Корида
Моя задихано коридо,
Мій колізейний чорний дню,
Твої дива ридають ридма,
Бо з них злагоджують меню.
Їх на руках навчать ходити
І танцювати на шнурку – 
В догоду хтивим ерудитам, 
Юрбі цинічній до смаку,
Яка хвилюється у норму:
То драматично позіха, 
То грима в стелю бутафорно
Своїм премудрим «ха-ха-ха».
Мій чорний пню, мій Колізею,
На грані тьми і пустоти...
Чи може совість до музею, 
Поки не пізно віднести?!
Бо то таке вже архідревнє.
Як і пергамент, і соха,
Тоді б і я зумів, напевне, 
Зректи премудре «ха-ха-ха!»
Рядочком кожним, і абзацом,
І кожним всміхненим кліше
Кричать газети про ерзаци, –
Ерзаци душ з пап’є-маше.
З трибуни хтось волає «браво!» –
По всіх усюдах загуло:
Минуле вб’єм ерзацом слави,
Якщо там слави не було!
Замість часу – ерзацгодину,
Замість людей – ерзацлюдину,
А всім крикливим на догоду
Ми подамо ерзацсвободу,
І, для годиться, вже посієм
Із власних рук ерзац-месію!..
Хвала творцям ерзаців, браво!
Це ж підійме на висоту
І синтезовану державу
І синтетичну пустоту.
Чого ж іще тоді шукати
Чого ж іще запрагне люд – 
Кібернитичного пілата
Чи синтезованих іуд?!
Синтезованих Іуд!..

Моя задихано Коридо...