XXX

Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький худенький чоловічок літ коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев'яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.
- Що у вас, похорон був? - запитав він.
- О так, похорон, - якось мов нерадо буркнув о. Зварич.      
- Та й не один, - додав хтось із селян.
- Мруть хіба в селі?
- Ну, та... померли.
- Слабість яка? Пошесть?
- Ще гірше.
- Як то?
- Пошесть ц[ісарсько]-к[оролівська], патентована.
- Що се ви, отче? Загадками говорите.
- Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.
- Дифтерія? - не без легкого страху промовив Євгеній.
- Ні. Здоровісінькі були.
- Ну, через що ж померли?
-  А, бачите, ведлуг пшипісу[1]. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров'янкою. Замість віспи прищепив гангрену - і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п'ятеро ще мучиться.
- Боже! - скрикнув Євгеній.
Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.
-  Слухайте, пане, - промовив згодом один селянин. - Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак... три роки мав... як чічка, пане, як золото, хлопчик...
Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.
-  Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат - як міркуєте, що мені за се буде?
-  Андрію, гей, Андрію! - з притиском, нервово обізвався священик. - Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!
-  Єгомость! -з болючим докором скрикнув селянин. - Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душогуб? Чи я завинив що пану фізикові? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?
- Хіба ж він того хотів?
-  Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? - вмішався Євгеній. - Се ж очевидна його провина.
- Е, для хлопських дітей усе добре! - гірко говорили селяни. -Трута замість матерії - овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.
- Слухайте, люди, - мовив Євгеній, - коли се сталося?
- Якраз нині тиждень тому.
- І ви давали про се знати кому?
- Зразу не знали, що сталося, - мовив о. Зварич. - Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.
- То вже він сказав, що донесе про се, де треба, - додав один селянин.
- Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, - мовив Євгеній. - Адже се нечувана річ!
- Ой, пане, - мовив знов один селянин. - Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.

- Звичайно п'яний щепить, - лаконічно додав о. Зварич.
- Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?
- Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?
- Хто йому що зробить! - додавали селяни. - У него плечі.
- Ну, люди добрі, то так не може бути, - мовив Євгеній. -Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.
- Іншому би певно не дарували, - мовив о. Зварич, - але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршал-ка, ну, сьому не легко можна що зробити.
- Попробуємо, - мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав:
- Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.
Селяни сумно хитали голови.
- Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.
Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.


XXXI
По вечері Євгеній з о. Зваричем сидів іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденні розмови. В гімназії він був звісний як «тупа голова»; ледве перелізши через матуру, він записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу. Він у політику ніяку ніколи не мішався, ні з чим наперед не виривався, в студіях був остатній і перелазив з року на рік з тяжкою бідою, та все-таки якось переліз. У нього не було ні приятелів, ні ворогів; він не втискався нікому в знайомість; про його домашні, сімейні відносини ніхто не знав нічого понад те, що стояло в його nationale: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою від малої дитини сирота. Скінчивши теологію, він оженився, висвятився, дістав якесь сотрудництво в горах і зараз першого року повдовів. І знов потяглося одиноке життя. Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки вкінці, по десятьох літах, йому не дали маленької парафії в Бабинцях.
Опинившися на селі яко священик, - зразу сотрудник, а потім парох, - о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за ніякі треби, жив майже нарівні з ними, читав не много більше, як освіченіші його парафіяни, переймався їх справами, помагав де і як міг. Сам про те не знаючи і не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і в своїм невеликім крузі велике діло двигання народного життя на вищий ступінь. У крузі завзятих політиків та балакучих теоретиків-панотців о. Зварич не любив показуватися, а коли мусив там бути, приміром на якімось празнику або соборчику, то сидів, звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанні, і від'їжджав, не раз не обмінявшися ні з ким ані одним словом, крім звичайного повітання.
Євгеній пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії і зразу не звернув на нього ніякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимологію і фонетику, про Куліша і Драгоманова, російську мобілізацію і шанси війни між Росією і Англією в Індії, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку і немов дрімаючи в куті старої софи. Далі перейшла розмова на ближчі справи, на вибори до сойму, на конечність якогось «порозуміння»; о. Зварич і тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгеній. Далі Євгеній закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальні, каси позичкові. Тут більша часть попередніх голосних бесідників значно притихла; пробували викручуватися загальними фразами про недозрілість народу до автономного життя, про глупоту і невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він вижидав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов віднехотя:
- А по правді скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
- Як то? Як то? - загукали з усіх боків голоси і пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелігенція «стояла за хлопом». Євгеній пробував знов затамувати сей потік і підніс

думку взятися всім до економічної санації селянства в повіті. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на ліцитацію. Чи не можна би як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. «Що ми на се порадимо? Найпростіша рада була би: виняти з власної кишені гроші і поплатити хлопські довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непо-радність, глупота і негосподарність наших хлопів швидко вичерпала би й Ротшільдову касу». Євгеній зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на нижче опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, повітову раду, - але все се були тоді такі нові та нечувані речі, що палкі політики попросту закричали його. «Се неможливо! Де нам до того братися? Хто позичив у банку, той мусить заплатити» і т. д. Євгеній пробував звернути увагу бесідників на те, що при ближчім огляді деталів справа може показатися не такою неможливою... «Ну, візьмім ваше село - кілько у вас довжників банку?» Показалося, що ніхто з завзятих політиків сього не знав.
- Ну, се вже сором! - мовив Євгеній.
- Хлопи криються з тим, - пробував викручуватися один, але всі чули в душі, що сей викрут нещасливий. Усім було ніяково. Євгеній пропонував усім присутнім порозвідувати, кождий у своїм селі, хто, де, і на кілько, і на які проценти задовжений. «Будемо мати такий виказ, то попробуємо подумати про способи санації». Оратори раді були такому виходові, що переносив справу в будуще, шумно обіцяли зробити все і роз'їхались. Розуміється, що про виконання ніхто й не подумав. Тільки один о. Зварич по кількох тижнях зголосився до Євгенія з детальним виказом усіх довжників у своїм селі. Показалося, що там у рустикальнім банку задовжених було мало, але найбільше сиділо по кишенях приватних лихварів-жидів, а то й своїх братів, багатших селян. Почали радитись оба над способами рятунку. Євгеній мав перевести переписку з банком крилошанським у Львові, чи сей не захотів би взяти на себе конверсії сих довгів; о. Зварич мав шукати деяких місцевих способів. Через тиждень він знов явився в Євгенієвій канцелярії і сказав йому, що знайшов спосіб конверсії і переписка з банком крилошанським уже непотрібна. Євгеній був того дня дуже занятий і не мав часу розпитати його, який се спосіб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охоти розводитися широко, що се за спосіб, і так вони розсталися. Се було досить швидко по оселенні Євгенія в місті. Аж пізніше, по розмові з Ваґманом, Євгеній почав догадуватися, що се Ваґман став йому тут у пригоді. Він бажав сьогодні розвідатись про се докладніше.
- Слухайте, отче, - мовив він, закурюючи цигаро, - я, властиво, так і не довідався від вас, як ви зробили з тими вашими довжни-ками?
- Так, як ви радили, - мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.
- Як то?
- Конверсію.
- Яким способом?
- На п'ять процент.
- В якім банку?
- В жаднім.
- Ну, а як же? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше як на шість тисяч?
- Півсеми тисячі.
- Се ж великі гроші.
- Ми позичили десять тисяч на п'ять процент, і се нам менш докучає, як ті півсеми на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського щотижня!
- Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхався.
- На яку гіпотеку? На мою бороду.
- Але ж у вас і бороди нема!
- А бачите. А проте гроші дістав. І без ніяких формальностей.
- Але від кого ж?
- Od dobroczyncy, nie pragnacego wymienienia jego nazwiska[2].
-  Xa, xa, xa! - засміявся Євгеній. - Od dobroczyncy! Значить, від Ваґмана.
Лице о. Зварича протяглося.
- Ви відки знаєте?
- Значить, угадав! - сміявся далі Євгеній. -Знаєте, він був раз у мене і зарекомендувався мені яко добродій добродіїв. Ви сказали «dobroczyncy», і мені зараз пригадалися його слова.
- Він вам говорив про мою позичку?
- Ні, але згадував про вас.
- А чого він у вас хотів?
- Е, там... інтерес... Зрештою поговоримо й про се... Але скажіть мені, як се сталося, що він дав вам такі великі гроші?
- Він просив мене не говорити про се нікому.
- А мене відіслав до вас, щоб ви дали мені поняття, що він за чоловік.
- Гм... то диво! Та зрештою... Ну, певно, він боїться, щоб інші жиди-лихварі не дізналися, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то би з'їли його!
- А я думаю, що вони знаються з собою, як лисі коні. Не бійтеся, жиди не зроблять йому нічого.
- А з тими грішми то аж мені самому дивно було. Знаєте, я знав Ваґмана ще здавна. То була хлопська п'явка - не дай Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. А від кількох літ якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя, закуплені на ліцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинувся.
- Що за причина такої зміни?
- А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там ліпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
- Хіба він мав сина?
- Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Ваґманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Ваґман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, - ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і помстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
- Як то?                                                                                     
- Нездара була, слабовите. Ну, а там - знаєте... Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, та й замучили. Не минули три місяці, а Ваґманового сина випустили з касарні - але на окописько. То відтоді Ваґман зробився, як кажете, добродієм добродіїв.
- Се він сам так говорив вам?
- Ні. Се я догадуюся.
- Але пощо ж би в такім разі він брався воювати з лихварями-жидами і помагати хлопам?
- Або я знаю.
- Що йому за інтерес зичити гроші на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що у вас маєтку нема настілько, щоб міг на вас пошукати десять тисяч.
- За мене цілого ніхто й півтисячі не дасть, - мовив о. Зварич, махнувши рукою.
- Ну, то на яке ж він дав вам гроші?
- А на яке? Я йому розповів, яка справа. «Добре, - каже, -рятуйтеся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловік. Дайте мені скрипт, зобов'яжіться самі вести сю справу і сплачувати мені довг з процентами, то я вам гроші дам. А з хлопами я не хочу мати ніякого діла. І щоб ніхто не знав про се, ані в селі, ані в сусідстві, прошу вас. Нікому не кажіть!» Та й по всій параді. Я зараз підписав скрипт і - гроші в руку. І до тижня всі хлопські довги в цілім селі сплачені, викуплено сто моргів, а я зробився громадським банкіром, і касієром, і екзекутором.
- І сплачують довжники?
- Точнісінько. Правда, треба лазити, пильнувати, радити, упоминати, - ну, але у мене власного діла небагато, то й лажу по селі.
- Ну, а якби так, не дай Боже, вас не стало? Що тоді?
- Я се говорив Ваґманові. А він сміється. «Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви».
- Дивно! Дивно!
- Стрілило щось до голови жидові. Ну, а нам чому не користа-ти? Ех, якби-то наші кондеканальні хотіли троха менш політи-кувати, а більше попрацювати! Адже Ваґман міг би зробити таку вигоду не мені одному. Знаєте, його числять на півміліона оборотових грошей. Се мені інші жиди говорили. Адже тими грішми можна би при добрім порядку за десять літ цілий наш повіт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Євгеній і о.Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявшися справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на інші справи. Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затроєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх довжників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота - непотрібна і шкідлива. Євгеній надармо силкувався переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.


XXXII

Термін у Гумниськах був назначений на дев'яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Бернові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
- Здорові були! - привітав їх Євгеній. - А що, панове?
- Та ми хотіли би з паном побалакати, - мовив один із селян.
- Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
- Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...
Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
- Поперед усього прошу шапки на голови!
- Та вже най пан вибачають, - мовили селяни, беручи шапки під пахи. - Ми й так постоїмо.
- Ні, так я з вами й говорити не хочу. Вони нерадо понадівали шапки.
- Ну, що ж там у вас?
- Та ми би хотіли порадитись...
- Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, - мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
- А так, - мовив той.
- Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
- Та... при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять... гніваються, коли хто говорить не до річі.
- Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
- Та ми би хотіли питати... Пан, певно, читають казети... Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
- Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.
- Ага, чуєте, куме, - моргали селяни один на одного, - може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?
- Але чим же се таке цікаве для вас?
- Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.
- Ну, то правда, - мовив Євгеній. - Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.
-  Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, - недовірливо мовив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
- Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
- То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?
- Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.
- А може, пан не читали тих найстарших казетів... тих цісарських... що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? - закинув один селянин.
Євгеній чимраз ширше витріщував очі.
- Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.
- Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.
- Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
- Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...
- Як же ж ви будете знати, коли не вірите! - мовив Євгеній з досадою в голосі.
- Ей, пане! - гірко промовив селянин. - Вам то дурниці, а нам... Нашим дітям... Адже то війна, то не жарти.
- Але ж ні про яку війну нічого не відомо.
- Не відомо, кажете. А отже бранка буде.
-  Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?
- Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.
- Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!
- Та ми власне про се хотіли пана спитати.
- Про що?
- Та про тоту бранку.
- Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
- А рекрутів зараз поженуть до огню?
- До якого огню?
- Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, - мовив один селянин.
- А я виджу, що з вами нема що говорити, - мовив Євгеній. — Гоніть, Берку!

Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.
- Вибачайте, пане, - мовив він. - їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.
Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.
- Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, - обернувся до нього Євгеній, - що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?
- Та я би пану сказав, але бачите, - і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.
- Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє. Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.
- Та от так. Знають пан пана Шнадельського?
- З лиця не знаю, а так дещо чував.
- То правда, що то великий пан?
- Не знаю, чи великий на зріст.
- Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?
- Здається, що не дуже.
- Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: «Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся». То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.
- Хто вам се сказав?-з зачудуванням спитав Євгеній.
- Та так скрізь по селах говорять.
- Бо я інакше чув, - мовив Євгеній. - Я чув, що пан Шнадельсь-кий був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.
Селянин похитав головою при тій мові, - очевидно, не вірив їй.
- Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей - то дуже великий пан і вчений адукант.
- Я чув тілько про одного Шнадельського, - мовив Євгеній. -Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?
- Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.

- А питали ви його, кілько би то коштувало?
- Казав, що найменше п'ять соток.
- Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?
- Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п'ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство - річ набутна, а своєї крові жаль.
- Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
- Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. «Не думайте, - говорив, - що то легка річ!» Я дав п'ятнадцять ринських, а деякі й по двацять подавали.
- І кажете, що в уряді громадськім се голосив?
- А так.
- І багато людей се чуло?
- Та щось нас п'ять чи шість.
- Війт чув?
- Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо, - каже, - наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився».
- І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?
- Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся ґрунти виходжувати, лівентарі виробляти.
- І за все каже собі так платити?
- Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевій мовчанці селянин запитав:
- Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?
- Що ж я вам буду радити? - мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні. - Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.
- Та най пан не гніваються! - мовив селянин, трохи ображений Євгенієвими словами. - Ми пану дурно не схочемо.
Євгеній скипів.
- Стійте, Берку! - скрикнув він.
Бричка зупинилася.
-  Прошу вас, пане господарю, злізайте і не доведіть мене до злості!
Селянин зліз. Він, очевидно, не надіявся сього. Опинившися на землі, він ще раз обернувся до Євгенія.
- І нічого нам пан не порадять?
Євгеній ужив усіх сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушення і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей.
- Слухайте, чоловіче. Говорю вам по щирості і нічого від вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Ніякої війни ані великої бранки не буде. Ніякий пан ані адукат не має права увільнити ваших дітей від війська, окрім тих, що мають право до рекламації. Хто вам інакше говорить, той дурить і туманить вас. Розумієте?
- Т-та розумію, - якось нерадо мовив селянин.
- Ті гроші, що ви йому дали, то так як би в болото викинули. Коли маєте свідків, то скаржте його до суду за видурення, розумієте? То його замкнуть до криміналу, і побачите, що він за адукат. А не маєте свідків, то плюньте в те місце, де були гроші. А більше йому не давайте і інших остерігайте. Зрозуміли?
- Та зрозумів. -І вірите мені?
Селянин почухався в потилицю.
- Ну, то йдіть і робіть, як знаєте. Гоніть, Берку!


XXXIII

Гумниська - мале, брудне жидівське місточко. Вулиці повні вибоїв, тільки в головнім осередку вимощені річними кругляками, по яких селянські вози диркочуть, мов кепський грач по клавішах розстроєного фортеп'яна. Передмістя мають характер села; осередок виглядає мов збірка мурованих коршом. Тільки коло так званого ринку стоїть кільканадцять одноповерхових кам'яниць. У одній із таких кам'яниць, розуміється, жидівській, міститься ц[ісарсько]-к[оролівський] повітовий суд - містився в ту пору, в якій іде наше оповідання. Суд у тім місточку заведено недавно, то й дому власного для нього ще не було.
Ринок, при якім містився суд, - се була широка квадратова площа, з калюжею на середині, з купами сміття тут і там, з теребовельськими тротуарами з двох боків а з кругляковими хідниками з двох інших. З усіх боків до ринку виходили жидівські склепи, в сінях домів сиділи при своїх столах там булочниці, там крамарки з стяжками, іглами, шилами, каменями до острення кіс, ременями і шапками, там шевці з угнівськими чобітьми або оліярниці з олієм, що ширив на сто кроків довкола душний неприємний сопух. Бруд, занедбання - отсе було головне, що кидалося в очі і у всі змисли в тім місточку і в тім ринку. Щось спирало груди, очі втомлялися, блукаючи по самих непринадних предметах, думки робилися понурі. В торгові дні на тім ринку й на тісних вуличках та торговицях ішла пекельна гармонія: квичали поросята, ревли воли, скрипіли немазані колеса, кричали, гейкали та сварилися селяни, шваркотали жиди, викрикували свої товари перекупні, протискаючися поміж вози, а на возах то плакали, то проразливо свистали діти, взяті до міста на те тільки, аби було кого лишити при конях, поки старі поорудують на підсіннях, по склепах та по шиночках, що їм треба й не треба. Вереск і гармидер, п'яні співи і завзяті «торги» рвали слух; щоб тут міг хтось весело, щиро сміятися, чути себе свобідним і вдоволеним, - се видавалося чимсь диким і невідповідним до сього місця, не до лиця його загальній фізіономії.
І гумниський суд своїм виглядом достроювався до тої фізіономії. Камениця не стара ще, але обдряпана, оббита дощами і сполоскана згори додолу потоками дощівки, що текла з дірявих ринов. Сіни широкі вели на вузьке, темне і брудне подвір'я, завалене якимись старими бочками та поламаними возами. З сіней направо й наліво йшли сходи на перший поверх, де находилися канцелярії і зала розправ; і сходи, і стіни, і коридор на першім поверсі, і зала - все було брудне, запорошене, заболочене, занедбане. Дерев'яна підлога на коридорі була попротирана ногами так, що в многих місцях крізь дошки видно було голу цеглу; поруччя на сходах було слизьке від бруду; повітря всюди було сперте, затхле і нездорове, хоч у одинокім вікні, що з коридора визирало на якийсь поганий заулок, були вибиті дві чи три шиби.
Євгеній прибув до суду пів до дев'ятої і застав коридор, повний селян, міщан, жидів, жінок і мужчин. Деякі сиділи на сходах, інші стояли на коридорі, держачи капелюхи в руках; жиди шваркотали щось, жінки зітхали важко, хрестилися та шептали молитви. Всіх очі від часу до часу позирали на двері зали розправ, відки мав появитися «пан секретар», щоб викликати справи, які сьогодні на деннім порядку.

Євгеніїв клієнт, громадський радний із одного з поблизьких сіл, гарний чорновусий мужчина яких 35 літ, побачивши свойого адвоката, протовпився до нього, привітався з ним і, відводячи його трохи набік, шепнув:
- Усе добре, прошу пана адуката.
- Що добре?
- Та з моєю справою.
- А що, відступив жид від оскарження?
- Е, ні!
- Свідків маєте?
- Свідків? Яких свідків? Жид має свідків.
- Але ж ви мали мати своїх.
- Нащо?
- Ну, щоб посвідчили вашу невинність.
- Мою невинність? Але ж я не потребую її посвідчувати. Я таки набив жида.
- І признаєтеся?
- А певно.
- Ну, то що ж доброго вам трафилося?
- Най лише пан адукат питають жидових свідків, за що я його набив.
- Ну, розуміється, що буду питати. Сам суддя буде питати.
- Ні, прошу пана, судія не буде питати.
- А ви відки знаєте, що не буде?
- Побачать пан.
- Ну, ну не бійтеся, я своє зроблю.
В тій хвилі двері від зали отворилися, в них появився возний, прочищуючи дорогу, а за ним молодий панич, протоколянт пана судді Страхоцького, з аркушем паперу в руках. Увесь народ лавою повалив до нього. Протоколянт серед загального гуркоту і шуму почав відчитувати лісту розправ.
- Абіхт Хаскель - нема. Анштелер Фроїм - нема. Бабій Митро -нема.
- Є, є, прошу пана! - запищав малий чоловічок із юрби.
- Добре, добре. Бабій Митро є.
І, зачеркнувши оловцем назву присутнього, читав далі. Хто не відізвався в тій хвилі, не був моментально присутній, не дочув своєї назви серед шуму, того справа спадала з порядку денного.
- Але я тут! Ось де я, Абіхт Хаскель! - кричав пейсатий жид, вбігаючи задиханий із сходів.

- Пропало. Було обізватися тоді, коли вас читано. Дістанете другий термін.
Се «філізовання» тяглося з півгодини. Поминені зголошувалися, просили, сперечалися, деякі починали лаятись; протоколянт грозив, що велить арештувати непокірних. Роззяви-селяни, що не обізвалися в першій хвилині, чухалися в потилицю і зітхали важко, але не відходили, мнучи в руках «форлядунки» і ждучи таки ще якоїсь ласки Божої. Із ста п'ятдесятьох справ, покладених на порядку деннім, скинено таким робом цілих вісімдесят. Коли вибила дев'ята, викликування скінчилося, протоколянт вернув до зали, возний станув при дверях, і почалися так звані «пискові» розправи.
Євгеній зараз при початку викликування ввійшов до зали, де вже сиділи суддя Страхоцький і заступник прокуратора, ще молодий урядник, що з дуже неособливим успіхом силкувався надати свойому дитяче-наївному і смішкуватому лицю вираз урядової поваги і строгості. Суддя Страхоцький - то був маленький худенький чоловік з надзвичайно малою головою і ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістдесят літ, то проте виглядав щось мов недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збирається на плач; рухи нерівні, нерішучі, немов він ніколи не знав, що робити. В суді його знали всі як зовсім невжиточного суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив у гімназії з класи до класи то просьбами, то протекціями, а одиноке, чого добре навчився під час університетських студій, се була фа в більярд. Зате коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм житті напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судей-ський екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзамені зійшов з ума. Його вилічили, але його духовні здібності від того часу зробилися, коли можна, ще менші, ніж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, авансував, замикав і судив людей, не тямлячи ані законів, ані суджених справ і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до сказівок прокуратора. Але раз трафилася йому неприємна пригода: чи то прокуратор хотів зажартувати собі з нього, чи, яко запалений мисливець, справді був розлючений на селянина, що ніччю застрілив у своїй бараболі дика і не віддав його пану, але сам іззів, - досить, коли прийшлося судити селянина за лісову крадіж, прокуратор приватно сказав Страхоцькому: «Я би такого злодія засудив на смерть, нехай би його повісили!» І Страхоцький ні сіло ні впало засуджує хлописька на смерть і зараз пише до ката в Голомуці, щоб приїжджав вішати. Справа наробила скандалу, і Страхоцького взяли знов до шпиталю. Але там сконстатували у нього органічну хибу і випустили його по кількох тижнях. У нього були широкі сімейні зв'язки, і йому виєднано те, що його знов узяли до суду, навіть авансували на радника, але не давали йому ніякої справи вести самостійно. Він укупі ще з кількома подібними інвалідами належав до постійних меблів при всяких розправах; се були так звані «неперемінні вотанти». Страхоцький звичайно дрімав під час розправи або, обернувшися плечима до публіки, писав пальцем по склі, писав усе одно-однісіньке слово dobrze, а коли прийшлося голосувати, то завсіди віддавав голос в дусі внесків прокуратора. Се, по його думці, була найліпша міра для виміру справедливості. Так він прослужив довгі літа, і йому лишалося вже небагато до вислуження повної пенсії. Але в су-дівництві повіяло трохи іншим духом, від совітників зажадали справжньої роботи, а не самого кивання головою на прокураторсь-кі внески, і хоча інституція «неперемінних вотантів» не перевелася зовсім, то проте старших повисилано на пенсію, а Страхоцькому віддано управу повітового суду в Гумниськах. Бідний чоловік мало не плакав, одержавши такий несподіваний аванс, але президент потішив його. «Дам пану совітникові наразі дуже інтелігентного практиканта, то він буде пану допомагати, а пан совітник будуть ласкаві держатися у всьому його вказівок. Сей практикант - дуже здібний правник і не схоче робити собі жартів з пана совітника, то вже на нього можна спуститися».
От так підготовлений, пан суддя Страхоцький рушив до Гумниськ і взявся робити справедливість у повіті. Практикант справді показався дуже здібним, так що людність ані в тоні ведення розправ, ані в їх скорості, ані в самих вироках не бачила ніякої зміни. Суддя був «острий», се так, але такий самий був і його попередник, і так, мабуть, і Бог приказав, щоб усі судді були острі, щоб лаяли обвинуваченого, веліли приставляти жандармами, грозили тюрмою і шибеницею. Які були їх вироки, наскільки відповідали законові, про се селяни здавен-давна не знали й не думали: вони знали одно, що судового вироку ніколи не можна зміркувати наперед так, як тяжко вгадати нумери, які вийдуть на лотерію.



XXXIV

Євгеній знав Страхоцького ще з часів, як сей був «неперемінним вотантом», але, знаючи, що у пана судді пам'ять коротка, представився йому і заявив, що заступає справу Ілька Марусяка.
-  А, пан меценас, пан меценас, - засуєтився суддя. - Прошу, прошу! Ось ваше місце. Аякже, аякже, Ілька Марусяка. Будемо його судити нині. Добре, добре!
Євгеній представився заступникові прокуратора і заняв своє місце. Суддя тим часом приступив до вікна і почав своїм звичаєм писати пальцем по спітнілій шибі. Та ось увійшов практикант, що поводився тут зовсім як господар дому. Він уклонився Євгенію, наблизився до нього і спитав:
- Пан меценас заступають Ілька Марусяка?
- Так.
-  Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совітника!
Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою каліграфію і подріботів на своє місце.
- Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! - пищав він, сідаючи.
-  Возний, закличте - хто там перший? Ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, - мовив практикант.
Возний отворив двері зали і крикнув до сіней:
- Митро Бабій і Олекса Чапля!
В сінях залопотіли важкі чоботи, і по хвилі ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько і станули при дверях. При їх виді лице судді Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорстоким.
- Ближче сюди! - запищав він.
Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.
- Ближче сюди! - знов запищав суддя і почервонів на лиці. Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.
- Чого вам треба? - запищав до них Страхоцький. Селяни поклонилися.
- Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!
- Як то нічого? Адже маєте нині термін!
- Так, так.
- За образу честі, - докинув практикант.
- Ага, за образу честі, - мовив суддя.
- Та то проше найяснішого трибуналу - яка то образа була? Він мене назвав злодієм, я його назвав злодієм, - ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!
- А за що ж ти його заскаржив?
- Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.
- То така тяжка образа?
- А так. Скавзував мене на ціле село.
- А що ж тото значить?
- Та то ніби, що я десь церков обікрав.
- Та не брешіть-бо, куме! - перервав йому другий селянин. - То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.
- А що ж то значить? - запитав суддя.
- Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть.
Прокуратор, Євгеній і практикант засміялися. Суддя Стра-хоцький дуже не любив сміху. Йому все здавалося, що то з нього сміються, тож, зирнувши гнівно по присутніх, піднесеним голосом запищав до селян:
- І ви, драби, задля такої дурниці смієте трудити суд?
- Та ми вже перепросилися, прошу пана судії.
- Перепросилися? Коли?
- А от тепер, у сінях.
- Тепер? А не могли ви перепроситися вчора і не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати пам'ятку. Посидите оба по добі в арешті, щоб знали на другий раз, як докучати судові.
Євгеній аж ахнув при такім несподіванім обороті справи, тим більше, що оречення судді не було ніяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант і прокуратор ззирнулися і всміхнулись. Практикант так само всміхнувся й до Євгенія; видно було, що вони привикли до таких концептів пана судді.
-  Возний! - крикнув пан Страхоцький. - Поклич ординанса, нехай візьме отсих двох і заведе до арешту!
Селяни стояли як остовпілі, далі почали проситися.
- Возний, виведіть їх! - мовив практикант і значущо моргнув возному. Сей приступив до селян, шепнув їм щось, і вони зараз успокоїлися і пішли - розуміється, не до арешту, а на вулицю.
Викликано другу справу - двох жидів-конкурентів. Рум'янець гніву відразу уступив з лиця судді. Жидівські справи були звичайно замотані, і він полишав ведення розправи прокураторові і практикантові, що любили розмовляти з жидами жаргоном, для нього майже зовсім не зрозумілим. Бідний суддя нудився, і нараз, коли практикант випитував жидів про справу, Страхоцький з плачливим видом обернувся до нього:
- Пане, але ж я не урядую!
Практикант перервав індагацію і глянув на суддю.
-  Дайте ж мені хоч який акт, який папір, щоб я знав, що урядую.
Практикант схопився з місця, виняв із шафи перший-ліпший плік актів і тицьнув його під ніс судді, що зараз углибився в читання якихсь зовсім не зрозумілих для нього зізнань, рекурсів і реплік і був зовсім заспокоєний. Проходячи попри Євгенія, практикант сказав йому півголосом: коли має ще залагодити які справи, то може йти, бо перед Ільком Марусяком на порядку ще десять інших справ, а в тім числі три жидівські, а се потриває в усякім разі зо дві години. Євгеній пригадав собі, що справді має поробити деякі виписки в регістратурі, і вийшов, наказавши Марусякові, щоб пильнував черги і не відходив нікуди. Через півтори години, поробивши виписки і поснідавши в поблизькім заїзді, він вернув. Марусяк сидів на коридорі під стіною.
- Ну, що? - запитав його Євгеній. - Ще вас не кликали?
- Ні. Ще там якісь жиди шваркочуть.
Марусяків противник, високий сивобородий жид, ходив по коридорі і спідлоба позирав то на Марусяка, то на адвоката. Присутність адвоката, видимо, непокоїла його.
- От Юда! - гнівно шептав Марусяк до Євгенія, затискаючи кулаки. - Глядіть, як нас пасе очима. З'їв би, якби міг. Адже підплатив судію, щоб мене конче засудив, щоби я не міг бути вибраний до ради громадської.
- Як то підплатив? Хіба суддя бере?
- Не судія, а судіїха. Адже його Рухля ще вчора голосила: «Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць. Скажіть йому, щоб набрав досить футрашу, бо буде годувати не тілько себе, але й арештантські воші. А в раді громадській тоді буде, як на моїй долоні волосся виросте».
Марусяк ще щось хотів говорити, коли жид підійшов до Євгенія і, торкнувши його за плече, мовив, підіймаючи ярмурку на голові.

- Bitte Sie, Herr, auf ein Wort![3]
- Чого вам треба? - запитав його Євгеній.
- Я би хотів просити... Я би мав пану щось сказати...
- Говоріть.
- Але я би хотів у чотири очі.
- Говоріть і в шість. Я з вами ніяких секретів не маю.
- То пан адукат? І пан хочуть боронити отсего-о?
- Так.
- А пан знають, що то за чоловік?
- Знаю.
- Та-а-ак? - протягнув жид. - Ну, ну!
І він відвернувся, силкуючися надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євгеній знав сей жидівський маневр. Він знав, що жид не має нічого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посіяти в його душі недовір'я до адвоката, а се в усякім разі можна буде потім використати. Сього власне не хотілось Євгенію, і для того він ніколи не піддавався на такі маневри.
Та ось, нарешті, викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. В ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода і гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинадцята - пора, коли його Міля одягається і коли - говорено йому - капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони quo ad generalia[4] і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.

- Ну, ти, Ілько - як там тебе? - Марусяк, признаєш себе винним? - запитав суддя.
- Ні, - відповів Ілько.
- Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.
- Та бив.
- А знаєш, що бити не вільно?
- Та знаю.
- І як же ти смів його бити?
- Бо мусив.
- Як то мусив?
- Бо він би був мене набив.
- Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
- Бо кинувся на мене з колом.
- То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
- Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
- Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?
-  Неправда, прошу високого трибуналу, - мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. - Відки він знає, що я хотів?
- А видиш! - мовив Страхоцький до Ілька. - Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? - обернувся він знов до Лейби.
- Він перший ударив мене.
- А ви його вдарили?
- Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
- Брешеш, жиде! - крикнув Ілько.
- Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.
- Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, - буркнув Ілько.
- Мовчи, хлопе! - завищав суддя. - Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!
- Перепрошаю пана совітника, - відізвався Євгеній, - я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.
- А, прошу, прошу! - поквапився суддя.
- Пане Лейбо, - мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, - ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?
- Де була? Де була, то була, а бити не вільно.
- Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.
- Що я буду пану відповідати! - буркнув жид і відвернувся лицем до судді.
- Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?
- В моїй хаті.
- А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?
-  Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.
- Ну, то, певно, прийшов з війтом? -Ні.
- З присяжним? -Ні.
- З польовим або з ким-небудь із громади? -Ні.
- Як то, сам?
- Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в'язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.
- Правда се, пане Лейбо? - запитав Євгеній.
- Неправда!
- Ага, преці маємо відповідь.
- Нехай свідки скажуть, - мовив Ілько.
- Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.
- Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, - мовив протоколянт.
Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.
- Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу?- запитав суддя.
- Я те знаю про сю справу, - забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам'ять, - що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі...
- Перепрошаю пана совітника, - перервав його бесіду Євгеній, - я би просив заприсягти сього свідка.
- Що? Заприсягти? - скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.

- Ага, ага, заприсягти, - похопився суддя і нараз зупинився. - Але-бо... А пан прокуратор мають який внесок?
- Згоджуюся з внеском пана оборонця.
- Ну, Гершку! Будеш присягати, - обернувся суддя до свідка.
- Я? Присягати? На таку дурницю?
- То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, - замітив Євгеній.
- Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи - хіба то крадіж? - змагався жид.
- Принесіть тору! - мовив суддя до возного. Жид поблід, затремтів.
- Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.
- Мусиш, лайдаку! - озвірився на нього суддя.
- Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я... я... Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.
- Прошу записати заяву свідка до протоколу, - спокійно мовив Євгеній.
Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазні вихопився. Все тіло на нім дрожало.
Другий жид таки мусив присягати, але був так змішаний, що з його зізнань ніхто не міг бути мудрий. Про крадіж він чув від Лейби, бійку бачив - се було в Ільковій хаті, але чого він там зайшов і як прийшло до бійки, сього він не міг собі пригадати. Покликано хлопів. Ті присягали байдужно, але з їх зізнань стверджено зовсім не те, чого хотілося Лейбі. Виходило, що про крадіж кукурудзи Лейба почав говорити аж того дня, коли зчинилася пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадської, що Лейба перед тим радився з деким із громадян, як би не допустити Ілька до ради, і ухвалено кинути на Ілька підозріння за крадіж, наробити йому сорому ревізією в його хаті і так знеславити його в громаді. Лейба казав війтові йти на ревізію, але війт не хотів, то Лейба пішов сам, і так зчинилася бійка.
- Чи у вас Лейба така велика власть у селі, що може розказувати війтові? - запитав Євгеній.
- О так, у нас що Лейба скаже в селі, то мусить бути. Переслухи скінчилися. Встав прокуратор.
- Справа про крадіж досі невияснена, і щодо неї ведеться слідство; в усякім разі на оскарженім тяжить підозріння. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признався. Всі зізнання свідків у тім факті нічого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бути мови. От тим-то я піддержую оскарження і прошу засудити оскарженого.
Євгеній почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрімає і майже не слухає його промови. Він говорив коротко, зводячи докупи зізнання свідків і виказуючи нестійність обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетерпеливитися. Протоколянт пильно писав щось на карточці.
- Розправа скінчена. Слухайте вироку! - пискнув суддя. Всі повставали.
- В імені його величества цісаря, - зачав він, дивлячись на вікно, та потім нараз глипнув на Ілька, і його хопила за серце злість на сього мужика, що так багато часу мусив з ним згаяти, і він, хапаючися жменею за живіт і корчачись, пищав далі: - Ти, злодію, розбишако, суд признає тебе винуватим і засуджує на чотири тижні арешту.
Він зупинився, щоб перевести дух. В тій хвилі протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебіг її очима, і на його лиці виступив плачливий вираз.
- Але пан прокуратор піддержує оскарження! - мовив він майже крізь сльози, мов дитина, невинно висічена, нахиляючися до протоколянта.
Сей устав і щось живо почав толкувати йому. На лиці судді, мов на лиці дитини, малювалися за чергою зачудування, перестрах і тупа резиґнація. Протоколянт сів на своє місце, а суддя взяв картку до рук і почав читати:
- Однако ж з огляду, що крадіж не доказана і що бійка була наслідком безправного нападу Лейби на дім Ілька і в тім разі зовсім оправданим супротивленням, то суд увільнює оскарженого Ілька Марусяка від вини і кари.
- Ай вай! - зойкнув Лейба.
Прокуратор поклонився і сів, переглядаючи дальшу справу. Євгеній і Марусяк, поклонившися судові, вийшли з зали.
- Я знав, що так буде, - радісно мовив Марусяк, перериваючи важкі Євгенієві думи при виході з сього захисту справедливості.
- Ви знали? А то відки?
- О, пан практикант у нас добрий панич. І недорогий. Тут давніше пан ад'юнкт був, о, то до того з чим-будь не можна було показатися!..


XXXV

Відбувши ще два терміни і залагодивши все, що мав залагодити в Гумниськах, та пообідавши в жидівськім заїзді, Євгеній таки того самого дня рушив з поворотом, але іншою дорогою, на Буркотин. Хоча ся дорога була дальша, то проте Євгеній не хотів ночувати в Гумниськах, надіючися таки бути коло півночі дома. Загорнувшися добре в подорожну бунду, він велів Беркові поганяти коней і, опершися плечима о зад каритки, віддався своїм невеселим думкам. Він був загалом невисокої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було менше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шаблон, та ремісницька буденність вимірювання справедливості, повна зневага до провідних ідей законодавства і панування мертвої букви, та ще в сполученні з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсім хорих духом, - тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толерувати їх! Ну, та Страхоцький - напівідіот, йому й не диво. Але що ж ті, що, знаючи його, вислали його сюди «на вислугу»? Навіть хоч би прокуратор і практикант паралізували його ідіотичні присуди, то й тоді ще його спосіб ведення розправ мусить підкопувати повагу того «найвищого царського атрибуту», тої порфіри, вложеної на блазня. Та чи паралізують же вони все? Практикант, як бачимо, бере, Страхоцький, хоч ідіот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловік, обтяжений сім'єю, дбає про аванс і, певно, не схоче для якоїсь там хлопської кривди заводити історій і робити скандалу, значить, псувати собі кондуїту в вищих сферах. Певна річ, Страхоцький - виїмок, але, на нещастя, образ «малого суду», який бачив Євгеній у Гумниськах, - не виїмок, а тип. На се складається багато причин: і само збюрократизування судівницт-ва, що заставляє людей з найменшою дрібницею волочитися по судах, і величезне число справ, які мусить залагоджувати один суддя і які навіть найздібнішого й найсумліннішого чоловіка з часом доводять до байдужності і отупіння; і саме життя в малих місточках, далеких від усякого духового і товариського життя, де урядникові поза кругом своєї сім'ї лишається тільки шинок і карти; і дуже невелика пенсія, що у людей, обтяжених сім'єю, просто відчиняє двері гіерекупству, а особливо влазливому, цинічному жидівському перекупству; і вкінці сама тісна та невисока освіта наших суддів, прокураторів та адвокатів, оте нещасне Brotstudium[5], що не дає такому функціонерові нічогісінько, крім знання параграфів, не торкаючи ані психології, ані суспільних відносин, ані історії, ані етики, присипляючи ще в університеті його душу і серце і випускаючи його в світ машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини.
Якою ж іронією супроти сього бриніли в Євгенієвих ухах пишні фрази про незалежність судівництва, про непідкупність суддів, про строгу легальність їх поступування і про високе почуття справедливості різних пресвітлих трибуналів, до якого так часто в своїх промовах люблять відкликатися адвокати. Адже ж оте інстинктове у Страхоцького пильнування, що скаже прокуратор, -се не одинцевий феномен, воно має свою довгу і міцну традицію! Адже важніші слідства робляться скрізь по Галичині по вказівках прокуратора, а через нього звичайно по вказівках політичної власті. Адже ж кождий трибунал у Галичині має суддів, - вони не раз становлять більшість, - що, так само як Страхоцький, ховають сумління у жменю, а зате наострюють ухо якнайпильніше на те, що говорить прокуратор. Розділ між судівництвом і адміністрацією - перша основа справді независлого судівництва - у нас існує тільки на папері, а на ділі се ідеал, до якого нам дуже далеко.
А коли Євгенієва думка від тих «вищих сфер» перейшла вниз, до народної маси, до селянства, йому зробилося страшно. Адже ж те, що він бачив сьогодні - і чи тільки сьогодні! - ті погляди селян на суди і судівництво, ті їх чуття, з якими вони входять до судового будинку, се ж усе око-в-око те саме, що було перед 1848 роком. Змінилися форми, але дух, суть патримоніального судівництва живе й досі. Той сам, хто гнав хлопа на панщину, брав у рекрути, стягав з нього податки, виганяв його з хати за «лінивство» і при кождій з тих нагод міг тисячними способами кривдити його, той сам був і його суддею, мав судити про його кривди. Закони, патенти та інтимати були надруковані в великих книгах, мовою чужою і незрозумілою для народу; але й суддям вони були здалі тільки на те, щоб їх параграфами прикривати свою самоволю, городити собі з них пліт, що забезпечував би їм безкарність кривдження і визискування народу. «Завдати когось до суду», - се в народному понятті була страшна погроза, більша, як коли би хто похвалявся: «Ось я розіб'ю тобі каменем голову». «Хорони мене Боже від панської карності і людської ненависті» - ввійшло в народну поговірку. Хто йшов до суду, хоч би правда сто раз була по його боці, тремтів і вважав себе нещасливим, бо «панського суду ніхто не певен». Виграти справу в суді значило таке саме щастя, як трафити на лотерію: чи справедливо, чи несправедливо виграна справа, про се питати нікому і в голову не приходило. І чи ж ті селяни, які нині суддю Страхоцького вважають острим, а його практиканта добрим за те, що «дешево бере», чи ж ті селяни не стоять вповні на становищі патримоніального суду? І так роблять не тільки зовсім темні, загукані селяни, але й такі, як отсей Ілько Марусяк, що в своїм селі ведуть боротьбу з різними темними елементами і стоять на чолі поступовішого молодого покоління. Роблять так, бо мусять. Ті самі непереможні обставини, що накручують суддів на лад патримоніальної машини, пруть і їх, селян, мов безопірну солому в гирло тої машини.
Євгенію зробилося страшно і душно в пудлі брички. Він велів відслонити її і визирнув на світ. Дорога йшла простою, як струна, лінією по м'якім піску. Довкола рівними темно-зеленими стінами тягся сосновий молодник, засаджений перед кількома роками коштом почасти краю і правительства, почасти кількох околичних дідичів при дармій праці селян. Давніше тут стояв великий сосновий ліс, але ті пани вирубали його так чисто і раціонально, що зруб висох і з-під здертого дерна виступив рідкий пісок. Цілій околиці грозило занесення родючих піль тим піском, і ось почалися заходи для виєднання субвенцій на залісення сеї пустелі. Піскові поля спершу засівано якимсь коренастим та твердим зіллям, що росло на піску, а по кількох роках утворило на піску густу дернину, де можна було садити молоді сосни. Рівночасно уряд заборонив панам тої околиці на кілька літ вирубувати решти великого старого лісу - і сій забороні завдячила своє врятування також гарна діброва в Буркотині, яку зрештою пан маршалок устиг тим часом гарно обтяжити гіпотечними позичками.
Євгеній оглядав молодий лісок. Темно-зелені сосонки стояли густими рівними лавами по оба боки дороги. Вони були посаджені рядами, так що, їдучи дорогою, око раз за разом вбігало поперек головної лави і продиралося значний шмат у глиб лісу, але за хвилю віз рушав далі, око зісковзувалось із одної лінії, вбігало на другу, щоб із неї знов зісковзнутись за хвилину. Євгеній зирнув наперед себе: сосни, сосни, сосни рівним рядом потяглися аж геть-геть далеко, де обі їх лінії по обох боках дороги немов зливалися з собою. Глипнув позад себе - те саме. Кінця лісу ніде не видно; одинока каритка котилася тихо, мов загублена серед того темно-зеленого шпилькового моря. І скрізь воно рівне, мов пристрижене якоюсь величезною машиною; ніде ані вищого дерева, ані лісничівки, ані яру, ані закруту дороги. Тільки тут і там край шляху бовваніють біло-сині басаманисті мильові стовпи з понаписуваними на них числами.
Євгеній знов зирнув наперед себе. Його зір зупинився на однім стовпі, що стояв, як йому здавалося, не в такім місці, де його, судячи по віддаленню, слід було надіятися. В сірій мряці, що злегка налягала на ліс і закривала небо, сей стовп видавався зовсім чорним. Зрештою й його форма була якась не зовсім звичайна; скорше подобав на старий обгорілий пень, ніж на правильно обтесаний і «в краєві фарби» помальований стовп.
- Слухайте, Берку, - запитав нарешті Євгеній, - що се там стоїть коло дороги? То якийсь стовп, не правда?
- Ні, прошу пана, то хлоп.
Наближалися потрохи; Євгеній побачив, що мнимий стовп справді рухається і поступає супроти них. А коли над'їхали ще ближче, Євгеній пізнав, що се був дійсно селянин високого росту, старий, сивоусий дід у чорній, довгій, понижче колін, суконній гуні і в чорнім повстянім капелюсі. Він здалека кланявся їм, а коли порівнялися з ним, простягнув обі руки і крикнув:
- Прошу пана!
Євгеній думав, що старий просить милостині, але Берко, видно, ліпше зрозумів сей поклик, бо зупинив коней. Євгеній пильно оглядав чоловіка, що, кланяючися, наближався до нього.
- Прошу ласки панської, - мовив старий, - і перепрошаю за питання: відки пан ідуть?
- Із Гумниськ.
- А куди пан їдуть?
- До Буркотина.
- А, Господи, Тобі слава! - мовив чоловік і перехрестився. - Так се ось туди до Буркотина?

- Так, - мовив Берко. - А нащо вам того треба?
- Йой, таже говоріть мою біду! - мовив старий. - Адіть, отеє вже від самісінького рана блуджу в тім лісі. Десь нам ялівчина втекла в ліс ще вчора, то шукали хлопці цілу ніч, а я вийшов рано та й заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що ні стежки, ні прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-не-ледво виплентався на гостинець, а тут знов та сама біда. Сюди гляну - рівно і кінця не видно; туди гляну - знов рівно і кінця не видно. Куди йти? Пробував навгад іти отеюди, - і він показав у противний бік від Буркотина, -йшов, ішов, усе одно, а кінця нема. І почало мені до голови таке йти, що се я не в той бік іду. Сів, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те ані душі живої. Вже чоловік не знав, що з собою робити, та ось, Богу дякувати, що ви над'їхали.
- А ви ж відки?
- Та з Буркотина.
- Ну, то сідайте коло мене, підвеземо вас, - мовив Євгеній. Щира радість малювалася на лиці старого.
- А Бог би вам, паночку, радість дав, що ви мене, старого, не лишаєте в тім лісі! Бігме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечора доволіктись додому. Ну, чи не прислів'я - тілький час блудити? Та й ще кому, мені, старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде дерево?
Старий, балакаючи, звільна вліз у каритку і сів на низенькім сидженні напротив Євгенія. Сей просив його сідати поруч себе, але старий не захотів.
- Ні, ні, буде з мене й тут! І за се вам велике спасибі! - мовив він, ставлячи свою палицю між коліна, опираючи свої жиласті, спрацьовані долоні на її костур, а бороду на долонях. Його сірі розумні очі почали пильно вдивлятися в Євгенія. Берко рушив.
Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, - чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» - зітхнув Євгеній.


XXXVI

Лице старого селянина прояснилося.
- А я пана знаю, - мовив він.
- Яким чином?
- Адже ви нас боронили там у суді. Ви пан адукат Рафалович, правда?
Євгеній придивився ближче старому і пізнав свойого бувшого клієнта.
- А ви Демко Горішний.
-  Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?
-  Був у Гумниськах на терміні, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотів побачити ваше село.
-  Ой, є що бачити! - сумовито відповів Демко. - Біда нас присідує, паночку, чимраз дужче та й дужче.
- А ви знаєте, нащо пан Біг біду сотворив? - запитав Євгеній.
- Та нащо?
- Аби люди билися з нею.
-  Та то воно так. Але як той казав: bijmy si?, chlopie, moja szabla, a twoj kij[6].
-  Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоби і кий із рук кидати і йти голіруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?
- Та не знаю. Щось наші преліпотенти на пана відказують.
- Нібито на мене?
- А так. Кажуть - вибачайте, паночку, - що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити у пана дідича те пасовисько.
-  То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять мені, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають іншого адвоката.
- Та вже знайшли, - пошепки, нахиляючися до Євгенія, мовив Демко.
- А кого?
- Та пана Шнадельського. - Що?
-  Пан Шнадельський - пан, певно, знають його, - він сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на підмову

тамтому пану в місті, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.
- І давно то було?
-  О, вже пару тижнів тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селі - він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люди дуже до него горнуться, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цісаря.
- Бійтеся Бога, люди! -скрикнув Євгеній. - Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити.
- Що пан говорять!-з переляком скрикнув Демко.
- Можете мені вірити. Говорю вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє підо мною.
- Ой Господи! А наші люди до него, як до Бога, моляться! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобритися, що думав би чоловік: отсе святий із неба зійшов.
- Я вам говорю по правді. Зрештою можете піти чи до старости, чи до кого хочете і запитати його, чи пан Шнадельський - адвокат, чи ні?
- Та то правда.
- А тепер скажіть мені, ви знаєте, у вашого пана десь є дубовий ліс? -Ає.
- І красний?
- О, чудо, а не ліс. Там дуби отакі грубі а рівні, як свічки.
- І багато їх?
- О, то великий шмат лісу, буде зо двісті моргів.
- А будемо ми їхати попри нього?
- Ні, з сего боку села ні. Аж як переїдете за село та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А нащо пан про се питають?
- Та так. Мені цікаво, чи пан не думає її рубати.
- Е, вже би давно був вирубав, але заказали з намісництва. А інші кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовже-ний у банках, а на той ліс, то взяв більше як десять тисяч. І без банку не сміє рушити.
Тим часом бричка минула ліс і заїхала в село, що лежало в долині над рікою. Посеред села між високими липами і ясенями стояв двір пана маршалка Брикальського.
- У пана маршалка сьогодні польовання, - мовив Демко, показуючи очима на двір. - У діброві дики стадами ходять, шкоду страшенну роблять по полю. На самій бульбі люди тисячні шкоди понесли. А панові було байдуже. Аж як йому самому дики цілий копець з бульбою розбили, то спросив польовання. Чуєте, як там трублять та гукають?
І справді, з широких сугорбів, покритих високим дубовим лісом, що тепер під пожовклим листям виглядав мов лан велетенського спілого збіжжя, чути було гомін стрілецьких труб, крики та верески нагінки і де-де цюкання рушниць.
В'їхали в село. Проїхавши крутою вуличкою між городами, вибралися на широкий майдан, що розкинувся перед коршмою. Велика мурована коршма з заїздом, своїми обдряпаними стінами і своїм нехарним виглядом добре достроювалася до болотистого майдану. Перед коршмою стояла досить велика купа селян; ще більше число їх тислося до сіней, а з шинку чути було глухий гамір і видно було крізь повідчинювані вікна густий стиск голов.
- Ов, а се що за ярмарок? - мовив здивований Демко. - Може, пан тут стануть троха спочити?
- Треба буде коней попасти, - обізвався з козла Берко. - Відси аж до міста не буде вже заїзду.
- Добре. Попасемо і поглянемо, що таке.
Бричка звернула до коршми. Селяни проступилися в дві лави, а побачивши якогось пана в бричці, познімали капелюхи. З гуркотом бричка вкотилася в коршомні дильовані сіни.


XXXVII

В коршмі було ціле віче. За столом сидів панок яких тридцяти літ, високий, статний, зі здоровими вусами і гладко виголеним, трохи запитим лицем, а довкола нього з усіх боків сиділи і стояли, тиснучись докупи головами, селяни. Перед паном стояла гальба пива; між селянами кружили дві квартові фляшки горілки; чарки і фляшки йшли з рук до рук. У коршмі стояла духота, запах горілки, мокрих кожухів, людського поту і міцного тютюну мішалися докупи. Пан за столом, внуривши очі в гальбу пива, говорив голосно:
- Остерігаю вас, браття хлопи, не вірте нікому! Не вірте панам, не вірте попам, не вірте урядникам, не вірте адвокатам, не вірте професорам, бо всі брешуть. Усі до одного. Всі тільки на те дибають, аби хлопським добром поживитися, з хлопа сім шкір здерти, а потім сміятися з нього як із дурня.

- Ой, правда, правда! - зітхали селяни.
- П'ють нашу кров, ще й сміються з нас.
- Ні на кого не надійтеся! - говорив далі пан. - Ані у пана, ані у попа, ані у старости, ані в суді нема вашої правди. Там усюди купована правда, усюди фальшивство, всюди кривда. Тілько один цісар наш тато, від нього одного можна надіятися справедливості. Тілько він один дбає за нас, бо ми всі його діти.
- Так, так! - потвердили ті, що сиділи за столом. - Шукайте собі чоловіка, щоби був щира хлопська душа, хлопська кістка, і такого чоловіка шліть до цісаря, щоб він переказав йому всю вашу біду і всю вашу кривду. Тілько він один може вам допомогти, може вкоротити руки і панам, і попам, і жидам.
- Ой то, то! Аби жидам укоротив. Жиди світ зуймили, жиди нам жити не дають! - зітхали селяни.
- Не вірте жидам, не вірте нікому, бо всі вас дурять! Кождий аби лише своє горло залляти, аби свого мацька наповнити, а як хлоп бідує та гарує, про те йому байдуже.
- Ой, бідує! Ой, гарує, що й світа Божого не бачить!- залунав у один голос стогін по всій коршмі.
- А такий адукат що? Сидить собі в місті в препишних палацах, вигідно, ясно, тепло і чисто, пошкрябає в канцелярії пером, помеле в суді язиком, а ти, хлопе, плати йому, солоно плати!
- Та й коби-то хоч поміг! - обізвався хтось із купи. - А то я три роки правувався за свою дідизнину, та й що з того? Пропало моє поле, ще й кошти мусив платити.
- А видите. І то не одному таке діється! Адже в кождій справі, яка є в суді, все бодай один мусить програти. А хто програє звичайно? Хто слабший, хто не вміє боронитися, хто не має чим мастити. Ну, а хто ж у нас найслабший, найбідніший? Хлоп. Тому хлоп усе мусить програти. І тому кажу: не вірте панам, не вірте попам, не вірте адукатам - нікому не вірте.
- А особливо не вірте отсьому пану, що видає себе за вашого приятеля, а дбає тілько про те, щоб обдурити, обдерти і викпити вас, - залунав різкий, смілий голос від дверей коршми.
Пан за столом підняв голову і встав із місця при тих словах.
- Що там за дурень рило рознімає? - крикнув він.
- Люди, - говорив Євгеній, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено місце, - знаєте мене, хоч не всі. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у суді. Остерігаю вас, що сей пан Шнадельський не є жаден адвокат, ані жаден оборонець, не має права провадити ніяких справ, а хто йому повірить яке діло, може бути певний, що пропаде його діло і ті гроші, які дасть йому. Мушу вам ще сказати, що пан Шнадельський служив у суді, і відтам його прогнали за крадіжки і фальшиві векслі.
- Брешеш, драбе! - ревнув Шнадельський, підскочивши за столом.
- І мушу вам іще додати, - говорив Євгеній, не звертаючи уваги на Шнадельського, - що сей пан повинен би ще нині дістатися до криміналу за ті ошуканства, яких допустився на людях і які, надіюсь, не уйдуть йому сухо.
- Безличнику! Падлюко!- казився Шнадельський, але Євгеній стояв обернений до нього плечима і говорив далі:
- Остерігаю вас, люди, не давайте йому жадних справ, ані жадних грошей, бо будете жалкувати, як буде запізно.
- Бийте його! Бийте на мою відповідь! - репетував Шнадельський і, вхопивши гальбу, кинув нею щосили на Євгенія. Але замість Євгенія гальба вдарила в голову старого Демка, що стояв обік адвоката.
- Пане! Що робиш? За що б'єш? - крикнув Демко, випрос-товуючись і підносячи свою окровавлену голову.
- Гов! Стійте! Що тут таке! - гукали одні, чуючи брязк скла.
- Бийте його! Бийте п'явку людську! - ревів Шнадельський. - Я відповім за все!
- Коби міг за себе відповісти, ошуканче! - крикнув Євгеній.
- Як смієш битися? - ревів Демко і сунувся до стола. Зчинився страшенний гармидер і заколот. Одні стояли за
Шнадельським, другі за Євгенієм. Але закровавлена Демкова голова пуджала прихильників Шнадельського, а його нагла команда «бийте» також зробила зовсім не таке вражіння, якого він бажав собі. В коршмі знявся крик. Одні тислися до стола, другі від стола, Євгенія попихали в стиску сюди і туди, поки вкінці якась сильна рука не взяла його за плечі і не випхала до сіней.
-  Пане, бійтеся Бога, їдьте геть! - шепнув йому Демко. - Тут готово бути нещастя, їдьте, поки час. Спасибі вам, що остерегли нас. Се протверезить людей, але не зараз, їдьте, їдьте!
Євгеній сів на бричку і поїхав. А в коршмі довго ще йшов гармидер і серед нього розлягався п'яний вереск Шнадельського.


XXXVIII

Євгеній вернув зі своєї поїздки до Гумниськ в несподівано бадьорім і войовничім настрої. Він належав до тих натур, які не легко виходять із спокійного, зрівноваженого настрою, та зате, виведені з нього, не попадають у сентименталізм, не тонуть у розливі почуття, але набирають натури бойового коня, закусують вудила і йдуть назустріч небезпеці.
Зразу він біг утертою адвокатською дорогою. Подав карне донесення против повітового лікаря за недбале щеплення дітей, а в справі Шнадельського пішов насамперед розмовитися з прокуратором.
- Подайте донесення, - сказав прокуратор, коли Євгеній оповів йому про шахрайства сього пана. Євгеній послухав його ради і був би, може, вспокоївся, якби його донесення не були мали зовсім несподіваний для нього, хоч досить натуральний серед наших відносин наслідок. Донесення против лікаря звернено йому з тим, що власть, розслідивши поданий ним факт, дисциплінарним способом полагодила справу, але для карного переслідування не найшла ніякої підстави. А донесення против Шнадельського повело за собою правдивий скандал: прокураторія занялася справою, вступне слідство поручено перевести Страхоцькому, а сей, ідучи за прокураторськими вказівками, почав від того, що під ескортою жандармів велів спроваджувати до Гумниськ одного за другим із тих селян, які були пойменовані в донесенні; жандарми для більшого ефекту заковували селян, самих найбагатших і найповажніших господарів, у кайдани і гнали їх до суду як злочинців, Страхоцький індагував їх своїм способом, і в пересланих вищому судові протоколах їх переслухань стояло чорне на білім, у всіх згідно, що вони ні про що не знають, ніяких грошей Шнадельському не давали, ні про яку бранку від нього не чули і навіть якби чули, то не думали б увільняти незаконними способами своїх дітей від обов'язку цісарської служби. На основі сих протоколів Євгенію переслано з суду резолюцію, що його донесення було основане на фальшивих інформаціях і пустих хлопських поговірках і, як таке, не заслугує на поважне трактування.
- Он як! - аж скрикнув Євгеній, прочитавши сей незвичайний документ. - Е, ні, панове, ся штука не піде так гладко.
І він рушив знов до Гумниськ і, розвідавши докладно, як велося вступне доходження, описав усе і подав до президії крайового суду у Львові. Переждав кілька тижнів, а не можучи дождатися ніяких наслідків, описав усе в формі кореспонденції і вислав до редакції одної з львівських часописей. Редакція надрукувала кореспонденцію, але прокураторія сконфіскувала її від першого рядка до остатнього «за ширення ноторично неправдивих фактів і побуджування до ненависті против судейського стану». Євгеній не задовольнився сим. Він переробив свою допись і вислав її в один опозиційний дневник у Відні, де тоді про Галичину панували ще неподільно такі погляди, які подобалось піддержувати всемогучій у краю шляхетсько-польській компанії. Допись була віденською прокураторією пропущена і зробила в Галичині сенсацію. Вся польська преса запалала патріотичним обуренням на «нужденного пасквілянта», що, мовляв, плюгавить рідне гніздо. Урядово спростовано наведені в дописі факти - на основі протоколів Страхоцького, але проте від міністерства справедливості прийшло телеграфне візвання до президії львівського суду - здати справоздання про все порушене в дописі і починити відповідні зарядження, щоб подібні справи не виринали на прилюдний вид і не утруднювали становища правительства.
Почалися переслухи. Президент окружного суду поїхав до Львова, давши перед тим Шнадельському до пізнання, щоб «присів фалди»; в цілім повітовім судівництві кілька місяців було повно клекоту і таємних шептів. Скінчилося перенесенням у інші повіти - жандармів, що буцімто самовільно, не порозумівши свою інструкцію, заковували в кайдани селян, визваних до суду в характері свідків.
- Значить, нема винуватих! - аж скрикнув Євгеній, довідавшися про се, і під таким титулом: «Нема винуватих» - написав другу допись до віденської газети. Подавши вислідок доходження в справі Шнадельського і зазначивши, що сього пана за весь час навіть не кликано до суду для переслуху, він з поля судівництва перейшов на інші поля публічного життя в Галичині, всюди показуючи прояви гнилизни і занепаду. Та сим разом ефект був зовсім не такий, якого надіявся автор дописі. Навіть віденським опозиціоністам краски видались занадто чорними, і редакція надрукувала допись з увагою, що не має причини не вірити фактам, наведеним у дописі, але загальні висновки автора щодо стану публічного життя в Галичині видаються їй занадто песимістичними. Галицькі мамелюки підняли правдивий вереск радості з приводу сеї уваги. «Отсе вже навіть віденські тевтони починають відрікатися галицького пасквілянта, що, пересолюючи сам свої клевети, сам себе звів ad absurdum[7]. Розумні люди в Галичині від першої хвилини аж надто добре знали вартість тих безсовісних клевет. Тепер чей уже й сліпі будуть бачити, наскілько можна няти віри подібним фальшивим оборонцям невинності. Найменше вдячні будуть йому, певно, селяни, в яких обороні буцімто виступає сей пан. Вони своїм здоровим хлопським розумом дуже добре знають, хто їх правдивий приятель, уміють оцінити по заслузі свойого непрошеного опікуна, котрого вигадкам з повною свідомістю і рішучістю завдали брехню перед лицем суду».
Се цинічне потоптання правди обурювало Євгенія до дна душі.
- Чекайте лишень! Ось вони заговорять своїм язиком, ті селяни, і тоді почуєте, що вони думають про вас! - мовив він сам до себе. Думка про конечність розбуджування селян до політичного життя, організування їх для політичної боротьби за свої права виступила в його душі не як далекий теоретичний постулат, а як справа невідхильно потрібна, без якої навіть найбільшому народолюбцеві не можна й кроку зробити наперед. Зараз по новім році він скликав тих священиків і селян із повіту, до яких мав найбільше довір'я, і, порадившися, вони рішили скликати в перший тиждень великого посту перше в сьому повіті і загалом у Галичині народне віче в своїм місті. До того часу були в Галичині тільки два народні віча - оба у Львові. Вони були голосні в цілім краю, будили всюди щирий запал, але на провінції ніхто ще не думав скликати подібні народні збори. Євгенію прийшлось довго толкувати навіть своїм довіреним про потребу віча, навіть про можливість його скликання, бо закон про збори, невважаючи на своє більше як десятилітнє існування, був досі для загалу галицьких русинів terra incognita[8] так само, як і інші політичні закони, крім одного хіба § 19 основних законів, що давав русинам язикову рівноправність - на папері. Кінець кінців зібрані приватно в Євгенієвім домі повітові патріоти згодилися на те, що треба скликати віче. Євгеній обняв реферат про стан повіту і потребу політичної організації, один священик мав говорити про справи просвітні, а о. Зварич про справи економічні. Всі мали відтепер розвинути по селах агітацію за вічем, освоювати селян з думкою про потребу політичної роботи і дбати про якнайчисленнішу участь на вічі. Всі три референти уконститувалися як вічевий комітет і мали зі своїми підписами внести до староства подання про скликання віча в законнім терміні. Євгеній мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам'яну гору з наміром - зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: - Все одно! Мушу двигнути!


XXXIX

Пан маршалок Брикальський ходив дуже заклопотаний. Його вірителі тисли, тисли його за довги і проценти та й перестали тиснути. Він знав, що се не була добродушність з їх боку, що ся мовчанка гірша погрози. Деякі жиди виразно заповіли йому, що відпродадуть свої претензії в треті руки, а пану маршалкові сього дуже не хотілося - не задля фальшивої амбіції, щоб треті особи не знали про його грошові клопоти, але тому, бо від тих третіх осіб він не міг надіятися ніякої терпеливості, ніякого милосердя так, як від околичних жидів, що всі більше або менше стояли о його ласку. Він просився у своїх мучителів, заклинався, що по жнивах посплачує все, але жиди знали добре, що далекі ті жнива, по яких пан маршалок зможе платити, бо поки що у нього збіжжя продане ще на пні, за став оренда побрана на два четвероліття наперед, лісу дрібного ще не можна рубати, а на дубовий нема купця. І справді, настала осінь, а пан маршалок як був не при грошах, так і лишився, а вірителям приходилося сотий раз почути від нього звісне панське «почекай», прицукроване для відміни такими словами, як «коханий Мошку», «любий пане Готтесман» і т. д. І вдодатку новий реченець: «Коло нового року напевно заплачу, але то напевно, шляхетське слово гонору».
Не можна сказати, щоб пан маршалок говорив се на вітер, щоб кидав шляхетським словом гонору, мов половою. Ні, він мав уложений дуже гарний, геніальний план, як підрятувати свої злидні. В повіті, бачите, були дві каси: кредитове земське товариство, що давало гроші на гіпотеку, щонайменше по 500 ринсь-ких; се була так звана панська каса, утворена перед двадцятьма роками з десятитисячного капіталу, записаного одним дідичем-патріотом на заснування шпиталю в місті, а до пори здійснення сеї цілі (коли-то вона здійсниться) ужитого на кредитові цілі. Сей основний капітал збільшено ще кількаразовою дотацією з повітових грошей і різними іншими зривками, так що каса тепер обертала номінально мало не 50-тисячним фондом. Обік неї була «повітова каса задаткова», прозвана також «хлопською касою» задля того, бо перед десятьма роками її утворено з громадських кас позичкових, стягнених із сіл і взятих виділом повітовим у свій заряд. Ся каса виносила 80 тисяч і уділювала дрібні позички від 10 ринських на короткий реченець і за порукою відповідної громадської власті. Розуміється, панська каса була завсіди порожня; головним її довжником був пан маршалок; він те й знав, що, коли приходилось платити рати, велів дописувати їх далі, при чім ані процентів проволоки, ані складної провізії йому не числено. Зате в господарці хлопською касою виділ повітовий держався системи якнайбільшої оглядності в уділюванні і якнайбільшої безоглядності в стяганні позичок, так що селяни чимраз менше мали охоти шукати в ній рятунку в своїх грошових клопотах. Гроші в касі дармували, опроцентовувалися дуже низько, і се причиняло немало гризоти батьківському серцю пана маршалка. Він дивувався, як се селяни в своїй глупоті йдуть за позичками до жидів-лихварів або до інших банків, а оминають свою власну касу. І в його голові дозріла геніальна думка: ліквідувати обі повітові каси, зілляти їх у одну, а на ділі повернути готові гроші хлопської каси на латання дір вічно голодної «великої власності», в першій лінії своєї власної. На се треба було ухвали повної ради повітової. Се був би для пана маршалка найменший клопіт. Селян і селянських заступників, що піднесли б голос против сього грабівниць-кого замаху, в раді повітовій не було. Правда, сиділо там кілька війтів і два чи три священики, але се були люди смирні, що дбали про ласку пана маршалка і до ведення опозиції в такій кардинальній справі були зовсім не здібні.
Але несподівано для пана маршалка опозиція вийшла з такого боку, відки її всього менше слід було надіятися. В раді повітовій засідав також близький сусід пана маршалка і його давній супір-ник граф Кшивотульський, звісний у цілім повіті зі свого саркастичного гумору і своєї безоглядної правдомовності. Отже, коли на раді повітовій одна з креатур пана маршалка виступила з внеском реформи кас повітових і зілляння їх у одну, граф Кшивотульський виступив против сеї думки, яка, по його словам, у повіті може наробити багато квасу. «Се буде значити, що ми з хлопів обдерли ходаки, щоб полатати панські черевики», - гумористично висловився пан граф, знаючи дуже добре, що своєю опозицією против сього проекту затягає петлю на шиї пана маршалка.
Виступ графа Кшивотульського додав духу й репрезентантам селянства в раді повітовій, а декому з них попросту отворив очі на значіння сеї реформи. Отже й вони про сам сором мусили виступити против проекту, але своїм звичаєм пересолили справу, домагаючися відкинення проекту a limine[9]. Сей внесок упав, і справу передано окремій, для сього вибраній комісії, яка мала роздивити предложений план ліквідації і нарис нового статуту і піддати свої внески на увагу раді.
Отже ж тепер пан маршалок крутився і агітував між членами ради повітової, щоб приспати, так сказати, в колисці опозицію против своєї пожаданої реформи. Він розвинув незвичайний запас добродушності і людяності в розмовах з війтами, висловлював незвичайно ліберальні погляди на руську справу в розмовах зі священиками, піднімався на високість далекоглядного патріота, толкуючи про добродійні наслідки реформи, заїздив навіть на засідання рад громадських у селах, заражених, по його думці, духом опозиції, і вдавався в розмови з селянами, але, на свою превелику радість, почував від них замість опозиційних аргументів тільки звичайне: «Так, так, так», «Та розуміється», «Та ми всі за паном маршалком» і вже наперед готовився тріумфувати над опозицією. Тільки один Кшивотульський наповняв його острахом. До сього вовка в кармазині він не важився приступати зі своїм звичайним підлещуванням. Він довго турбувався, як його уговкати, і не знаходив способу. Виручив його з сього клопоту Шнадельський.


1. За приписом (польськ,).
2. Від доброчинця, який не хоче, щоб називали його прізвище (польськ.).
3. Прошу вас, пане, на одне слово! (нім.).
4. Щодо родоводу (лат.)
5. Наука для хліба (нім.)
6. Биймося, мужику: моя шабля, а твій кий (польськ.).
7. До безглуздя (лат.).
8. Невідома земля (лат.).
9. Відразу, зовсім (лат.).