Нині, на межі двох тисячоліть, як і на початку буремного ХХ століття, серед постатей-символів українського Відродження особливе місце займає Григорій Косинка - палкий патріот, пристрасний, чесний письменник. Життя його на тридцять п'ятому році обірвала жорстока система, у прокрустове ложе якої він „не підійшов за розміром". У його вразливій душі нуртувала селянська ідея землі і волі, якою на революційній хвилі громадянської війни перейняті були його земляки-гречкосії.
Кажуть, що Косинка навіть фізично схожий був на повстанського ватажка зелених загонів Київщини трипільця Данила Зеленого (Терпила) - захисника і оборонця кривдженого озброєними білими й червоними зайдами українського селянства. Через Косинчине серце перейшов увесь селянський біль, залишивши на сторінках його творів письмена закривавленої селянської правди, які не можна читати байдуже, бо вони про те, як, через що, кудою і куди йшло збунтоване покоління спадкових хліборобів і свідомих українців нашого краю на світанку нової доби.
Григорій Михайлович Косинка (Стрілець) народився 29 листопада 1 899 року на Київщині, на благодатній землі вікодавньої Трипільщини, у невеличкому селі біля містечка Трипілля, ім'я якому - Щербанівка, що притулилося своїми мальовничими пагорбами до красуні Красної та її притоки Мохни; в одній з тих убогих селянських хат, які „мов п'явки, вп'ялися в мокру землю і стоять такі зажурені, зажурені та дощем-негодою побиті". Печать зажури на родину майбутнього письменника накладали невиводні злидні. Батько його, Михайло Григорович Стрілець, одного разу, втративши всяку надію вижити, вдався до мандрів. Півроку з дружиною Наталкою Романівною та малим Грицьком і ще меншими двома дітьми поневірявся аж коло Байкалу та Амуру.
До тяжкої праці Григорій звик ще з малих літ. Семирічним хлоп'ям пас у людей худобу, дві зими працював з батьком на Григорівській цукроварні, а також ходив на заробітки у панські економії Гусачівки й Григорівки.
Духовним напуттям для Гриця стало Шевченкове слово: з„Кобзарем" його познайомив дід Роман Васильович Онищенко, материн батько, який жив у сусідньому із Щербанівкою селі Красному. Він навчив його чарівній науці читання і дві зими посилав хлопця до Краснянської земської школи.
Крім любові до Кобзаревих поезій, дід Роман, а також мати, прищеплювали Грицеві шану до народної пісні. „Я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу - Гриць мій прислухається, - згадувала Наталка Романівна. - Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Бувало, не спить дитина, на лікоть рученя поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає..."
„А як любив Грицько квіти! - згадувала мати. - Зірве, було, роздивиться пильненько, заплющить очі - пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: „Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?"
Закоханість у казкову природу отчого краю Григорій Косинка в майбутньому засвідчить тим, що від назви квіток - червоних косинців - візьме собі псевдонім Косинка.
У 1968 році тоді вже дев'яностолітня Наталка Романівна про поневіряння її сім'ї по чужих світах письменникові Микиті Шумилу розповідала таке: „Михайло, чоловік мій, подався на Херсонщину на заробітки, а я з дітьми сама: удень людям городи полю, а вночі, коло каганчика, вишиваю дівчатам сорочки. Очі сліпнуть, слізьми запливають. Людям вишиваю, а в самої сорочка розлазиться, бо все ж дітям. Спідницю із старої свити пошила, з овечого сукна, - стирчить на мені, мов луб'я. Гриць за няньку, малих доглядає, а зимою в школу бігає. Справили йому одежинку, чобітки. Учитель підхвалює: добру пам'ять має, якби таки далі вчити. Якби ж то! Піде за батьком на Херсонщину, єдина йому дорога - на заробітки.
Нестатки так пригнітили нас, що Михайло, чоловік мій, каже: „Люди виїжджають на вільні землі, поїдьмо й ми". Куди? Н-і-і! Не поїду. Нізащо Не покину свого села. Я з туги вмру в дорозі. Де ти бачив! А він щодня своєї: „Переселяймося. На Далекому Сході - воля, розхазяйнуємося. Люди ж знають, коли зриваються з ґрунтів і їдуть у такий далекий світ."
„Які ґрунти?!" А він: „А тут загинемо, злидні задушать. Несила мені сім'ю обезпечити." І таки домігся. Продали ми свою четвертину, склали на воза манаттячко, сіла я з трьома дітьми на підводу. Вся вулиця зійшлася, і ми плачемо, і люди плачуть.
Далеко-далеко ми заїхали. Там тільки ліс та каміння, та пісок, та вода. Багато води: вода й вода! Коло Байкалу були і на Амурі. Земля там не родюча, непривітна. Як усмокталася мені туга в серце - не можу. Вертаймося та вертаймося, - одно товчу. 3 того далекого краю таким мені здалося милим та любим наше село! Вдень увижається, а вночі сниться Щербанівка, сняться наші люди, хата, городець. Бачу, й Михайло смутний ходить. А діти тільки й щебечуть про своє село, про домівку. Гриць за дідом Романом скучає, за бабунею, за дядьком Калістратом (письменником Анищенком) - рідним братом моїм. Тужила я так і не переставала і таки поставила на своєму: вернулися.
Михайло знову подався на Херсонщину на заробітки, а я з дітьми сама. Прийде він з тієї Херсонщини восени пізно, заробить там злиднів торбину, але раді, що хоч живий. Діти обсядуть його, поприлипають, а він розказує, як поневірявся по тих краях, скільки того люду бідного по заробітках, - не тільки в нас лихо..."
„Року 1908-го батьки спродали господарство - хату й землю - і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур - виїздили були з України навіки", - згадував пізніше Косинка. - Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почала заробляти..., а я пішов по весні полоти буряки - двоє літ зряду полов... Восени - знову в економії, чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, - аби не лінувався робити..."
„А то, - пригадувала Наталка Романівна, - охляла була я, обезсиліла й занедужала. Вранці підвестися не можу, стогну, а треба вставати, іти на роботу. Гриць довго дивиться на мене, а тоді підбіжить, притулиться: „Мамо, не вставайте, полежте сьогодні.". „Треба, синку, їсти нічого, увечері, може, принесу чогось. Він так скривиться: „А ми, - каже, - поголодуємо..." І голодували. Було всього. Якби хто знав... якби хто знав..."
Прадід його Павло Стрілець був чумаком, дід Григорій - кріпаком, батько Михайло - батраком, а сам він навесні 1914 року, покинувши сухий вишняк коло батьківської кати, розпочав самостійне трудове життя з чищення черевиків чиновникам на вулиці Володимирській біля Золотих воріт у Києві. Чотирнадцятилітнім підлітком Григорій Стрілець працював також писарчуком у Трипільській волосній управі. Сусіднє з Щербанівкою Трипілля справило на нього особливе враження. Містечко із старожитнім духом давнини та ще ні з чим не зрівнянними мальовничостями крутобережного правобіччя і помереженого витоками й озерами лівобіччя Дніпра полонило вразливого хлопця. Над усе ж - ландшафтна трипільська перлина, літописна красуня Дівич-гора над Дніпром. Згодом про цю легендарну гору Косинка захоплено писав під час листування з видатним новелістом Василем Стефаником, давши підставу Стефаникові в одному з листів назвати молодого автора „Косинкою з Дівич-гори". Це викликало в Григорія неприховану гордість, і вже наступні листи до Стефаника він підписував: „Ваш син з Дівич-гори".
Вчорашній сільський наймит не розгубився у великому місті в свої п'ятнадцять літ: виконував різні роботи, яких тут вистачало, і одночасно відвідував вечірні гімназійні курси, екстерном склав іспити за шість класів гімназії. Свої публіцистичні спроби-нариси і статті носив у періодичні видання. Кілька з них було надруковано, зокрема „Лист з села" (29 квітня 1919 р.), нарис-памфлет, створений на добре знаному автором матеріалі: «В наших селах (Обухівська, Трипільська, Германівська і ін. волості) живе переважно голота. Бідні, затуркані, голодні... А кругом пани: на собаку кинеш, а пана вцілиш! Гербель, Сапак, Зайцев...»
А 4 травня 1919 року газета лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) „Боротьба" надрукувала перше оповідання - новелу-спомин дитячих літ „На буряки", підписане псевдонімом „Косинка". З нагоди публікації першого художнього твору Григорій Стрілець сфотографувався в одному з київських фотоательє 10 травня 1919 року.
Тяжка робота досить швидко, в 1919 році, звела Григорієвого батька в могилу, і турботи про сім'ю лягли на його плечі, як на старшого.
Коловерть визвольних змагань, що закрутилася на Київщині під час революційних потрясінь, підхопила і Григорія Стрільця: зі зброєю в руках воював він на фронтах громадянської війни, нав'язаної українському народові московськими більшовиками. „Літературна хрестоматія" (К., ,Час", 1925), помістивши коротку біографічну довідку про Косинку (Стрільця), констатувала: „Служив у армії рядовим козаком, брав участь у боях...", не сказавши з певних міркувань, в яких військах він „козакував" і на чийому боці. А воював він в армії УНР і в загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого.
У розмові з працівниками Обухівського музею дружина письменника Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець підтвердила: одного разу Григорій натякнув їй „під великим секретом", що він служив у Зеленого. Згодом стало відомо, що влітку 1919 року він супроводжував Данила Зеленого в Кам'янець-Подільський на зустріч із Симоном Петлюрою, і що там обидва військові начальники радили Григорієві Стрільцю виїхати за кордон, але він не погодився залишити Батьківщину.
Передчуття Петлюри і Зеленого справдилися: під час розгортання комуністичного терору участь Косинки в українських визвольних змаганнях обернулася фатальним наслідком для нього. Після поразки зелених загонів на терені Київського повіту в кінці літа 1919 року Григорій Стрілець зі своєї Трипільщини, де брав участь у бойових діях, повернувся до Києва і там (за розпливчастою інформацією тієї ж„Літературної хрестоматії") „по-дурному сидів місяців зо три в тюрмі..." Сидів же він у Лук'янівській тюрмі не „по-дурному": протягом трьох місяців чекісти з'ясовували, за яких обставин опинився він у ставці Петлюри, але до ревтрибуналу того разу не дійшло.
Пізнавши гіркоту втрат і розчарувань в ході визвольник потуг, Григорій Косинка із селюцькою впертістю і працездатністю повністю поринув у творчість. Перше п'ятиліття 20-х років стало для молодого автора плодовитим: від оповідання до оповідання талант його міцнів і розкрилювався. Сюжетами новел ставали події і реалії, бачені й пережиті ним на його Трипільщині. Топографічна «прив'язка» перипетій цих новел була адресно точною: Трипілля, Щербанівка, Красне, Долина, Григорівка... Косинка до найдрібніших дрібниць знав побут цих сіл, особливо Щербанівки і Красного. „У мене дідова жилка, - казав він, - якимось магнітом тягне мене до землі, на якій народився. Так, як діда Романа: де він, бувало, не ходить, вернеться у село і полегшено зітхне: як у ньому не важко, але немає у світі нічого кращого від нашого Красного." Магнетизм рідної землі тримав у своєму полі й Григорія, як і його діда Романа.
У плідний період з 1920-го по 1926-й рік періодичні видання, журнали, видавництва „Гроно", „Слово", „Нова громада", ,Червоний шлях", „Книгоспілка", ДВУ видали: "Під брамою собору", „Момент", „За земельку", збірки „На золотих богів", „Новели та оповідання" („Сорочка", „Зелена ряса", „Постріл", „За ворітьми", „Товариш Гавриш", „Мати"), „Анкета", „В житах" - твори, що зробили Косинку найпопулярнішим автором новітньої української новелістики.
Щербанівського селюка-злидаря Григорія Стрільця зробили письменником материнська пісня і Шевченків „Кобзар", прислужилась і дядькова наука - письменника Калістрата Анищенка. І, звичайно ж, дитячі та юнацькі враження від злиденного життя земляків у Щербанівці, Красному, Долині, Гусачівці, Григорівці, Трипіллі, - там, де йому самому доводилося важко трудитись. (Його поневіряння в панських економіях зображено в новелі „На буряки", про тяжку працю на Григорівській цукроварні розповідається в памфлеті „Лист з села").
Косинка згадував, що писав він свої перші твори „за два-три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль - все це прийшло пізніше. Але вже перша збірка оповідань „На золотих богів", що побачила світ 1922 року, засвідчила - в українську літературу прийшов талановитий і чесний письменник. Один з критиків у рецензії на збірку зауважував, „що читач не розбере - за кого, власне, автор - за революцію чи проти неї, чи споглядає, як стороння людина".
Так-таки так: молодий прозаїк підходив до зображення дійсності не з класових, а з гуманістичних позицій, йдучи насамперед за правдою самого життя. І це вже тоді насторожувало „пролетарську" критику.
Основна тематика творів Косинки - українське село, основний образ - український селянин. В містких, насичених людськими пристрастями оповіданнях він виступав виразником селянських дум і борінь, що клекотали навколо „святої земельки" за право володіти нею і бути на ній самими собою. Більшовикам же потрібно було зпролетаризувати, зденаціоналізувати українське селянство, зробити його люмпеном, повністю залежним від комуністичного режиму. Політика розпалювання класової боротьби на селі призвела до фізичного нищення спадкових хліборобських родів і громад, а потім - і до кромішнього геноциду голодом. Сваволю комуністичних колонізаторів в українському селі Косинка не сприймав жодною фіброю душі, але, не маючи змоги до відвертого опору, тамував свій відчай творами, пройнятими болем безвиході, глухого кута, в який загнано було його народ.
Одночасно з літературною діяльністю Косинка вів активне громадське життя: працював у редакціях газет і журналів, у видавництві та на кінофабриці, обіймав певний час посаду директора республіканського радіокомітету. Він хотів усюди приносити користь людям, бачити наслідки зусиль патріотів українського Відродження, щиро вірив у те, що от-от настануть кращі часи для його народу. Але дійсність дедалі частіше розвіювала щирі надії письменника.
Нестерпного болю завдавало йому те, що відбувалося на селі. Ревно виконуючи обов'язки годувальника, він часто бував у своїй Щербанівці, де його мати, Наталка Романівна, перебивалася на безхліб'ї з п'ятьма молодшими за нього братами і сестрами. Село ледь животіло, і це гнітило Григорія найбільше. Скільки разів, обвішавшись продовольчими клунками, добирався бездоріжжям, пароплавом по Дніпру з Києва до Щербанівки! Трепетні спогади про ці подвижницькі приїзди залишила найменша Григорієва сестра Храсина.
Ходіння по лезу ножа гостро відчувалося у творах, написаних Косинкою на початку 30-х років. Офіційна „пролетарська" критика перейшла до відвертого цькування письменника. На нищівно сувору оцінку наразився весь доробок „куркульського ідеолога". Розгромні виступи ортодоксальних критиків В.Коряка, С.Щупака, І.Кулика, Б.Коваленка та ще з ними піддавали остракізму твори, поділені ними на „дезертирську" („Постріл", „В житах", „Десять"), „куркульсько-бандитську" („Темна ніч", „За ворітьми", „Політика", „Циркуль", „Анархісти") та „інтервентську" („Мати") тематики. Критика ця більше скидалася на лайку або на відверті доноси, рахунок яким поклала надрукована 1931 року в журналі „Критика" рецензія О.Полторацького на оповідання „Змовини", в якій рецензент безцеремонно заявляв: „Усе оповідання „Змовини" є „мандат" куркульського агента в радянській літературі. Розбитий в лобовій атаці, він навчився приховувати свої куркульські ідейки під езоповою мовою. Зле буде, якщо з цього пасажу зі „Змовинами" ми не наберемо собі досвіду для глибшої аналізи класово ворожих творів. Приковані способи, куркульську езопову мову повинні ми неухильно викривати для остаточної перемоги пролетарської ідеології на літературному фронті".
З цього тиску і відвертого шельмування було зрозуміло, що є намір прибрати Григорія Косинку з„літературного фронту" силоміць, що він потрапив до „чорних списків" і розправа неминуча.
...Косинку заарештували 4 листопада 1934 року за звинуваченням у приналежності до організації, що готувала терористичні акти проти керівників партії і Радвлади. Цинічної фальсифікації вирок виїзної Військової колегії Верховного Суду Союзу РСР у справі терористів-білогвардійців від 15 грудня 1934 р. був безапеляційним: „Суд встановив, що обвинувачені прибули в СРСР через Польщу, а частина - й через Румунію, маючи завдання вчиняти на території УРСР терористичні акти. При затриманні у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу РСР від 01.12.1934 р., виїзна сесія Військової колегії присудила... Григорія Косинку-Стрільця... розстріляти." Вирок виконаний того ж дня у Києві.
Здавалося б, до чого тут білогвардійщина? Вочевидь, для того, що основним звинуваченням Косинці (не записаним у слідчих протоколах) інкримінувалася його участь зі зброєю в руках під час громадянської війни у загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого, що боролися проти московських білогвардійців. Бо ж і отаман Зелений був смертельно поранений під Каневом у бою саме з білогвардійськими козаками. Українські патріоти - білогвардійці: чи ж не відвертий глум?! Адже більшовицькі обвинувачі-єдинонеділимівці, які судили Косинку, добре знали, що він так само ненавидів білогвардійщину, як увесь азійський шовінізм Російської імперії, в який одяг він не рядився б, - у білий чи червоний, - тож і помстилися йому своїм азійським способом.
19 жовтня 1957 року тією ж колегією вирок ,,...в отношении Косинки-Стрелец Г.М. отменен... и дело за отсутствием преступления прекращено. Косинка-Стрелец реабилитирован посмертно". Реабілітовано в тому ж таки дусі великоруської азіатчини.
Талановитий письменник Григорій Косинка став однією з перших жертв розстріляного українського Відродження. Недоспіваною піснею зосталися його книжки, адже він тільки входив у велику літературу. Недолюбленою зосталася його палка любов до рідного краю, перейшовши у спадок нащадкам, які, скільки й житиме Україна, згадуватимуть про нього словами ще одного нашого земляка-патріота, видатного поета сучасності Андрія Малишка:

Не приймав ти підлості ні трохи,
Прогримів, немов весняний грім.
І стоїть засмучена епоха
Над безсмертним іменем твоїм.


Юрій Домотенко