Від «нової людини» до «совка»
Одним із світоперетворювальних завдань комунізму було формування нової людини. Уявлення про неї було генетично пов’язане з Марксовою концепцією подолання очужіння й досягнення справжньої свободи та справжнього духовного багатства людиною комуністичного майбутнього, але конкретизувалося відповідно до вимог політичної боротьби за визволення з пут буржуазності та обставин (пізніше) будівництва соціалізму, — і відповідно видозмінювалося.
Формування нової людини — не пропагандистське гасло і не утопічна ілюзія. Це необхідність: без нової людини, адекватної новому суспільству, воно не матиме історичної перспективи. Інша річ, що починати будувати соціалізм доводилося, говорив Ленін, з тим людським «матеріалом», який залишився від проклятого капіталізму. Але новонароджуваний соціалізм мав виховувати свого розбудовника. Грандіозний, всебічно продуманий і послідовно здійснюваний план такого виховання (масового «виготовлення») нової людини включав у себе, з одного боку, руйнування традиційних структур життя й особистості (звільнення не тільки від соціальних і побутових забобонів, які справді спотворювали особистість, а й від складності людських зв’язків, — відповідно до спрощення її життєвого світу, засвоєння класового підходу, бінарного, чорно-білого мислення); з другого боку — створення нових соціально-культурних стимулів і нової міфології, що фактично переростала поступово в нову релігію.
Але спершу параметри цього нового людського типу сягали полюсів фундаментального раціоналізму та революційного романтизму.
П.Коган у книзі «Пролетарская литература» (1926) пише: «Начавшаяся борьба двух миров есть не только борьба социальных систем, борьба двух противоположных систем морали, но и борьба двух несходных психических организаций, борьба двух типов человека».
Нова людина уявлялася як вільна від релігійних та інших забобонів, від фетишів буржуазної моралі, що освячувала приватну власність, від міщанської обмеженості й індивідуалізму; їй мали бути властиві колективістська свідомість і соціальна активність, раціональність поведінкових мотивів, культурний нонконформізм: імунітет до бацил чужих ідеологій у явищах культури й енергія творення пролетарської культури.
Свої послуги тут пропонував (щоб не сказати нав’язував) пролеткульт; поети та «філософи» «Кузницы» теоретизували на предмет «диалектики классовых рефлексов» та «дрессировки сознания на производственные рефлексы», що мають витіснити «антропоморфизм», під яким розумілася зосередженість на світі людського.
Але пролеткультівська конструкція виявилася вузькою і надто догматичною. Поступово відбувається розмивання контурів «нової людини». Натомість привабливішим і доречнішим стає говорити про «радянську людину», образ якої більше піддається модифікаціям, відповідним до суспільних потреб.
Радянська людина мала стати законним спадкоємцем усього «кращого» у світовій культурі. І цього «кращого» було багато: класична спадщина, інтерпретована в дусі «соціалістичного гуманізму», героїчні та революційні традиції в історії народів світу, зразки громадянської самопожертви, світова антибуржуазна думка, інтелектуальний потенціал робітничого руху (комуністичного крила) та марксівської теорії (поступово проріджуваної, відфільтровуваної). Культура нібито зберігалася (навіть ставала доступною народові як ніколи), але в іншій якості — не в якості захисту складного внутрішнього світу людини, а в якості потенціалу мобілізації на потрібну державі суспільну поведінку. Справді величезні, історичні здобутки в ліквідації неписьменності й освіті, крім офіційної соціально-гуманістичної інтерпретації (і об’єктивно великого гуманістичного значення), мали й пояснення в прагматичній політиці держави, яка потребувала освічених людей для вирішення завдань індустріалізації та розвитку науки.
Більше того, йшлося про формування радянської інтелігенції, яка мала замінити стару інтелігенцію, почасти винищену або не гідну довіри.
Тоталітарні режими найрізноріднішого ідеологічного забарвлення неминуче приходять до культивування «простої людини» як оплоту суспільства, як морального і громадянського взірця. Тут вони знаходять свою соціальну санкцію, в цьому їхній демократизм. Водночас «проста людина» є і героїчною — як віддана режимові до самопосвяти: в цьому месіанізм режиму. 
Партія і влада діяли від імені «простого советского человека»; його ставили за приклад; жупелом цим лякали скептиків і гнилих інтелігентів.



«Простой советский человек» мав усі можливі людські чесноти, але редуковані до потреб режиму. Політична свідомість: здатність перейматися ідеями партії. Громадянська активність: готовність утілювати ці ідеї в життя. Відповідальність за стан суспільства (знамениті гасла: «за все в ответе», «не проходите мимо»; ціну їм кожен знав!) Непримиренність до недоліків (які все ще подекуди траплялися), а особливо до родимих плям капіталізму в побуті й свідомості. Висока мораль: побутова добропорядність плюс дотримання безумовного пріоритету «суспільного» перед «особистим». Колективізм: «один за всіх, усі за одного» (поступово це набирало конкретизації: один говорив за всіх, усі голосували за одного). Соціалістична правосвідомість: перш ніж користуватися правами, треба виконувати обов’язки. Ненависть до ворогів соціалізму (на яких укаже партія). Почуття патріотичної гідності («У советских собственная гордость — на буржуев смотрим свысока»). І головне: безмежна відданість вождю і вчителю.
Країна співала пісні про Сталіна. Ні про кого в світі ніде й ніколи не було і вже ніде й ніколи не буде складено стільки й таких чудових пісень, як про Сталіна. Згадується саркастична примітка Брехта в його романі «Справи пана Юлія Цезаря»: «Не знаю, чи вірити характеристиці піратів, яку дав Спіцер, але давні письменники свідчать про високий рівень їхньої культури. У них, певно, існувала чудова література. Цитую: «Ніколи ні раніше, ні пізніше не лунало на берегах Середземного моря усолодливіших пісень, ніколи під лазуровим його небом не велося глибших і вишуканіших розмов, ніж у пору цього найвищого розквіту рабства». А втім, це загальна закономірність історії — від античної Греції до кріпацької Росії.
Не доводиться це талановите вславляння Сталіна вважати лише плодом підлабузництва чи страху. Хоч і це, звісно, було. Максим Рильський написав класичну «Пісню про Сталіна», щоб уникнути тюрми. Але Горькому й Барбюсу тюрма не загрожувала. Важко повірити в щирість Михайла Булгакова, коли той писав п’єсу про Сталіна «Батум», та ще й роблячи в остаточній редакції кон’юнктурні виправлення (викреслюючи алюзії на тему русифікаторської політики царизму). Але не можна запідозрити в нещирості завжди безборонно одвертого, спонтанного в своїй мові, геніального Андрія Платонова, який писав: «Истина в том, что в СССР создается семья, родня, один детский милый двор, и Сталин — отец или старший брат всех, Сталин — родитель свежего ясного человечества, другой природы, другого сердца» (див. у «Дружбе народов», 2000,
№ 122, с. 203). Сьогодні це сприймається як пародія, але це було сказано всерйоз, із зачарованістю!
Може, це була наймасштабніша і найглибша з тих епідемічних сугестій, про які казав Лев Толстой: «…Люди ясно видят безумие этих внушений только тогда, когда освобождаются от них. До тех же пор, пока они находятся под влиянием их, внушения их кажутся им столь несомненными истинами, что они не считают нужным и возможным рассуждение о них».
Це — одне з можливих пояснень. Але можна бачити тут і дію тієї грандіозної перетряски життя, яка — здавалося багатьом — приведе до омріяного майбутнього. А втім, одне з другим пов’язане.
Так що розмова про все це — непроста й суперечлива, і розмова про «простого советского человека» — теж непроста й суперечлива.
У масовому продукуванні «простого советского человека» величезну роль відіграла цілковита ізоляція від реального життя світу — він виростав на своєрідній духовній гідропоніці, на штучному живленні. В Країну Рад могли приїхати тільки друзі, їхні захоплені голоси домальовували її образ, створений талановитими митцями і полум’яною пропагандою. Про свою країну «простой советский человек» чув тільки хвалу, зате про капіталістичний світ — тільки хулу, дуже проречисту і нерідко разюче переконливу. І тут маємо справу з дивовижним феноменом: бувши абсолютно ізольованим від світу, «простой советский человек» мав категоричну думку про світ і відчував причетність до всього в світі і відповідальність за все у світі. Він ладен був кидатися на захист негрів Америки, шахтарів Англії, республіканців Іспанії. Йому боліла людська кривда скрізь, тільки своєї він не помічав. Це було найвище досягнення більшовицького мистецтва маніпулювання суспільною свідомістю: екстраполяція соціального критицизму назовні. Невтолену потребу справедливості й благородні альтруїстичні, солідаристичні почуття вміло переводилися на «ворожі об’єкти». Це називалося інтернаціоналізмом радянської людини (не плутати з пізнішим «выполнением интернационального долга» — то вже було по мобілізації).
Втім, тут була і давня російська традиція визволительства. Згадаймо, як у XIX ст. тисячі патріотів кидалися на Балкани визволяти братів-слов’ян, забувши про визволення власного народу.
Майже всі іноземці, які побували в СРСР у 30-ті роки, підкреслювали, що радянські люди вважають своє життя кращим і заможнішим, ніж життя трудящих у капіталістичних країнах. Звичайно, треба зробити поправку на те, що зарубіжні візитери могли побачити лише поверхню дійсності і про настрій людей могли судити на підставі обмеженої суми вражень. З «ворогами» і критично налаштованими їм не доводилося зустрічатися. І все-таки характер суспільства визначав вихований партією «простой советский человек», який свято вірив у те, що живе в найкращій країні, за найсправедливішого ладу, і нічого доброго (за винятком комуністичного руху, а потім «борців за мир») у решті світу не бачив, гадки не мав про нові продуктивні можливості й нові горизонти людської думки. 
Але всяка «фабрикація народної душі» (М.Бердяєв) — справа ненадійна. І коли впали бар’єри, коли до «простого советского человека» почали доходити голоси світу, інформація протилежного, ніж досі, характеру, часом перебільшено оптимістична, коли він, уже розчарований у «зрілому соціалізмі», побачив «зрілий капіталізм» або почув розповіді очевидців про нього, коли на нього полинув потік нової інформації та нових ідей, — він, приголомшений, кинувся в іншу крайність: дав демонстративний вихід своєму, раніше прихованому за патріотичною бравадою, почуттю меншовартості, і назвав себе «совком», уклавши в це слово бруднувату самозневагу. Можуть сказати: це не він так себе назвав, це його так назвали — ті, хто почував себе вищим за нього. Ні — така цинічна форма нової ідентичності могла зародитися тільки в середовищі «простых советских людей», які раптом вихопилися зі своєї простоти на висоти необмеженої «продвинутості».
Я не люблю цього новообивательського слівця «совок», яким шикують претензійні напівінтелігенти і різного роду «продвинуті». Слідом за Борисом Чичібабіним міг би сказати, що, живши в тому радянському суспільстві, бачив більше або, принаймні, не менше розумних, культурних і порядних людей, ніж у нинішньому. Парадокс: атмосфера людського побуту в тому царстві несвободи була чистішою, ніж у теперішньому царстві «свободи». І ще більший парадокс: під псевдонімом «простой советский человек», під цим ідеологічним «дахом», росли цілі когорти мислячих і незмирливих людей, бо, крім офіційної пропаганди, була класична література, яка виховувала благородні почуття, була школа, в якій усе-таки навчали добру, та й офіційна ідеологія марксизму-ленінізму апелювала до високих громадянських почуттів, до соціалістичної та національної справедливості, — це та суперечність, точніше, одна із суперечностей, які й згубили тоталітарний режим.
Але про це — далі. Бо як сказав Руссо, можна змусити рослини рости горизонтально, але це не перешкодить їм за нормальних умов зростати вгору.
Від інтернаціоналізму до русоцентризму
В ранній молодості Сосо Джугашвілі був грузинським патріотом. З-поміж його семінарських віршів збереглося, скажімо, таке:
Цвети, о Грузия моя!
Пусть мир царит в родном краю!
А вы учебою, друзья,
Прославьте Родину свою!
(Див.: Александр Колесник. Мифы и правда о семье Сталина. Х., 1990).
Однак невдовзі він розчарувався в грузинських націоналістах і долучився до соціал-демократів. Тепер він теоретично сповідував інтернаціоналізм і в цьому нічим не відрізнявся від ленінської гвардії. Під час сибірського заслання, а потім працюючи в колах партійних колег та в апараті ЦК, він, за свідченням дочки (Светлана Аллилуева. 20 писем к другу. М., 1990), настільки обрусів, що з невдоволенням сприймав нагадування про його грузинське походження; його найбільшим бажанням було стати цілком росіянином; власне, таким він себе і вважав (Ліон Фейхтвангер: «Сталін — тип російського селянина і робітника, який піднявся до геніальності»), але не виключено, що непозбутній грузинський акцент і зовнішність стояли на перешкоді цій ідентифікації і були причиною глибоко прихованого комплексу неповноцінності. Певний час ця суто особиста обставина не мала ідеологічних наслідків, але згодом вона наклалася на ширше політичне тло.
В міру вигасання надій на світову революцію, орієнтації на зміцнення централізованої соціалістичної держави в межах колишньої Російської імперії, а відповідно й зміни гасла боротьби з російським великодержавним шовінізмом — гаслом боротьби з місцевими націоналізмами (насамперед українським) — поступово, але неухильно й докорінно переглядалася інтерпретація російської історії. Нещадна критика імперського минулого поступово згасає. В ньому знаходять дедалі більше того, що може складати спільну спадщину радянських людей усіх національностей і предмет їхньої гордості. Переглядається ставлення до найбільш «знакових» російських царів — Івана Грозного і Петра Першого. Загроза війни (чи страх перед загрозою війни) змушує звертатися до сторінок російської «воїнської слави» та образів великих полководців — від Олександра Невського до Суворова (а ще недавно перед тим у шкільних підручниках діти читали ілюстровані оповідання про те, що трудящі Заходу, мобілізовані в буржуазні армії, не стануть воювати зі своїми братами—пролетарями СРСР, перейдуть на бік Червоної Армії і повернуть зброю проти своїх панів).
Остаточний ідеологічно-пропагандистський поворот від інтернаціоналізму до російського патріотизму стався після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Перед смертельною загрозою було вже не до комуністичної та інтернаціоналістської ідеології, та й не до класової принциповості чи розпалювання ненависті до «ворогів народу». Треба було об’єднати народ за допомогою і чітких зрозумілих ідей, і всіх можливих патріотичних міфів, не соромлячись одіозних формул доби царату.
Перехід від інтернаціоналістської мотивації до російсько-патріотичної (хоч і закамуфльованої риторикою про соціалістичну вітчизну) не для всіх був безболісним. Ось як згадує про це видатний російський поет Наум Коржавін (Мандель), який пройшов складний шлях від сталініста до антисталініста і критика режиму: «…Я уже сознавал себя русским патриотом. Но при всем том понимал, что это сознание, как и патриотические лозунги, с которыми мы выиграли войну, противоречит «учению». Сталина никакие противоречия не беспокоили, но мне они мешали, я старался их примирить или объяснить» (Наум Коржавин. В соблазнах кровавой эпохи. — «Дружба народов», 2000, № 12, с. 11).
Під час війни влада апелювала також і до національних патріотичних традицій інших народів; літератори та діячі культури цих народів скористалися з цієї ситуації, щоб нагадати про героїчні сторінки своєї історії та національних героїв.
Однак зразу ж по війні було внесено відповідні корективи, «націоналістичні» твори та «викривлення» історії засуджено. Але російської історії та російського патріотизму це не стосувалося. Навпаки, після відомого «тосту» Сталіна «За великий русский народ», що засвідчив його остаточну відмову від залишків інтернаціоналізму і перехід на позиції русоцентризму з не дуже прихованим шовіністичним забарвленням, — почалася справжня оргія «русского приоритета»; цей час породив зливу анекдотів на тему «Россия — родина слонов».
Другий бік цієї політики — розправа з рядом малих народів, звинувачених у колаборантстві (за принципом «колективної відповідальності»), та жорстока боротьба з «буржуазним націоналізмом», насамперед українським та єврейським. Тут було використано єзуїтську тактику нацьковування частини української та єврейської інтелігенції одних на других. Виходило так, ніби шельмування Рильського, Яновського, Сенченка та інших українських письменників і вчених за «націоналізм» — це справа рук єврейських «космополітів». Через деякий час організовано кампанію проти «космополітизму», і тут уже постаралося чимало українських «патріотів»: зуб за зуб. Таких хвиль — то проти «націоналізму», то проти «космополітизму» — було, поперемінно, кілька. Україну зробили випробувальним полігоном ідеологічної війни на два фронти. Маніпулятор цієї війни вміло маскувався, і все мало виглядати так, ніби Україна подвійно неприваблива: і своїм націоналізмом (в очах одних), і своїм антисемітизмом (в очах інших). І вже пізніше, коли боротьба з «космополітизмом» стала офіційним пріоритетом Сталіна й набула глобального розмаху, а потім і в часи «тихого антисемітизму» Хрущова—Брежнєва — версія про українські корені антисемітизму використовується як неодмінна присмака ліберального мислення. Якщо є вияв антисемітизму в Україні, то треба підкреслити, що це явище саме українське. Коли ж ідеться про якесь явище культури і міжнаціональної солідарності, — то якось язик не повертається дати його українську паспортизацію.
Ось Ілля Еренбург: «После выступления Хрущева (на зустрічі з діячами літератури і мистецтва в 1962 р. — І.Дз.) некоторые антисемиты почувствовали себя окрыленными. Украинская Академия наук выпустила книгу «Иудаизм без прикрас». Книга относилась к антирелигиозным и на украинском языке (підкреслення моє. — І. Дз.) рассказывала читателям о противоречиях и корыстности иудаизма. […] Давно не было на свете ни Сталина, ни Берии, нельзя было отнести книгу к ошибкам прошлого. Я долго разглядывал рисунки. Они напоминали журнал гитлеровца Штрейхера, положившего свою жизнь на изобличение евреев…» (Илья Эренбург. Люди, годы, жизнь. — «Огонек», 1987, № 24, с. 29).
Треба віддати належне Іллі Еренбургу за порівняно «м’яку» українську прив’язку антисемітизму. Хоч і вдав, ніби не знає, що автор книжки, Т.Кичко — не українець, а єврей, із професійних борців із сіонізмом; не знає, звідки керують цією роботою — не з Києва ж. Але цікавіше інше — слідом за цим він захоплено розповідає про «эллиниста А.А.Белецкого», з яким разом літав до Греції. І жодної згадки про те, що це — український вчений. Яке це має значення — не антисеміт же…
«Всенародна» боротьба з націоналізмами, космополітизмами, сіонізмами — це була частина грандіозної сталінської ідеологічної профілактики, що охоплювала всі сфери суспільного життя, науки, культури, мистецтва. Це була його історична відповідь на сподівання, що їх випробування війни породило в народі, до якого Сталін у тяжку годину апелював, — сподівання на поліпшення життя, більшу свободу, розпуск колгоспів тощо. Народ відчув свою силу, народ трохи «розперезався». Треба було ввести його «в рамки», повернути до нормального стану.
Сталін добре знав історію і був великим майстром випереджальних ударів. Урахувавши досвід кампанії 1812—1814 років, коли перебування російського війська в Європі, а потім повернення його в Росію викликало розповсюдження крамольних поглядів і зрештою обернулося декабристським рухом, — Сталін зразу ж розпочав тотальне заморожування, розгорнув широкомасштабну ідеологічну війну проти «низкопоклонства», буржуазної ідеології, ідеалізму, формалізму і безлічі інших «ізмів», серед яких на почесному місці завжди був український буржуазний націоналізм. Звичайно ж, головним болем для режиму і для Сталіна особисто була вперта боротьба ОУН-УПА в Західній Україні. Можливо, і ця обставина відіграла свою роль у тому, що водночас робилися пропагандистські заходи для підтримання престижу Української РСР; постулат про розквіт націй в СРСР ще не був переакцентований в бік «і зближення»; взагалі Сталін як монопольний теоретик національного питання гордився своїми догмами і не переглядав їх після 20-х років, тож класична формула радянських культур як «соціалістичних змістом, національних формою» за всієї своєї ущербності залишала певний простір для національної специфіки культурного життя народів; в Україні школа ще переважно залишалася українською, преса, особливо місцева, також.
Після Сталіна оця відносно стримувальна роль теоретичних догм вождя втратила своє значення, і за Хрущова і Брежнєва маховик русифікації щоразу набирав нової сили. Хрущов перший застосував проти української мови смертоносну «демократичну» зброю: «вільний» вибір батьками мови навчання своїх дітей у школі. Звичайно ж, вирішували за батьків об’єктивні обставини життя, і в результаті у великих містах українських шкіл майже не стало. Тихенько була ревізована догма про спільну мову людства як справу далекого майбутнього, що настане після довгого історичного періоду розквіту національних мов. Натомість потужно розпропагандовано ідею мови міжнаціонального спілкування — російської. Вирішення складних національних проблем починають підпорядковувати принципові економічної доцільності. В партійних документах з’явилася нова формула: «єдиний радянський народ», яка почала витісняти колишню формулу: «радянські народи». Власне, вираз «радянський народ» уживався ще від часів Леніна, але тоді в нього вкладалося поняття багатонаціональності, сукупності націй, що творять одну — радянську — державу. Тепер же акцентується фактичне злиття націй, яке, хоч і поступово, відбувається в тому конгломераті, що перетворюється в «єдиний радянський народ». В цьому питанні не було єдності між марксистськими теоретиками. Одверті русифікатори розглядали «радянський народ» як нову етнічність, що на її формування і має бути спрямована політика партії. Потаємні або обережні симпатики національностей, не маючи можливості прямо заперечувати офіційну формулу «радянського народу», натомість обстоювали неетнічний, політичний зміст цього поняття, що мало б зберегти перспективи розвитку націй у межах «єдиного радянського народу».
Ось один із прикладів протистояння цих двох тенденцій у тлумаченні «інтернаціоналізму».
Відомий у 60—70-ті роки теоретик національного питання в СРСР Х.Таназаров заявляє: «Выработка в советских людях своего рода «безразличия» к национальным языкам является важной задачей интернационального воспитания» («Теоретические вопросы социалистического интернационализма»).
Йому заперечував інший інтерпретатор інтернаціоналізму і постійний учасник дискусій на ці теми Г.Ломідзе:
«Хотя слово «безразличие» заключено в «кавычки», по логике суждений автора получается так, будто любовь к родному языку — чуть ли не психологический барьер для проникновения в высшую сферу человеческих взаимоотношений — в сферу интернационализма. […] Пренебрежение или безразличие к национальной истории и культуре, к национальным чувствам, в какой бы форме ни выражалось такое пренебрежение, глубоко чуждо социалистическому интернационализму» (Г.Ломидзе. Нерасторжимое единство. О национальном и интернациональном в культуре. — «Вопросы литературы». 1969, № 12, с. 22—23).
Обидві точки зору були представлені численними публікаціями відомих авторів, обговорювалися в дискусіях. І треба сказати, що це не були дрібничкові розходження: за теоретичною схоластикою стояли життєві інтереси і настрої великих соціальних груп, суперечливі об’єктивні етнічні і культурні тенденції. 
Обидві теоретичні тенденції не були суто схоластичними маніпуляціями, як це виглядало назовні. Вони відбивали реально суперечливий стан речей: диктат централізованих структур великодержави з одного боку, спротив органіки національних життів — з другого. Цілком придушити ці життя бюрократичній великодержаві не вдалося, — і вони стала однією із сил, які її розвалили.
Западня для гуманістів
Буржуазний світ кінця ХІХ — початку ХХ ст. мало що був непривабливий, він був глибоко неприйнятний для лівої, особливо ліворадикальної, гуманістичної інтелігенції Європи — соціально, етично, естетично. Вона шукала йому альтернативу. І такою альтернативою багатьом здавався більшовицький проект будівництва соціалізму в Росії — СРСР. Звідси надзвичайний інтерес до першого досвіду цього будівництва, ознайомчі поїздки багатьох письменників — від Герберта Уелса до Жоржа Дюамеля, наївно-захоплені враження симпатиків і великі надії. Був і інший фланг європейської думки — засудження подій у Росії як кривавого ексцесу, а більшовицького режиму як терористичного; зокрема соціал-демократи ІІ Інтернаціоналу від самого початку інтерпретували більшовизм як явище, що спотворює і компрометує марксизм, несе страждання народам Росії та загрозу всій Європі. Однак в очах ліворадикальної інтелігенції буржуазна критика більшовицького експерименту не мала інтелектуальної і моральної ваги через її класову зумовленість, а соціал-демократи ІІ Інтернаціоналу скомпрометували себе своїм, за визначенням більшовиків, «соціал-шовінізмом» — фактичним потуранням розпалюванню світової війни або нездатністю цьому розпалюванню протистояти і були в очах комуністів ренегатами марксизму.
У 1921—1922 роках на Захід доходить документована інформація про політичні розправи вже в мирний час та про концтабори в більшовицькій Росії. До хвилі протестів долучаються видатні європейські інтелектуали. Однак економічна й політична криза в самій Європі, а потім прихід фашистів до влади в Італії, загроза націонал-соціалізму в Німеччині значною мірою відвертають увагу від більшовицьких ексцесів.
І гіркий парадокс: на очах у всього світу Сталін виморює голодом мільйони українських селян — і світ мовчить, окремі статті журналістів лишаються непоміченими; таємні донесення дипломатів уряди кладуть під сукно; США саме тоді визнають СРСР і встановлюють з ним дипломатичні стосунки; лідер французьких соціалістів (опонент комуністів!) Леон Блюм здійснює поїздку по Україні і заперечує факт голоду…
Чого ж тоді було чекати од вірних «друзів Країни Рад»?
24 жовтня 1934 року в Україну прибув «великий пролетарський письменник» Мартін Андерсен Нексе. Він сповнений захвату: «Прогрес в СРСР, де я буваю щороку, нагадує мені східці, де кожна сходинка характеризує піднесення країни за певний рік. І от, у цих чудових східцях чим вище, тим більша відстань між сходинками. СРСР іде вперед темпами, які невпинно прискорюються. Коли я це говорю, я припускаю, що мене можуть обвинуватити в перебільшенні. Адже я палкий друг СРСР і люблю вашу країну, а любов іноді буває сліпа. Але ось цілком об’єктивні докази. Я маю на увазі ставлення найбільших капіталістичних країн до СРСР. Я можу схарактеризувати це ставлення, як шанобливий страх» («Червоний шлях; 1935, № 11, с. 173).
Це говорилося по свіжих слідах голодомору і в розпал терору проти української інтелігенції.
Треба сказати, що видатну роль у створенні героїчного ореолу навколо СРСР відіграла когорта письменників антибуржуазної спрямованості, які опинилися в авангарді ліворадикальної інтелігенції.
На початку ХХ ст. склався особливий тип письменника-революціонера, інтелігента-комуніста. Це тип неофіта, фанатика ідеї з аскетизмом, полум’яністю, навіть жорсткістю і догматичністю, що нерідко супроводять цілковиту приналежність людини ідеї справедливості та докорінної перебудови суспільств. Різною мірою до такого типу інтелігента належали Анрі Барбюс, Поль Вайян-Кутюр’є, Йоганнес Бехер, Бертольд Брехт, Віллі Бредель, Еріх Вайнерт, Юліус Фучік, Ральф Фокс, Джон Рід та інші. На Сході цей тип письменника-революціонера репрезентований такими постатями, як Лу Синь, Назим Хікмет, Габдулла Тукай, Абулькасим Лахуті, Сакен Сейфуллін, Садриддин Айні, Хамза Хакім-заде Ніязі, Салчак Тока, Платон Ойунський. Східний тип письменника-революціонера комуністичної формації мав свої особливості порівняно із західним, зумовлені історично, соціально-психологічно і культурно, узалежнені від традиційних форм виявлення громадянськості, а головне — від грандіозної проблеми національного пробудження й визволення, що ставала поруч із проблемою соціального визволення і, можна сказати, навіть була формою конкретного існування і самої проблеми соціального визволення.
Цей останній момент визначив і позицію таких — різних! — українських письменників-революціонерів, як Володимир Винниченко, Василь Чумак, Гнат Михайличенко, Василь Блакитний та інші.
Українські революціонери-інтелігенти по-різному ставилися до більшовицької моделі пов’язання національного визволення з соціальною революцією. Ті з них, хто повірив більшовикам і пішов за ними, невдовзі за це поплатилися — деякі так і не встигши прозріти. У зарубіжних же революціонерів ще довго залишалися ілюзії, живлені й деякими обнадійливими реальними процесами історії. І можна зрозуміти речника персо-таджицької культури Альбукасема Лахуті, який знайшов у СРСР другу батьківщину і який у патетичному виступі на Міжнародному конгресі письменників на захист культури у Парижі 1935 р. говорив: «…Каліками і мерцями були цілі народи, 150 народів, які населяли неосяжну країну — колишню царську Росію. Одні з них умирали, вироджуючись фізично. Їх убивали хвороби, злидні, алкоголь — жахливі дарунки російських колонізаторів. Інші існували як з’юрмище людей, але були мертві як політично вільні, культурно самостійні народи. Їх душили в лещатах національного гніту. Треті повільно агонізували на руїнах своєї занепалої могутності. Четверті животіли, сліпі від народження, позбавлені писемності, чужі свідомому життю; їх силоміць утримували в стані дикості, відсталості, темноти.
Відомо, що воскресіння, воістину чудесне і водночас історично закономірне, здійснене силою Жовтневої революції, силою перемігшого пролетаріату, очоленого партією більшовиків».
Це були щирі слова людини, зворушеної і обнадіяної великими змінами в житті колоніальних народів і не готової ще адекватно оцінити другий бік більшовицької політики щодо цих народів — поступове витіснення, відсікання тих політичних і культурних діячів, які здатні були дати реальне наповнення національно-культурному буттю своїх народів; нівеляція форм адміністрування і господарювання, зневага до багатьох національних традицій, зрештою — фізичне винищення значної частини національної інтелігенції. Втім, революційний письменник здебільше і сам починає з анафеми деяким старим звичаям. Та чи бачив він голод 1933 року — Північний Казахстан постраждав від нього майже так само, як і Україна, — не знаємо. Революційна пристрасть часом вражає очі хворобою тонельного бачення.
Але й не зовсім революціонер Андре Жид висловився на Конгресі не менш екзальтовано, протиставляючи «печальному Заходові» радісні перспективи СРСР: «Тільки в комуністичному суспільстві може чудесно розвиватись кожна особа, кожна найдрібніша її властивість. Що справедливо по відношенню до кожної окремої особи, то в рівній мірі справедливо і до цілих народів. І мене найбільше захоплює в СРСР величезна пошана до властивостей кожного окремого народу, кожної маленької республіки, що входять до складу величезного Радянського Союзу, пошана до його мови, звичаїв, звичок і до властивості культури» («Червоний шлях», 1935, № 12, с. 187).
Свої враження від Конгресу оборони культури висловив П.Тичина у статті «Три перемоги»: «Мов та гора — підносилось, зростало і висилось чистим верхів’ям на конгресі — довір’я до СРСР, довір’я, що переростало в любов» («Червоний шлях», 1935, № 11, с. 138).
Це, власне, була перифраза Жидового: «Наше довір’я до Радянського Союзу більше, ніж наша любов» (там само, № 12, с. 189). (Він же, Андре Жид: «Там уся надія людства — в СРСР. Я хотів би на все горло кричати про свої симпатії до Радянського Союзу, симпатії до Радянського Союзу!» — там само, № 11, с. 138).
Червона Москва і світовий комуністичний рух максимально використали історичну кон’юнктуру: страх європейської інтелігенції перед німецьким нацизмом — і виступили як консолідатори потужного антифашистського руху, руху на захист культури. Пропагандистський ефект таких заходів, як міжнародні конгреси на захист культури, вплив їх на світову, а особливо на радянську громадськість, виправдовували немалі витрати на їх організацію.
Тим більшим ударом для Москви стала несподівана зміна позиції Андре Жида. Поїздка до країни — «надії людства» — стала перевіркою тієї безоглядної довіри, про яку він говорив. Результатом стало велике розчарування, що вилилося в книжку «Повернення із СРСР» (1936). У ній немає ворожості до СРСР, але є гіркота: все виявилося не таким, як уявлялося. Спостережливий мислитель і проникливий психолог, Андре Жид зумів поза тими інсценізаціями, які були для нього підготовлені, побачити реальність і точно схарактеризувати деякі суттєві риси радянського життя: казенщину, знеособленість, тотальну підозріливість, звичку до конформізму, «життя під ковпаком» (саме в цьому, в незнанні того, як живе світ, і є, на думку Жида, пояснення феномена, що вражав його французьких друзів — Вільдрака, Понса, Дюамеля та інших: живучи в злиднях, порівняно із західними робітниками, радянський робітник уважає себе щасливішим за них, — його щастя, каже Жид, у його невіданні); про стахановський рух Жид каже, що це чудовий винахід, але він відіграє роль батога і був би непотрібний у країні, де люди звикли сумлінно працювати; народні вибори — профанація, «все вирішується на горі». Політичні процеси над партійцями з ленінської когорти він пояснює тим, що тепер, коли революція вступила у фазу переродження та компромісів, революційний дух став перешкодою, і його носіїв проклинають і знищують. Висновок: у СРСР диктатура не пролетаріату, а однієї особи. І нині СРСР ще далі, ніж будь-коли, не тільки від «обіцяного комуністичного суспільства, — але навіть від тієї перехідної стадії, яка дозволила б його досягти».
Демарш Андре Жида, популярного в лівих колах Заходу інтелектуала, дуже стурбував пропагандистські служби СРСР, а ймовірно — і самого Сталіна. Проти «ренегата» Жида розгорнули шалену кампанію дискримінації. Але цього було мало. Потрібен був виступ іншого західного інтелектуала зі співмірним із Жидовим авторитетом. Наступного, 1937 року, в Москві побував Ліон Фейхтвангер, мав зустріч із самим Сталіним і, повернувшись, видав книжку «Москва, 1937. Звіт про поїздку для моїх друзів». Це була, по суті, пряма полеміка з Жидом, спростування всіх його закидів — від характеристики стахановського руху до оцінок радянського режиму як одноосібної диктатури. Однак спосіб спростування дуже дивний: переважно посилання на «думку радянських людей». Немає демократії, немає свободи? Але ж «радянські люди стверджують, що тільки вони володіють фактичною демократією і що в так званих демократичних країнах ця свобода має суто формальний характер». Здебільше й сам Фейхтвангер схиляється до «думки радянських людей». Хто ці люди? Переважно партійні функціонери, державні діячі, збірна «молодь», перекладачі тощо. В їхній репрезентативності Фейхтвангер не сумнівається (або вдає, що не сумнівається), приймаючи навіть версію про «шкідництво» як причину господарських труднощів. А Сталінська Конституція приводить його в захват, і, цитуючи її статті, він не сумнівається, що «коли обійти все велике місто Москву, то навряд чи вдасться виявити в ньому щось таке, що суперечило б цим статтям». А втім, «обходити» Москву він не став.
Інколи Фейхтвангер делікатно, як вихований гість, висловлює критичні міркування — переважно щодо «стандартизованого оптимізму» в літературі й мистецтві; щодо надмірної цензури, хоч розуміє турботу радянської влади про ідеологічне здоров’я свого народу; щодо надмірної кількості портретів і бюстів Сталіна (подив з цього він висловив самому вождю, той погодився, що сто тисяч портретів на демонстрації — це вже занадто, але скромно пояснив, що терпить усе це лише знаючи, «яку наївну радість дає святкова метушня її організаторам», — до того ж, уславлення стосується його не як особистості, а як політичного символу).
Зустріч і бесіда зі Сталіним справили на Фейхтвангера велике враження. Тут якраз не доводиться сумніватися в його щирості: не одного його з-поміж західних інтелектуалів Сталін зачарував. Створений Фейхтвангером образ Сталіна має безумовну пізнавальну цінність, принаймні в тому, що Сталін виглядає політичною постаттю, адекватною потребам того розвитку, на шлях якого став СРСР. Саме в цьому аспекті досить переконливо показує Фейхтвангер і переваги непоказного Сталіна над блискучим Троцьким.
Найпікантніший розділ у книжці Фейхтвангера — «Таємне і явне в процесах троцькістів». Можливо, це було його головне завдання — трохи заспокоїти західну громадськість, шоковану таким брутальним нищенням партійної еліти — адже такий масштаб і така форма внутрішньопартійних порахунків свідчила про апогей тотального терору в суспільстві. Тут становище Фейхвангера було особливо складним: як логічно пояснити абсурдне? І Фейхтвангер намагається переконати самого себе в тому, що підсудні справді чинили все їм інкриміноване — в контексті боротьби Троцького проти Сталіна. Але залишалося ще одне питання: чому підсудні так дружно зізнавалися в найстрашніших злочинах? Версію про катування чи вплив спеціальних медичних засобів він відкидав — виглядали вони на процесі, де він був серед публіки, цілком нормальними, навіть без слідів утоми. І Фейхтвангер робив висновок, що їх змушувала до цього партійна етика: коли вже так усе склалося, треба зробити останню послугу партії (це нагадує відомий анекдот про антисеміта, який перед смертю зробив собі обрізання: щоб одним євреєм менше стало). Бо інакше, міркує Фейхтвангер: що їм заважало на процесі одверто виступити проти Сталіна, — адже виступали проти Гітлера антифашисти на політичних процесах, не боячись тортур. Тут Фейхтвангер — як і інші розгадувачі «таємниці» кремлівських процесів — не враховує головного. Троцькісти, зинов’ївці, бухаринці і т. д. — це були діячі, які вже звикли розстрілювати інших і не готові були до того, щоб розстрілювали їх. Скільки «героїчних» слів виголосив свого часу Зинов’єв на теми ревтерору і реврозстрілів — і як збляк сам перед перспективою власної смерті. Безстрашні революціонери в минулому? Так, але в минулому, і царська тюрма — це не катівня ДПУ. Самі творці революційного терору, вони могли б сказати про себе словами відомого царського генерала: «Я не из тех Муравьевых, которых вешают, я из тех Муравьевых, которые вешают». І раптом ролі помінялися...
Фейхтвангер зробив величезну послугу Сталіну. Але суто ситуативну, на «коротку дистанцію». Книжку його зразу ж переклали російською і видали в Москві, щоб… невдовзі й вилучити. Адже в ній була й деяка, хай і дуже обережна, критика окремих сторін радянського життя, а головне — питання про політичні процеси розглядалися в небажаному для радянської публіки ракурсі: нащо шукати в них щось «таємне», коли прокурор Вишинський усе зробив «явним».
Натомість «таємне», загадкове залишається в мотивах самого Фейхтвангера. Коли погодитися, що він усе писав щиро, то він виглядатиме простачком, яким, звичайно ж, не був. Бажання сподобатись «радянським людям», розрахунок на щедре видання своїх творів у СРСР — реальний стимул для письменника, але все-таки недостатній для такої аберації зору. Мали бути вищі ідеологічні мотиви. І про них можна здогадуватися. Звертає на себе увагу особливе місце, яке посідає в книзі тема троцькізму включно з розгорнутим порівнянням Сталіна й Троцького. Мабуть, справа не тільки в тому, що саме відбувалися судові процеси, а й у тому, що Фейхтвангер належав до тієї частини європейської інтелігенції, яка вважала троцькізм (у разі його перемоги) небезпечнішим, ніж сталінізм.
Але це — припущення. Є ж обставина цілком очевидна і дуже важлива. Йдеться про гітлерівський режим у Німеччині (де Фейхтвангера проклинали, а твори його спалювали) та про загрозу фашизму в Європі. За цих умов Радянський Союз і Сталін здавалися оплотом антифашизму, і їх доводилося виправдовувати в усьому. Тут Фейхтвангер часом доходить до анекдотичного: так, полемізуючи з тими, хто порівнював сталінізм і гітлеризм як деспотичні режими, що однаково придушують свободу, він наполягав на їхній прямій протилежності, бо ж у фашистській Німеччині заборонено говорити, що двічі два дорівнює чотирьом, а в СРСР — що п’ятьом; тобто: в Німеччині забороняють правду, а в СРСР — неправду.
Страх перед фашизмом і був тим головним фактором, який стримував частину європейської інтелігенції від різкої критики СРСР і Сталіна. Ейнштейн, ухиляючись від протестних акцій у 30-ті роки, говорив, що вони послабили б антифашистський фронт. А в 1922 році він без вагань підписав лист протесту проти розстрілу політичних в’язнів. І багато хто тепер змінив позицію.
Та ось фашизм повалено, а добровільне табу на критику Радянського Союзу залишається в силі — для багатьох. Організовані Сталіним за випробуваною схемою страхітливі політичні процеси в «країнах народної демократії» не протверезили радянофілів. І далі діє своєрідний терор ліволіберальної думки: той, хто зважиться критикувати СРСР, ризикує дістати тавро як не фашиста й реакціонера, то палія війни. Звичайно, далеко не вся західна інтелігенція піддавалася цьому шантажу, інспірованому радянською агентурою, але — значна частина. І коли Альбер Камю з гордістю казав: «Мені завжди здавалося і здається досі, що не можна брати сторону концтаборів», — то йшлося про гітлерівські концтабори.
Трохи похитнули віру радянофілів у Сталіна кампанія проти сіонізму та справа «лікарів-убивць». Потім було сенсаційне хрущовське викриття Сталіна, — але й воно не всіх остудило.
Важко було розлучатися з ілюзіями про Радянський Союз, про комунізм — до них застосовували інші мірки, ніж до власних суспільств. Зразком маніпулятора таким подвійним стандартом міг би бути славетний Сартр, якого де Голль обізвав блазнем за його постійне намагання будь-що сподобатися лівацькій бунтарській молоді (може, на зразок, того, як Маяковському хотілося «задрав штаны, бежать за комсомолом»). Він дуже суворо судив про соціальну і моральну відповідальність письменника, не попускаючи навіть своїм великим попередникам: «Письменник невіддільний від своєї епохи, кожне його слово народжує відголос. Я вважаю Флобера і Гонкура відповідальними за розгул репресій після придушення Комуни, тому що вони не написали ані рядка, щоб перешкодити цьому. Скажуть — їх це не стосувалося. А Вольтера стосувався процес Каласа? А Золя стосувалося засудження Дрейфуса? […] Кожен із згаданих мною письменників повинен був у специфічних обставинах свого життя зважити, якою є його відповідальність письменника» (цит. за: «Иностранная литература», 1960, № 9, с. 220).
Достойно сказано, однак щось не пригадується, щоб сам Сартр протестував проти терору та політичних репресій у СРСР, країнах «соцтабору», маоїстському Китаї або, скажімо, проти кривавої танкової масакри в Будапешті 1956 року. Бути в Парижі непримиренним до французької влади — справа набагато комфортніша, ніж, у тому ж Парижі бувши, зачепити СРСР і дістати тавро антикомуніста.
Але цікаво, що все одно Сартр тривалий час не був бажаним у СРСР автором — не вкладався в марксистську ортодоксію. Радянські ідеологічні та «спеціальні» служби дуже тонко працювали з такими авторитетами. Використовували тільки в тій формі і тією мірою, як це було їм вигідно. Веркор казав, що його в СРСР вітають, але не друкують. Пікассо був улюбленою постаттю як борець за мир, але не як художник. «…Кордони Америки закриті для людини і громадянина Пікассо, але картини його там бажані гості; кордони СРСР відкриті для Пікассо — людини і громадянина, але його картини далеко не бажані» (Конрад Фарнер. Пикассо и границы возможностей критического реализма. — Пикассо. Сборник статей о творчестве. М., 1957, с. 81).
Що змушувало їх миритися з такою нещирістю, таким корисливим використанням їхніх імен? Не помічали? Потрапили в пастку власних ілюзій?
Звичайно, ніхто не перекладатиме на них відповідальність за те, що чинилося в уславлюваному багатьма з них Радянському Союзі. Але їхні ілюзії допомагали радянському режимові тримати в омані свій народ.
Безсмертя «Сталіна», або прощанню з минулим несть кінця
«…Неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне і майбутнє; а було б точніше, здається, висловлюватися так: сучасне минулого, сучасне майбутнього» (Августин Блаженний. — Див.: Антология мировой философии. В. 4-х т.; т. 1., ч. 2 . М., 1969, с. 587).
Сталін увійшов у історію не як особистість, а як символ явища, якому дав ім’я. «Сталінізм» — поняття набагато ширше й складніше, ніж власне «Сталін», і тим паче — ніж «культ Сталіна». Можливий сталінізм без Сталіна і без «культу», навіть усупереч Сталіну (як особі).
Сталінізм — тип ідеології і державного будівництва, соціальної психології та практичної моралі, що сформувався за кілька десятиліть у СРСР, де тоталітарний режим, опинившись у пастці революційної утопії, намагався силовими методами вирішити грандіозне завдання побудови модерного соціалістичного суспільства, поступово сповзаючи до ревізії власних догм і до безпринципного прагматизму. Перманентна криза сталінізму після смерті Сталіна вилилася в часткові трансформації його за часів Хрущова й Брежнєва, і нашарування цих трьох нерівнозначних, але внутрішньо між собою пов’язаних періодів і становлять нашу історичну спадщину, яка тяжітиме ще над не одним поколінням нащадків.
Ще не розкрито весь зміст цієї епохальної спадщини. Я тільки хочу звернути увагу на деякі її складові. 
Можливо, найбільший здобуток сталінізму, збагачений потім у добу «реального соціалізму», їхній спільний нездоланний спадок — це мертвотна формалізація, зведення до пустої форми атрибутів модерного суспільства, узаконення фальшування їх. Адже була «найдемократичніша в світі» Конституція, що гарантувала однакові — і досить широкі — права всім громадянам. Були представницькі органи влади — Ради, були громадські організації, профспілки, була преса, яка мала забезпечувати громадянам свободу слова, розвивати критику і самокритику. Були виборність і колегіальність, звітність виборних органів перед тими, хто їх обирав. Був конституційний розподіл функцій гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. І були гасла соціальної та національної справедливості, народоправства, поваги до людини, матеріального добробуту і задоволення духовних потреб. Усе було, але таким дивним чином, що модерні інституційні форми приховували примітивний соціальний механізм функціонування суспільства і забезпечували якщо не прямо протилежний декларованому, то спотворений результат. Таким чином утворилася глибока соціально-психологічна традиція сприйняття модерних демократичних інституцій як пустої форми або форми, що приховує архаїчні процедури й насильство, — і вичерпання цієї традиції ще не видно і в історичній перспективі.
Рух ідей і стимулів відбувався тільки згори вниз, хоч закликів до «ініціативи знизу» не бракувало, більше того — цієї ініціативи вимагали, за її брак карали. Та все дарма, бо, як сказав Микола Гаврилович Чернишевський (ще в середині ХІХ ст. передбачивши… крах радянського кріпацтва): «Как вы хотите, чтобы оказывал энергию в производстве человек, который не приучен оказывать энергию в защите своей личности от притеснений? Привычка не может быть ограничиваема какими-нибудь частными сферами: она охватывает все стороны жизни. Нельзя выдрессировать человека так, чтобы он умел, например, быть энергичным на ниве и безответным в приказной избе».
Над цією глибокою думкою варто б застановитися і в «приказной избе» демократичної України…
Життєпочування радянської людини визначалося державоцентризмом. Інтереси держави насамперед і над усе. Воля держави священна. Але реально ці високі канони зводилися до того, що чиновник будь-якого рівня сприймався як речник усесильної держави, і людина перед ним — приватне ніщо. Так само й тепер. Перед чиновником радянська людина (як тепер пострадянська) відчувала вину за той клопіт, якого вона йому завдавала. І це стосувалося чиновників усіх рівнів — від кербуда до генсека. Тепер до армії чиновників додалася армія фірмачів і «працедавців», перед якими найманий працівник так само безправний. Психологічна компенсація цієї рабської залежності — прихована неповага, ворожість, що час від часу вибухає скандальністю щодо чиновників низького рангу і приглушеною лайкою на адресу чиновників високого рангу.
Може, це й не головне, не конститутивне, а функціональне, — але впадає в око непорушний, непідвладний часові «сталінський» канон вольового керівника на всіх рівнях. Успіх керівника забезпечувала не раціональність, не людяність і не інтелігентність, а «крутість», уміння показати силу, «навести лад», брати за горло і горлом. Йому потрібне залізне здоров’я, щоб з ранку до ночі просиджувати на засіданнях, мотатися по підприємствах, одягаючи то каску шахтаря, то захисні окуляри сталевара, то білий халат доярки або медпрацівника, — і час від часу, в хвилини відпруження, перехилити гранчак «московської». Він раб своєї посади, без його шаленої енергії діло не йде, бо саморуху в системі немає, все завмирає, як тільки він послаблює пильність безперервного пресингу. Тип брутально-вольового керівника з потужною матюкальною енергетикою — досконалий продукт сталінізму, але він ще довго буде затребуваний постсталінським суспільством. Керівники іншого типу, звичайно ж, є, але вони викликають сумнів у своїй ефективності і, попри будь-які самозаявлені «міжнародні» дипломи, залишаються маргіналами системи.
Протягом семи десятиліть у ставленні більшості радянських людей до влади переважали два почуття — страх (що переростав у повагу й відданість) і глибока недовіра. Нині страху не стало, отже, не стало й зумовленої ним поваги; зате недовіра стала ще глибшою. Нова, «демократична» влада мала б від перших своїх кроків усвідомити всю небезпечність для себе отієї історичної спадщини недовіри й одним із головних своїх завдань поставити створення атмосферної довіри. Це можна було зробити тільки шляхом опрозорення механізмів влади та процедур прийняття рішень. Але чи то проблеми цієї не відчули й не зрозуміли, чи то відкриватися було небезпечно, — влада так і не подолала своєї соромливості перед народом і воліє не показуватися йому в натуральному вигляді. Періодичні інтерв’ю міністрів для радіослухачів — діло добре. Але всі доленосні рішення (які зазвичай суперечать попереднім і будуть суперечити наступним) раз у раз приймаються закулісно, і спантеличене суспільство ставлять перед доконаним фактом. А ці рішення мали б визрівати в самому суспільстві, бути предметом публічних експертиз і діалогу влади з громадськістю. Це важчий і морочливіший шлях, ніж блискавичні осяяння на зигзагах політичних імпровізацій, — але інакше поваги і довіри не здобудеш.
Схильність до закулісних, кланових, «вольових» і тому подібних рішень в обхід демократичних процедур — це не просто особиста примха чи особистий ґандж тієї або тієї «першої особи». Це теж наша історична спадщина, глибока традиція, що йде від більшовизму з його нищівним презирством до «парламентського базікання» (відповідних висловлювань — безліч і в Леніна, і в Сталіна, і в усієї більшовицької когорти). Від цієї ж спадщини — і зневага більшості населення до «балакунів» та колотнечі у Верховній Раді, нерозуміння того, що парламентська демократія не годиться для простих і швидких рішень, без «мучення» політичної матерії. Але й те правда, що важко спокійно ставитися до тих спектаклів, які нерідко розігрують у Верховній Раді політично і світоглядно малограмотні з депутатів, які прийшли туди обстоювати власні майнові інтереси; важко погодитися з тим, що переважають у ній не професіонали, а аматори або ж і просто випадкові люди. Оця подвійна неадекватність — неадекватність однієї сторони (значної частини депутатів) своєму призначенню і неадекватність ставлення значної частини населення до вищої законодавчої інституції — свідчення одного й того самого явища: низької політичної культури суспільства, стійкої традиції недемократичності.
Старше покоління може пригадати часи, коли Хрущов, злякавшись наслідків свого викриття Сталіна, почав трохи відбілювати його, підправляючи самого себе. Тоді поет закликав «удвоить, утроить у кремлевской стены караул» — «чтоб Сталин не встал» і з ним минуле. Сталін не встав. Але минуле обходилося і без Сталіна. І без Хрущова, і без Брежнєва (хоч і не без їхньої допомоги). Воно — їхній колективний витвір — більше за них усіх. Але в ньому завжди буде місце «Сталіну». Завжди (або ще дуже довго) будуть люди, які хочуть «Сталіна». І ця «низова» (хоч і підсичувана спадкоємцями КПРФ та російськими націоналістами) сталіноманія — явище небезпечніше, ніж спроби російських влад «реабілітувати» Сталіна.
«Миллионы подобных, мечтающих о рабстве, без особого труда сыщете. И виной тому, если говорить о последних десятилетиях, — не только сталинщина, но и — быть может, даже в большей степени, — постыдные, просто позорные брежневские времена. Они были не менее рабскими, но поскольку тогда не расстреливали, не бросали пачками в тюрьмы, — более приемлемыми и, увы, более развращенными для нашего народа» (Борис Чичибабин. Раннее и позднее. Х., 2002, с. 222).
Не можна не погодитися з талановитим поетом і проникливим громадянином. Але думається, що серед пастви «Сталіна» — не тільки спраглі рабства й великої держави. Є й простіша річ: більшість люду живе нині гірше, ніж жила в радянському минулому, і частина знедолених не бачить ніякої перспективи. Оце і є живильне середовище просталінських ілюзій.
І не тільки в пострадянських країнах. Поки у світі є прірва між багатими й бідними, поки є злидні, й безвихідь, і темрява — буде бажання одним ударом розрубати соціальний вузол, узяти соціальний реванш, збудувати простим шляхом царство рівності й справедливості — отже, в душах багатьох знедолених — як, з другого боку, в амбіціях тих, хто хоче утвердити свою владу, «навести лад» (для себе) «сильною рукою» (за прикладом недалеко ходити), — житиме «Сталін» під різними іменами, і знаходитимуться політики, готові відіграти його роль.
У цьому сенсі «Сталін» — безсмертний.
Україна: півкроку до себе
Сталін завдав Україні ран, страшніших за ті, що завдали Петро І і Катерина ІІ: він не тільки змінив соціальну і етнічну структуру України, — він фізично винищив мільйони селян і найактивнішу частину національної інтелігенції, підірвавши біологічний та інтелектуальний потенціал нації, її вітальну і соціотворчу силу, спотворивши її соціопсихіку масованою ін’єкцією страху і сервілізму. Втрати України в першій половині ХХ ст. — неповоротні. Якби не ці втрати, вона сьогодні була б зовсім інакшою — якою вона вже ніколи не буде.
Знов-таки: коли говоримо про циклопічних масштабів сталінське зло, маємо на увазі не лише Сталіна як особистість, а ту політичну і стихійно-соціальну силу, яку він очолив. А в ній був і український складник. Для проведення розкуркулення не вистачило б ніяких посланців із центру, ніяких «єврейських комісарів». Були й «місцеві кадри» — ними й маніпулювали. Були заздрісники, ледарі, горлохвати. Були ті, хто наввипередки поселявся в хаті вивезених «куркулів», були й ті, хто здирав теплу хустку з шиї «куркулихи» на міліцейському возі й не соромився ходити в чужих чоботях (одержавлене гасло «грабуй награбоване»). Такий «досвід» соціальної жорстокості й безстидства не минає марно — такі «кадри» ще не раз пригодяться. Добровільна або вимушена участь сотень тисяч, а може, й мільйонів українців у політичних кампаніях проти «ворогів народу» і в розкуркулюванні мала глибокий і довготривалий деструктивний вплив на психіку та духовність народу. І причини, і наслідки такої соціальної поведінки ще мало досліджені в нашій етно- і соціопсихології.
І до боротьби з «націоналістичною» інтелігенцією залучувано висуванців з робітничо-селянської молоді (високогуманістичне гасло висування талантів з «низів» народу спотворили: замість орієнтувати молодь на навчання у майстрів, виховувати з неї спадкоємців культурної традиції, її використовували для уривання цієї традиції, для підміни майстрів), яка мала створити нову, радянську, вірну партії інтелігенцію — і таку масову кон’юнктурну ерзацінтелігенцію було створено, хоч, звичайно, з тої висуванської молоді вийшло і чимало талантів у всіх сферах науки і культури, з почуттям відповідальності перед своїм народом. Але скільки було тих, кого пізніше Хрущов із вдячністю назвав «автоматниками партії» — новий тип «інтелігента», позбавленого культури, національної ідентичності та напряму підключеного до струмів офіційної політики.
Все це — теж наша спадщина, мінусова спадщина, глибокий історичний фон, на якому чиниться драма сучасності. На щастя, була й інша спадщина. В історії не буває пустот. Серед уцілілої частини народу зберігалися традиційні цінності трудової моралі, генеративна культурно-творча здатність не була вичерпана. Хоч і страхітливо зранене, українське суспільство існувало і потроху загоювало рани. Будувалися модерні промислові підприємства. Вчорашні селяни освоювали нові індустріальні професії і заселяли міста. Діти вчилися в школах та інститутах; виходили книжки; народжувалися нові таланти; працювали театри і клуби; люди співали й танцювали в гуртках художньої самодіяльності. Тобто, народ жив, хоч і травмований, і жила його духовність, хоч і ущерблена, а в чомусь спотворена.
Зрештою він спромігся здобути незалежність і можливість будувати власну державу. Ось тут і далися взнаки ті втрати, яких він зазнав, та руйнація національних структур, що відбувалася протягом ХХ століття. (Оминаю інші об’єктивні обставини: українська частка «спільного добра» СРСР так і не вернулася в Україну. Форма «розлучення» була такою, що українські інтереси не оговорено. Величезний внесок України у розвиток Сибіру та Півночі не враховано, і Україну відрізано від тих джерел нафти, газу та інших ресурсів, у розвитку яких десятиліттями залучувано її кошти та її кадри і які вважалися спільним багатством. У розпорядженні Москви залишилися валютний і алмазний фонди, зарубіжні активи СРСР, грошові заощадження мільйонів українців, усі флоти і т. д.)
Але це — предмет окремої розмови. Як і інші причини того, що після здобуття вистражданої незалежності Україна пережила економічний і соціально-культурний регрес замість прогресу; як і певні ознаки одужання, в яких акумулюються зусилля мільйонів людей різних сфер діяльності і які засвідчують великі резерви самооновлення українського суспільного організму.*
* * *
Відомо, що історія — рівнодіюча безлічі різноспрямованих зусиль і воль безлічі різноналаштованих осіб, і результат буває несподіваний для всіх, а здебільше й прямо протилежний намірам діючих осіб, — навіть якщо вони оголошують себе «творцями історії» і впевнені, що розкручують горезвісне «колесо історії», як це було з більшовиками.
А причина невідповідності намірів і результатів — здебільше в тому, що мету не узгоджують із засобами її досягнення, сподіваючись, що «велика» мета все виправдає. Тим часом злочинні засоби роблять злочинною і мету і її репрезентантів. Це відома істина, але її без кінця хочуть «обійти». Що виходить — можна бачити на прикладі сталінізму. Може, це найбільший його урок людству.