Вертеп 1 Наша потужна цивілізація, яка досконало вміє грати карти і танцювати наймодерніші танці. Наша потужна цивілізація, яка почуває себе інтелектуально відгодованою коровою, якщо їй вдається з першого погляду відрізнити картини Пікассо від полотен Рембрандта ван Рейна. Наша потужна цивілізація, яка сьогодні безмежно ощасливлена автоматом для продавання ґудзиків, дивовижною самопискою, яка в разі потреби може відкоркувати пляшку, водневою бомбою в енне число мегатонн, новітнім кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із серії «Вірменське радіо розповідає». Ах, ця безмежно щаслива цивілізація! Яка попри все не забуває про те, що вона є найвищим виявом всесвітнього прогресу, і рухається. Так, саме рухається! Пішки. В авто. В катафалку. В трамваї. І яка, рухаючись, встигає: відвідати пивний бар, напівголосу покритикувати позаочі свого начальника, влаштувати скандал дружині, розв’язати два-три кросворди... Чуєте?! Вона рухається!!! ЧУЄТЕ?!! Вирує світ, сміється, плаче, виє. Кружляють видива веселі і сумні. Іде вертеп без поділу на дії, Хіба що з поділом на ночі і на дні. Кружляє світ. Мовчить, як треба крику. І правда топиться в брехні чи не щодня. Невже і я впаду у нього й зникну Безболісно, безлико, навмання? Впаду туди, де безум всьому пастир Й пасе держави, душі і слова. О Боже мій, не дай мені упасти, Бо обертом іде вже голова. Бо вже і дням, і ночам моїм боляче. О Боже мій, спаси і одведи І від отих лукаво «єсьм» глаголящих, І від отих, набравших в рот води. Й від тих, за брехні лаврами заклечаних, Й від тих, що ні туди і ні сюди, Й від ідолів старих і новоспечених Й від пустослів’я, Боже, одведи! ...Затьмила голови тупі лакузоманія – Пофіміамлять і чекають хто подасть. І душу кожен з них неначе мантію, Перешива по-модньому «под власть». Поглянь! Навколо видимо-невидимо Тих язиків, танцюючих стриптиз! І котяться землею дикі видива Парадів, маскарадів, танців, сліз. І пустота безмірна щогодини Вже цілий світ береться осягти. Як жить мені, якщо я ще людина, Якщо мені від себе не втекти? Якщо і дням, і ночам моїм боляче! О Боже мій, спаси і одведи І від отих лукаво «єсьм» глаголящих, І від отих, набравши в рот води... О Боже мій, куди ж мені?.. Куди?.. 2 Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській, біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу я про щоденну спеку говорити. А вулиця уся – суцільна втеча. Бо буде дощ, бо хмари насувають. А вулиця уся – суцільна втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу? Один втіка від себе сьогоденного, а другий доганя себе вчорашнього, і всі тікають, поспішають. Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом всі втікають від дощу... Так щодня: в суєті, в круговерті годин люди втікають від себе й до себе, втікають до книг, до дружин, до картин, втікають під воду, під землю, на небо, втікають в ненависть, в любов, у кіно, в карти, в більярди, в лото, в доміно, в салати, в борщі, у котлети і в торти, в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти; від чорта до Бога, від Бога до чорта, із ночі до ночі, із рання до рання, втікають у крик, утікають в мовчання, втікають в чекання, в безсоння, в прогнози, втікають у сміх, у мовчання, у сльози... Втікають під карнизи, під погони, Під ліжка, в бомбосховища, в закон. Не розбереш де втеча, де погоня І до яких молитися ікон? І до яких із них ходити каятись, Яким хулу нести, не каяття? ... Чи на землі таких, що не втікають, нема давно? І втеча – то життя? Невже вся суть в безладній біганині? Невже вона усьому голова? Невже якийсь всевишній Паґаніні? На скрипці світу втечу награва?! І щодня в суєті, в круговерті годин люди втікають від себе й до себе, втікають до книг, до дружин, до картин, втікають під воду, під землю, на небо, втікають до лісу, на Марс, до пітьми, щоб бути людьми, чи не бути людьми. Втікають у подвиг, у лють, у провину. Додому. До Криму. В кафе. В домовину. 3 Все втечі та втечі. Погоні та втечі. А потім – до світу, від карт, і від зречень. Від пива, з футболу, з кіно, з домовини Вертають до світу якось безневинно, Вертають не мовивши навіть «прости». А світу немає куди утекти. А світові – голо! А світові – босо! Тиради. Укази. Промови. Доноси. Танці. Ракети. Паради. Кастети. Торговці. Шпики. Генерали. Естети. Джазбанди. Футболи. Космоси. Нації. Боги. Півбоги. Парт-ор- гані-зації! Персони. Парсуни. Кінозірки. Голгофи. Освєнціми. Соловки. Дачі. Собори. Кремлі. Мозолі. Владики на небі І на землі. Гроші. Отрути. Вина. Єлеї. Гробниці єгипетські і Мавзолеї! Роги і німби. Тюрми і грати. Ідоли. Плітки. Авто і гармати. Кодекси карні. А також – моральні. Кайдани модерні Із картами гральними. І безхребетна пихата еліта – усе це для світу, для білого світу! Для світу – тираду! Для світу – доноси! А світові – голо! А світові – босо! 4 Диктатори, диктатори, диктатори – погоничі великі: «Цоб-цабе». Диктатори, диктатори, диктатори щодня диктують світові себе. О скільки їх возноситься і падає! І скільки їх плює у наш Дніпро! І прославляє світ своєю владою, і одягає у своє добро. ... Все продиктовано і все перефарбовано і удостоєно належної ціни: за сумніви, за мислі закатовано! І за холуйство вбрано в ордени! Все продиктовано і все перефарбовано і узаконено, що думати – це гріх! Муштровано усе, перемуштровано, і в ранґи роботів возведено живих! ... А цю трикляту мислячу породу всю до ноги зітерти б далебі! І стільки ворогів було в народу, що й весь народ був ворогом собі! 5 А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін... Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся більше, боюся я, що хтось і інопланетців колись в своїм щоденнику запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила ходячих шлунків – п’ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують, і більш нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе...» Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть боюся більше?! – Боюсь цього «ковтають і жують»! ... Як вечір землю синьо охопив, як зорі в небо з’їхались на віче, в мою кімнату тихо уступив один знайомий тихий чоловічок. – Здорово, приятелю, то як тепер живеш? Я чув сливеш писатилем великим? – Єхидна усмішка, мов колесо криве, перекотилася його іконним ликом. – Я чув, що преш ти часто на рожен, звиняйте, заради якихось «істин», забувши давню приповідь: «Блажен, хто їсть тоді, коли захоче їсти». Нащо тобі тягар чиїхось мук? Нащо тобі душі чиєїсь хвища? І нащо те, що далі твоїх рук, і те, що голови твоєї вище? ...Він плів ще довго блудливі слова, що зависали сірим павутинням. Крутилась ця платівка не нова, аж доки стало в мене вже терпіння. Нащо тобі тягар чиїхось мук? Вже надто ви розумні всі та горді... І хоч він був і далі моїх рук, та я таки вліпив йому по морді! І він до виходу заквапивсь, заспішив... І – з-за дверей із темряви, із ночі він із погрозою до мене прошипів: – Блажен, хто їсть тоді, коли захоче! 6 А ніч попереду й позаду... Ми йдем. Вперед а чи назад? ... Парадоксальна суть парадів, і замість правди – сто півправд. Хоч правда й пів... Зате ж їх «много» – тих правд-калік напівживих. А жвавий ум хоча й убогий, щодня виплоджує нових. Модернізує, досконалить півправди ті, мов лімузин... Одна не встигне доконати – як є десяток узамін! Тоді зохлялій кажуть: «Годі», – та нишком вводять іншу в двір, ще й розмальовану по моді – в таку попробуй не повір! ... Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір? Чого ж ми хочемо усі?! Боги лишаються богами, зійшовши в Кремль із небесі! Хто ж ми такі? Що буде завтра? Куди йдемо? Вперед? Назад? А що як завтра динозаври наш зустрічатимуть парад? Тоді аж вибухне грозою прокльон, зневіра й каяття: – Та ми ж прийшли до мезозою замість ясного майбуття! Тоді як наша цивілізація спала й дивилася блаженні сни про авто, які їй належать, про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки що їй не належать (уві сні вона дуже жалкувала, що не можна кожної зірки зокрема обгородити парканом і прив’язати біля неї сторожового пса), – от тоді я виніс їй вирок. Цивілізація цього не бачила у своєму блаженному сні. Вона лише вранці прочитала в газеті, що я її зневажаю, і висловила принагідно декілька цікавих думок: а) «Я свою дачу збудував власними руками і за чесно зароблені гроші...» б) «Куда сматрєлі учітєля, когда іщо етот автор учілся в школє?!» в) «Я розумію, що це може й так. Але раптом проти цілого світу заявити таке, то треба бути великим диваком або ж божевільним». А потім цивілізація взяла мою поему і на своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла епітетами й метафорами, довго ображалась і жувала, жувала, жувала, доки не з’їла всю до крапки. І пішла, блаженно погикуючи, запивати її пивом.