УКРАЇНІ
Не топчи, не лютуй і не ремствуй
в божевільному вирі подій.
Ти стоїш нареченою в церкві,
і не знаєш чи твій, чи не твій.

Шлях-роздолля збиває. Стежками
десь ідеш, а не знаєш куди.
Ти блукаєш, Вкраїно, роками.
Йдеш в провалля, а чи до мети?

ЗЕМЛЕ МОЯ!
Калина шепче за вікном 
свої наспіви червонясті. 
Налиті кетяги вином, 
а у листків жилки сріблясті. 
Зима свій заспів розпочне 
і на морозі, так невчасно, 
калині груди розітне, 
лиш кров горітиме незгасно. 
Палахкотить, палахкотить 
до зірки, аж до Вифлиєму. 
Горить калина, ой горить, 
як в серці ти гориш моєму.









ПІСНЯ СКРИПКИ
Кигиче ніжно скрипка,
каміння завмира,
В нічному переході 
зморилося життя.
Воно присіло нишком,
у струни загляда.
І все кигиче скрипка – 
заплакало життя.
Не від сумної пісні
і навіть не з журби - 
у тім бруднім тунелі 
щось загубили ми.
Життя ковтає сльози,
і зойкнула струна.
Замовкла ніжна скрипка,
і знітилось життя.
БАЙДУЖІСТЬ
Сиднем сидиш і не чуєш, 
сиднем сидиш і не бачиш, 
де твоє горе ночує, 
де твоє щастя плаче. 
Сиднем сидиш, як ікона, 
хочеш, змалюю тебе? 
Але одна перепона – 
ти не впізнаєш себе. 
Ти не впізнаєш ні очі, 
ні свої риси в лиці. 
Я малювати не хочу 
очі байдужі оці. 
Я не художник, ти знаєш, 
я не художник. Стривай, 
я лиш тебе розгортаю,
 як тиху книгу – читай! 
Там поміж слів багрянистих 
ти не знайдеш теплоти, 
поміж рядків зовсім чистих 
ти не помітиш журби. 
Просто байдужість, як зрада. 
Зрада усього в людей. 
Може, змінити ти й рада, 
але немає грошей. 
Хочу тебе розпитати, 
як же ти можеш ось так, 
тихо, як камінь чекати, 
а без чекання ніяк. 
Ти не побачена Богом. 
Ти не помітна в людей. 
І обминає дорога 
й тисяча вірних очей.


****
На всіх дорогах, всіх початках
стоїть вона, як поводир,
одвічна правда-мати в латках, 
а ти даєш її в ясир.
***
Я в тиші дослухаюся до слів, 
які ніколи, може, й не промовиш. 
В житті своєму іншого хотів, 
але живеш і досі ґави ловиш. 
Я так хотів повірити тобі, 
а ти пропив ідею і свободу. 
Тепер жебрак в майданівській трубі. 
Обдертий син обдертого народу. 
****
Залишена на роздоріжжі долі. 
Залишена.., стою, мов кам’яна. 
І знову все, як і весною в полі, - 
вже зорано, та не посіяно зерна. 
Шліфована, як камінь в океані, 
не видно зморшок і рубців страшних. 
Летять роки, як хвилі, вітром гнані,
а ти біжиш - втікаєш десь від них.
Життя здається марафоном вічним,
але розп’яття сховано за грати.
Живеш теперішнім, не потойбічним,
тому й не хочеш марафон спиняти.
***
На струнах дороги лунають акорди,
Знайомі до болю, рідненькі, мов плач.
Дай, Боже, лишитися вільним і гордим,
Хай буде безжальним життєвий палач.

Рубає – на смерть, а не так, щоби тліло.
Отруту – на мить, а не так, на життя.
Напнулися нерви, заплакало тіло
Думки закрутились, як вічне шиття.


****
В твої двадцять два втрачається логіка.
Життя поринає у нову межу.
Слова і пісні – твоя педагогіка.
Я щастя кусочок в тобі збережу.
Вітання і квіти – банальщина давня.
Для тебе – дорога – весь вік із крильми.
Сплетіння любистку, ромашок і м’яти,
І смак чорнобривців, щоб бути людьми.
***
Чого болиш, від чого плачеш, скрипко,
Яка струна сьогодні не у тон.
Смичок на нервах застрягає хрипко.
Замовк сусід – знайомий баритон.
Жбурляє дощ сріблястії монети.
Футляр рипить від важкості думок.
І хоче скрипка серед люду вмерти,
Але смичок заводить у танок.
***
Дуриш себе сама.
Літо пройшло  - зима.
Снігу ніде нема.
Дуриш себе сама.
Мрії втікають в ніч.
З горем ідеш пліч–в-пліч.
З смутком ти віч-на-віч.
Мрії втікають в ніч.
Спати, чи що б лягти. 
Взяти шматок мети. 
Совість собі сплести.
Спати, чи що б лягти. 
 Втечею швидко сховавсь. 
Мабуть і не вагавсь. 
Серцем твоїм погравсь.
 Втечею швидко сховавсь.
****
Чекай, секунди скоро будуть спати.
День поринає у вечірні шати.
Зійде життя крізь пелену дощу.
Закриєш очі й скажеш: «Все прощу».
.
ЛЮБОВ
В твоїх устах згубила я свій спокій.
В твоїх руках я втратила життя.
Хотілось вірити, нести  неспокій,
не знати лиш буденного тертя.
Але замовк, та й очі винуваті.
Сльоза у мене в серці запеклась.
Не буду я, коханий, проклинати.
В тому коханні я вся відбулась.
Ти поспішаєш. Утікаєш. Тиша.
Іду одна калюжами ночей.
Я від усього цього буду вища.
І не побачу пустоти твоїх очей. 
Здавалося, хотілось оминути.
Повірила, навіщо і кому.
Лишається дожити і збагнути:
Я віддала для тебе душу,  а чому?
Незрозуміло краплі точать  серце.
Стікає біль в безодню мовчазну.
Я все прощаю. Одиноке скерцо
Тобі, моя любове, принесу.
В очах, колись гарячих, а холодних,
В думках, здавалось щирих і простих,
Я утопилася в  очах бездонних.
І подих мій в твоїх устах затих.




КОХАНА КИЦЯ
Просив, благав – не зупинилась.
В його очах – твоя печаль.
Холодна ніч морозом вкрилась.
Заснув в куточку тихий жаль.
« Та то ж було все несерйозно.
Та то ж на ніч одну, і все».
В його очах так грандіозно
Та зрада каяття несе.
Взяла пальто старе з полиці,
Під хустку коси заплела.
« Куди ж ти йдеш, кохана кицю?»
А ти велично попливла.
Хоч стук дверей убив і серце,
Ти не зронила і сльози.
Йому від тебе – тільки скельце
Від непросохлої роси.
Летіли зорі в небосхилі.
І мерзли сльози на щоках.
Ти йшла, хоч ноги вже безсилі.
Ти йшла з валізою в руках.



ПРОЩАННЯ
Гриміли рейки віковічним  вальсом.
Солодкий присмак кави й те «прощай».
Біжать вагони дивним вихилясом,
а на душі зима й цвіте розмай.
Сум’яття, сумнів, самогубство, сум.
Важка валіза, повна власних дум.
Перон і сказані  всіма людські слова.
Ти п’єш розлуку – випивай до дна.


****
Я осені невпізнане дитя.
Мої думки, як жовте листя, кружать.
Летить життя – листопад без пуття.
Роки – дерева по тім листу тужать.
В калюжі падаю і човником стаю.
Шукаю берега,  та так і не знаходжу.
Живу, кручись в осінньому раю.
І топчуть душу мудрі перехожі.
Із теплого дитинства в сірий дощ 
Буденності, дорослості зринаю.
А зараз жовтень жовтий, ну і що ж.
Тоді листопад, що веде до краю.
Я ще у вересень вертаюсь раз-по-раз.
У те дитинство, барвами налите,
Де стільки добрих і сміливих фраз.
І від образ любові в мене свита. 
А жовтень жовкне краплями дощу.
І так цінуєш сонце, що не гріє.
Волаю: «Холод в душу не пущу!»
Там тільки місце лиш для тебе, мріє.