Гапа Н. Карпа Я І ТРЕТЄ ІМЕНО повість Соковитим дощем і загубленим спомином, набридлою піснею і старою шухлядою голос мій заскрипить, перевернеться, лусне і трісне, довго й нудно шукатиму в затінках своїх мрій дрібні залишки, — не знайду нічогісінько. Сумно? Поки що страшно, бо самотньо через те, що темно й сиро, тому що нема осені, а на зараз лише гниле карпатське літо; початок липня, а чи кінець серпня – байдуже, а причиною є те, що зараз все мовчить і стоїть, тому поки що страшно, бо самотньо... Сумно? Так тихо могло бути лиш в утробі матері, котра виношує німу дитину. Ця тиша мене і розбудила. Якби не вона, я би, може, померла уві сні, задихнулась від несвіжого кохання, захлиснулась ним і цим самим би подарувала знайомій заворожуючий слізливий сюжетик, залишившись в її житті потойбічним маревом, символом неплотської любови і образотворчого божевілля, а тепер... Ех, вибач, я не померла і не стала літературним героєм-привидом-посміховиськом. Всі претензії – до тиші, яка готує нечутну пастку для мого відображення в люстрі, бо я дратую Її Величність своїм непостійним постукуванням по клавішах – а воно у мене, далебі, якесь моторошне, аж надто анатомічне, із ненормальним темпом – отак щосекунди, і я навіть можу, на мить переставши задивлятися на своє ліве вухо, вловити тонкий паралізуючий скрегіт: це Тиша гострить ножа, аби вийти сьогодні на полювання. Дарма, що до сих пір їй вдавалось тільки врятувати мене від випадкових летальних наслідків. Але я поспішаю і тому, так і не встигнувши дійти із розлюченою Тишею до компромісу, розгублено знімаю зі своєї шиї Тишин зашморг, ніяково посміхаючись у бік здоровенного дзеркала, немовби просячи вибачення, і поспіхом пензлюю геть. Розділ 1. Авітаміноз Всі мої закляття і цього разу виявились намарними – роман так і не вдалось дописати, а можливо, магія тут зовсім не при чім, радше винні мої погані звички, як-от: ненавидіти дівчат, бути всенький час однією, малювати в зошитах, вбивати тих, кого люблю, та недописувати романи. Ага, скоріше за все... Десь в той момент, як він подумки із радістю прощався з Москвою (без епітетів), сидячи, як годиться, у не надто зручному потязі, я хвацько поралася із замком, заходила до квартири, кидала на підлогу важезну торбу з ріноманітними надибаними мною книжками і вже хотіла, було, прослизнути до свого логова, але побачила її. Вона лежала у вітальні на підлозі, вибравши з лише їй властивою точністю геометричний центр килиму, підібравши ноги під себе і скрутившись калачиком. Лицем повернута до вікна, крізь яке тяжкими випарами щомиті влазила Спека. Ми ненавиділи літо. Важко дихаючи і голосно схлипуючи, перебираючи руками по нагрітому ковриковому візерунку, вона не могла ніяк заснути. —Та я і не хочу спати, —повільно повернула голову в мій бік, але все ще не бачила мене. —Чому на підлозі лежиш? – як завжди, моє традиційне дурнувате запитання. —Жарко, — схлипування, — кепський з тебе, Мала, будівельник сюжету, —добра посмішка в мій бік. —Сама знаю, але це не смертельно. —Чому ти зі мною говориш, адже ти тут Сама, мене нема? —Побачила тебе на коврику, подумала переселити на паркет, там не так душно. Розділ 2. Дивний присмак на піднебінні нагадував про щось пекуче й болюче, до крові з носа потрібне і, на щастя, втрачене, я би сказала, просліпане рідною, майже з народження прирученою міопією. Схоже, що ця панна одна візьметься мене супроводжувати до смерті, бо їй не доводиться бути моїм другом, а отже, нема чого мене боятися, швидше навпаки. В усякому разі, сьогодні зовсім не читалося: я поверталася щоразу на кілька абзаців вище і від того страшенно дратувалася, згодом плюнула і нечутними підскоками направилась до кухні, аби зварганити щось смачненьке. Слід зазначити, що коли я їм, то не просто “глух і нім”, а до того ж повністю вивітрюю зі своєї круглої голови будь-які залишки передобідніх думок, тобто звільняю свою центральну нервову систему від контролювання усіма функціями, відмінними від травної. В такі-от блаженні хвилини процесу споживання я схожа на рудошерстого звірика, котрий суто рефлекторно задовольняє свою добову (як у моєму важкому випадку) потребу органічних сполук. В ту хвилину наростаючої ейфорії від очікування подразнення смакових рецепторів усім добром, яке я лиш мала надибати в холодильнику, саме тоді, коли я боляче бехнулась великим пальцем правої ноги, гарячково, хоч і не злосно крякнувши у відповідь, об підлий поріг, я побачила її. Вона сиділа до мене спиною, що густо приховувалась під розпущеними русявими косами, обіпершись руками на край лавки і наспівуючи свої мелодії. Мій апетит зник. Жодного бажання з нею розмовляти не з’являлося, і я , якщо чесно, глибоко сумнівалася, що цього вдасться уникнути, проте хотіла прошмигнути непоміченою, але навіть не встигла подумки продовжити синонімічний ряд, як вона мало не збила мене з ніг своїм старим, звичним, але від чого не менш раптовим і налякуючим сміхом. Вмить подумала випередити її першу фразу, скрикнути, що я осліпла, оніміла, оглухла, перестала бути в принципі, а тому не зможу зараз говорити з кимось, а тим більше, з тобою, бо не хочу, а опісля істерично грюкнути дверима, за півсекунди розплакатись і розтрощитись до самого коридору, і бігти, залишаючи на мокрій підлозі сліди сухого страху прощення, затискаючи руками вуха і волаючи, здавлено і глухо кликати на допомогу, благаючи порятунку, усіма своїми обрисами вимолюючи помочі у неї...Десь на цьому місці – а я все ще стояла півбоком до неї і до так і залишеного в незрозумілому очікуванні холодильника – вона перестала сміятися і навіть вслухатися в ті швидкісні потоки ахінеї у моїй голові, а так само, півбоком, повернула до мене голову і майже нереально опустила кутики губ униз. Презирство? Зневага? Звичайнісіньке кривляння? Скоріше всього...Та ні, я не знаю напевне, бо жодне із вигаданих людиною чуттів не властиве їй. — А продовження не буде, повір мені, — поступово виводить із заціпеніння моє волосся своїми дивними перетвореннями на червоно-рудуваті м’які кулі, але наступної миті видно, що ті радше схожі на цибуляні крашанки, саме такі, які ми виварюємо на Великодню суботу, а ще через дві секунди ці форми правдивіше скидаються на опуклі хозарські клепсидри, виварені в парному молоці... — Обов’язково в парному козячому, — з реготом додає вона у формі запиленої книжки, конвульсивно трусячись під хвилями власного голосу – від цього деякі плісняві сторінки не витримують і рівномірними коливаннями прагнуть вистелити мені підлогу у кухні; задивляючись на вигаданий спалах позаду неї, я хвацько ховаю зібгану одним рухом купу відірваних листків за пазуху і, бажаючи якнайстрімкіше забути про все, в німому розпачі присідаю на поріг, затуляю рота сімома пальцями, щоб не віддати Богови душу з подиву, і продовжую споглядини. Вистава продовжується. Причина – у мені, я, звісно, знаю про це пречудово і молюся на якийсь телефонний дзвінок, раптовий метеорит, румунський землетрус, клінічну смерть, перше кохання і ще на хтозна-яку нечувану надію. Закривання очей недопомагає : все залишається на своєму старому місці, себто у мені. Мимоволі починаєш мислити довгими нерозривними тавтологіями і віддаватися з головою, лівим плечем, п’ятим подихом, німим порухом і просто денним сном своїй до сих пір неприрученій і неперевіреній яві. Я засинаю. Пів на шосту. Важко згадати, чи було це насправді страшно, а чи було це взагалі. Розділ 3. За день до того Ковтаючи придбані новим служкою звечора мильні бульбашки і згадуючи трохи невпевнено якусь із вулиці занесену ним же мелодію, я вустами трималася за вилітаючі звуки, а ще теплими й вологими руками – за мокре багряне волосся, коли двері з ванни самочином зачинились, двічі квакнувши, а скляні ворота до моєї кімнати поважно розкрилися, попередньо скрипнувши. Я вже відчула, хто там на мене чекає, — а тому, аби зігнати швидку лихоманку й переляк, узялась викрикувати кавалки пісні та із заплющеними очима влетіла туди, кинувши на канапу рушника і похапцем повертаючись, щоби втекти на балкон і там не рухатись, допоки не приїде швидка, але... — Ой, кому-кому, проте тобі ще жодного разу не знадобилася швидка в цьому місці і в цей час, — ароматна, майже оксамитова мова пролазить крізь щілини у пальцях до самої завитки і утворює перепону в моїй євстахієвій трубці. — Дякую, я знаю, —всміхається він і раптово опиняється так близько коло мене, що навіть хворобливий міліметр не вмістився би між нашими руками, проте він мене не торкається, як, зрештою, робить завжди. Тим часом у мене зненацька падає тиск, вже насправді закриваються повіки і... Наступної миті я вже лежу на м’якому круглому кріслі для рахування зірок, а новий іспанський служка схвильовано підбігає до мене зі слухавкою в лівій руці і оберемком вже нагаданої мною пісні у правій. Кажу, щоб він заспокоївся, зі мною все гаразд, як бачиш, лікаря, ба навіть півлікаря нема чого кликати, і починаю наспівувати його мотив. Він, миттєво вгамовуючись і просто по-піренейськи всміхаючись, сідає поруч на землю й підхоплює рідну мелодію теплим контральтом на терцію нижче. Доспівавши, відкланюється і з тим же широким білозубим усміхом йде геть. — А знаєш (називаю його імено), колись і я тобі буду прислуговувати, — проте він, не дібравши, як слід, моєї мови, тільки багатозначно киває чорнявою голівкою та нечутно закриває двері. Я ж чула, як він ворожив мені міцний сон про ягоди до світанку і вирішила зробити його першим, на чиї чари піддаватимусь. — Піддалась би – ти хотіла сказати, — відразу після малого крізь двері просмоктався він з читаним бажанням побазікати. — Принаймні, я не до тебе говорила, дай мені спокій цього місяця, — але він чує тільки те, що хоче, що про нього і що пахне зиском. — Мала, спокійно, я від тебе відчепився вже чотири роки тому, а тому не зазіхай на мою увагу й не тіш себе марними ілюзіями, а читай, коли вмієш, — як завжди, самозакохано піднімає по черзі кутики губ і кидає мені на затерплі коліна іскристого папірця з чорними літерами. Пахне морепродуктами, свіжомореженими мідіями, рапанами і вчорашнім салатом з ламінарії і креветок, а ще дивовижною немитою морською сіллю і блакитними очима. . — Привіт тобі з Владивостока, — здивовано піднімаю ліву брову – це, аби ви знали, моя улюблениця – і махаю йому правою ногою, улесливо ковтаючи слину, питаю, чи знайде сам вихід. — Ой, та чого ти, Мала? Я це прочитав швидше, ніж ти з ванни вийшла, — я в цьому і не сумніваюсь, але більш не хочу бачити твоєї бісової мармизи в себе вдома цієї зими. Хіба наступної, милий, якщо геть чисто збожеволію. — А де ж твої психопатичні сюжети, Мала? – голосно регоче, аж я не витримую і шпурляю йому в праве коліно мокрим рушником : вали звідси, потороч! Той хвацько повертається і цілує мене таааак, що хочу іти вже із ним, опісля тричі спльовую через ліве плече, читаючи в ліве вухо протиприворотне закляття, але все ж жалкуючи наступні сорок вісім хвилин, що не продала йому душу, бо поруч із ним іноді справді траплялося добре аж до млосності від піднебіння до селезінки. Звичайно, він і ці корисні для його неперевершеної персони думки підслухав, зробився до припадків щосереди задоволеним першим за сезон візитом, пообіцяв собі вже вкотре неодмінно сторгуватися зо мною щодо душі, солодко всміхнувся біля вікна моєї комірки й зник, лишивши по собі п’янкий запах недозволеної тілесної, трансцендентної, атмосферної, орнітологічної, вологої і слізливої любови, а в повітрі ще носився аромат тридцяти дев’яти різних сортів кави, яку цього ранку не подопивали по всій землі його коханки. Всміхаюсь і кажу, що йому тут робити нічого: хазяїн вже полетів, тому він може залишитися спати тут до завтра, коли ті знову сядуть пити каву. Ми з ним зовсім не знайомі, а тому він винувато вдивляється в мої широкі зіниці, шукаючи неправди і хтивості. Я знизую плечима: — Та про мене... Лиш будь тихо, згода? – через півмиті ми забуваємо один про одного, а я навіть звикаю до ароматів коханок мого дідька. “Зрештою, він – мій біс, а не чужий”, — на цьому і засина...ти хотіла, бо по-воронячому задеренчав телефон так різко, що аж позіхнули дівчата мого чортяки під ліжком. — Слухай, твій малий ворожбит зовсім не піренеєць – він з самого серця Колумбії, — повільно, смакуючи свою на цей раз недоладно-невчасну мову, пафосно повідомляв недавній гість. —Гаразд, то й що з того? – повторюю його кралечок звуки. —По-перше, втрачаєш, Мала, свої, ги-ги, здібності, а по-друге, і що найважливіше, подумай, чи варто зараз спати...—слухавка нявчить, і хтось надзвичайно обережно ставив у моєму домі паралельну трубку. Я все чую і знаю, дякую, чорнявий, але навіть, якщо доведеться тут не проснутися, засинаю, старанно підіпхавши під себе блакитно-сяюче послання, дивуючись, чому його досі не прочитала, та ба – очі злипаються, колумбієць щедро вимазав їх медом, іноземні подруги обливалися трепетними парфумами, аби погуляти увечері відомо з ким, важкі велюрові портьєри затуляли світ самочином, а я так хотіла не думати, закритися повіками, ставати уві сні попелюшкою-попільничкою і боротися зі злом... — Спи... Розділ 4. Через день Прокидаюся від свіжого запаху помитого тіла, розуміючи, що він не вилазить з лівої кишені моєї строкатої нічної сорочки і здогадуючись, хто встиг покупатися раніше, ніж під ліжком попросилися надвір приручені індійські слони: вони у мене фіолетові і зовсім не сміливі, а проте гуляти просяться дуже рано. Що ж, ніц не поробиш – прийдеться відкривати очі і вже привітатися з ким би там не було. Згодьтеся, одного ранку починає набридати, коли через твою кімнату вічно вештається всіляка непрошена наволоч: слабкохарактерні чортяки, вдавано-заклопотані біси, запахи аміаку, покупані янголи... — Доброго ранку, — вона сидить навпроти мене, пускаючи мильні бульбашки і складаючи колядки неврівноваженим намугикуванням. — Привіт, а нащо тобі на початку листопада колядки? – позіхаючи, запитую. — Це не так важливо, як те, що по твоїй кімнаті, опріч тебе і твого слона, не ходила три роки і дев’ять місяців жодна жива душа. —І вісім днів, і слонів у мене вісім, полічити не встигла ти, —багатозначно додаю. Вони ж дружно підтакнули своїми хоботами мені, востаннє попросившись надвір. —Та біжіть уже, — підіймається пилюка і сни єдиного, подарованого ніким вазонка, а на першому поверсі — іспаномовний хлопчина, він не помічає, звичайно ж, моїх тварюк, які чемно зачекали біля коридору, поки служка піде чистити зуби, а вже опісля хутенько проскочили крізь слонячий отвір у воротах. — Вони у мене вчені, — вихваляюсь, але їй то байдуже, бо вже перестала бавитися у помитого янгола і налаштувалася прощати мене. Молюся, аби вона полетіла, ну, будь ласка, заради ладану і мира, заради Венери і хозарів, Великого посту і молитов не ріж мого сумління зраня! — Сьогодні мусиш завітати до старого друга. — Котрого, скажи на милість? В мене в цьому місті немає жодного напівмертвого приятеля, а ти про дружні відвідини, — ховаюся поглибше під подаровану бабцею з Черкас пухову ковдру, аби не відповідати на пісні запитання. А може, загукати собі пробі і попросити колумбійця читати до смерку із відкритими шторами Маркеса? А може, знов заснути і прокинутися назавтра в теплому місті без ліхтарів і крамниць, але з весною і річкою, сімома вітрами, що не в змозі загасити свічку, настільки сильні й рівні вони тут народжуються, бо місто це, власне, як і все в моєму домі, без імені, і росте воно однією вулицею від самого світання аж до пурпурового смерку по гірському схилові, де стоять справжнісінькі двісті чотирнадцять будинків, а перед Великоднем люде прощають всі проценти для того лише, аби в Світлий Понеділок облити боржників розтопленим льодом; проте помирають вони, як і всі, від ненависті, і словом останнім є не Амінь, бо мовчать ті люде...В тому місті зацвітала щоразу п’ятниця, бо цього дня увечері мінялися душі і жителі сиділи вдома, а я слухала, як моєю завиткою виспівували сім вітрів, гуляючи пустими закритими темними вулицями. Бачила, як шляхом від церкви йшли одна за одною потопельниці-христі, тримаючи в складених до вечірньої молитви долонях незадуті каганці і мовчки вбиваючи уві сні затуманеним поглядом тих, хто спить головою до їхньої дороги. Мене вони не чіпали, бо я хрещена в цьому місті без імені і бавилася з ними малою в старій напіврозваленій школі; тому могла спокійно простувати назустріч, уважно вдивляючись у карі, майже ватяні очі, до того м’які і забуті, що навіть свічка не сміла залазити в їх зіниці; а перший і останній ліхтар в моєму місті зник безвісті після першої ж п’ятниці, ба навіть ями від слупа не залишилося, — на ранок місто забуло про своє однооке недоладне світило. Все одно я ще ніколи не наважувалася глянути їм услід, адже, не вміючи старіти, обернулася б у немовля, —адже мені так звично і вивчено вже було сміятися дитиною, що виховуватися новою матір’ю цього року не дуже й хотілося. Хтозна, мабуь, я боялася знати про їхні спини всю правду, бо щораз затуляю вуха, коли починають говорити про спини, чиї б вони не були. А можливо, я і досі боюся запаху слідів і застиглого воску на них... — Не боїшся їх, а не вмієш дихати присоромленими й страшними спогадами, — вона схилилася наді мною і тихо-тихо пролазить синім голосом в мій спокій, перевертаючи тринадцяті сни на свої місця і ставлячи мене в горизонтальне положення другого на день пробудження. — Я ...хм..., пе-вно...хм, хво-ра, — бузково і дещо розірвано відповідаю їй, більш за все бажаючи, щоби її волосся не торкалося мого лиця і щоби моя ява не обернулася смертю. — Не варто боятися відчаю, а чи смерті, навіть чорно-білого і голого водночас, а слід страшитися свого лляного безпам’ятства, — доповнює і ще більше непокоїть мене. — А що ти маєш на увазі? — Вчорашній день. — Добре, ну, а що було вчора? —А що було вчора? – повторює вона, і я не знаю, як виправдатися і відпустити її негайно, бо оте вчора розрізає мене навпіл, я справді не можу згадати, чи було воно дійсно, а чи його щойно зродило її піднебіння дотиком язика. Одне слово, треба якомога скоріше щось та й вигадати і запроторити себе на стаціонар. Бодай на тиждень. — Не треба тобі цього. Ти ж не пригадаєш навіть за посмажений сир, що встигло статися учора. Я ще не снідала, а ілюзіями досить смачно наїдаєшся, при цьому зовсім не гладшаючи; тому на мить напружуюся й намагаюся згадати. — Здається, я купалася, а потім заснула, бо хтось щось приніс, — доволі абстрактні спомини в сіро-приглушених барвах. Дивуюсь мимоволі, бо в мене згадки, як правило, цегляні і німі, а тут ще й малий латинос зі своїми піснями вималювався. Вона всміхається. — Вірно все, але це з тобою трапилося позавчора. Пам’ятаєш про лист? — Лист... — З Примор’я. Ти його не прочитала, рідна, позавчора на сьогодні, а третього дня на вчора – читала. І, зрадівши посланню, заснула без колискової і спала, допоки вітер почав відбивати сутру серця... — Аб-сууурд, — перебиваю її я, — ну, та, певно... Не було ніякого другого дня, — хочу заснути. — А який сьогодні кавалок тижня? – ще запитання. — Четвертий. — А число котре? — Вісімнадцяте. — Добре, бо нині дев’ятнадцяте, п’ятниця, — широко розплющую очі. Це ж щира правда, певності не зичити. Треба почистити зуби. — А де він? – перше запитання. Вона знизує плечима. Я відвертаюсь. — Так–от, зараз маєш зібратися на зустріч з вчора придбаним знайомим, — але навпроти сидить казково всміхнений він і потирає довгими випещеними пальцями синювату акуратну борідку. Його поява свідчить, що моя совість зо три хвилини може перепочити від її райських домагань, свідомість повертається до тями, слова пишуться літерами, метеорити падають тріщинами, сьогодні не завертає на завтра, а завтра на вчора, тобто я зітхаю заспокоєно, бо, значить: ще при своєму розумі. —Та що ти там, Мала, знаєш про свідомість і метеорити? – звісно, мимоволі починаєш звикати, що твої думки прослуховуються, ба навіть знані наперед. — Анічогісінько. То куди я маю йти? – вже шукаю серед свого безпорядку відповідний одяг. — В крамницю на околиці, оту малу і чорну, що наполовину під землею, — кутики моїх губ прогинаються донизу. — Нічого не поробиш, ти сама захотіла так вчора, — натомість він загинає свої вуста так, що аж заздрісно стає. Через мить той вже не дивиться на мене, а перебирає своїми музикальними пальцями тороки лляної доземної сукні, яку навпомацки і зовсім неспеціально витягаю з глибин шафи. Розділ 5. Порцелянові ляльки Необхідність поскоріше розгорнути сюжет, повбивати позитивних, воскресити натомість негативних, заправити все симптомами гострого живота, навіть не старатися розбавити барви образів водою, чорнилом, а чи зеленою тушшю, страшенно тішитись новоствореній неперевіренй казці, підписаній ім’ям найлютішого ворога, котрого, в принципі, теж давно, як вбило новорічною блискавкою... Так думалось мені непоспіхом, волого і просто, без жодних зусиль і намірів, коли я, вбрана у жовту лляну сукню, прикрашена коротким помаранчевим намистом і новим кольором волосся мандрувала назустріч новому другові, якого знати не знала, співати не співала, вчити не вчила. Краї суконки волочилися дорогою, намокаючи в калабанях і тверднучи від болота. Я знала, що служка підтюпцем слідкує за мною, але не зупинялася. З ним буде менш страшно, або набагато більше... Двері рипають і прилаштований дзвоник меланхолійно калатає. Автоматично, за старою, але, на жаль, потрібною звичкою, я примружую очі, аби розгледіти уважніше, куди увійшла. Дарма, тому що тут справді висить імла із сандаловим запахом згори і розсіяними смугами аромату зеленого чаю знизу. Тонкий нюх повністю задовольняється сприйнятим, а я сама дико дивуюсь, бо, власне, в ідентичному тумані зустрічала Новий рік наодинці. Холод врізається до заціпенілої шкіри, льон стає першим провідником морозу, а відтак моїм найлютішим злодієм. Розумію, що слід закрити двері. Озираюсь і бачу, як білими апатитами цукриться від сонця постійний сніг надворі. Я залишаю зиму позаду навіки, бо входжу до нового дому з босими чистими ногами, із задубілими ступнями і приголомшеним віртуозною грою на віолончелі слухом. Ніколи не любила скрипки і баяна. Стіни кремові, хоча навряд чи вони мають певний колір, просто світильник продає схожі барви кімнаті. Чомусь згадується недописана наукова робота, від чого в животі чуються зневірені зітхання, але треба йти вперед, туди, де на мене чекає ...хм ...друг. Полиці з книжками і старими фамільними портретами підпирають вузький коридор, паркет рипить, а я босоніж відчуваю теплу вологість підлоги. Повітря з кожним кроком розріджується, а йду я повільно, мріючи залишитися непочутою аж до першого з ним погляду. Музика наближається, поворот праворуч – вісім коротких грубих свічок на прилавку. Зупиняюся я — і припиняється гра, але надто розмірено і композиційно довершено, щоб це закінчення було вимушеним. Погляди порцелянових ляльок, котрі лежать, стоять, танцюють, просинаються, засинають, бавляться, не кліпають, мовчать на чорних дерев’яних полицях від підлоги до спіраллю закрученої вверх стелі, протинають мені наскрізь голову, виколюють короткозорі очі, спирають дихання і змінюють час діастоли серця. Або я вмерла, або я зараз помру. — Невже так страшно? — звідкись з глибини мармурової бочки долинає холодне запитання. Чи чула я цей голос коли-небудь? Він красивий і прямий, нечесно уміло поставлений, достатньо глибокий, щоб загинути у ньому від сухості бездонної криниці. Голос неприхованої байдужості і закритості, який тепер важко було поєднати зі звуками віолончелі. Голова моя іде обертом: кожне із цих створінь у кімнаті має ім’я, книги в коридорі мають авторів з іменами, паркет і прилавок були зроблені майстрами з іменами... — Все життя втікаючи від реальних назв, Ви самі прийшли до мене, де ім’я є сенсом творіння, — знову той самий голос, хоча тепер описує мій біль приблизно ззаду правого плеча. Поміж тим я затуляю вуха і хочу від друга втікати якомога швидше, він демонструє зиму з зеленкуватого віконечка, вмонтованого на самій верхівці спіралі, думаю: а й справді, там мороз і босі ноги, а тут зелений чай і тепла земля. Почухала під рукою: дивно, але як би там не було, під пахвами пахне копченим лососем. Мм, казала ж мені мама не їсти не мною приготованої риби, та вже... Він зачудовано поспостерігав за моїм ритуалом нюхання пальців, витер кутики вуст невчасно різдвяною серветкою і тихо-тихо, немов на похороні, а чи на поминках, прошепотів: — А я готував лосося обережно... Я похоронів не любила зроду, тому вирішила, що він саме відбріхується, як чортяка : як же може продавець антикварної порцеляни так підпашно закоптити лосося? — Може, але при цьому не обідати три роки рибою. Еге ж, тепер я певна, що він стовідсотково меле дурниці — по його розширених зіницях видко: від народження вегетеріанець і рибою не те, щоби щодня обідає, а ще й спить, фарбується і ходить з нею попід ручки на прогулянку. Але ж тоді... Овва, я додумалась нарешті. Він таки вміє коптити цього лосося. Вечеря закінчувалася з рахунком один–нуль на користь володаря зимових підсвічників, а в мені догорала впевненість, що під цим сферичним дахом змінюється час. — В мене все надто просто, аби час міг наносити пил на порцеляну. Говори... — В мене все надто просто, аби ти могла знайти вихід звідси. Говори... — Ти занадто складна, щоб не збагнути цього, твоє взуття нагадує черевички моїх ляльок: вони такі гарні й доглянуті, що їм не збирати пилюку з тротуарів, їм місце на поличці. — Але їх створили, щоб людина могла пересуватися і нищити їх, зрештою, у цьому їхнє капцівське щастя. — Щастя?— глузливе витягування помаранчевих молодечих губ. Найменше у житті я би хотіла зараз доторкнутися до них, холодних і сухих, яскравих, майже нафарбованих, матових і безпристрасних... — Дорогенька, ти, мабуть, щойно прочитала роман про алхіміка? Брр, мене просто вдарили цим звертанням. На диво, він правий щодо чтива: тому, на згадку про втрачений за Коельо час, я починаю гризти нігті. — А хто вночі розкриватиме мої шухляди, аби попорпатися в щоденниках із Куала-Лумпур? — Вже, певно, родичі твоїх совістей, — він одвертається од мене і спиною малює тричі однаковісінькі знаки запитання. — Подумай сама, що залишається у тебе Там, що ти одержиш Тут. Він продовжував мовчати на рівні моїх скронь. — Хіба я вже запропонував тобі залишатися тут? — ліва чорна брова здіймається не запитально, а насмішливо. — Ні, здається, я це почула в формі наказу. — Форма-норма-доґма-карма... Пусті словечка, яким не жити в моїй крамниці. — А я не продаюсь, вибачте, і чи не могла би я побачити вашу істинну подобу, аби мій читач задовольнив вимоги своєї яви? — Ти ж знаєш: ця повість залишиться недописаною, дай їм створити власного продавця порцеляни, поціновувача імен. — Згода, — вибачте, але я піддаюсь його словам, занадто по-уайльдівськи вони звучать. Коротка пауза, дарована Вам, шанованому, для створення дещо хворобливого образу. — Все одно я тебе куплю, — під час паузи мій друг намалював автопортрет, викурив дві сиґари і ввесь час не зводив з мене втомлених, але поміж тим, охочих до нових експериментальних жертвоприношень очей. — Твої вигадки вульгарні, — буркнув, здається, секунди три вперед і зараз чарівно посміхається. — Один-один, адже я взагалі не вмію вигадувати. Скажіть, що трапилося того дня, про який я не можу згадати? Все. Він зник. Він просто кудись пішов по своїх справах. Можливо, потрібно продати безіменній дитині ляльку, завести нову подругу або вкрасти у когось навіки день. Я тут не зостануся. Я тут не житиму. В мене багато інших справ, прошу пробачення. Але... Випустіть мене звідси! —Який примітив, mon ami, ти не здатна була навіть вчасно розкодувати свій сон, — штучний, записаний з платівки сорокарічної давності голосок витріскує зі спини великої іграшки з синіми очима, кривавими губками і синюватим волоссям, — а мене, між іншим, звуть... Я затуляю вуха, ховаю голову під тонкими руками і прошу гру недописаного чоловіка нарешті завершитися. Навіть, якщо переможе він. — ...Емма. Не працювали мої сни укупі з револьверами і серця не билися в ритмі танґо, я працювала за двох тоді, коли ти шукав сенсу між уліссами, я спала за половину тоді, коли ти не терпів присутності споминів, я мовчала за ціле небо тоді, коли ти не дозволяв воді у крані капати гучністю менше 20 Гц. Я помирала у Константинополі разом з Юліаном Відступником у четвертому столітті, а ти спав, неначе трава під мерцем, заколисана холодом і мовчанням. Я не могла без тебе розібратися зі своїми квартирами і квартирантами, годинами і годинниками, вченнями і вчителями. Я пропадала безвісті у спалахах поетичних рядків, відісланих до тебе електронною поштою. Дай мені знати, як вирішиш померти власною смертю у Константинополі... —Скажи, — спитала Емма, — ти дійсно думала, що скрипаль ( а чи віолончеліст ) — твій Друг? Я чула, як вона прорізує своїм іменем мої скроні, заставляє оживати в лівому куті горла приспану хронічну гнійну ангіну, Емма порпалася в мені за допомогою глянцевого скальпеля — гостро виточеної батьком назви. Тому слухняно знизую плечима і чекаю продовження пародії мого кінця. — Твій вчорашній Друг — Майстер, він трьома поверхами нижче, але він сам покличе, коли ти станеш потрібна. Ще одне покірне знизування плечима плюс повільне кивання. — Повільно тільки молоко скисає, навіть наш Майстер не навчився думати і діяти повільно, — обережно інформує лялька, — а твоїх думок не існує, рівно так само, як і твоїх слів і зору. Майстер не створює ілюзій... —Так, — нарешті перебиваю я, — він створює лише порцелянові ляльки. Розділ 6. Розмова при п’яти кутах. Генрі Уоттон був правий, коли обирав собі друзів тільки красивих, у приятелі — виключно приємних, а ворогів — одних інтелектуалів. А його автор охоче би оселився в цьому будинку з неліквідним товаром у вигляді випещених ляльок. Але ж я не належу до естетів, лекцій Раскана не доводилося слухати, чіткість обрисів навколо відбирає в мене мову, тому жити тут не було сил. Бодай на годину спробувати уявити себе заручницею псевдоіграшок було нестерпно. Я не ділюся на три групи, я не відвідую дит’ясел лише з бажання побачити яскраву цяцю: іграшкам я не вірила, іграшки ж, у відповідь, не надто любили мене. Хто навчить Емму читати вголос? Ось він — втрачений день, ось він і є... Не розумію нічого, орієнтація безвідворотно втрачена, я сонна, я не можу спати ранками, ранками заживали мої пальці, ти ніколи не цілував ті криваві сліди по телефону, але вірив.... —Але, Магістранте, послухайте мене , — втрутилась у читання пропалого листа всього-навсього лялька Емма, — перечитайте, що ви написали в своїй, гм, п о в і с т і, і старанно витріть резиночкою чи клавішею справа. Воно не тільки не підходить за змістом, а й заперечує всій вашій сутності... Звертання до мене в другій особі множини викликало підозру у швидкому побаченні з Майстром. Він розпочне розмову із зайвим кутом, він її і закінчить... — А син Ваш тут ні до чого, — доволі пафосно і інтонаційно довершено вставила Емма, кивнула тендітною голівкою, десь задзеленчали пересуди її ліпших подружок, і вона непоспіхом попливла довгою залою геть. Я з тривогою дивилась їй услід доти, допоки вона не почала здаватись бджілкою, не витримала і голосно, надривчасто, від чого смішно й жалюгідно, скрикнула: — Зажди! Стій! Ти ж... Ти ж тільки скло! Ти нічого, окрім скла і чужої роботи! Та в мене і не було ніколи синів, навіть хрещених! Дзенькіт припинився, а маленьку мушку спереду не стало видно через запітнілі скельця моїх окулярів. Що? Що це? Які окуляри? Я ж не носила костилів під бровами зроду! — Це просто с к л о, моя люба, це найкраще, найтонше скло, яке лиш можна було виготовити для Вас, — холодна і безколірна, прозора і цілісна, одноманітна і крихка, гостра і де-не-де слизькувата мова інженера почулась над лівим вухом. Млость, неначе перед іспитом сумління чи з математики покинула моє лякливе черево. Зліва і трохи позаду стояв Майстер, я була певна. — Доброго дня, Магістранте, — продовжив він після п’ятисекундної паузи, котрої сповна вистачило на створення несмачного, бо правдивого, синонімічного ряду, — Емма не помиляється ніколи, обираючи тих, хто допомагає мені у пошуках відмінного Диплому. Емма взагалі ніколи не помиляється: вона або говорить, або мовчить, або діє, або помирає .Отже, моя крихітна Емма — це не лише порцеляна,— тут ви, Вельмишановна, не вгадали. Мене зовсім не радувало, що я тут — предмет пошани, саме предмет, бо інакшого іменника, який би зміг краще описати суть світу того, годі було й шукати. Матерія, надзвичайно відчутна, різка, чітка, названа і реальна, перетворила навіть віолончеліста на цифровий програвач. — О ні, — звуками звертаючись до мене, звуками, нічим більше, говорив він, все ще не показуючи свого обличчя і не дозволяючи мені ворухнутися у повному заціпенінні, — ні, Магістранте, не розчаровуйте нас банальностями такого ґатунку, будьте чесними зі скрипалем. “То, значить, сторож все-таки — скрипаль?”, — подумала я і повільно й планомірно, немов кришачи білий несвіжий хліб, спитала : — Мене ніхто не обирав, про яку наукову роботу мова? Я Вас не розумію, Майстре, я прийшла до забутого Друга, а отримала купу... — Ляльок і смертних імен, — я тепер зрозуміла, від Кого Емма набралася таких жорстких мовних реверансів, — що ж тримає Вас, Магістранте, так, що ви не в змозі згадати день вчорашній? Що розливає по Ваших ногах судоми і болі у стопі? Згадайте, коли Ви вчились у Магістратурі... Я не витримую і нахабно перебиваю: — Але я ніколи не здобувала ступені магістра! — це гра, це — якась неприваблива мені гра з лишнім гравцем-жертвою, в якій моєму волоссю, голосові і нігтям аж зовсім не кортіло приймати участь. — Ми не бавимося, Гелено, ми накручуємо механізм... Але останніх слів я не чула, бо була вбита власним іменем. Назавжди. Безповоротно. Однозначно, бо автор поспішає. К і н е ц ь А чого ви ще чекали? Це ганебно читати, закривайте і викидайте, розпаліть собі яскраву гарну ватру, бо авторові час мити посуд, чого він і Вам бажає. Бо чи має схема писання — читання якусь мету, якийсь сенс, коли вода майже википіла, рефлексії застрягають у горлі, а пальці стукотять по клавіатурі абсолютно не так, як треба? Все. День вона не знайшла, а Ви знаходьте, Ви йдіть на свою роботу, годуйте своїх дітей, читайте Псалми Давидові і радійте весні, коли зараз не зима, або навпаки. Що краще: натхнення, праця чи натхненна праця? Та ніщо, дорогі. Я припну язика і дозволю іспаномовному служці все-таки викрасти недобережений лист Геленою, не читаючи, спалити, зісмажити на вогні чудовий шашлик і поїхати в Іспанію збирати помідори на грядках українських еміґрантів. Мій образ проданий смерті за два євро, бо більше вона не мала, а я страшенно хотіла попити водички о пів на другу. Хочете, я поселю в повість Алісу Керролла, але тоді канат читацької терпимости врешті-решт урветься... Та про що я? Ні, дорогі мої, я йду мити посуд. Вирішено. Отже, я стомилася жити у великому ляльковому домі ще з першої години іспитів, котрі я мріяла остаточно завалити. Бажання не здійснилося: Емма акуратно ставила галочку навпроти кожного пункту, при чому лялькове лице не змінювалося жодним відтіночком, виражаючи тільки смиренність і терпіння у виконанні Верховного завдання. Я ніколи не могла усвідомити значення слова “ієрархія”. Мої слуги робили все, що їм заманеться, наприклад, чесали моїх слонів і розмовляли з моїми коханими, вмикали голосно ранками яку завгодно музику, кричали у Дні Своїх Святих, молилися різними мовами, харчувалися з мого холодильника, відмикали двері, приводили додому друзів, будили мене, коли треба, проточною водою тощо, — і при цьому всьому я, їхня Ґаздиня, всміхалася і просила запарити нову склянку чаю, подаровану хлопчиком у вельветовій зачісці. Тобто мені не дано осягнути структури соціальної драбини, не дано вписатися в неї, зайняти конкретний щабель. Але тепер все було інакше. В мене було ім’я, в мене було власне місце на полакованій і прикрашеній сріблом поличці, а на ногах блистіли червонуваті черевички із золоченими хлястиками. Отож, іспити я склала, на цілковите своє розчарування, на “відмінно”. Неправильно вибрана тактика, непродумані остаточно й докінечно висновки про зміст мого перебування — саме про це шепотіли рухи синюватих вій Емми. Майстер, певно, залишився задоволеним отим днем. Чи спить він взагалі коли-небудь? Лист довелось відкласти на пошуки злету амнезійних припадків. Я не сміялася. Я розглядала лепські пряжечки на коротких ніжках. Я не думала. Я не знала, скільки мені доведеться тут стояти. На поличці. Мабуть, я нагадувала старий неробочий годинник, скрип часу в якому заіржавів водночас із тріщинкою механізму. Дах зверху змагався з грозою. Я в горах помиратиму. Емма не поверталась, іграшки кликали мене Геленою. Таке довге немилозвучне ім’ячко. Через вісім хвилин мене зняли і понесли кудись, дорогою я бачила тільки полу велетенського сіруватого мокрого плаща і нестримну біганину плінтусів, шпалер, низьких, ще незайнятих полиць. Мене забирала Людина з Вулиці. Я тішилась так, як лишень могла це робити лялька з намальованою посмішкою. Розділ 7. Людина з Мокрої вулиці. — Хочете гарячого шоколаду? Схлип. — Хочете помолитися? Мовчання. — Давайте зателефонуємо вашому другові. Розпач. — Ви вмієте говорити? — Хто Ви? — перша моя відповідь. — Бібліотекар. З Мокрої вулиці. Там дощі йдуть. Майже, як в Англії. Ви були в Британії? Сьорб чаю і зітхання. Ні, не була. Важко мовчати, але розмовляти так сумно. Мене забрала незнайома особа. Мій дім повний люду, і жодного друга, і ні тобі серця, роздавленого криком в честь твого повернення, ні. Просто дощ. — Повернення в початок? Вірно, але я не відкликаюсь. Бібліотекарі багато читають. Сплять багато. Мовчать густенько. Помирають старими. Я хвора. Кашель. — Ви застудились? По дорозі? Тоді мені соромно. — А нащо? — вичавлюю я, — нащо ви викрали мене? — Я ж не помилився, Ви — Магістрант? Затуляю очі долонями. Мене зневажає, мабуть, Майстер, бо я переплутала адресу, коли шукала Друга, загубила листа, коли не могла пояснити помилку з географії. Я не та. Я не я. Мене нарекли і стерли вічність в безіменні. От і вся любов. Пора додому. — Я Вас не відпущу. — Ви — Майстер? Тоді знайте, що я — Вашого брата дитина. Четверта. —Нестача тексту? – або мені здається, або він справді це спитав. — Ні,— відповідаю. Не думаю і доповнюю: — Очей. Він попелястий, майже сивий, він мудріший за мене і набагато нещасніший. Я знаю, як він слухає музику в мені, як він її розуміє, як чавить нею кавунячі зернятка. Моя музика надто сумна, щоби її ділити. Навіть з ним. Як пояснити йому, що кохаю блакитні очі, котрим так і не вдалося переправити листа? Як сказати йому, що не вмію читати, що всі ці роки вдавала з себе освічену? — Так, не стає прози. Він більше не вимагає пояснення. Книжкова борода і сірі очі. — У Вас немає онуків? — даремно я це спитала, бо кружка полетіла з його рук додолу, розтрощилася об підогу і перестала бути посудиною, перебравши назву сміття. — Ні, Гелено, Ви — моя єдина дочка. Ненароджена. Я молився про Вас 777 років. Я прикушую губу. — Згода, лиш не називай мене, Батьку, Араттою. — Добре, Оріяно, — він підвівся на ліктях, вогонь з печі вперше розкриває його лице. Все збігається. Правильні риси, кругла голова, довгі ноги, тепер вже карі очі, розум зі світлою шкірою. — І так теж, Каїне, — не думай, що дитина не впізнала тебе одразу. Звісно, цього разу я збрехала, ганебно й непродумано, а тому поспішила жбурнути своє горня кудись під стелю і вибігти геть. — Не йди, Бог зі мною, Гелено, я молитимусь ще стільки ж років Лемеха... Та я затуляла вуха: —Сімено мого імені в корінь, не поверне мого шляху арій, бо Понтом залита, Господом захована, бо матір утоплена, єси Ти в мені, Христом і Нарадою викликаний, бо Батько... Мені шкода було його молитов, але закляття виявилось щасливішим, адже бажаніше я зникла з очей холоду нерідного. Невже вони не знали, до сих пір не змогли запам’ятати, що я — одна, що плачу від самотности, але що не вмію без однини жити. Де мої зрадливі дияволи? Прости мене, Господи... Розділ 8. Мітоз Мокра вулиця обірвала з мене останню одіж, тепер я бігла до хати майже нагою, читаючи на парканах українською матюки, взяті в рамочку золоту. Поруч дорожній знак: Censorship is prohibited! Ukrainian culture is... Не брехатиму, бо далі не вдалося дочитати, я забувала Каїна, Ламеха, Емму, Гелену і Україну, бо скоро увійду в дім, витру руки, вмию лице, покличу зраду і підлість у обличчі служок, попрошу заварити чаю, горло вилікую евкаліптом, закапаю ним давні рукописи, недорозшифровані, бо арійським санскритом творені, запалю вогонь посеред жертовника, а потім не заставить себе довго чекати мій власний біс і... О, ні! Лиш не вона!.. — Ти світила за лист три місяці, а коли прийшов, то заснула, не прочитавши, ти постановляла похреститися і прийняти Євхаристію, віддати віру в нечисть за віру в Триєдиного, — раптом вона крилами закриває собі очі, я чую її плач. Мої слони довго вагаються, чи покинути гризти її солодкі нігті і чкурнути хоботами обкручувати мої вологі й холодні зап’ястя, а чи увійти в її вуха, щоб ніколи вже не повернутися додому. Не бажаю слухати її домагань, збентежено оглядаю свої пальці, завацькані йодом по дорозі на другий поверх. Тихо-ніжно починаю: — А де ж ти була, світла, як мене нарікали? Вона ридає, пір’я вбирає вологу, слони ховаються під стіл. Шукають чогось попоїсти. — А що ж ти робила, сяйна, коли 777 років перетворювали мене на дитину Каїна? Вона мовчить. Вона мене любить. Я хочу спати. — На канапі присів посильний, він вже десять років чекає тебе, — я на це спроможна лиш знизати плечима. — Поштар розмовляє російською, дихає йодованим вітром з півдня... Я кидаюся до листоноші, зриваю з нього одяг, бачу якір з викарбуваною усмішкою. — Мамочко моя! Чому він мене недочекався? Посильний прокидається: за час мого Навчання у нього виростала борода, каріли очі, зникав ніс, а діалоги з Совістю скалічили його волю. На що він тепер здатний? Пігмаліон мовчала у мене за спиною, а я щось мала робити з цією новоявленою Елізою. Крапка. — Але не Галатеєю, привіт, — фортеп’янна гра і його поява , названі імена і незголені вуса оскверняють мій дім. — Ти, як завжди, обираєш між доброчинністю і вічним, благословенним гріхом? — цілує мою долоню тричі, саме по лінії життя. Не гиджуся, бо скучила за ним, але все ж вириваю руки, затуляю вуха, викрикаю дико: — Заткайся! Вимітайтеся! Це мій дім, ви — не приватизовані духи, я Вас не розрізняю, я вас не знаю, облиште мою кімнату, дайте мені спокій, поховайте мене в своїх звичках остогидлих! Мій біс стає паузою між словами. Інтерфаза. Не бачу нічого, крім необмежено великого прямокутника, за ним немає простору, він — весь Всесвіт, навіть не щілинка в ньому, він — суцільна площина, паралельних і перпендикулярних якій не існує, знаю тільки, що в нього товсті стінки. Він не перетинається зі мною. Бо мене теж тут не видно. Фігура розростається, знаю, що зараз повинні подвоїтися мої молекули ДНК, мітохондрії та пластиди. Синтез білка. Множаться на два хроматиди. Ні, ще одна помилка з мого рота, з голови: я — не матір. Перебиває: — А я його таки прочитав! Ти ж все одно забудеш зміст, Магістре, —тому я не втрачаю нічого, — не розумію, як мій чорт може розмовляти в період синтетичного поділу, але мені не під силу зашити зараз привабливу ротяку, тому слухати, спостерігаючи, як ущільнюються хроматиди. Я не вгадую, голосу чути не могла. Але ж не могла я і вигадати його, бо не існую. Поки що. В дану мить. — Отож, можеш не повірити, але твій покірний слуга мало не вторгував у Майстра чиюсь блакитну душу, ги-ги-ги! Я вивчив послання напам’ять. Слухай, Мала, поки ще не існуєш: “Альпійські очі, медові погляди, м’який голос, звуки пухової ковдри, вкорочений зір, музичний слух, м’які коси, текст без символів і змісту, одинадцята нуль шість, графічний редактор, березневі коти, море і мушлі, Сартр і Дюрер, Курбас і Понт Євксинський. Привіт, Кохана! Ти вмреш тут, не прочитаєш, розіб’ється педаль, спиниться і моє. Інфаркт міокарда. Твоїм дияволом повернусь. Впізнати за запахом і закопатися удвох заживо. Знайти і не мовчати. Не зможемо. Мітотичний поділ — єдине, що об’єднує нас. Скажи слово, щоб вийти з кола. Шукай без карти. Час не смажиться. У нас три томи. Я.”... Правда, Мала, гарно? Я мало сльозу не пустив, розчулився, а за слонами наглядатиме колумбієць, не турбуйся. А знайти ти його не відшукаєш. Кінець твоєму навчанню, Магістре. Профаза. Не розумію звуків. Спіралізація хроматид. Стираються на пусточку ядерця, розпад ядерної оболонки на фраґменти, — хромосоми опиняються в цитоплазмі. Веретено поділу. Не чути оплесків. Гарний темп, біс ставить Баха. До чого тут класика? Хромосоми потрапляють у центральну частину клітини.. Метафаза, вірніше, я встигаю завважити її завершення. Хроматиди кожної хромосоми відокремлюються одна від одної. Діляться центромери і хроматиди, які вже містять ідентичний спадковий матеріал, розходяться до різних полюсів клітини. Телофаза. Деспіралізація, потім формування нових ядерних оболонок, поява ядерець. Ядра дочірніх клітин поступово набувають вигляду інтерфазних. Я не відчуваю себе десь. Веретено поділу зникає. Поділ цитоплазми матричної клітини — створення двох дочірніх. Хто я ? Хто ти ? Де ти ? Що було? Що станеться зараз? Клітинні стінки між дочірніми ядрами. Овації. Я — частинка одношарового епітелію. Розділ 9. Третє перевтілення і початок ловів нових духів. В ній все було побудовано на кострубатих контрастах, різких і настільки очевидних, що повсякчас інші старались не помічати їх. Я знала, як у ній не поєднуються різні кольори. Як вони, не зливаючись і зовсім не взаємодіючи, творили її органи, тканини, клітини. В ній мене не влаштовувало тільки одне: те, як вона без ключів і попередження влазила в мій дім...Але це до першого розділу. Навіть другий поторгується, чи вписати цей абзац на початок. Тепер не було сенсу говорити про неї. У мене зник хвіст. Я прокинувся і помітив, що його немає, — відпав. Тут темно, але тепло. Тепло, бо м’яко, вогко, мокро, вільно і дуже добре. Цей простір не чорний, скоріше, розбавлено-червоний, акварельний... Потім мені почали заважати. Не давали спокою з самого ранку, гадаючи, що пора. Неправда, я ще пам’ятав усе, а, значить, було рано. Не встиг я оговтатися, прокинутися, а мені обірвали дім. Пробачення. До побачення. Через сорок сім років. Або через 777 літ. Отож, першого вересня 1986 року я народилася, постійно тримаючи в голові двох попередніх жертв. Листа, звісно, ніякого ніхто не отримував ні поштою, ні плацентою, але мій диявол свого часу зробив непростиму помилку. Я певна, він і сам вже плаче другим етапом. Про те, як вирватися з кола, він не встиг розпатякати. Однаково, схожою на нього чи на море мені би подобалось менше. Я кричала — і падали дерева, я сміялася — і спалахували будинки, я закушувала губу — і читала думки незнайомих, я закривала повіками зовнішність зорового аналізатора — і лиш тоді починала бачити. Я була диявольським наслідком. Ходила до школи і відправляла листи поштою. Різною поштою. Листи.... Посмішка. Мене нарекли, і цього разу я не пручалася. Я не маю свого дому, але я його шукатиму. Колосальна пам’ять. Бісику коханий, ти не врахував парадоксальних феноменів цитології. Він мовчить. Він просить, аби я робила так само. Та, про мене, будь ласка ... 30.06.02 - 04.06.03