайте далі, — мовив він. — Я слухаю. 

— Звісно, всіх облігацій не знайшли, але трипроцентні були таки в священика, і ще з кількох місцевих позик. Не пригадую вже, яких саме. Отож я пішов до в’язниці,— зараз буде найцікавіше, — став біля дверей камери та й кажу, мов на сповіді: «Благословіть мене, отче, бо тепер і ви грішник». 

Усі голосно зареготали. 

— А він що сказав? — запитав священик. 

Рокка пустив його запитання повз вуха й заходився пояснювати мені суть жарту. 

— Ви розумієте, в чому тут річ? 

Певно, то був таки кумедний; жарт, коли б зрозуміти його до ладу. Мені налили ще вина, і я розказав оповідку про англійського солдата, якого поставили під душ. Потім майор розказав оповідку про одинадцятьох чехословаків і про угорського капрала. Я випив ще і розказав про те, як один жокей знайшов пенні. А майор сказав, що є ще італійська оповідка про якусь там герцогиню, що не могла заснути вночі. Саме тоді священик пішов, і я розказав оповідку про комівояжера, що приїхав до Марселя о п'ятій годині ранку, коли там дув містраль. Тоді майор сказав, що чув, ніби я добрий пияк. Я відказав, що це неправда. Ні, правда, сказав майор і присягнувся Бахусом, що зараз перевірить, так воно чи ні. Не треба присягатися Бахусом, сказав я. Бахус тут ні до чого. Саме Бахусом, не вгавав він. Ось зараз я питиму кухоль за кухлем і склянку за склянкою разом з Бассі, з Філіппо-Вінченца. Бассі сказав: ні, такий іспит не годиться, бо він, мовляв, випив уже вдвічі більше за мене. А я сказав, що це підла брехня і нехай там Бахус чи не Бахус, а він, Філіппо-Вінченца Бассі, чи то пак Бассі-Філіппо Вінченца, за цілий вечір не випив ані краплі, і, до речі, як же все-таки його звуть? Тоді він запитав, а як звуть мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко? Коли так, сказав я, то нехай переможе дужчий, а Бахус тут ні до чого, і майор налив нам по першому кухлю червоного вина. Вихиливши півкухля, я сказав, що більше не хочу. Я згадав, куди мав іти. 

— Бассі переміг, — сказав я. — Він дужчий за мене. А мені треба йти. 

— Йому справді треба йти, — підтвердив Рінальді.— У нього побачення. Я знаю. 

— Мені треба йти. 

— Позмагаємось іншим разом,— сказав Бассі.— Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. — I поплескав мене по плечу. 

На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені. 

— На Добраніч, панове, — сказав я. 

Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав: 

— Вам краще б не йти туди п'яному. 

— Я не п'яний, Ріні. Слово честі. 

— Треба пожувати кавових зерен. 

— Дурниці. 

— Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. — Він повернувся з жменею смажених кавових зерен.— Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог. 

— Бахус, — мовив я. 

— Я трохи проведу вас. 

— Та я ж чудово себе почуваю. 

Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався. 

— На добраніч, — сказав я.— А ви чому не хочете зайти? 

Він похитав головою: 

— Ні. Мені потрібні простіші втіхи. 

— Дякую за кавові зерна. 

— Пусте, малюк. Пусте. 

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою. 

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон. 

— Здрастуйте,— мовила вона.— Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може. 

— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла? 

— Їй трохи нездужається. 

— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився, 

— Гаразд, скажу. 

— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра? 

— А чого ж ні. 

— Красно дякую,— сказав я.— На добраніч. 

Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним. 






Розділ VIII





Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. I хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали. 

Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі. 

— Вона на чергуванні. 

— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину? 

Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін. 

— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати. 

— Зі мною все гаразд,— сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно. 

— Мені треба їхати. 

— Я вийду з вами на хвилину. 

— Ви справді одужали? — запитав я надворі. 

— Так, любий. Ви прийдете ввечері? 

— Ні. Я зараз виїжджаю на Плаву — там буде розвага. 

— Розвага? 

— Навряд чи щось більше. 

— Але ж ви повернетесь? 

— Завтра. 

Вона розстібала щось на шиї. А тоді вклала мені в руку. 

— Це святий Антоній. Приходьте завтра ввечері. 

— Хіба ви католичка? 

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній добре вберігає. 

— Пильнуватиму його задля вас. Прощавайте. 

— Ні,— сказала вона, — не «прощавайте». 

— Гаразд. 

— Будьте розумником і бережіться. Ні, тут не можна цілуватись. Не можна. 

— Гаразд. 

Я озирнувся й побачив, що вона стоїть на сходах. Вона помахала мені, і я послав їй цілунок рукою. Вона знов помахала, а я тим часом уже дійшов до кінця алеї, заліз на сидіння своєї санітарної машини, і ми поїхали. Святий Антоній був у білому металевому медальйончику. Я відкрив медальйончик і витрусив його на долоню. 

— Святий Антоній? — запитав водій. 

— Еге ж. 

— Я теж маю такого.— Він забрав ліву руку з керма, розстебнув комір френча і витяг з-під сорочки образок. — Бачите? 

Я поклав свого святого назад у медальйончик, згорнув золотий ланцюжок і сховав усе в нагрудну кишеню. 

— Ви не будете його носити? 

— Ні. 

— Краще носити. На те ж він і зроблений. 

— Гаразд, — сказав я. 

Я розстебнув золотий ланцюжок, надів його на шию і заклацнув замочок. Святий повис у мене на френчі. Розстебнувши френч і комір сорочки, я спустив його під сорочку. Поки ми їхали, я весь час відчував той медальйончик із святим у себе на грудях. А потім геть забув про нього. Після поранення я його більше не бачив. Мабуть, забрав хтось на одному з перев'язних постів. 

Поминувши міст, ми поїхали швидше і незабаром побачили спереду над дорогою куряву від решти машин. А тоді на завороті дороги побачили й ті три машини, що здаля видавалися зовсім маленькими; з-під коліс здіймалася курява й осідала між дерев. Ми наздогнали їх, випередили й повернули на дорогу, що вела до пагорбів. Коли сидиш у першій машині, їхати валкою не таке вже й марудне діло. Я зручно відхилився на сидінні й озирав довколишню місцевість. Ми їхали підгір'ями, що тяглися понад річкою, а коли дорога крутіше пішла вгору, на півночі показалися гірські вершини, ще вкриті снігом. Я озирнувся і побачив, як слідом за нашою беруться нагору три останні машини, відокремлені одна від одної хмарами куряви. Ми залишили позаду довгу вервечку нав'ючених мулів, яку супроводили погоничі в червоних фесках. То були берсальєри13. 

Далі, за тим караваном мулів, дорога була безлюдна, і ми бралися все вище узгір'ями, а тоді, переваливши через відріг довгастого пагорба, почали спускатися в річкову долину. Обабіч дороги стояли ряди дерев, і за рядом праворуч я побачив річку — прозору, швидкоплинну й мілку. Вода струміла по дну річища вузькими потічками між смугами піску та каміння, а подекуди розтікалася ясним сяйвом у своєму кам'янистому ложі. Попід самим берегом я бачив глибокі затони, де вона голубіла, мов небо. Бачив і арки кам'яних містків над річкою, до яких вели стежки від дороги. Ми проїжджали повз кам'яні будинки селян, із схожими на канделябри грушевими деревами проти південних стін, повз кам'яні огорожі в полях. Дорога довго йшла долиною, а потім ми знов повернули нагору, між пагорби. Крутий узвіз вився й петляв каштановими гаями, та врешті дорога вирівнялась і пішла узгір'ям. Я подивився вниз і побачив крізь дерева ген у долині освітлену сонцем річку, що розділяла два війська. Ми їхали новою кам'янистою військовою дорогою, яка йшла гребенем узгір'я, і я бачив на півночі два гірських пасма, зелені й темні до засніжених вершин, а вище білі й яскраві проти сонця. Потім, коли дорога знов пішла на узвіз, я побачив і третє пасмо — ще вищі засніжені гори, білі, мов крейда, з якимись наче борознами на схилах,— а далеко за ними видніли й інші, і ти вже не знав напевне, чи справді бачиш їх, чи вони тобі тільки ввижаються. То все були австрійські гори, ми таких не мали. Попереду дорога, виписавши дугу, повертала праворуч, і я побачив, як далі вона круто спускається між дерев. Дорогою ішли солдати, і ваговози, і мули, що тягли гірські гармати, і коли ми теж почали спускатися, тулячись біля самого краю, я побачив унизу річку, понад берегом — рейки та шпали залізниці, далі — старий міст, що ним залізнична колія ішла на той бік, а там, за річкою, — поруйновані будинки містечка, яке ми мали взяти. 






Розділ IX





На дорозі був чималий рух; обабіч стояли заслони з сухих кукурудзяних стебел і солом'яних мат; такі самі мати прикривали дорогу згори, і здавалося, ніби то вхід у цирк або ж селище дикого племені. Ми поволі їхали цим солом'яним тунелем, аж поки вибрались на розчищену відкриту місцину, де колись була залізнична станція. Тут дорогу приховувало берегове узвишшя; на його схилі, що тягнувся вздовж дороги, були окопи, а в окопах солдати. Сонце сідало, і, дивлячись понад тим узвишшям, я бачив над пагорбами за річкою спостережні аеростати австрійців, темні на тлі призахідного неба. Ми поставили машини за цегельнею. Випалювальні печі та кілька глибоких кар'єрних ям були пристосовані під перев'язні пости. Там я побачив трьох знайомих лікарів. З розмови із старшим, майором, я дізнався, що коли розпочнеться наступ і наші машини завантажать, ми поїдемо назад тією ж таки замаскованою дорогою, а тоді піднімемось на узгір'я, де є ще один пост, і там поранених перевантажать на інші машини. Майор побоювався, щоб на дорозі не виникла тиснява. Адже то була єдина дорога. Її замаскували, бо австрійці мали добрий огляд з того берега. Тут, у цегельні, нас захищало від рушничного й кулеметного вогню берегове узвишшя. Через річку вів один-єдиний потрощений міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, сапери наведуть ще один міст, а частина війська переправиться по мілкому біля закруту річки. Майор був невеличкий на зріст, з підкрученими догори вусами. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав: якщо все буде добре, він подбає, щоб мене нагородили. Я висловив надію, що все буде добре, а за мене, мовляв, не варт турбуватися. Тоді спитав, чи немає в дворі якогось великого укриття, щоб примістити водіїв, і він послав солдата провести мене. Я пішов за солдатом, і він показав мені укриття, дуже надійне. Водіям воно теж сподобалось, і я залишив їх там. Майор запросив мене випити з ним і з двома іншими офіцерами. Ми випили рому, як добрі друзі. Надворі посутеніло. Я спитав, коли має розпочатись наступ, і мені сказали, що тільки-но споночіє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи й розмовляли, а побачивши мене, замовкли. Я дав їм по пачці «Македонії» — нещільно набитих сигарет, з яких висипaвся тютюн, і треба було закрутити кінчик, перше ніж припалити. Маньєра черкнув запальничкою і пустив її по колу. Формою запальничка була як радіатор «фіата». Я розповів їм про те, що почув сам. 

— А чого ж ми не бачили того поста, як їхали сюди? — запитав Пассіні. 

— Він трохи далі за поворотом. 

— Буде колотнеча на тій дорозі,— сказав Маньєра. 

— Змішають вони нас із г...... 

— Схоже на те. 

— А як з харчем, лейтенанте? Коли розпочнеться веремія, буде вже не до того. 

— Піду спитаю,— відказав я. 

— А нам сидіти тут чи можна погуляти? 

— Краще сидіть туті 

Я знов пішов до майорової землянки, і він сказав, що скоро над'їде польова кухня і водіїв нагодують. Якщо вони не мають казанків, він позичить їм. Певно, що мають, відповів я. Тоді повернувся і сказав водіям, що покличу їх, коли привезуть їжу. Хоч би встигли до обстрілу, зауважив Маньєра. Потім усі четверо мовчали, аж поки я пішов. Вони були робочі люди й ненавиділи війну. 

Я вийшов поглянути на машини й побачити, що діється довкола, а тоді повернувся й сів в укритті разом з водіями. Ми сиділи просто на землі, прихилившися спинами до стіни, і курили. Надворі вже майже зовсім споночіло. Земля в укритті була тепла й суха, і я сперся плечима на стіну й напівлежав, розслабивши м'язи. 

— Хто має наступати? — запитав Гавуцці. 

— Берсальєри. 

— Самі берсальєри? 

— Здається, що так. 

— Замало, як на справжній наступ. 

— Мабуть, вони лише відвертатимуть увагу, а справжній наступ буде десь в іншому місці. 

— А ті, що йдуть у наступ, знають про це? 

— Навряд. 

— Певно, що не знають,— сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б. 

— Е, пішли б,— докинув Пассіні.— Берсальєри дурні. 

— Вони хоробрі і дисципліновані солдати,— мовив я. 

— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні. 

— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра. То був якийсь жарт. Вони всі засміялися. 

— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого? 

— Ні. 

— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли. 

— Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги.— Але ж і ті гренадери — всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли. 

— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра. 

— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні. 

— Деякі офіцери пішли самі. 

— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу. 

— Дехто з солдатів теж пішов. 

— Тих і не шикували, коли відлічували десятих. 

— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно. 

— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ. 

— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів... 

— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це. 

— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito14,— ущипливо мовив Пассіні. 

— Знаю я ваші балачки,— відказав я.— Та поки ви справно водите машини й шануєтесь... 

— ...і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра. 

— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я.— Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше. 

— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна. 

— Поразка ще гірша. 

— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні.— Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках. 

— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер. 

— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі. 

— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту. 

— Всіх не перевішають. 

— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них,— докинув Маньєра.— У першому ж бою всі накивають п'ятами. 

— Як чехи. 

— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно. 

— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна. 

— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця. 

— Кінця не буде. Війна не має кінця. 

— Ні, має. 

Пассіні похитав головою. 

— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна! 

— З вас добрячий промовець. 

— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну. 

— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну. 

— А вони ще й наживають на ній гроші. 

— Не всі,— сказав Пассіні.— Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму. 

— Ну, годі вже, — сказав Маньєра. — Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта. 

— Йому подобається, — сказав Пассіні.— Нам треба навернути його до нашої віри. 

— А поки що нам треба припнути язики,— не вгавав Маньєра. 

— Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? — запитав Гавуцці. 

— Піду дізнаюся, — відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною. 

— Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох. 

— Коли хочете, ходім зі мною,— сказав я.— Там побачимо. 

Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу. 

Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев'язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля, і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені, що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене. 

Майор підвівся від телефону. 

— Зараз почнеться, — сказав він.— Таки о тій годині, що призначено перше. 

Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша, а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл. 

— «Савойя», — сказав майор. 

— А як з харчем, майоре? — запитав я. 

Він не почув мене. Я запитав знову. 

— Ще не привезли. 

У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух — і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі. 

— А чи нема тут у вас чогось попоїсти? 

— Є трохи макаронів,— відказав майор. 

— Дайте, що можете. 

Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому закутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні. 

— А сиру нема? 

Майор нездоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру. 

— Дякую, — мовив я. 

— Ви б не витикалися зараз. 

Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини. 

— Заносьте сюди, — сказав майор.— Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього? 

Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев'язний пункт. 

— Розріжте френч,— звелів майор. 

Він уже тримав у руці пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі. 

— А ви йдіть собі, — сказав майор тим двом санітарам. 

— Ходім і ми, — мовив я до Гордіні. 

— Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, кинув майор через плече. 

— Люди хочуть їсти, — сказав я. 

— Ну, як знаєте. 

Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розпластались долі й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили. 

— Ось вам, патріоти, — сказав я. 

— Як там машини? — запитав Маньєра. 

— Стоять собі. 

— Нагнали на вас страху, лейтенанте? 

— Ще б пак, — відказав я. 

Я дістав свій ніж, розкрив його, обтер лезо й зчистив із сиру брудний верхній шар. Гавуцці подав мені миску з макаронами. 

— Ви перший, лейтенанте. 

— Ні,— сказав я.— Поставте долі. Будемо їсти всі разом. 

— Нема виделок. 

— Ну й біс із ними,— сказав я по-англійському. 

Я покраяв сир на шматки й поклав їх на макарони. 

— Присувайтесь ближче, — мовив до водіїв. 

Вони присунулись і чекали. Я запустив пальці в миску й потяг до себе тугий жмуток макаронів. 

— Піднімайте вище, лейтенанте. 

Я підняв руку догори і жмуток нарешті відліпився. Я спустив кінці макаронів до рота, спіймав їх губами й почав жувати; тоді взяв шматок сиру, розжував і запив вином. Вино відгонило іржею. Я віддав флягу Пассіні. 

— Погань, — сказав я. — Надто довго було у флязі. Я возив її з собою в машині. 

Вони всі жували, тримаючи підборіддя над мискою, закидаючи голови назад і ловлячи губами кінці макаронів. Я знову напхав рот макаронами, відкусив сиру й ковтнув вина. Надворі щось гупнуло, аж земля задвигтіла. 

— Чотиристадвадцятиміліметрівка або важкий німецький міномет, — сказав Гавуцці. 

— В горах чотиристадвадцятиміліметрових гармат немає,— заперечив я. 

— Є великі шкодівські. Я бачив вирви. 

— То тристап'ятиміліметрові. 

Ми знову взялися до їжі. Щось бухикнуло, зачмихало, наче паровоз, коли рушає, а тоді гримнув вибух, і земля знов задвигтіла. 

— Мілкуватий у нас сховок,— мовив Пассіні. 

— То таки важкий міномет. 

— Так точно. 

Я куснув свій шмат сиру й ковтнув вина. Тоді почув, як серед гуркоту бою знов бухикнуло, потім розляглось оте «чах-чах-чах-чах», а далі — сліпучий спалах, неначе то шугнуло полум'я з доменної печі, і ревисько, спершу біле, потім вогненно-червоне, та все дужче, дужче, мов навальний буревій. Я силкувався дихнути, але дух мені забило, і я відчув, що весь як є вивергаюсь із самого себе й, підхоплений тим буревієм, лечу все вище, вище й вище. Викинуло мене стрімко, геть усього, і я збагнув, що помер і що помиляються ті, хто гадає, ніби людина враз пускається духу — і ото вже й кінець. А тоді я полинув у повітрі, та чомусь не вгору, а назад до землі. Потім зітхнув і повернувся до буття. Земля довкола була зрита, а просто перед моєю головою стирчав розщеплений дерев'яний брус. Голову мені тіпало, проте я почув, що поруч хтось ніби плаче. Навіть не плаче, а кричить. Я спробував поворухнутись, але не зміг. Чути було, як за річкою та й по всьому березі б’ють кулемети й гвинтівки. Тоді розлігся лункий сплеск, і я побачив, як злетіли й вибухнули в небі освітлювальні снаряди, й розлили біле сяйво, і як шугнули вгору ракети, і почув вибух гранат,— усе те в одну мить,— і раптом поруч мене хтось застогнав: «Mamma mia! Oh, mamma mia!»15 Я напружився і, шарпаючись та вигинаючись у попереку, зрештою вивільнив ноги; тоді перевернувся й торкнувсь пораненого. То був Пассіні, і коли я доторкнувся до нього, він скрикнув. Він лежав ногами до мене, і в мигтінні світла й темряви я побачив, що обидві вони розтрощені над колінами. Одну геть відірвало, а друга трималась на сухожилках та подертій холоші, і той оцупок сіпався й згинався, неначе жив окремим життям. Пассіні кусав себе за руку й стогнав: «Oh, mamma mia, mamma mia.— А тоді: — Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria...16 О боже, вбий мене... вбий мене, господи... mamma mia, mamma mia... О свята діво Маріє, вбий мене, спини цю муку, спини, спини... О свята діво Маріє, спини цю муку! Ой-ой-ой-ой! — І вже задихаючись: — Mamma, mamma mia...» А тоді замовк, кусаючи руку, тільки оцупок усе так само сіпався. 

— Portaferiti17, — гукнув я, приставивши до рота долоні.— Portaferiti! 

Я спробував присунутись до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг зрушити з місця. Тоді спробував, знову, і мої ноги трохи подались. Отже, я міг помалу підтягатися на ліктях. Тим часом Пассіні зовсім затих. Я сів поруч нього, розстебнув на собі френч і спробував одірвати поділ сорочки. Він ніяк не відривався, і я вчепивсь зубами, щоб роздерти край тканини. Аж раптом згадав, що на ногах у Пассіні обмотки. На мені були вовняні гетри, а Пассіні носив обмотки. Але ж тепер у нього була лиш одна нога. Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер. Я придивився ближче і впевнився, що він справді мертвий. Тепер треба було відшукати трьох інших. Я випростався й сів, і зараз же щось у моїй голові зрушилось, наче важки на очах великої ляльки, і вдарило зсередини в очні яблука. Я відчув, що ноги в мене гарячі й мокрі і в черевиках теж гаряче й мокро. Тоді я зрозумів, що мене поранило, і, нахилившись уперед, поклав руку на коліно. Та коліна на місці не було. Я шаснув рукою далі й намацав коліно аж на гомілці. Потім витер руку об сорочку, і знов поволі розпливлось ясне світло, і я подививсь на свою ногу й страшенно перелякався. 

— О боже, — мовив я, — вирятуй мене звідси. 

Проте я знав, що десь мають бути ще троє. Водіїв було четверо. Пассіні помер. Лишилося троє. Раптом хтось підхопив мене під руки, а ще хтось узяв за ноги. 

— Десь тут іще троє,— сказав я. — А четвертого вбило. 

— Це я, Маньєра. Ми ходили по ноші, але ніде не знайшли. Як вам, лейтенанте? 

— А де Гордіні й Гавуцці? 

— Гордіні на перев'язці. А Гавуцці держить ваші ноги. Тримайтесь мені за шию, лейтенанте. Тяжко вас поранило? 

— В ногу. А що з Гордіні? 

— Та пусте. То була велика міна. 

— А Пассіні мертвий. 

— Еге ж, мертвий. 

Неподалік вибухнув снаряд, і обидва вони кинулись додолу й упустили мене. 

— Пробачте, лейтенанте,— сказав Маньєра.— Хапайтесь мені за шию. 

— Щоб ви мене знов упустили? 

— То з переляку. 

— Вас не поранило? 

— Трохи зачепило обох. 

— Гордіні зможе сісти за кермо? 

— Навряд. 

Поки ми дісталися до перев'язного пункту, вони впустили мене ще раз. 

— Сучі діти,— лайнувсь я, 

— Пробачте, лейтенанте, — сказав Майьєра.— Більше не впустимо. 

На землі перед входом до пункту нас таких, лежало в темряві багато. Поранених заносили й виносили. Коли відхиляли заслону, щоб пронести ноші, я бачив усередині світло. Мертвих складали осторонь. Лікарі працювали, закасавши рукава до плечей, і були червоні, мов різники. Не вистачало нош. Дехто з поранених стогнав, та більшість лежала тихо. Вітер ворушив листя в галузяному піддашку над входом, і на ніч дедалі холодніло. Раз по раз надходили санітари з ношами, ставили їх долі, знімали поранених і знов ішли. Коли мене принесли до перев'язного пункту, Маньера відразу ж привів сержанта-фельдшера, і той оббинтував мені ноги. Він сказав, що рану забило землею і через те крові витекло небагато. Як тільки буде змога, мене візьмуть на перев'язку. Фельдшер пішов назад до пункту. Маньєра сказав, що Гордіні вести машину не зможе. Йому розбило плече й зачепило голову. Почуває він себе непогано, але плече не рухається. Тепер він сидить під однією з отих цегляних стін. 

Маньєра і Гавуцці прийняли в машини поранених і поїхали. Вони цілком могли сидіти за кермом. Потім приїхали англійці трьома санітарними машинами, по двоє в кожній машині. Один з їхніх водіїв підійшов до мене; його привів Гордіні, блідий і кволий з вигляду. Англієць нахилився наді мною. 

— Вас тяжко поранило? — запитав він. То був високий на зріст чоловік, в окулярах із сталевою оправою. 

— В ноги. 

— Дасть бог, минеться. Хочете сигарету? 

— Дякую. 

— Кажуть, ви втратили двох водіїв. 

— Так. Одного вбило, а оцей, що вас привів, поранений. 

— Не пощастило вам. Хочете, ми візьмем їхні машини? 

— Я й сам думав попросити вас про це. 

— Ми будемо з ними обережні, а потім повернемо на вашу віллу. Номер двісті шостий, так? 

— Так. 

— Гарно там у вас. Я був колись, то й вас бачив. Кажуть, ви американець. 

— Так. 

— А я англієць. 

— Та невже? 

— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині. 

— Добре, що ви візьмете наші машини,— сказав я. 

— Ми будемо з ними дуже обережні. — Він випростався.— Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав.— I він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися.— I раптом повернув на інше: — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою. 

Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини. 

— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні. 

— А як ви себе почуваєте, Франко? 

— Добре. — Він сів на землю поруч мене. 

Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене. 

— Оце він, американський лейтенант, — сказав по-італійському. 

— Та я б почекав, — мовив я. — Є куди тяжчі поранені. Мені не так погано. 

— Ну, ну, — сказав він.— К бісу це геройство.— I додав по-італійському: — Обережніш піднімайте ноги. Вони в нього дуже болять. Він законний син президента Вільсона. 

Мене підняли й занесли до перев'язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями. 

— Ca va bien? 

— Ca va18. 

— Це я його приніс, — сказав по-італійському високий англієць. — Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. — Він нахилився до мене.— Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше. 

Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев'язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу. 

— Давайте мені американського лейтенанта, — сказав один з лікарів-капітанів. 

Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові. 

З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові: 

— Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: «Так боляче?» — «О-ой, боляче!»), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов'язків... Це — щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, — пояснив він мені. — Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев'яжем. Кров у вас скипається чудово. 

Фельдшер (підводячи голову від паперів): 

— Що завдало поранень? 

Капітан: 

— Чим вас поранило? 

Я (не розплющуючи очей): 

— Міною. 

Капітан (роблячи щось дуже болюче й розтинаючи рану): 

— Ви певні? 

Я (намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається в мене шлунок, коли він ріже по живому): 

— Та начебто. 

Капітан (зацікавлений чимось знайденим у рані): 

— О, осколки ворожої міни. Коли хочете, я позондую ще, але це не обов'язково. А тепер помастимо і... Пече? Е, ще не таке буде. Справжній біль ще не починався.. Принесіть йому коньяку... Шок притуплює біль, а загалом усе гаразд, і вам нема чого турбуватись. Тільки б не було зараження, але тепер це трапляється рідко. Як голова? 

— Страх божий! — сказав я. 

— Тоді не пийте багато коньяку. Якщо там тріщина, вам ні до чого запалення. А отак боляче? 

Мене аж піт пройняв. 

— Страшенно! — сказав я. 

— Мабуть, у вас таки тріщина. Зараз я накладу пов'язку, а ви не крутіть головою.— Він почав швидко бинтувати, так що аж руки мигтіли, і пов'язка виходила туга й міцна. — Ну, от і все, щасти вам і vive la France. 

— Він же американець,— озвався другий капітан. 

— А ви начебто казали, що француз. I говорить по-французькому, — сказав мій капітан.— Я й раніше знав його. Весь час думав, що він француз.— Він випив пів-мензурки коньяку.— Несіть когось тяжкого. Дістаньте ще протиправцевої сироватки. 

Капітан помахав мені рукою. Мене підняли на ношах, і, коли виносили, край заслони при вході черкнув мені по обличчю. Надворі мене поклали долі, і сержант-фельдшер присів поруч. 

— Прізвище? — тихо запитав він.— Ім'я? Звання? Звідки родом? Рід військ? Якого корпусу? — і таке інше.— Шкода, що зачепило голову, лейтенанте. Сподіваюсь, вам трохи полегшало. Зараз я здам вас англійцям. 

— Мені добре, — сказав я. — Дякую вам за все. 

Біль, про який казав лікар, уже почався, і все, що діялось навколо, не цікавило й не обходило мене. Трохи згодом під'їхала англійська санітарна машина, мене поклали на ноші, підняли їх до відчинених дверцят і засунули в кузов. З другого боку були ще одні ноші, і на них теж лежав поранений; обличчя його затуляли бинти, і я бачив тільки ніс, жовтий, наче восковий. Поранений тяжко дихав. Ще двоє нош підняли й просунули на ремінні підвіси над нами. Водій підійшов і зазирнув усередину. 

— Я поїду якомога обережніш, — сказав він. — Думаю, вам буде зручно. 

Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість; і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль. 

Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння: 

— Що там таке? 

— В того, що на верхніх ношах, кровотеча. 

— Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош.— I він поїхав далі. 

Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так, що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала, і звідти вже знову тільки капало, і я почув, як шурхотить брезент, неначе поранений на ношах умощувався зручніш. 

— Як він там? — гукнув через плече англієць. — Ми майже нагорі. 

— Здається, помер,— відказав я. 

Тепер краплі падали дуже повільно, як ото з бурульки після заходу сонця. Була ніч, і що вище ми піднімались на узгір'я, то холодніше ставало в машині. На гірському посту ноші з-над мене забрали, на їх місце засунули інші, і ми рушили далі. 






Розділ X





У палаті польового госпіталю мені сказали, що пополудні до мене прийде гість. День був гарячий, і до палати налетіло багато мух. Приставлений до мене санітар нарізав із паперу довгих смужок, прив'язав їх до палички й відганяв мух тим віялом. Я дивився, як вони сідають на стелю. А коли він облишив махати й заснув, мухи знову злетілися до ліжка, і я дмухав на них, щоб одігнати, та зрештою затулив обличчя руками і теж заснув. Було дуже парко, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я збудив доглядальника, і він змочив мені пов'язки мінеральною водою. Від цього й постіль стала вогка і прохолодна. Ті з нас, що не спали, перемовлялись через палату. Пополудні в госпіталі був найспокійніший час. Зранку три санітари й лікар підходили по черзі до кожного ліжка, піднімали тебе й несли на перев'язку, а тим часом тобі перестеляли постіль. Та подорож на перев'язку була аж ніяк не приємна, одначе я тоді ще не знав, що можна переслати постіль, і не знімаючи з неї людини. Мій доглядальник вилив усю воду, і тепер лежати було прохолодно й хороше, і я саме пояснював йому, де почухати мені підошви, щоб не свербіло, коли один з лікарів увів до палати Рінальді. Він швидко підійшов, нахилився над ліжком і поцілував мене. Я побачив, що він у рукавичках. 

— Ну, як ви тут, малюк? Як себе почуваєте? Ось я вам приніс...— То була пляшка коньяку. Санітар присунув стільця, і Рінальді сів.— А ще добрі новини. Вас мають нагородити. Хочуть виклопотати срібну медаль та, можливо, вийде тільки бронзова. 

— За що? 

— Ви ж тяжко поранені. Кажуть, якби ви довели, що вчинили геройство, вам дали б срібну. А інакше буде тільки бронзова. Розкажіть мені до ладу, як усе було. Невже ви не вчинили нічого героїчного? 

— Ні,— відказав я. — Мене торохнуло, коли ми їли сир. 

— Облиште жарти. Ви ж напевне якось відзначилися або перед тим, або опісля. Пригадайте добре. 

— Аж ніяк не відзначився. 

— Хіба ви не винесли когось там на плечах? Гордіні каже, що ви перенесли на собі кількох поранених, але майор з першого поста твердить, що цього не може бути. Він теж має підписати подання на медаль. 

— Нікого я не виносив. Я сам не міг рухатись. 

— То байдуже, — сказав Рінальді. Він зняв рукавички.— Гадаю, ми все-таки виб'ємо вам срібну. Хіба ви не відмовлялись від медичної допомоги поза чергою? 

— Не дуже рішуче. 

— То байдуже. Зате он як вас поранило. Зате ви завжди доблесно поривалися на передову. До того ж і операція минула успішно. 

— Вони таки форсували річку? 

— Ще й як! Узяли щось із тисячу полонених. Про це написано в зведенні. Ви ще не бачили? 

— Ні. 

— Я вам принесу. То був щасливий coup de main19. 

— Ну, а взагалі як справи? 

— Чудово. Все чудово. Ми всі пишаємося вами. Розкажіть же нарешті, як воно було. Я певен, що вам дадуть срібну. Ну ж бо, розказуйте. Геть усе як було. — Він замовк, про щось міркуючи.— А може, вам дадуть і англійську медаль. Там же був англієць. Ось я піду до нього спитаю, чи не поклопотався б він за вас. Мабуть, він зможе якось посприяти. Вам дуже болить? Треба випити. Санітаре, роздобудьте десь штопор... А бачили б ви, як я видалив днями зо три метри тонкої кишки, ото штука! Треба буде написати в «Ланцет». Ви мені перекладете, і я пошлю в «Ланцет». У мене що день, то все виходить краще... Бідолашний малюк, то як же ви себе почуваєте? Де ж той клятий штопор? Ви так мужньо й тихо все зносите, що я забуваю, як вам боляче. — Він ляснув рукавичками по краю ліжка. 

— Ось штопор, синьйоре лейтенанте, — сказав санітар. 

— Відкоркуйте пляшку. Принесіть склянку. Випийте, малюк. Як голова? Я переглянув ваші папери. Ніякої тріщини у вас немає. Той лікар з першого поста — просто різник. Коли б ви потрапили до мене, вам не було б анітрішечки боляче. Я ніколи не роблю боляче. Я знаю, що для цього треба. Що день, то в мене все виходить легше й краще. Ви вже даруйте, що я розбазікався, малюк. Мені дуже прикро, що вас так тяжко поранило. Ось випийте. Це добрий коньяк. П'ятнадцять лір коштує. То має бути добрий. П'ять зірочок. А просто звідси я піду до того англійця, і він виклопоче вам англійську медаль. 

— Мабуть, не так просто їх дають. 

— Ви надто скромні. Я пошлю офіцера-зв'язківця. Він їх укоськає, тих англійців. 

— Ви бачилися з міс Барклі? 

— Я приведу її сюди. Ось зараз же піду й приведу. 

— Не треба, — мовив я. — Розкажіть краще, що діється в Горіції. Як там дівчатка? 

— Нема більш дівчаток. Ось уже два тижні їх не змінюють. Я перестав туди ходити. Це ж просто казна-що. Вони вже не дівчатка, а давні фронтові товариші. 

— Зовсім не ходите? 

— Тільки вряди-годи навідуюсь дізнатися, чи нема яких новин. Заглядаю дорогою. I всі розпитують про вас. Просто неподобство, що їх так довго держать на одному місці й починаєш з ними приятелювати. 

— Може, нема вже дівчат, що хочуть на фронт? 

— Та де там нема. Дівчат не бракує. В усьому винне начальство. Держать їх на втіху тим, що окопалися в тилу. 

— Бідолашний Рінальді,— сказав я.— Сам-один на війні, і нема йому нових дівчаток. 

Рінальді налив собі ще коньяку. 

— Думаю, що й вам воно не зашкодить. Пийте, малюк. Я вихилив коньяк і відчув, як він теплою хвилею пішов униз по тілу. Рінальді знов налив у склянку. Тепер він був спокійніший. Він підніс склянку. 

— За ваші доблесні рани. За срібну медаль. А скажіть, малюк, вас не дратує, що ви мусите цілими днями, та ще й у спеку, отак лежати? 

— Часом дратує. 

— Не уявляю собі, як би я оце влежав. Певно, схибнувся б. 

— Ви й так схибнутий. 

— Повертайтеся скоріш. А то ніхто не приходить опівночі з побачення. Нема з кого позбиткуватися. Нема в кого позичити грошей. Нема побратима й найближчого сусіда. I на біса вам ті рани? 

— Можете збиткуватися із священика. 

— А, священик. Ні, з нього збиткуюсь не я. То капітан. А мені він подобається. Якщо вам схочеться висповідатись, кличте його. Та він і сам має намір вас навідати. Так уже там готується... 

— Мені він теж подобається. 

— Та знаю, знаю. Часом навіть думаю, чи ви з ним не теє... Ну, ви розумієте. 

— Нічого ви не думаєте. 

— Ні, часом думаю. Трохи теє... як ото було в першому полку Анконської бригади. 

— Ет, ідіть ви к бісу. 

Він підвівся й натягнув рукавички. 

— Люблю я подрочити вас, малюк. Та нехай там і священик, і ота ваша англійка, а душею ви однак такий самий, як я. 

— Неправда. 

— Правда. Ви достоту італієць. Багато вогню та диму, а всередині — пшик. Ви лише вдаєте з себе американця. Ми з вами брати й любимо один одного. 

— Шануйтеся там без мене,— сказав я. 

— Я пришлю до вас міс Барклі. З нею ви стаєте кращий. Цнотливіший і ніжніший. 

— Ідіть ви к бісу. 

— Я пришлю її. Вашу прекрасну холодну богиню. Англійську богиню. Та й справді-бо, що ж робити з такою жінкою, як не молитися на неї? На що вони ще придатні, ті англійки? 

— Ви дурний чорноротий циган. 

— Хто-то? 

— Дурний макаронник. 

— Макаронник? Самі ви макаронник... з мороженою пикою. 

— Ви дурень. Тупак. — Я помітив, що це слово вкололо його, і провадив далі: — Темний, безмозкий. Безмозкий тупак. 

— Он як? То я скажу вам дещо про ваших доброчесних дівчат. Про ваших богинь. У ліжку між доброчесною, цнотливою дівчиною і першою-ліпшою жінкою одна різниця. Дівчині боляче. Ото й тільки. — Він ляснув рукавичкою по ліжку.— Та ще ніколи не знаєш, чи воно їй справді до вподоби. 

— А ви не зліться. 

— Я не злюся. Я просто кажу вам, малюк, для вашого ж добра. Щоб позбавити вас зайвого клопоту. 

— I оце єдина різниця? 

— Так. Але мільйони таких, як ви, дурнів цього не знають. 

— Добре, що ви мені сказали. 

— Не треба сваритися, малюк. Я надто люблю вас. Але не будьте дурнем. 

— Ні. Я буду мудрий, як ви. 

— Не зліться, малюк. Засмійтеся. Випийте. Ну, мені вже треба йти. 

— Хороший ви хлопець, друже. 

— От бачите, душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання. 

— Ви слинько. 

— Ні. Просто я сердечніший.— Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще.— Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте. 

I він пішов. 






Розділ XI





Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. I те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері. 

Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч. 

— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки. 

— Добре, отче. 

Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене. 

— Я тільки на хвилину,— сказав він.— Уже пізно. 

— Не пізно. Як там у нашій їдальні? 

Він усміхнувся. 

— Так само беруть мене на глузи.— Голос у нього теж був стомлений.— Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить? 

Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого. 

— Ні, вже не болить. 

— Мені бракує вас за столом, 

— I я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами. 

— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки.— Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети. 

— Розгорніть, будь ласка. 

Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була «Ньюс оф уорлд». 

— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик. 

— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали? 

— Мені привезли з Местре. Я ще дістану. 

— Я дуже радий, що ви прийшли, отче. Вип'єте склянку вермуту? 

— Дякую, не треба. Це для вас. 

— Ні, випийте скляночку. 

— Гаразд. Тоді я принесу вам ще. 

Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав: 

— Дарма. То пусте. 

— За ваше здоров'я, отче. 

— За те, щоб ви швидше одужали. 

Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко. 

— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд. 

— Я таки стомився, хоча й не маю на це права. 

— То спека винна. 

— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом. 

— Вам обридла війна. 

— Ні. Хоч війну я ненавиджу. 

— Та й я не бачу в ній нічого доброго, — сказав я. 

Він похитав головою і поглянув у вікно. 

— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені. 

— Це просто нещасливий випадок. 

— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю. 

— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив. 

Священик поставив склянку. Він думав про щось своє. 

— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він. 

— Ні, ви на них не схожі. 

— А насправді такий самий, як вони. 

— Офіцери нічого не бачать. 

— Є й такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам. 

— Здебільшого вони не такі. 

— Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші — вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би. 

— Ви ж маєте офіцерський чин. I я офіцер. 

— Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів. 

— А яка різниця? 

— Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати. 

— Але перші примушують їх? 

— Так. 

— А я їм допомагаю. 

— Ви іноземець. До того ж патріот. 

— А ті, що не хочуть воювати? Хіба вони не можуть спинити війну? 

— Не знаю. 

Він знов поглянув у вікно. Я дивився на його обличчя. 

— А чи могли вони хоч коли-небудь її спинити? 

— Щоб спинити щось, їм бракує згуртованості, а коли вони, буває, й згуртуються, їхні ватажки зраджують їх. 

— Отже, нема ніякої надії? 

— Надія завжди є. Та часом вона залишає мене. Хоч як силкуюся її вдержати, але часом не можу. 

— Можливо, війна сама скінчиться. 

— Дай боже. 

— Куди ж ви тоді? 

— Мабуть, повернуся в Абруцці. 

На його смаглявому обличчі сяйнула радісна усмішка. 

— Ви любите Абруцці? 

— Так, дуже люблю. 

— Тоді вам слід поїхати туди. 

— Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому. 

— I бути шанованим, — докинув я. 

— Так, і бути шанованим. А чом ні? 

— Ніяких «ні». Вас неодмінно шануватимуть. 

— Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи. 

— Я розумію. 

Він глянув на мене й усміхнувся. 

— Розумієте, а самі бога не любите. 

— Ні. 

— Зовсім не любите? — запитав він. 

— Іноді боюсь його, вночі. 

— Вам треба б його полюбити. 

— Я скупий на любов. 

— Ні, — сказав він.— Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі — то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити. 

— Я не люблю. 

— Ви полюбите. Я певен, що ви полюбите. I тоді будете щасливі. 

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий. 

— То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте. 

— Ну що ж, — мовив я, — якщо колись звідаю, то розкажу вам. 

— Я надто засидівся й забагато говорю. — Він справді занепокоївся тим. 

— Ні. Не йдіть. А що ви скажете про любов до жінки? Якби я щиро полюбив якусь жінку, таке теж було б? 

— Того я не знаю. Я ніколи не любив жінки. 

— А свою матір? 

— Так, матір, звісно, любив. 

— А бога ви завжди любили? 

— Ще змалку. 

— Он як, — мовив я. I не знав, що казати далі,— Ви славний юнак. 

— Еге ж, юнак, — сказав він.— А проте ви називаєте мене отцем. 

— Так велить чемність. 

Він усміхнувся. 

— Мені таки вже час іти. Чи не треба щось для вас зробити? — запитав він з надією в голосі. 

— Ні. Досить того, що ми поговорили. 

— Я передам од вас вітання всім у їдальні. 

— Дякую за гарні дарунки. 

— Пусте. 

— Приходьте ще. 

— Прийду. До побачення. — Він легенько поплескав мене по руці. 

— Прощавайте, — мовив я місцевою говіркою. 

— Ciao,— і собі сказав він. 

У палаті було вже темно, і доглядальник, що весь час сидів у ногах на ліжку, встав і пішов провести його. Священик подобався мені, і я хотів, щоб він колись таки повернувся в свою Абруцці. У тій нашій їдальні йому просто життя не було, але він тримався з гідністю; одначе я думав тепер про те, як він житиме в рідних краях. У Капракотті, розповідав він мені, біля самого міста є річечка, де ловиться форель. А поночі там заборонено грати на флейті. I коли юнаки співають коханим серенади, вони можуть грати на чому завгодно, тільки не на флейті. Я спитав чому. Виявляється, тамтешнім дівчатам шкідливо слухати флейту проти ночі. Селяни величають тебе хазяїном і, зустрічаючи на вулиці, скидають шапки. Його батько щодня вирушає на полювання й заходить підживитися в селянські хати. Господарі вважають це за честь. Іноземцям там дозволяють полювати лише тоді, як вони подадуть свідоцтво, що ніколи не були під арештом. А на Gran Sasso D’Italia20 є ведмеді, але то вже далеко звідти. Гарне містечко Акуїла. Літніми вечорами скрізь прохолода, та й весна в Абруцці найпрекрасніша в Італії. А яка втіха полювати восени в каштанових гаях! Будь-яка птиця добра, бо годується на виноградниках. I підобідку з собою брати не треба, бо селяни вважають за честь, коли ти завітаєш до їхньої хати й попоїси разом з ними... 

Трохи згодом я заснув. 






Розділ XII





Палата була довга, з вікнами праворуч; двері в кінці вели до перев'язочної. Той ряд ліжок, в якому лежав я, тягся попід глухою поздовжньою стіною проти вікон, а другий — головами до вікон, проти стіни. Лежачи на лівому боці, я бачив двері перев'язочної. У протилежному кінці були ще одні двері, крізь які часом заходили до палати. Коли хтось із поранених був при смерті, навколо ліжка ставили ширму, щоб інші не бачили, як він помирає, і під нижнім краєм ширми видно було тільки черевики та обмотки лікарів і санітарів, а наприкінці звідти подеколи долинало шепотіння. Нарешті з-за ширми з'являвся священик, а потім туди заходили санітари, виносили під укривалом померлого й несли вузьким проходом поміж рядами ліжок, а ще хтось складав і забирав ширму. 

Того ранку майор, наш палатний лікар, запитав мене, чи зможу я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зможу. В такому разі, сказав він, мене повезуть рано-вранці. Мовляв, мені самому краще переїхати тепер, поки не настала літня спека. 

Коли піднімали з ліжка, щоб нести до перев'язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в садку свіжі могили. Надворі, біля дверей, що вели в садок, сидів солдат: він робив хрести й надписував на них прізвища, чин і номер полку тих, кого там ховали. Крім того, він виконував різні доручення поранених і у вільний час змайстрував мені запальничку з австрійської патронної гільзи. Лікарі були дбайливі й справляли враження дуже тямущих. Вони наполягали на тому, щоб перевезти мене в Мілан, де були кращі рентгенівські апарати й усяка машинерія для лікування після операції. 

Мені й самому хотілось у Мілан. А вони прагнули швидше вирядити всіх нас якнайдалі в тил, щоб звільнити всі ліжка на той час, як почнеться наступ. 

Останнього мого вечора в польовому госпіталі до мене прийшов Рінальді й привів з собою нашого майора. Вони сказали, що в Мілані мене покладуть в американський госпіталь, який тільки-но відкрили. На фронт мало прибути кілька американських санітарних частин, і той госпіталь улаштовано для них, а також для всіх інших американців у італійській армії. В Червоному Хресті таких було чимало. Сполучені Штати оголосили війну Німеччині, але Австрії — ні. 

Італійці були певні, що Америка оголосить війну й Австрії, і дуже раділи, що на фронт приїздять американці, нехай хоч із Червоного Хреста. Вони спитали моєї думки, чи президент Вільсон оголосить Австрії війну, — і я сказав: авжеж, не далі, як за кілька днів. Я не знав, чого б нам воювати з Австрією, та коли вже ми оголосили війну німцям, то за логікою мали оголосити й австрійцям. А чи оголосимо ми війну Туреччині? Я сказав, що навряд, бо наш державний орел надто схожий на турецького півня. Та по-італійському дотепу в мене не вийшло, і вони були видимо спантеличені й дивилися з недовірою, отож я сказав: так, мабуть, оголосимо війну і Туреччині. А Болгарії? На той час ми вже випили кілька склянок коньяку, і я сказав: ну звісно, що й Болгарії, і Японії теж. Але ж, заперечили мені, Японія в спілці з Англією. Та хіба ж можна вірити тим бісовим англійцям! А японці зазіхають на Гавайські острови, сказав я. Де ті острови? В Тихому океані. Навіщо вони японцям? Та вони, власне, їм не потрібні, сказав я. Усе це пусті балачки. Японці — премилий народець, залюблений у танці та легке вино. Як і французи, сказав майор. Ми заберем у Франції Ніццу й Савойю. I Корсіку заберем, і все Адріатичне узбережжя, сказав Рінальді. Італія поверне собі велич Риму, сказав майор. Не подобається мені Рим, сказав я. Там задушно й повно бліх. Вам не подобається Рим? Та ні, я люблю Рим. Рим — мати народів. Ніколи не забуду, як Ромул ссав Тібр. Що-що? Дурниці. Їдьмо всі до Рима. Зараз же їдьмо до Рима й не вертаймося сюди. Рим — прекрасне місто, сказав майор. Батько й мати народів, сказав я. Roma жіночого роду, сказав Рінальді, й батьком бути не може. А хто ж тоді батько — святий дух, чи що? Не гнівіть бога. Я не гнівлю, а просто запитую, щоб знати. Ви п'яні, малюк. А хто мене напоїв? Я напоїв, сказав майор. Напоїв, бо люблю вас і Америка вступила у війну. По саму зав'язку, сказав я. Вранці ви їдете звідси, малюк, сказав Рінальді. До Рима, сказав я. Ні, до Мілана. До Мілана, сказав майор, до «Кришталевого палацу», до «Кова», Кампарі, Біффі, до Галереї. Щасливий ви чортяка. До «Гран-Італіа», сказав я, позичу там грошей у Жоржа. До «Ла Скала», сказав Рінальді. Будете ходити в «Ла Скала». Щовечора, сказав я. Щовечора не потягнете, сказав майор, квитки дуже дорогі. Випишу пред'явницький чек на кошт свого дідуся, сказав я. Що-що? Пред'явницький чек. Йому доведеться заплатити, а ні — то мене посадять. Містер Каннігем у банку ніколи не відмовляє. Я весь час живу з тих чеків. Який дідусь пошле у в'язницю патріота-онука, що вмирає за Італію? Хай живе американський Гарібальді, сказав Рінальді. Хай живуть пред'явницькі чеки, сказав я. Не галасуйте, сказав майор, нас уже кілька разів просили розмовляти тихіше. Ви справді їдете завтра, Федеріко? Кажу ж вам, він їде до американського госпіталю, сказав Рінальді. До гарненьких сестричок. То вам не бородаті доглядальники в польовому госпіталі. Так, так, сказав майор, я знаю, що він їде до американського госпіталю. Мені їхні бороди не вадять, сказав я. Про мене хай собі хто хоче відрощує бороду. А чом би й вам не відпустити бороди, синьйоре майор? Вона не залізе в протигаз. Залізе. У протигаз що завгодно залізе. Я колись наблював у протигаз. Тихше, малюк, сказав Рінальді. Ми всі знаємо, що ви були на фронті. Славний ви малюк, і як я без вас тут житиму? Нам час іти, сказав майор, бо вже починаються сентименти. Ваша англійка... Знаєте? Ота, до якої ви щовечора бігали на побачення у їхній госпіталь... Так от, вона теж їде в Мілан. Вона і ще одна сестра їдуть у той-таки американський госпіталь. Туди ще не прислали сестер з Америки. Я сьогодні балакав з начальником їхнього загону. В них тут на фронті забагато жінок. Декотрих відсилають назад у тил. Як вам ця новина, малюк? Незле, еге ж? Будете собі жити у великому місті й обніматися зі своєю англійкою. Шкода, що не мене поранило. Може, ще поранить, сказав я. Нам треба йти, сказав майор. Ми п'ємо, галасуємо й не даєм спокою Федеріко. Не йдіть іще. Ні, треба йти. До побачення. Щасливої дороги. На все добре. Ciao. Ciao. Ciao. Скоріше повертайтесь, малюк. Рінальді поцілував мене. Від вас тхне лізолом. До побачення, малюк. До побачення. На все добре. Майор поплескав мене по плечу. Вони навшпиньки вийшли з палати. Я був геть п'яний, але тут-таки заснув. 






Наступного ранку ми вирушили в дорогу й через два дні приїхали в Мілан. Подорож була важка. Ми довго простояли на запасній колії не доїжджаючи Местре, і дітлахи підходили й заглядали у вагони. Я послав одного хлопчиська купити пляшку коньяку, але він повернувся й сказав, що є тільки граппа. Я звелів узяти граппу, а коли він приніс пляшку, дозволив йому залишити собі решту грошей, і ми з моїм сусідом по вагону впилися й проспали зупинку у Віченці, а тоді я прокинувся, і мене вивернуло просто на підлогу. Та це було байдуже, бо мого сусіда вивертало на підлогу вже кілька разів перед тим. Потім я відчув нестерпну спрагу і, коли поїзд спинився на сортувальній станції у Вероні, попросив солдата, що походжав уздовж колії, принести мені води. А тоді розбуркав Жоржетті — того, що пив разом зі мною,— і спитав, чи не хоче й він води. Він сказав, щоб я полив йому на потилицю, і знову заснув. Солдат не схотів брати монету, яку я йому давав, і приніс мені перестиглий апельсин. Я смоктав його, випльовуючи шкурку, й дивився, як той солдат походжає біля вантажного вагона проти нас, а трохи згодом наш поїзд смикнувся й рушив далі. 






Книга друга






Розділ XIII





Ми приїхали в Мілан рано-вранці, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна машина повезла мене до американського госпіталю. Лежачи на ношах, я не міг угадати, яким районом міста ми їдемо, та коли ноші витягли з машини, побачив базарну площу і відчинену кав'ярню, з дверей якої дівчина вимітала сміття. Вулицю саме поливали, й навколо пахло раннім ранком. Санітари поклали ноші долі й пішли в будинок. Повернулися вони разом із швейцаром. Він був сивовусий, у форменому кашкеті й сорочці. Ноші не вміщалися в ліфті, і вони міркували, чи краще зняти мене й везти ліфтом, чи нести ноші сходами. Я слухав, як вони сперечаються. Зрештою погодились на ліфті. Мене підняли з нош. 

— Помалу,— сказав я. — Не шарпайте. 

Ми ледве вмістилися в ліфті, і, коли мені зігнули ноги, мене пронизав гострий біль. 

— Випростайте мені ноги, — сказав я. 

— Не можна, синьйоре лейтенанте. Нема куди. 

Санітар, що сказав це, тримав мене однією рукою, а я обхопив його за шию. Я чув на обличчі його віддих з металічним духом часнику й червоного вина. 

— Ти обережно там,— озвався другий. 

— А хто, в біса, необережно! 

— Обережніш, тобі кажуть,— повторив санітар, що тримав мені ноги. 

Я побачив, як зачинилися двері ліфта, потім залізна решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі рушив угору. 

— Важко? — запитав я санітара з часниковим віддихом. 

— Та ні,— відказав він. Обличчя його зросив піт, і він тихо покректував. 

Ліфт рівномірно повз угору й нарешті спинився. Санітар, що тримав мої ноги, відчинив двері й, обережно переступаючи, вийшов. Ми опинилися на сходовій площадці. На ній було кілька дверей з мідними ручками. Санітар, що тримав мої ноги, натиснув кнопку. Ми почули, як за дверима задзвенів дзвоник. Ніхто не виходив. Швейцар піднявся сходами до нас. 

— Де вони є? — спитали санітари. 

— Не знаю, — сказав швейцар.— Сплять вони внизу. 

— Приведіть кого-небудь. 

Швейцар подзвонив, тоді постукав і врешті відчинив двері й зайшов. Повернувся він з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Її недбало зачесане волосся мало не падало на очі; на ній була форма сестри-жалібниці. 

— Не розумію, — сказала вона. — Я не розумію по-італійському. 

— Я говорю по-англійському, — озвавсь я.— Їм треба, щоб мене десь поклали. 

— Жодна палата ще не готова. Ми не чекали хворих. — Вона поправила волосся й подивилася на мене короткозорими очима. 

— Покажіть їм будь-яке місце, де б вони змогли мене покласти. 

— Не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали хворих. Я не можу покласти вас абиде. 

— Покладіть де завгодно, — сказав я. Тоді мовив до швейцара по-італійському: — Знайдіть якусь вільну кімнату. 

— Та всі вільні,— сказав швейцар.— Ви в них перший поранений.— Він тримав у руках кашкет і дивився на літню сестру. 

— Примістіть же мене десь, бога ради! — Біль у зігнутих ногах дедалі дужчав, і я відчував, як він наскрізь проймає кістку. 

Швейцар зайшов у ті самі двері, за ним сивоголова сестра. Він хутко повернувся. 

— Йдіть за мною,— сказав санітарам. 

Мене занесли в довгий коридор, а тоді в кімнату з затемненими вікнами. Там пахло новими меблями. У кімнаті стояли ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на ліжко. 

— Я не можу постелити простирала,— сказала жінка. — Вони замкнені. 

Я нічого їй не відповів. 

— Тут у мене в кишені гроші, — мовив до швейцара. — В оцій, що застебнута.— Він дістав гроші. Санітари стояли коло ліжка, тримаючи в руках кашкети. — Дайте їм по п'ять лір і п'ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Передасте їх сестрі. 

Санітари віддали честь і подякували. 

— На все добре,— сказав я. — Дуже вам вдячний. 

Вони знов віддали честь і пішли. 

— Оце мої папери, — сказав я сестрі,— тут усе записано: які поранення, як мене лікували. 

Вона взяла папери й подивилась на них крізь окуляри. Там було три папірці, згорнені разом. 

— Не знаю, що й робити,— сказала вона. — Я не вмію читати по-італійському. I не можу нічого зробити без лікаря. — Вона заплакала й засунула папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала плачучи. 

— Так. Будь ласка, покладіть папери на столик біля ліжка. 

У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий. 

— Ви йдіть собі, — сказав я йому. — І ви теж, — обернувсь до сестри.— Як вас звуть? 

— Місіс Уокер. 

— Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну. 

Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив, але ніхто не прийшов. Так я і заснув. 

Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною. 

— Доброго ранку, — сказав я. 

— Доброго ранку, — відповіла вона і підійшла до ліжка. — Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке? 

— Поранений у ноги. I голову зачепило. 

— Як ваше прізвище? 

— Генрі. Фредерік Генрі. 

— Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар. 

— А міс Барклі тут? 

— Ні, тут такої немає. 

— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли? 

Сестра засміялася. 

— То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде. 

Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом. 

— Де вас поранило? 

— На Ізонцо, на північ від Плави. 

— Де це? 

— На північ від Горіції. 

Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця. 

— Болить? 

— Ні, тепер не дуже. 

Вона встромила мені в рота термометр. 

— Італійці ставлять під пахву, — сказав я. 

— Помовчте. 

Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його. 

— Скільки? 

— Вам ні до чого знати. 

— Ну скажіть. 

— Майже нормальна. 

— У мене ніколи не буває жару. Зате в ногах повно старого залізяччя. 

— Як це розуміти? 

— А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром. 

Вона похитала головою і усміхнулась. 

— Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар. 

— Гаразд, — сказав я.— Ось побачимо, що з них витягнуть. 

Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений. 

— А хто у вас начальник? 

— Міс Ван Кемпен. 

— Скільки в госпіталі сестер? 

— Оце лише ми дві. 

— I більше не буде? 

— Мають приїхати ще. 

— Коли? 

— Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий. 

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений. 

Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним. 

— Ви надто ласкаві до мене, — сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась.— Чи не дали б ви мені води? — спитав я. 

— Ну звісно. А тоді поснідаєте. 

— Я не хочу снідати. А віконниці відчинити не можна? Досі в палаті був присмерк, та коли відчинили віконниці, її залило ясне сонячне світло, і я побачив балкон, а за ним череп'яні дахи й комини будинків. Я подививсь ген за ті дахи й побачив білі хмари і синє-синє небо. 

— То ви не знаєте, коли приїдуть інші сестри? 

— Нащо вони вам? Хіба ми погано вас доглядаємо? 

— Ви дуже добрі до мене. 

— Чи не подати вам судно? 

— Можна спробувати. 

Вони трохи підняли мене й подержали, проте марно. Потім я лежав і дивився крізь відчинені двері на балкон. 

— А коли буде лікар? 

— Коли повернеться. Ми вже подзвонили туди, на озеро, щоб викликати його. 

— Невже немає інших лікарів? 

— Він приписаний до нашого госпіталю. 

Міс Гейдж принесла графин з водою і склянку. Я випив три склянки води, тоді сестри пішли, а я якийсь час дивився у вікно й нарешті знов заснув. Потім трохи підснідав, а пополудні до мене завітала сама начальниця, міс Ван Кемпен. Я їй не сподобався, а вона не сподобалась мені. Мала на зріст, аж надто прискіплива і всім невдоволена. Вона пустилася в довгі розпити і, як видно, визнала за ганебне, що я служив у італійців. 

— Можна мені пити вино до їжі? — запитав я її. 

— Тільки за приписом лікаря. 

— А поки його нема? 

— Ні в якому разі. 

— Ви сподіваєтесь, що він таки приїде? 

— Ми подзвонили йому на озеро Комо. 

Вона вийшла, і до палати повернулася міс Гейдж. 

— Навіщо ви образили міс Ван Кемпен?— запитала вона, вправно зробивши мені якусь послугу. 

— Я не хотів її ображати. Але вона страшенно бундючна. 

— А вона каже, що ви надміру вибагливі й грубі. 

— Я не був грубий. Але справді, що за госпіталь без лікаря? 

— Та він же приїде. Йому подзвонили на озеро Комо. 

— Що він там робить? Купається? 

— Ні. У нього там клініка. 

— А чом не взяти іншого лікаря? 

— Ну годі, годі. Будьте слухняним хлопчиком, і він приїде. 

Я послав по швейцара і, коли той прийшов, сказав йому по-італійському, щоб купив для мене у винарні пляшку «Чінзано», бутельок к'янті й вечірні газети. Він пішов і приніс пляшки, загорнуті в газету, тоді розгорнув, на моє прохання відкоркував і поставив обидві під ліжко. Я лишився сам і якийсь час лежав собі, почитуючи газети: вісті з фронту, списки загиблих офіцерів з усіма їхніми нагородами, — а тоді сягнув рукою вниз, підняв з підлоги пляшку «Чінзано» й поставив собі на живіт, відчуваючи, як скло холодить шкіру, і почав пити маленькими ковтками, за кожним ковтком притискаючи пляшку дном до живота, щоб на шкірі відбивались кружальця, і дивився понад дахами, як темніє небо. За вікном кружляли ластівки, і я дивився на них та на дрімлюг, що злітали над дахами, і пив «Чінзано». Міс Гейдж принесла мені в склянці збиті з цукром жовтки. Коли вона зайшла, я спустив пляшку з вермутом на підлогу за ліжко. 

— Міс Ван Кемпен звеліла влити сюди трохи хересу, — сказала вона,— Не треба її ображати. Вона уже в літах, а з госпіталем багато клопоту. Місіс Уокер надто стара і не може їй допомогти. 

— Вона чудова жінка,— мовив я.— Скажіть, що я їй дуже вдячний. 

— Зараз принесу вам вечерю. 

— Можна й не приносити, — сказав я.— Я не хочу їсти. 

Коли вона принесла тацю й поставила на столик коло ліжка, я подякував і трохи попоїв. Тим часом надворі зовсім споночіло, і я бачив, як по небу перебігають промені прожекторів. Я дивився на них та так і заснув. Спав я міцно, тільки раз прокинувся, аж спітнілий з ляку, а тоді знову заснув, намагаючись відігнати від себе те привиддя. Прокинувсь я задовго до світанку і чув, як співали півні; і лежав без сну, аж поки почало розвиднятися. За той час я встиг стомитись і, коли зовсім розвидніло, знову заснув. 






Розділ XIV





Коли я прокинувся, палату заливало сонячне світло. Мені здалось, ніби я знов на фронті, і я витягся на ліжку. Заболіли ноги, я подивився на них, побачив, що вони обмотані брудними бинтами, і врешті збагнув, де я. Простягши руку до шнура, я натиснув кнопку. У коридорі за дверима задирчав дзвінок, а тоді хтось пройшов коридором на гумових підошвах. То була міс Гейдж; при яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою молодою і звабною. 

— Доброго ранку,— сказала вона.— Спалося добре? 

— Еге ж, дякую,— відказав я. — Чи не можна привести перукаря? 

— Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце.— Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня.— Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком,— сказала міс Гейдж. — Чому ви не попросили в мене склянку? 

— Думав, ви не дозволите пити. 

— Я й сама випила б з вами. 

— Ви просто золото. 

— Недобре пити самому, — сказала вона. — Не робіть цього. 

— Гаразд. 

— Приїхала ваша знайома міс Барклі, — сказала вона. 

— Справді? 

— Еге ж. Мені вона не сподобалась. 

— Сподобається. Вона дуже хороша. 

Вона похитала головою. 

— Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. — I взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. — Трохи підведіть плече — сказала вона. — Так, добре. 

— Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати? 

— Зараз пошлю швейцара. — Вона вийшла і хутко повернулася.— Він пішов до перукаря;— сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою. 

Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив. 

— У чім річ? Невже немає новин? 

— Яких новин? 

— Та будь-яких. Що там у місті? 

— Нині воєнний час,— сказав він,— Ворог скрізь має вуха. 

Я подивився на нього. 

— Зробіть ласку, не сіпайте головою,— мовив він, і далі орудуючи бритвою. — Я все одно нічого не скажу. 

— Та що це з вами? — запитав я. 

— Я італієць. Мені нема про що розмовляти з ворогом. 

Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться зі своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу. 

— Стережіться, — сказав він.— Бритва в мене гостра. 

Коли він скінчив, я заплатив йому і додав півліри на чай. Він відсунув ті гроші. 

— Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць. 

— Ну, то й катайте собі геть. 

— З вашого дозволу, — сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка. 

Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж. 

— Покличте, будь ласка, швейцара. 

— Зараз. 

Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх. 

— Той перукар божевільний? 

— Ні, signorino21. Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер. 

— Он як, — мовив я. 

— Го-го-го, — засміявся він. — Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його...— Швейцар провів пальцем по горлу. — Го-го-го...— Він силкувався погамувати сміх. — А коли я сказав йому, що ви не австріяк... Го-го-го!.. 

— Го-го-го, — сердито мовив я.— Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го. 

— Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка... Го-го-го! 

— Го-го-го, — сказав я.— Ідіть геть. 

Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі. 

Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка. 

— Здрастуйте, любий. 

Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини. 

— Здрастуйте, — відповів я. 

Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце. 

— Любонько, — мовив я. — Я такий радий, що ти приїхала! 

— То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися. 

— Ти доконче повинна залишитися,— сказав я.— Ти просто чудо...— Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе. 

— Не треба,— сказала вона.— Ти ж іще не одужав. 

— Та одужав, одужав. Іди сюди. 

— Ні. Ти ще кволий. 

— Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе! 

— А ти любиш мене? 

— Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо! 

— Чуєш, як б'ються наші серця? 

— Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію. 

— Ти справді любиш мене? 

— Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін. 

— Гаразд, тільки на хвилиночку. 

— Добре,— сказав я,— Зачини двері. 

— Не можна... Не треба... 

— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди... 

Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті. 

Вона запитала: 

— Тепер ти віриш, що я тебе люблю? 

— О, ти моє серденько,— сказав я.— Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями. 

— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна. 

— Можна, вночі. 

— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях. 

— Я стерегтимусь. 

— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда? 

— Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш... 

— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді. 

— Зараз же приходь назад. 

— Прийду як тільки зможу. 

— До побачення. 

— До побачення, любий. 

Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж. 

— Лікар уже їде,— сказала вона.— Він дзвонив з озера Комо. 

— Коли він буде тут? 

— Десь на кінець дня. 






Розділ XV





До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він. 

На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore22, і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися. 

— Оце ліва нога,— сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт.— А це права. 

— Сховай їх,— сказав я, — і йди сюди. 

— Не можу,— відказала вона.— Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився. 

Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть. 

Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі. 

— Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери. 

— День добрий, — сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого. 

— Пов'язки знімемо? — запитав бородань. 

— Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка,— мовив наш лікар до міс Гейдж. 

Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було. 

— Дуже чисте все,— сказав наш лікар.— Дуже чисте й у доброму стані. 

— Гм, — сказав бородатий лікар. 

Третій дивився через плече госпітального лікаря. 

— Зробіть ласку, зігніть коліно,— сказав бородань. 

— Не можу. 

— Перевіримо рухливість суглоба? — запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана. 

— Авжеж,— сказав наш лікар. 

Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її. 

— Боляче, — сказав я. 

— Так, так. Ще трохи, колего. 

— Годі. Більше не згинається,— сказав я. 

— Рухливість обмежена, — сказав бородатий капітан. Тоді випростався.— Дозвольте ще раз глянути на знімки, колего. — Третій лікар подав йому один знімок. — Ні. Ліву ногу, будь ласка. 

— Та це ж і є ліва, колего. 

— Ваша правда. Я дивився не з того боку. — Він повернув знімок. Другий знімок він роздивлявся довше. — Бачите, колего? — і показав на одне з чужорідних тіл, заокруглене й виразно видне проти світла. 

Вони всі уважно роздивлялися знімок. 

— Єдине, що я можу сказати, — обізвався зрештою бородатий капітан,— потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку. 

— Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі. 

— Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався. 

— Цілком згоден з вами, колего. 

— Півроку на що? — запитав я. 

— За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно. 

— Не вірю, — сказав я. 

— Ви хочете зберегти ногу, юначе? 

— Ні, — відказав я. 

— Що? 

— Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок. 

— Як вас розуміти? Який гачок? 

— То він жартує, — сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть. 

— Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку.— Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку. 

— Щиро вам вдячний, — сказав я.— Я високо ставлю вашу думку. 

Капітан поглянув на годинник. 

— Нам час іти, — сказав він. — Усього вам найкращого. 

— Вам теж усього найкращого і велике спасибі, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry»23,— і всі троє вийшли з палати. 

— Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла.— Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря. 

Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка. 

— Ви хотіли бачити мене? 

— Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку? 

— Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях. 

— Півроку на милицях, а вже тоді операція? 

— Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно. 

— То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати? 

— Так найбезпечніше. 

— А хто цей капітан? 

— Дуже тямущий міланський хірург. 

— Він у чині капітана, правда ж? 

— Так, але він дуже тямущий хірург. 

— Я не хочу, щоб мені зіпсував ногу якийсь капітан. Коли б він був добрий лікар, то мав би майорський чин. Я знаю, чого варті капітани, докторе. 

— Він справді дуже тямущий хірург, і його думка важить для мене більше, ніж будь-кого іншого з тих, що я знаю. 

— А можна, щоб мене оглянув інший хірург? 

— Ну звісно, коли хочете. Але сам я послухався б поради доктора Варелли. 

— Ви можете запросити до мене іншого хірурга? 

— Я запрошу Валентіні. 

— А хто він? 

— Хірург Головного госпіталю. 

— Гаразд. Я вам дуже вдячний. Розумієте, докторе, я просто не можу лежати півроку. 

— Ви й не лежали б. Спершу приймали б сонячні ванни. Потім почали б помалу вправлятися. А тоді вже вам зробили б операцію. 

— Ні, я не можу чекати півроку. 

Лікар делікатно погладив пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся. 

— Ви так поспішаєте назад на фронт? 

— А чом би й ні? 

— Дуже похвально, — сказав він,— Ви такий благородний юнак. — Він нахилився й делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не турбуйтесь і не роз'ятрюйте себе. Будьте розумним хлопчиком. 

— Вип'єте зі мною, докторе? 

— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю. 

— По одній. — Я подзвонив швейцарові, щоб він приніс склянки. 

— Ні-ні, дякую. Мене чекають. 

— До побачення, — сказав я. 

— До побачення. 






Години за дві до палати зайшов доктор Валентіні. Рухався він дуже стрімко, і кінчики його вусів стирчали догори. Він був у чині майора, мав смагле обличчя і весь час сміявся. 

— Як же це ви вскочили в таку халепу? — запитав він. — Ану дайте гляну на знімки. Так... Так... Ага, ось воно... З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство ця війна? Тут болить? Ви славний хлопчина. Будете в мене як новісінький. А тут як? Ну звісно ж, болить. Так вони люблять робити боляче, ці лікарі. Як вас лікували досі? Ця дівчина не говорить по-італійському? Треба навчитися. Прегарна дівчина. Я міг би її навчити. Хай мене теж покладуть у цей госпіталь. Ні, але я неодмінно буду у вас за акушера, безплатно. Вона не розуміє? Вона народить вам гарного хлопця. Такого ж гарного й білявого, як сама. Ну, все добре. Все гаразд. Прегарна дівчина. Спитайте, чи не згодиться вона повечеряти зі мною. Ні, не буду відбивати її у вас. Дякую. Дуже дякую, міс. Оце і все. Все, що я хотів знати.— Він поплескав мене по плечу.— Перев'язувати не треба. 

— Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні? 

— Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони? 

— У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку. 

— За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. — Він утер вуса. 

— Коли, ви вважаєте, можна оперувати? 

— Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці. 

Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор. 






Розділ XVI





Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники. 

— Оце б нам піти прогулятися, — сказала Кетрін.— Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе. 

— А як би я заліз у те крісло? 

— Якось примостили б. 

— Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі,— Я визирнув у відчинені балконні двері. 

— А насправді ми зробимо ось що, — сказала вона, — підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні. 

— По-моєму, він чудова людина. 

— Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий. 

— Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я. 

— Не можна. Так хороше було вночі, правда ж? 

— А ти не зможеш чергувати й цю ніч? 

— Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене. 

— Ще й як. 

— Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде. 

— Буде добре. 

— Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш. 

— Тоді йди до мене зараз. 

— Ні, любий, — сказала вона. — Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе. 

— Ти просто не любиш мене, а то прийшла б. 

— Дурненький ти. — Вона поцілувала мене.— Ну, з графіком усе гаразд. У тебе весь час нормальна температура. Така мила температура. 

— А в тебе все миле. 

— Де там. А от твоя температура справді мила. Я страшенно пишаюся твоєю температурою. 

— Мабуть, у всіх наших дітей буде хороша температура. 

— У наших дітей буде, напевне, препогана температура. 

— А що ти маєш мені робити, поки прийде Валентіні? 

— Та небагато. Але речі досить неприємні. 

— Як на мене, краще б хтось інший. 

— А як на мене, то ні. Я не хочу, щоб тебе торкався хтось інший. Нехай я дурна, але як подумаю, що до тебе може доторкнутися якась інша жінка, то ладна очі їй видряпати. 

— Навіть Фергюсон? 

— А надто Фергюсон, і Гейдж, і ще ота, як її там? 

— Уокер? 

— Еге ж. Тут забагато сестер. Якщо не буде нових хворих, нас відішлють звідси. Тепер уже є чотири сестри. 

— Можливо, привезуть ще поранених. А мати менше сестер просто не можна. Госпіталь же чималий. 

— Добре, якби ще когось привезли. Бо що, як мене кудись відішлють? А таки відішлють, якщо не буде нових хворих. 

— Тоді і я поїду з тобою. 

— Не кажи дурниць. Ти ще нікуди не можеш їхати. От видужуй швидше, любий, і ми неодмінно кудись поїдемо. 

— А що буде потім? 

— Можливо, війна скінчиться. Не може ж вона тривати вічно. 

— Я видужаю,— сказав я. — Валентіні поставить мене на ноги. 

— З його вусами та щоб не поставив! До речі, любий, коли тобі дадуть ефір, ти думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом люди часто робляться надміру балакучі. 

— Про що ж мені думати? 

— Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину. 

— Не хочу. 

— Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження. 

— А може, я й не говоритиму. 

— Та звичайно. Багато людей мовчать. 

— От і я мовчатиму. 

— Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися. 

— Ані словечком не прохоплюся. 

— Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка? 

— Ти, ти. 

— Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити. 

— Але вночі ти чергуватимеш. 

— Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже. 

— Постривай, побачиш. 

— Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті? 

— Нікого я не кохав. 

— Навіть і мене? 

— Тебе — так. 

— А насправді скількох? 

— Ні одної. 

— А з багатьма... як це кажуть?.. ну, сходився. 

— Ні з одною. 

— Ти кажеш неправду. 

— Еге. 

— Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі? 

— Я ніколи не знався з жодною. 

— Так, правильно. А дуже звабні? 

— Сном-духом не відаю. 

— Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує? 

— Не знаю. 

— Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати. 

— Так. Коли він цього хоче. 

— А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати. 

— Каже, коли хоче. 

— Але ти ніколи не казав? Правда? 

— Не казав. 

— Справді ні? Скажи мені правду. 

— Ні,— збрехав я. 

— Ти не міг такого казати,— мовила вона.— Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий. 

Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні. 

— То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає? 

— Не завжди. 

— А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом.— Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда? 

— Авжеж. 

— А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий? 

— Іди знов до мене. 

— Гаразд, іду. 

— Люба моя, люба, люба, — сказав я. 

— Ось бачиш,— сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш. 

— Ти в мене така хороша. 

— Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити. 

— Ти дуже хороша. 

— Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти. 

— Ти просто чудо. 

— Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні? 

— Ні. 

— От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш. 






Розділ XVII





Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала: 

— Ну, як вам тепер? 

— Краще, — сказав я. 

— Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне. 

— Довго тривала операція? 

— Дві з половиною години. 

— Я не молов якихось дурниць? 

— Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо 

Мене нудило, і Кетрін казала правду. Хто чергував уночі, мені було байдужісінько. 

Тепер у госпіталі було ще троє хворих: худющий хлопчина з Червоного Хреста, родом із Джорджії,— у нього була малярія; славний хлопчина, теж доволі худий, із Нью-Йорка — з малярією і жовтяницею; і третій — дуже милий хлопчина, що хотів узяти на спомин головку від комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда й намагався викрутити з неї детонатор. Такими снарядами австрійці стріляли в горах, і коли снаряд розривався, то головка летіла далі й вибухала від удару об землю. 

Госпітальні сестри уже полюбили Кетрін Барклі, бо вона ладна була перебрати на себе всі нічні чергування. З малярійними хворими клопоту вона мала небагато, а той хлопець, що викрутив снарядну головку, заприятелював з нами й ніколи не дзвонив уночі, хіба тільки з доконечної потреби; отож решту часу ми з нею були разом. Я кохав її, і вона кохала мене. Удень я відсиплявся, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали з Фергюсон. Вона була хороша дівчина, та Фергюсон. Я так нічого про неї і не дізнався, окрім того, що один її брат служив у п'ятдесят другій дивізії, а ще один воював у Месопотамії і що вона була дуже приязна до Кетрін Барклі. 

— Ви прийдете до нас на весілля, Фергі? — запитав я її одного разу. 

— Ви ніколи не одружитесь. 

— Неодмінно одружимось. 

— Ні. 

— Чому ні? 

— Пересваритеся ще перед тим. 

— Ми ніколи не сваримося. 

— Ще маєте час. 

— Ми не посваримося. 

— Тоді помрете. Пересваритесь або помрете. Так уже ведеться. Ніхто не одружується. 

Я взяв її за руку. 

— Не чіпайте мене,— сказала вона. — Зовсім я не плачу. Може, у вас обох і буде ще все гаразд. Але глядіть не втягніть її в біду. Якщо втягнете її в біду, я уб'ю вас. 

— Та не втягну я її в біду. 

— Глядіть мені. Дай боже, щоб усе у вас було гаразд. Вам добре разом. 

— Нам чудово разом. 

— Тож не сваріться і не втягніть її в біду. 

— Не втягну. 

— Ну глядіть, не забувайте. Я не хочу, щоб вона лишилася з дитям війни, як ото тепер кажуть. 

— Хороша ви дівчина, Фергі. 

— Неправда. Нема чого мене улещувати. Як ваша нога? 

— Добре. 

— А голова? — Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Я відчув щось ніби дотик до затерплої ноги. 

— Голова мене ніколи не турбує. 

— З такою гулею не штука було й з глузду зсунутися. То, кажете, вона вас не турбує? 

— Ні. 

— Тоді ви щасливчик. Записку написали? Я йду вниз. 

— Ось візьміть, — сказав я. 

— Ви б умовили її трохи відпочити від нічних чергувань. Вона надто стомлюється. 

— Гаразд, спробую. 

— Я хотіла раз підмінити її, але вона не згодилась. А інші й раді, що вона всі ночі чергує. Ви могли б дати їй трохи перепочити. 

— Гаразд. 

— Міс Ван Кемпен уже помітила, що ви спите аж до обіду. 

— Щоб вона та не помітила. 

— Було б добре, якби ви змусили її кілька ночей не чергувати. 

— Та я б з охотою. 

— Неправда. Але якщо ви умовите її, я вас поважатиму за це. 

— Умовлю. 

— Не вірю я вам.— Вона взяла записку і пішла. 

Я подзвонив, і до палати зайшла міс Гейдж. 

— Що сталося? 

— Просто хочу поговорити з вами. Чи не здається вам, що міс Барклі слід би трохи відпочити від нічних чергувань? У неї дуже стомлений вигляд. Чому її так довго не зміняють? 

Міс Гейдж подивилась на мене. 

— Я ваш друг, — сказала вона. — Вам ні до чого так розмовляти зі мною. 

— Що ви хочете цим сказати? 

— Не прикидайтеся. Оце і все, чого ви хотіли? 

— Вип'єте трохи вермуту? 

— Вип'ю. Але потім одразу піду. — Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку. 

— Ви беріть склянку, — сказав я,— а я питиму просто з шийки. 

— За ваше здоров'я,— мовила міс Гейдж. 

— А що там Ван Кемпен казала про мене — ніби я допізна сплю? 

— Просто бурчала щось. Вона називає вас привілейованим пацієнтом. 

— Ну й біс із нею. 

— Вона не лиха,— сказала міс Гейдж. — Просто стара й дражлива. Ви їй з самого початку не сподобались. 

— Я знаю. 

— Ну, а мені ви подобаєтесь. I я вам друг. Не забувайте цього. 

— Ви страшенно мила. 

— Ні. Я знаю, хто для вас мила. Але я вам друг. Як ваша нога? 

— Чудово. 

— Я принесу холодної мінеральної води полити на неї. Певне, свербить під гіпсом. Надворі жарко. 

— Ви на диво мила. 

— Дуже свербить? 

— Ні. Все добре. 

— Зараз я поправлю торбинки з піском.— Вона нахилилась.— Я вам друг. 

— Я знаю. 

— Ні, не знаєте. Але колись дізнаєтесь. 

Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися. 






Розділ XVIII





Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене — Кетрін Барклі. I коли наші руки стикалися — досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її, — нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин — фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин, і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза. 

— Ну що то за вино, в нього смак полуниць, — відказав він. 

— А чом би й ні? — спитала Кетрін. — Мабуть, зовсім непогано. 

— Покуштуйте, пані, коли хочете,— сказав Жорж. — Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго. 

— Я покуштую і того, Жорже. 

— Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає. 

— А може, і є, — сказала Кетрін.— От буде чудово, якщо таки є. 

— Я принесу, — сказав Жорж, — а коли пані вдовольниться, заберу назад. 

Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж, воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив мені сотню лір. 

— Беріть, беріть, лейтенанте, — сказав він.— Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я завжди до ваших послуг. 

Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами,— манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав — котрийсь із наших приятелів чи ні,— а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе; вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом. 

У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. I обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав: 

— Точнісінько як клавіші в рояля. 

А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала: 

— Точнісінько як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші. 

— Таке шорстке? 

— Ні, любий. Я просто пожартувала. 

То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме. 

Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала: 

— Любий, але ж мене відішлють звідси. 

— А може, й не відішлють. 

— Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни. 

— Я приїду у відпустку. 

— На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі. 

— Я ж хотів цього тільки задля тебе. 

— Ніякої мене окремо не існує. Я — це ти. I не відмежовуй мене від себе. 

— Я гадав, усі дівчата хочуть заміж. 

— Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина? 

— Ти премила дружина. 

— Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження. 

— Не хочу про це чути. 

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший. 

— Мені не байдуже. 

— Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все. 

— Я не ревную, але не хочу про це чути. 

— Бідолашний ти мій. А от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько. 

— А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина. 

— Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча. 

— Ти ж дала мені святого Антонія. 

— То просто на щастя. I мені його хтось дав. 

— Отже, тебе ніщо не тривожить? 

— Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті. 

— Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось. 

— Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий? 

— Але ти не покинеш мене задля когось іншого? 

— Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися. 

— Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого. 

— I що з ним сталося? 

— Його вбито. 

— Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна. 

— Мене скоро пошлють назад на фронт. 

— Не треба думати про це, поки ти ще тут. Ти ж бачиш, любий, я щаслива, і нам так хороше разом. Я вже хтозна-скільки не була щаслива, а коли зустріла тебе, у мене мало не тьмарився розум. Та, мабуть, таки тьмарився. Але тепер ми щасливі і любим одне одного. То будьмо ж просто щасливі, та й годі. Хіба ти не щасливий, любий? Може, я роблю щось таке, що тобі не до душі? Скажи — що мені робити, щоб догодити тобі? Хочеш, я розпущу коси? Хочеш побавитись ними? 

— Так, і ляжеш до мене. 

— Гаразд. Тільки спершу піду провідаю хворих. 






Розділ XIX





Так минало літо. Ті дні в пам'яті збереглися не дуже виразно, пригадую тільки, що було жарко і газети рясніли вістями про перемоги. Я мав міцне здоров'я, і ноги в мене швидко загоювались, отож скоро після того, як уперше став на милиці, я облишив їх і почав ходити з ціпком. Потім мені приписали лікувальні процедури в Головному госпіталі: згинання колін у механічних апаратах, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж, ванни. Я ходив туди пополудні, а потім заглядав у кафе, випивав чогось і читав газети. Тинятись по місту я не любив і просто з кафе повертав назад до свого госпіталю. Мені хотілося тільки одного: бачити Кетрін. Решту часу я ладен був згаяти абияк. Здебільшого цілий ранок я спав, а після обіду часом вирушав на кінні перегони і вже потім на процедури. Інколи заходив до Англо-американського клубу, сідав там у глибоке шкіряне крісло біля вікна й читав журнали. Відтоді як я облишив милиці, нам уже не дозволяли виходити удвох: вважалося, що одній сестрі негоже показуватись на люди з пацієнтом, що видимо не потребував сторонньої допомоги, і через те протягом дня нам рідко випадало побути разом. А втім, іноді, коли з нами могла піти й Фергюсон, ми таки вибиралися кудись підвечеряти. Міс Ван Кемпен погодилась на тому, що я і Кетрін великі друзі, бо мала з неї добру допомогу в госпіталі. Вона чомусь уявила собі, що Кетрін походить з визначної родини, і це остаточно зміцнило її прихильність. Міс Ван Кемпен надавала величезної ваги походженню, та й сама була неабиякого роду. До того ж у госпіталі тепер прибуло хворих, і вона мала досить клопоту й без нас. Літо було жарке, і хоч я знав у Мілані багатьох людей, проте завжди прагнув повернутися до свого госпіталю ще завидна. На фронті італійці просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі проти Плави й вели наступ на плато Баїнзіцца. Вісті з Західного фронту були не такі втішні. Скидалося на те, що війна затяглася надовго. Тепер і ми вступили в неї, але, як мені здавалося, ще добрий рік мав піти на те, щоб перевезти через океан сяке-таке військо і підготувати його до бою. Наступний рік обіцяв бути поганим, та міг виявитись і добрим. Італійці втрачали силу-силенну людей. Я не уявляв собі, як таке може тривати далі. Навіть якби вони взяли усю Баїнзіццу й Сан-Габрієле, у австрійців залишалося ще безліч гір по той бік. Я сам бачив їх. Усі найвищі гори були на тому боці. На Карсо тривав наступ, але внизу, на морському узбережжі, там болота й мочарі. Наполеон ударив би по австрійцях на рівнині. Він ніколи б не вступив з ними в бій у горах. Він дав би їм спуститися вниз і вдарив би під Вероною. Та на Західному фронті ніхто ні по кому так і не вдарив. Певно, війни тепер не кінчаються перемогами. А може, й взагалі не мають кінця. Може, настала нова Столітня війна. Я поклав газету назад на поличку і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й попростував по Віа Мандзоні. Перед Гранд-Отелем я побачив старого Маєрса та його дружину, що виходила з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Жінка мала високий бюст і була в чорній атласній сукні. Він був присадкуватий, старий, із сивими вусами, а до того ж плоскостопий, і через те мусив ходити з ціпком. 

— Здрастуйте, здрастуйте! — Вона подала мені руку. 

— Моє шанування, — сказав Маєрс. 

— Як минули перегони? 

— Дуже добре. Просто чудово. Я тричі виграла. 

— А вам як повелося? — запитав я Маєрса. 

— Непогано. Теж виграв раз. 

— Я ніколи не знаю, як йому ведеться,— мовила місіс Маєрс. — Він ніколи мені не каже. 

— Мені ведеться непогано, — сказав Маєрс. Він намагався бути приязним.— Вам теж слід би вибратись туди.— Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим. 

— Та я б залюбки, — сказав я. 

— Я днями навідаю вас у госпіталі, — мовила місіс Маєрс. — Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята. 

— Усі будуть раді побачити вас. 

— Любі мої хлоп'ята. I ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят. 

— Мені час вертатись до госпіталю, — сказав я. 

— Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок. 

— До побачення, — мовив я.— Всі будуть страшенно раді. 

— До побачення, — відказав Маєрс.— Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось. 

Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віце-консул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх. 

— Ви, звісно, ніколи не чули мене, — сказав він. 

— А коли вас можна буде почути тут? 

— Восени співатиму в «Ла Скала». 

— Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями,— обізвавсь Етторе. — Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені? 

— Це підла брехня. 

— Кидали, кидали, — сказав Етторе. — Я там був. I сам кинув шість стільців. 

— Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско! 

— Він не вміє співати по-італійському, — провадив Етторе.— Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці. 

— У П'яченці найгірший театр на всю Північну Італію, — сказав другий тенор. — У тому жалюгідному сараї просто неможливо співати, даю вам слово.— Цей тенор звався Едгар Сандерс, а виступав як Едуардо Джованні. 

— Шкода, що я не був там і не бачив, як вас закидaли стільцями,— не вгавав Етторе.— Ви ж обидва не вмієте співати по-італійському. 

— Він просто бевзь, — сказав Едгар Сандерс. — Тільки те й знає, що кидатись стільцями. 

— Усі тільки те й знають, коли ви двоє співаєте,— сказав Етторе.— А поїдете в Америку, то будете там вихвалятися своїми тріумфами в «Ла Скала». Та вам у «Ла Скала» й однієї ноти не дадуть проспівати. 

— Я таки буду співати в «Ла Скала»,— сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму в «Тосці». 

— Підем послухаємо, Маку? — мовив Етторе до віце-консула. — Треба ж буде комусь їх боронити. 

— Може, на той час прибуде на підмогу американська армія,— сказав віце-консул. — Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе? 

— Гаразд,— відказав Сандерс. 

— Я чув, вам мають дати срібну медаль, — звернувся до мене Етторе. — Що вам записали в поданні? 

— Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю. 

— Напевне дадуть. Ото закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко. 

— А скільки ви їх маєте, Етторе? — запитав віце-консул. 

— Усі, які є,— сказав Сіммонс. — Задля цього ж і війну почали. 

— Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі, — сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання. 

— А решту чому ні? — запитав Сіммонс. 

— Ті операції не мали успіху, — відповів Етторе.— А коли операція не має успіху, медалей нікому не дають. 

— Скільки разів ви поранені, Етторе? 

— Тричі тяжко. Ось же в мене три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. То були паралельні сріблясті смужки на чорному тлі, пришиті до рукава дюймів на вісім нижче від плеча. 

— Ви теж маєте одну, — мовив Етторе до мене.— Добре, коли їх маєш, повірте. Як на мене, то краще, ніж медалі. Даю вам слово, друже, мати три нашивки — це неабищо. На одну — і то треба дістати таке поранення, щоб три місяці пролежати в госпіталі. 

— А куди вас поранено, Етторе? — спитав віце-консул. Етторе закасав рукав. 

— Осьде. — Він показав глибокий червоний шрам.— I в ногу, отут. Я не можу показати, бо на мені обмотки. I ще в ступню. Там відмерла кістка і весь час смердить. Я щоранку витягую дрібні уламки, та вона однаково смердить. 

— Чим це так? — запитав Сіммонс. 

— Ручною гранатою. Є такі, схожі на товкачі. Враз шмат ступні відтяло. Ви, певне, знаєте їх, ті бісові товкачі? — обернувся він до мене. 

— Авжеж. 

— Я бачив того сучого сина, що пожбурив її, — сказав Етторе.— Мене збило з ніг, і я вже думав, що тут і амінь, але в тих клятих товкачах майже нема чому вибухати. А того сучого сина я застрелив з гвинтівки. Я завжди ношу гвинтівку, аби не видно було, що я офіцер. 

— Який він мав вигляд? — запитав Сіммонс. 

— Єдина ота граната в нього й була, — провадив Етторе.— Не знаю, на біса він її пожбурив. Мабуть, давно хотів подивитися, що з того вийде. Певне, й бою справжнього ще ніколи не бачив. Ну, я його й поклав, сучого сина. 

— Який він мав вигляд, коли ви його застрелили? — знову спитав Сіммонс. 

— А звідки мені, в біса, знати? — відказав Етторе. — Я пальнув йому в живіт. У голову не стріляв — боявся схибити. 

— Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я. 

— Два роки. Скоро буду капітаном. А ви давно в лейтенантах? 

— Третій рік минає. 

— Вас не зроблять капітаном, бо ви не знаєте як слід італійської мови, — сказав Етторе. — Говорити можете, а от читати й писати не дуже. Щоб стати капітаном, треба мати освіту. А чом би вам не перейти до американської армії? 

— Може, й перейду. 

— Та я й сам би з охотою. Слухайте, Маку, скільки там платять капітанові? 

— Не знаю точно. Здається, десь так доларів двісті п'ятдесят. 

— Милий боже, двісті п'ятдесят доларів! Ото було б життя! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. А там, може, й мене перетягнете. 

— Гаразд. 

— По-італійському я можу командувати ротою. То легко навчився б і по-англійському. 

— Бути вам генералом, — сказав Сіммонс. 

— Ні, для генерала я не досить учений. Генералові до біса знати треба. Ось ви собі гадаєте, що воювати кожний дурень може. А в самих не стало б тями й на якогось там капрала. 

— Мені, хвалити бога, капралом бути не доведеться, — сказав Сіммонс. 

— А може, й доведеться, як візьмуться й до вас, лежнів. Ой, якби вас обох та до мене у взвод! I Мака теж. Я б призначив вас своїм ординарцем, Маку. 

— Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що мілітарист. 

— До кінця війни я буду полковником, — заявив Етторе. 

— Якщо не загинете. 

— Ні, не загину. — Він торкнувся великим і вказівним пальцями зірочок на комірі.— Бачили, що я зробив? Ми завжди беремося за зірочки, коли хтось згадує про загибель. 

— Ходім, Сіме,— сказав Сандерс, підводячись. 

— Ходім. 

— До побачення,— сказав я.— Мені теж час іти.— Годинник у барі показував за чверть шосту. — Чао, Етторе. 

— Чао, Фреде,— відказав Етторе. — Просто чудово, що вам дадуть срібну медаль. 

— Не знаю, чи дадуть. 

— Дадуть, дадуть, Фреде. Я чув, що вам неодмінно мають дати. 

— Ну, бувайте, — сказав я.— Не вскочте в якусь халепу, Етторе. 

— Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба. 

— Бувайте, — сказав я.— Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана. 

— Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе. 

— На все добре. 

— На все добре. Коли вам назад на фронт? 

— Скоро вже. 

— Ну, десь іще стрінемось. 

— До побачення. 

— До побачення. Бережіть себе. 

Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру, яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла. 

— У нас теж є герої, любий,— сказала вона. — Та здебільшого вони куди скромніші. 

— А я нічого проти нього не маю. 

— I я не мала б, якби він не був такий пихатий. Мене від нього просто нудить, нудить, нудить. 

— Мене теж нудить. 

— Дуже мило, що ти так кажеш, любий. Але не треба кривити душею. Ти можеш уявити собі, який він на фронті, і знаєш, чого він там вартий, але мені на таких типів шкода й глянути. 

— Я знаю. 

— Дуже-дуже мило, що знаєш, і я таки спробую ставитись до нього прихильніше, хоч насправді він страшенно осоружний, страшенно. 

— Сьогодні він казав, що скоро буде капітаном. 

— Рада за нього,— сказала Кетрін.— Ото, мабуть, тішиться. 

— А ти не хотіла б, щоб і я мав трохи вищий чин? 

— Ні, любий. З мене досить, щоб ти мав такий чин, з яким дозволено ходити в добрі ресторани. 

— Ну, такий чин я й тепер маю. 

— От і чудово. Більшого мені й не треба. Бо ще, гляди, запишаєшся. Знаєш, любий, я страшенно рада, що в тобі нема отієї пихи. Я, звісно, пішла б за тебе, коли б ти навіть і пишався, та все ж куди спокійніше мати чоловіка, що не дере носа. 

Ми сиділи на балконі й тихенько розмовляли. Уже мав би зійти місяць, але над містом стояв туман, і місяць не сходив; а трохи згодом замрячило, і ми повернулися до кімнати. Мряка надворі перейшла в дощ, і невдовзі полило мов з відра; ми чули, як злива тарабанить по даху. Я встав і підійшов до балконних дверей подивитися, чи дощ не заливає до кімнати, але під дверима було сухо, і я залишив їх відчинені. 

— Кого ще ти бачив? — запитала Кетрін. 

— Містера і місіс Маєрс. 

— Ото дивна пара. 

— Удома його нібито засадили до в'язниці. А потім випустили доживати віку. 

— То тепер він щасливо живе собі в Мілані. 

— Не знаю, чи щасливо. 

— Після в'язниці, гадаю, доволі щасливо. 

— Вона збирається сюди, привезе гостинці. 

— Гостинці вона привозить чудові. Ти теж її любий хлопчик? 

— Один з багатьох. 

— Ви всі її любі хлоп'ята, — сказала Кетрін.— Вона страх як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ. 

— Справжня злива. 

— Ти завжди мене кохатимеш? 

— Завжди. 

— I дощ нічого не завадить? 

— Ні. 

— От і добре. А то я боюся дощу. 

— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав Дощ. 

— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу. 

— А я люблю дощ. 

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні. 

— Я завжди кохатиму тебе. 

— Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град... Як там далі? 

— Не знаю. Здається, я от-от засну. 

— Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму. 

— Невже ти справді боїшся дощу? 

— З тобою — ні. 

— I чого ти його боїшся? 

— Не знаю. 

— Скажи. 

— Не треба. 

— Скажи. 

— Ні. 

— Скажи. 

— Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ. 

— Не може бути. 

— А іноді ввижається, що й ти помираєш. 

— Оце вже ймовірніше. 

— Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить. 

— Ну, годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом. 

— Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці. 

— Авжеж. 

— Звісно, що дурниці. Нікчемні дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О боже, боже, якби ж то мені його не боятися!..— Вона вже плакала. 

Я почав заспокоювати її, і вона затихла. А дощ надворі усе не вщухав. 






Розділ XX





Одного дня по обіді ми поїхали на перегони. З нами були й Фергюсон, і Кроуелл Роджерс — той хлопчина, що його поранило в очі осколками снарядної головки. Після обіду дівчата пішли вбиратися, а ми з Кроуеллом сиділи на ліжку в його палаті й читали у кінноспортивній газеті повідомлення про минулі перегони та прогнози на той день. Голова Кроуелла була обмотана бинтами, і всі ті перегони його мало цікавили, одначе, аби якось згаяти час, він постійно читав кінноспортивну газету й знав усіх коней, про яких там писалося. Він сказав, що коні того дня будуть препаршиві, але іншого вибору ми не мали. Старий Маєрс ставився до Кроуелла прихильно й завжди підказував йому, на якого коня закладатись. Сам Маєрс вигравав майже на всіх перегонах, але підказувати іншим не любив, бо від того зменшувались виграші. На перегонах панувало шахрайство. В Італії виступали жокеї, вигнані з усіх усюд. Маєрс завжди мав певні відомості, але питати в нього порад я не любив, бо він відповідав далеко не завжди і щоразу було видно, що йому страх як не хочеться нічого казати; проте він чомусь почував себе зобов'язаним давати нам поради й охочіше давав їх Кроуеллові. У Кроуелла були пошкоджені очі, притому одне досить тяжко, а Маєрс сам мав якийсь клопіт з очима, отож і вирізняв Кроуелла. Своїй дружині він ніколи не казав, на якого коня закладається, і вона то вигравала, то програвала, здебільшого програвала, і без угаву говорила. 

Ми четверо вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро. День був погідний, і ми їхали через парк, а потім понад трамвайною колією, аж поки виїхали на курну дорогу за містом. Обабіч дороги ми бачили вілли, обнесені залізними огорожами, великі занедбані сади, канави з проточною водою, припалі порохом городи. Далі на рівнині було видно селянські хати й розкішні зелені поля, помережані зрошувальними канавами, а ген на півночі здіймалися гори. Перед ворітьми іподрому збилося чимало екіпажів, та контролери пропустили нас без квитків, бо ми були у військовій формі. Ми зійшли з екіпажа, купили програмки й рушили через усе внутрішнє поле, а далі через рівний і пругкий дерен доріжки до вигону. Трибуни були старі, дерев'яні, під ними містилися закладні каси, а ще ряд кас був біля стаєнь. На внутрішньому полі попід огорожею юрмилися солдати. На вигоні було повно людей, і під деревами за трибуною вже прогулювали по колу тогоденних коней. Ми побачили серед публіки кількох знайомих, дістали стільці для Фергюсон та Кетрін і почали роздивлятися коней. 

Вони виступали по колу один за одним, схиливши голови, на поводу в конюхів. Один кінь був дивовижної багряно-чорної масті, і Кроуелл божився, що він фарбований. Ми придивились пильніш і визнали, що, може, й справді так. Того коня вивели вже наприкінці, саме перед тим, як пролунав сигнал сідлати. Ми знайшли його в програмі за номером на рукаві у конюха; він значився там як вороний мерин на ймення Япалак. Він мав стартувати у заїзді для коней, що ніколи не перемагали в заїздах з виграшем понад тисячу лір. Кетрін не мала сумніву, що він перефарбований. Фергюсон не могла сказати напевне. Я вважав, що кінь підозрілий. Ми погодилися закластись на нього й зібрали гуртом сто лір. У таблиці виграш на нього був визначений тридцять п'ять до одного. Кроуелл пішов робити заклад, а ми тим часом дивилися, як жокеї виписали ще коло, а тоді повернули з-під дерев на доріжку й повільним чвалом рушили до закруту, де був старт. 

Ми піднялися на трибуну, щоб спостерігати перегони. Тоді в Сан-Сіро ще не було стартового бар'єра, і стартер сам вирівняв коней, що здавалися з трибуни зовсім малими, а тоді пустив їх зі старту, лунко цьвохнувши своїм довгим хлистом. Вони промчали повз нас, і вороний був на чолі, а на повороті вже йшов набагато попереду від інших. Я дивився в бінокль, як вони скачуть по той бік поля, й побачив, що жокей силкується здержати його, але не може, і коли вони повернули на останню пряму, вороний на п'ятнадцять корпусів випереджав решту коней. Перетнувши лінію фінішу, він пройшов з розгону ще майже півкола. 

— Оце пощастило, — сказала Кетрін. — Ми одержимо більш як три тисячі лір. Він таки чудовий кінь. 

— От тільки б не злиняв він до виплати, — зауважив Кроуелл. 

— Він справді премилий коник, — сказала Кетрін.— Цікаво, чи заклався на нього містер Маєрс. 

— Ну як, виграли? — гукнув я до Маєрса. Він кивнув головою. 

— А я ні,— обізвалася місіс Маєрс.— Ви, діточки, на кого закладали? 

— На Япалака. 

— Та невже? Це ж виграли тридцять п'ять до одного! 

— Нам сподобалась його масть. 

— А мені ні. Якийсь він був миршавий. Та й не радили на нього закладатися. 

— Виграш буде невеликий,— сказав Маєрс. 

— У таблиці сказано тридцять п'ять, — заперечив я. 

— Виграш буде невеликий,— повторив Маєрс. — В останню мить на нього зробили величезний заклад. 

— Хто? 

— Кемптон та його хлопці. Ось побачите. Не буде й двох до одного. 

— То, виходить, ми не одержимо трьох тисяч лір,— сказала Кетрін. — Не перегони, а шахрайство! 

— Одержимо двісті. 

— Це однаково що нічого. Що нам двісті лір. Я сподівалася на три тисячі. 

— Таке шахрайство, аж гидко, — докинула Фергюсон. 

— А втім,— сказала Кетрін,— якби це була чесна гра, ми ніколи б на нього не заклали. Але мені дуже хотілось одержати три тисячі. 

— Ходім униз, вип'ємо трохи й побачимо, що там платять,— сказав мені Кроуелл. 

Ми підійшли до дошки, на якій сповіщали про виграші, і, коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Япалака виставили 18,50. Це означало, що чистий виграш на заклад у десять лір навіть менший від самого закладу. 

Ми зайшли в бар під трибуною й випили віскі з содовою. Там ми натрапили на двох знайомих італійців та Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися з нами на трибуну, де сиділи дівчата. Італійці були страшенно манірні; Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, а ми тим часом пішли вниз робити нові заклади. Біля механічного лічильника стояв містер Маєрс. 

— Спитай-но в нього, на кого він закладає,— мовив я до Кроуелла. 

— На кого граєте, містере Маєрс? — запитав Кроуелл. Маєрс витяг з кишені свою програмку й показав олівцем на номер п'ятий. 

— Ви не проти, як і ми на нього зіграємо? — спитав Кроуелл. 

— Грайте, грайте. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я вам порадив. 

— Може, вип'єте з нами? — запропонував я. 

— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю. 

Ми заклали сто лір на п'ятий номер як на переможця та ще сто на місце в заїзді і знов пішли випили віскі з содовою. Я почував себе чудово, ми зустріли ще двох італійців і випили з кожним по одній, а тоді повернулися до дівчат. Ці італійці теж страшенно манірились і немовби змагалися з тими двома, що їх ми привели перше. Дуже скоро ніхто вже не міг усидіти на місці. Я віддав Кетрін квитанції. 

— Який кінь? 

— Не знаю. Містер Маєрс порадив. 

— Ти навіть не знаєш, як його звуть? 

— Ні. Можна подивитись у програмі. Здається, номер п'ятий. 

— Така довірливість просто зворушує, — сказала вона. 

Номер п'ятий переміг, але виграшу однаково що й не було. Містер Маєрс розсердився. 

— Щоб виграти двадцять лір, треба закласти дві сотні,— сказав він,— Дванадцять до десяти. Не варта справа заходу. Моя дружина програла двадцять лір. 

— Я теж піду з тобою вниз, — сказала Кетрін. 

Усі італійці враз підхопилися на ноги. Ми з Кетрін спустилися вниз і пішли до вигону. 

— Тобі подобається все це? — запитала Кетрін. 

— Та начебто. 

— Як на мене, тут справді непогано,— сказала вона.— От тільки забагато знайомих, просто несила їх зносити, любий. 

— То ще не багато. 

— Я знаю. Але оті Маєрси, і той добродій із банку з дружиною та дочками... 

— Він дає гроші під мої чеки, — сказав я. 

— Хай так. Та коли б не він, то хтось інший давав би. А оті четверо просто жахливі. 

— Ми можемо залишитись тут і спостерігати перегони з-за огорожі. 

— Оце буде найкраще. I ще, любий, давай зробимо заклад на коня, про якого ми нічого не чули і на якого не заклався б містер Маєрс. 

Ми заклались на коня, що звався Світлим, і він прийшов до фінішу четвертий з п'ятьох. Ми сперлись на огорожу й дивилися, як коні, гупаючи копитами, скачуть повз нас, і бачили вдалині гори, а ближче, за деревами й полями,— Мілан. 

— Тепер мені легше дихається,— сказала Кетрін. 

Коні вже поверталися після заїзду й проходили крізь ворітця засапані й геть спітнілі; жокеї заспокоювали їх і скеровували під дерева, щоб там злізти з сідел. 

— Ти не хотів би чогось випити? Ми могли б посидіти тут і подивитись на коней. 

— Зараз принесу, — сказав я. 

— Хлопчик принесе, — сказала Кетрін. 

Вона махнула рукою, і до нас підійшов хлопчина з бару «Пагода», що був біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик. 

— Хіба не краще, коли ми самі? 

— Авжеж,— сказав я. 

— Я почувала себе страшенно самотньою серед усіх тих людей. 

— Тут чудово,— сказав я. 

— Так. Дуже гарний іподром. 

— Приємний. 

— Гляди тільки, щоб я не зіпсувала тобі розваги, любий. Одне твоє слово — і ми вертаємось назад. 

— Ні,— сказав я.— Ми залишимось тут і питимем вино. А потім, коли почнеться стипль-чез, підем і станемо проти ями з водою. 

— Ти такий добрий до мене,— сказала вона. 

Ще трохи побувши на самоті, ми залюбки повернулися до інших. День минув чудово. 






Розділ XXI





У вересні настали перші холодні ночі, потім і холодні дні, листя на деревах у парку почало жовкнути, і ми зрозуміли, що літо минуло. На фронті справи були кепські, і італійці все ще не могли взяти Сан-Габрієле. Бої на плато Баїнзіцца припинились, а десь у середині місяця майже припинились бої і за Сан-Габрієле. Узяти цю гору так і не змогли. Етторе повернувся на фронт. Коней відвезли до Рима, і перегонів більше не було. Кроуелл теж поїхав до Рима, а звідти його мали відіслати додому в Америку. У місті двічі виникали заворушення проти війни; тяжка колотнеча була і в Туріні. Один англійський майор у клубі сказав мені, що на плато Баїнзіцца й під Сан-Габрієле італійці втратили сто п'ятдесят тисяч чоловік. А крім того, сказав він, ще сорок тисяч на Карсо. Ми випили, і він розбалакався. Сказав, що цього року боїв уже не буде й що італійці відкусили надто великий шмат і він застряг їм у горлі. Сказав, що наступ у Фландрії захлинається і якщо союзники й далі посилатимуть на забій стільки людей, як цієї осені, то ще рік — і вони геть знесиліють. Усі ми вже знесиліли, сказав він, але, поки ми самі того не розуміємо, ми ще держимось. А загалом усі ми знесиліли. Вся суть у тому, щоб не визнавати правди. Війну виграє країна, котра до останку не усвідомить того, що вона знесиліла. Ми випили ще. Чи не служу я в якомусь штабі? Ні. А він служить. Усе воно паскудна бредня. Ми були в клубі самі й розсілися собі на одній з великих шкіряних канап. Його чоботи з дорогої матової шкіри були бездоганно начищені. То були розкішні чоботи. Він сказав, що все — паскудна бредня. Їм тільки знай подавай дивізії та живу силу. Гризуться за ті дивізії мов собаки, а дістануть їх — і враз на забій. Усі знесиліли. Перемоги здобувають німці. Ото солдати, хай їм чорт. Старий гунн — то справжній солдат. Одначе й вони знесиліли. Всі ми знесиліли. Я спитав про Росію. I росіяни вже знесиліли, сказав він. Скоро я сам побачу, що й вони знесиліли. I австріяки теж знесиліли. От якби їм підкинути кілька гуннських дивізій, вони б ще себе показали. Як він гадає, чи наступатимуть вони цієї осені? Ще б пак, звісно, що наступатимуть. А італійці знесиліли. Всі знають, що вони знесиліли. Старий гунн ударить через Трентіно й перетне залізницю під Віченцою, отоді побачимо, якої заспівають італійці. Австріяки уже пробували зробити це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. А втім, навряд чи вони вдадуться до цього тепер, сказав він. Так занадто просто. Вони вигадають щось мудріше, і це геть знесилить їх. Мені треба йти, сказав я. Час повертатись до госпіталю. 

— До побачення,— сказав він. I весело додав: — Хай щастить в усіх ділах! — Його всесвітній песимізм аж ніяк не в'язався з веселою вдачею. 

Я зайшов у перукарню й поголився, потім попростував до госпіталю. Моя нога вже так зміцніла, що кращого й бажати було годі. За три дні перед тим я був на комісії. Мені залишалось усього кілька процедур до кінця лікування в Головному госпіталі, і я йшов бічною вулицею, намагаючись не кульгати. Під склепінчастим під'їздом одного будинку якийсь старий вирізував паперові силуети. Я спинився подивитись. Йому позували двоє дівчат, і він вирізував їхні силуети вкупі, швидко орудуючи ножицями й раз по раз нахиляючи голову вбік, щоб позирнути на дівчат. Дівчата хихотіли. Він показав силуети мені, а тоді вже наклеїв їх на білий папір і віддав дівчатам. 

— Он які красуні, — сказав він.— А ви не хочете, лейтенанте? 

Дівчата пішли, роздивляючись свої силуети і сміючись. Обидві були гарненькі. Одна з них працювала у кав'ярні проти нашого госпіталю. 

— Ну зробіть, — сказав я. 

— Зніміть кашкета. 

— Ні. В кашкеті. 

— Буде не так гарно, — сказав старий.— Зате, — усміхнувся він, — дуже войовниче. 

Він заходивсь обрізувати складений удвоє чорний папір, потім розняв готові профілі, наклеїв їх на картку й подав мені. 

— Скільки з мене? 

— Пусте.— Він махнув рукою.— Я зробив їх вам за спасибі. 

— Ну будь ласка. — Я витяг з кишені кілька монет. — Зробіть мені приємність. 

— Ні. Мені самому було приємно вирізати їх. Подаруйте своїй дівчині. 

— Дуже вам дякую. Бувайте здорові. 

— Ходи здоровий, синку. 

Я повернувся у госпіталь. Там мене чекали кілька листів, один з них службовий. Мені надавали тритижневу відпустку на одужання, а потім я мав повернутися на фронт. Я уважно перечитав листа. Еге ж, отак воно. Відпустка починалася з четвертого жовтня, того самого дня, коли я закінчував курс лікування. Три тижні — це двадцять один день. Отже, двадцять п'ятого жовтня. Я сказав у госпіталі, що знов іду, й подався до ресторану на тій-таки вулиці, майже поруч госпіталю, повечеряти і почитати листи й «Corriere della Sera»24. Один лист був від мого діда: родинні новини, патріотичні гасла, чек на двісті доларів та кілька газетних вирізок; ще був нудний лист від нашого священика, лист від одного знайомого, який служив у французькому авіазагоні й весело проводив час у гурті відчайдушних гультяїв, про що й сповіщав мене; та ще коротка писулька від Рінальді. Він запитував, чи довго я ще думаю огинатися в Мілані й що нового взагалі. Крім того, просив привезти грамофонних платівок і додав до листа їх список. За вечерею я випив малу пляшку к'янті, потім кави з коньяком, дочитав газету, поклав у кишеню листи, а газету залишив на столику разом з чайовими і пішов собі. Повернувшись до своєї кімнати в госпіталі, я роздягся, надів на себе піжаму та халат, спустив штору на балконних дверях і, сівши на ліжку, взявся читати бостонські газети з паки, що її місіс Маєрс залишила для своїх любих хлоп'ят. Чікагські «Білі гетри» здобули почесний вимпел Американської ліги, а нью-йоркські «Гіганти» вели перед серед команд Національноі ліги. Крихітка Рут грав у нападі бостонської команди. Газети були нудні, новини в них провінційні та безбарвні, а воєнні вісті застарілі. Щодо американської армії — усе тільки про підготовчі табори. Добре, хоч я не потрапив у підготовчий табір. Єдине, що можна було читати,— це бейсбольні новини, але мене вони анітрохи не цікавили. Надто багато газет було в тій паці, щоб читати їх з інтересом. Та ще й далеко не нові. А проте якийсь час я знічев'я читав їх. Цікаво, подумав я, чи закриють провідні бейсбольні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, що ні. Онде в Мілані й досі бувають перегони, хоч становище на фронтах таке, що гірше нікуди. А от у Франції іподроми позакривали. Звідти й привезли отого нашого коня, Япалака. Кетрін заступала на нічне чергування о дев'ятій. Я чув, як вона спершу обходить палати, і навіть раз побачив її мигцем крізь відчинені двері. Вона обійшла всі палати на поверсі, а тоді вже прийшла до мене. 

— Я затрималася, любий,— сказала вона. — Було багато роботи. Ну, як ти тут? 

Я розповів їй про газети і про відпустку. 

— От і добре,— сказала вона. — Куди ти думаєш поїхати? 

— Нікуди. Я залишуся, тут. 

— Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою. 

— Як же ти це влаштуєш? 

— Не знаю. Але влаштую. 

— Ти справжнє золото. 

— Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати. 

— Що ти маєш на думці? 

— Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили. 

— I все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись. 

— Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде. 

— Куди ж ми поїдемо? 

— Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих. 

— Тобі справді байдуже, куди їхати? 

— Так. Куди завгодно. 

Її щось видимо гнітило й зв'язувало. 

— Що з тобою, Кетрін? 

— Нічого. Зі мною нічого. 

— Неправда. 

— Правда, нічого. 

— Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати. 

— Ні-ні, нічого. 

— Скажи. 

— Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити. 

— Та ні, не бійся. 

— Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе. 

— Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене. 

— Я не хочу цього казати. 

— Скажи. 

— Я повинна сказати? 

— Так. 

— У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе це не тривожить, ні? Ну прошу тебе, дуже прошу, не треба. Тобі нема чого тривожитись. 

— Гаразд, не буду. 

— Справді не будеш? 

— Справді. 

— Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно. 

— Я не тривожуся. 

— Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить. I тобі нема чого тривожитись і засмучуватись. 

— Я тривожуся тільки за тебе. 

— Оце маєш! За мене зовсім нема чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ. 

— Ти в мене справді золото. 

— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи? 

— Ні. 

— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш. 

— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото. 

— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму. 

— А де ти будеш? 

— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю. 

На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз'єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою. 

— Ти не сердишся на мене, любий? 

— Ні. 

— I не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку? 

— Можливо, трохи. Але не ти. 

— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати: взагалі у пастку. 

— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці. 

Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки. 

— Завжди... Страшне слово. 

— Пробач. 

— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»! 

— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я. 

— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим.— Не зважай ти на мене.— Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові. 

— То й не будемо. 

— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа. 

— Ми не будемо сваритись. 

— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас. 

— Не здолають, — сказав я.— Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється. 

— Але ж і вони вмирають. 

— Тільки раз. 

— Не знаю. Хто це сказав? 

— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна? 

— Так. Хто це сказав? 

— Не знаю. 

— Мабуть, він сам був боягуз,— сказала вона.— Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить. 

— Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині. 

— Авжеж. Тим-то вона й хоробра. 

— Ти так добре на цьому знаєшся. 

— Твоя правда, любий. Так воно і є. 

— I сама хоробра. 

— Ні,— сказала вона. — Але хотіла б бути хороброю. 

— Я теж не хоробрий,— сказав я. — Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа. 

— А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато. 

— Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі. 

— Але ж таки в нападі,— підкусила вона мене. 

— Мабуть, ми одне одного варті,— сказав я. — Але все-таки ти хоробра. 

— Ні. Та сподіваюсь, що буду хоробра. 

— Ми обоє хоробрі, — сказав я. — Я страшенно хоробрий під чаркою. 

— Ми з тобою великі люди,— сказала Кетрін. Тоді пішла до шафи й принесла мені коньяк і склянку. — Випий, любий. Ти сьогодні такий хороший. 

— Та наче й не хочеться. 

— Дарма, випий. 

— Ну гаразд.— Я налив чайну склянку на третину й вихилив одним духом. 

— Чудово, — сказала вона. — Я знаю, коньяк п'ють герої. Але не треба надмірностей. 

— Де ми житимем після війни? 

— Мабуть, у богадільні,— відказала вона. — Перші три роки я, мов дитина, чекала, що війна скінчиться на різдво. А тепер загадую хіба що на той час, коли наш син стане адміралом. 

— А-може, він буде генералом. 

— Якщо це столітня війна, він матиме час вислужитись і на флоті, і в армії. 

— А ти не хочеш випити? 

— Ні. Тебе, любий, вино завжди веселить, а в мене від нього тільки в голові паморочиться. 

— Ти ніколи не пила коньяку? 

— Ні, любий. Я в тебе старомодна дружина. Я підняв з підлоги пляшку й налив собі ще. 

— Піду я, мабуть, погляну, як там твої співвітчизники,— сказала Кетрін. — А ти, поки мене не буде, можеш почитати газети. 

— Тобі конче треба йти? 

— Як не тепер, то потім. 

— Ну гаразд. Іди тепер. 

— Я скоро повернуся. 

— А я тим часом дочитаю газети, — сказав я. 






Розділ XXII





Тієї ночі похолодніло, а зранку пішов дощ. Коли я повертався з Головного госпіталю, дощ усе лив, і я змок до рубця. У моїй палаті нагорі я чув, як та злива періщила об балкон, а пориви вітру кидали її в шибу скляних дверей. Я перевдягнувся і випив коньяку, але він мав якийсь неприємний присмак. Уночі мене млоїло, а вранці після сніданку занудило. 

— Жодного сумніву, — сказав наш госпітальний лікар,— Погляньте, міс, які в нього очні білки. 

Міс Гейдж поглянула. Мені дали дзеркало, і я поглянув теж. Білки моїх очей були жовті — я захворів на жовтяницю. Два тижні я пролежав у ліжку. Через те ми й не поїхали разом у відпустку. Ми збирались поїхати в Палланцу, на озеро Маджоре. Там дуже гарно восени, коли жовкне листя. Можна ходити на прогулянку, а в озері ловити з берега форель. Поїхати туди було б краще, ніж у Стрезу, бо в Палланці не так багато людей. До Стрези надто легко дістатися з Мілана, і там завжди натрапиш на знайомих. У Палланці є мальовниче село, а весловим човном можна попливти на острови, де живуть рибалки, і на найбільшому з тих островів є ресторан. Та ми нікуди не поїхали. 

Одного дня, коли я ще лежав із жовтяницею, міс Ван Кемпен зайшла до палати, розчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я попросив швейцара забрати з шафи чималу батарею пляшок, то, напевне, вона помітила, як він їх виносив, і піднялась нагору подивитися, чи нема ще. Там були здебільшого пляшки від вермуту, а також пляшки від марсали, від капрі, порожні бутлики від к'янті і декілька коньячних пляшок. Швейцар поніс великі пляшки, ті, в яких був вермут, та обплетені соломою бутлики від к'янті, а коньячні залишив на кінець. Саме їх, та ще одну пляшку у формі ведмедя, скляний ведмідь особливо розлютив її. Вона взяла пляшку в руки; ведмідь сидів на задніх лапах, задерши передні, в його скляній голові був корок, а всередині, на дні, кілька липких кристаликів. Я засміявся. 

— Тут був кюммель,— сказав я. — Найкращий кюммель — в отаких пляшках-ведмедях. Його довозять з Росії. 

— А то все пляшки від коньяку, чи не так? — запитала міс Ван Кемпен. 

— Мені їх не всі видно, — відказав я,— але мабуть, що так. 

— I відколи все це триває? 

— Я сам купував їх і приносив сюди,— пояснив я.— Мене часто навідували італійські офіцери, і я держав коньяк, щоб частувати їх. 

— А самі не пили? — запитала вона. 

— Пив і сам. 

— Коньяк, — сказала вона. — Одинадцять порожніх пляшок від коньяку та ще оцей ведмедячий трунок. 

— Кюммель. 

— Я пришлю когось, щоб їх винесли геть. Це всі порожні пляшки, що у вас є? 

— Поки що всі. 

— А я ще жаліла вас, що ви захворіли на жовтяницю. Жаліти вас — марна річ. 

— Дякую. 

— Я не схильна винуватити вас за те, що ви не хочете повертатися на фронт. Але, по-моєму, ви могли б вигадати щось розумніше, аніж спричинити собі жовтяницю надуживанням алкоголю. 

— Чим, ви сказали? 

— Надуживанням алкоголю. Ви добре чули, що я сказала. 

Я промовчав. 

— I якщо ви не придумаєте ще чогось, боюся, вам таки доведеться повернутись на фронт, як тільки ви одужаєте від своєї жовтяниці. Я вважаю, що зумисне викликана жовтяниця не дає вам права на відпустку після госпіталю. 

— Ви так вважаєте? 

— Я так вважаю. 

— А ви самі хворіли колись на жовтяницю, міс Ван Кемпен? 

— Ні, але бачила чимало хворих на неї. 

— А ви не помітили, вони дуже тим тішилися? 

— Гадаю, це все-таки краще, ніж фронт. 

— Міс Ван Кемпен,— сказав я,— чи бачили ви коли таке, щоб чоловік, намагаючись уникнути війська, сам собі торохнув по яєчках? 

Міс Ван Кемпен залишила це суттєве запитання без відповіді. Їй треба було чи залишити його без відповіді, чи піти геть з кімнати. Піти вона не хотіла, бо надто довго плекала свою неприязнь до мене, а тепер дістала нагоду поквитатися за все. 

— Я бачила багатьох чоловіків, що ухилялися від фронту, зумисне заподіявши собі рани. 

— Мова не про те. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. А запитав я, чи бачили ви коли чоловіка, який, щоб не йти до війська, торохнув би собі по яєчках? Бо відчуття при тому приблизно таке, як і при жовтяниці, і я гадаю, що не багато жінок звідало це відчуття. Тим-то й спитав вас, міс Кемпен, чи не хворіли ви на жовтяницю, бо... 

Міс Ван Кемпен пішла геть з кімнати. Трохи згодом прийшла міс Гейдж. 

— Чого ви наговорили Ван Кемпен? Вона аж нетямиться з люті. 

— Ми порівнювали відчуття. Я саме збирався висловити припущення, що їй ніколи не траплялося родити... 

— Ну й дурний же ви, — сказала міс Гейдж. — Вона ладна шкуру з вас злупити. 

— Вже злупила, — сказав я. — Вона позбавила мене відпустки, а ще, може, спробує підвести під трибунал. Її на це стане. 

— Вона вас ніколи не любила, — сказала Гейдж. — А чого ви завелися? 

— Вона твердить, ніби я зумисне допився до жовтяниці, щоб не повертатись на фронт. 

— Пусте,— сказала Гейдж. — Я присягнуся, що ви ніколи й краплі не випили. Та й усі присягнуться, що ви взагалі непитущий. 

— Вона знайшла пляшки. 

— Я ж вам сто разів казала, щоб ви повикидали їх геть. Де вони? 

— У шафі. 

— Ви маєте валізу? 

— Ні. Складіть в оцей рюкзак. 

Міс Гейдж спакувала пляшки в рюкзак. 

— Я віддам їх швейцарові, — сказала вона і рушила до дверей. 

— Стривайте,— перепинила її міс Ван Кемпен, знов заходячи до палати.— Я заберу ці пляшки. — З нею був швейцар.— Віднесіть, будь ласка, вниз,— сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли доповідатиму. 

Вона пішла коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він знав, що там. 

Нічого особливого не сталось, одначе відпустку я втратив. 






Розділ XXIII





Того вечора, коли я мав виїхати на фронт, я послав швейцара на вокзал зайняти мені місце в поїзді, як тільки він прибуде з Туріна. Поїзд відходив опівночі. Він формувався в Туріні, прибував до Мілана десь о пів на одинадцяту вечора й стояв до відходу. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було прийти до того, як прибуде поїзд. Швейцар узяв із собою приятеля, кулеметника у відпустці, що працював у кравецькій майстерні, і вони були певні, що вдвох спроможуться зайняти мені місце. Я дав їм грошей на перонні квитки й попросив занести на вокзал мою поклажу — великий рюкзак та дві солдатські речові сумки. 

Близько п'ятої я попрощався в госпіталі і пішов. Швейцар уже забрав мої речі до себе, і я сказав йому, що буду на вокзалі десь над північ. Його дружина назвала мене signorino і заплакала. Тоді втерла очі, потиснула мені руку й знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона заплакала знов. Вона штопала мені весь той час, що я лежав у госпіталі. То була низенька й повна сивоголова жінка, завжди усміхнена. Коли вона плакала, її обличчя немовби розпливалося. Я зайшов до кав'ярні на розі й чекав там, виглядаючи крізь вітрину. Надворі було темно, холодно і мрячно. Я заплатив за каву й граппу і дивився на перехожих, що поминали освітлену вітрину. Тоді побачив Кетрін і постукав у шибку. Вона звела очі, побачила мене й усміхнулась, і я вийшов їй назустріч. Вона була в синьому плащі й м'якому фетровому капелюшку. Ми попростували поряд тротуаром повз кав'ярні, через базарну площу й далі вулицею, аж поки вийшли під аркою на соборну площу. Її перетинали трамвайні колії, а за ними височів собор, білястий і мокрий серед мряки. Ми перейшли колії. Ліворуч були магазини з ясно освітленими вітринами і вхід до Галереї. Над площею стояв туман. Коли ми підійшли до самого собору, то побачили, що він дуже великий, а його кам'яні стіни мокрі. 

— Хочеш, зайдемо? 

— Ні,— відказала Кетрін. 

Ми рушили далі. Попереду, в затінку кам'яної підпори, стояв солдат з дівчиною, і ми поминули їх. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він обгорнув дівчину своїм плащем. 

— Наче ми з тобою, — сказав я. 

— Таких, як ми з тобою, більш нема, — сказала Кетрін. Прозвучало це аж ніяк не весело. 

— Якби ж то вони мали куди піти. 

— Може, то було б для них тільки на гірше. 

— Не знаю. Кожному треба мати куди піти. 

— Вони мають собор,— сказала Кетрін. 

Ми вже залишили собор позаду. В кінці площі ми озирнулись на нього. Він був гарний у тумані. Ми стояли перед крамницею шкіряних виробів. У вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, рюкзак і лижні черевики. Кожна річ лежала окремо, на видноті: рюкзак посередині, чоботи з одного боку, черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька й лиснюча, мов на старому сідлі. На її змащеній поверхні тьмяним полиском відбивалось електричне світло. 

— Колись і ми покатаємося на лижах. 

— За два місяці відкривається лижний сезон у Мюррені,— сказала Кетрін. 

— Поїдемо туди? 

— Гаразд, — сказала вона. 

Ми поминули інші вітрини й завернули на бічну вулицю. 

— Я тут ніколи не була. 

— Цією дорогою я ходив до госпіталю, — пояснив я. 

Вулиця була вузька, і ми йшли з правого боку. Серед туману туди й сюди проходили люди. Вітрини всіх крамниць були освітлені. В одній вітрині нашу увагу привернули викладені гіркою сири. Я зупинився перед зброярською крамницею. 

— Зайдемо на хвилину. Мені треба купити зброю. 

— Яку зброю? 

— Пістолет. 

Ми зайшли. Я розстебнув ремінь з причепленою до нього порожньою кобурою і поклав на прилавок. За прилавком стояли дві жінки. Вони виклали переді мною кілька пістолетів. 

— Треба, щоб підійшов сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Вона була з сірої шкіри, вже не нова: я купив її з рук, щоб носити в місті. 

— Тут є добрі пістолети? — запитала Кетрін. 

— Та всі вони приблизно однакові. Можна спробувати оцей? — спитав я жінку. 

— У нас тепер нема де стріляти,— відказала вона. — Але це добрий пістолет. Ви не помилитесь, якщо візьмете його. 

Я клацнув курком і відтягнув затвор. Пружина була досить туга, але затвор ходив легко. Я приціливсь і знову спустив курок. 

— Він не новий,— сказала жінка. — Він належав одному офіцерові, що був чудовим стрільцем. 

— Він купив його у вас? 

— Так. 

— А як же він знов потрапив сюди? 

— Продав його ординарець. 

— Може, і мій десь тут у вас, — сказав я.— Скільки за цей? 

— П'ятдесят лір. Дуже дешево. 

— Гаразд. Мені ще потрібні два запасні магазини та коробка патронів. 

Вона дістала те і те з-під прилавка. 

— А шабля вам не потрібна? — спитала вона. — Я маю кілька вживаних, зовсім дешево віддам. 

— Я їду на фронт, — сказав я. 

— Ну, тоді шабля вам ні до чого. 

Я заплатив за пістолет і патрони, заправив магазин і вклав на місце, засунув пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні магазини й сховав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знов підперезався й застебнув пряжку ременя. На поясі відчувалась вага пістолета. I все ж таки, подумав я, краще б мати пістолет армійського зразка. До нього завжди дістанеш патрони. 

— Ну от, тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це єдине, про що ніяк не можна було забути. Мій пістолет хтось поцупив дорогою до госпіталю. 

— Сподіваюся, це справді добрий пістолет,— сказала Кетрін. 

— Чи не треба вам ще чого? — спитала жінка. 

— Та начебто ні. 

— При пістолеті є шнур,— сказала вона. 

— Еге ж, я бачив. 

Жінці хотілося продати ще щось. 

— А свисток вам не потрібен? 

— Та ні. 

Жінка попрощалася з нами, і ми вийшли на тротуар. Кетрін позирнула на вітрину. Жінка глянула і вклонилася нам. 

— А навіщо оті маленькі дзеркальця, вправлені в дерево? 

— Приманювати птахів. Їх розкладають серед поля, і жайворонки злітаються туди, а італійці стріляють їх. 

— Ач які вигадливі,— сказала Кетрін.— А ти у себе в Америці не стріляєш жайворонків, любий? 

— Зумисне — ні. 

Ми перейшли вулицю і рушили далі протилежним тротуаром. 

— Тепер мені трохи полегшало, — сказала Кетрін.— А то було страх як погано, коли ми пішли. 

— Нам завжди буде добре, коли ми разом. 

— Ми завжди будемо разом. 

— Так, якби не те, що сьогодні опівночі я від'їжджаю. 

— А ти не думай про це, любий. 

Ми простували далі. У тумані вуличні ліхтарі були жовті. 

— Ти не стомився? — запитала Кетрін. 

— А ти? 

— Я ні. Так приємно гуляти пішки. 

— Тільки не будемо надто довго. 

— Ні. 

Ми повернули в провулок, де не було ліхтарів. Я спинився й поцілував Кетрін. Цілуючи її, я відчув її руку на своєму плечі. Вона обгорнулась моїм плащем, і тепер він, укривав нас обох. Ми стояли в провулку, прихилившись до високої стіни. 

— Ходім кудись, — мовив я. 

— Ходім,— озвалася Кетрін. 

Ми пішли далі тим провулком, і він вивів нас на ширшу вулицю, що тяглася понад каналом. На другому боці була цегляна стіна і будинки. Попереду я побачив трамвай, що їхав через міст. 

— Біля мосту можна взяти візника, — сказав я. 

Ми стали на мосту в тумані, чекаючи екіпажа. Проїхало кілька трамваїв, у них було повно людей, що поверталися з роботи. Нарешті показався екіпаж, але він був зайнятий. Туман поступово перетворювався на мжичку. 

— Ходім пішки або сядьмо в трамвай,— сказала Кетрін. 

— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Вони тут часто їздять. 

— Онде їде, — сказала вона. 

Візник зупинив коня і спустив металеву стрілку на лічильнику. Верх екіпажа був піднятий, і з нього капало візникові на плечі. Його лакований циліндр виблискував від вологи. Ми сіли позаду, де було зовсім темно за піднятим верхом. 

— Куди ти сказав йому їхати? 

— До вокзалу. Там напроти є готель, і ми зможемо в нього піти. 

— Отак як є? Без поклажі? 

— Еге ж, — сказав я. 

Дорога до вокзалу була довга, бічними вуличками, під дощем. 

— А чи не повечеряти нам? — спитала Кетрін.— Боюся, що я захочу їсти. 

— Повечеряємо в готелі. 

— Я не маю в що перевдягтися. Навіть нічної сорочки не взяла. 

— То купимо, — сказав я і гукнув до візника. — Їдьте на Віа Мандзоні! 

Він кивнув головою і на другому розі повернув ліворуч. На тій великій вулиці Кетрін почала виглядати потрібну крамницю. 

— Отут,— сказала вона. 

Я звелів візникові спинитись. Кетрін вийшла, перебігла тротуар і зникла в крамниці. Я сидів у екіпажі й чекав на неї. Дощ усе йшов, і я чув дух мокрої вулиці та пари, що здіймалася від коня під дощовими бризками. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми поїхали далі. 

— Я така марнотратка, любий, — сказала вона, — зате сорочка дуже гарна. 

Біля готелю я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, а сам пішов домовлятися з управителем. Кімнат було скільки хочеш. Потім я повернувся до екіпажа, заплатив візникові, і ми з Кетрін зайшли до готелю. Хлопчисько у лівреї з блискучими гудзиками ніс за нами пакунок. Управитель вклонився і провів нас до ліфта. Там було багато червоного плюшу та бронзи. Управитель поїхав нагору разом з нами. 

— Мосьє і мадам повечеряють у номері? 

— Так. Пришліть нам, будь ласка, меню. 

— Чи не зволите щось на окреме замовлення? Якусь дичину, м'ясне суфле? 

Ліфт поминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді клацнув ще раз і спинився. 

— Що ви маєте з дичини? 

— Можу замовити фазана чи вальдшнепа. 

— Вальдшнепа,— сказав я. 

Ми пішли коридором. Килим на підлозі був потертий. Обабіч були двері, багато дверей. Управитель зупинився перед одними, відімкнув і розчинив їх. 

— Прошу. Дуже мила кімната. 

Хлопець в лівреї поклав пакунок на стіл, що стояв посеред кімнати. Управитель розсунув віконні штори. 

— Туман надворі,— сказав він. 

Меблі в кімнаті були оббиті червоний плюшем. В ній було багато дзеркал, двоє крісел і широке ліжко під атласним покривалом. Бічні двері вели до ванної. 

— То я пришлю вам меню, — сказав управитель, вклонився і вийшов. 

Я підійшов до вікна й визирнув надвір, тоді смикнув за шнур і зсунув важкі плюшеві штори. Кетрін сиділа на ліжку й дивилася на кришталевий свічник. Вона вже скинула капелюшок, і коси її вилискували проти світла. Вона побачила своє відображення в одному із дзеркал і підняла руки, щоб поправити коси. Я бачив її в трьох інших дзеркалах. Вигляд вона мала невеселий. Вона повела плечима, і її плащ зсунувся на ліжко. 

— Що з тобою, люба? 

— Я ще ніколи не почувала себе повією, — сказала вона. 

Я відійшов до вікна, розсунув штори і подивився надвір. Досі мені й на думку не спадало, що може бути отак. 

— Ти ж не повія. 

— Я знаю, любий. I все ж почувати таке доволі гидко. — Голос її звучав сухо, байдуже. 

— Це найкращий готель, куди нам можна було піти,— сказав я. 

Я дивився у вікно. По той бік площі світилися вогні вокзалу. Вулицею проїжджали екіпажі, а далі мені видно було дерева в парку. Світло з вікон готелю відбивалося на мокрій бруківці. От чорт, подумав я, оце тепер — і сперечатися? 

— Іди сюди, будь ласка,— обізвалася Кетрін. Байдужості в її голосі вже не було.— Ну йди, йди. Я знов хороша дівчинка. 

Я обернувся до ліжка. Вона усміхалась, Я підійшов, сів поруч на ліжко й поцілував її. 

— Ти моя хороша дівчинка. 

— Та вже певно, що твоя, — сказала вона. 

Коли ми повечеряли, нам стало краще, а потім і зовсім чудово, і невдовзі ми вже почували себе там, як у власній домівці. Досі нашою домівкою була моя палата в госпіталі, а тепер нею так само став і цей готельний номер. 

За вечерею Кетрін накинула на плечі мій френч. Ми зголодніли, а вечеря була смачна, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Пив переважно я, але й Кетрін випила трохи, і це враз піднесло її настрій. Їли ми вальдшнепа з картопляним суфле та пюре з каштанів, салат, а на десерт — сабайон. 

— Гарна кімната, — сказала Кетрін,— Премила кімната. Треба було нам тут оселитись на весь той час, що ми жили в Мілані. 

— Кімната кумедна, але приємна. 

— Розпуста — чудова річ, — сказала Кетрін.— Люди, що вдаються в неї, мають, як видно, непоганий смак. Цей червоний плюш просто чарівний. Саме те, що треба. I дзеркала дуже гарні. 

— Ти мила дівчинка. 

— Не знаю тільки, як прокидатися в такій кімнаті вранці. Але загалом вона пречудова. 

Я налив собі ще келих сент-естефа. 

— Треба б нам утнути щось справді гріховне, — провадила Кетрін.— А то все, що ми робимо, таке звичайне і невинне. Аж не віриться, що ми грішимо. 

— Ти чудо-дівчинка. 

— От тільки голодна. Страшенно голодна. 

— Ти чарівна простосерда дівчинка. 

— Я таки простосерда. Ніхто, крім тебе, цього не зрозумів. 

— Колись, як ми ще тільки познайомилися, я півдня уявляв собі, як ми підемо разом у готель «Кавур» і як все буде. 

— Ач який нахаба. Та це ж не «Кавур», правда? 

— Ні. Там нас не прийняли б. 

— Колись ще приймуть. Але бачиш, які ми різні, любий. Я ніколи ні про що таке й не думала. 

— Так-таки зовсім не думала? 

— Ну хіба що трішечки, — сказала вона. 

— Ти в мене золото. 

Я налив ще келих вина. 

— Я дуже простосерда, — сказала Кетрін. 

— Спершу я так не думав. Мені здавалося, що ти схибнута. 

— А я й була трохи схибнута. Але не так, щоб дуже. Скажи, я не нагонила на тебе страху, любий? 

— Чудова річ вино, — мовив я.— З ним забуваєш усі прикрощі. 

— Прекрасна річ,— сказала Кетрін.— Але від нього ж таки в мого батька страшенна подагра. 

— У тебе є батько? 

— Так. А в нього подагра. Знайомитись тобі з ним зовсім не обов'язково. А ти маєш батька? 

— Ні,— сказав я.— Маю вітчима. 

— Він мені сподобається? 

— Тобі з ним теж не обов'язково знайомитись. 

— Нам так хороше вдвох, — сказала Кетрін.— А більш мене ніщо не обходить. Яка я щаслива, що я твоя дружина. 

Прийшов офіціант і забрав посуд. А трохи згодом ми затихли, і чути було, як надворі шумить дощ. Знизу, з вулиці, долинув гудок автомобільного ріжка.

— Та чую, все за мною мчиться
Часу крилата колісниця, — 
сказав я. 

— Я знаю цей вірш,— сказала Кетрін.— Його написав Марвелл. Але то про дівчину, що не хотіла жити з чоловіком. 

Голова в мене була ясна й холодна, і я волів розмовляти про речі суттєві. 

— Де ти думаєш родити? 

— Не знаю. По змозі в найкращому місці. 

— Як ти все влаштуєш? 

— По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину. 

— Скоро вже йти. 

— Я знаю. Як хочеш, ходім уже. 

— Ні. 

— Тоді не тривожся, любий. Ти був цілий вечір такий хороший, а тепер ось затривожився. 

— Не буду. Ти часто писатимеш мені? 

— Щодня. Ваші листи читають? 

— Вони там ледве тямлять по-англійському, так що це нікому не шкодить. 

— Я писатиму туманно-туманно. 

— Тільки не надто туманно. 

— Ні, туманно, але не дуже. 

— Мабуть, треба нам збиратися. 

— Добре, любий. 

— Так не хочеться залишати нашу милу домівку. 

— Мені теж. 

— Але час іти. 

— Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці. 

— Колись житимем. 

— Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко. 

— Може, я одразу ж і повернусь. 

— Може, тобі трішечки зачепить ногу. 

— Або вухо. 

— Ні, вуха нехай зостануться цілі. 

— А ноги? 

— Ноги тобі вже однаково поранило. 

— Треба йти, люба. Справді треба. 

— Гаразд. Іди ти перший. 






Розділ XXIV





Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи, він не забув залишити біля дверей офіціанта, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із давніми знайомими. Під час війни людина заводить стільки знайомств, що й не злічити. 

Я попросив офіціанта найняти для нас екіпаж; він забрав у мене пакунок Кетрін і, взявши парасольку, пішов. У вікно ми бачили, як він переходить вулицю під дощем. Ми стояли у бічній кімнаті й дивились у вікно. 

— Як ти себе почуваєш, Кет? 

— Спати хочеться. 

— А я якийсь наче спорожнілий і голодний. 

— Ти маєш щось попоїсти на дорогу? 

— Еге ж, у речовій сумці. 

Я побачив, що під'їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь понурив голову під дощем, а офіціант вийшов, розгорнув парасольку і подавсь до готелю. Ми зустріли його біля дверей і разом з ним пішли під парасолькою через мокрий тротуар до екіпажа. В рівчаку струміла вода. 

— Ваш пакунок на сидінні,— сказав офіціант. Він держав парасольку, поки ми сіли в екіпаж, і я дав йому на чай. — Дуже дякую. Щасливої дороги, — сказав він. 

Візник смикнув за віжки, і кінь рушив з місця. Офіціант повернув назад і пішов під парасолькою до готелю. Ми проїхали вулицею, повернули ліворуч, а тоді об'їхали площу з правого боку й спинилися перед вокзалом. При вході, під ліхтарем, куди не сягав дощ, стояли два карабінери. Їхні головні убори лисніли в світлі ліхтаря. Проти ясного сяйва вокзалу дощ був чистий і прозорий. З-під склепінчастого піддашшя вокзальних дверей, зіщулившись під дощем, вийшов носій. 

— Ні,— сказав я.— Дякую, не треба. 

Він подавсь назад під захисток склепіння. Я обернувся до Кетрін. Обличчя її було затінене верхом екіпажа. 

— Мабуть, тут і попрощаємось. 

— Мені не йти з тобою? 

— Ні. До побачення, Кет. 

— Скажи йому, будь ласка, адресу госпіталю. 

— Гаразд. 

Я сказав візникові, куди їхати. Він кивнув головою. 

— До побачення,— мовив я.— Бережи себе й малу Кетрін. 

— До побачення, любий. 

— До побачення,— сказав я. 

Я ступнув у дощ, і екіпаж рушив. Кетрін перехилилася через поруччя, і я побачив її лице, освітлене ліхтарями. Вона усміхалась і махала рукою. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала мені назад. Я озирнувся, але там були тільки оті двоє карабінерів та склепінчасте піддашшя. I аж тоді збагнув: вона хоче, щоб я сховався від дощу. Я зайшов під склепіння, й став, і дивився, як екіпаж повернув за ріг. Тоді пройшов через вокзал до поїзда. 

Швейцар стояв на платформі, дожидаючи мене. Я пішов за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у коридорі й заглянув у двері переповненого купе, де в кутку біля вікна сидів кулеметник. Мій рюкзак і сумки лежали на багажній полиці в нього над головою. Багато людей стояло в коридорі, і, коли ми зайшли, всі пасажири в купе звели очі на нас. У поїзді не вистачало місць, і всі почували неприязнь один до одного. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я обернувся. То був дуже високий на зріст капітан артилерії, з довгим червоним шрамом на щоці. Він увесь цей час стежив за нами з коридора крізь скляні двері, а тоді зайшов досередини. 

— Я вас слухаю, — сказав я і повернувся до нього лицем. Він був вищий за мене зростом, його затінене козирком обличчя дуже худе, а шрам на щоці свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене. 

— Негоже так чинити,— сказав він.— Не можна посилати солдата займати вам місце. 

— А я послав. 

Він проковтнув слину, і я побачив, як здвигнулось його адамове яблуко. Кулеметник стояв, заступаючи місце. З-за дверей на нас дивились інші пасажири. Ніхто в купе не озвавсь ані словом. 

— Ви не мали права. Я прийшов за дві години перед вами. 

— Чого ж ви хочете? 

— Сісти. 

— Я теж. 

Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе проти мене. Судити їх за це я не міг. Правда була на його боці. Але я теж хотів сидіти. Усі так само мовчали. 

«Хай тобі чорт»,— подумав я. 

— Сідайте, синьйоре капітане,— мовив я. 

Кулеметник відступив з дороги, і високий капітан сів. 

Тоді подивився на мене. Обличчя його мало ображений вигляд. Зате він сидів. 

— Візьміть мої речі,— сказав я кулеметникові. 

Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що годі й сподіватися десь сісти. Я дав швейцарові й кулеметникові по десять лір. Вони вийшли з вагона й рушили вздовж поїзда, заглядаючи в усі вікна, та місця ніде не було. 

— Може, хтось вийде у Брешії,— сказав швейцар. 

— Де там, у Брешії ще підсядуть,— сказав кулеметник. 

Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були засмучені. Поїзд рушив. Усі, хто не мав місця, стояли в коридорі. Я дивився, як віддаляються вогні вокзалу й під'їзних колій. Надворі так само йшов дощ, і невдовзі шибки затекли, і вже нічого не стало видно. Згодом я ліг спати на підлозі в коридорі, засунувши перед тим гаман з грішми та документами під сорочку і пояс, так що він зсунувся у холошу бриджів. Я проспав цілу ніч і прокидався лише в Брешії та Вероні, де у вагон набивалися нові пасажири, але одразу ж засинав знову. Одну дорожню сумку я підмостив під голову, а другу обхопив руками, рюкзак теж був при мені, і якби хто захотів пройти, не наступивши на мене, то ще міг би якось перелізти. Так само на підлозі спали люди по всьому коридору. Решта стояли, тримаючись за віконні поруччя або ж прихилившися спиною до дверей купе. Той поїзд завжди був переповнений. 






Книга третя.






Розділ XXV





Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги розгрузлі. Я їхав з Удіне до Горіції ваговозом. Дорогою назустріч нам ішли інші ваговози, і я роздивлявся довкола. Шовковиці край дороги стояли голі, поля були темно-бурі. Намокле мертве листя лежало на дорозі між рядами дерев, і тут-таки працювали люди, затрамбовуючи роз'їжджену колію щебінкою з великих куп на узбіччі поміж деревами. Попереду вже видніло місто, і пелена туману над ним закривала гори. Коли переїжджали через річку, я побачив, що вода в ній дуже піднялася. В горах лили дощі. I ось ми вже їхали містом, спершу повз фабрики, тоді повз вілли й будинки, і я помітив, що, поки мене не було, ще багато будинків поруйнувало обстрілом. На одній вузькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Водій був у кашкеті, худий і засмаглий. Обличчя його було мені незнайоме. Я зійшов з ваговоза на площі перед будинком мерії. Водій подав мені мій рюкзак, і я надів його, тоді закинув за плечі обидві сумки й рушив до нашої вілли. На повернення додому це аж ніяк не скидалося. 

Я ступав по вологій жорстві під'їзної алеї, дивлячись проміж дерев на віллу. Вікна були зачинені, але двері стояли навстіж. Я зайшов і застав майора за столом у голій кімнаті, де на стінах висіли тільки карти й віддруковані на машинці аркушики. 

— З приїздом,— мовив він.— Ну, як ви? — Здавалося, він постарів і неначе всох. 

— Добре, — відповів я. — А як тут у вас? 

— Усе вже позаду, — сказав він.— Скиньте свої в'юки та сідайте. 

Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкет примостив на рюкзаку. Тоді приніс від стіни ще один стілець і сів біля столу. 

— Погане було літо, — сказав майор.— Ви цілком одужали? 

— Так. 

— А відзнаки отримали? 

— Так. Усе як годиться. Дякую. 

— Ану покажіть. 

Я розгорнув плащ на грудях, щоб йому видно було дві стрічки. 

— А самих медалей вам не дали? 

— Ні. Тільки посвідки. 

— Медалі надійдуть згодом. На це потрібен час. 

— До якого діла ви мене приставите? 

— Машини всі у від'їзді. Шість на півночі, у Капоретто. Ви бували в Капоретто? 

— Так, — відповів я. Я пригадав собі невелике біле містечко в долині. Чистеньке таке містечко, із дзвіницею і гарним фонтаном на площі. 

— То вони обслуговують тамтешній пост. Тепер багато хворих. Бої вже скінчилися. 

— А решта де? 

— Дві в горах, а чотири й досі на Баїнзіцці. Інші два підрозділи на Карсо, при Третій армії. 

— До чого ж братися мені? 

— Коли хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже давно не має перепочинку. Ви ж не бачили, що там діялось, ні? 

— Ні. 

— Страшне. Ми втратили три машини. 

— Я чув. 

— Еге ж, Рінальді вам писав. 

— А де Рінальді? 

— Тут, у госпіталі. Ціле літо й осінь світу не бачив за роботою. 

— Уявляю собі. 

— Дуже погано було, — сказав майор.— Ви навіть уявити собі не можете, як погано. Я не раз думав, як вам пощастило, що вас поранило ще тоді. 

— Я знаю. 

— А на той рік буде ще гірше, — сказав майор.— Можливо, вони підуть у наступ і тепер. Кажуть, що й таке може бути, але я не вірю. Надто пізно. Ви бачили річку? 

— Так, вода вже піднялася. 

— Я не вірю, щоб вони пішли в наступ тепер, коли почались дощі. Скоро випаде сніг. Ну, а як там ваші земляки? Чи з'являться тут ще американці, крім вас? 

— Вони готують десятимільйонне військо. 

— Добре, якби й нам щось із нього перепало. Та французи загарбають усе собі. До нас сюди нічого не дійде. Ну гаразд. Ви переночуєте тут, а завтра вранці виїдете малою машиною і зміните Джіно. Я пошлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе там розкаже. Гармати ще помалу гупають, та загалом усе вже завмерло. Вам не завадить побачити Баїнзіццу. 

— Дуже радий туди поїхати. I дуже радий, що я знову з вами, синьйоре майор. 

Він усміхнувся. 

— Мені приємно це чути. Я страшенно стомивсь від цієї війни. Якби я десь поїхав, то навряд чи повернувся б. 

— Так погано? 

— Еге ж. Так погано, що далі нікуди. Ну, йдіть опорядіться з дороги й шукайте свого друга Рінальді. 

Я вийшов і поніс свою поклажу нагору сходами. Рінальді в кімнаті не було, та всі його речі лежали на місці. Я сів на ліжко, розмотав обмотки і зняв черевик з правої ноги. Тоді відхилився й ліг на спину. Я стомився, і права нога боліла. Мені подумалось, що безглуздо лежати на ліжку в одному черевику, отож я сів, розшнурував другий, скинув його на підлогу й знову простягся на укривалі. Вікно було зачинене, і в кімнаті важко дихалось, але я вже просто не мав сили встати й відчинити його. Я побачив, що всі мої речі складено в одному кутку. Надворі смеркало. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Спершу я вирішив не думати про Кетрін, хіба що тільки ввечері, лягаючи спати; але я дуже стомився, не мав чого робити, тож лежав і думав про неї. Я думав про неї, коли до кімнати зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд. 

— А, малюк, — сказав він. 

Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене. 

— Наш любий друзяка малюк.— Він ляснув мене по спині, і я схопив його за руки.— Друзяка малюк,— сказав він,— Ану покажіть мені своє коліно. 

— Доведеться зняти штани. 

— Знімайте, знімайте, малюк. Тут чужих нема. Я хочу подивитись на їхню роботу. 

Я встав, стягнув бриджі і зсунув з коліна еластичний бинт. Рінальді сів долі й почав обережно згинати й розгинати мені ногу. Він провів пучками по шраму, тоді поклав обидва великі пальці на колінну чашечку, а рештою пальців легенько погойдав мені ногу. 

— Оце і вся ваша рухливість? 

— Еге. 

— Це злочин, що вас послали назад на фронт. Вони мали розрухати суглоб до кінця. 

— Тепер куди краще, ніж раніш. Нога була мов дошка. Рінальді знов узявся до мого коліна. Я дивився на його руки. То були гарні руки хірурга. Я поглянув на його потилицю, на лискуче волосся з рівним проділом. Він зігнув мені ногу надто сильно. 

— Ой-ой! — сказав я. 

— Вам треба було ще і ще механічних процедур, — сказав Рінальді. 

— Тепер уже куди краще. 

— Бачу, малюк. Я розуміюсь на цьому більше за вас. — Він підвівся й сів на ліжко.— Ну, а саме коліно полагоджено добре.— Він покінчив з моїм коліном.— А тепер розказуйте про все інше. 

— Нема чого розказувати, — мовив я.— Жив цілком праведним життям. 

— Так говорите, наче ви жонатий чоловік, — сказав він.— Що таке з вами? 

— Нічого, — відказав я. — А з вами що таке? 

— Ця війна збавляє мені життя,— сказав Рінальді.— Я просто геть прибитий,— Він поклав руки на коліно. 

— Аж он як, — мовив я. 

— А що таке? Чи я вже не можу мати людських почуттів? 

— Ні. Я бачу, у вас тут було весело. Розкажіть. 

— Ціле літо і осінь я роблю операції. Працюю не розгинаючись. Працюю за всіх. Усі складні операції полишають на мене. Бог свідок, малюк, я скоро стану чудовим хірургом. 

— Оце вже краще звучить. 

— Я зовсім не думаю. Атож, бог свідок, я не думаю — я роблю операції. 

— От і добре. 

— Але тепер, малюк, все те урвалось. Я більше не роблю операцій, і настрій у мене прегидкий. Це жахлива війна, малюк. Ви вже мені повірте. А тепер можете потішити мене. Ви привезли платівки? 

— Привіз. 

Вони лежали у моєму рюкзаку, в коробці, загорнутій у папір. Я був надто стомлений і не міг їх дістати. 

— А у вас хіба не добрий настрій, малюк? 

— Препаскудний. 

— Це не війна, а просто жах, — сказав Рінальді,— Ну що ж. Зараз ми з вами уп'ємося й повеселішаєм. I розвіємо попіл за вітром. Отоді нам буде добре. 

— Я хворів на жовтяницю, — сказав я, — і мені не можна упиватися. 

— Боже мій, малюк, який ви повернулися до мене! Поважний, з хворою печінкою. Кажу ж вам, ця війна — просто казна-що. I на біса ми її розв'язали? 

— Ми таки вип'ємо. Я не хочу впиватися, але випити ми вип'ємо. 

Рінальді пішов у другий кінець кімнати до вмивальника й повернувся з двома склянками та пляшкою коньяку. 

— Це австрійський коньяк, — сказав він. — Сім зірочок. Єдине, що здобуто на Сан-Габрієле. 

— Ви були там? 

— Ні. Я ніде не був. Я весь час був тут і робив операції. Погляньте, малюк, це ще ваша склянка, з якою ви чистили зуби. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені про вас. 

— Щоб вона нагадувала вам чистити зуби. 

— Ні. Я маю свою. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені, як ви вранці намагалися вичистити із своїх зубів дух «Вілла-Росса», і лаялись, і ковтали аспірин, і проклинали повій. Щоразу, як я бачу цю склянку, я згадую, як ви намагались відчистити своє сумління зубною щіткою.— Він підійшов до ліжка.— Ану поцілуйте мене разочок і скажіть, що ви не стали поважний. 

— Не буду я вас цілувати. Ви мавпа. 

— Знаю, знаю, ви добропорядний взірцевий англосаксик. Я знаю, вас завжди мучить каяття. Ну що ж, почекаємо, доки наш англосаксик знову почне відчищатися від розпусти своєю зубною щіткою. 

— Налийте мені коньяку. 

Ми торкнулися склянками й випили. Рінальді засміявся. 

— Ось я впою вас до нестями, а тоді виріжу вам печінку, вправлю на її місце добру італійську печінку і знову зроблю вас людиною. 

Я простяг склянку, щоб він налив мені ще. Надворі вже споночіло. Тримаючи склянку в руці, я підійшов до вікна і відчинив його. Дощ припинився. Проти ночі похолодніло, і між дерев стояв туман. 

— Не виливайте коньяк за вікно,— сказав Рінальді.— Якщо не можете пити, віддайте мені. 

— Ідіть ви...— сказав я. 

Я був радий, що знову бачу Рінальді. Два роки він допікав мене, і мені завжди це подобалось. Ми добре розуміли один одного. 

— Ви що, одружилися? — спитав він з ліжка. Я стояв біля вікна, прихилившись до стіни. 

— Ні... ще. 

— Закохані? 

— Так. 

— В оту англійку? 

— Так. 

— Бідолашний малюк. Вона добра до вас? 

— Ну, звісно. 

— Я хотів спитати — чи добра вона в ділі? 

— Замовкніть. 

— Замовкну. Ось побачите, який я винятково делікатний. А вона вміє... 

— Ріні,— сказав я.— Прошу вас, замовкніть. Якщо хочете бути моїм другом, замовкніть. 

— Мені не треба хотіти бути вашим другом. Я є ваш друг. 

— Тоді замовкніть. 

— Гаразд. 

Я підійшов до ліжка й сів поруч Рінальді. Він тримав у руці свою склянку й дивився в підлогу. 

— Ви розумієте, Ріні? 

— Ще б пак. Скільки живу, я наражаюся на священні почуття. Але у вас майже ніколи їх не помічав. Що ж, певно, ви теж їх маєте. — Він дивився в підлогу. 

— А ви ні? 

— Ні. 

— Ніяких? 

— Ніяких. 

— I я міг би говорити щось там таке про вашу матір і щось там про вашу сестру? 

— I щось там про вашу сестру, — швидко мовив Рінальді. 

Ми обидва засміялися. 

— Ото ще надлюдина, — сказав я. 

— А може, я ревную, — сказав Рінальді. 

— Ні, неправда. 

— Ви не так зрозуміли. Я мав на думці інше. У вас є жонаті друзі? 

— Є,— сказав я. 

— А в мене немає,— сказав Рінальді.— Я про таких, що люблять своїх жінок і ті їх люблять. 

— Чому? 

— Я їм не до душі. 

— Чому? 

— Я змій. Змій пізнання. 

— Ви все переплутали. То яблуко пізнання. 

— Ні, змій.— Він трохи повеселів. 

— Ви мені більше подобаєтесь, коли не вдаєтеся в такі високі матерії, — сказав я. 

— Люблю я вас, малюк, — сказав він.— Ви придушуєте в мені великого італійського мислителя. Але я знаю багато такого, чого не можу висловити. Я знаю більше за вас. 

— Еге ж, ваша правда. 

— Зате вам легше буде жити на світі. Хоч ви й завжди каєтесь, але жити вам буде легше. 

— Не думаю. 

— Так-так. Це точно. А я вже й тепер маю втіху, тільки коли працюю.— Він знов дивився в підлогу. 

— Дарма, минеться. 

— Ні. По-справжньому я люблю лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а другої нам дано всього півгодини чи п'ятнадцять хвилин. А то й менше. 

— Часом куди менше. 

— А може, я вдосконалився. Ви ж не знаєте. Але для мене існують тільки оці дві речі та ще моя робота. 

— Прийде й інше. 

— Ні. Ніколи ніщо не приходить. Усе, що в нас є, ми маємо від народження й нічого більше не навчаємось. Не набуваємо нічого нового. Ми з'являємось на світ уже довершені. Вам треба радіти, що ви не латинянин. 

— Ніяких латинян узагалі немає. Усе це голе розумування. Ви надто пишаєтеся своїми вадами. 

Рінальді підвів голову й засміявся. 

— Ну, то й годі, малюк. Я стомився від розумувань. — Він мав стомлений вигляд, ще коли зайшов до кімнати.— Скоро час вечеряти. Я радий, що ви повернулися. Ви мій найліпший друг і бойовий побратим. 

— Коли бойові побратими вечеряють? — спитав я. 

— Оце ж тепер. Випиймо ще по одній за вашу печінку. 

— Ви мов той святий Павло. 

— Помиляєтесь. Там вино і шлунок. Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого. 

— Будь-чого, що у вас є в тій пляшці,— сказав я. — I задля чого хочете. 

— За вашу дівчину,— мовив Рінальді й підніс склянку. 

— Гаразд. 

— Я не скажу про неї жодної гидоти. 

— Не силуйте себе. 

Він вихилив коньяк. 

— Я чистий душею, — сказав він.— Такий же, як і ви, малюк. I теж заведу собі англійку. Власне, то я перший познайомився з вашою дівчиною, але для мене вона трохи зависока... «А високу візьми за сестру»,— промовив він. 

— Яка незаймано-чиста душа, — сказав я. 

— А що, ні? Недарма ж мене звуть Rinaldo Purissimo. 

— Rinaldo Sporchissimo25. 

— А тепер, малюк, ходім вечеряти, поки ще я чистий душею. 

Я умився, зачесався, і ми зійшли вниз. Рінальді був трохи п'яний. У їдальні виявилося, що не все ще готове до вечері. 

— Піду принесу нашу пляшку, — сказав Рінальді й подався сходами нагору. Я сів за стіл, а він повернувся з пляшкою і налив мені й собі по півсклянки коньяку. 

— Забагато, — мовив я і, піднявши склянку, подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі. 

— На порожній шлунок можна. Чудова річ. Геть випікає шлунок. Нема нічого гіршого для вас. 

— Хай так. 

— Повсякденне самознищення, — провадив Рінальді.— Руйнує шлунок і спричиняє тремтіння рук. Саме те, що треба хірургові. 

— То ви радите? 

— Від щирого серця. Нічого іншого не вживаю. Хиляйте, малюк, і готуйтеся хворіти. 

Я випив. З коридора почувся голос ординарця: 

— Суп! Суп готовий! 

До їдальні зайшов майор, кивнув нам і сів. За столом він ніби ще поменшав. 

— Оце і всі, що є? — запитав він. Ординарець поставив на стіл супницю, і майор налив собі повну тарілку. 

— Оце всі,— сказав Рінальді.— Може, тільки ще священик надійде. Якби він знав, що тут Федеріко, то неодмінно прийшов би. 

— А де він? 

— У триста сьомому, — відказав майор. Він зосередився над супом. Тоді втер губи, ретельно обтер закручені догори сиві вуса. — Мабуть, прийде. Я дзвонив туди, то просив переказати йому, що ви повернулися. 

— Мені бракує колишнього гомону в їдальні,— сказав я. 

— Еге ж, тепер тут тихо, — мовив майор. 

— Зараз я гомонітиму, — сказав Рінальді. 

— Випийте вина, Енріко, — звернувся до мене майор. Він налив мені в склянку. Подали спагетті, і ми всі взялись до їжі. 

Ми вже доїдали спагетті, коли прийшов священик. Він був такий самий, як і раніш, — маленький, смуглявий і зграбний. Я встав, і ми потиснули один одному руки. Він поклав руку мені на плече. 

— Я прийшов, тільки-но дізнався,— сказав він. 

— Сідайте, — мовив майор.— Ви спізнились. 

— Добрий вечір, священику, — привітався Рінальді, назвавши його по-англійському. Таке звертання пішло від капітана, що завжди збиткувався із священика, — той капітан трохи знав англійську мову. 

— Добрий вечір, Рінальдо, — відповів священик. Ординарець приніс йому супу, але він сказав, що почне із спагетті. 

— Як ви себе почуваєте? — спитав він мене. 

— Дуже добре, — відказав я.— А ви як тут? 

— Випийте вина, священику, — втрутився Рінальді.— Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого. Так сказав святий Павло, знаєте? 

— Знаю,— чемно відказав священик. Рінальді налив йому вина. 

— Отой ще святий Павло, — сказав Рінальді.— Через нього все й пішло шкереберть. 

Священик поглянув на мене й усміхнувся. Як видно, його анітрохи не зачіпало те збиткування. 

— Той святий Павло,— правив своєї Рінальді,— сам був гультяй і бахуряка, а як розтрусив порох, почав казати, що все воно гріх. Сам став ні на що не здатен, то взявся наставляти нас, у кого ще досить пороху. Хіба не правда, Федеріко? 

Майор посміхнувся. Ми вже їли печеню. 

— Я ніколи не суджу святих, як смеркне,— відповів я. Священик звів очі від тарілки й усміхнувся до мене. 

— Бачите, він уже перекинувся на бік священика,— сказав Рінальді.— Де ви, колишні дотепники? Де Кавальканті? Де Брунді? Де Чезаре? Невже оце мені самому брати на сміх нашого священика, і ніхто мене не підтримає? 

— Він добрий священик, — сказав майор. 

— Він добрий священик, — проказав за ним Рінальді, — але ж він священик. Я хочу, щоб у їдальні все було, як колись. Я хочу потішити Федеріко. Ідіть ви к бісу, священику! 

Я помітив, що майор дивиться на Рінальді й бачить, який він п'яний. Його худе обличчя було бліде, як крейда. А чорна чуприна видавалася ще чорнішою над білим чолом. 

— Усе добре, Рінальдо, — сказав священик. — Усе добре. 

— Ідіть ви к бісу, — буркнув Рінальді.— I взагалі все к бісу, хай воно буде прокляте. — Він відкинувся на стільці. 

— Він дуже багато працював і стомився, — мовив до мене майор. Він доїв печеню й шматочком хліба підібрав з тарілки підливу. 

— А мені начхати, — сказав Рінальді, дивлячись на стіл. — К бісу все, і хай воно буде прокляте.— Він зухвало подивився на всіх за столом; очі його були каламутні, обличчя бліде. 

— Гаразд,— сказав я.— К бісу все, і хай воно буде прокляте. 

— Ні, ні, — заперечив Рінальді,— Так не можна. Так не можна. Кажу ж вам, не можна так. Ти висотаний, геть порожній, і нічого більш немає. Нічого більш немає, ви чуєте? Анічогісінько, хай йому чорт. Я знаю, як воно є, коли не працюю. 

Священик похитав головою. Ординарець забрав зі столу таріль від печені. 

— Чому ви їсте м'ясо? — обернувся Рінальді до священика. — Хіба не знаєте, що сьогодні п'ятниця? 

— Сьогодні четвер, — відказав священик. 

— Брехня. Сьогодні п'ятниця. А ви їсте тіло господнє. Це ж боже м'ясо. Я знаю. Австріяцьке падло. Ось що ви їсте. 

— Та ще й біле, офіцерське, — докинув я до старого жарту. 

Рінальді засміявся й налив собі ще склянку вина. 

— Не зважайте на мої балачки, — мовив він,— Просто я трохи навіжений. 

— Вам треба б у відпустку, — сказав священик. Майор невдоволено похитав головою. Рінальді подивився на священика. 

— Ви гадаєте, мені треба у відпустку? 

Майор знову похитав головою. Рінальді дивився на священика. 

— Та як хочете, — відказав священик. — Не хочете, то й не треба. 

— Ідіть ви к бісу, — сказав Рінальді.— Вони тут силкуються здихатись мене. Щовечора силкуються здихатись. А я відбиваюся. Ну й що, як у мене оте? У всіх воно є. В цілого світу. Спершу, — провадив він, прибравши лекторського тону, — вискакує маленький прищик. Потім ви помічаєте висип на грудях. А потім ви вже нічого не помічаєте. I покладаєте надії на ртуть. 

— Чи на сальварсан, — спокійно докинув майор. 

— Це також ртутний препарат, — пояснив Рінальді. Він говорив тепер дуже урочисто. — Та я знаю дещо куди ліпше. Любий ви мій священику, — мовив він.— У вас ніколи не буде отого. А в малюка буде. Це ж нещасливий випадок на виробництві. Просто нещасливий випадок на виробництві, от і все. 

Ординарець подав солодке і каву. На десерт було щось ніби хлібний пудинг з густою підливою. Лампа на столі чаділа, і скло бралося чорною кіптявою. 

— Принесіть дві свічки й заберіть лампу, — звелів майор. 

Ординарець поставив на стіл дві засвічені свічки на блюдечках і, загасивши лампу, поніс її геть. Рінальді сидів тихо. Він начебто зовсім заспокоївся. Ми ще трохи поговорили і, допивши каву, вийшли у вестибюль. 

— Ви, певно, хочете побалакати із священиком,— сказав Рінальді.— А мені треба в місто. На добраніч, священику. 

— На добраніч, Рінальдо, — відказав священик. 

— Ми ще побачимось, Фреді,— мовив Рінальді до мене. 

— Еге ж, — сказав я. — Не приходьте надто пізно. 

Він жартівливо скривив обличчя і вийшов за двері. Майор ще стояв з нами. 

— Він дуже багато працював і перевтомився, — сказав він.— До того ж він вважає, що в нього сифіліс. Я не вірю, але все може бути. Він сам себе лікує. Ну, на добраніч. Ви поїдете вдосвіта, Енріко? 

— Так. 

— Тоді до побачення, — сказав він.— Щасливої дороги. Педуцці збудить вас і поїде разом з вами. 

— До побачення, синьйоре майор. 

— До побачення. Кажуть, австрійці готуються до наступу, але я не вірю. Не хочу вірити. Та нехай хоч як, а це буде не тут. Джіно вам усе розкаже. Телефонний зв'язок тепер безперебійний. 

— Я дзвонитиму вам щодня. 

— Дуже вас прошу. На добраніч. Не давайте Рінальді пити стільки коньяку. 

— Спробую. 

— На добраніч, священику. 

— На добраніч, синьйоре майор. 

Він пішов до свого кабінету. 






Розділ XXVI





Я підійшов до дверей і виглянув надвір. Дощу вже не було, але стояв густий туман. 

— Піднімемось до мене нагору? — запитав я священика. 

— Хіба що на кілька хвилин. 

— Ходім. 

Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє — ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно. 

— Ну, — сказав священик, — то як ви насправді себе почуваєте? 

— Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився. 

— Я теж стомився, хоча й не було чого. 

— Що чути на фронті? 

— По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається. 

— З чого? 

— Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так. 

— А я й сам щось таке відчуваю, — сказав я. 

— Літо було жахливе, — провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє.— Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли. 

— Що ж буде? — Я водив рукою по ковдрі. 

— Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може. 

— То що ж буде? 

— Складуть зброю. 

— Хто? 

— I ті, і ті. 

— Дай боже,— сказав я. 

— Ви не вірите в це? 

— Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас. 

— Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі. 

— Хто здобув перевагу цього літа? 

— Ніхто. 

— Австрійці здобули,— сказав я.— Вони не віддали Сан-Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї. 

— Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття. 

— Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні. 

— Ви руйнуєте всі мої сподівання. 

— Я просто кажу те, що думаю. 

— То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? I нічого не станеться? 

— Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами. 

— Австрійці й так християни, за винятком босняків. 

— Я не про віровизнання. Я про саму віру. 

Він промовчав. 

— Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду. 

— Він лишився б такий самий. 

— Не думаю, — сказав я. 

— Ви руйнуєте всі мої сподівання, — повторив священик. — Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько. 

— Може, щось і станеться,— сказав я.— Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще. 

— Багато солдатів завжди почували те саме. I зовсім не через те, що їх побито. 

— Їх побито, щойно почалася війна. Тоді, коли їх забрали від їхніх господ і запроторили на фронт. Тим-то селянин і мудрий, що зазнав поразки на самому початку. Дайте йому владу, то побачите, який він мудрий. 

Священик не сказав нічого. Він думав. 

— Я й сам тепер пригнічений,— сказав я. — Через те просто не думаю про всі ці речі. Не думаю, а проте, коли починаю говорити, вони спадають на думку самі собою. 

— А я на щось сподівався. 

— На поразку? 

— Ні. На щось інше. 

— Нічого іншого немає. За винятком перемоги. Та це може бути тільки на гірше. 

— Я довго сподівався на перемогу. 

— Я теж. 

— А тепер не знаю. 

— Щось буде: чи те, чи те. 

— Я вже не вірю в перемогу. 

— I я ні. Але не вірю і в поразку. Хоч це, може, буде й на краще. 

— У що ж ви вірите? 

— У сон,— сказав я. 

Він підвівся. 

— Пробачте, що я так засидівся. Але я дуже люблю розмовляти з вами. 

— Я дуже радий, що ми знов поговорили. А про сон я сказав просто так, не мавши нічого на думці. 

Ми встали й у темряві потиснули один одному руки. 

— Я тепер ночую у триста сьомому, — сказав він. 

— Завтра вранці я виїжджаю на пост. 

— Побачимось, коли приїдете. 

— Десь прогуляємось і поговоримо.— Я провів його до дверей. 

— Не спускайтеся, — мовив він.— Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре.— Він поклав руку мені на плече. 

— Непогано й для мене, — сказав я.— Добраніч. 

— Добраніч. Чао! 

— Чао! — сказав я. Мені страшенно хотілося спати. 






Розділ XXVII





Коли прийшов Рінальді, я прокинувся, але він не заговорив до мене, і я знову заснув. Уранці я одягся й пішов ще вдосвіта. Рінальді не прокинувся. 

Я ніколи перед тим не був на Баїнзіцці, і мене брало дивне відчуття, коли ми їхали берегом річки, де мене поранило, а потім почали підніматися схилом, який тоді ще був у руках австрійців. Там проклали нову круту дорогу, що нею раз по раз проїжджали ваговози. Далі дорога виходила на плоскогір'я, і я побачив попереду гаї і круті пагорби, оповиті туманом. Ті гаї було захоплено швидко, і вони лишилися цілі. Ще далі, де дорогу не прикривали пагорби, її замаскували з боків і зверху солом'яними матами. Кінчалась дорога в напівзруйнованому селі. Далі була передова. Довкола стояло багато артилерії. Будинки були сильно поруйновані, однак налагоджено все добре, і скрізь впадали в око покажчики. Ми знайшли Джіно, і він напоїв нас кавою, а потім ми вдвох пішли оглядати пости, і я познайомився з деякими людьми. Джіно сказав, що далі на Баїнзіцці, у селі Равне, стоять англійські санітарні машини. Він був дуже високої думки про англійців. Обстріли ще й досі трапляються, сказав він, але поранених небагато. Тепер, коли пішли дощі, треба чекати чимало хворих. Кажуть, ніби австрійці мають наступати, але він у те не вірить. Та й ми нібито маємо наступати, одначе поповнення не прибуває, отож, як він гадає, і це виключене. З харчами скрутно, і він буде радий повернутися до щедрого столу в Горіції. Що там подавали вчора на вечерю? Я розповів йому, і він сказав, що то просто розкіш. Особливо потішило його dolce26. Я не вдавався в деталі, сказав тільки, що було dolce, і він, певне, уявив собі щось куди вишуканіше, ніж хлібний пудинг. 

Чи не знаю я, куди його тепер пошлють? Не знаю, сказав я, але кілька наших машин тепер у Капоретто. О, туди він залюбки поїхав би. То приємне містечко, і гори тамтешні йому подобаються. Він був славний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що коли й було де справжнє пекло, то це на Сан-Габрієле і за Ломом, де так погано скінчилась наша атака. Сказав, що в гаях на схилах хребта Тернова, позаду й вище від нас, у австрійців багато артилерії і вони щоночі запекло обстрілюють дороги. Особливо дошкуляє йому батарея морських гармат. Їх легко розпізнати з того, як низько летить снаряд. Чуєш постріл — і майже в ту саму мить пронизливе виття. Стріляють звичайно одразу дві гармати, одна за одною, і від вибуху розлітаються величезні осколки. Він показав мені гладенький металевий уламок із щербатими краями, понад фут завдовжки. З вигляду метал скидався на бабіт. 

— Навряд чи з них багато пуття, — сказав Джіно. — Але мене вони страхають. Звук такий, наче воно летить просто на тебе. Спершу — бабах, потім одразу оте виття, а тоді вибух. Що з того, як і не поранить, коли лякаєшся на смерть? 

Він сказав, що позиції навпроти нас займають тепер хорвати, є і мадяри. Наші частини й досі стоять так, як наступали. Дротяних загороджень однаково що нема і відступати теж нема куди, якщо австрійці раптом ударять. Добрі оборонні позиції були б на невисоких узгір'ях, тут-таки на плато, але ніхто не подбав, щоб підготувати їх до оборони. Ну, а взагалі, як мені сподобалась Баїнзіцца? 

Я сподівався побачити рівнішу місцевість, більш схожу на плато. Мені й на думку не спадало, що вона вся така горбиста. 

— Alto piano,— сказав Джіно,— але не piano27. 

Ми знову спустилися в льох під будинком, де він оселився. Я сказав, що як на мене, то легше й вигідніше вдержувати окремий гірський гребінь, якщо він сплощений і трохи запалий досередини, аніж пасмо невеликих узгір'їв. Наступати схилом гори анітрохи не важче, ніж на рівнині, доводив я. 

— А це вже яка гора, — заперечив він.— Візьміть ви Сан-Габрієле. 

— Гаразд, — сказав я.— Але де було найскрутніше? На вершині, де рівно. До вершини добулися досить легко. 

— Не дуже-то й легко. 

— Хай так,— сказав я,— але там були особливі умови, бо то, власне, вже не так гора, як фортеця. Австріяки укріплювали її протягом років. 

Думка моя була така: з тактичного погляду в маневреній війні просто недоцільно займати оборону по гірських пасмах, бо їх надто легко обминути. Потрібна якнайбільша свобода маневру, а на горі не поманевруєш. Та й стріляти з вершини незручно: завжди будуть перельоти. А при обході з флангів найкращі сили залишаться на високих вершинах. Одне слово, не мав я віри до війни в горах. I не раз про все те міркував, сказав я. Ми захопили одну гору, вони захоплять другу, а як дійде до справжнього діла, всім доведеться злазити вниз. 

— А що ж діяти, як маєш гірський кордон? — спитав він. 

Я сказав, що цього питання ще не обміркував, і ми обидва засміялися. 

— Але, — додав я, — за давніх часів австрійців завжди били в чотирикутнику під Вероною. Давали їм спуститися на рівнину і там їх били. 

— Воно-то так, — сказав Джіно. — Але ж били французи. На чужій землі розв'язувати воєнні проблеми завжди легше. 

— Авжеж, — погодився я, — на своїй землі не можна йти за чистою наукою. 

— Росіяни пішли, щоб заманити в пастку Наполеона. 

— Так, але ж у них величезна країна. А спробуйте в Італії відступити, щоб зловити в пастку Наполеона, то враз опинитесь у Бріндізі. 

— Препогане місто, — сказав Джіно.— Ви там були? 

— Тільки проїздом. 

— Я патріот, — сказав Джіно, — але не можу я любити ні Бріндізі, ні Таранто. 

— А Баїнзіццу любите? — спитав я. 

— Це священна земля,— відказав він. — Та я волів би, щоб на ній краще родила картопля. Ви знаєте, коли ми прийшли сюди, то побачили картопляні поля, що їх насаджали австріяки. 

— Тут справді скрутно з харчами? 

— Щодо мене, то я ані разу не наївся досхочу. Але мені й попоїсти дай та дай. Голодувати, правда, не доводилось, одначе годують так собі. На передовій харч добрий, а от у другому ешелоні гірше. Десь щось негаразд. Харчів має бути вдосталь. 

— Гендлярі сплавляють їх наліво. 

— Еге ж. Передовим батальйонам дають усе, що можна, а тим, хто трохи далі, перепадає обмаль. Уже під'їли всю австріяцьку картоплю й каштани по гаях. Годувати треба б краще. Нам усім тут попоїсти тільки дай. Я певен, що харчів є вдосталь. Дуже погано, коли солдати недоїдають. Ви помічали, які думки це породжує? 

— Еге ж, — відказав я.— Перемоги цим не здобудеш, а от поразки зазнати можна. 

— Про поразку не будемо говорити. I так скрізь тільки й розмов що про поразку. Те, що сталося цього літа, не може минути марно. 

Я нічого не відповів. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва» та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чікагських бойнях, ото хіба що м'ясо не пускали на продаж, а закопували в землю. Багато було слів, що їх ти вже й чути не міг без огиди, і зрештою лише назви місць зберегли свою гідність. Та що деякі номери й деякі дати, і тільки їх, разом з назвами місць, ти ще міг вимовити, вклавши в них певне значення. А пустопорожні слова, як ото «честь», «слава», «доблесть» чи ще «святиня», звучали просто неподобно поряд із цілком предметними назвами сіл, номерами доріг, назвами річок, номерами полків і датами. Джіно був патріот і часом говорив такі речі, що роз'єднували нас, та загалом він був добрий хлопець, і я розумів його патріотизм. Він народився патріотом. Разом з Педуцці він сів у машину, і вони вирушили назад до Горіції. 

Цілий день не вщухала буря. Вітер гнав донизу потоки дощу, і скрізь стояли калюжі та болото. Тиньк на зруйнованих будинках намок і потемнів. Лише надвечір дощ припинився, і з поста номер два я побачив голу й мокру осінню землю, і темні хмари над вершинами пагорбів, і солом'яні мати на дорозі, промоклі так, що з них аж текло. Сонце визирало вже при самому захoді й освітило голі гаї на гірському хребті. У тих гаях було багато австрійських гармат, але стріляло всього декілька. Я спостерігав, як над зруйнованим селянським обійстям поблизу передової зненацька виникали круглі хмарки диму від вибухів шрапнельних снарядів: клубочисті хмарки з жовто-білим спалахом усередині. Спершу був спалах, потім лунав тріск, а потім димова куля розпливалась і рідшала на вітрі. Серед руїн і на дорозі біля розваленого будинку, де містився наш пост, було повно шрапнельних кульок, але пост того дня не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали дорогою, замаскованою мокрими матами, і крізь шпари між ними просвічувало останнє проміння призахідного сонця. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбом, сонце вже сіло. Ми проїхали далі відкритою дорогою, а коли поминули поворот, за яким вона знов заходила під прямокутне склепіння солом'яного тунелю, знову пішов дощ. 

Уночі вітер розбурхався ще дужче, а над ранок, о третій годині, під заливним дощем почався артилерійський обстріл, і хорвати посунули через гірські луки й невеликі гайки на наші позиції. Вони билися в темряві, під дощем, і контратака знавіснілих зі страху солдатів з другої лінії траншей відкинула їх назад. По всій передовій серед зливи безнастанно гупали снаряди, злітали в повітря ракети, тріскотіли кулемети й гвинтівки. Вони більш не йшли, і стрілянина трохи стихла, і між поривами вітру та дощу ми почули гарматний гук десь ген на півночі. На пост прибували поранені: кого несли на ношах, хто плентав сам, кого тягли на плечах через поле товариші. Вони були змоклі до рубця й усі страшенно перелякані. Ми завантажили дві машини тяжкопораненими, що їх виносили з підвалу, де був пост, і коли я зачинив дверцята другої машини й узяв їх на засувку, то відчув на обличчі вже не дощ, а сніг. Він повалив важкий, лапатий, разом з дощем. 

Коли розвидніло, вітер ще бурхав, але сніг припинився. Він розтанув одразу ж, як упав на мокру землю, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але теж марна. Ми цілий день чекали нового нападу, проте нічого не діялось аж до заходу сонця. Обстріл почався на південь від нас, з довгого порослого лісом гребеня, де були зосереджені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, та його все не було. Сутеніло. З поля позад села били наші гармати, і втішно було чути, як снаряди пролітають над нами. 

Ми дізналися, що атака на півдні теж була марна. Тієї ночі вони більш не атакували, зате, як нас повідомлено, прорвали лінію фронту на півночі. Уночі нам було наказано готуватися до відступу. Мені сказав про це капітан, що командував постом. Його так повідомили з штабу бригади. А трохи згодом він прийшов від телефону й сказав, що то була неправдива звістка. Бригада дістала наказ будь-що вдержати лінію оборони на Баїнзіцці. Я спитав про північний прорив, і він відповів, що, як йому передано з штабу, австрійці прорвалися крізь позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямі Капоретто. Цілий день на півночі точилися запеклі бої. 

— Якщо ті негідники їх пропустять, нам капець, — сказав він. 

— То німці наступають, — сказав один з лікарів. 

Саме слово «німці» страхало всіх. Ми не хотіли й чути про німців. 

— Там п'ятнадцять німецьких дивізій,— провадив лікар.— Вони прорвали фронт, і ми будемо відрізані. 

— У штабі бригади кажуть, що цей рубіж неодмінно треба вдержати. Кажуть, вони прорвалися неглибоко, і ми повинні держати фронт, що проходить через гори від Монте-Маджоре. 

— Звідки їм це відомо? 

— Із штабу дивізії. 

— Звістка про те, що треба готуватися до відступу, теж надійшла з дивізії. 

— Ми підпорядковані армійському корпусові,— сказав я.— Але тут я підлягаю вам. Отже, якщо ви скажете мені їхати, я поїду. Та спершу з'ясуйте, чи є такий наказ. 

— Є наказ залишатися тут. Ви маєте вивозити поранених на евакуаційний пункт. 

— Іноді ми возимо їх і з евакопунктів до польових госпіталів,— сказав я.— I ще дозвольте запитати: я ніколи не бачив відступу, то як тоді евакуювати всіх поранених? 

— Всіх не евакуюють. Забирають стільки, скільки можна забрати, а решту залишають. 

— Що я маю вивозити своїми машинами? 

— Госпітальне обладнання. 

— Гаразд,— сказав я. 

Другої ночі розпочався відступ. Нас повідомили, що німці й австрійці прорвалися на півночі і йдуть гірськими долинами на Чівідале та Удіне. Відступали без поспіху, змоклі, мовчазні й похмурі. Уночі, повільно просуваючись захряслими дорогами, ми поминали колони солдатів, що брели під дощем, гармати, криті підводи, вервечки нав'ючених мулів, ваговози, — і все те йшло від фронту. Безладдя було ще більше, ніж у наступі. 

Тієї ночі ми допомагали вивозити поранених з польових госпіталів, що були обладнані в найменш поруйнованих селах на плато; ми перевозили їх наниз, у Плаву, а наступного дня з ранку до вечора ганяли сюди-туди під дощем, евакуюючи з Плави госпіталі й санітарний пункт. Дощ не вщухав, і під тим жовтневим дощем армія Баїнзіцци спускалася з плато й переходила річку, де навесні того року покладено початок великих перемог. 

У Горіцію ми потрапили тільки в середині третього дня. Дощ припинився; місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили дівчат із солдатського борделю, що вантажились на машину. Дівчат було семеро, всі в пальтах і капелюшках, з невеличкими валізками у руках. Дві з них плакали. Ще одна всміхнулася до нас, висунула язик і поплескала по губах. Губи в неї були повні, пухкі, очі карі. 

Я звелів водієві спинитись, вийшов і заговорив до «матусі». Дівчата з офіцерського дому виїхали ще вранці, сказала вона. Куди вони поїхали? У Конельяно, сказала вона. Їхня машина рушила. Дівчина з пухкими губами знов показала нам язика. «Матуся» помахала рукою. Ті двоє дівчат і далі плакали. Інші зацікавлено роззиралися довкола. Я знову сів у свою машину. 

— Нам би поїхати разом з ними,— сказав Бонелло.— Ото була б веселенька подорож. 

— В нас і так буде веселенька подорож, — відказав я. 

— Чортзна-яка буде подорож. 

— Отож я й кажу,— мовив я. 

Ми в'їхали на алею перед нашою віллою. 

— Я б залюбки навідав тих лялечок на новому місці й побавився б з котроюсь. 

— Ви гадаєте, вони отаборяться десь недалеко? 

— Авжеж. Ту їхню «матусю» знає вся Друга армія. 

Ми спинилися коло вілли. 

— Її звуть «мати ігуменя»,— провадив Бонелло.— Дівчатка всі нові, але її тут кожен знає. Мабуть, їх привезли перед самим відступом. 

— Вони своє надолужать. 

— Певно, що надолужать. Ото врізати б котрусь на дурничку. Що не кажіть, а луплять з нас у тому домі дай боже. Держава просто ошукує нас. 

— Відведіть машину до гаража, нехай її оглянуть механіки, — сказав я.— Замініть мастило, перевірте дифер. Тоді заправте бак і можете трохи поспати. 

— Слухаюсь, синьйоре лейтенанте. 

Вілла стояла порожня. Рінальді виїхав з госпіталем. Майор вивіз госпітальну обслугу штабною машиною. На вікні була записка для мене: я мав повантажити на машини майно, складене у вестибюлі, і їхати в Порденоне. Механіки вже виїхали. Я повернувся до гаража. Поки я ходив, над'їхали й ті дві машини, і водії вилізли з кабін. Знову сіявся дощ. 

— Так страшенно хочу спати, аж тричі засинав, поки їхав від Плави,— сказав Піані. — Що будемо робити, лейтенанте? 

— Замінимо мастило, змастимо й заправимо машини, а тоді підженем їх до входу й повантажимо той мотлох що полишено на нас. 

— I зараз же в дорогу? 

— Ні, три години поспимо. 

— Оце добре, побий мене бог, — сказав Бонелло.— А то б я заснув за кермом. 

— Як ваша машина, Аймо? — спитав я. 

— Усе гаразд. 

— Дайте мені шкірянку, я поможу вам замінити мастило. 

— Не треба, лейтенанте, — сказав Аймо. — Скільки там того діла. Ви йдіть спаковуйте свої речі. 

— Мої речі всі спаковані, — сказав я.— Тоді я піду повитягаю надвір оте манаття. А ви, як упораєтесь із машинами, одразу під'їжджайте туди. 

Вони підігнали машини до входу, і ми взялися складати в них госпітальне майно, що залишилось у вестибюлі. Коли все було повантажене, водії поставили машини рядком на під'їзній алеї під дощем. Ми зайшли до вілли. 

— Розтопіть у кухні й просушіть одяг, — сказав я. 

— Начхати мені на одяг,— сказав Піані.— Я хочу спати. 

— Я спатиму на майоровому ліжку,— сказав Бонелло. — Там, де хропів старий шкарбан. 

— А мені байдуже де, аби спати, — сказав Піані. 

— Ось є двоє ліжок. — Я відчинив двері до кімнати. 

— Я ніколи не знав, що тут таке, — сказав Бонелло. 

— Це ж кімната старої мармизи, — сказав Піані. 

— Отут і лягайте ви двоє, — сказав я.— Я вас підніму. 

— Якщо ви заспите, лейтенанте, нас піднімуть австріяки,— сказав Бонелло. 

— Не засплю, — відказав я.— А де Аймо? 

— Подавсь до кухні. 

— Ну, лягайте, — сказав я. 

— Оце я зараз засну! — сказав Піані,— А то цілий день куняв сидячи. Просто очі самі злипались, наче хто на лоба тиснув. 

— Скинь черевики,— сказав Бонелло. — Це ж ліжко старої мармизи. 

— Чхав я на ту мармизу. — Піані вклався на ліжко, простягши ноги в брудних черевиках і підмостивши руку під голову. 

Я пішов до кухні. Аймо вже розтопив у плиті й поставив на вогонь казанок з водою. 

— Приготую спагетті,— сказав він. — Коли прокинемось, захочеться їсти. 

— Ви що, не хочете спати, Бартоломео? 

— Та не дуже. Коли закипить, я ляжу. Вогонь сам загасне. 

— Краще б вам поспати,— сказав я.— А підживитись можна сиром та консервами. 

— Ні, краще так, — заперечив він. — Тим двом анархістам не завадить попоїсти гарячого. А ви йдіть лягайте, лейтенанте. 

— У майоровій кімнаті є ліжко. 

— От і лягайте там. 

— Ні, я піду в свою колишню кімнату. Хочете випити, Бартоломео? 

— Перед дорогою, лейтенанте. А зараз воно мені ні до чого. 

— Якщо прокинетесь через три години, а я ще спатиму, збудіть мене, гаразд? 

— Я не маю годинника, лейтенанте. 

— Годинник на стіні в майоровій кімнаті. 

— Гаразд, 

Я пройшов через їдальню та вестибюль і піднявся мармуровими сходами до кімнати, де жив разом з Рінальді. Надворі не вщухав дощ. Я підійшов до вікна і виглянув. Уже сутеніло. Наші три машини стояли рядком під деревами. З дерев капотіло. Було холодно, і краплі повисали на галуззі. Я відійшов від вікна, ліг на ліжко Рінальді й віддався сну. 

Перед тим як вирушити, ми зібрались у кухні попоїсти. Аймо поставив на стіл миску спагетті з накришеною цибулею та м'ясними консервами. Ми сіли до столу й випили дві пляшки вина, що залишились у підвалі вілли. Надворі було темно і все йшов дощ. Піані сидів за столом зовсім сонний. 

— Як на мене, то відступати краще, ніж наступати,— сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п'ємо барбера. 

— Тепер п'ємо. А завтра, може, питимем воду з калюжі,— сказав Аймо. 

— Завтра ми будемо в Удіне. Ми питимем шампанське. Це ж там окопалися всі лежні. Прокинься, Піані! Завтра ми будемо в Удіне і питимем шампанське! 

— Я не сплю, — озвався Піані. Він наклав собі на тарілку спагетті з м'ясом.— Ти що, не міг знайти томатної підливи, Барто? 

— Та нема ніде, — відказав Аймо. 

— В Удіне ми хлебтатимем шампанське, — сказав Бонелло, наливаючи собі в склянку прозорого червоного барбера. 

— Гляди, щоб нам не нахлебтатися г...., ще не доїхавши до Удіне, — сказав Піані. 

— Ви наїлися, лейтенанте? — спитав Аймо. 

— Добряче наївся. Подайте мені пляшку, Бартоломео. 

— Я ще наготував по пляшці на кожного з собою, — сказав Аймо. 

— Ви зовсім не спали? 

— Мені багато не треба. Поспав трохи. 

— Завтра ми спатимем на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він був у чудовому гуморі. 

— Гляди, щоб не спати нам завтра у г....,— сказав Піані. 

— Я спатиму з королевою,— не вгавав Бонелло. Він глянув на мене: чи сподобався мені його жарт. 

— З г..... ти спатимеш,— сонно буркнув Піані. 

— Це державна зрада, лейтенанте, — сказав Бонелло.— Правда ж, це державна зрада? 

— Ну годі вже, — сказав я. — Не стільки того вина, скільки галасу. 

Надворі періщив дощ. Я поглянув на годинник. Було вже пів на десяту, 

— Час рушати,— сказав я і встав. 

— З ким ви поїдете, лейтенанте? — запитав Бонелло. 

— З Аймо. За нами поїдете ви. Тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс. 

— Боюся, щоб не заснути,— сказав Піані. 

— Гаразд. Я поїду з вами. За нами Бонелло. За ним Аймо. 

— Оце буде найкраще,— сказав Піані. — Бо я зовсім сонний. 

— Я сяду за кермо, а ви трохи поспите. 

— Ні. Коли я знаю, що є кому мене збудити, я можу вести машину. 

— Я збуджу вас. Погасіть світло, Барто. 

— Та нехай собі світить,— сказав Бонелло.— Нам сюди вже не повернутись. 

— Там у мене в кімнаті невелика скринька,— сказав я.— Ви допоможете мені знести її вниз, Піані? 

— Ми самі знесем,— відказав Піані.— Ходімо, Альдо. 

Він і Бонелло вийшли у вестибюль. Я чув, як вони піднімаються сходами. 

— Гарне тут було місце,— сказав Бартоломео Аймо. Він поклав у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру.— Такого більш не буде. Куди ми відступаємо, лейтенанте? 

— Кажуть, за Тальяменто. Госпіталь і наш загін мають розташуватись у Порденоне. 

— Це місто краще, ніж Порденоне. 

— Не знаю, я там не був,— сказав я.— Тільки проїжджав колись. 

— Паршивеньке містечко, — сказав Аймо. 






Розділ XXVIII





Коли ми від'їжджали з міста, воно було безлюдне в темряві під дощем, тільки головною вулицею ішли колони солдатів і гармат. Було там і чимало ваговозів та підвід — вони їхали іншими вулицями й потім вливалися в загальний потік на шосе. Поминувши чинбарні, ми теж виїхали на шосе, де солдати, ваговози, підводи й гармати поволі сунули одною широкою колоною. Ми помалу, але безупинно просувалися вперед під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт навантаженого доверху ваговоза, вкритого мокрим брезентом. Раптом ваговоз спинився. Спинилась уся колона. Потім рушила знов, і ми посунулись трохи далі, а тоді знову спинилися. Я виліз з кабіни й пройшов уперед між ваговозів та підвід, під мокрими мордами коней. Захрясло десь далі попереду. Я збочив з дороги, перейшов кладкою через рівчак і подався в поле по той бік рівчака. Віддаляючись від колони, я бачив її між деревами, застряглу під дощем. Так я пройшов щось із милю. Колона стояла на місці, хоч за нерухомими машинами та підводами було видно, як проходить уперед піхота. Я повернувся до своїх машин. Таке могло тягтися до самого Удіне. Піані спав, похилившись на кермо. Я заліз на сидіння поруч нього й теж заснув. Десь через кілька годин я почув, як заскреготіло зчеплення на ваговозі перед нами. Я збудив Піані, й ми поїхали далі, то посуваючись уперед на кілька ярдів, то знову спиняючись. Дощ усе не вщухав. 

Серед ночі колона знов застрягла й не рушала з місця. Я виліз і пішов назад побачити Аймо та Бонелло. У машині Бонелло на сидінні поруч нього сиділи два сержанти-сапери. Коли я підійшов, вони враз нашорошились. 

— Їх залишили при якомусь там мості,— сказав Бонелло. — Тепер вони не можуть знайти свою частину, то я й підібрав їх. 

— Якщо дозволить пан лейтенант. 

— Дозволяю, — сказав я. 

— Наш лейтенант американець, — сказав Бонелло.— Він підбере кого хочете. 

Один із сержантів усміхнувся. Другий спитав Бонелло, з якої Америки я італієць — з Північної чи з Південної. 

— Він не італієць. Він північноамериканський англієць. 

Сержанти чемно вислухали його пояснення, але не повірили. Я залишив їх і пішов до Аймо. Разом з ним у кабіні було двоє дівчат, а сам він сидів, відхилившись у куток, і курив. 

— Барто, Барто, — мовив я. 

Він засміявся. 

— Поговоріть з ними, лейтенанте. Я їх не розумію. Слухай! — Він поклав руку на стегно одній з дівчат і приязно стиснув його. Дівчина щільно запнулася хусткою і відштовхнула його руку. — Слухай! — повторив він.— Скажи-но лейтенантові, як тебе звуть і що ти тут робиш. 

Дівчина люто зиркнула на мене. Друга не підводила очей. Та, що подивилася на мене, промовила щось незнайомою мені говіркою, І я не второпав ні слова. Вона була пухкенька, смуглява, років шістнадцяти на вигляд. 

— Sorella?28 — спитав я і показав на другу дівчину. 

Вона кивнула головою і усміхнулась. 

— Ну гаразд,— сказав я і поплескав її по коліну. I відчув, як від мого дотику вона враз уся напружилась і подалася назад. Її сестра так і не підводила очей. З вигляду вона була десь на рік молодша. 

Аймо знову поклав руку на стегно старшій дівчині, і вона знов відштовхнула її. Він засміявся. 

— Добра людина. — I показав на себе.— Добра людина, — показав на мене.— Ти не бійся. 

Дівчина люто глипнула на нього. Вони були наче двійко диких пташок. 

— Чого ж вона поїхала зі мною, як я їй не до вподоби? — спитав Аймо. — Вони залізли в машину, тільки-но я їм кивнув.— Він обернувся до дівчини.— Не бійся. Вас не будуть...— Він ужив брутального слова. — Нема де ...— Я помітив, що вона зрозуміла це слово, але нічого більше. Її очі з жахом дивилися на нього. Вона щільніше запнула хустку. — У машині повно вантажу,— провадив Аймо. — Вас не будуть... Нема де... 

Щоразу як він вимовляв це слово, дівчина вся аж напружувалась. А тоді, отак напружено сидячи й не спускаючи з нього очей, заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи й по пухких щоках потекли сльози. Сестра, не підводячи очей, узяла її за руку, і вони сиділи так і далі. Старша, що перед тим була така люта, уже плакала вголос. 

— Мабуть, я налякав її, — сказав Аймо. — Я не хотів її лякати,— Він дістав свій мішок і відрізав два шматки сиру. — На ось. Тільки не плач. 

Старша дівчина похитала головою і плакала далі, а молодша взяла сир і почала їсти. Трохи згодом вона дала сестрі другий шматок сиру, і тепер їли обидві. Старша все помалу хлипала. 

— Скоро заспокоїться, — мовив Аймо. I раптом у нього сяйнула думка. — Незаймана? — запитав він ту, що сиділа поруч нього. Вона жваво закивала головою. — I ця незаймана? — показав на її сестру. Обидві закивали, і старша промовила щось своєю говіркою. 

— Ну гаразд,— сказав Бартоломео. — Гаразд. 

Дівчата ніби трохи повеселішали. 

Я залишив їх у кабіні з Аймо, що сидів, так само відхилившись у куток, і повернувся до машини Піані. Колона машин і підвід не зрушувала з місця, але піхота безупинно сунула обіч неї. Дощ усе періщив, і я подумав, що оці затримки в русі колони часом можуть спричиняти намоклі проводи запалювання в машинах. Та ймовірніше те, що коні чи люди просто засинають під час руху. А втім, таке трапляється і в містах, де ніхто не спить на вулиці. У нашій колоні змішалися кінні запряги й автомашини. Вони тільки заважають одні одним. А селянські підводи й поготів. Гарні ті двоє дівчаток в кабіні у Барто. Там, де відступає військо, нема чого робити незайманим дівчатам. А вони таки справді незаймані. I, мабуть, дуже побожні. Якби не війна, ми б усі тепер напевне спали по своїх ліжках. Тихо голову схилuть... спатоньки до ліжка. Надається стіл і ліжко. Тверде, як стіл, ліжко. I Кетрін тепер десь у ліжку, між двох простирал: одне під нею, друге зверху. Цікаво, на якому боці вона спить? А може, й не спить. Може, лежить і думає про мене. Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре. I вітер здійнявсь, тільки не дощичка навіяв, а дощиська. Дощило цілу ніч. Ти ж знав, що задощить, коли здійметься вітер. От і маєш. Щоб знов кохану обійнять і в ліжку буть із нею. Кохану Кетрін обійнять. Щоб моя люба, кохана Кетрін дощем на мене спала. Неси її до мене, вітре. Ось і нас закружляло вітром. Усіх закружляло вітром, і дощ нічого не спинить. 

«Добраніч, Кетрін, — мовив я вголос. — Спи спокійно. Тобі незручно, люба? То ляж на другий бік. Ось я зараз принесу холодної води. Скоро вже ранок, і тобі полегшає. Шкода, що тобі так незручно через нього. Спробуй заснути». 

«Я ж спала весь час,— озвалася вона. — А ти говорив уві сні. Тобі недобре?» 

«Ти справді тут?» 

«Ну звісно, тут. I нікуди не піду. Між нами все залишається, як було». 

«Ти така гарна й мила. Ти не покинеш мене серед ночі, правда ж?» 

«Ну звісно, що не покину. Я завжди тут. I прийду, коли ти тільки захочеш мене». 

— А, розтуди твою...— сказав Піані.— Здається, знову рушили. 

— Я задрімав,— сказав я. Тоді поглянув на годинник. Була третя година ночі. Я сягнув рукою за сидіння, щоб дістати пляшку барбера. 

— Ви говорили вві сні,— сказав Піані. 

— Мені снився сон англійською мовою, — сказав я. Дощ трохи ущух, і ми помалу посувалися вперед. Та перед світанком спинилися знову, і, коли розвидніло, ми стояли на невеликому узвишші, і я побачив дорогу відступу, що простяглася далеко вперед, усе на ній завмерло, окрім піхоти, що помалу промикувалася крізь тисняву. Ми рушили знов, та тепер, побачивши завидна те просування, я зрозумів: якщо ми хочемо колись добутися до Удіне, нам треба збочити з шосе і їхати навпростець полями. 

Уночі з навколишніх путівців до колони прибилося багато селян, і тепер там було повно возів, навантажених усіляким хатнім майном: з-поміж матраців стриміли дзеркала, до полудрабків були прив'язані кури та качки. На одному возі, що їхав попереду нас, мокла під дощем швацька машинка. Люди рятували своє найкоштовніше добро. На деяких возах сиділи жінки, понапинавши на себе від дощу якісь лахи, інші йшли поруч возів, мало не впритул до них. Були тепер у колоні й собаки, що брели дорогою, тулячись під возами. Дорога була слизька, рівчаки обабіч неї повні води, а поле за рядом придорожніх дерев навіть з вигляду надто мокре й розгрузле, щоб проїхати ним навпростець. Я виліз із машини і пройшов трохи, шукаючи місця, звідки б нагледіти попереду якийсь путівець, щоб звернути на нього і їхати далі. Я знав, що там є чимало бічних доріг, але боявся натрапити на таку, яка нікуди б нас не вивела. Пам'ятати їх усі я не міг, бо ми завжди поминали їх швидко, їдучи машиною по шосе, а вони були всі подібні. Але розумів: нам треба будь-що знайти правильну дорогу, а то ми так і застрягнемо. Ніхто не знав, де тепер австрійці і як там узагалі, одначе я був певен, що коли перестане дощ і на колону налетять літаки, то буде по всьому. Досить того, щоб кілька машин лишилося без водіїв або щоб убило кілька коней,— і всякому рухові на шосе кінець. 

Дощ тепер ішов не такий рясний, і я подумав, що скоро може проясніти. Я пройшов ще трохи вперед узбіччям шосе, коли побачив обсаджений кущами вузький путівець, що вів на північ між двох ланів, і, розваживши, що нам краще звернути на нього, мерщій подався назад до машин. Я сказав Піані, куди повертати, а тоді пішов попередити Бонелло та Аймо. 

— Якщо та дорога нікуди нас не приведе, ми зможемо повернутись назад на шосе,— сказав я. 

— А як бути з цими? — спитав Бонелло. Його два сержанти сиділи поруч нього в кабіні. Вони були неголені, проте й тієї вранішньої години мали цілком військовий вигляд. 

— Стануть у пригоді, як доведеться штовхати,— відповів я. Тоді перейшов до Аймо і сказав йому, що ми спробуємо проїхати полями. 

— А мої незаймані сестрички? — спитав Аймо. Обидві дівчини спали. 

— Користі з них мало,— сказав я.— Було б вам узяти когось, хто міг би підштовхнути машину. 

— То, може, хай пересядуть у кузов,— сказав Аймо.— Там ще є місце. 

— Гаразд, коли вони вам так уже потрібні,— відказав я — I візьміть когось із широкими плечима, щоб допомагав штовхати. 

— Берсальєрів,— усміхнувсь Аймо. — В них плечі найширші. Їх добирають до міри. Як ви себе почуваєте, лейтенанте? 

— Чудово. А ви як? 

— Теж чудово. Тільки дуже голодний. 

— Щось же там буде при тій дорозі, то спинимось і під'їмо. 

— Як нога, лейтенанте? 

— Чудово, — сказав я. 

Стоячи на приступці й дивлячись уперед, я побачив, як Піані звернув з шосе й поїхав путівцем, і машина його замигтіла між голим віттям живоплоту. За ним повернув Бонелло, а потім і Аймо, і ми поїхали за першими двома машинами тією вузькою дорогою, поміж шпалерами кущів. Вона привела нас до селянської садиби. Піані й Бонелло вже поставили свої машини на подвір'ї. Будинок був низький і довгий, з дверима, повитими виноградом. На подвір'ї була криниця, і Піані саме брав воду, щоб залити в радіатор. Ми надто довго їхали на малій швидкості, і вода геть википіла. Садиба була покинута. Я оглянувся назад на дорогу. Будинок стояв на узвишші, І звідти добре було видно все довкола. Я побачив путівець, яким ми приїхали, живопліт, поля і ряд дерев понад шосе, Де відступало військо. Обидва сержанти никали в будинку. Дівчата прокинулись і роздивлялися двір, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком, трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов з будинку із стінним годинником у руках. 

— Занесіть назад, — сказав я. 

Він зиркнув на мене, зайшов у будинок і повернувся вже без годинника. 

— А де ваш товариш? — спитав я. 

— Пішов до вбиральні.— Він заліз на сидіння машини. Боявся, щоб ми не покинули його тут. 

— Як щодо сніданку, лейтенанте? — спитав Бонелло.— Можна б трохи під'їсти. Багато часу це не забере. 

— Як по-вашому, дорога по той бік садиби кудись нас виведе? 

— Авжеж. 

— Гаразд. Будемо снідати. 

Піані й Бонелло подались до будинку. 

— Ходім,— мовив Аймо до дівчат і простягнув руку, щоб допомогти їм злізти. 

Старша сестра похитала головою. Вони не хотіли йти в покинутий будинок. Тільки провели нас очима. 

— Морока з ними,— сказав Аймо. 

Ми зайшли до будинку разом. Усередині було просторо, темно і пахло пусткою. Бонелло й Піані ми знайшли в кухні. 

— Їства тут не густо, — сказав Піані.— Все підчистили. 

Бонелло стояв біля масивного кухонного столу й краяв ножем великий білий сир. 

— А сир де взяли? 

— У льоху. Піані знайшов там ще вино та яблука. 

— От вам і сніданок. 

Піані витяг дерев'яну затичку з великого обплетеного лозою бутля. Тоді нахилив його і налив по вінця мідний кухлик. 

— Пахне добре, — сказав він.— Пошукай якогось посуду, Барто. 

Зайшли обидва сержанти. 

— Сідайте до сиру, сержанти,— сказав Бонелло. 

— Треба їхати, — обізвавсь один сержант, жуючи сир і запиваючи вином. 

— Поїдемо, не турбуйтеся, — сказав Бонело. 

— Військом рухає черево, — сказав я. 

— Що? — перепитав сержант. 

— Треба попоїсти. 

— Еге. Але час не жде. 

— Мабуть, ці бісові душі вже наїлися,— сказав Піані. 

Сержанти блимнули на нього. Вони ненавиділи всіх нас гуртом. 

— Ви знаєте дорогу? — спитав один. 

— Ні, — відказав я. 

Вони перезирнулись 

— Краще б зараз же й вирушати,— сказав перший. 

— Зараз і вирушаємо. — Я допив вино. Воно добре смакувало після сиру та яблук. — Сир заберіть,— сказав я і вийшов. 

Бонелло вийшов за мною, несучи той величезний бутель з вином. 

— Ні, завеликий,— сказав я. 

Він скрушно подивився на бутель. 

— Мабуть, що так. Ану дайте фляги.— Він поналивав фляги, і трохи вина пролилося на кам'яні плити подвір'я. Потім узяв бутель і поставив під самими дверима. — Австріяки знайдуть його, не висаджуючи дверей,— сказав він. 

— Ну, в дорогу,— мовив я.— Ми з Піані поїдемо спереду. 

Обидва сапери вже сиділи поряд з Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми рушили далі вузьким путівцем. Я оглянувся на дві машини, що їхали слідом за ними, і на будинок. То була добренна, міцна кам'яниця, і залізна огорожка навкруг колодязя була дуже гарна. Попереду нас стелилася вузька розгрузла дорога, обсаджена високим живоплотом. Позаду, тримаючись близько до нас, ішли ще дві наші машини. 






Розділ XXIX





Опівдні ми застрягли на грузькій дорозі, десь, як ми обчислили, кілометрів за десять від Удіне. Дощ припинився ще раніше, і ми тричі вже чули, як наближалися літаки, бачили, як вони пролітали над нами, проводили їх очима ген ліворуч, а тоді до нас долинали вибухи бомб з боку шосе. Ми вже кілька годин кружляли заплутаними путівцями, не раз потрапляли на такі, що заводили нас у глухий кут, тоді повертали назад і знаходили інші, але весь час повільно наближались до Удіне. Аж ось машина Аймо, подаючи назад, щоб виїхати з глухого кута, загрузла в м'якому грунті узбіччя, і колеса, буксуючи, вгрузали дедалі глибше, аж поки машина сіла на дифер. Тепер треба було підкопати спереду під колесами, намостити галуззя, щоб бралися ланцюги, а потім штовхати ззаду, доки вона знов виїде на дорогу. Ми повиходили й стояли на дорозі коло машини. Обидва сержанти теж підійшли й заглянули під колеса. А тоді, не кажучи й слова, повернулися й попростували геть дорогою. Я рушив за ними. 

— Ану верніться, — сказав я, — і наламайте галуззя. 

— Нам треба йти,— відказав один. 

— Беріться до діла, — сказав я. — Наламайте галуззя. 

— Нам треба йти,— повторив той самий. Другий мовчав. Вони квапились піти. Жоден не дивився на мене. 

— Я наказую вам вернутись і наламати галуззя, — сказав я. 

Перший сержант обернувся. 

— Нам треба йти далі. Вас тут от-от відріжуть. Ви не маєте права наказувати нам. Ви не наш начальник. 

— Я наказую вам наламати галуззя,— знову сказав я. Вони повернулись і рушили геть. 

— Спиніться, — звелів я. Вони простували далі грузькою дорогою, обсадженою живоплотом. — Я наказую вам спинитись! — гукнув я. 

Вони наддали ходи. Я розстебнув кобуру, витяг пістолета, націлився на того, що найбільше говорив, і вистрілив. Я схибив, а вони обидва кинулись навтіки. Я пальнув ще тричі й таки поклав одного. Другий шаснув за живопліт і зник з очей. Я вистрілив по ньому крізь живопліт, коли він побіг полем. Пістолет глухо клацнув, і я заклав новий магазин. Тоді побачив, що другий сержант відбіг надто далеко і стріляти марно. Він був уже ген у полі й біг, пригнувши голову. Я взявся заправляти порожній магазин. Підійшов Бонелло. 

— Дайте я доб'ю його, — сказав він. 

Я дав йому пістолет, і він пішов туди, де поперек дороги лежав долілиць сержант-сапер. Бонелло нахилився, приставив пістолет до сержантової голови й натиснув спуск. Пістолет не вистрілив. 

— Треба звести курок, — сказав я. 

Він звів курок і двічі вистрілив. Тоді взяв сержанта за ноги й відтягнув на узбіччя, і тепер той лежав під самим живоплотом. Бонелло повернувся й віддав мені пістолет. 

— Сучий син, — сказав він і подивився на мертвого сержанта. — Ви бачили, лейтенанте, як я його порішив? 

— Треба швидше наламати галуззя, — сказав я. — А другого я так-таки й не поцілив? 

— Мабуть, що ні, — мовив Аймо,— Він був надто далеко, з пістолета не поцілити. 

— Паскуда смердюча, — сказав Піані. 

Ми всі ламали пруття й гілля. Машину розвантажили. Бонелло підкопував спереду під колесами. Коли все було готове, Аймо запустив мотор і ввімкнув зчеплення. Колеса забуксували, розкидаючи геть пруття й грязюку. Бонелло і я штовхали ззаду, аж поки в нас затріщали суглоби. Машина не зрушувала з місця. 

— Ану розгойдайте її, Барто, — сказав я. 

Він дав задній хід, тоді знов передній. Колеса тільки ще глибше загрузли. Врешті машина знову сіла на дифер, і колеса вільно закрутились у пробуксованих виямках. Я випростався. 

— Спробуємо взяти на трос,— сказав я. 

— Навряд чи щось вийде, лейтенанте. Тут не можна тягти по прямій. 

— Треба спробувати,— сказав я. — Інакше її не зрушиш. 

Машини Піані й Бонелло могли посуватися тільки прямо вперед вузькою дорогою. Ми зв'язали обидві машини тросом і потягли. Та колеса, ставши навскоси, тільки ще дужче загрузали в колії. 

— Нічого не буде! — гукнув я.— Облиште. 

Піані й Бонелло вилізли з машин і повернулися назад. Виліз і Аймо. Дівчата сиділи на придорожній кам'яній огорожі ярдів за сорок від нас. 

— То що ви скажете, лейтенанте? — запитав Бонелло. 

— Треба підкопати ще й знову спробувати з галуззям,— відказав я. 

Я подивився на дорогу. Винен був я. Це я завів їх сюди. Сонце майже вийшло з-за хмар і освітлювало тіло сержанта, що лежало під живоплотом. 

— Підмостимо під колеса його френч і плащ, — сказав я. 

Бонелло пішов по френч і плащ. Я ламав гілля, а Аймо та Піані копали спереду й між коліс. Я надпоров плащ, роздер його надвоє і поклав у грязюку під колеса, а тоді настромляв зверху галуззя, щоб шини не буксували. Ми наготувалися штовхати, і Аймо заліз у кабіну й запустив мотор. Колеса крутилися на місці, а ми штовхали й штовхали. Та все намарне. 

— К такій матері цю машину,— сказав я. — Є у вас там щось таке, що треба забрати з собою, Барто? 

Аймо заліз у кабіну до Бонелло; в руках у нього був сир, дві пляшки вина та його плащ. Бонелло, сидячи за кермом, обшукував кишені сержантового френча. 

— Та викиньте ви той френч, — сказав я.— А як же сестрички, Барто? 

— Можна посадовити їх у кузов, — сказав Піані.— Думаю, ми не далеко заїдемо. 

Я відчинив задні дверцята машини. 

— Ану, — сказав я,— залазьте. 

Обидві залізли в кузов і сіли в кутку. Здавалося, вони й не чули пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав на узбіччі в брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я сів у кабіну до Піані, і ми рушили. Ми хотіли спробувати проїхати навпростець полем. Коли путівець урвався, я виліз і пішов уперед. Якби нам пощастило переїхати поле, по той бік ми напевне вибралися б на дорогу. Та переїхати нам не пощастило. Земля була надто м'яка й розгрузла. Коли машини остаточно й безповоротно засіли в грязюці по самі осі, ми покинули їх серед поля й рушили на Удіне пішки. 

Коли ми вийшли на дорогу, що вела назад до шосе, я показав на неї дівчатам. 

— Ідіть туди,— мовив я.— Там люди.— Вони дивились на мене. Я дістав гамана й дав кожній по десять лір.— Ідіть туди,— показав я.— Там друзі! Родичі! 

Вони нічого не зрозуміли, але міцно позатискали гроші в руці й рушили дорогою. Ідучи, вони раз по раз оглядались, неначе боялися, що я заберу гроші назад. Я дивився, як вони простують дорогою, щільно позапинавшись хустками, й боязко озираються на нас. Усі троє водіїв реготали. 

— А скільки дасте мені, лейтенанте, щоб і я туди пішов? — спитав Бонелло. 

— Як їх і захоплять, то нехай краще в юрбі, аніж самих, — сказав я. 

— Дайте мені дві сотні лір, і я вам подибаю назад хоч до Австрії, — сказав Бонелло. 

— Ну й заберуть там у тебе ті дві сотні,— сказав Піані. 

— А може, війна скінчиться, — озвавсь Аймо. 

Ми швидко простували дорогою. Сонце силкувалось пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. За ними було видно наші незграбні фургони, загрузлі серед поля. Піані теж озирнувся. 

— Щоб витягти їх, доведеться прокласти туди дорогу, — сказав він. 

— Оце б нам тепер велосипеди,— сказав Бонелло. 

— В Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо. 

— Раніш їздили. 

— Добра річ велосипед,— сказав Аймо. — Просто-таки чудова річ. 

— Нам би тепер велосипеди,— повторив Бонелло. — Ходити пішки я не мастак. 

— Стріляють? — спитав я. Мені начебто почулися віддалені постріли. 

— Не знаю, — мовив Аймо. Він теж прислухався. 

— Начебто стріляють, — сказав я. 

— Найперше ми побачимо кінноту, — сказав Піані. 

— Здається, в них немає кінноти. 

— Дай боже, щоб не було, — сказав Бонелло. — Я не хочу, щоб мене взяла на списи якась падлюча кіннота. 

— А ви хвацько поклали того сержанта, лейтенанте,— сказав Піані. 

Ми йшли чимдуж. 

— То я його вбив, — заперечив Бонелло. — Я в цю війну ще нікого не вбив, але все життя хотів убити сержанта. 

— Убив курку на сідалі,— сказав Піані.— Не дуже прудко він летів, коли ти вбив його. 

— Дарма. Все одно тепер довіку пам'ятатиму. Я таки вбив ту падлюку сержанта. 

— А що ти скажеш на сповіді? — запитав Аймо. 

— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта». 

Всі троє засміялися. 

— Він у нас анархіст, — сказав Піані.— До церкви не ходить. 

— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло. 

— Ви справді анархіст? — запитав я. 

— Ні, лейтенанте. Ми соціалісти. Ми всі з Імоли. 

— Ви ніколи там не були? 

— Ні. 

— Прегарне містечко, лейтенанте, побий мене бог. Ось приїжджайте до нас після війни, ми вам покажемо де там що. 

— А ви всі там соціалісти? 

— Геть усі. 

— А містечко гарне? 

— Пречудове. Ви зроду ще такого не бачили. 

— Як же ви стали соціалістами? 

— Усі ми соціалісти. Всі як є. Завжди були соціалістами. 

— Приїжджайте, лейтенанте. Ми й з вас зробимо соціаліста. 

Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав. 






Розділ XXX





Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст. 

— Дуже гарний міст,— сказав Аймо. 

То був звичайний собі довгий залізний міст над річищем, що здебільшого стояло пересохле. 

— Треба швидше перейти, поки його не висадили,— сказав я. 

— Нема кому висаджувати, — сказав Аймо.— Всі ушилися. 

— А може, він замінований,— сказав Бонелло. — Ідіть ви перший, лейтенанте. 

— Послухайте цього анархіста, — сказав Аймо. — Ви пошліть його самого вперед. 

— Я сам піду,— сказав я.— Навряд чи він так замінований, щоб вибухнути під вагою людини. 

— Бачиш, — мовив Піані до Бонелло.— Оце голова. А твоя голова де, анархісте? 

— Якби я мав голову на в'язах, мене б тут не було, — відказав Бонелло. 

— Добре відрубав, га, лейтенанте? — сказав Аймо. 

— Добре, — погодивсь я. 

Ми вже підійшли до мосту. Небо знову вкрилося хмарами, і накрапав дощ. Міст був довгий і дуже міцний з вигляду. Ми вибрались на залізничний насип. 

— Підем по одному,— сказав я і перший ступив на міст. Я пильно оглядав рейки та шпали, шукаючи очима дротяних перетинок чи інших ознак мінування, але ніде нічого не бачив. Унизу, в проміжках між шпалами, струмувала бистра каламутна вода. Попереду, за мокрими полями, мріли крізь дощ обриси Удіне. По той бік мосту я обернувся назад. Трохи далі проти води був ще один міст. Дивлячись туди, я раптом побачив, як тим мостом проїхала заляпана болотом відкрита жовта машина. Парапет був високий, і тільки-но машина в'їхала на міст, як її майже не стало видно. Але я бачив голови водія, чоловіка, що сидів поруч нього, і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Машина переїхала міст і зникла з очей за деревами та покинутими на дорозі ваговозами й підводами. Я махнув рукою до Аймо, що був уже на середині мосту, та до інших, щоб вони поквапились. Тоді спустився вниз і причаївся під насипом. Аймо спустився слідом за мною. 

— Машину бачили? — спитав я. 

— Ні. Ми стежили за вами. 

— Тим мостом проїхала німецька штабна машина. 

— Штабна машина? 

— Еге ж. 

— Милий боже! 

Підійшли й решта двоє, і ми всі причаїлися в грязюці за насипом, визираючи понад рейками на той міст, на ряд дерев, рівчак та дорогу. 

— Ви думаєте, нас відрізано, лейтенанте? 

— Не знаю. Я знаю тільки, що тією дорогою проїхала німецька штабна машина. 

— А ви гаразд себе почуваєте, лейтенанте? У голові не каламутиться? 

— Не блазнюйте, Бонелло. 

— А може, вип'ємо? — спитав Піані.— Коли вже нас відрізано, то цілком можна й випити.— Він відчепив від пояса свою флягу й витяг затичку. 

— Гляньте! Гляньте! — вигукнув Аймо і показав на дорогу. 

Ми побачили, як над кам'яним парапетом мосту посуваються німецькі каски. Нахилені вперед, вони немовби пливли понад мостом, і це видавалося майже надприродним. Коли вони поминули міст, ми побачили й самих солдатів. То був підрозділ самокатників. Я розгледів обличчя двох передніх. Вони були червонощокі, вгодовані. Низько насунуті каски закривали лоб і скроні. Карабіни були почеплені на рамах велосипедів. На поясах руків'ями донизу висіли гранати. Каски й сірі мундири солдатів були мокрі, і вони їхали поволі, видивляючись уперед і по боках. Спереду їхало двоє, далі четверо вряд, тоді ще, двоє, тоді одразу ж десяток, потім ще десяток і нарешті останній один, що замикав колону. Вони не говорили між собою, та ми однаково й не почули б їх за шумом води. Ще хвилина — і вони зникли з очей на дорозі за мостом. 

— Милий боже! — мовив Аймо. 

— То німці,— сказав Піані.— То не австріяки. 

— Чому нема кому спинити їх? — сказав я.— Чому не висаджено міст? Чому на цьому насипу нема кулеметів? 

— А це ви нам скажіть, лейтенанте, — озвався Бонелло. 

Я не тямив себе з люті. 

— Уся ця клята війна — чистісіньке божевілля. Там висаджують малий місток. А тут, де головне шосе, залишають міст цілий. Де військо? Чому ніхто навіть не пробує зупинити їх? 

— От ви й скажіть нам, лейтенанте,— знов промовив Бонелло. 

Я замовк. Усе те не обходило мене. Єдине, що я мав зробити, — це добитися до Порденоне з трьома санітарними машинами. Я на це не спромігся. Тепер мені лишалось тільки добутися до Порденоне без машин. Та схоже на те, що я не добудусь і до Удіне. Ет, хай йому чорт, не добудусь, то й не треба. Головне — не втрачати спокою і уникнути кулі чи полону. 

— Ви, здається, відтикали флягу? — спитав я Піані. Він подав її мені. Я відпив чималий ковток. — Можна рушати далі,— мовив я. — Одначе поспішати нема куди. Чи не хочете попоїсти? 

— Тут не місце розсідатися, — сказав Бонелло. 

— Гаразд. Тоді ходім. 

— Підемо з цього боку попід насипом, щоб не помітили? 

— Краще зійти на насип. Вони можуть вийти і на цей міст. Нам ні до чого, щоб вони зненацька наскочили на нас згори. 

Ми пішли залізничною колією. Обабіч нас простяглася мокра рівнина. А попереду за рівниною був пагорб і на ньому Удіне. На вершині пагорба, оточений міськими дахами, височів старий замок. Нам видно було дзвіницю та вежу з дзигарями. У полях довкола росло багато шовковиць. Ідучи далі, ми натрапили на одне місце, де колію було зруйновано. Навіть шпали викопано й скинуто під насип. 

— Вниз, вниз! — раптом гукнув Аймо. 

Ми скотилися вниз під насип. По шосе їхала ще одна група самокатників. Я виглянув з-за насипу й побачив, що вони поїхали далі. 

— Вони помітили нас, але не спинилися,— сказав Аимо. 

— Переб'ють нас там нагорі, лейтенанте,— сказав Бонелло. 

— Ми їм не потрібні,— відказав я.— Вони мають якусь іншу мету. Буде куди небезпечніше, якщо вони застукають нас зненацька. 

— Я б радніше пішов тут, де не видно,— сказав Бонелло. 

— Гаразд, ідіть. А ми підемо колією. 

— Ви думаєте, ми проберемося до своїх? — спитав Аймо. 

— Авжеж. Їх тут ще не дуже багато. Поночі пройдемо. 

— А що то за штабна машина їхала? 

— Біс її знає,— відказав я. 

Ми простували далі колією. Бонелло набридло місити грязюку під насипом, і він теж піднявся до нас. Тепер залізниця відійшла на південь від шосе, і ми вже не бачили, що там діється. Невеликий місток через канал був висаджений, але ми перебралися на той бік по рештках підпори. Десь попереду чути було постріли. 

За каналом ми знову вийшли на колію. Вона вела навпростець до міста через поля. Попереду видніла ще одна залізнична колія. На північ від нас було шосе, де ми бачили самокатників, на південь відходила вузька польова дорога, густо обсаджена деревами. Я розважив, що нам краще повернути на південь, обминаючи в такий спосіб місто, і рушити польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Пробираючись обхідними путівцями за Удіне, ми могли б весь час триматись оддалік від основного шляху відступу. Я знав, що там, на рівнині, багато таких доріг. 

Я почав спускатися з насипу. 

— Ходімо,— сказав я. 

Ми мали вийти на польову дорогу, щоб обминути місто з півдня. 

Ми всі спускалися з насипу. Раптом з польової дороги пролунав постріл. Куля вліпилася в грузький укіс насипу. 

— Назад! — гукнув я. 

Я кинувся назад на насип, ковзаючись у грязюці. Тепер водії були попереду мене. Я чимдуж видерся на насип. З густих чагарів хряснуло ще два постріли, і Аймо, переступаючи рейки, заточився, спіткнувсь і впав долілиць. Ми перетягли його на той бік насипу й перевернули. 

— Треба, щоб голова була вище,— сказав я. 

Піані пересунув його. Тепер він лежав на слизькому укосі насипу ногами донизу, і за кожним уривчастим віддихом з рота в нього випливала кров. Ми троє схилилися навколо нього під дощем. Куля влучила в потилицю, пройшла навскоси вгору і вийшла під правим оком. Поки я намагався затулити ті два пробої, він помер. Піані забрав руку в нього з-під голови, обтер йому обличчя клаптем марлі з перев'язного пакета і так полишив. 

— Падлюки! — мовив він. 

— То не німці, — сказав я.— Німців там бути не може. 

— Італійці,— промовив Піані, наче вилаявся.— Italiani! 

Бонелло мовчав. Він сидів поруч з Аймр, не дивлячись на нього. Піані підняв кашкет Аймо, що скотився з насипу, і поклав йому на обличчя. Потім дістав свою флягу. 

— Хочеш ковтнути? — Піані простяг флягу до Бонелло. 

— Ні,— відказав Бонелло. Тоді обернувся до мене. — Таке могло щохвилини статися й з нами там на насипу. 

— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поткнулись на поле. 

Бонелло похитав головою. 

— Аймо вбитий,— мовив він. — Чия тепер черга, лейтенанте? Куди ми рушимо тепер? 

— То стріляли італійці,— сказав я.— Німців там нема. 

— Коли б то були німці, вони, напевне, поклали б нас усіх, — сказав Бонелло. 

— Для нас італійці небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар'єргард завжди боїться власної тіні. Німці хоч знають, чого їм треба. 

— Ви все добре розважили, лейтенанте, — сказав Бонелло. 

— Куди ми рушимо тепер? — спитав Піані. 

— Краще б нам залягти десь, доки посутеніє. Якщо пощастить пробратися на південь, усе буде гаразд. 

— Їм вигідно перебити нас усіх, аби ніхто не сказав, що вони помилилися перше,— мовив Бонелло. — Я не хочу давати їм такої нагоди. 

— Ми знайдемо, де переховатись якнайближче до Удіне, а коли посутеніє, будемо пробиратися далі. 

— Тоді ходім, — сказав Бонелло. 

Ми рушили вниз північним схилом насипу. Я озирнувся. Аймо лежав на слизькому укосі головою догори. Він лежав зовсім невеличкий, руки випростані вздовж тіла, ноги в обмотках та брудних черевиках зведені докупи, обличчя прикрите кашкетом. Вигляд він мав геть мертвий. Дощ не вщухав. Я завжди почував до Аймо таку ж приязнь, як і до всіх, кого знав. У кишені в мене лежали його папери, і я мав написати його сім'ї. Попереду за полем було видно селянську садибу. Довкола росли дерева, і до будинку тулилися надвірні будівлі. Врівень з горішнім поверхом тягся відкритий перехід на підпорах. 

— Краще нам іти поодинці,— сказав я.— Я піду перший.— I попростував до садиби. Туди вела польова стежка. 

Ідучи через поле, я цілком припускав, що нас можуть зустріти постріли з-за дерев у садибі чи з самого будинку. Я простував туди й дуже виразно все бачив. Перехід на горішньому поверсі вів до сінника, і між підпор застрягло сіно. Двір був вимощений кам'яними плитами, з дерев капотіло. Посеред двору стояла велика порожня одноколка, і голоблі її стриміли догори, в дощ. Я пройшов через двір і став під захистком переходу. Двері до будинку були відчинені, і я зайшов. Слідом за мною зайшли Бонелло та Піані. В будинку було темно. Я подався до кухні. У відкритій кухонній печі був попіл. Над ним висіли казанки, але всі порожні. Я розглянувся довкола, та ніякого харчу не побачив. 

— Найкраще буде залягти нагорі, в сіннику,— сказав я.— Як гадаєте, Піані, чи зможете ви знайти тут щось попоїсти? Якщо знайдете, несіть нагору. 

— Піду пошукаю,— відказав Бонелло. 

— Гаразд,— мовив я.— А я піду подивлюсь що там у сіннику. 

Я знайшов кам'яні східці, що вели нагору з хліва. У хліві стояв сухий дух, такий приємний, коли надворі дощ. Худоби там не було: певно, забрали з собою, полишаючи господу. Сінник був наполовину повен сіна. У покрівлі двоє віконець: одне забите дошками, друге, вузьке, дахове, з північного боку. До хліва спускався дерев'яний жолоб, яким скидали сіно худобі. А ще був закладений навхрест дошками отвір наниз — під нього під'їжджали хури з сіном, і крізь той отвір накидали його в сінник. Я чув, як у покрівлю тарабанить дощ, і вдихав пахощі сіна, а коли спустився з сінника — охайний дух сухого гною в хліві. Ми могли одірвати дошку й дивитися крізь південне віконце вниз на подвір'я. Друге віконце виходило в поле на північ. Ми могли крізь будь-котре з них вилізти на дах і зіскочити додолу або ж з'їхати жолобом, якщо не можна буде спуститися східцями. Та й сам сінник був великий, і, почувши, що хтось іде, ми могли просто заритися в сіно. Сховок начебто цілком надійний. Я був певен, що ми пробралися б на південь, коли б вони не почали стріляти. Ні, там не могли бути німці. Вони йшли з півночі, дорогою від Чівідале. Не могли вони прорватися з півдня. А втім, італійці ще небезпечніші. Вони переполохані й тільки-но когось побачать, як починають стріляти. Минулої ночі під час відступу ми чули, ніби до армії, що відходила на півночі, пролізло чимало німців в італійській формі. Я цьому не вірив. На війні таких чуток не переслухаєш. I завжди це робить тільки ворог. Ви ніколи не почуєте, щоб хтось перевдягся в німецьку форму й пішов сіяти безладдя в їхніх лавах. Може, воно й трапляється, одначе повірити цьому важко. Не вірив я, що й німці вдаються до такого. Ніяк не міг збагнути, навіщо воно потрібне. Просто ні до чого було їм розладнувати наш відступ. Його розладнували численність війська та нестача доріг. Які вже там німці, коли й так ніхто не знав що до чого. А проте нас таки могли постріляти, як перевдягнених німців. Онде застрелили ж Аймо. Я лежав на сіні, вдихав його приємні пахощі, і немовби й не було всіх тих літ, що минули дотепер. Тоді ми теж лежали отак на сіні, й розмовляли, й стріляли з духової рушниці в горобців, коли вони сідали на край трикутного отвору, прорізаного в стіні сінника під самим дахом. Тепер того сінника вже нема, а одного року повирубувано й ялицеві гаї, і там лишилися тільки голі пеньки, засохле гілля та ріденький підлісок. Назад вороття немає. А що, як не йти вперед? Ніколи не повернешся в Мілан. А як і повернешся в Мілан, то що? Я прислухався до стрілянини, що долинала з півночі, від Удіне. Чути було цокотіння кулеметів. Гарматних пострілів не було. То вже про щось свідчило. Мабуть, таки є там якісь частини понад шосе. Я глянув крізь отвір униз і побачив у присмерку Піані, що стояв при в'їзді під сінник. В руках у нього була довга ковбаса, якийсь глечик, а під пахвою дві пляшки вина. 

— Залазьте сюди,— сказав я.— Онде східці.— Тоді збагнув, що треба допомогти йому, і сам спустився вниз. Від лежання на сіні в мене трохи паморочилось у голові. Я був геть сонний. 

— А де Бонелло? — запитав я. 

— Зараз скажу, — відповів Піані. 

Ми піднялися східцями й розіклали на сіні принесене. Піані витяг свій ножик із штопором і взявся відкорковувати пляшку. 

— Навіть сургучем залита,— мовив він,— Має бути добре вино.— I усміхнувся. 

— Де Бонелло? — знову спитав я. 

Піані подивився на мене. 

— Він пішов, лейтенанте,— одказав він. — Хоче здатися в полон. 

Я нічого на це не сказав. 

— Він боїться, що нас усіх переб'ють. 

Я держав у руках пляшку й нічого не казав. 

— Розумієте, лейтенанте, ми ж узагалі проти війни. 

— А чому ви не пішли?— спитав я. 

— Не схотів залишати вас самого. 

— Куди ж він пішов? 

— Не знаю, лейтенанте. Пішов, та й годі. 

— Ну гаразд,— сказав я.— Поріжте, будь ласка, ковбасу. 

Піані глянув на мене у присмерку. 

— Я вже порізав, поки ми оце розмовляли,— сказав він. 

Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й пили вино. Певне, те вино зберігали до чийогось весілля. Воно було таке старе, що аж утратило колір. 

— Ви дивіться в це віконце, Луїджі, — сказав я, — а я дивитимусь у друге. 

Ми пили кожен з окремої пляшки, і я взяв свою пляшку з собою, перейшов до вузького дахового віконця і, простягшись на сіні, почав дивитися на мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але не бачив нічого, крім полів, голих шовковиць та дощу. Я пив собі вино, та втіхи від того не мав. Його надто довго видержували, і воно геть перестояло, втратило й смак, і колір. Я дивився, як сутеніє надворі: темрява настала дуже швидко. Дощ усе йшов, отож ніч мала бути зовсім темна. Коли споночіло і дивитися стало ні до чого, я перейшов назад до Піані. Він лежав і спав, то я не схотів одразу його будити, а сів і посидів трохи поруч. Він був здоровий чолов'яга і спав міцно. Потім я збудив його, і ми вирушили. 

То була дуже дивна ніч, Не знаю, чого я сподівався, — можливо, смерті, пострілів серед темряви і втечі,— але нічого не сталося. Припавши до землі за рівчаком обіч шосе, ми перечекали, поки пройде німецький батальйон, а коли він зник з очей, перетнули шосе й попростували далі на північ. Двічі ми мало не наразилися під дощем на німців, але вони нас не помітили. Ми обминули місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, а трохи далі вийшли на головний напрям відступу й цілу ніч простували до річки Тальяменто. Доти я навіть не уявляв собі, якого величезного розмаху набрав відступ. Відступала не тільки армія — відступала вся країна. Ми йшли цілу ніч, випереджаючи машини та підводи. У мене боліла нога, і я страшенно втомився, одначе посувалися ми досить швидко. Я думав, яку дурницю вчинив Бонелло, що пішов здаватися в полон. Ніякої небезпеки не було. Ми пройшли крізь два війська без жодної лихої пригоди. Коли б не вбили Аймо, можна було б узагалі не думати про небезпеку. Адже ніхто не чіпав нас і тоді, поки ми йшли на видноті залізничною колією. Той постріл був несподіваний і безглуздий. Я думав собі, де тепер може бути Бонелло. 

— Як ви себе почуваєте, лейтенанте? — спитав Піані. Ми йшли понад дорогою, захряслою машинами, підводами та людьми. 

— Дуже добре. 

— А я стомивсь іти. 

— Та нам більш нема чого й робити, як іти. Небезпеки ніякої. 

— Бонелло дурень. 

— Звісно, що дурень. 

— Як ви вчините щодо нього, лейтенанте? 

— Ще не знаю. 

— Чи не могли б ви записати його як захопленого в полон? 

— Не знаю. 

— Розумієте, якщо війна триватиме далі, його родині можуть заподіяти великих прикрощів. 

— Війна не триватиме,— обізвався один з гурту солдатів. — Ми йдемо додому. Війні кінець. 

— Усі йдуть по домівках. 

— Ми всі йдемо по домівках. 

— Ходім, лейтенанте,— сказав Піані. Він хотів швидше поминути їх. 

— Лейтенанте? Хто це тут лейтенант? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів! 

Піані взяв мене під руку. 

— Краще я зватиму вас на ім'я, — сказав він. — А то вони можуть накоїти лиха. Отак уже застрелено кількох офіцерів. 

Ми вже залишили солдатів позаду. 

— Я не напишу нічого такого, що могло б зашкодити його родині,— сказав я, повертаючись до нашої розмови. 

— Якщо війна скінчилася, це не матиме значення,— сказав Піані.— Та не вірю я, що це так. Надто добре було б. 

— Скоро дізнаємось напевне,— сказав я. 

— Не вірю я, що вона скінчилась. Усі гадають, що це вже кінець, а от я не вірю. 

— Viva la Pace!29 — вигукнув якийсь солдат. — Ми йдемо додому! 

— Було б чудово, якби ми всі пішли по домівках, — сказав Піані.— А ви хотіли б піти додому? 

— Еге ж. 

— Але нікуди ми не підемо. Не вірю я, що війна скінчилась. 

— Andiamo a casa!30 — гукнув ще один солдат. 

— Вони кидають гвинтівки,— сказав Піані. — Знімають з плечей і кидають при дорозі. А тоді вигукують гасла. 

— Гвинтівки кидати не варто. 

— Вони думають, що як викинуть гвинтівки, то їх уже не змусять воювати. 

Пробираючись у темряві й під дощем узбіччям дороги, я бачив, що багато солдатів ще були при гвинтівках. Їх дула стриміли над відлогами плащів. 

— Яка це бригада? — гукнув якийсь офіцер. 

— Brigata di Pace,— відказав хтось.— Бригада миру! 

Офіцер більш не озивався. 

— Що він каже? Що каже той офіцер? 

— Геть офіцера! Viva la Pace! 

— Ходім звідси, — сказав Піані. Ми поминули дві англійські санітарні машини, покинуті на дорозі.— Вони з Горіції,— сказав Піані.— Я знаю ці машини. 

— Вони заїхали далі, ніж ми. 

— Вони раніше вирушили. 

— Цікаво, а де ж водії? 

— Мабуть, десь попереду. 

— Німці спинилися за Удіне,— сказав я.— Весь цей люд ще встигне перейти річку. 

— Еге ж, — притакнув Піані.— Ось чому я й думаю, що війна триватиме далі. 

— Німці могли б іти вперед,— провадив я.— Дивно, чому вони спинились. 

— Не знаю. Така війна, що нічого не знаєш до ладу. 

— Можливо, змушені чекати, поки підтягнуться тили. 

— Не знаю,— сказав Піані. Залишившись зі мною сам, він став куди сумирніший. У гурті інших водіїв він, було, аж надто розпускав язика. 

— Ви одружені, Луїджі? 

— Ви ж знаєте, що одружений. 

— Через це й не схотіли йти в полон? 

— I через це. А ви, лейтенанте, одружені? 

— Ні. 

— Бонелло теж ні. 

— Не можна, звісно, скидати все на те, чи ти одружений, чи ні. Але, по-моєму, чоловікові, що має дружину, таки хочеться повернутись до неї,— сказав я. Мені було приємно поговорити про дружин. 

— Авжеж. 

— Як ваші ноги? 

— Та гудуть добряче. 

Перед світанком ми дісталися до річки Тальяменто, що піднялася від дощів, і рушили понад берегом до мосту, яким переходила на той бік уся лавина відступу. 

— От по цій річці і зайняти б оборону,— сказав Піані. 

Навіть у темряві видно було, як високо піднялася вода. Потік нуртував і широко розливався між берегів. Дерев'яний міст мав завдовжки з три чверті милі, і вода, що звичайно струміла вузькими потічками на дні розлогого кам'янистого річища ген під ним, тепер мало не сягала дерев'яних мостин. Ми пройшли берегом, а тоді втиснулися в юрбу, що сунула мостом. Повільно посуваючись під дощем за кілька футів над бурливим потоком, затиснутий з усіх боків у юрбі, трохи не впритул до артилерійського зарядного ящика попереду, я дивився через огорожу мосту на річку. Тільки тепер, коли ми вже не могли йти так швидко, як самі хотіли, я відчув утому. Ніякого піднесення серед тих, що переходили міст, я не помітив. Мені подумалося, що б тут було, якби удень налетів літак і скинув кілька бомб на міст. 

— Піані,— покликав я. 

— Я тут, лейтенанте.— У тисняві його віднесло трохи вперед. 

Ніхто не розмовляв. Усі намагались якнайшвидше перейти міст і тільки про це й думали. Ми вже були майже на тому боці. У кінці мосту обабіч дороги стояли офіцери та карабінери й світили ліхтариками. Я побачив їхні темні постаті на тлі досвітнього неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. Карабінер зараз же подався за ним і вивів з колони, тримаючи за рукав. Тоді відпровадив його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно придивлялись до кожного в колоні, часом перемовлялися проміж себе, а то ступали вперед і присвічували на чиєсь обличчя. Саме перед тим, як ми підійшли, вони вивели з колони ще одного. Я побачив його. То був підполковник. Коли присвітили ліхтариком, я помітив у нього на рукаві зірочки в прямокутній облямівці. Він мав сиву чуприну й був присадкуватий та гладкий. Карабінер потяг його вбік, за ряд офіцерів. 

Коли ми порівнялися з ними, я побачив, що один чи двоє подивилися на мене. Потім один показав на мене карабінерові й щось мовив до нього. Я побачив, що карабінер рушив до мене, пропихаючись крізь крайні лави колони, а тоді відчув, як він схопив мене за комір. 

— Ви що, здуріли? — гримнув я і затопив йому в обличчя. Я побачив його очі під капелюхом, закручені догори вуса й кров, що стікала по щоці. 

Ще один уклинився в колону й проштовхувався до нас. 

— Ви що, здуріли? — повторив я. 

Він нічого не відповів. Вичікував зручного моменту схопити мене. Я сягнув рукою до кобури, щоб витягти пістолет. 

— Хіба забули, що не маєте права чіпати офіцера? Другий схопив мене ззаду і так шарпнув за руку, що мало не викрутив її. Я спробував повернутись до нього лицем, і тоді перший вчепивсь мені за шию. Я бив його ногою по гомілках, а лівим коліном копнув у пах. 

— Якщо опирається, стріляйте,— почув я чийсь голос. 

— Що це означає? — Я намагався гримнути, але мій голос не мав сили. Вони вже витягли мене на узбіччя. 

— Якщо опирається, стріляйте,— сказав офіцер.— Ведіть його туди. 

— Хто ви такі? 

— Побачите. 

— Хто ви такі? 

— Польова жандармерія,— відказав другий офіцер. 

— Чого ж ви не сказали мені підійти, а напустили на мене ці бісові «літаки»? 

Вони нічого не відповіли. Не зобов'язані були відповідати. Вони були польова жандармерія. 

— Ведіть його до інших,— звелів перший офіцер.— Чуєте, він говорить по-італійському з акцентом. 

— Так само, як і ти, падлюко,— сказав я. 

— Ведіть його до інших,— повторив перший офіцер. Мене потягли повз офіцерів далі від дороги, до купки людей, що стояли на лужку над берегом річки. Поки ми йшли, десь там ударили з гвинтівок. Я побачив спалахи й почув виляски пострілів. Ми підійшли до тієї купки людей. Там стояли поряд четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік під охороною двох карабінерів. Трохи осторонь в оточенні карабінерів була ще група людей. I ще чотири карабінери стояли, спершись на свої карабіни, біля офіцерів, що провадили допит. Ті четверо були в крислатих капелюхах. Двоє, котрі мене привели, штовхнули мене до групи тих, що чекали допиту. Я подивився на чоловіка, що його допитували офіцери. То був той самий низенький і гладкий сивий підполковник, якого вивели з колони переді мною. Допитувачі добре знали своє діло, вони були холодно-чемні й дуже спокійні італійці, що завжди стріляли самі, а в них не стріляв ніхто. 

— З якої ви бригади? 

Він сказав. 

— З якого полку? 

Він сказав. 

— Чому ви не зі своїм полком? 

Він сказав. 

— Хіба ви не знаєте, що офіцер повинен завжди бути при своїй частині? 

Він знав. 

Ото було і все. Заговорив другий офіцер: 

— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашого рідного краю, 

— Стривайте,— сказав підполковник. 

— Через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги. 

— Чи траплялося вам самим відступати? — спитав підполковник. 

— Італійці не повинні відступати. 

Ми стояли під дощем і слухали. Ми були якраз проти офіцерів, а заарештований стояв попереду й трохи збоку від нас. 

— Якщо ви маєте намір розстріляти мене,— сказав підполковник,— то розстріляйте, будь ласка, зараз же, не допитуючи далі. Цей допит — чистісіньке безглуздя.— Він перехрестився. 

Офіцери заговорили проміж себе Один написав щось на аркуші записника. 

— Покинув свою частину, присуджений до страти,— сказав він. 

Двоє карабінерів повели підполковника до річки. Він ішов під дощем, простоволосий старий чоловік, а обабіч нього карабінери. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. А тим часом уже допитували іншого. Він теж був офіцер, що відбився від своєї частини. Йому не дали нічого пояснити. Коли йому читали вирок, написаний на аркуші в записнику, він заплакав, а поки його розстрілювали, офіцери вже почали допитувати іншого. Вони, як видно, взяли собі за правило доконче розпочинати новий допит, поки там розстрілюють щойно допитаного. Отож було цілком зрозуміло, що вони вже й самі не можуть нічого змінити. Я не знав, чи дожидати мені допиту, чи спробувати втекти зараз же. Адже було очевидно, що я німець в італійській формі. Я вгадував хід їхніх думок, якщо вони справді мали думки й пускали їх у хід. То все були молоді люди, і вони рятували свою батьківщину. За Тальяменто наново формували Другу армію. А вони страчували офіцерів у чині майора й вищих, що відбилися від своїх частин. Заразом чинили розправу й над німецькими підбурювачами в італійській формі. Вони були всі у сталевих касках. Серед нас такі каски мали тільки двоє. Декілька карабінерів теж були в касках. Інші мали на голові крислаті капелюхи. У нас їх прозивали «літаками». Ми стояли лід дощем, і нас поодинці виводили на допит і на розстріл, Тих, кого допитували при мені, розстріляли всіх. Ці люди чинили суд навдивовижу безсторонньо, суворо додержуючи букви закону,— так посилають інших на смерть ті, чиєму власному життю ніщо не загрожує. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. Перед тим до нашої групи привели ще трьох офіцерів. 

— Де ваш полк? 

Я позирнув на карабінерів. Вони дивились на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я швидко пригнувся, проскочив між двох карабінерів і, ввібравши голову в плечі, побіг до річки. На самому березі я відштовхнувсь ногами й шубовснув у воду. Вода була страшенно холодна, та я не виринав на поверхню, аж поки ставало духу. Я відчував, як мене закрутило й понесло за течією, і залишався під водою доти, доки мені здалося, що вже й не випливу. Виринувши, я хапнув ротом повітря й ту ж мить знову пішов під воду. Держатися на глибині вдягненому і в черевиках було неважко. Виринувши удруге, я побачив поперед себе якусь колоду, підплив і вхопився за неї рукою. Голову я сховав за колодою і навіть не намагався визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. Коли я тікав, то чув позаду постріли, і коли виринув уперше, теж чув постріли. Чути було їх і під самою поверхнею води. Тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на воді, і я тримався за неї рукою. Я поглянув на берег. Як мені здалося, він одбігав назад дуже швидко. Річкою пливло чимало дерева. Вода була страшенно холодна. Ми поминули низький, порослий чагарником острівець. Я вхопився за колоду обома руками, і вона понесла мене за водою. Берега я вже не бачив. 






Розділ XXXI





Коли течія стрімка, важко сказати напевне, скільки часу пливеш річкою. Здається, ніби довго, а насправді може бути, що зовсім мало. Вода була холодна, у розливі, й несла багато всіляких речей, змитих повінню з берегів. Мені пощастило, що я натрапив на важку колоду, за яку міг триматися, і я лежав у крижаній воді, спершись підборіддям на край колоди й ледь придержуючись за неї руками. Я боявся корчів і дуже хотів, щоб нас прибило ближче до берега. Ми пливли за водою, виписуючи довгу дугу. Вже трохи розвидніло, і я міг розглядіти прибережні кущі. Попереду показався ще один чагаристий острівець, і течія повернула до берега. Я подумав, чи не звільнитись мені від черевиків і намоклої одежі та не спробувати досягти берега плавом, але вирішив не робити цього. Я не мав і тіні сумніву, що зрештою якось потраплю на берег, а босому мені б довелося скрутно. Треба ж було ще дістатись до Местре. 

Я дивився, як берег підступив ближче, тоді враз віддалився, потім знову почав наближатись. Тепер ми пливли повільніше. Берег був зовсім близько. Я вже міг розглядіти тоненькі гілочки верболозу. Колода помалу поверталася, і ось уже берег опинивсь позад мене, і я зрозумів, що ми попали у водоворот. Нас поволі кружляло на воді. Коли я знов побачив берег, тепер уже майже поруч, то спробував, обхопивши колоду однією рукою і допомагаючи собі ногами, гребти другою до берега, але попхнути колоду хоч трохи так і не здужав. Я боявся, щоб нас не винесло з водовороту, і, тримаючись однією рукою, підтяг ноги, уперся ними в колоду, а тоді щосили відштовхнувсь до берега. Я бачив перед собою кущі, та, незважаючи на потужний поштовх і всі мої зусилля, течія відносила мене вбік. Майнула думка, що ось зараз важкі черевики потягнуть мене на дно, але я чимдуж опирався течії і коли знову звів очі, то побачив, що берег таки наближається, і, з жахом відчуваючи важенний тягар на ногах, я й далі відчайдушно гріб до берега, аж поки досяг його. Я вчепився за вербову гілляку, і хоч не мав сили підтягтися вище, проте знав, що вже не потону. Поки я плив з колодою, мені й на думку не спадало, що я можу потонути. Від надмірних зусиль мені паморочилось у голові й млоїло всередині, отож я тримавсь на гілляку і вичікував. Коли млість минулася, я продерся трохи далі крізь верболіз, а тоді знову перепочив, обхопивши руками кущ і міцно вчепившись за галуззя. Потім виліз із води й вибрався крізь хащі верболозу на берег. Уже добре розвидніло, та я не побачив навколо ні душі. Я простягся на березі й лежав долілиць, слухаючи плюскіт річки та шум дощу. 

Трохи згодом я підвівся й рушив берегом. Я знав, що до Латізани на річці немає жодного мосту. А я був, як мені здавалося, десь проти Сан-Віто. Я почав міркувати, що мені діяти далі. Попереду був канал, що з'єднувався з річкою. Я підійшов до нього. Довкола було так само безлюдно, отож я сів під кущами на березі каналу, скинув черевики й вилив з них воду. Потім стягнув з себе френч, вийняв із внутрішньої кишені гаман з документами та грішми, промоклими в річці, і викрутив френч. Тоді зняв штани й теж викрутив їх, і, нарешті, сорочку та спідню білизну. Поляскавши себе по тілу й добре розтершись, я знов одягнувся. Кашкета я загубив. 

Перше ніж надягти френч, я здер з рукавів матер'яні зірочки й поклав їх у спідню кишеню разом з грішми. Гроші намокли, але були цілі. Я полічив їх. Там було три тисячі з чимось лір. Мокра одежа холодила тіло, і я помахав руками, щоб розігнати кров. На мені була вовняна білизна, і я сподівався, що коли весь час рухатимусь, то не застуджуся. Пістолет у мене забрали ще тоді на дорозі, і я сховав кобуру під френч. Плаща я не мав, а під дощем було холодно. Я пішов берегом каналу. Вже зовсім розвидніло, і вся околиця була низька, мокра й похмура. Поля стояли голі й розгрузлі; ген удалині серед рівнини височіла дзвіниця. Я вийшов на якусь дорогу. Попереду назустріч мені посувалася військова колона. Я шкандибав узбіччям дороги, і колона поминула мене, й ніхто не звернув на мене уваги. То був кулеметний загін, що простував до річки. Я пішов далі дорогою. 

Того дня я перетнув усю Венеціанську рівнину. Місцевість там низовинна й пласка, а під дощем вона видавалася ще пласкішою. Ближче до моря починаються заплави, тому доріг там обмаль. Всі вони тягнуться понад гирлами річок до моря, і, щоб перетнути ту низовину, треба йти стежками вздовж каналів. Я простував з півночі на південь і перейшов дві залізничні колії та багато доріг, аж поки одна стежка вивела мене до залізниці, що проходила понад краєм заплави. То була магістральна лінія Венеція — Трієст, з високим міцним насипом, щебеневим полотном і двома коліями. Трохи віддалік був полустанок, і я побачив там солдатів, що несли варту. З другого боку виднів міст через річечку, що вливалася в заплаву. Біля мосту я теж розглядів вартового. Ще раніш, ідучи полями, я бачив, як тією залізницею проїхав поїзд, добре видний здалеку на пласкій рівнині, й подумав собі, що, може, мені трапиться поїзд, який ітиме з Портогруаро. Не спускаючи з ока вартових, я ліг на краю насипу, так щоб бачити на обидва боки. Вартовий біля мосту рушив був понад колією в напрямі до мене, тоді повернув і пішов назад до мосту. Я лежав страшенно голодний і чекав поїзда. Той поїзд, який я бачив, був такий довгий, що паровоз тягнув його дуже повільно, і я не мав сумніву, що зміг би скочити на нього. Я уже втрачав надію чогось дочекатися, коли врешті побачив удалині поїзд. Паровоз, повільно наближаючись, дедалі більшав. Я позирнув на вартового біля мосту. Він ходив з ближчого до мене кінця мосту, але по той бік колій. Отож, поминаючи мене, поїзд заслонить йому мій край насипу. Я дивився, як наближається паровоз. Він надсадно пахкав димом. Мені вже було видно, як багато він тягне вагонів. Я знав, що на поїзді теж є вартові, й намагався побачити, де вони, але, ховаючись сам, не міг нічого роздивитися. Паровоз був уже зовсім близько від мене. А коли він порівнявся зі мною, важко сопучи й пахкаючи навіть на рівному, і машиніст зник з очей, я встав і підступив до самих вагонів. Якби поїзна варта й помітила мене, то стоячи отак біля колії, я викликав би в неї меншу підозру. Повз мене проїхало вже чимало закритих вантажних вагонів. Аж ось я побачив відкриту платформу з низькими бортами,— італійці називають їх гондолами,— запнуту зверху брезентом. Я стояв, доки вона майже поминула мене, а тоді підскочив, ухопився за поруччя й підтягнувсь угору. Потім спустився трохи нижче, в проміжок між платформою і високим вантажним вагоном позад неї. Здавалося, ніхто мене не помітив. Я скулився між вагонами, тримаючись за поруччя й упираючись ногами в зчеп. Ми вже під'їжджали до мосту. Я згадав про вартового. Коли ми порівнялися з ним, він поглянув на мене. То був зовсім ще хлопчисько в завеликій на нього касці. Я зміряв його зневажливим поглядом, і він одвів очі. Як видно, подумав, що я якось причетний до того поїзда. 

Ми поминули його. Я бачив, як він, ще видимо збентежений, проводжає очима інші вагони; потім я нахилився, щоб побачити, як закріплено брезент. Він мав по краях кільця й був прив'язаний до бортів платформи мотузкою. Я дістав свій ніж, перерізав мотузку й застромив руку всередину. Там були якісь тверді опуклості, що віддимали намоклий під дощем брезент. Я підвів голову й поглянув уперед. На площадці попереднього вантажного вагона стояв вартовий, але він дивився в інший бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. I ту ж мить хряснувся об щось лобом, та так, що аж у голові загуло, і я відчув на обличчі кров; одначе я проліз далі й ліг горілиць. Потім обернувся назад і знову прив'язав брезент. 

Я був під брезентом разом з гарматами. Від них охайно пахло мастилом. Я лежав і слухав, як дощ тарабанить об брезент і як стукотять колеса. Крізь брезент проходило трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що, мабуть, їх везуть з Третьої армії. На лобі в мене набрякла гуля, і я спинив кров, лежачи нерухомо, щоб вона скипілася, а тоді зішкрябав присохлу кров, не чіпаючи самої ранки. То було пусте. Хусточки я не мав, але навпомацки змив рештки крові дощовою водою, що капотіла з брезенту, і ретельно витер обличчя рукавом френча. Я не хотів мати підозрілий вигляд. Було очевидно, що мені доведеться залишити свою схованку до того, як поїзд прибуде в Местре, бо, певно ж, за цими гарматами добре наглядали. Вони просто не мали стільки гармат, щоб губити чи занедбувати їх. Я був страшенно голодний. 






Розділ ХХХІІ





Я лежав на помості платформи поруч з накритими брезентом гарматами й був мокрий, перемерзлий і голодний. Зрештою я перевернувся й ліг на живіт, поклавши голову на руки. Поранене коліно немовби задерев'яніло, одначе весь час перед тим воно мені не дошкуляло. Робота Валентіні показала себе якнайкраще. З його коліном я пройшов пішки половину шляху відступу й проплив чималий відтинок Тальяменто. То таки справді було його коліно. Друге коліно було моє. Коли лікарі докладуть рук до твого тіла, воно після того вже наче й не твоє. А от голова була моя, і нутро моє. Там, усередині, лютував голод. Я відчував, як він геть вивертає мені нутрощі. Голова була хоча й моя, але непридатна до діла: думати вона не могла, а тільки згадувати, та й то не дуже багато. 

Я міг згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, коли думатиму про неї, ще не маючи певної надії побачити її знов, отож я постановив собі не думати про неї, хіба тільки трішечки про неї, хіба тільки в такт неквапливому стукотінню вагонних коліс, при тьмяному світлі, що проходить крізь брезент, і я лежу з Кетрін на голому помості платформи. Твердо лежати на голому помості платформи, ні про що не думаючи, тільки відчуваючи, надто довго бувши в розлуці, у мокрій одежі, і поміст раз по раз ледь здригається, і так тужно й самотньо на душі, і одежа на тобі геть мокра, і тільки твердий поміст за дружину. 

Не можна любити поміст вантажної платформи, ані гармати в брезентових чохлах, що пахнуть змащеним металом, ані брезент, крізь який просочується дощ, хоча й дуже хороше лежати під брезентом разом з гарматами; але ти любиш когось іншого, кого — тепер ти це знаєш — годі й уявити собі там поруч з тобою; і тепер ти бачиш усе дуже чітко й відчужено, а втім, не так відчужено, як чітко та байдуже. Бачиш усе байдуже, лежачи отак на животі, бувши свідком того, як одна армія відступала, а друга сунула вперед. Ти покинув на загин машини й своїх людей, як ото старший у відділі великого магазину покидає довірені йому товари під час пожежі. Тільки твої товари не були застраховані. А тепер ти вибув з гри. Ти не маєш більше ніяких обов'язків. Якщо після пожежі в магазині розстрілювати старших за те, що вони говорять з акцентом, з яким говорили завжди, то нема чого й сподіватись, що вони повернуться туди, коли магазин відкриють знов. Вони можуть пошукати й іншої роботи — якщо тільки є якась інша робота і якщо їх не заскочить поліція. 

Гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками. Власне, все воно скінчилося ще тоді, коли отой карабінер схопив мене за комір. Я залюбки скинув би з себе й форму, хоч і не надавав великої ваги зовнішнім проявам. Зірочки з френча я здер, але тільки задля зручності. То не була справа честі. Я не мав серця ні на кого. Просто я вибув з гри. Я зичив їм усім тільки добра. Серед них були й добрі люди, й хоробрі люди, й розважливі та розумні, і вони заслуговували на це. Але мене все воно більш не обходило, і я бажав лиш одного: щоб той клятий поїзд швидше доїхав до Местре, де я попоїм і перестану думати. Мені доконче треба перестати думати. 

Піані скаже там, що мене розстріляли. У розстріляних обшукують кишені й забирають документи. Моїх документів там не буде. Можливо, вирішать, що я потонув. Цікаво, яке повідомлення надішлють у Штати. Помер від ран та інших причин. Милий боже, як хочеться їсти. Цікаво, як там священик. I Рінальді. Він, мабуть, у Порденоне. Якщо вони не відступили ще далі. Що ж, тепер я вже ніколи його не побачу. I нікого з них не побачу. Те життя скінчилося. Навряд чи в нього сифіліс. Та й, зрештою, кажуть, не така вже то страшна хвороба, якщо її вчасно виявлено. Одначе він тривожиться. Я теж тривожився б. Кожен тривожився б. 

Я створений не на те, щоб думати. Я створений, щоб їсти. Атож, їсти. Їсти, пити і спати з Кетрін. Може, й цю ніч. А втім, ні, неможливо. Ну, тоді завтра, і добра вечеря, і простирала, і ніколи нікуди не їхати, хіба що разом. Мабуть, таки доведеться, і вже скоро. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це ще треба подумати. Сутеніло. Я лежав і думав, куди ми поїдемо. Місць було багато. 






Книга четверта






Розділ XXXIII





Я зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене. 

— Може, чарочку граппи? 

— Ні, дякую. 

— Моїм коштом,— сказав він, налив малу чарку й посунув її до мене. — Що там на фронті? 

— Не знаю. 

— Вони п'яні,— сказав він, махнувши рукою на тих двох солдатів. Цьому неважко було повірити. Вони й з вигляду були п'яні.— Скажіть мені, що там на фронті? 

— Знати не знаю, що там на фронті. 

— Я ж бачив, звідки ви прийшли. Ви щойно з поїзда. 

— Іде великий відступ. 

— Я читаю газети. А як там узагалі? Чи це вже кінець? 

— Навряд. 

Він знову налив у чарку граппи з низької пляшки. 

— Якщо у вас щось негаразд,— сказав він,— я можу дати вам притулок. 

— У мене все гаразд. 

— А якщо негаразд, можете перебути в мене. 

— Де саме? 

— Тут, у будинку. В мене тут чимало таких. Тих, у кого щось негаразд. 

— I багато тепер таких? 

— Та це в кого що. Ви південноамериканець? 

— Ні. 

— По-іспанському говорите? 

— Трохи. 

Він витер прилавок. 

— Виїхати за кордон тепер важко, але немає нічого неможливого. 

— Мені не треба виїжджати. 

— Ви можете лишатися тут скільки захочете. Ви побачите, що я за людина. 

— Зараз мені треба йти, але я запам’ятаю адресу, щоб повернутися. 

Він похитав головою. 

— Коли ви так говорите, то не повернетесь. Я думав, у вас справді щось негаразд. 

— У мене все гаразд. Але адресу друга завжди добре мати.— Я поклав на прилавок десять лір за каву.— Випийте зі мною чарочку граппи. 

— Та ні, не треба цього. 

— А все ж випийте. 

Він налив у дві чарки. 

— Не забудьте,— сказав він.— Приходьте сюди. Не покладайтесь ні на кого іншого. Тут вам буде добре. 

— Я вірю. 

— Вірите? 

— Так. 

Він споважнів. 

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть по місту в цьому френчі. 

— Чому? 

— На рукавах добре видно, де спорото зірочки. Матерія темніша. 

Я нічого не сказав. 

— Якщо ви не маєте паперів, я можу дістати вам папери. 

— Які? 

— Відпускні. 

— Мені не потрібні папери. Я маю свої. 

— Гаразд,— сказав він.— Але якщо потрібні, я можу дістати все, що хочете. 

— Скільки коштують такі папери? 

— Та як які. Ціна помірна. 

— Поки що мені нічого не потрібно. 

Він знизав плечима. 

— У мене все гаразд,— сказав я. 

Коли я виходив, він сказав: 

— Не забудьте, я вам друг. 

— Не забуду. 

— Ми ще побачимось, — сказав він. 

— Авжеж,— відказав я. 

Я пішов містом, обминаючи вокзал, де напевне була військова поліція, і на краю невеличкого парку спинив екіпаж. Я дав візникові адресу госпіталю. Приїхавши туди, я зайшов у комірчину швейцара. Його дружина обняла мене. Він потиснув мені руку. 

— Ви повернулися. Ви живий. 

— Еге ж. 

— Ви снідали? 

— Снідав. 

— Ну, як ви, лейтенанте? Як ви? — розпитувала жінка. 

— Все добре. 

— Може, поснідаєте з нами? 

— Ні, дякую. А скажіть, міс Барклі тепер у госпіталі? 

— Міс Барклі? 

— Медсестра, англійка. 

— Його дівчина,— сказала жінка. Вона поплескала мене по руці й усміхнулась. 

— Ні,— сказав швейцар.— Вона поїхала звідси. 

У мене впало серце. 

— Ви певні? Я кажу про високу біляву молоду англійку. 

— Атож. Вона поїхала в Стрезу. 

— Коли вона поїхала? 

— Два дні тому, з другою англійкою. 

— Гаразд, — сказав я.— Я хочу попросити вас ось про що. Не кажіть нікому, що ви мене бачили. Це для мене дуже важливо. 

— Я не скажу нікому,— пообіцяв швейцар. 

Я хотів дати йому десять лір. Він відштовхнув папірця. 

— Обіцяю вам, що нікому не скажу. А грошей мені не треба. 

— Чи не могли б ми щось для вас зробити, синьйоре лейтенанте? — спитала жінка. 

— Тільки оце,— відказав я. 

— Ми мовчатимем,— сказав швейцар. — А як вам буде ще щось потрібно, дасте мені знати. 

— Гаразд,— сказав я.— До побачення. Ще зустрінемось. 

Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід. 

Я сів в екіпаж і сказав візникові адресу Сіммонса, одного з моїх знайомих, що навчався співу. 

Сіммонс мешкав у другому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я приїхав до нього, він ще лежав у ліжку й був геть сонний. 

— Ви страшенно рано прокидаєтесь, Генрі,— сказав він. 

— Я приїхав першим ранішнім поїздом. 

— Що там за відступ? Ви були на фронті? Сигарету хочете? Онде в коробці на столі. 

Кімната була велика; під стіною стояло ліжко, в другому кінці — рояль, а ще комод і стіл. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс сидів, підмостивши під спину подушку, і курив. 

— Кепські мої справи, Сіме,— сказав я. 

— Мої теж,— сказав він.— У мене вони завжди кепські. Закурити не хочете? 

— Ні,— відказав я.— Як дістати дозвіл на в'їзд до Швейцарії? 

— Вам? Італійці вас нікуди не випустять. 

— Авжеж, я знаю. А швейцарці? Що зроблять вони? 

— Вони вас інтернують. 

— Я знаю. А що це означає практично? 

— Нічого. Все дуже просто. Ви можете їздити куди захочете. Здається, треба тільки реєструватись чи щось там таке. А в чім річ? Вас розшукує поліція? 

— Поки що нема нічого певного. 

— Не хочете, то не кажіть. Але цікаво було б почути. Тут нічого не діється. Мене обсвистали у П'яченці. 

— Яка прикрість. 

— Еге ж, справжнє фіаско. I добре ж співав. Хочу спробувати знов у тутешньому «Ліріко», 

— Хотілося б послухати. 

— Ви страшенно люб'язні. То що, ви вскочили в якусь халепу? 

— Ще не знаю. 

— Не хочете, то не кажіть. А чому ви не на тому бісовому фронті? 

— З фронтом я, мабуть, розпрощався. 

— От і молодець. Я завжди знав, що ви маєте голову на в'язах. Чи не міг би я чимось вам допомогти? 

— Та ви ж так обтяжені справами. 

— Аніскілечки, мій любий Генрі. Аніскілечки. Я буду радий зробити щось для вас. 

— Ми з вами майже однакові на зріст, Чи не пішли б ви та не купили мені цивільне вбрання? У мене було, та все залишилось у Римі. 

— А, ви ж колись там жили. Препаршиве місто. Як ви могли жити в ньому? 

— Я вчився на архітектора. 

— Там не місце вчитись. I не купуйте ніякої одежі. Я дам вам усе, що потрібно. Виряджу вас так, що всі падатимуть. Ідіть-но отуди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що захочете. Мій любий, не треба купувати ніякої одежі. 

— Я б усе-таки краще купив, Сіме. 

— Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете. 

— Є. Я зберіг свій давній паспорт. 

— Тоді одягайтесь — і в добру стару Гельвецію31. 

— Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу. 

— То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна — і на той бік. Коли б не мої співи, я б залюбки поїхав з вами. А от таки поїду. 

— Ви навчилися б там витинати по-тірольському. 

— Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно. 

— Закладаюся, що вмієте. 

Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету. 

— Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. I люблю співати. Ось послухайте.— Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли.— Я таки вмію співати, — сказав він, — а вони там нехай собі як хочуть. 

Я визирнув у вікно. 

— Я зійду вниз і відпущу екіпаж. 

— А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати.— Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику. 

Я спустився вниз і заплатив візникові. 






Розділ XXXIV





У цивільному я почував себе мов на маскараді. Я довго носив військову форму, звик, щоб одяг щільно облягав тіло, і тепер мені бракувало цього відчуття. А штани просто-таки теліпалися на ногах. Я взяв квиток від Мілана до Стрези. Купив і новий капелюх. Сімового капелюха я надіти не міг, а от костюм був чудовий. Він пропах тютюном, і коли я сидів у купе й дивився за вікно, мене не полишало відчуття, що мій новий капелюх надто новий, а костюм надто старий. На душі в мене було так само тоскно, як і за вікном, де розляглася мокра Ломбардська рівнина. У купе зі мною їхало кілька військових пілотів, для них я був не бозна-яка персона. Вони уникали дивитись на мене й усім своїм виглядом виказували зневагу до цивільного в моїх літах. Я не почував себе ображеним. А в минулі дні неодмінно образив би їх і встряв у бійку. Вони зійшли в Галларате, і я зрадів, що лишився сам. У мене була газета, але я до неї не брався, бо не хотів читати про війну. Я постановив собі забути про війну. Я уклав сепаратний мир. На душі в мене було страшенно самотньо, і я зрадів, коли поїзд приїхав у Стрезу. 

Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу,— власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки,— й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий „Grand-Hotel”, „Isles Borromees"32 та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до „Isles Borromees”. На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний. 

Я найняв гарний номер. Кімната була простора, світла, з вікнами на озеро. Над озером стояли низькі хмари, але якби світило сонце, краєвид був би прекрасний. Я сказав, що до мене має приїхати дружина. В номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale33, з атласним покривалом. Готель був розкішний. Я поминув довгий коридор, спустився широкими сходами і зайшов у бар. Бармен був мій знайомий, і я сидів на високому табуреті і їв присолений мигдаль та смажену картопляну соломку. Мартіні був холодний і чистий на смак. 

— Що ви тут робите в borghese?34 — спитав бармен, поставивши переді мною ще один мартіні. 

— Я у відпустці. Одужую після поранення. 

— Тут нікого вже нема. Не знаю, чому досі не закривають готелю. 

— Як риболовля? 

— Та витяг днями кілька красунь. У цю пору тут ловляться понад берегом справжні красуні. 

— Ви одержали тютюн, що я вам послав? 

— Так. Хіба ви не одержали моєї листівки? 

Я засміявся. Я так і не зміг дістати того тютюну. Йому потрібен був американський люльковий тютюн, але мої родичі більше не присилали його чи, може, його десь затримували. Так чи так, але я його не одержував. 

— Я вам десь роздобуду,— пообіцяв я.— А скажіть, ви не бачили в місті двох дівчат англійок? Вони приїхали сюди позавчора. 

— В нашому готелі їх немає. 

— Вони сестри-жалібниці. 

— Двох таких я бачив,— сказав він.— Стривайте, я зараз дізнаюся, де вони оселились. 

— Одна з них моя дружина. Я приїхав зустрітися з нею. 

— А друга моя. 

— Я кажу серйозно. 

— Пробачте мені цей дурний жарт,— сказав він. — Я вас не зрозумів. 

Він пішов і довгенько не повертався. Я їв маслини, присолений мигдаль та картопляну соломку й роздивлявся на себе, вдягненого у цивільне, в дзеркалі за стойкою. Нарешті повернувся бармен. 

— Вони в маленькому готелі біля станції, — сказав він. 

— А якісь бутерброди у вас є? 

— Зараз подзвоню, щоб принесли. Розумієте, ми тут нічого не держимо, бо пожильців нема. 

— Так-таки нікого немає? 

— Та ні, трохи є, але дуже мало. 

Принесли бутерброди, і я з'їв три та випив ще два мартіні. Я ніколи не куштував холоднішого й чистішого на смак напою. П'ючи його, я знову відчув себе цивілізованою людиною. Надто багато поглинув я червоного вина, хліба, сиру, поганої кави та граппи. А тепер от сидів на високому табуреті, з приємністю споглядав червоне дерево, бронзу, дзеркала і ні про що не думав. Бармен спитав про щось. 

— Не треба говорити про війну, — сказав я. 

Війна була десь дуже далеко. А може, взагалі не було ніякої війни. Тут війни не було. Аж тепер я усвідомив, що для мене вона скінчилася. Проте відчуття, що вона справді скінчилася, не мав. Я почував себе мов хлопчисько, що не пішов до школи й думає собі, який там тепер урок. 






Коли я прийшов до них у готель, Кетрін і Елен Фергюсон саме вечеряли. Стоячи у холі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа до мене спиною, і я бачив лише її коси, краєчок щоки, її гарну шию та плечі. Фергюсон щось говорила. Коли я зайшов, вона замовкла. 

— О боже! — мовила вона. 

— Здрастуйте,— сказав я. 

— Ой, це ти! — вигукнула Кетрін. Обличчя її засвітилося радістю. Здавалось, вона така щаслива, що аж не вірить собі. 

Я поцілував її. Кетрін почервоніла, і я підсів до столу. 

— Ну й чудеса, — сказала Фергюсон.— Що ви тут робите? Ви вже вечеряли? 

— Ні. 

Підійшла дівчина, що подавала на стіл, і я попросив її принести мені тарілку. Кетрін невідривно дивилась на мене, і очі її світилися щастям. 

— З якої це речі ви розгулюєте в цивільному? — запитала Фергюсон. 

— Я доскочив до кабінету міністрів. 

— Ви доскочили до якоїсь біди. 

— Веселіше дивіться на світ, Фергі. Хоч трохи веселіше. 

— Дивитися на вас мені зовсім не весело. Я знаю, в яку халепу ви затягли цю дівчину. Ви для мене аж ніяк не веселе видовище. 

Кетрін усміхнулася до мене й торкнула ногою мою ногу під столом. 

— Ніхто мене нікуди не затягав, Фергі. Я сама собі голова. 

— Терпіти його не можу,— сказала Фергюсон. — Авжеж, нічого він не зробив, тільки занапастив вас своїми безсовісними італійськими фіглями. Американці ще гірші за італійців. 

— От шотландці — то люди страшенно моральні,— сказала Кетрін. 

— Я не про те. Я про його італійську безсовісність. 

— Хіба я безсовісний, Фергі? 

— Ще б пак. Та що там безсовісний. Ви справжній змій. Змій в італійській формі, у плащі з відлогою. 

— На мені ж немає вже італійської форми. 

— Це тільки ще один доказ того, який ви безсовісний. Ціле літо ви крутили роман, наділили дівчину дитиною, а тепер, мабуть, хочете вшитися. 

Я всміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до мене. 

— Ми обоє вшиємось, — сказала вона. 

— Ви що одне, те й друге, — сказала Фергюсон.— Мені соромно за вас, Кетрін Барклі. Ви не маєте ні сорому, ні честі і така сама безсовісна, як і він. 

— Не треба, Фергі,— сказала Кетрін і поплескала її по руці,— Не розпинайте мене. Ви ж знаєте, що ми любимо одне одного. 

— Заберіть свою руку, — сказала Фергюсон. Обличчя її пашіло.— Якби ви мали хоч якийсь сором, тоді інша річ. Але ви вже хтозна на якому місяці, і гадаєте, що все воно жарти, і аж сяєте з утіхи, бо повернувся ваш спокусник. Ви не маєте ні крихти сорому.— I вона заплакала. 

Кетрін підійшла і обняла її рукою за плечі. Я дивився на неї, поки вона стояла, втішаючи Фергюсон, і не міг добачити, щоб її стан хоч трохи змінився. 

— Мені-то байдуже,— хлипала Фергюсон.— Але все це просто жах. 

— Ну, ну, Фергі,— заспокоювала її Кетрін.— Я матиму сором. Не плачте, Фергі. Не треба плакати, люба Фергі. 

— Я не плачу,— хлипала Фергюсон.— Я не плачу. Але як подумаю, в яку жахливу історію ви попали...— Вона зиркнула на мене.— А вас я ненавиджу,— сказала вона. — I вона не заборонить мені ненавидіти вас. Ви ниций, безсовісний американець-італієць. — її ніс та очі почервоніли від сліз. 

Кетрін усміхнулася до мене. 

— Ану не всміхайтесь до нього, коли обіймаєте мене. 

— Ви нерозважливі, Фергі. 

— Я знаю,— хлипнула Фергюсон.— Не слухайте мене ні ви, ні ви. Я така рознервована. Я нерозважлива, сама знаю. Я дуже хочу, щоб ви обоє були щасливі. 

— А ми і є щасливі,— сказала Кетрін.— Ви така добра, Фергі. 

Фергюсон знову заплакала. 

— Я не хочу, щоб ви були щасливі отак, як тепер. Чому ви не одружитесь? А може, ви вже маєте дружину? 

— Ні,— відказав я. 

Кетрін засміялась. 

— Нема чого сміятися,— сказала Фергюсон.— Скільки їх таких, що вже мають дружин. 

— Якщо це вас потішить, Фергі,— сказала Кетрін,— ми одружимось. 

— Не для того, щоб потішити мене. Вам самим годилося б хотіти цього. 

— Ми просто не мали часу. 

— Еге ж, я знаю. Ви робили дітей. — Я подумав, що вона знову заплаче, але вона замість того розсердилась. — Зараз ви, звісно, підете з ним? 

— Так, — відказала Кетрін. — Якщо він захоче. 

— А як же я? 

— Ви що, боїтеся залишитись тут сама? 

— Так, боюся. 

— Тоді я залишуся з вами. 

— Ні, йдіть собі з ним. Зараз же йдіть звідси. Мені набридло на вас дивитися. 

— Ось тільки доїмо вечерю. 

— Ні. Йдіть зараз же. 

— Фергі, будьте розважливі. 

— Я кажу, забирайтеся звідси. Обоє забирайтеся. 

— Ходімо, — сказав я. Мені вже набридла Фергі. 

— Ви ж самі хочете піти. Ось бачите, навіть вечеряти залишаєте мене в самоті. Я завжди так хотіла поїхати на італійські озера, і ось що з того вийшло. Ох, ох...— заплакала вона, тоді поглянула на Кетрін і враз умовкла. 

— Ми будемо з вами до кінця вечері, — сказала Кетрін. — А якщо ви захочете, я залишуся й потім. Я не покину вас саму, Фергі. 

— Ні, ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли.— Вона втерла очі.— Я така нерозважлива. Не слухайте мене... 

Дівчину, що подавала на стіл, дуже засмутили всі ті сльози. Тож тепер, принісши нову страву, вона видимо зраділа, що настрій за столом поліпшився. 

Та ніч у готелі, в нашій кімнаті наприкінці довгого порожнього коридора, де тільки наші черевики під дверима, і м'який килим на підлозі кімнати, і дощ за вікнами, а в кімнаті світло, затишно і так хороше, а потім світло вимкнено, і збудливе відчуття гладеньких простирал та зручного ліжка, відчуття, що ми повернулися додому і вже не самотні, і пробудження серед ночі, коли бачиш, що й друге поруч і нікуди не зникло; а все інше таке далеке й нереальне. Стомившись, ми засинали, а коли прокидалось одне, прокидалося й друге, і жодне не залишалося в самотині. Часом чоловікові хочеться самотини, і жінці теж хочеться самотини, і коли вони люблять, то ображаються одне на одного за це бажання; але можу сказати щиро: ми такого не зазнавали ніколи. Ми могли почувати себе в самотині, коли були разом,— у самотині щодо всіх інших людей. Таке мені випало спізнати оце тільки раз у житті. Я завжди почував себе самотнім з жінками, хоч скільки їх у мене було, а така самотність найстрашніша. Але з Кетрін ми ніколи не знали такої самотності й ніщо нас не страхало, коли ми були разом. Я знаю, що вночі усе не так, як удень, що вночі все інакше, що отих нічних почувань удень не пояснити, бо їх тоді просто не існує, та для людини, яку вже опанувала самотність, ніч — то часом найстрашніша пора. Але з Кетрін ніч майже нічим не різнилася від дня, хіба що була навіть кращою порою. Коли люди привносять стільки мужності в цей світ, світ доконче має вбити їх, щоб зламати, отож звичайно і вбиває. Світ ламає кожного, а опісля багато хто ще й міцнішає на зламах. Але тих, хто не дає себе зламати, він убиває. Він убиває і дуже добрих, і дуже ніжних, і дуже хоробрих — йому однаково. А коли ти ні з тих, ні з тих і ні з тих, можеш бути певен, що він уб'є і тебе, тільки не так скоро, без поспіху. 






Пригадую, як прокинувся вранці. Кетрін ще спала, а крізь вікно лилося сонячне світло. Дощу мов і не було, і я встав з ліжка й підійшов до вікна. Внизу були сади, вже голі, але прекрасні своїми чіткими лініями, рінисті доріжки, дерева, кам'яний парапет на березі озера й саме озеро, освітлене сонцем, а ген за ним гори. Я стояв біля вікна, озираючи краєвид, а коли обернувся, то побачив, що Кетрін уже не спить і дивиться на мене. 

— Доброго ранку, любий,— сказала вона. — Як гарно надворі, правда ж? 

— Як ти себе почуваєш? 

— Чудово. Так хороше було вночі. 

— Їсти хочеш? 

Так, вона хотіла їсти, і я теж, і ми поснідали в ліжку, а у вікно світило листопадове сонце, і піднос із сніданком стояв у мене на колінах. 

— Ти не хочеш почитати газету? В госпіталі ти завжди читав. 

— Ні,— відказав я.— Тепер не хочу. 

— Так було погано, що не хочеш про те й читати? 

— Не хочу й читати. 

— От коли б я побувала там з тобою, то знала б теж, що воно таке. 

— Я розповім тобі, якщо все те коли-небудь прийде до ладу в моїй голові. 

— А тебе не заарештують, якщо зупинять не в формі? 

— Можливо, що й розстріляють. 

— Тоді ми нізащо тут не залишимось. Ми виїдемо за кордон. 

— Я вже й сам про це думав. 

— Ми виїдемо. Любий, тобі не можна так ризикувати. Скажи мені, як ти потрапив з Местре до Мілана? 

— Приїхав поїздом. Тоді я ще був у формі. 

— I ніщо тобі не загрожувало? 

— Не дуже. Я мав старий військовий літер. А в Местре тільки проставив у ньому число. 

— Любий, тут тебе можуть щохвилини заарештувати. Я цього не допущу. Просто нерозумно отак чинити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять? 

— Не треба думати про таке. Я стомився про це думати. 

— Що ти робитимеш, якщо вони прийдуть по тебе? 

— Постріляю їх. 

— Ось бачиш, який ти нерозумний. Я нікуди не пущу тебе з готелю, поки ми ще тут. 

— А де ми ще можемо бути? 

— Не треба так, прошу тебе, любий. Ми поїдемо, куди ти захочеш. Ти тільки вибери таке місце, щоб нам негайно туди виїхати. 

— На тому кінці озера вже Швейцарія, ми можемо податися туди. 

— Оце буде чудово. 

Надворі знову хмарилось, і озеро потемніло. 

— Шкода, що нам увесь час доводиться жити, мов якимсь злочинцям,— сказав я. 

— Любий, не кажи такого. Не так уже давно ти живеш, мов злочинець. Та й взагалі ніякі ми з тобою не злочинці. I житимем собі прекрасно. 

— Я сам почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії. 

— Любий, я дуже прошу тебе, будь розважливішим. Ніяке то не дезертирство. То ж усього-на-всього італійська армія. 

Я засміявся. 

— Ти в мене просто чудо. А тепер ляжмо знову. В ліжку мені одразу легшає на душі. 

Трохи згодом Кетрін спитала: 

— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, любий? 

— Ні,— відказав я.— Коли я з тобою — ні. 

— Дурненький ти мій хлопчина,— сказала вона.— Але я тебе догляну. А правда ж, добре, любий, що в мене не буває ранком нападів нудоти? 

— Чудово. 

— Ти ще не оцінив, яка в тебе золота дружина. Та мені однаково. Ось я завезу тебе кудись, де ніхто тебе не заарештує, і ми житимем там собі на втіху. 

— То їдьмо туди зараз же. 

— Поїдемо, любий. Я поїду куди і коли ти захочеш. 

— А доти не будемо ні про що думати. 

— Гаразд. 






Розділ XXXV





Кетрін пішла берегом озера до маленького готелю навідати Фергюсон, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів в одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Відступ не спинився на Тальяменто. Армія відступала далі, до П'яве. Я пригадав собі цю річку. Залізниця перетинала її біля Сан-Дона, по дорозі на фронт. У тому місці річка була глибока, тиха й дуже вузька. Нижче за водою тяглися москітні мочарі та канали. Було в тій околиці кілька гарних вілл. Колись, ще перед війною, мандруючи до Кортіна д'Ампеццо, я кілька годин їхав берегом П'яве серед гір. Там, у верхів'ях, вона скидалася на гірський струмок, де водиться форель, — бистра, з довгими смугами обмілин та заводями під навислими скелями. За Кадоре дорога повертала вбік від річки. I тепер я міркував собі, як солдати спускатимуться звідти вниз. Прийшов бармен. 

— Граф Греффі запитував про вас,— сказав він. 

— Хто? 

— Греффі. Пригадуєте, старий граф, що був тут, коли ви приїздили минулого разу. 

— Він тут? 

— Так, із племінницею. Я сказав йому, що ви приїхали. Він хоче пограти з вами в більярд. 

— Де він тепер? 

— Пішов на прогулянку. 

— Як він? 

— Молодший, ніж будь-коли. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським. 

— А з більярдом у нього як іде? 

— Добре. Мене він побиває. Коли я сказав йому, що ви тут, він дуже зрадів. Йому тут нема з ким грати. 

Графові Греффі минуло вже дев'яносто чотири роки. То був старезний дідок із сивою головою та вусами й бездоганними манерами, сучасник Меттерніха. За своє довге життя він устиг послужити на дипломатичній ниві й Австрії, і Італії, і кожний його день народження був неабиякою подією у міланському вищому світі. Він мав намір дожити до ста років і напрочуд легко та невимушено грав у більярд, що аж ніяк не в'язалося з його дев'яносточотирилітньою крихкотілістю. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав у Стрезу по закінченні сезону, і, граючи в більярд, ми пили шампанське. Мені дуже припав до душі такий спосіб гри, а він давав мені п'ятнадцять очок фори на сто і вигравав. 

— Чого ж ви не сказали мені, що він тут? 

— Просто забув. 

— А хто ще тут є? 

— Тих ви не знаєте. Усіх разом шість чоловік. 

— Якесь діло зараз маєте? 

— Ніякого. 

— То їдьмо порибалимо. 

— На годину можна. 

— Ходім. Беріть снасть. 

Бармен одягнувся, і ми вийшли. Тоді спустилися до озера, взяли човна, і я сів на весла, а бармен сів на кормі й спустив у воду жилку із спінером та важким грузилом на кінці, якою ловлять озерну форель. Ми пливли попід берегом, і бармен держав жилку в руці й вряди-годи злегка посмикував її. З озера Стреза мала зовсім пустельний вигляд. Видно було довгі ряди голих дерев, великі готелі, замкнені вілли. Я повернув до Ізола-Белла і скерував човна попід самими скелями, де озеро нараз глибшає і бачиш, як кам'яна стіна скісно йде в прозору глибочінь; а тоді повеслував убік, до рибальського острова. Сонце сховалося за хмари, і вода була темна, тиха й дуже холодна. У нас ще жодного разу не клюнуло, хоч ми бачили на воді кола, де риба випливала до поверхні. 

Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті. 

— Може, підем вип'ємо? 

— Гаразд. 

Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту. 

— Стомилися гребти? 

— Ні. 

— Назад погребу я,— сказав він. 

— Я люблю гребти. 

— Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться. 

— Ну гаразд. 

— Скажіть, як там на війні? 

— Гірше нікуди. 

— Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі. 

— Може, ще доведеться. 

— Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду. 

— А як же? 

— Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли? 

— Не знаю. Дурний був. 

— Ще вермуту? 

— Можна. 

Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич. 

— Велика, як на вагу? 

— Та чимала. 

— Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла. 

— Найкраще перепускати через ногу,— сказав я.— Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує. 

Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю. 

— Мені треба в бар, — сказав бармен.— Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail35. 

— Гаразд. 

Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком. 

— Завжди, коли схочете взяти його, — сказав він,— я дам вам ключ. 

— Дякую. 

Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати. 

Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами. 

— Я знала, що ти не будеш заперечувати, — сказала Кетрін. 

— Та ні, — сказав я. 

— Що з тобою, любий? 

— Не знаю. 

— А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла. 

— Твоя правда. 

— Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається. 

— Усе життя я мав повно всяких справ,— сказав я.— А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти. 

— Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти? 

— Я їздив з барменом рибалити. 

— Розважився трохи? 

— Еге ж. 

— Ти не думай про мене, коли мене немає. 

— На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло. 

— Отелло не при ділі, — підкусила вона. 

— Отелло був негр, — сказав я.— До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує. 

— Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон. 

— Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене. 

— Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого. 

— Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми. 

— Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш. 

— Я буду привітний до неї. 

— Я знаю. Ти ж добрий. 

— А потім вона піде? 

— Так. Я її виряджу. 

— А ми повернемося сюди. 

— Авжеж. Нічого іншого я й не хочу. 

Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду. 

Уже перед вечором до нас хтось постукав. 

— Хто там? 

— Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд. 

Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його. 

— Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін. 

— Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині. 

За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я. 

— Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку. 

Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку. 

— Я не хочу нікуди йти. 

— I я не хочу, щоб ти йшов. 

— То й не піду. 

— Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся. 

— I ми повечеряємо тут, у себе. 

— Іди й скоріш вертайся. 

Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку. 

— Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною. 

— Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням. 

— Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали? 

— Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте? 

— О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості. 

— Не можу цьому повірити. 

— Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю. 

— Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився. 

— О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському. 

— По-американському. 

— Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова. 

— Я тепер майже не бачу американців. 

— Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені? 

— Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте? 

— Ви багато грали останнім часом? 

— Зовсім не грав. 

— Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні? 

— Ви надто високої думки про мене. 

— П'ятнадцять. 

— Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене. 

— Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші. 

— Згоден. 

— Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко. 

Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена. 

— Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку,— сказав він. Тоді обернувся до мене.— Це нас трохи підбадьорить. 

Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак. 

— Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість. 

Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу. 

— А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну.— Він зачекав, поки я сяду перший. 

— Про що завгодно, тільки не про війну,— сказав я. 

— Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом? 

— Нічого,— відказав я.— Боюся, що я надто темний. 

— Ні. Але читати потрібно. 

— А що написано за час війни? 

— Ну, скажімо, „Le Feu"36 одного француза, на прізвище Барбюс. А ще «Містер Брітлінг бачить усе наскрізь»37. 

— Ні, не бачить. 

— Що ви кажете? 

— Нічого він не бачить. Ці книжки були в госпіталі. 

— То ви все-таки читали? 

— Так, але нічого путящого. 

— Як на мене, «Містер Брітлінг» — досить вдале дослідження душі англійського буржуа. 

— Я не знаю, що таке душа. 

— Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant?38 

— Уночі. 

Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями. 

— Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став,— мовив він. — На превеликий мій жаль. 

— А ви хотіли б жити по смерті? — спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова. 

— Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно.— Він усміхнувся.— Та майже так воно і є. 

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи. 

— Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним. 

— Вас ніяк не назвеш старим. 

— Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає. 

— Ви ж таки мудрий. 

— Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші. 

— А може, в тому й мудрість. 

— То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе? 

— Кохання до жінки. 

— Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте? 

— Так. 

— I я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження,— засміявся він.— Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження. 

Ми обидва надпили з келихів. 

— Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я. 

— Думаю, що це безглуздя. 

— А хто в ній переможе? 

— Італійці. 

— Чому? 

— Вони молодша нація. 

— Хіба молодші нації завжди перемагають? 

— Якийсь час вони мають таку здатність. 

— А потім що? 

— Потім вони старішають. 

— А ще казали, що ви не мудрий. 

— Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм. 

— Як на мене, це дуже мудро сказано. 

— Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське? 

— Майже. 

— Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися. 

— Мабуть, досить уже. 

— Ви справді більше не хочете? 

— Так. 

Він підвівся. 

— Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові. 

— Дякую. А ви живіть вічно. 

— Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожним, але нічого не вийшло,— Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною. 

— Можливо, що я стану побожний, — сказав я.— Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас. 

— Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став. 

— Ще надто рано. 

— А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття. 

— До мене воно приходить тільки вночі. 

— Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття. 

— Ви так вважаєте? 

— Авжеж,— Він ступив до більярдного стола. — Дякую за те, що пограли зі мною. 

— Для мене це чимала втіха. 

— Піднімемось нагору разом. 






Розділ XXXVI





Вночі знялася буря, і я прокинувся й почув, як дощ періщить у шибки. Крізь відчинене вікно до кімнати затікала вода. Хтось стукав у двері. Я тихо, щоб не збудити Кетрін, підійшов до дверей і відчинив. Переді мною стояв бармен. Він був у пальті й тримав у руці мокрий капелюх. 

— Можна поговорити з вами, лейтенанте? 

— Що сталося? 

— Справа дуже серйозна. 

Я озирнувся. В кімнаті було темно. На підлозі під вікном я побачив калюжу. 

— Заходьте,— сказав я. Узявши за рукав, я провів його до ванної, зачинив двері й увімкнув світло. Тоді сів на край ванни.— Що сталось, Еміліо? У вас якась біда? 

— Ні. У вас, лейтенанте. 

— Он як? 

— Уранці вас можуть заарештувати. 

— Он як? 

— Я прийшов попередити вас. Я був у місті й почув, як про це розмовляли в кав'ярні. 

— Зрозуміло. 

Він стояв у мокрому пальті, тримаючи в руці мокрий капелюх, і мовчав. 

— За що мене збираються заарештувати? 

— За щось там, пов'язане з війною. 

— Ви не знаєте, що саме? 

— Ні. Але вони знають, що раніш ви приїздили сюди офіцером, а тепер ходите в цивільному. Після цього відступу вони заарештовують усіх. 

Я з хвилину подумав. 

— Коли вони мають прийти по мене? 

— Уранці. О котрій годині, не знаю. 

— Що ви мені порадите? 

Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був геть мокрий, і з нього весь час капало на підлогу. 

— Якщо вам нема чого боятися, сам арешт нічого не важить. Хоч бути заарештованому завжди погано, а надто тепер. 

— Я не хочу, щоб мене заарештовували. 

— Тоді їдьте до Швейцарії. 

— Як? 

— Моїм човном. 

— Надворі буря,— сказав я. 

— Буря минула. Вітер ще є, але то не страшно. 

— Коли нам їхати? 

— Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці. 

— А як бути з речами? 

— Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам. 

— Де ви будете? 

— Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі. 

Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала. 

— Що сталося, любий? 

— Усе гаразд, Кет,— сказав я,— Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії? 

— А ти хочеш? 

— Ні, — відказав я.— Я хочу знов лягти в ліжко. 

— То в чому ж річ? 

— Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати. 

— З головою у бармена гаразд? 

— Так. 

— Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо.— Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний.— То бармен там, у ванній? 

— Еге ж. 

— Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся. 

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого. 

— Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти? 

— Я вже спакувала майже все,— сказала вона. — Любий, я страшенно нетямка, але що робить бармен у ванній? 

— Чшш... Він чекає, щоб забрати вниз наші речі. 

— Добрий він чоловік. 

— Він мій давній приятель, — сказав я.— Колись я мало не надіслав йому люлькового тютюну. 

Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну темряву. Озера я не побачив — тільки темряву та дощ, — але вітер трохи вщух. 

— Я готова, любий,— мовила Кетрін. 

— Гаразд. — Я підійшов до дверей ванної.— Ось валізи, Еміліо. 

Бармен узяв дві наші валізи. 

— Ви дуже добрі, так допомагаєте нам,— сказала Кетрін. 

— Пусте, пані,— відказав бармен.— Я радий вам допомогти, аби тільки самому не вскочити в халепу. Слухайте, — мовив він до мене,— я понесу речі службовими сходами просто до човна. А ви виходьте так, наче зібралися на прогулянку. 

— Гарна ніч для прогулянки, — сказала Кетрін. 

— Ніч погана, то правда. 

— Добре, що я маю парасольку, — сказала Кетрін. 

Ми пройшли коридором і спустилися вниз широкими сходами, застеленими м'яким килимом. За конторкою біля дверей сидів портьє. Він здивовано поглянув на нас. 

— Невже ви хочете вийти надвір, сер? — спитав він. 

— Так, — відказав я.— Хочемо побачити бурю на озері. 

— Ви не маєте парасоля, сер? 

— Ні, — сказав я.— Це пальто не пропускає води. Він недовірливо подивився на моє пальто. 

— Я принесу вам парасоля, сер.— Він пішов і повернувся з величезним парасолем.— Він трохи величенький, сер.— Я дав йому десять лір.— О, ви такі добрі, сер. Дуже дякую,— сказав він. Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Портьє усміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до нього.— Не ходіть довго під дощем,— сказав він.— Ви намокнете, сер і леді.— Він був тільки другий портьє і говорив по-англійському ще надто дослівно. 

— Ми скоро повернемось,— сказав я. 

Сховавшись під тим величезним парасолем, ми рушили стежиною через темний мокрий сад, а тоді перейшли дорогу й опинилися на алеї з в'юнкими кущам на підпорах, що тяглася понад озером. Вітер віяв тепер від берега. То був холодний та вогкий листопадовий вітер, і я знав, що в горах іде сніг. Ми йшли берегом, поминаючи ряд човнів, припнутих ланцюгами у вузьких заглибинах набережної, туди, де стояв барменів човен. Вода попід кам'яною стіною була аж чорна. З-за дерев назустріч нам виступив бармен. 

— Валізи уже в човні,— сказав він. 

— Я хочу заплатити вам за човен,— сказав я. 

— У вас багато грошей? 

— Не дуже. 

— То надішлете потім. Хай це вас не турбує. 

— Скільки? 

— Скільки захочете. 

— Ні, ви мені скажіть. 

— Якщо ви добудетесь туди, надішлете мені п'ятсот франків. Це вас не обтяжить, аби тільки вам добутися туди. 

— Гаразд. 

— Ось тут бутерброди.— Він подав мені пакунок. — Скільки було в барі, всі поклав. А оце пляшка коньяку та пляшка вина. 

Я сховав усе те в свою валізу. 

— Дозвольте, я заплачу вам хоч за це. 

— Гаразд, дайте п'ятдесят лір. Я дав йому гроші. 

— Коньяк добрий, — сказав він.— Можете спокійно давати його своїй дружині. А тепер хай сідає в човен. 

Він придержав човен, що хилитався під кам'яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в плащ. 

— Ви знаєте, куди їхати? 

— На північ. 

— А як? 

— Повз Луїно. 

— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Тільки як дістанетесь до Бріссаго, будете в Швейцарії. Вам треба поминути Монте-Тамара. 

— Котра тепер година? — спитала Кетрін. 

— Ще тільки одинадцята,— сказав я. 

— Якщо будете гребти без упину, дістанетесь туди десь на сьому ранку. 

— То так далеко? 

— Тридцять п'ять кілометрів. 

— Як же нам орієнтуватися? В такий дощ потрібен компас. 

— Ні. Кермуйте на Ізола-Белла. Потім обминете ІзолаМадре й підете за вітром. Вітер приведе вас до Палланци. Там побачите світло. А далі пливіть попід берегом. 

— Вітер може повернути. 

— Ні,— сказав він.— Цей вітер не зміниться три дні. Він дме просто з Маттароне. Отут бляшанка виливати воду. 

— Може, я все-таки заплачу вам хоч частину за човен тепер. 

— Ні, я ладен ризикнути. Якщо доїдете, тоді й заплатите все. 

— Ну гаразд. 

— Сподіваюсь, ви не потонете. 

— I то добре. 

— Пливіть за вітром. 

— Гаразд. — Я ступив у човен. 

— Гроші за номер ви залишили? 

— Так. У конверті на столі. 

— Добре. Ну, хай щастить, лейтенанте. 

— Щасти і вам. Ми вам дуже, дуже вдячні. 

— Як потонете, не будете вдячні. 

— Що він каже? — спитала Кетрін. 

— Бажає нам щасливої дороги. 

— I вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Велике вам спасибі. 

— Ви готові? 

— Так. 

Він нахилився і відштовхнув човна. Я занурив весла у воду й помахав йому однією рукою. Він застережливо махнув у відповідь. Я побачив світло готелю і наліг на весла, кермуючи навпростець від нього, аж поки воно зникло з очей. Хвилі були мов на морі, але ми йшли за вітром. 






Розділ XXXVII





Я гріб потемки так, щоб вітер увесь час дув мені в обличчя. Дощ припинився і тільки вряди-годи налітав короткими поривами. Було дуже темно, і вітер обдавав холодом. Кетрін на кормі я ще міг розглядіти, а от води там, де занурював весла, не бачив. Весла були довгі й не мали ремінців, що держали б їх у кочетах. Я тягнув їх на себе, тоді виймав з води, нахилявся вперед, занурював і знову тягнув, намагаючись гребти якомога плавкіш. Я не виносив весел плиском, бо ми йшли за вітром. Хоч я й знав, що однаково намуляю на руках пухирі, проте хотів уникнути їх якнайдовше. Човен був легкий і добре слухався весел. Я гнав його все далі по темній воді. Годі було щось побачити в темряві, але, як я сподівався, ми невдовзі мали поминути Палланцу. 

Палланци ми так і не побачили. Ідучи за вітром, ми проминули в темряві мис, що закриває Палланцу з озера, і не побачили світла, А коли врешті побачили якесь світло, набагато далі й над самим берегом, то була вже Інтра. Але довгий час ми взагалі не бачили ні світла, ні берега, хоч без упину посувалися вперед по хвилях. Часом хвиля піднімала човен, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі неспокійне, але я все гріб та гріб, аж поки раптом ми мало не зачепилися за скелястий мис, що стримів обіч нас, і хвилі, вдаряючи об нього, злітали високо вгору, а тоді відкочувались назад. Я натиснув на праве весло, і, водночас гальмуючи лівим, повернув човен від берега; той мис одразу зник з очей, і ми попливли далі озером. 

— Ми вже біля другого берега, — мовив я до Кетрін. 

— А чому ж ми не бачили Палланци? 

— Ми проминули її в темряві. 

— Стомився, любий? 

— Ні, все гаразд. 

— Я можу трохи погребти замість тебе. 

— Не треба, я не стомився. 

— Бідолашна Фергюсон, — сказала Кетрін.— Прийде вранці до готелю, а нас немає. 

— Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта. 

— А ще далеко? 

— Десь кілометрів за тридцять. 






Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині — осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. I весь час я веслував. 

Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники — то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні. 

— Я могла б розгорнути парасоль, — сказала Кетрін,— і ми попливли б з ним, як з вітрилом. 

— Ти вмієш стернувати? 

— Мабуть, зумію. 

— Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль. 

Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків'ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко. 

— Ого, як ми помчали,— сказала Кетрін. 

Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом. 

— Ти чого? — Я забрав у неї весло. 

— Ти був такий кумедний з тим парасолем. 

— Ще б пак. 

— Не сердься, любий. То було страх як кумедно. Здавалося, тебе рознесло футів на двадцять завширшки, і ти так палко обіймав краї парасоля...— Вона зайшлася сміхом. 

— Буду знов гребти. 

— Перепочинь і трохи випий. Ніч така чудова, і ми вже так далеко заїхали. 

— Треба держати човна поперек хвилі. 

— Зараз я дістану пляшку. А потім перепочинеш, любий. 

Я виставив весла проти вітру, і нас помалу несло вперед. Кетрін відчинила валізу. Тоді подала мені пляшку з коньяком. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив добрий ковток. Коньяк пішов м’яко, розлився по тілу гарячою хвилею, і мені стало тепло й весело. 

— Добренний коньяк,— сказав я. 

Місяць знову сховався за хмарами, але берег було видно. Попереду ледь бовваніло щось наче коса, яка виступала далеко в озеро. 

— Тобі не холодно, Кет? 

— Мені дуже добре. Хіба що ноги трохи затерпли. 

— Вичерпай з дна воду й зможеш простягти ноги. 

Я знову взявся гребти, слухаючи, як риплять кочети і як скреготить бляшаний черпак об днище під кормою. 

— Дай мені черпак, будь ласка, — сказав я. — Я хочу пити. 

— Він страшенно брудний. 

— Пусте. Я його обполосну. 

Я почув, як Кетрін обполіскує черпак за бортом. Тоді вона подала його мені повний води. Після коньяку мені дуже захотілося пити, а вода була холодна як лід, така, що аж зуби заломило. Я позирнув на берег. Ми вже трохи наблизились до тієї довгої коси. В бухті ген попереду видніло світло. 

— Дякую,— сказав я і віддав Кетрін бляшанку. 

— Прошу ще, коли ваша ласка, — відказала вона. — Води тут доволі. 

— Ти не хочеш трохи перекусити? 

— Ні. Але скоро захочу. То краще прибережем на тоді. 

— Гаразд. 

Те, що віддалік здавалося косою, було довгим високим мисом. Щоб обминути його, я вигріб до середини озера. Озеро було тепер набагато вужче. Знову вийшов місяць, і якщо guardia di finanza39 спостерігала з берега, то могла помітити, як наш човен темніє на воді. 

— Як ти себе почуваєш, Кет? — спитав я. 

— Дуже добре. Де ми тепер? 

— Та, мабуть, ще миль із вісім залишилось, не більше. 

— Це ж тобі ще гребти та гребти, бідолашному. Ти там ще живий? 

— Еге ж. Зі мною все гаразд. Трохи руки намуляв, ото й тільки. 

Ми неухильно посувалися вперед. Гірське пасмо на правому березі переривалось положистим схилом, що спускався до низького берега, де, як я розважив, мало лежати Каннобіо. Я вже довго не наближався до берега, бо в тих місцях була найбільша небезпека наскочити на варту. На другому березі ген попереду видніла висока баняста гора. Я стомився. Гребти залишалося зовсім небагато, одначе коли підупав на силі, то й така віддаль для тебе неабищо. Я знав, що треба поминути ту гору й пропливти ще принаймні п'ять миль на північ, доки ми будемо в швейцарських водах. Місяць був уже при самому заході, та, перше ніж він зайшов, небо знов затягли хмари і стало дуже темно. Я так само держався оддалік від берега й то гріб, то перепочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру. 

— Дай я трохи погребу,— сказала Кетрін. 

— Навряд чи тобі можна. 

— Дурниці. Мені буде корисно. А то я зовсім тут затерпну. 

— Мабуть, не варто, Кет. 

— Дурниці. Трохи повеслувати в помірному темпі тільки на користь вагітній жінці. 

— Ну гаразд, повеслуй трохи в помірному темпі. Я перейду на корму, а потім ти сядеш на своє місце. Тільки держись за борти, коли переходитимеш. 

Я сидів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як Кетрін гребе. Вона гребла дуже вправно, але весла були задовгі й погано корились їй. Я відчинив валізу і з'їв два бутерброди, а тоді ковтнув коньяку. Від цього мені враз полегшало, і я знову припав до пляшки. 

— Коли стомишся, скажеш, — мовив я. I додав згодом: — Пильнуй, щоб весло не вдарило тебе в живіт. 

— Якби таке сталося, — мовила Кетрін між двома гребками,— нам було б куди простіше жити. 

Я ще раз припав до пляшки. 

— Як тобі гребеться? 

— Добре. 

— Скажеш, коли змінити. 

— Добре. 

Я знов ковтнув коньяку, тоді взявся за борти й пішов на весла. 

— Не треба. В мене прекрасно виходить. 

— Іди назад на корму. Я добре відпочив. 

Підживлений коньяком, я якийсь час гріб легко й розгонисто. Потім весла почали коверзувати, і незабаром я знов повернувся до уривчастих коротких гребків, відчуваючи в роті легкий гіркуватий присмак жовчі від того, що надто сильно налягав на весла після коньяку. 

— Дай мені, будь ласка, трохи води,— попросив я. 

— Ну, це найлегше, — сказала Кетрін. 

Перед світанком замрячило. Вітер ущух, чи, може, нас заступили від нього гори, що оперізували вигин озера. Зрозумівши, що скоро розвидніє, я сів зручніше й наліг на весла. Я не знав, де ми тепер, і хотів ще затемна дістатися до швейцарських вод. Коли зайнялось на світ, ми пливли зовсім близько до берега. Я бачив кам'янистий узгірок і дерева на ньому. 

— Що там таке? — мовила Кетрін. 

Я придержав весла й прислухався. Десь на озері стугонів мотор. Стугін наближався, а тоді ми побачили під дощем недалеко за нашою кормою моторний човен. На кормі були четверо з guardia di finanza, в низько насунутих капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів та карабінами за плечима. В таку ранню пору всі вони мали сонний вигляд. Я помітив на їхніх капелюхах та комірах плащів жовті нашивки. Човен простугонів далі й зник з очей під дощем. 

Я вигріб на середину озера. Напевне, ми були вже зовсім близько від кордону, і я не хотів, щоб нас гукнув патруль з прибережної дороги. Я завів човен аж туди, звідки берег було ледь видно, а тоді ще три чверті години гріб під дощем. Одного разу ми знов почули моторний човен, та я придержав весла, аж поки стугін мотора завмер удалині. 

— Мабуть, ми вже у Швейцарії, Кет,— сказав я. 

— Справді? 

— Напевне знатимем тільки тоді, як побачимо швейцарське військо. 

— Або швейцарський флот. 

— Із швейцарським флотом жарти погані. Мабуть, отой човен, що ми щойно чули, і був швейцарський флот. 

— Коли ми вже у Швейцарії, то найперше замовимо розкішний сніданок. У них тут, у Швейцарії, смачнющі булочки, і масло, і варення. 






Уже зовсім розвидніло, накрапав дрібний дощик, Вітер, як і перше, дув ззаду, і ми бачили білі баранці, що бігли озером, випереджаючи човен. Тепер я був певен, що ми вже у Швейцарії. Між дерев оддалік від берега стояли селянські будиночки, а трохи далі видніло містечко з кам'яними будинками, кількома віллами на пагорбах та церквою. Я пильно придивлявся до прибережної дороги, чи немає там варти, але нікого не було видно. Тепер дорога підступила до самого озера, і я побачив, як з придорожньої кав'ярні вийшов солдат. На ньому був сіро-зелений мундир і каска, схожа на німецьку. Він мав здорове вгодоване обличчя з вусиками щіточкою. Солдат подивився на нас. 

— Помахай йому,— сказав я Кетрін. 

Вона помахала рукою, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Тепер я гріб помалу. Ми вже порівнялися з містечком. 

— Мабуть, ми давно переїхали кордон,— сказав я. 

— Треба переконатись напевне, любий. Нам ні до чого, щоб нас завернули з кордону. 

— Кордон далеко позаду. Мабуть, тут у них митниця. Я майже певен, що це Бріссаго. 

— А тут не може бути італійців? Адже на митницях завжди є і ті, і ті. 

— Тільки не під час війни. Не думаю, щоб вони пускали італійців через кордон. 

То було дуже гарне містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на жердинах були розіпнуті сіті. Сіявся дрібний листопадовий дощик, але все довкола було веселе й чисте навіть під дощем. 

— То, може, пристанемо й поснідаєм? 

— Гаразд. 

Я наліг на ліве весло й підгріб до самого берега, а тоді повернув човен боком до причалу й пристав. Поклавши весла на дно човна, я вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння й опинивсь у Швейцарії. Потім припнув човна й подав руку Кетрін. 

— Вилазь, Кет. Прекрасне відчуття. 

— А валізи? 

— Хай полежать у човні. 

Кетрін зійшла на берег, і тепер ми обоє були у Швейцарії. 

— Яка мила країна, — сказала вона. 

— Чудова, правда ж? 

— Ходімо снідати! 

— Ну хіба не чудова країна, скажи? А як приємно відчувати її під ногами! 

— У мене так затерпли ноги, що я під ними майже нічого не відчуваю. Але загалом країна прекрасна. Любий, чи ти усвідомив, що ми вже тут, а не в тому клятому краї? 

— Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював. 

— Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати. 

— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик. 

— I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут! 

Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести. 

— Булочок з варенням і кави,— сказала Кетрін. 

— Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає. 

— Тоді хліба. 

— Я можу підсмажити вам грінки. 

— От і добре. 

— А мені ще яєчню. 

— Скільки яєць для пана? 

— Троє. 

— Кажи четверо, любий. 

— Четверо яєць. 

Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола. 

— Як тут гарно, любий, правда ж? 

— Чудово,— сказав я. 

— Ну й нехай нема булочок,— сказала Кетрін.— Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре. 

— Мабуть, нас скоро заарештують. 

— Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні. 

— Ти маєш паспорт? 

— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя. 

— Я вже й так радію, що далі нікуди,— сказав я. 

Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене. 

— А ось і кава, — сказала вона. 

Нас заарештували після сніданку. Ми трохи прогулялися містечком, тоді спустилися до причалу забрати свої валізи. Біля нашого човна вартував солдат. 

— Це ваш човен? 

— Так. 

— Звідки ви приїхали? 

— З того кінця озера. 

— Тоді прошу вас піти зі мною. 

— А наші валізи? 

— Валізи можете взяти. 

Я поніс валізи, Кетрін пішла поруч мене, і солдат, ідучи позаду, припровадив нас до старого будинку, де була митниця. У митниці нас узявся допитувати лейтенант, дуже худий і по-військовому суворий. 

— Якої ви національності? 

— Американець і англійка. 

— Покажіть ваші паспорти. 

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. Він довго роздивлявся їх. 

— Чому ви приїхали у Швейцарію в такий от спосіб, човном? 

— Я спортсмен,— відказав я.— Веслування мій улюблений спорт. Я не проминаю жодної нагоди повеслувати. 

— З якою метою ви приїхали? 

— Займатися зимовим спортом. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом. 

— Тут не місце для зимового спорту. 

— Ми знаємо. Ми хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом. 

— Що ви робили в Італії? 

— Я вивчав архітектуру. Моя кузина вивчала мистецтво. 

— Чому ви поїхали звідти? 

— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Під час війни вивчати архітектуру не випадає. 

— Зачекайте, будь ласка, тут,— сказав лейтенант. Він забрав наші паспорти й пішов кудись у глиб будинку. 

— Любий, ти просто чудо,— сказала Кетрін.— Отак і прав своєї. Ти хочеш займатися зимовим спортом. 

— Ти щось тямиш у мистецтві? 

— Рубенс,— сказала Кетрін. 

— Дебелі тілеса,— сказав я. 

— Тіціан,— сказала Кетрін. 

— Тіціанівське волосся, — сказав я.— А як щодо Мантеньї? 

— Про важких не питай,— сказала Кетрін. — А втім, знаю — страсті господні. 

— Еге ж, страсті господні,— підтвердив я.— Багато дір від цвяхів. 

— Ось бачиш, яка в тебе золота дружина,— сказала Кетрін.— Я зможу вести розмову про мистецтво хоч з митцями, хоч з митниками. 

— Онде він іде,— сказав я. 

З глибин митниці з'явився худий лейтенант з нашими паспортами. 

— Мені доведеться відпровадити вас до Локарно,— сказав він. — Ви можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат. 

— Гаразд, — сказав я.— А як же човен? 

— Човен конфісковано. Що в цих валізах? 

Він пильно оглянув речі в обох валізах і взяв у руки пляшку з коньяком. 

— Чи не зволите випити зі мною? — спитав я. 

— Ні, дякую.— Він випростався.— Скільки грошей ви маєте при собі? 

— Дві з половиною тисячі лір. 

Це справило на нього добре враження. 

— А ваша кузина? 

У Кетрін було трохи більш як тисяча двісті. Лейтенантові й це сподобалося. Він почав ставитись до нас не так зверхньо. 

— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом,— сказав він,— то Венген — саме те, що вам треба. Мій батько має у Венгені дуже гарний готель. Він відкритий цілий рік. 

— От і добре,— мовив я.— Ви скажете мені назву? 

— Зараз напишу на картці.— Він дуже чемно подав мені картку.— Солдат поїде з вами до Локарно. Ваші паспорти будуть у нього. На жаль, таке правило. Я певен, що в Локарно вам дадуть візу або поліційний дозвіл. 

Він віддав наші паспорти солдатові, і, взявши валізи, ми рушили в містечко наймати екіпаж. 

— Гей! — гукнув лейтенант солдата. Тоді заговорив до нього якоюсь німецькою говіркою. Солдат почепив гвинтівку за плечі й забрав у мене валізи. 

— Чудова країна,— мовив я до Кетрін. 

— I така ділова. 

— Ми дуже вам вдячні,— сказав я лейтенантові. Він помахав нам рукою. 

— Service40 — сказав він. 

Ми рушили за своїм вартовим до містечка. 

До Локарно ми доїхали в екіпажі, солдат сидів на передку разом з візником. У Локарно з нами повелися добре. Нас допитали, одначе були дуже чемні, бо ми мали паспорти й гроші. Навряд чи вони повірили хоч одному моєму слову, і я думав собі, яка то дурна комедія, але все діялось достоту, як у суді. Ніхто не вимагав розумних доказів — досить було вигадати якусь формальну зачіпку й наполягати на ній без будь-яких дальших пояснень. Зате ми мали паспорти й збиралися витрачати гроші. Отож нам дали тимчасові візи. Ті візи в будь-яку хвилину могли скасувати. Скрізь, куди б не поїхали, ми мали реєструватись у поліції. 

Чи можемо ми їхати куди захочемо? Так. А куди б ми хотіли поїхати? 

— Куди ти хочеш поїхати, Кет? 

— У Монтре. 

— Дуже гарне місто, — сказав один з урядовців. — Я думаю, вам там сподобається. 

— Локарно теж дуже гарне місто,— сказав другий.— Я певен, що вам тут сподобається. Локарно — прекрасне місто. 

— Нам хотілося б поїхати туди, де можна займатись зимовим спортом. 

— Монтре не місце для зимового спорту. 

— Прошу пробачення,— сказав перший урядовець.— Я сам із Монтре. Побіля залізниці Монтре — Берн є чимало місць, де займаються зимовим спортом. Ви не можете цього заперечувати. 

— А я й не заперечую. Я кажу тільки, що Монтре не місце для зимового спорту. 

— А я не згоден,— сказав перший урядовець.— Я не згоден з цим твердженням. 

— А я наполягаю на цьому твердженні. 

— А я не згоден з цим твердженням. Я сам катався на люжі по вулицях Монтре. I то не раз, а багато разів. Катання на люжі — це, безумовно, зимовий спорт. 

Другий урядовець обернувсь до мене. 

— Хіба ви розумієте під зимовим спортом катання на люжі, пане? Повірте мені, в Локарно вам буде добре, як ніде. Тут здоровий клімат, мальовничі краєвиди. Вам тут неодмінно сподобається. 

— Пан сам висловив бажання поїхати в Монтре. 

— А що таке люж? — спитав я. 

— Ви чуєте, він навіть не знає, що таке люж! 

То був неабиякий здобуток для другого урядовця. Він аж засяяв з утіхи. 

— Люж,— сказав перший урядовець, — це те саме, що й тобоган. 

— Пробачте, але я не згоден,— похитав головою другий урядовець.— Я знов не можу з вами погодитись. Тобоган і люж — зовсім різні речі. Тобоган — це канадський винахід, його роблять з пласких рейок. А люж — звичайні собі санчата на гнутих полозках. Точність щось та важить. 

— А чи не могли б ми кататись на тобогані?— спитав я. 

— Авжеж, можна й на тобогані, — сказав перший урядовець.— Навіть дуже добре. У Монтре продаються прекрасні канадські тобогани. Брати Окси торгують тобоганами. Вони мають власний довіз. 

Другий урядовець відвернувся. 

— Щоб кататися на тобогані,— сказав він,— потрібна спеціальна доріжка. Ви не зможете кататися на тобогані по вулицях Монтре. Де ви надумали тут спинитись? 

— Ще не знаємо,— сказав я.— Ми щойно приїхали з Бріссаго. Екіпаж стоїть на вулиці. 

— Ви не прогадаєте, якщо поїдете в Монтре,— сказав перший урядовець.— Там чудовий клімат. I зовсім поруч місця, де можна займатися зимовим спортом. 

— Якщо вас справді цікавить зимовий спорт,— сказав другий урядовець, — то їдьте в Енгадін чи в Мюррен. Я рішуче не можу погодитися з порадою, яку вам оце дають,— їхати задля зимового спорту в Монтре. 

— У Лез-Авані, що трохи вище від Монтре, можна прекрасно займатися будь-яким зимовим спортом.— Поборник Монтре люто зиркнув на свого колегу. 

— Панове,— сказав я,— на жаль, нам треба йти. Моя кузина дуже стомилася. Ми все-таки спробуємо поїхати в Монтре. 

— Вітаю вас.— Перший урядовець потис мені руку. 

— Думаю, ви ще пошкодуєте, що поїхали з Локарно,— сказав другий урядовець.— У кожному разі, в Монтре ви повинні зареєструватись у поліції. 

— З поліцією ніяких ускладнень не виникне, — запевнив мене перший урядовець. — Ви побачите, які гостинні й привітні тамтешні люди. 

— Щиро дякуємо вам обом, — сказав я.— Ваші поради для нас дуже цінні. 

— До побачення,— сказала Кетрін.— Щиро дякуємо вам обом. 

Вони, вклоняючись, провели нас до дверей, поборник Локарно трохи холоднувато. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж. 

— О боже, любий,— сказала Кетрін. — Невже не можна було втекти звідти раніш? 

Я сказав візникові назву готелю, що його нам порадив один з урядовців. Він підібрав віжки. 

— Ти забув про варту,— сказала Кетрін. 

Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір. 

— Я ще не маю швейцарських грошей,— сказав я. 

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив, і ми поїхали до готелю. 

— Чого це ти вирішила обрати Монтре? — спитав я Кетрін.— Ти справді хочеш туди? 

— Це перша назва, що спала мені на думку,— відказала вона.— Там зовсім непогано. Ми зможемо знайти собі оселю десь у горах. 

— Ти хочеш спати? 

— Та я, здається, вже сплю. 

— Сьогодні ми добряче виспимось. Бідолашна Кет, така була для тебе довга й важка ніч. 

— Мені було хороше,— сказала Кетрін.— Особливо коли ти розпинав парасоль замість вітрила. 

— Ти вже віриш, що ми у Швейцарії? 

— Ні, я боюся, що ось зараз прокинусь, і все це неправда. 

— Я теж. 

— Але ж це правда, любий? I я оце не їду проводжати тебе на міланський вокзал? 

— Сподіваюсь, що ні. 

— Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди. 

— Я наче п'яний і нічого не тямлю, — сказав я. 

— Покажи мені свої руки. 

Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса. 

— Бракує тільки діри між ребрами,— сказав я. 

— Не гніви бога. 

Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею. 

— Бідолашні мої руки, — мовила Кетрін. 

— Не доторкайся,— сказав я.— Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо? 

— До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли? 

— Туди,— сказав я,— Усе гаразд, Кет. 

— Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'яний. 

— Я таки зовсім п'яний,— сказав я.— Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний. 

— Ти просто натомився, любий. Усе буде добре. Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи. 

— Мені й так добре,— сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю. 

— Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. I стільки не спав. 

— А все ж таки ми тут. 

— Так, ми справді тут. 

Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель. 






Книга п'ята






Розділ XXXVIII





Тієї осені сніг випав пізно. Ми мешкали в рубленому дерев'яному будинку серед сосон на схилі гори, і вночі брав мороз, так що на ранок вода у двох глечиках на туалетному столику вкривалася тонкою крижаною кірочкою. Рано-вранці до кімнати приходила пані Гуттінген, зачиняла вікна й розпалювала вогонь у високій кахляній грубі. Соснові дрова тріщали й розкидали іскри, а потім вогонь у грубі починав гуготіти, і пані Гуттінген приходила вдруге й приносила оберемок товстих полін до груби та глечик з гарячою водою. А коли в кімнаті ставало тепло, подавала сніданок. Ми снідали, сидячи на ліжку, й бачили за вікном озеро, а за озером, на французькому боці, гори. На вершинах гір білів сніг, а озеро було сталево-сіре, з голубим полиском. 

Повз будинок проходила дорога в гори. Колію та валкu подовж неї скувало морозом, і вони були мов залізні, а дорога вперто бралася вище гаєм, а тоді, оперезавши гору, виходила туди, де були луки, і сінники, і хатини на луках край гаю над долиною. Долина була глибока, і низом її текла річечка, що вливалася в озеро, і коли вітер віяв з долини, чути було, як вода дзюрчить між камінням. 

Часом ми звертали з дороги і йшли стежкою через сосновий гай. У гаю земля під ногами була пругка, мороз ще не скував її так, як дорогу. Проте й стужавіла дорога нас не лякала, бо наші черевики були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах уганялися в мерзлу землю, отож пройтись у таких черевиках дорогою було приємно, І це підносило дух. Та хороше було йти і гаєм. 

Перед будинком, де ми оселилися, гора круто спадала до невеликої низини понад озером, і сонячними днями ми сідали на веранді, й нам видно було звивисту дорогу, що збігала вниз, і тераси виноградників на схилі другої, меншої гори, де лози вже скинули листя на зиму; і поля, переділені кам'яними огорожами, а нижче, за виноградниками,— міські будинки на вузькій рівнині понад берегом озера. На озері був острівець з двома деревами, і ті дерева скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. Гори по той бік озера були стрімкі й гостроверхі, і ген за озером, між двома гірськими пасмами, розляглася пласка долина Рони, а ще далі, де її перетинали гори, стояла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена вершина, вона здіймалася над усією долиною, але так далеко, що навіть не кидала на неї тіні. 

Коли сонце добре пригрівало, ми обідали на веранді, а іншим часом їли нагорі, в невеликій кімнатці з нефарбованими дерев'яними стінами й великою грубою в кутку. Ми накупили в місті книжок та журналів, серед них був і «Гойль»41, і ми навчилися багатьох картярських ігор для двох осіб. Та невеличка кімната з грубою була нашим денним помешканням. У ній стояло двоє зручних крісел і столик з книжками та журналами, а в карти ми грали на обідньому столі, коли з нього прибирали посуд. Пан і пані Гуттінгени мешкали внизу, і ми часом чули, як вони гомонять вечорами проміж себе: їм теж було хoроше вдвох. Він був колись метрдотелем, а вона працювала покоївкою в тому самому готелі; потім вони призбирали грошей і купили цей будинок. Вони мали сина, що вчився на метрдотеля в Цюріху. Внизу була кімната, де вони продавали вино та пиво, і ввечері ми часом чули, як на дорозі перед будинком спинялися візки і чоловіки йшли східцями до тієї пивнички промочити горло. 

У передпокої за дверима, нашої кімнати стояв ящик з дровами, і я брав звідти поліна й підкладав у грубу. Та ми не засиджувались допізна. Ми йшли потемки до нашої великої спальні, і, роздягнувшись, я відчиняв вікна й бачив нічне небо, і холодні зорі, і сосни внизу під вікном, а тоді мерщій лягав у ліжко. Так приємно було лежати в ліжку, і дихати холодним чистим повітрям, і бачити за вікном ніч. Ми спали міцно, а коли я й прокидався вночі, то знав, що причина лиш одна, і тоді тихенько, щоб не збудити Кетрін, зсував з себе перину й знову засинав, угрітий і з відчуттям полегкості під тоншими укривалами. Війна видавалася такою ж далекою, як ото футбольний турнір у чужому коледжі. Одначе з газет я знав, що бої в горах ще точаться, бо й досі не випав сніг. 






Інколи ми спускалися схилом гори до Монтре. Вниз вела стежка, але вона була надто крута, отож ми звичайно вирушали дорогою і йшли тією широкою мерзлою колією між полів, а далі поміж кам'яними огорожами виноградників, а ще далі вниз — між будиночками сіл, що лежали при дорозі. Сіл було троє: Шерне, Фонтаніван і ще одне, назву його я забув. Ідучи далі дорогою, ми поминали старовинний замок з нетесаного каменю, що стояв на уступі гори серед засаджених виноградниками терас, де кожна лоза була підв'язана до тички, й усі ті лози стояли сухі та побурілі, і земля чекала снігу, а озеро ген унизу лежало пласке й сіре, мов сталь. Нижче від замку дорога довго йшла положисто, а потім звертала праворуч і, вже забрукована, круто спускалася в Монтре. 

Знайомих у Монтре ми не мали. Ми гуляли берегом озера й бачили лебедів і незліченних чайок та морських ластівок, що миттю злітали вгору, тільки-но ти до них наближався, і жалісно квилили, позираючи на воду під собою. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що, пливучи, залишали по собі слід на воді. У місті ми ходили головною вулицею і роздивлялися на вітрини крамниць. Там було багато великих готелів, закритих на зиму, але крамниці здебільшого були відчинені, і нас там радо зустрічали. Була на головній вулиці й гарна перукарня, куди Кетрін ходила робити зачіску. Власниця її завжди усміхалась, і то була єдина людина, яку ми знали в Монтре. Кетрін залишалася там, а я йшов до пивного бару, й пив темне мюнхенське пиво, і читав газети. Я читав „Corriere della Sera" й англійські та американські газети, що надходили з Парижа. Всі оголошення були замазані чорним — на думку властей, це позбавляло ворога змоги використовувати їх з метою зв'язку. То було безрадісне читання. Скрізь і всюди велося препогано. Я сидів собі в кутку з важким кухлем темного пива та розкритим паперовим мішечком присолених бубличків, і залюбки жував їх, бо вони добре смакували до пива, і читав про лихоліття. Я думав, що Кетрін зайде по мене, але вона все не йшла, отож я поклав газети на поличку, заплатив за пиво й рушив вулицею їй назустріч. День був по-зимовому холодний і похмурий, навіть камінь будинків здавався холодним. Кетрін і досі була в перукарні. Господиня завивала їй волосся. Я сидів у невеличкій кабіні й дивився. Це видовище збуджувало мене, а Кетрін усміхалася й розмовляла зі мною, і мій голос був трохи захриплий від збудження. Щипці приємно поклацували, і я бачив Кетрін у трьох дзеркалах, і в кабіні було тепло й затишно. Нарешті господиня уклала Кетрін коси, і Кетрін подивилася в дзеркало й трохи змінила зачіску, витягши й заколовши кілька шпильок, а тоді підвелася з крісла. 

— Пробач, що змусила тебе так довго чекати. 

— Мосьє цікаво було подивитися. Правда ж, мосьє? — усміхнулася господиня. 

— Авжеж,— сказав я. 

Ми вийшли з перукарні й рушили вулицею. Було по-зимовому холодно, віяв вітер. 

— Ой люба, я так тебе кохаю, — сказав я. 

— Добре нам живеться, правда? — мовила Кетрін.— Слухай, ходімо й замість чаю поп'ємо десь пива. Це корисно для малої Кетрін. Вона не буде так рости. 

— Мала Кетрін,— сказав я. — Ото ледарка. 

— Вона молодець,— сказала Кетрін. — З нею майже ніякого клопоту. Лікар каже, що пиво мені корисне, щоб вона не так росла. 

— Якщо ти не даси їй рости й вона народиться хлопцем, з нього зможе вийти жокей. 

— Я думаю, коли вже ми таки матимем цю дитину, нам доведеться одружитись, — сказала Кетрін. Ми сиділи в пивному барі за столиком у кутку. Надворі починало смеркати. Було ще рано, але день випав похмурий, і сутеніло швидко. 

— Ми можем одружитися й тепер,— сказав я. 

— Ні,— заперечила Кетрін.— Тепер соромно. Надто добре все видно. Я нізащо не піду брати шлюб отака. 

— Шкода, що ми не одружилися раніш. 

— Еге ж, мабуть, так було б краще. Тільки коли ж ми могли одружитися, любий? 

— Не знаю. 

— Зате я знаю одне: не піду я брати шлюб отакою статечною дамою. 

— Де ти там статечна. 

— Ще й яка, любий. Перукарка питала мене, чи це в нас перша дитина. То я сказала неправду: мовляв, ми маємо вже двох хлопчиків та двоє дівчаток. 

— Коли ж ми одружимось? 

— Коли захочеш, ось нехай тільки я знову схудну. Треба буде влаштувати бучне весілля, і щоб усі думали: яка гарна пара молодят. 

— А тебе не смутить, що ми не одружені? 

— Любий, чого б воно мало мене смутити? Єдиний раз мені було смутно в Мілані, коли я відчула себе повією, але це тривало всього кілька хвилин, та й причиною був отой номер у готелі. Хіба я не добра тобі дружина? 

— Ти чудова дружина. 

— То й не будь таким буквоїдом, любий. Я вийду за тебе заміж, тільки-но знову схудну. 

— Гаразд. 

— Як по-твоєму, чи не випити мені ще кухоль пива? Лікар каже, що в мене трохи завузькі стегна й що краще не давати малій Кетрін дуже рости. 

— А що він ще каже? — стривоживсь я. 

— Нічого. У мене чудовий кров'яний тиск, любий. Він просто не надивується на мій тиск. 

— Що він каже про твої завузькі стегна? 

— Нічого. Анічогісінько. Каже, що мені не треба кататись на лижах. 

— Він має рацію. 

— Він сказав, що коли я не каталася раніш, то тепер запізно починати. Власне, кататися й можна б, тільки так, щоб не падати, 

— Жартівник він, як я бачу. 

— Він добрий лікар, правда. Ми звернемось до нього, коли настане час родитися дитині. 

— А ти не питала його, чи не слід тобі одружитися? 

— Ні. Я сказала, що ми вже чотири роки як одружені. Розумієш, любий, коли я вийду за тебе заміж, то стану американкою, а за американським правом дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб. 

— Де це ти таке розкопала? 

— У нью-йоркському «Всесвітньому альманасі», в бібліотеці. 

— Ти просто чудо. 

— Я така рада, що буду американкою, і ми поїдемо в Америку, правда ж, любий? Мені хочеться побачити Ніагарський водоспад. 

— Ти в мене розумниця. 

— I ще я хотіла щось побачити, але забула що. 

— Чікагські бойні? 

— Ні. Не можу пригадати. 

— Хмарочос Вулворта? 

— Ні. 

— Великий каньйон? 

— Ні. Але його теж хочу побачити. 

— То що ж? 

— Золоті Ворота! Ось що. Де Золоті Ворота? 

— У Сан-Франціско. 

— Ось туди ми й поїдемо. Я так чи так хочу побачити Сан-Франціско. 

— Гаразд. Поїдемо туди. 

— А тепер їдьмо до себе нагору. Гаразд? Коли там поїзд? 

— На початку шостої. 

— От і поїдемо. 

— Гаразд. А тим часом я вип'ю ще кухоль пива. 

Коли ми вийшли й попростували вулицею, а потім піднімалися сходами до станції, було дуже холодно. З Ронської долини віяв студений вітер. У вітринах крамниць світилося, і ми піднялись крутими кам'яними сходами на вищу вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Електропоїзд уже стояв біля перону, і всі вагони були освітлені. На спеціальному циферблаті був позначений час відходу. Стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на перонний годинник. Було п'ять хвилин на шосту. Коли ми заходили у вагон, я побачив, як із станційного буфету вийшли машиніст і кондуктор. Ми сіли й спустили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але крізь вікно пішло свіже холодне повітря. 

— Стомилася, Кет? — запитав я. 

— Ні. Мені добре. 

— Нам недалеко їхати. 

— Я люблю цю дорогу,— сказала вона. — Не турбуйся за мене, любий. Я почуваю себе добре. 






Сніг випав лише за три дні до різдва. Одного ранку ми прокинулись і побачили, що йде сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гуготів огонь, і ми дивились, як за вікнами мете сніг. Пані Гуттінген забрала посуд від сніданку й підклала в грубу дров. Надворі була справжня хурделиця. Пані Гуттінген сказала, що мести почало десь близько півночі. Я підійшов до вікна й визирнув надвір, але вже за дорогою нічого не було видно. Скрізь довкола бурхав сніговій. Я повернувся до ліжка, і ми лежали й розмовляли. 

— Оце б тепер на лижах покататися, — сказала Кетрін. — Просто злість бере, що мені не можна. 

— Ми дістанемо санки й з'їжджатимем дорогою. Для тебе це буде не гірш, як в екіпажі. 

— А не кидатиме? 

— Побачимо. 

— От якби не дуже кидало. 

— Зараз устанемо, а тоді підем прогуляємось по снігу. 

— Перед обідом,— сказала Кетрін,— щоб нагуляти апетит. 

— Я й так завжди хочу їсти. 

— Я теж. 

Ми вийшли на сніговій, але кругом були такі замети, що йти десь далеко просто не випадало. Я рушив уперед, прокладаючи стежку до станції, однак ми йшли дуже довго, поки дісталися туди. Мело так, що ми майже нічого не бачили, та врешті добрели до невеличкого пристанційного заїзду, обчистили одне одного віничком і, сівши на лаву, замовили вермуту. 

— Оце сьогодні заметіль,— сказала буфетниця. 

— Еге ж. 

— Цього року сніг упав пізно. 

— Еге ж. 

— А можна, я з'їм шоколадку? — спитала Кетрін.— Чи вже скоро обідати? Я весь час хочу їсти. 

— Ну то й з'їж,— сказав я. 

— Я візьму з горіхами,— сказала Кетрін. 

— Вони таки смачні,— сказала буфетниця.— Я сама їх найдужче люблю. 

— А я вип'ю ще вермуту,— сказав я. 

Коли ми вийшли і рушили назад, нашу стежку вже геть замело снігом. На місці глибоких слідів були тільки ледь помітні ямки. Сніг шугав нам просто в обличчя й заліплював очі. Ми почистились і пішли до себе нагору обідати. Обід подавав пан Гуттінген. 

— Завтра вже можна й на лижі,— сказав він. — Ви вмієте, пане Генрі? 

— Ні. Але хочу навчитися. 

— То легко навчитеся. На різдво приїздить мій син, він вас навчить. 

— От і добре. Коли він приїде? 

— Завтра ввечері. 

Коли ми сиділи по обіді в своїй невеличкій кімнаті біля груби й дивилися, як за вікном мете сніг, Кетрін спитала: 

— А ти не хотів би, любий, поїхати кудись без мене, побути в чоловічому товаристві, покататись на лижах? 

— Ні. З якої б то речі? 

— Мабуть же, тобі часом хочеться побачити й інших людей, крім мене. 

— А тобі хочеться бачити когось іншого? 

— Ні. 

— Мені теж ні. 

— Я знаю. Але між нами є різниця. Я чекаю дитини, отож мені добре нічого не робити. Я знаю, що стала страшенно дурна й надміру балакуча, тим-то й думаю: може б, ти краще кудись поїхав, щоб я тобі не обридла. 

— Ти хочеш, щоб я поїхав? 

— Ні. Я хочу, щоб ти був зі мною. 

— Саме так я й збираюся вчинити. 

— Присунься до мене,— сказала вона. — Я хочу помацати твою гулю. Ой, яка велика.— Вона провела пальцями по гулі в мене на голові. — Любий, ти не хотів би відростити бороду? 

— А ти хочеш, щоб я відростив? 

— Було б кумедно. Цікаво ж побачити, який ти будеш з бородою. 

— Гаразд. Відрощу. Ось зараз же й почну. Чудова думка. Хоч якесь діло буде. 

— Тебе гнітить, що ти не маєш ніякого діла? 

— Ні. Навпаки, подобається. Мені так дуже добре. А тобі хіба ні? 

— Мені чудово. Але я боялася, що тепер, коли я така товста, тобі може бути нудно зі мною. 

— Ой Кет, ти не уявляєш собі, як я тебе кохаю. 

— Навіть отаку? 

— Та яку завгодно. Мені так хороше. Ну скажи, хіба нам погано живеться? 

— Мені добре, але я думала, може, в тебе неспокійно на душі. 

— Ні. Часом мене бере цікавість, як там на фронті й що з людьми, яких я знав, але я тим не переймаюсь. Я ні про що довго не думаю. 

— Про кого тобі цікаво б знати? 

— Про Рінальді, про нашого священика й про багатьох інших знайомих. Але я не довго думаю про них. Я не хочу думати про війну. З нею в мене все покінчено. 

— А про що ти думаєш оце зараз? 

— Ні про що. 

— Ні, ти про щось думав. Скажи. 

— Думав, чи справді у Рінальді сифіліс. 

— Оце і все? 

— I все. 

— А в нього сифіліс? 

— Не знаю. 

— Добре, що в тебе його нема. У тебе ніколи не було чогось такого? 

— Трипер був. 

— Не хочу цього знати. А тобі було боляче, любий? 

— Дуже. 

— Хотіла б я, щоб і в мене він був. 

— Ти не можеш цього хотіти. 

— А от хочу. Я хотіла б, щоб він був і в мене й щоб я в усьому була така, як ти. I ще хотіла б побачити всіх жінок, яких ти мав, щоб тепер висміювати їх перед тобою. 

— Ото була б мила картина. 

— Те, що в тебе був трипер, теж аж ніяк не миле. 

— Я знаю. Дивись, який сніг. 

— Я краще дивитимусь на тебе. Любий, а чом тобі не відростити чуприну? 

— Як це відростити? 

— Ну щоб була трохи довша. 

— Вона й так досить довга. 

— Ні, відрости її ще трохи, а я обріжу свої коси, і ми з тобою будем однакові, тільки я білява, а ти чорнявий. 

— Я не дам тобі обрізати коси. 

— А кумедно було б. Та й набридли вони мені. Уночі в ліжку з ними така морока. 

— Мені вони подобаються. 

— А короткі не сподобалися б? 

— Може, й сподобалися б. Але подобаються такі. 

— А може, й гарно було б з короткими. Тоді ми обоє були б однакові. Ой любий, я так прагну тебе, що й сама хочу бути тобою. 

— А ти і є я. Ми з тобою одне. 

— Я знаю. Уночі воно так. 

— Уночі нам чудово. 

— Я хочу, щоб ми зовсім злилися в одне. Не хочу, щоб ти кудись їхав. То я просто так сказала. Ти поїдь, як хочеш. Але швидше вертайся. Я ж бо, любий, узагалі не живу, коли я не з тобою. 

— Ніколи я від тебе не поїду, — сказав я.— Я нічого не вартий без тебе. Як немає тебе — немає і життя. 

— А я хочу, щоб у тебе було життя. Щоб у тебе було дуже хороше життя. Але ми проживем його разом, правда ж? 

— То як, не відрощувати мені далі бороду чи нехай росте? 

— Нехай росте. Відрощуй. Ото буде дивина. Може, вона вже на новий рік виросте. 

— А тепер хочеш, пограємо в шахи? 

— Я б краще погралася з тобою. 

— Ні, будемо грати в шахи. 

— А потім пограємось? 

— Еге ж. 

— Ну гаразд. 

Я дістав шахівницю й поставив фігури. Надворі не вщухала заметіль. 

Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. У вікно світив місяць, і на ліжко падала тінь віконної рами. 

— Ти не спиш, любий? 

— Ні. А тобі чого не спиться? 

— Я оце прокинулась і думаю собі, яка я була навіжена, коли ми тільки-но познайомились. Ти пригадуєш? 

— Трішечки була навіжена, ледь-ледь. 

— А тепер ніколи така не буваю. Тепер мені чудово. Це слово у тебе так гарно виходить, Ну скажи — «чудово». 

— Чудово. 

— Ой ти мій милий. I я тепер уже не навіжена. Я дуже, дуже щаслива. 

— Ну спи, спи, — сказав я. 

— Добре. Давай заснем обоє разом. 

— Добре. 

Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про всяке й дивлячись, як Кетрін спить і місяць освітлює її обличчя. А тоді й собі заснув. 






Розділ XXXIX





На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги. 

У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Gluhwein42, і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ми виходили звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць. 

То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками. 

— У тебе розкішна борода,— сказала Кетрін.— Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах? 

— То гірський мисливець, вони полюють на сарн,— сказав я.— А сережки нібито допомагають їм краще чути. 

— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни? 

— Є, за Дан-де-Жаманом. 

— А цікаво було побачити лисицю. 

— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше. 

— То, мабуть, дуже приємно. 

— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж? 

— Незручно було б одягатися. 

— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би. 

— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий? 

— Не хочу. 

— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася. 

Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай. 

— А вона не стане між нами? Я кажу про малу. 

— Ні. Ми їй не дамо. 

— Як у нас із грішми? 

— Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова. 

— А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії. 

— Можливо. Треба буде щось їм написати. 

— Ти ще не написав? 

— Ні. Але чек їм надіслано. 

— Хвалити бога, що я не твоя родичка. 

— Я пошлю їм телеграму. 

— Ти що, зовсім їх не любиш? 

— Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось. 

— Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б. 

— Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти.— I трохи згодом я сказав: — Ходімо вже, якщо ти відпочила. 

— Я відпочила. 

Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний. 

— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін.— Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна. 

— Так мені краще, ніж без бороди? 

— По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене. 

Я промовчав. 

— Ти ж не будеш заперечувати, правда? 

— Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде. 

— Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся. 

— Чорт забирай,— сказав я,— я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене? 

— Еге ж. Хочу тебе занапастити. 






Розділ XL





Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу,— а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу. 

— Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста? 

— А ти як думаєш? — спитала Кетрін. 

— Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін? 

— Десь із місяць. Може, трохи більше. 

— Ми могли б тим часом пожити в Монтре. 

— А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там. 

— Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто. 

— Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано. 

— То коли поїдемо? 

— Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш. 

— Побачимо, як покаже себе погода. 

Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста. 

— Я все розумію, пане Генрі, — сказав пан Гуттінген.— Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода. 

— Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я. 

— Та певне ж, — сказав він. — А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям. 

— Гаразд, якщо у вас знайдеться місце. 

— Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро. 

— Я попереджу вас листом,— сказав я. 

Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками. 

— Хороші вони люди,— сказала Кетрін. 

— I так добре ставилися до нас. 

У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні — усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан. 

Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті. 

— Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона. 

— Чим? 

— Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне. 

— То можна купити. 

— Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати. 

— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою. 

— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей. 

— А от я набув. 

Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі. 

— Я замовлю тобі ще,— сказала вона. — Ти вже пробач. 

— Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко. 

— Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа. 

— На що? 

— На нашу домівку. 

— То почепи державні прапори. 

— Ой, заткни рота. 

— Ану скажи ще раз. 

— Заткни рота. 

— Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити. 

— А я й не хочу. 

— Тоді йди до мене на ліжко. 

— Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка.— Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном. 

— Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила. 

— Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину. 

— Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша. 

— Але я знову потоншаю, любий. 

— Ти й тепер тоненька. 

— Це тобі так здається, бо ти випив. 

— Одне віскі з содовою, тільки й того. 

— Зараз принесуть ще одне,— сказала вона. — А може, замовимо сюди й вечерю? 

— Добре було б. 

— I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома. 

— I пограємось, — додав я. 

— Я вип'ю трохи вина,— сказала Кетрін.— Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі. 

— Напевне,— сказав я.— У такому готелі мають бути італійські вина. 

У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової. 

— Дякую, — сказав я.— Поставте отут. I подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду. 

— Чи накажете подати суп? 

— Ти їстимеш суп, Кет? 

— Так, будь ласка. 

— Принесіть один суп. 

— Дякую, сер. 

Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі — то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя. 

— Про що ти думаєш, любий? 

— Про віскі. 

— А що саме? 

— Яка це чудова річ. 

Кетрін скривила обличчя. 

— Хай так,— сказала вона. 

Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими. 

Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила. 

Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом. 






РОЗДІЛ ХLI





Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку. 

— Тобі негаразд, Кет? 

— У мене якісь напади болю, любий. 

— Рівномірні? 

— Та ні, не дуже. 

— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні. 

Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов. 

— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін.— Здається, це таки воно. 

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві. 

— Як часто настають напади? — запитав він. 

— Як часто воно настає, Кет? 

— По-моєму, десь кожну чверть години. , 

— Тоді везіть її до лікарні,— сказав лікар.— Я теж одягнуся й зараз же поїду туди. 

Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована. 

— Я така рада, що вже почалося,— сказала вона.— Тепер ще трохи — і все воно буде позаду. 

— Ти в мене славна хоробра дівчинка. 

— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі. 

Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння. 

— До лікарні,— сказав я. 

Ми від'їхали від готелю й повернули нагору. 

Коли машина спинилася біля лікарні, я взяв валізу, і ми зайшли. За конторкою у вестибюлі сиділа жінка. Вона записала в книгу ім'я та прізвище Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віровизнання. Кетрін сказала, що вона невіруюча, і жінка поставила в тій графі риску. Ім'я та прізвище вона записала Кетрін Генрі. 

— Я проведу вас до вашої палати,— сказала жінка. 

Ми піднялися нагору в ліфті. Жінка відчинила двері, ми вийшли і рушили за нею коридором. Кетрін міцно трималася за мою руку. 

— Оце буде ваша палата,— сказала жінка. — Роздягніться, будь ласка, і лягайте. Отут для вас сорочка. 

— Я маю свою, — сказала Кетрін. 

— Вам краще надягти цю,— сказала жінка. 

Я вийшов і сів на стільці в коридорі. 

— Тепер можете зайти,— сказала мені жінка, відчинивши двері. 

Кетрін лежала на вузькому ліжку, в простій сорочці з прямокутним викотом, пошитій, як мені здалося, з грубого полотна. Вона усміхнулася до мене. 

— У мене вже справжні перейми,— сказала вона. Сестра держала її руку й відлічувала час між переймами за годинником. 

— Ого, як схопило,— сказала Кетрін. Я побачив це з її обличчя. 

— А де лікар? — запитав я сестру. 

— Спить унизу. Коли буде потрібно, він прийде. А тепер я маю дещо зробити мадам, — сказала сестра.— Вийдіть, будь ласка. 

Я вийшов у коридор. То був голий коридор з двома вікнами й довгим рядом зачинених дверей. У ньому пахло лікарнею. Я сидів на стільці і, втупивши очі в підлогу, молився за Кетрін. 

— Можете зайти,— сказала сестра. 

Я зайшов. 

— Привіт, любий,— сказала Кетрін, 

— Ну як? 

— Тепер уже часто.— Обличчя її скривилось. Потім вона всміхнулася. — Оце добре схопило. Може б, ви знов підклали руку мені під спину, сестро? 

— Гаразд, якщо це вам помагає. 

— Ти йди, любий,— сказала Кетрін.— Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться. 

— Перші пологи здебільшого тривалі,— сказала сестра. 

— Прошу тебе, йди поснідай,— сказала Кетрін. — У мене все добре, правда. 

— Я ще трохи побуду,— сказав я. 

Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась. 

— Іди, іди, любий,— сказала вона.— Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут.— Обличчя їй знову викривив біль.— О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене. 

— Ви маєте доволі часу, щоб поснідати,— сказала сестра. 

— Тоді я піду. До побачення, мила. 

— До побачення,— сказала Кетрін.— Поснідай там як слід і за мене. 

— А де тут можна поснідати? — спитав я сестру. 

— У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, — сказала вона. — Там уже має бути відчинено. 

Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош43. Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави. 

— Чого це ви так раненько? — спитав старий. 

— Привіз дружину до лікарні, має родити. 

— Он воно що. Ну, хай щастить. 

— Налийте мені ще склянку вина. 

Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака. 

— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро,— сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці. 

У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру. 

— Де мадам Генрі? 

— Одну жінку щойно взяли до родильної. 

— Де це? 

— Я вас проведу. 

Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга. 

— Я дам вам халат, і ви зможете зайти,— сказала сестра. — Прошу вас сюди. — Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. — Тепер можете йти туди. 

Я зайшов до кімнати. 

— Привіт, любий,— обізвалася Кетрін напруженим голосом.— Щось я небагато встигла. 

— Ви пан Генрі? — спитав лікар. 

— Так. Ну, як вона, докторе? 

— Усе добре, — відказав лікар. — Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми. 

— Ось зараз треба, — сказала Кетрін. 

Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, як Кетрін почала глибоко й часто дихати. Потім відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль. 

— Цього разу не дуже схопило. А от перед цим було дуже сильно. Та доктор зробив так, наче то й не мені боліло, правда ж, докторе? — Голос її звучав якось дивно. На слові «доктор» він підвищився. 

Лікар усміхнувся. 

— Ой, знову треба, — сказала Кетрін. Вона притиснула маску до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихо застогнала, тоді зняла маску і всміхнулася. — Оце добре схопило,— сказала вона. — Дуже добре. Ти не тривожся, любий. Іди собі. Піди ще раз поснідай. 

— Я буду тут,— сказав я. 







Ми приїхали до лікарні десь перед ранком, годині о третій. Опівдні Кетрін усе ще була в родильній. Перейми знов послабли. Вона мала стомлений і змарнілий вигляд, але духом не занепадала. 

— Нема з мене пуття, любий,— сказала вона.— Така досада. Я ж думала, що народжу легко. А воно... ой, знову...— Вона схопила маску й притулила її до обличчя. Лікар повернув диск і стежив за нею. За хвилину все минуло.— Ні, цей раз не дуже,— сказала вона. Тоді всміхнулася. — Мені так подобається наркоз. Просто чудо. 

— Ми візьмемо трохи з собою додому,— сказав я. 

— Ось зараз буде,— швидко мовила Кетрін. Лікар повернув диск і поглянув на годинник. 

— Як часто тепер? — спитав я. 

— Приблизно через хвилину. 

— Ви ще не снідали? 

— Зараз піду перекушу,— сказав він. 

— Вам неодмінно треба попоїсти, докторе,— сказала Кетрін.— Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз? 

— Коли хочете, можна,— відказав лікар.— Повертайте до цифри два. 

— Зрозуміло,— сказав я. На диску був покажчик, що обертався з допомогою регулятора. 

— Зараз треба,— мовила Кетрін. Вона міцно притисла маску до обличчя. 

Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін пустила маску, відвів його назад. Я був задоволений, що лікар приставив мене хоч до якогось діла. 

— Це ти сам пустив, любий?— спитала Кетрін. Вона погладила мене по руці. 

— Авжеж. 

— Який же ти славний. — Вона трохи сп'яніла від наркозу. 

— Я снідатиму в сусідній кімнаті, — сказав лікар.— Як треба буде, зможете зразу ж покликати мене. 

Крізь відчинені двері я бачив, як він їсть, а коли трохи перегодя позирнув туди знову, він лежав на канапці й курив сигарету. Тим часом Кетрін дедалі дужче знесилювалася. 

— Як по-твоєму, розроджусь я врешті чи ні? 

— Ну аякже. 

— Я силкуюсь як тільки можу. Штовхаю його, штовхаю, а воно все не йде. Ось зараз буде. Дай, дай... 

О другій годині я пішов підобідати. У кав'ярні було кілька чоловік, на столиках перед ними стояла кава й чарки з вишнівкою і марком44. Я сів за столик. 

— Попоїсти щось є? — запитав офіціанта. 

— Година підобідку вже скінчилась. 

— Хіба ви не маєте чогось на замовлення? 

— Можу подати choucroute45. 

— Несіть choucroute і кухоль пива. 

— Великий чи малий? 

— Великий світлого. 

Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала. 

Доївши choucroute, я знову подався до лікарні. Тепер на вулиці було чисто. Сміттєві відра зникли. День був хмарний, але вряди-годи крізь хмари прозирало сонце. Я піднявся ліфтом нагору, вийшов і рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я надягнув його і зашпилив ззаду на шиї. Тоді поглянув у дзеркало й побачив самого себе в подобі якогось бородатого лікаря-самозванця. Я пішов у кінець коридора до родильної. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не озивався, отож я натиснув клямку і зайшов. Лікар сидів біля Кетрін. Сестра робила щось у другому кінці кімнати. 

— А осьде й ваш чоловік, — сказав лікар. 

— Ой любий, у мене такий чудовий доктор,— сказала Кетрін дивним голосом.— Він розповідав мені таку чудову історію, а коли вже так боліло, що несила терпіти, робив, щоб я нічого не відчувала. Він просто золото. Ви золото, докторе. 

— Ти сп'яніла від наркозу,— сказав я. 

— Я знаю,— відказала Кетрін.— Але не треба про це говорити.— А тоді: — Ой, дайте. Дайте. 

Вона схопила маску й задихала глибоко й уривчасто, так що в масці аж хлипало. Тоді зітхнула з полегкістю, і лікар простяг ліву руку й зняв з неї маску. 

— Цього разу схопило не на жарт,— сказала Кетрін. 

Голос її звучав дивно.— Тепер я не помру, любий. Я вже перейшла ту межу, де могла померти. Ти радий? 

— Тільки не повертайся більш на ту межу. 

— Ні, ні. Та я вже й не боюся. Я не помру, любий. 

— Ви не вчините такої дурниці,— сказав лікар.— Ви ж не хочете померти й залишити свого чоловіка напризволяще. 

— Ну звісно, що ні. Я не помру. Я не хочу померти. Просто безглуздо було б померти. Ось зараз буде. Дайте. 

Трохи згодом лікар сказав: 

— Пане Генрі, вийдіть, будь ласка, на кілька хвилин, поки я зроблю огляд. 

— Він хоче побачити, як мої успіхи,— сказала Кетрін.— А потім ти повернешся, любий. Правда ж, докторе? 

— Авжеж,— відповів лікар. — Я пошлю сказати, коли буде можна. 

Я вийшов за двері й рушив коридором до палати, де Кетрін мала лежати після пологів. Там я сів на стілець і розглянувся навколо. У кишені в мене була газета, яку я купив, коли ходив їсти, і я взявся читати. Надворі почало сутеніти, і я ввімкнув світло. Та невдовзі облишив газету, вимкнув світло й став дивитись, як надворі заходить вечір. Я подумав: дивно, чому це лікар досі не присилає по мене. А може, вважає за краще, щоб мене там не було. Мабуть, він просто хотів, щоб я на якийсь час пішов звідти. Я поглянув на годинник. Якщо він не пришле нікого ще десять хвилин, я піду туди сам. 

Бідолашна моя люба Кетрін. Ось яка розплата за те, що ми спали разом. Ось вона, та пастка. Ось що мають люди за те, що кохають одне одного. Ще хвалити бога, що є наркоз. А як мучились раніш, коли ще не було знеболювання? Як почалось — і так ото наче між жорна. Кетрін хоч добре почувала себе, поки ходила вагітна. Зовсім непогано. Її, здається, навіть не нудило. I ніщо їй особливо не дошкуляло, аж до останнього дня. А от наприкінці її таки спіймано. Від цього нікуди не втечеш. Не втечеш, хай йому чорт! I те саме було б, хоч би ми й сто разів одружилися. А що, як вона помре? Ні, вона не помре. Від пологів тепер не помирають. Це так усі чоловіки собі думають. Ну, а все-таки що, як вона помре? Вона не помре. Просто їй тепер тяжко. Перші пологи майже завжди тривалі. Їй просто тяжко. Потім ми казатимем, як було тяжко, а Кетрін казатиме, що не так уже й тяжко. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але все-таки що, як помре? Не може вона померти, кажу тобі. Не будь дурнем. Просто їй тяжко. Просто їй самою природою призначені ці муки. Просто в неї перші пологи, а вони здебільшого бувають тривалі. Так, але що, як вона помре? Вона не може померти. Чого б то вона мала померти? З якої речі? Просто має народитися дитина, супутний плід наших ночей у Мілані. Вона завдає чимало турбот, а потім народжується, і ти доглядаєш її і, можливо, починаєш любити. Але що, як вона помре? Вона не помре. А що, як усе-таки помре? Не помре. З нею все гаразд. А що, як усе-таки помре? Не може вона померти. А що, як усе-таки помре? Що тоді, га? Що, як вона помре? 

До палати зайшов лікар. 

— Ну, як там посувається, докторе? 

— Не посувається. 

— Як це розуміти? 

— А отак, як є. Я оглянув її...— Він детально розповів про наслідки огляду.— Потім зачекав, щоб побачити, як піде далі. Та не йде ніяк. 

— Що ж ви порадите? 

— Тут може бути дві ради. Або накладати щипці, що загрожує розривами і взагалі небезпечне, навіть поза тим, що може зашкодити дитині, або ж зробити кесарів розтин. 

— А яка небезпека кесаревого розтину? Що, як вона помре? 

— Не більша, ніж за звичайних пологів. 

— Ви самі його зробите? 

— Так. З годину піде на те, щоб приготувати все до операції і зібрати потрібних людей. Може, трохи менше. 

— Яка ваша думка? 

— Я радив би кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй розтин. 

— Які можуть бути наслідки? 

— Ніяких. Тільки шрам. 

— А інфекція? 

— Тут небезпека інфекції менша, ніж із щипцями. 

— А що, як просто чекати й нічого не робити? 

— Кінець кінцем щось робити доведеться. Пані Генрі вже й так дуже знесиліла. Чим скоріш зробити операцію, тим безпечніш для неї. 

— То робіть якомога скоріш, — сказав я. 

— Піду дам розпорядження. 

Я зайшов до родильної. Кетрін лежала на столі, огрядна під простиралом, дуже бліда й стомлена. 

— Ти сказав йому робити? — спитала вона. 

— Так. 

— От і чудово. Тепер за годину все минеться. А то я вже не можу, любий. Просто духу пускаюся. Дай, дай, будь ласка. Ні, не помагає. Ой, не помагає! 

— Дихай глибше. 

— Я дихаю. Ой, не помагає більше. Не помагає! 

— Дайте інший балон,— сказав я сестрі. 

— Це новий балон. 

— Я дуже дурна, любий,— сказала Кетрін.— Але воно більш не помагає.— Вона заплакала. — Ой, я так хотіла народити цю дитину й не завдавати нікому турбот, а тепер от уже геть знемоглась і просто пускаюся духу, а воно нічого не помагає. Ой любий, зовсім не помагає. Нехай би я краще померла, аби тільки все це скінчилось. Ой любий, прошу тебе, визволи мене від мук. Ось зараз буде. Ой, ой, ой! — Вона, схлипуючи, дихала під маскою.— Не помагає. Не помагає. Не помагає. Ти не зважай на мене, любий. Не плач, прошу тебе. Не зважай на мене. Я просто геть знемоглася. Бідолашний ти мій. Я так люблю тебе, і знов візьму себе в руки. Ось зараз візьму себе в руки. Невже мені не можуть чогось дати? Якби мені щось дали! 

— Зараз тобі поможе. Я викручу до кінця. 

— Ось зараз дай. 

Я повернув диск до кінця, і коли вона задихала важко й глибоко, її рука на масці розслабла. Я спинив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася десь ген здалека. 

— Було чудово, любий. Ой, ти такий добрий до мене. 

— Наберися духу, бо не можна весь час так робити. Це може вбити тебе. 

— Нема вже в мене духу, любий. Я геть зломлена. Мене зломили. Тепер я знаю, що це таке. 

— З усіма таке буває. 

— Але ж це жах. Полишають тебе отак мучитись, аж поки геть зломлять. 

— За годину все минеться. 

— Як добре. Любий, я не помру, правда ж? 

— Ні. Я обіцяю тобі, що не помреш. 

— Бо я не хочу померти й залишити тебе самого. Але я так стомилась, і мені здається, що я помру. 

— Дурниці. Всім так здається. 

— Часом я навіть певна, що помру. 

— Ти не помреш. Ти не можеш померти. 

— А що, як помру? 

— Я тобі не дозволю. 

— Ой, дай швидше. Дай, дай! — I трохи згодом: — Ні, я не помру. Я сама собі не дозволю померти. 

— Звісно, що ні. 

— Ти весь час будеш зі мною? 

— Але не дивитимусь. 

— Гаразд, просто будь близько. 

— Авжеж. Я весь час буду близько. 

— Ти такий добрий до мене. Ану дай, дай. Дай ще. Не помагає! 

Я повернув диск до трійки, потім до четвірки. Мені хотілося, щоб швидше прийшов лікар. Я боявся цифр за двійкою. 






Нарешті прийшов ще один лікар та дві сестри, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатами, і ми рушили. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитись біля стіни, щоб дати їм місце; потім нагору, двері відчинено, і з ліфта, і на гумових шинах у кінець коридора до операційної. Я не впізнав лікаря в масці та білій шапочці. Був там і другий лікар та кілька сестер. 

— Нехай дадуть мені щось,— сказала Кетрін.— Нехай дадуть мені щось. Ой докторе, прошу вас, дайте мені щось таке, щоб помогло! 

Один з лікарів наклав їй на обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив ясно освітлений невеличкий амфітеатр операційної. 

— Ви можете зайти в другі двері й сісти там нагорі,— сказала мені сестра. 

На галерейці за бар'єром стояли лави, і звідти видно було операційний стіл та лампи над ним. Я подивився на Кетрін. Обличчя її закривала маска, і тепер вона лежала тихо. Сестри викотили ноші вперед. Я повернувся й пішов коридором. До виходу на галерею поспішали дві сестри. 

— Кесарів розтин,— сказала одна.— Зараз робитимуть кесарів розтин. 

Друга засміялася: 

— Ми вчасно прийшли. От пощастило, правда? — Вони зайшли в двері до галереї. 

Пройшла ще одна сестра. Вона теж поспішала. 

— Заходьте туди. Заходьте,— сказала вона. 

— Ні, я побуду тут. 

Вона швидко зникла за дверима. Я походжав по коридору. Зайти я боявся. Я виглянув у вікно. Надворі було вже темно, але в світлі з вікна я побачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати в кінці коридора й обдивився наклейки на пляшках у скляній шафі. Потім вийшов і став у порожньому коридорі, втупивши очі в двері операційної. 

Вийшов незнайомий мені лікар і з ним сестра. Він тримав обома руками щось схоже на щойно облупленого кроля і швидко попростував з ним коридором, а тоді зайшов у якісь двері. Я підійшов до тих дверей і побачив, як вони роблять щось новонародженому немовляті. Лікар підняв його і показав мені. Він держав його за ніжки й поплескував. 

— З ним усе гаразд? 

— Справжній богатир. На добрих п'ять кілограмів потягне. 

Я нічого до нього не відчував. Неначе він не мав до мене ніякого відношення. У мене не було батьківського почуття. 

— Невже ви не пишаєтеся сином? — запитала сестра. Вони обмивали його і в щось загортали. Я побачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помітив, щоб він рухався, й не чув крику. Лікар знов узявся щось йому робити. Він мав стурбований вигляд. 

— Ні,— відказав я.— Він мало не вбив свою матір. 

— Та воно ж не винне в цьому, бідолашне маля. Хіба ви не хотіли хлопчика? 

— Ні, — сказав я. 

Лікар і досі не облишав його. Він держав його за ніжки й плескав. Мені не хотілося бачити цього далі. Я вийшов у коридор. Тепер я міг піти подивитися. Я зайшов у двері й трохи спустився галереєю. Сестри, що сиділи біля самого бар'єра, показали мені, щоб я йшов туди. Я похитав головою. Мені було добре видно й звідти, де я стояв. 

Я подумав, що Кетрін померла. Вона здавалася мертвою. Обличчя її було землисте, принаймні та частина його, яку я міг бачити. А нижче, під лампою, лікар зашивав велику й довгу, розтягнуту щипцями рану з широкими краями. Другий лікар у масці стежив за наркозом. Дві сестри в масках подавали що потрібно. Усе те скидалося на малюнок, де зображено інквізицію. Отак дивлячись, я знав, що міг бачити все від самого початку, але був радий, що не бачив. Навряд чи я зміг би дивитись, як різали, але тепер дивився, як за кожним швидким і вправним стібком, наче ото в шевця, краї рани змикаються у випнутий рубцюватий шов,— дивився і радів. А коли рана зімкнулась остаточно, вийшов у коридор і знову почав ходити сюди-туди. Невдовзі вийшов лікар. 

— Ну, як вона? 

— Усе гаразд. Ви дивилися? — Він мав стомлений вигляд. 

— Я бачив, як ви зашивали. З вигляду розріз дуже довгий. 

— Ви так гадаєте? 

— Еге ж. А шрам потім згладиться? 

— Аякже. 

Трохи згодом викотили ноші на коліщатах і дуже швидко повезли їх коридором до ліфта. Я пішов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її завезли в палату й поклали на ліжко. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті вже чекала сестра. Я підвівся й став обіч ліжка. В палаті було темно. Кетрін простягла руку. 

— Привіт, любий, — сказала вона. Голос її був дуже кволий і стомлений. 

— Привіт, серденько. 

— То що там за дитина? 

— Чш-ш... не розмовляйте, — сказала сестра. 

— Хлопчик. Він довгий, товстий і темний. 

— З ним усе гаразд? 

— Так, — сказав я. — Гарний хлопчина. 

Я помітив, що сестра якось дивно поглянула на мене. 

— Я така зморена, — сказала Кетрін. — Та й болить усе страшенно. Ну, а як ти, любий? 

— Усе чудово. Не розмовляй. 

— Ти був такий добрий до мене. Ой любий, як у мене страшенно все болить. А на кого він схожий? 

— Він схожий на облупленого кроля із зморшкуватим старечим личком. 

— Вам доведеться вийти,— сказала сестра. — Мадам Генрі не можна розмовляти. 

— Я буду за дверима. 

— Ти йди попоїж. 

— Ні. Я буду за дверима.— Я поцілував Кетрін. Вона була дуже бліда, квола і зморена, — Можна вас на кілька слів? — обернувся я до сестри. 

Вона вийшла зі мною в коридор. Я одвів її далі від дверей. 

— Що з дитиною? — спитав я. 

— Ви не знаєте? 

— Ні. 

— Вона була нежива. 

— Вона була мертва? 

— Не могли нічого зробити, щоб вона почала дихати. Пуповина затяглась навколо шиї чи щось там таке. 

— Отже, вона мертва. 

— Так. Дуже прикро. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знаєте. 

— Ні,— сказав я. — Ну, йдіть уже до мадам. 

Я сів на стілець перед столиком, над яким висіли на защіпках рапортички сестер, і поглянув за вікно. Та не побачив там нічого, крім темряви й скісного дощу в смузі світла з вікна. То ось воно як. Хлопчик був мертвий. Отож-бо лікар і мав такий стомлений вигляд. Але навіщо ж вони робили з ним оте все там у кімнаті? Мабуть, сподівалися, що він оживе й почне дихати. Я не вірив у бога, одначе волів би, щоб його охрестили. Та що, як він ні разу й не дихнув? А так воно й є. Він і не жив зовсім. Ото тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там брикає. Але останній тиждень уже не відчував. Може, він усі ті дні вже був задушенний. Бідолашне маля. О чорт, краще б мене самого отак задушило. Ні, не краще. А проте, хоч не було б усіх цих смертей, які треба пережити. Тепер і Кетрін помре. Ось що тобі судилось на цьому світі. Ти помираєш. Помираєш і навіть не знаєш, до чого воно все. Просто не встигаєш дізнатися. Тебе кидають у життя і кажуть тобі правила, і досить тобі хоч раз схибити, як тебе вбивають. Або вбивають просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж насилають на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вбивають. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють. 

Колись у лісовому таборі я поклав зверху на багаття трухляву колоду, повну мурашні. Коли вона зайнялася, мурахи повилазили назовні й спершу посунули до середини, де був огонь, та потім повернули й усі кинулись до краю колоди. Геть обліпивши його, вони почали падати в багаття. Деякі вибиралися звідти, обпалені й сплющені, і повзли геть, самі не знаючи куди. Але решта так само сунула до вогню, а тоді повертала назад, і юрмилася на холодному кінці колоди, і рано чи пізно падала у вогонь. Пригадую, я подумав тоді, що то неначе кінець світу й що мені трапилась чудова нагода стати месією — досить тільки забрати колоду з багаття й кинути геть, щоб мурашня змогла злізти на землю. Та замість того я лише виплеснув на колоду воду з бляшаного кухля, щоб, налити туди віскі, а тоді вже розвести його водою. Мабуть, та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах. 

Отже, я сидів у коридорі й чекав, коли мені скажуть, як там Кетрін. Але сестра все не виходила, і трохи згодом я підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і зазирнув до палати. Спершу я нічого не бачив, бо в коридорі яскраво світила лампа, а в палаті було темно. Потім побачив сестру, що сиділа коло ліжка, і голову Кетрін на подушці, і всю її, таку пласку під простиралом. Сестра приклала палець до уст, тоді встала і підійшла до дверей. 

— Як вона? — спитав я. 

— Усе гаразд,— відказала сестра.— Ви підіть повечеряйте, а тоді, як хочете, приходьте знов. 

Я пішов коридором, спустився сходами, вийшов з лікарні й темною вулицею під дощем рушив до кав'ярні. Усередині було ясно освітлено, і за столиками сиділо багато людей. Я не бачив жодного вільного місця, і тоді до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюх і показав мені на вільний стілець проти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і спитав офіціанта, яка в них plat du jour46. 

— Печеня з телятини, але її вже немає. 

— Що ж можна попоїсти? 

— Є яєчня з шинкою, яєчня з сиром, choucroute. 

— Choucroute я вже сьогодні їв, — сказав я. 

— Ваша правда,— сказав він. — Ваша правда. Ви сьогодні вже їли choucroute.— То був чоловік середніх літ з ріденьким волоссям, старанно начесаним на лисину. Він мав добре обличчя. — Що ж ви візьмете? Яєчню з шинкою чи яєчню з сиром? 

— Яєчню з шинкою,— сказав я, — і пива. 

— Великий кухоль світлого? 

— Еге ж, — сказав я. 

— Я пам'ятаю,— сказав він. — Удень ви теж брали великий світлого. 

Я їв яєчню з шинкою і пив пиво. Яєчню подали в круглій мисочці — унизу шинка, а зверху яєчня. Вона була дуже гаряча, і за першим разом мені довелося запити її пивом, щоб охолодити рот. Я не наївся і замовив офіціантові ще одну порцію. А тим часом випив кілька кухлів пива. Я ні про що не думав, а читав газету в руках чоловіка напроти мене. Там писали про прорив німців на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік помітив, що я читаю зворотний бік його газети, він перегорнув її. Я хотів був попрохати газету в офіціанта, але ніяк не міг зосередитись. У кав'ярні було жарко й задушно. Багато людей за столиками знали одне одного. На кількох столиках грали в карти. Офіціанти сновигали між буфетом і столиками, розносячи напої. Зайшли двоє чоловіків і не мали де сісти. Вони стали проти мого столика. Я замовив ще кухоль пива. Іти я ще не збирався. Повертатись до лікарні було зарано. Я намагався ні про що не думати й бути зовсім спокійним. Ті двоє постояли трохи, але ніхто не вставав, і вони пішли собі. Я випив ще кухоль пива. На столику переді мною був уже чималий стосик блюдечок. Чоловік напроти мене зняв окуляри й сховав їх у футляр, тоді згорнув газету, засунув її в кишеню і тепер сидів з чаркою лікеру в руці й роздивлявся по кав'ярні. Раптом я відчув, що мені треба йти. Я підкликав офіціанта, розплатився, надягнув пальто й капелюха і вийшов за двері. Тоді рушив під дощем до лікарні. 

У коридорі нагорі я зустрів сестру. 

— Я щойно дзвонила вам до готелю,— сказала вона. У мене впало серце. 

— Що сталося? 

— У мадам Генрі була кровотеча. 

— Мені можна зайти? 

— Поки що ні. У неї лікар. 

— Це небезпечно? 

— Це дуже небезпечно. 

Сестра зайшла до палати й причинила за собою двері. Я сів за дверима в коридорі. В душі моїй була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона має померти, й благав бога, щоб вона не померла. Не дай їй померти, боже. Прошу тебе, не дай їй померти. Я зроблю для тебе все, тільки б вона не померла. О боже, боже, боже, заклинаю тебе, не дай їй померти. Милий боже, не дай їй померти. Боже, боже, боже, не дай їй померти. Благаю тебе, зроби так, щоб вона не померла. Ти взяв дитину, але не дай померти їй. Нехай уже так, але не дай померти їй. Прошу тебе, милий боже, не дай їй померти. 

Сестра прочинила двері й кивнула мені пальцем. Я рушив за нею до палати. Коли я зайшов, Кетрін не звела очей. Я став біля ліжка. З другого боку стояв лікар. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схиливсь над ліжком і заплакав. 

— Бідолашний ти мій, — дуже тихо мовила Кетрін. Обличчя в неї було аж сіре. 

— Усе гаразд, — сказав я.— Ти скоро одужаєш. 

— Я скоро помру,— сказала вона, тоді помовчала й додала: — Я не хочу. 

Я взяв її за руку. 

— Не доторкайся до мене,— сказала вона. Я пустив її руку. Вона усміхнулась. — Бідолашний ти мій. Доторкайся скільки хочеш. 

— Ти одужаєш, Кет. Я знаю, ти одужаєш. 

— Я хотіла написати тобі листа про всяк випадок, але не встигла. 

— Може, ти хочеш, щоб до тебе прийшов священик чи ще хто? 

— Тільки ти,— сказала вона. Потім, трохи помовчавши: — Я не боюся. Я просто не хочу. 

— Вам не можна так багато говорити,— сказав лікар. 

— Гаразд,— сказала Кетрін. 

— Може, ти чогось хочеш, Кет? Може, треба щось зробити? 

Кетрін усміхнулась. 

— Ні.— Потім, трохи згодом: — Ти не робитимеш з іншою дівчиною отого нашого, не казатимеш їй тих самих слів, правда ж? 

— Ніколи. 

— Але дівчата в тебе нехай будуть. 

— Не треба мені їх. 

— Ви забагато говорите,— сказав лікар.— Панові Генрі доведеться вийти. А потім він знову повернеться. Ви не помрете. Викиньте з голови ці дурниці. 

— Гаразд, — сказала Кетрін.— Я буду приходити до тебе вночі.— Вона вже насилу говорила. 

— Прошу вас, вийдіть,— сказав лікар.— Їй не можна говорити. 

Кетрін підморгнула мені, обличчя її було сіре. 

— Я буду тут за дверима,— сказав я. 

— Не журися, любий,— сказала Кетрін. — Я анітрохи не боюся. Це просто лихий жарт. 

— Ти моя славна хоробра дівчинка. 

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав довго. Нарешті з палати вийшла сестра і підійшла до мене. 

— На жаль, мадам Генрі дуже погано,— сказала вона.— Я боюся за неї. 

— Вона померла? 

— Ні, але вона непритомна. 

Як видно, що кровотечі виникали одна за одною. Їх не можна було спинити. Я зайшов до кімнати й пробув біля Кетрін до останньої хвилини. Весь той час вона була непритомна і помирала недовго. 

За дверима в коридорі я заговорив до лікаря: 

— Чи я можу сьогодні ще щось зробити? 

— Ні. Нічого не треба. Ви дозволите мені провести вас до готелю? 

— Ні, дякую. Я ще трохи побуду тут. 

— Я знаю, нічого не скажеш. Не можу навіть добрати слів... 

— Так,— мовив я. — Нічого не скажеш. 

— На добраніч, — мовив він. — Може б, я все-таки провів вас до готелю? 

— Ні, дякую. 

— То було єдине, що ми могли зробити,— мовив він.— Операція показала... 

— Я не хочу про це розмовляти,— сказав я. 

— Усе-таки я хотів би провести вас до готелю. 

— Ні, дякую. 

Він пішов коридором. Я підійшов до дверей палати. 

— Зараз сюди не можна,— сказала одна з сестер. 

— Можна,— сказав я. 

— Ще не можна. 

— Ви йдіть собі,— сказав я.— I друга нехай іде. 

Та коли я вирядив їх, і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатись із статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а тоді й з лікарні і рушив під дощем о готелю. 




--------------------------------------------------------------------------------



1 Молодший лейтенант... лейтенант... капітан... майор... підполковник...(іт.). 

2 Чао — італійське фамільярне вітання. 

3 Італійський апельсиновий лікер. 

4 Пане лейтенанте (іт.). 

5 Виноградна горілка. 

6 Непогано (іт.). 

7 Ще ні (фр.). 

8 До побачення, лейтенанте.— До побачення (іт.). 

9 Добровільна допоміжна служба. 

10 Евакуаційний пункт (іт.). 

11 Воєнна зона (іт.). 

12 Капрійське біле (вино) (іт.). 

13 Солдати добірного стрілецького корпусу. 

14 Хай живе військо (іт.). 

15 Матінко моя! Ой матінко! (іт.). 

16 Спаси тебе боже, (свята діво) Маріє (іт). — початкові слова католицької молитви. 

17 Санітари (іт.). 

18 Усе добре? — Усе (фр.). 

19 Удар (фр.). 

20 Велика скеля Італії — гора Корно, найвища вершина Центральних Апеннін (іт.). 

21 Паничу (іт.). 

22 Головний госпіталь (іт.). 

23 Капітан Варіні — лейтенант Енрі (іт.). 

24 «Вечірній кур'ер» — міланська газета (іт.). 

25 Рінальдо Найчистіший — Рінальдо Найбрудніший (іт.). 

26 Солодке (іт.). 

27 Плоскогір'я (дослівно: висока рівнина), але не рівнина (іт.). 

28 Сестра? (іт.). 

29 Хай живе мир! (іт.). 

30 Розходьмося по домівках! (іт.). 

31 Стародавня назва Швейцарії. 

32 «Гранд-отель», «Борромейські острови» (фр.). 

33 Подружнє ложе (іт.). 

34 Цивільний одяг (іт.). 

35 Година коктейлів (фр.). 

36 «Вогонь» (фр.). 

37 Роман англійського письменника Герберта Уеллса. 

38 Віруючий (фр.). 

39 Митна варта (іт.). 

40 До ваших послуг (фр.). 

41 Посібник з картярських ігор, названий за ім'ям автора. 

42 Глінтвейн (нім.). 

43 Здобна булочка. 

44 Горілка з виноградних чи яблучних вичавок. 

45 Тушкована квашена капуста з сосисками чи м'ясом (фр.). 

46 Цілоденна страва (фр.).