Італійська туга   

Я збиралась в дорогу далеку
І не знала: на день чи надовго
Скільки зможу,
                    мій рідний, без тебе.
 Будеш в вікна мене виглядати
І коли я вернуся додому?..
Знаю, будеш на мене чекати,
Своє щастя не дам я нікому.
Тягну руку…ось зараз торкнуся…
Це лиш сон, він з світанком зникає
Я вернуся додому, вернуся, 
Бо ти довго на мене чекаєш.
Я не хочу вже бути багата –
Хочу мати тебе лиш для щастя.
Хочу бути: я жінка, я мати!
Я досягну всього, мені вдасться…
Чужі зорі вдивляються з неба,
Чужа мова – а в нас солов`їна.
Мені тільки тебе, любий, треба
І ще, неньку мою, Україну.

Ностальгія

Я хочу додому, до мами,
До рідного свого села.
Дитячих стежок, де ногами
Я вперше в дорогу пішла.
Вклонитися хочу могилам.
Припасти до неньки-землі.
Хай де мене доля носила –
Та серце й душа – у селі.
Заглянути в вікно до школи.
Там юність і кращі роки;
Що їх незабути ніколи,
Всі згадують їх залюбки.
Згадати я хочу багато…
Стежками пройтись на зорі.
Тут вчилася жити й кохати,
І слухала спів солов`їв.
Тут перші цілунки і сльози…
Де вперше пізнала любов –
Там плачуть в ріку верболози,
Я бачити хочу їх знов.
Це стан у душі – ностальгія.
Все було, пройшло і нема.
Залишились згадки…й надія – 
Не випито чашу до дна.

Як хочеться

Як хочеться почати знову
Із чистого листа, своє життя, 
Без злого, без байдужого, чужого,
Без сліз, помилок, каяття.
Як хочетться кохати щиро
На все життя, на все життя.
Повірити у казку, в диво,
Купатись в щасті, мов дитя.
Як хочеться все зрозуміти.
А розпач, муку й пустоту
Закинути, залишити, забути
Той біль від зради – самоту.
Який вже день, як я без тебе
Сумую я, сумуєш ти…
О диво, що не впало небо
В зажуру нашу з висоти.
Весна вже мріями хлюпоче
І вітер хмари розганя.
Я так додому, любий, хочу.
Про тебе думаю щодня.

Осінь

Вже осінь настала, осінь…
Вітер листом мете віражі.
А я ще шукаю й досі
Притулку в чужій душі.
І в цю соромливу пору
Барвами хвалиться віть.
Чи ж скоро мені, чи ж скоро
Ім`я твоє відболить.
Уже холодніє небо,
Сивінь падає в траву.
Вже осінь, а я без тебе
Загублено так живу.

Я хочу щастя

Летять роки, минають роки
Їх не вернути з далини.
І часто кажуть: світ широкий…
Та в цім широкім – стрілись ми.
І защемить душа в чеканні,
Мов птах в бездонній вишині.
Як бачу очі ті жадані, 
Що в серце дивляться мені.
А я вся тягнуся до тебе
Така податлива й проста, 
О Боже! Не суди, не треба
Я не бездушна, не пуста
Я хочу щастя прошки мати
Хоч раз зігрітись, чи згоріть.
І хай це гріх, - в мій вік кохати
Та ради цього варто жить.
І хай мене не судять люди.
Така я в світі не одна.
І кари більшої не буде,
Ніж та, що вибрала сама.

Сни

І часто насниться мені
Маленька батьківська хата…
Там яблуня у вікні,
Пучечками сушиться м`ята.
Там півень червоний в дворі
До гурту курей закликає,
І голос собак та корів…
Дитинство у снах оживає.

Впевненість

Чекаю, надіюсь на диво.
І знаю, мене ти знайдеш
Я буду, я буду щаслива
Я буду щаслива без меж.
І хай це всім дивним здається, 
Що так я в надії живу.
Та чую, я чую всім серцем
Тебе лиш, єдиного, жду.
Життя наше дуже коротке,
Життя наше – вічности мить.

***

Я вся твоя: покірна і нескорена
Я вся твоя: у сивині розлук
Страждаю я – чеканням зморена
Жадаю губ твоїх, жадаю рук...

***

До вуст припасти і напитись…
Як у жару води з криниць…
Поглянуть в очі і…втопитись
У глибині твоїх зіниць