Гапа Н. Карпа 
ЙМОВІРНОСТІ 

Парадокс де Мере
„І по ширині. І по відрізках твоїх очей.”
— Прошу? 
— Та я про диктат читача.
— А Вам лист прийшов.
І справді, досліди з костями треба було припиняти. 
— Ви виглядаєте стомленою.
— Дякую, — поспішно перебиває, — можете бути вільні. 
Уклін і поспішні кроки до дверей. Конверт відкривається лише тоді, коли затуляються фіранками вікна. Їх майже нема: ні фіранок, ні вікон.
„Я мала написати першою”, — болісний нервовий тік секунду мучить ліве око.
„Доброго ранку, Cеквойє.”
Вона зітхнула і відклала листа, навіть не дочитавши першого рядка. Холодно. Зачиніть вікна, прикрийте шпари паралоном, бо мені холодно, не давайте заснути своїй совісті, не тріться об мої двері, я все відчуваю, я все бачу й чую. Нервовий тік припиняється, і вона бере до рук початого листа.
„...Не забувай, що ймовірність трьох перемог із чотирьох партій більша, ніж п’яти з восьми. Ти знову взяла на себе більше уповноважень. Не захоплюйся. Ти забагато думаєш. Дій і не відхиляйся від плану. Ще раз: не думай так часто. Виконуй. Облиш обрахунки — все вже давно обчислено. Ти створюєш більше правил, зменшуючи першозначимість старих. Облиш кості — то тобі не пасує.
Твій Блез Паскаль.”
Вона рвучко зімнула аркуш, понюхала ходи туші по ніжному папері. Видихнула, вгамувала чергові вібрації повіки і запальничкою знищила листа. Знову неприємно було, що він випередив її з костями. „І знову моє ім’я без букви р. Чим я провинилась? Що я зробила не так?” Вона поплескала в долоні — відчинились двері,  сів Поліглот навпроти.
— Я перестаралась.
Стіл не здавався йому надто широким. Він перехилився, поцілував її у лівий кутик губ і без дозволу допив її чай. 
— А коли ти не лізла зі шкіри геть, аби заволодіти тим?
— Здається, то було   весною.
— Ні, взимку. В тебе коротка пам’ять, Кво.
— Він і тобі листа написав?
— Він і тобі листа написав?
Зрозуміло, з Поліглотом вже було пізно говорити.
— Дурненька, я примчав тобі на допомогу.
— Повертайся звідки прийшов. Сама справлюсь.
— Ти певна? А я за його дорученням, — Поліглот цілує їй ліву руку. Секвойя мружиться.
— Добре, — вона вдає заспокоєну. Розуміє, що коми треба натискати сильніше, аби не вийшли крапки, а питання слід ставити конкретніше, аби вийшли зрештою крапки: — То які на  сьогодні розрахунки?
— Ти помреш — п’ятдесят два відсотки, той загине у нерівнім бою — проценти тридцять два, десь так. Ні, тридцять три, — Поліглот обриває фразу, встромлює собі поміж пальців гостро заточеного олівця і продовжує: — на моїх похоронах тобі погуляти — залишилось тільки два від сотні. 
— Ти дурнуватий, Поліглоте, — робить висновок Кво, дивлячись на пографічені діри між пальцями у нього. — А де ж решта? Де одиниця? 
— А на цілих тринадцять, як завжди, ризикує Месір.
Секвойю душать сльози. Вона збивається з думки. Набридло бути злою. Ні, навіть не так. Просто осточортіли їй ці всі чорти. Під три чорти котись, Поліглоте!
— Зачекай, я не все сказав. Пан передав тобі записку, — по цім він галантно зникає. 
„Чорти на пахнуть. Цікаво, чи залишаю по собі аромати я? Месір залишає запах смаленого — це точно. Мокрина по ньому вічно бігає по хаті в пошуках пожежі.” Вона носом пройшлась по аркушу. Відкрила:
„Так, Кво, ти пахнеш білим.”
Вона знову відірвалась від листа і захотіла бути самою. На віки вічні. Без листівок з Новим роком, з новим щастям, без ходів і вітрил. Вона знала напевне: це Пан не прокоментує. Він говоритиме про погоду, ангідрити, пестициди, озоновий шар, ймовірність четвертої світової, день народження в Мокрини, роковини Блеза Паскаля і...
„...і парадокс де Мере, золотко; — вона наїжачилась від попереджувального звертання — ти знову проігнорувала: випадають три цифри, а ти дієш за гербом; — Секвойю вкидало в жар — тоді дозволь запитання: навіщо взагалі радитися зі мною, коли сама все наперед вирішуєш? Заходь до Вечірньої, чекаю тебе там. Користуйся коридором.
Вже Вечірній.
P. S. І захопи кості для себе. Може, вдасться.”
Лапки закривалися, стукати по паркету треба було ніжно, аби не вилізло боком Мокрині її надмірне піклування — Пан не в гуморі, навіть Поліглот не надто жартував.
Секвойя роздягається догола і вбирається в сніжно-білу сукню, довгу, з пишним низом і тугим корсетом. Їй це остогидло. Волосся мочиться водою, темніє дочорна, вода скапує на лице, босі ноги прямують до Вечірньої — це зовсім близько, три метри направо по коридору, ось вони, двері, так, я не постукаю, кості у лівій руці, —  котра там? — без восьми дванадцята, Кво — вісім хвилин на постановку розділових знаків між її реверансом і Пановим кивком голови, сідай, серце, починай. 
— Граємо лиш в одну партію.
— Як Месір накаже,— з іншого кінця двадцятиметрового столу. Добре, що в неї слабкий зір, і можна тільки здогадуватися про підтекст його посмішок.
Кидає Пан — в неї все без передчуттів, день, як день, зрештою — випадає шляхетна комбінація в шість, чотири і один. Секвойя киває на його розмірене „одинадцять” і бере до рук власні кубики. Їй байдуже. Чи їй байдуже? Відкриває очі: чотири, чотири і чотири.
— Секвойє, — низький голос, сильний і владний, о, як вона його кохає, — можеш робити, як тобі заманеться.
Чомусь вона не почуває себе переможницею. Встає зі стільця і крокує до Пана.
— Месір, на все ваша воля, — не стає на коліно, а просто нахиляється до його руки. Пан розводить руками і всміхається. Його пальці торкаються її підборіддя.
— Можеш бути вільна. Поліглота ховатимемо опівночі.
— Завтра?
— Ні, зараз, Секвойє, — після цього вона дивиться на годинника: без восьми дванадцята.   
— Кво! — чує позаду себе вигук, вже коли падає змученою на ліжко у себе.
— Так?
— Парадокс де Мере не спрацював!
Вона всміхнулася. Вона врятувала того. Треба було тепер щось з ним робити. Наприклад, віддати на курси.

Перша зустріч з Гуляйпільським
Кво прокинулась від відчуття, що її зрадили. Проте вдала, що саме Мокрина розбудила її теплом кави і кукурудзяних пластівців. 
— До Вас заходив Гуляйпільський, панночко.
— О котрій, Мокрино?
— Щойно.
Так, Рина дійсно трохи дивна, але нормальним тут не місце. Їм взагалі ніде нема притулку. Самотні нормальні люди. Кво пошкожувала зрадників і веліла впустити Гуляйпільського через чверть години у Вечірню.
— Я вірно почула, панно? До Вечірньої? Опівдні?

Ні. Він не повинен був приходити, ти не повинен виправляти мої помилки автоматично, завчено, запрограмовано, чуєш, бо читання твоє стає небезпечним. Вщипни себе, як насниться біда. Не гукай мені вголос. Я не сплю й так. Мене зрадили.

— Доброго ранку, Секвойє, — десь там вдалині неприємний голос Гуляйпільського, неприємний, щоправда, лишень Секвойї, для решти мамина колискова звучатиме різкіше. 
На мить вона ловить в собі бажання побачити в ньому бодай одну шляхетну рису, опріч великих очей, густих довгих вій, чорних брів і волосся, тонких губ і змучено-інтелектуального виразу обличчя. Даремно. Секвойя починає аплодувати, Гуляйпільський  встає з крісла і хоче підійти. Жестом  вона показує, що в цьому нема необхідності. Сиди, хлопчику, сидіть, хлопчику. Сама сідає навпроти, Рина розливає обом кави і поспіхом зачиняє за собою двері. Кво милується його маскою. Кво повісить і його маску собі над канапою у Ранковій. „ Ой лишенько, що ж я таке кажу! — сама ж всміхається і продовжує: — Невже Пан був правий?”    
— Я чув, що в мене з’явився Папір, — наважується першим той.
— Наркісе, в кого його нема? — зле тягне губи до вух Кво.
— Я чув, що завдячую Папером тобі?
— Гм... То й що з того? Аудієнція наближається до свого завершення логічного, Наркісе. Я ж навіть не в тому місці підпис поставила, — він не п’є, а тільки з ненавистю ковтає кожне її слово.
— Був один власник, став, тобто стала, — вишкірює великі білі зуби, — інша. Перепродали Папір твій. Тепер гуляй, Пільський!
Йому здається, що навіть стіни у цій проклятій Вечірній насміхаються з нього.
— А мені здається, що ти засидівся.
— Невже?
— Успіхів, Наркісе! Лиш скажи, за віщо ти так мене ненавидиш?
— Перепрошую?
— Та вже. Тобі тут не смердить ацетоном? — Кво поблажливо здіймає до нього брову.
— Ти знаєш, Секвойє, камені не пахнуть, — він рвучко підводиться і цілує їй руку. Кво звично недораховується на пальці однієї каблучки і плескає в долоні двічі. Рина проводить Наркіса. Якась зневірена остання спроба, замах на недолю:
— Кво, тобі ж тут не місце!
— Звалюй, — шепоче вона.

Коли закрились двері до Вечірньої, Рина простягнула Гуляйпільському брунатний аркуш. Він простогнав : „Пааапііір” і впав на підлогу. Кво дивилася в синь небесну і мріяла бути янголом. Зараз стало на одну людину більше. Янголів зате не примножилось, так думала вона. Коли Наркіс прокинувся,  його обіймала котрась із незнаних досі ним дівчат, не надто гарна, але й не потворна. Так, папір видано. Будь, Секвойє!
А Кво плакала. Вона почувала себе щасливою. Поліглот подавав їй збоку серветки, ароматизовані білим, і майже розраджував. 
— Пан передав тобі валізи, Кво, — зовсім не по-своєму, серйозно і по-наставницьки вичавив з себе він, — можеш збиратися.
„Смачних сліз, Секвойє!
Я знав від самого невідіграного де Мере, що ти того викупиш. Та що ти одержала за це? Чи тобі подякував бодай? Можеш бути вільна: тебе не змінити. Чорти ніколи не вчиняють так з виграними Паперами.
Не Пан більше.”
— Поліглоте, ти прочитав? — вона не могла говорити, її душило зсередини . 

Коли янголи падають, коли холодними пальцями вони стукають вам у шиби, в двері, в шпари, а ви не чуєте, не відкриваєте, не спите, не дихаєте, бо не вмієте, ви тоді плутаєте літери з морозом, а чи з градусами за Фаренгейтом, ви піною стікаєте, парою підіймаєтеся, але не відчиняєте, бо не відчините. Тобі не тепло? Тобі не тепло, янголе? Напівсині вуста, йому не запалять свічку. На добраніч, спи надворі, спи міцно, забуваючи, як падав вниз. 

— О, вона не хоче нічого, — Пан затулив очі руками, він був стомлений.
— То чим я тобі зараджу? — відповідь.
Пан не озивається. 
— Я зроблю, що забажаєш. Чого тобі для неї потрібно? Давай. Спробуй назвати бодай одну річ.
— Зроби її заревом.

„Зроби мене заревом, Господи,” — Секвойї не було в себе.
Забави залишились такими ж. Ні кроку без знаку, жодного сну без дозволу. Цього вечора правила забулися: Кво без питань вирушила. 
Білі фіранки. Він спить. Він не сам. Ясно, що не сам, чи ти сумнівалась? Як перелякається до смерти, то нехай помирає. Три подихи до нього. Ворушаться вії, здіймаються повіки. Міцно стулює вуста і абияк тричі хреститься. Кво не смішно, вона підносить перст до підборіддя. Наркіс обережно виходить з кімнати.
— Секвойє?
— Ага.
О, він підтримує дистанцію в порізані пальці. Кво хапає його за руки, сухі і черстві руки злодія, грабіжника, митаря і янгола, що живе вже друге життя з пам’яттю першого. 
— Пусти, пусти, Кво, я нічого не зробив, присягаюсь.
Вона сміється. Тихо, аби не розбудити котрусь там, але дзвінко, так, щоб якраз стало Наркісу для споминів.
— Не бійся, — він мало не плаче, — не бійся, Наркісику, бо я вже янгол.

Той мовчить.
Пан докурює останню. 
— А продовження?

— Секвойє, в урні лежать три білі і вісім чорних кульок. Яка ймовірність того, що серед трьох, витягнутих в будь-якій послідовності кульок буде одна червона?
— Авжеж більша за ймовірність твого перебування тут, Поліглоте! Вимітайся!
— Фе, не пасує янголам таке казати, — рудий Поліглотисько має, що сказати зараз, це й непокоїть її найдужче.    

Як тобі обернутися на триста шістдесят градусів і покинути бачити небачене? Як тобі вдається не літати, маючи крила? Як ти живеш зараз?

— Може, ти, Секвойє, вже й стала янголом, зате спиртним від тебе  сильно відгонить.
— Невже янголам не можна випивати? Хто таке сказав?
— Дай мені спокій, пусти назад, я обіцяю бути чесним.
— А я за себе не ручаюсь.
 
— А далі вона перетворилась у зарево, як ти просив, — відповів Той.

Спостереження над Гуляйпільським
Янгол Секвойя
Наркіс не відрізняє погане від хорошого, добрих від злих, красиве від потворного. Наркіс прекрасно знає, який він гарний, а коли опиняється з янголами сам-на-сам, то й поготів. То його єдина зброя, коли взагалі можна назвати його озброєним.
Його не варто порівнювати з метеликами, гілочками, крюшоном, дахами і нитками. 
Його не варто називати на імено істинне так само, як і на імено ним вигадане. Називайте його Наркісом — так всім спокійніше.
Він губиться, коли янгол п’яніє.
Він губиться, коли янгол тверезий.
Він дзвонить в двері і позує перед вічком. Він завжди позує. Модель. Номер вісім. Номер дев’яносто два — не важливо, а все одно модель. А коли янгол відчиняє, Наркіс каже, що зайшов просто так, але всередину не треба його запрошувати, бо даремно, дякую, не треба, та ж кажу, що безпричинно, а потім не може дивитися янголові в очі і нічого не каже. Якби в мене була веранда, думає янгол, ми би там посиділи і попили чаю. Дякую, та я і чаю не хочу, я ж просто так. Та ні, перебиває себе янгол, якби я мала веранду, то Наркіс би там ввесь час ночував, а це надокучає, коли він ночує там, де ти знаєш. Тому він мовчить. Згодом спитає, що там на циферблаті, янголи покажуть йому, дарма, що наркіси неписьменні, вони здогадуються, просять на хвилинку підняти руки або взагалі сховати їх за спину, та янголи тільки скрушно хилять голову, і гуляйпільсікі йдуть спати ні з чим.
Не ображай його, це правило. 
У Наркіса чудова пам’ять. Він завжди чує в чужих розмовах своє ім’я і при цьому легенько нахиляє голову в той бік. На компліменти реагує чуйно, вдячно, але цим не варто зловживати. Крапки ставити не любить. Для нього краще, коли пунктуація не прослідковується. 
Краде каблучки і продає їх, а на зароблені гроші дарує квіти тим, в кого персні і поцупив.
Любить танцювати, холодний чай, ходити в кіно і просто вештатися вулицями.
Ніколи нічого не обіцяє, а коли трапиться таке нещастя, то кров з носа обіцянку виконає. При цьому почуває себе героєм.
Але знає, що він не герой.
Не ображай його, це ще одне правило.
Наркіс певний, що не має друзів. Каже, що всі його хочуть використати, навіть янголи. Янголам при цьому не треба заперечувати, краще вдавати, що сплять, або перепитати, — він не повторить.

— Браво, браво! — запахло поліглотами і до кімнати ввалюється рудий біс.
— Ти під’їздом помилився, ми вже не знайомі, а...
— А хто, Секвойє? Скажи мені, люба, хто?
— І не люба, й не надія.
— Збирай манатки, тебе виселяють! — Поліглот доїдав нові малюнки Секвойї, попередньо похваливши і нарікши її ні з того ні з сього юним вождем пролетаріату.
Чи вміють янголи займатися бізнесом, а головне, як
Ну, все, Наркісе, ти догрався. Ти вляпався не лиш по вуха, а й по самі брови. Янгола не зустріли з поїзда придворні Месіра, Поліглота змило дощем ще на першій станції, а провідниця розмовляла виключно на хінді. Янгол знала, що не вибереться з Міста. Людей не було, не було будинків і крамниць, дискотек, клубів, кав’ярень, піццерій, забігайлівок, автобусів, кисневих балонів, лавочок, парків для прогулянок, самих прогулянок, телефонів, провідників, книгарень, підлог і стель, дерев, квіточок, сонячних окулярів, гуляйпільських, між іншим, теж не видно було, Інтернету, служби 911, краваток, аби задушитися, стін, аби розтовкти собі голову, мотузок, аби повіситися, револьверів, аби запалити собі скроні, ножів чи бритвочок,   щоб розрізати собі вени, канцелярських приладь, аби малювати справжні міста, годинників, аби рахувати, скільки зосталось до сніданку, сніданків, щоб орієнтуватися, коли слід сідати вечеряти, стільців, на яких можна сидіти, слова можна не було теж. Секвойя довго могла перечисляти ще те, чого в Місті не було. Дивно, Воно мало це все, але в Ньому того всього не було, а може, просто не було видно. Одні асфальтовані тротуари і автомобільні траси, з чітко відмежованими білою фарбою велосипедними доріжками, нечіпані, неходжені, чисті, не посипані пилюкою. А ще було багато вивісок, кольорових рекламних плакатів. На бордюрі Секвойя прочитала білою крейдою написане оголошення : „Здаю кімнату в центрі, під куполом Собору. Недорого. Для янголів і чортів знижок немає.” Або таке: „Загублено мапу Міста. Прохання не розгортати і не продавати за грубі гроші. Винагорода — спасіння душі.” Секвойя похнюпилась. Це Місто вже відреклось від свого вокзалу, і тепер останнього не існувало. Якби вона знайшла Його мапу, то неодмінно би подивилася, зазубрила би кожен штришок напам’ять, а потім  би вигідно її перепродала аферистам. „Фе, Кво, як негарно. Ти ж маєш бути альтруїсткою.” Згода, вона би задарма віддала мапу загубленим, лиш не Гуляйпільському. Прикро буде покидати його тут самого, але він сам винен. Прикро було покидати його тут самого, але він сам схибив. Прикро, звичайно, але вже пізно. Декорації нагорі хутко змінилися з яскраво-блакитних на туманно-ультрамаринові, і Секвойя заснула.
Їй, як і всім янголам, снилися кожного разу різні сни. Цієї декорації вона була продавщицею у супермаркеті, лепсько обслуговувала покупців, бажала їм доброго ранку, доброзичливо проводжала до виходу поглядом... Вона кожного з них знала на ім’я. О пів на четверту зайшла до крамниці Мокрина і спитала, чи не бачила вона її Панну. Кво довго думала і простягнула Рині попільничку. Потім обоє  плакали, але ніхто нікого не втішав.
На ранок Секвойя записала сон білою крейдою ( о так, на асфальті де-не-де траплялися шматочки вапняка ) і вирішила, що то добрий знак. Коли підіймала голову, то бачила грубі чисті шкіряні черевики темно-вишневого кольору з чорними шнурками — Гуляйпільський .
— Привіт, гуляй...
— Не оригінально, Кво, — Наркіс бере її за руку і веде вперед, — або ти виведеш мене звідси...
— Або ти тут вмреш, голубе, — янгол почала дзвінко сміятися, аж декорації вверху вмент  змінились на тривожно-бузкові.
— Давай карту.
— Дама хрести, — Кво витягла з кишені карту і кинула додолу. Дама вдарилася своїм зображенням об гладкий бетон. — Не твій день, Наркісе, знак був для мене, — все ще гигочучи, янгол бехнулась на долівку.
Минуло два тижні. Янгол не спілкувалась з гуляйпільським, а він вдавав, що спить. Кожен окремо шукав межі, кожен вже сто разів повертався до площі оголошень. Мессір не міг натішитися ученицею, а Той мовчки спостерігав.
— Кво, я віддам тобі душу, як виведеш.
— Золотко, в тебе вона є? Бо в мене нема. В мене навіть крил нема —  то з чого ти вирішив, що я знаю про вихід. 
— Бо ти... Бо ти бачиш сни, а я зроду-віку не спав. Я лиш слухав, як дихає мій пес, нова дівчина, ти.
— І як я дихаю?
— Нечутно.
— А пес твій?
— А пес мій голосно, раз по раз зітхаючи і чухаючись.
Тоді вони надовго замовкли і Секвойя вляглась горілиць на асфальті. Наркіс вмостив свою голову їй нижче колін.
— Кво?
— Прошу, Наркісе.
— Кво, а хто в тебе улюблений пес? — пауза: — Я?
От тоді, в ту мить Секвойя би розревілась, розбила би собі об бетон череп, задушила б себе руками, закричала б крізь декорації до декораторів, крізь декораторів до режисера, крізь нього до Месіра, якби ж у неї було серце. Але в неї його не було, в янгола Секвойї не було крил чи сердець, — яка різниця, Господи? — тому вона зірвалася і чимдуж побігла вперед, бігла довго, не стомлюючись, швидко, не шкодуючи сил, поки її не спіймав за комір Пан. Вона впала навколішки, та він нахилився, боляче схопив виточене підборіддя, вкусив вустами її лівий кутик губ і промовив:
— О, Кво, з тебе такий янгол, як і біс. Збирайся, будеш жити в мене, гм, хатнім янголом, — Той дозволив. Будеш з Поліглотом в шахи грати, танцювати у Великій по вихідних і малювати крейдою — в тебе то лепсько виходить.
— О Месір, а Гуляйпільський? — ледь чутно прошепотіла знесилений янгол.
— А Наркіс — це квітка така, ти не знала? — Пан всміхнувся. — Не будь Маргаритою, наркіси тобі не майстри. В тебе тепер своя справа. Слухай, кому податки платити треба.
Вийшов з-за лаштунків Поліглот і показав макет Міста. Секвойя завсміхалась: все так просто. 
Наркіс волочився ззаду: це був єдино можливий вихід.
— А ти вмієш бізнесом займатися, Кво? — потягнув за косу Поліглот.
— Ні, я вмію тільки гроші рахувати і ще підлоги мити. Це стосовно заробітку грошей. А для Месіра — малювати будь-якою манерою, будь-якими фарбами, грати на скрипці й тромбоні, навчуся до Великодня, — тут Пан зморщив носа, —  на арфі. Також солодку паску печу і розуміюсь на мінералах.
— Недоохороняла ти свого геолога, — гмикнув рудий, а Секвойя розповідала далі, шкодуючи протертих крил і запиленої сукні.

— Ставлю два проти одного, що не злетить.
— Ти програв, я знаю, що полетить.  
Таки втекла. Секвойї не було вдома вісімнадцять днів, а коли повернулась, то нічого не говорила. Мовчала вона довго. Поліглот думав, що скоро вмре. Наркіс зрізав свої коси і вистелив ними її ліжко. Проте Кво продовжувала мовчати. Вона відрубала крила і їздила в місто за покупками. Часом сама, часом з Гуляйпільським. Весь час перемовлялася за допомогою знаків, але писати не хотіла. Пан не бажав її бачити в ці дні. Казав Поліглоту, що янголи хатні йому не потрібні. Рудий навмисне переповів це Наркісу при Секвойї, а вона всміхнулася і ввімкнула телевізор.
Розфарбований чоловічок шахрайськи розводив руками по екрану і солодко й просто запитував:
— Що вам важливіше: нова пральна машина чи стара душа? — всі присутні гмикнули. Взагалі обидва — і рудий, і Наркіс — гадали, що Кво втратила розум. Ну, мало чого може трапитись в небі: падав парашутист, злітав гелікоптер, смерч, торнадо, цунамі, тайфун, мокрі крила. Та список був безмежним...
— Отож, — піднесено продовжував ведучий, — у ваших руках нова машинка або ж грішна душа.  
— Кво, а за тебе колись можна було сотню таких агрегатів придбати, — пожартував Поліглот. До Вітальної увійшов запах наближення Пана. Всі, опріч янгола, позалазили до шафи. Кроки, впевнені і ніжні, наблизились до дверей.
— Геть, — і наближені чкурнули з кімнати через вікно і портьєри вниз. 
— В мене від тебе болить голова, Кво. Від автономної бісиці...
— Біса, — перебиває вона, і не телевізор, а попіл світиться на підлозі.
—Згода, від біса-дезертира до янгола-у-відчаї і на-всі-руки-покоївки: ти залежиш від мене, погодься, без мене ти навіть тіла не матимеш, форми, спалаху. Ти ж навіть на сповідь недотягнеш. Ти повинна...
— Я — не янгол.
— Ти — не янгол.
— Хто ж я, бо не людина?
— А хто ж я, бо не людина?
Цього вечора вони мовчали і перевдягалися, танцювали й пили вино. Ніхто не помер, але ймовірність смерті Секвойї на завтра — двадцять вісім шістдесятих. 
Поліглот скоротив до чотирнадцяти тридцятих, всміхнувся і поглянув на викупленого Наркіса, що вже три роки спав під вікнами Пана.

23 Лютого – 1 Квітня 2004 р.