ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ повість
І
   - А, пан меценас! Ґратулюю, ґратулюю! Може тішитися наше місто, що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал давно не чув!
   Се було на вулиці, перед будинком карного суду, в однім із більших провінціональних міст. Власне вибила перша, карна розправа скінчилася, і з суду виходили купами свідки - селяни, жиди, якісь ремісники, поліційні стражники. Адвокат д-р Євгеній Рафалович вийшов також, вирвавшися з-поміж своїх клієнтів, цілої купи селян, що були оскаржені за аграрний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій обороні, не тільки увільнені трибуналом, але надто мали надію в дорозі цивільного процесу виграти те фатальне пасовисько, із-за котрого знялась була буча. Вони з слізьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далі, і вийшов із темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холодніше, ніж у залі розправ, але проте стояла курява від давно не метеної долівки, було брудно і тісно. Він пішов на вулицю, глибоко відітхнув розігрітим, але хоч трохи свіжішим повітрям і не зупиняючися йшов наперед, байдуже куди, щоб тільки вийти з-посеред тої купи людей, у котрій - він знав і чув се - всі звертали на нього очі, всі шептали про нього. Се ж нині був його перший адвокатський виступ у сьому місті, куди він отеє тільки що перенісся. Від нинішньої оборони мало залежати його дальше поводження на новім ґрунті, і він чув се, що нинішній виступ удався йому дуже Добре. Він був дуже задоволений, але, держачися старого правила aequam servare mentem [Зберігати рівновагу духу мав вид не то байдужно-спокійний, не то занятий чимсь і йшов не озираючись, не спішачись і не звертаючи уваги ні на що постороннє.
  Оклик, що залунав із другого краю вулиці, вивів його з тої рівноваги. Він озирнувся і побачив, як півперек вулиці, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближався до нього середнього росту підстаркуватий панок з коротко остриженим ріденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око і добру пам'ять, але не міг пригадати собі, щоб де-небудь і коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.
  -	Що, не пізнають мене пан меценас? - говорив він радісно і дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова. - А, не диво, не диво! Давні часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися мені добре, прошу пригадати собі, га, га, га!...
  Він стояв на тротуарі всміхнений, спотілий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обійми.
  Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер на ніс, придивлявся панкові, всміхався, покашлював, а далі сказав:
  - Даруйте, пане, не можу пригадати.
  - Валеріан Стальський! - з тріумфом скрикнув панок і знов зробив рух руками, мовби хотів кинутися в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження і надаремне шукання в закамарках споминів.
  - Стальський... Стальський, - повторяв він механічно.
  - Даруйте, пане!.. Будьте ласкаві, допоможіть моїй пам'яті! їй-Богу,
стидно мені, але ніяк не можу...
Та нараз він ударив себе долонею в чоло.
  - Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мій домашній інструктор у третій... ні, pardon, у другій гімназіальній клясі!
  - Так, так, так! - притакував Стальський і руками, і головою, і всім тілом. - Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашній інструктор... неправильні латинські verba, пам'ятаєте?
  - Га, га, га! Партиципіальні конструкції, ablativus absolutus!"
Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?


  Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий ішов обік нього.
  - Дякую, дякую! От жию, аби жити.
  - Маєте тут яку посаду?
  - Авжеж, авжеж! Я в суді. Пан меценас ще тут незнайомі...
Я тут офіціал при помічнім уряді, маю під собою регістратуру.
О, я служу вже п'ятнадцять літ!
  - Але ж ви, здається, були в війську?
  - Так. Власне тоді, як я пана меценаса вчив, мене з шестої кляси відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шануватися, зістати офіцером... Ну, я там зразу троха шарпався... Знаєте, у війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю.
А вислуживши десять літ, я пішов і дістав місце канцеліста при суді. За п'ять літ чоловік авансував, - ось вам і вся моя кар'єра.

  Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залізниці. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосердно, а довкола вулиці були самі мури і стіни, ніде ані садка, ані дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і, мов вахлярем, холодив ним спітніле лице, обтерши перед тим краплистий піт із чола хустиною.
  - Але ж то пражить! - промовив він.
  - Пан меценас, певно, на дворець ідуть? - запитав Стальський.
  - Ні.
  - А чого пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут діло до кого?
  - Борони Боже! Я властиво хотів іти на обід.
  - На обід? Тут пан меценас у когось обідають?
  - Ні. Хочу пошукати якоїсь реставрації. Вчора і позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати і обідав у готелі.
  - Так, то пан меценас до готелю заїхали?
  - Так. «Під чорного орла». Знаєте, я тут чужий. Маю кількох знайомих урядників і професорів гімназіальних, але всі вони на урльопах, на вакаціях, пороз'їздилися. То я заїхав до готелю і там сиджу, поки знайду собі помешкання. Але їда там не смакує мені.
  - Ну, певно! Прошу, я пану меценасові покажу дуже добру реставрацію. Прошу от сюди!
  І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не перестаючи говорити.
  - Ах, так! То пан меценас у готелі! Ще не маєте помешкання!
Ну, в такім разі, надіюсь, не відкинете моєї послуги. Позволите щоб я допоміг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!
  - Але і овшім, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний тимбільше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бігати по місті шукаючи хати.
  - О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволені. А де ж ваша фамілія? Також у готелі?
  - Фамілія? У мене жадної фамілії нема. Я сам-самісінький.
  - Як то? Пан меценас нежонаті?
  - Ні, пане.
  - А, так! На кавалерській стопі! Ну, так, то що інше! Так же мені й говоріть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обідати в спільній столовій, чи, може, окремо?
  - Та мені байдуже, - мовив адвокат. - От хіба якби ви були такі добрі обідати зо мною, то можна б замовити окремий покоїк.
  - Я такий рад, що здибав пана меценаса...
  - Ну, як так, то добре, обідаємо разом! Замовляйте покоїк! -
мовив меценас, і оба ввійшли до реставрації.


II

  Поки Стальський бігав та балакав з кельнером, потім із старшим кельнером, далі з самим шефом реставрації, д-р Рафалович стояв на вузенькій веранді перед реставрацією, відділеній від вулиці залізними штахетами і обставленій великими олеандрами в дерев'яних шапликах. На веранді стояло кілька дерев'яних столиків, круглих і обтягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мармурові. Веранда виходила на південь і пеклася на сонці, то при столиках не було нікого, та й із нутра реставрації не чути було такого шуму, який свідчив би про велику купу гостей. Місто жило ще переважно патріархальним життям; найбільша часть людей із тих, що могли позволити собі на порядний обід, столувалися дома, в сім'ях. До того ж се було літо, пора вакацій; заможніші, що бували тут звичайними гістьми, повибиралися на село, на купелі або й так у гори, і в реставрації було досить пусто.
   Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сього. Походжаючи по веранді, поки там для нього готовили окремий покій і поки Стальський третій раз розповідав, якого-то незвичайного гостя має реставрація і як близько він з ним знайомий, меценас силкувався відсвіжити в своїй пам'яті образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна пам'ять допомогла йому по кількох хвилинах напруженого шукання віднайти його назву, розпізнати фізіономію Стальського, хоча від часу, як вони видалися, минуло звиш двадцять і п'ять літ. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямці тягнеться ще щось, якесь неясне, але болюче, неприємне чуття, і тільки ненастанне балакання Стальського не дає тим споминам виплисти наверх і дійти до повної свідомості. Та тепер, коли Стальський віддалився на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам'ять, і давні спомини звільна почали виринати в душі!
  Ах так! Стальський був поганим інструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже боявся його, вусатого і зовсім дорослого парубка. І мав причину боятися. Знаючи, що хлопчина сирота і має тільки опікуна, сільського священика, Стальський держав хлопчика остро, не стільки вчив, скільки бив, штуркав і всякими способами карав його. Облесний супротив його опікуна, він був брутальний супроти нього, ніколи не заговорив щиро, а все або з гнівом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенувся, мов від наглого подуву холодного вітру, коли пригадав собі той настрій вічного страху, суму і отупіння, в якім находилася його дитяча душа цілого півтора року, поки Стальський був його інструктором. Йому живо стала в пам'яті та дика безтямна радість, з якою він повітав відомість про те, що його інструктора відібрали до війська і що він уже не буде під ним.
  І ще одно пригадалося д-ру Рафаловичу, одна дрібниця, що не мала зв'язку з його шкільною наукою, але характеризувала Стальського, найсильніше вбилася в його дитячу пам'ять і довгі літа мулила його, мучила і боліла, мов тернина, вбита в живе м'ясо. Факт був такий. Стальський жив на одній кватирі з малим Рафаловичем. Опікун привозив малому харчі з села і одного разу перед святами привіз добрий шмат ковбаси також для Стальського. Сей поділив собі ту ковбасу на рівні порції так, щоб вистачила йому на два тижні, а боячися, щоби хто не вкрав йому сього добра, -на кватирі жило ще кілька школярів, - сховав її десь у скриток, звісний тільки йому самому. Мудро виміркував він той скриток: жаден школяр не міг знайти його. Кілька день усе було добре, та одного разу Стальський влетів до комнати весь червоний, лютий і накинувся на першого-ліпшого школяра, що попав йому під руку:
  - Де моя ковбаса?
  - А хіба я сторож від твоєї ковбаси? - відповів сей напів зо страхом, а напів зо сміхом.
  - Ти мусиш знати! А во, смієшся! - кричав Стальський, попадаючи щораз у більшу лютість. На щастя, школяр, до якого він причепився, був із одної класи з ним і, хоч молодший, та проте сильний і відважний. На меншого був би Стальський зараз
кинувся з кулаками, на нього не смів.
  - Сміюся, бо мені смішно, - відповів сей.
  - Чого смішно?
  - Того, що ховаєшся з тою смердячою ковбасою, мовби ми всі тут тілько й чигали на неї, а проте таки наскочив на якогось злодія.
  - Певно, кіт занюхав! - докинув, мов знехотя, інший школяр, що сидів при столі і робив задачу.
  Стальський став раптом, мов облитий водою. Справді! Він і не подумав про се! Не що, тільки кіт! Бо коли би людина, то була би взяла всю ковбасу; а то щось розірвало бібулу, якою вона була обвинена, і витягло тільки один кусник. Він постановив собі допильнувати, зловити злодія. Півдня ходив він у глибокій задумі, вимірковуючи, як би се зробити. Врешті видумав хитре сильце, наставив його в своїй криївці і пізно вночі ляг спати. Десь коло півночі всіх у хаті збудив страшенний м'явкіт на стриху. Стальський зіскочив зі своєї постелі, немов і досі не спав і тільки й ждав сього.
  - Ага, маю злодія! Маю злодія! - шептав він, затираючи руки.
Засвітив свічку і встромив її у ліхтарню, а потім, узявши мішок, подався на стрих. За хвилю вернув з закровавленими руками.

  Кіт, видно розуміючи, що йому грозить, хоч у сильці, боронився завзято. Але Стальський мав його в мішку, потрясав ним, бив до одвірків, копав ногами, а потім, зав'язавши добре, замкнув до своєї скриньки і ляг спати.
  Те, що було потім, чотири чи п'ять день, Рафалович згадує, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський мучив кота най-різнішими способами: бив його в мішку наосліп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця поліном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла. М'явкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операції в садівницькій будці - що стояла серед широкого саду, далеко від людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собі, як він усі ті ночі, чуючи далеко той м'явкіт, не міг заснути і як одного вечора зо сльозами цілував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котові. Але його просьба була даремна. По п'ятьох днях кіт таки здох; здається, його доконав сильний мороз. Але малому Ґеневі ще довгий час щоночі причувалося жалібне м'явкання і котячий писк, мов плач малої дитини, він кидався крізь сон, кричав і плакав, а рано вставав змучений, з болем голови і закислими очима.
  Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по веранді. Колишній страх перед сим чоловіком змінився на обридження і глибоку антипатію.
  «Чого се він признається до мене?- думав Рафалович. - Чого тішиться і заскакує, мовби ми були Бог зна якими приятелями?»
  На сі питання він не знаходив відповіді. Він не був забобонний і не вірив у стрічі, але його думка зі старої традиційної привички зложила ще одно питання: «Що воно значить, що на вступі в нове життя мені перебігає дорогу отся скотина в людській подобі?..»


ІІІ

  - Перепрошаю пана меценаса, що трошка забарився, - скрикнув Стальський, вибігаючи на веранду. - Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голодні. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, від снідання дотепер бути натще!...
  - О ні, я під час паузи ходив на перекуску, - спокійно промовив Рафалович, ідучи обік Стальського тісними і брудними сходами на перший поверх. Тут було касино, тепер зовсім порожнє, зложене з трьох покоїв і зали для танців. У більярднім стояв уже заставлений на дві особи столик, а при нім кельнер з реєстром страв і серветою під пахою.
  - Прошу, чим можу служити пану меценасові? - промовив він, кланяючися Рафаловичу.
 Сей замовив обід на дві особи. Перед обідом випили по чарці старки «на відновлення старої знайомості», як мовив Стальський. Рафалович справді був голоден, а відновлені перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офіціалом. Зате Стальський, і п'ючи, і їдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.

   -	Го, го! Я то знав, що з пана Євгенія Рафаловича будуть люди Ще як се був малий Ґенцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то ніби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Ґенця, як свою дитину! Прошу не гніватися... я вже тоді був парубок під вусом. Що правда, то правда. Та й потім я не перестав інтересуватися... О, яка то була радість, коли я прочитав у «Народівці», що мій елев, пан Євгеній Рафалович, одержав на львівськім університеті степень доктора прав. Прошу вірити!  Ну що, адже пан ані брат мені, ані сват... а вже таке дурне серце в чоловіка, тішиться чужим щастям, сумує чужим смутком так, як своїм власним.
   Євгенію, не знати чому, в тій хвилі причулося жалібне м'явко-тання катованого кота. Він поклав ложку і з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського.
   - Що пан меценас побачили на мені? - запитав сей, перериваю чи балакання і озираючись по собі.
  - Нічого, - відповів Євгеній. - Прошу, пане, їджте!
  - Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частіше - позволять пан меценас говорити собі «ви»?
  - Прошу, прошу!
  - Се краще! Якось більше від серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополі?
  - Так, я був там три роки у адвоката Добрицького.
  - О, знаю, знаю! Я докладно слідив за кождим кроком пана меценаса на публічній, так сказати, арені. Особливо відколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаєте, пане, скажу вам без компліментів... я чув тілько одну, нинішню вашу оборону, але читав справоздання з кількох процесів, де ви боронили... Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.
   - Прошу, пане Стальський, будьте ласкаві, обідайте! Бачите, я їм за двох і не думаю бути ситим вашими ласкавими компліментами.
   - О, що те, то ні! Борони Боже! Жадні компліменти, - живо заговорив Стальський, махаючи руками, узброєними одна в ніж, друга в вилку. - Се навіть не моя думка. Се загальна думка в тутешнім суді. Сам пан президент - ви завважили, як пильно він прислухувався вашій обороні, як ішов за вашими слідами в своїм
резюме? - отже, сам президент по розправі, виходячи з суду, сказав до прокуратора: «З таким оборонцем - то приємно провадити позправу». А прокуратор йому на се: «О так, се одна з найясніших голов у галицькій адвокатурі. Шкода, що не пішов на судію, міг би був зробити карієру». О так, пан меценас приносять із собою до нас найліпшу славу.
  Щоби звернути розмову на іншу тему, Рафалович попросив Стальського оповісти йому дещо про відносини в тутешнім суді, що, може, могло би бути йому придале в дальшій діяльності. Стальський і овшім! І з уст, що тільки що так і бризкали симпатією та компліментами, полилися потоки неймовірного бруду, спліток і погані. Президент був колись здібний суддя, але тепер стуманів, дома ним командує кухарка, проста погана баба, а в суді - його канцеліст, хитрий жид і страшенний хабарник. У суді правило, що з жидом ніхто не виграє справи. Дехто не хоче вірити, щоби президент брав половину хабарів, які одержує його канцеліст, але він, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець і бездітний, але має цілу купу свояків по братові, неробів та марнотратників, що ссуть його, мов п'явки. А совітник Н. і зроду був вісімнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад'юнктом у Печеніжині, засудив сам якогось хлопа на смерть і зараз же написав до Голомуца по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печеніжина, довідалися вищі власті про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали у Кульпар-кові, а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильні плечі, протекція. Іншого були би спенсіонували, йому позволяють дослугувати до повної пенсії, але самостійно він ніяких справ не веде, тільки все сидить у трибуналі, заробляє на пенсію, як кажуть, не головою, - а гм, гм... Зате совітник М. - картяр. До канцелярії прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, він тільки перегляне, попідписує, що треба, та й далі до кав'ярні. Там уже жде на нього партія, в кождій порі дня інша. Жінку має язю -не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об'ємом - бодня, язик - десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан совітник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпка, бо як магніфіка зловить, то не питає, що то пан совітник і що народ збігається, а бере пана радцю за боже пошиття і тягне додому, а ще приговорює по дорозі, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашім суді її найгірше бояться всі. Навіть пан президент трепещить перед нею. Знаєте, раз була історія...

  Скінчили обід, позакурювали цигара. Євгеній велів принести чорну каву. Стальський усе ще оповідав міські сплітки і судові скандали: про третього совітника, про ад'юнктів, далі перейшов на політичну власть, перемив кістки пану старості, пані старостині, панам комісарам і лагодився перескочити до податкового інспектора, коли Євгеній, випивши каву, зирнув на годинник.
  - Ну, пане Стальський, - мовив він устаючи, - дуже мені
приємно в вашім товаристві, але пора мені до мойого готелю.
  - Ай, ай! - мовив Стальський, зирнувши також на годинник.
  - Ото я забалакався, а то вже далі третя. У мене в канцелярії також троха рестанцій. Не буду заходити додому, а піду просто.
  Євгеній подзвонив, заплатив і вийшов. Йому хотілося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообідній гумор, але Стальського не так легко було спекатися.
  - Пане меценас! - мовив він зворушеним голосом. – Позвольте мені віддячитися вам за вашу добрість і за нинішнє угощення!
  - Але ж, пане, нема за що. Мені самому... все-таки краще удвох, ніж самому обідати.
  Вони були на вулиці перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.
  - Ви куди тепер? - спитав Євгеній.
  - О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.	
  - Але я не хотів би забирати вам час.
  - Але ж прошу! Що мені з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярія не втече.
  - Значить, і ви кавалер, коли вас не тягне додому? - з усміхом промовив Євгеній.
  - О, не вгадали! - мовив Стальський. - Я жонатий, уже десять літ. Але моя жінка - ге-ге-ге - уцивілізована настілько, що не скаже мені нічого.
  - Нічого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?
  - Так, пане, не скаже нічого.
  - То, певно, її тут нема, виїхала десь на село?
  - Ні, пане, сидить дома.
  - Ну, то, може, німа, - вибачайте, що так скажу.
  - Ні, не німа.	
  - Ну, в такім разі се якась ідеальна жінка. Перший раз чую про жінку, котра може нічого не сказати мужеві, коли не прийде в пору на обід.
  - Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, - від цивілізації... від тресури. Котрий мужчина не вміє поводитися з жінками, той ліпше зробить, коли не буде женитися. А вміючи, можна все зробити.
  І знов Євгенію, не знати чому і відки, причувся розпучливий м'явкіт катованого кота. Він здригнувся, попрощався зі Стальським і пішов до свойого готелю.


IV

  Другого дня була неділя. В суді не було ніякого діла, тож д-р Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по труді. Була вже восьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне червонясте світло. Євгеній тільки що прокинувся, простягнувся, позіхнув і смакував розкіш безжурного спокою. Попід його вікнами туркотіли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього залізничного поїзда, що саме о тій годині виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного рухливого міста, особливо в деякім віддаленні, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в його душі чуття якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашності, подібне до чуття того чоловіка, що з лісової самоти вернув додому на лоно многолюдної та говіркої сім'ї.
  Та нараз до дверей його покою застукано і, заким іще він успів відізватися, двері відчинилися, і в них показалася руда голова Стальського.
  - Добрий день! - промовив він весело. - О, пан меценас іще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю... я думав...
  - Але прошу! Я не сплю. Власне хотів уставати.
  - Ну, то я зажду... Піду пройтися, поки пан меценас...
  - Але ж ні! Ввійдіть! Я не панночка, мене не заженуєте. - Стальський увійшов і запер двері за собою.
  - Прошу, сідайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучився в остатніх днях...
  - Але ж то зовсім розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, - мовив Стальський, поклавши на однім кріслі капелюх і ліску і сідаючи на друге. В лагіднім полусвіті було видно, що він сьогодні був одягнений чистіше, краще, ніж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризієра, бо від нього пахло ще колонською водою і вуси були свіжо на-фіксовані.
  - Я гадав, - говорив він, поки Євгеній мився, брав чисту сорочку і одягався,              я думав, що пан меценас мають сьогодні троха більше часу та підемо разом оглянути помешкання.
  - Яке помешкання?
  - Як то, пан меценас уже забули, що вчора говорили мені, чи не міг би я знайти?...
  - Ага, га! Ну, так що ж?
  - Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк.
Чудесне положення при головній вулиці, недалеко ринку і недалеко руської церкви. Немов сотворене на канцелярію для популярного адвоката.
  - О, пане Стальський, дуже вам вдячний!
  - І надіюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий з властителем. Як на ваше щастя, від першого опорожнюються внизу два покої з передпокоєм - то би була гарна канцелярія, і на поверсі також два покої з кухнею - то би було помешкання для пана меценаса. Здається, вам обширнішого помешкання не треба?
  - О ні, не треба! Дуже мене зацікавив наш опис. Надіюсь, що мені сподобається те помешкання. А яка ж ціна?
  - Жид дорожиться троха. Прийдеться ще поторгуватися. Хоче за обі партії по 25 ринських місячно.
  - Значить, разом 50 місячно або 600 річно? І кажете, що в добрім місці?
  - Можуть пан меценас бути певні! Я би на лихе навіть не дивився.
  - І се, по вашій думці, дорого?
  - Ну, як на Львів, то не було б дорого, але як на наше місто, то троха солоно. Треба буде поторгуватися. Думаю, що коли пану меценасові сподобається хата і схочуть наймити на рік, то він дасть за 500 ринських.
  - Ну, се було б дуже гарно!
  - Чи вже пан меценас готові? Можемо зараз піти оглянути.

Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, він пригадав собі, що ще не снідав. Зараз коло готелю була цукорня, де він звичайно пив каву, то й тепер він звернувся туди.


  - Я ще не снідав, - мовив він до Стальського. - Прошу, зайдіть зо мною на снідання!
  - Дякую, я вже по сніданню.
  - Ну, то вип'єте келішок коньяку. Прошу, не робіть церемонії.
Сидячи при круглім мармуровім столику і попиваючи гарячу каву, д-р Рафалович придивлявся Стальському, що не переставав балакати і оповідав йому притишеним голосом різні міські новинки. На лиці Стальського видно ще було білі плямки з пудру, яким обсипав його фризієр; зрештою на ньому малювалося щире вдоволення. Не знати, чи з того вдоволення, чи, може, після випитих двох келішків коньяку, кінець його носа трохи зачерво-нівся і в очах грали огники. Меценас дивився на нього тепер далеко ласкавішими очима, ніж учора, може, під впливом доброї новини, яку приніс йому Стальський, а може, й для того, що сей оповідав сьогодні веселіші речі, ніж учора. Сьогодні в місті мали відбутися збори робітників, що хочуть домагатися загального голосування, але пан староста заборонив, га, га... «Доки я тут старостою, - сказав комітетовим, - доти ніякого віча ані збору в моїм повіті не буде». Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусідній ріці, і староста дав за нього рибакам два ринські. Жид, у котрого меценас має винаймити помешкання, се перший міський багач і лихвар; він будує тепер три нові доми; от би пан меценас добре зробив, якби відкупив від нього ту каменицю, в котрій тепер має оселитися!...
  Зі слів Стальського віяла сьогодні щирість; не чути було тої злобної ноти, яка так немило доторкала Євгенія вчора. Кинувши оком на ранішні газети, меценас заплатив, і вони оба вийшли з кав'ярні. Ринок і вулиця, що вела до церкви, були повні святочно поприбираних міщан і передміщан. Дзвони гули і грали в повітрі. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким промінням із безхмарного неба. Від ріки, що широким луком обгинала місто з двох боків, тягло вогким холодом. Було чудово гарно, весело, привітно довкола, і меценас ішов звільна, роздивляючися приязно на всі боки, немов знайомлячися з цілим окруженням. Се перший раз сьогодні він чув себе в сьому місті, як дома.
  Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенувся, мовби несподівано діткнувся проводу електричної батареї. Озирнувся направо, не зупиняючись на ходу. Напротив нього йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукні, в чорнім капелюшику з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіння, вражіння її постави, росту, рухів, ходу - рівного, повільного і плавного. В тім усім було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давні спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти нього, і його очі силкувалися пізнати її лице під вельоном. Але, не доходячи яких десять кроків, вона звернула направо, вмішалася в густу купу міщан, що сунули до костелу, і щезла. Євгеній був би радо пішов за нею, але не міг сього зробити, маючи обік себе Стальського і направившися з ним разом оглядати помешкання. Стальський, занятий оповіданням якоїсь новини, а потім хвилевою шептаною розмовою з якимось стрічним міщанином, не бачив чорної дами.
  У Євгенія сильно забилося серце, в голові затуманилося, і він зупинився та оглянувся за Стальським.
  «Що се таке? - думалось йому. - Вона чи не вона? Ледво, щоб вона! Відки б вона взялася тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здається, пізнав би між тисячами! Та ні, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!»
  І він долонею натиснув на груди в тім місці, де сильно билося його серце.
  Стальський, переговоривши з міщанином, надбіг. Бачачи, що Євгеній держиться за груди, він зирнув на нього уважно.
  - Ов, а се що? Пану меценасові щось недобре?
  - Мені? Борони Боже! Або що?  
  - Що пан меценас держаться за груди. І зблідли пан меценас!
  - Се нічого! - мовив Євгеній, пускаючись іти далі. - Се у мене часом буває... такі маленькі атаки. Давніше то було гірше, але тепер, Богу дякувати, вже рідко.
  - Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?
  - Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.
  - Але все-таки треба би зарадитися лікаря.
  - О, я вже лічився. І власне лікарі вспокоїли мене. Ходімо, пане!
Далеко ще до того помешкання?
  - Ні, вже близенько. У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя, як ковбаси, попростягалися кожде на півмилі і ще дальше, а середмістя все прикупі, мов на тарелі. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.
  - Акустичне.
  - Так! У однім кінці чихнеш, у другім чути. Ні з чим найменшим не сховаєшся перед цікавими очима. А що цікаві очі побачать, те цікаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Усі від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усі занімаються тим же ремеслом. Усякий думає: «Пришпилюють мені латки, давай буду й я пришпилювати іншим!» І так живемо. Не один зразу лютиться, обурюється, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеться, а головно: переконається, що кождий у такій самій кваші, як і він. Ну, та ось ми дійшли. Прошу сюди, у хвіртку. Та дай Боже щасливо!


V

Д-р Рафалович швидко мав нагоду переконатися, що Стальський не пересолив, говорячи, що місто збудоване дуже акустично. Відповідно до принятого звичаю йому прийшлося зробити візити у всіх гонораціорів міста. Він був у президента суду, потім у старости, потім у бурмістра; далі пішов до віце-президента суду, до податкового інспектора і до директора гімназії; потім прийш-лось обійти всіх судових совітників по старшині, бути у латинського і руського пароха, у комісара від староства, у декого з лікарів і декого з гімназіальних учителів, а вкінці у колегів-адвокатів, у нотаря і у видніших міських купців та багачів. І він міг завважити, що, наскільки жіноча часть товариства дуже зацікавлена ним і приймає його надзвичайно чемно як кавалера і дуже добру партію, остільки «урядові шпички» (так перекладав Стальський німецький термін Spitzen der Behorden) [Найвище начальство (нім.)]  виявляли супроти нього певну добродушну протекційність, а деякі в чотири очі давали йому дружні поради і науки. Староста мовив:
  - Тішуся дуже, що наш повіт дістав такого здібного адвоката, але... Пан меценас не візьмуть мені то за зле, коли скажу по щирості. Я старий чоловік і хотів би мати в повіті спокій in politicis". Жадних там віч, зборів, читалень, агітацій, товариств. Я чув, що пан меценас мають троха демагогічні амбіції. Прошу не гніватися, говорю, що думаю. Я просив би дуже і дуже, щоб мені не теє...

Я мусив би виступити против того якнайостріше, а в такім разі не сумніваюся, що й канцелярія пана меценаса мусила б потерпіти. А користі з того і так не буде ніякої. А я, обіймаючи вдасть у повіті, присяг собі, що, доки жию, то піддержу авторитет власті без ущербу, і отеє, Богу дякувати, двадцять літ стою, як той журавель на своїй сторожі. Прошу, пане меценас, до побачення, і нехай се буде між нами, але пам'ятайте, не робіть мені неприємностей! Пан президент суду мовив:
   -	Дуже мені приємно... Щиро рад... Справді, по вашій першій розправі я сказав до прокуратора: «Ну , з таким защитником то приємно провадити розправу, ніколи не дасть заснути». їй-Богу!
Тілько... даруйте, пане меценас... ви тут у місті чужі, не обзнайомлені з відносинами, а те, що ви наняли помешкання в домі Ваґмана... Прошу дарувати! Не хочу, щоб ви підозрівали мене в бажанні образити вас, але по щирості мовлю вам, се може дати причину до різних поголосок. Не перечу, помешкання для вас догідне, але той Вагман - ви, може, сього не знаєте, - то найтяжча п'явка в нашім повіті, лихвар, чоловік, що не цурається найбруднішого Ґешефту. Особливо він любить закидати сіті на урядників і адвокатів. Уже три многонадійні ад'юнкти пропали через нього; один заліз у довги і повісився, два другі посунулися до дефравдацій і фальшування документів і були прогнані з суду. Прошу вас, остерігайтеся того чоловіка!
   Податковий інспектор, старий кавалер, чоловік жовчний і злий на язик, по перших привітаннях і байдужих фразах відразу скочив на сю саму тему:
   -	Ха, ха! Чув я, чув, що пан «презус» остерігав вас перед Ваґманом. Не хочу боронити Ваґмана - зрештою, думаю, що пізнаєте його ближче, в усякім разі варто, цікавий чоловік, хоч і лихвар. Але пан «презус» має рацію, що остерігає перед ним, бо ті всі три многонадійні ад'юнкти - правда, він так називав їх? - то
його кузини! Ну, ад'юнктом не був з них жаден, се вже евфемізм пана «презуса». Тілько один скінчив з бідою права і був на судовій практиці, і той повісився, але не через Ваґмана, а більше з вини самого пана «презуса», що не хотів поплатити його фальшованих векслів; а два інші - то прості голодранці, писарчуки, нероби та злодюги, не варті тої гілляки, на котрій би слід їх повішати. Вони й тепер під протекторатом пана «презуса» ґрасують по повіті
й займаються покутнім писарством. Надіюсь, що в своїй практиці швидко наткнетеся на тих пташків. Було би дуже добре, якби ви як-небудь повкручували їм голови, бо то небезпечні індивідуа, правдиві опришки!
  Директор гімназії, котрого дім, як правдивий квітник, красувався чотирма дорослими паннами, захвалював Рафаловичу приємності сімейного життя і запрошував його приходити щонеділі вечором на чайок. Зате руський парох, у котрого також були три панни, остерігав його перед директорським чайком. Директор - се генеральний шпіцель у місті, на всіх пише доноси до намісництва, своїх учителів переслідує як своїх найтяжчих ворогів, особливо жонатих і тих, що не хочуть бувати у нього. Його доньки, хоч русинки по батькові, завзяті польські шовіністки, зрештою дівчата без освіти, кокетки і вже ославлені в місті численними романсовими пригодами. «Прошу вас, - говорив о. парох з обуренням, - се вже крайній скандал, як вони деморалізують гімназіальну моло-діж. Жаден старший і пристойний гімназіаст не уйде їх кокетерії, а торік один здібний хлопець і порядних батьків син утопився, занедбавшися через одну з них у науках і не здавши матури».
  А латинський пробощ оказався ще ліпше поінформованим. Він мовив:
  - Прошу не гніватися, пане меценас, - ви давно знайомі з паном Стальським?
Меценас витріщив очі.
  - Прошу не дивуватися! Ви з ним часто сходитеся, він буває у вас, хвалиться вашою знайомістю. Не знаю, чи ви знаєте докладно сього пана, а навіть навпаки, хочу припускати, що він підлизується вам, хоче втертися у вашу приязнь, щоб визискати вас для якоїсь своєї цілі. Отже, вважаю потрібним остерегти вас перед
ним. Се небезпечний чоловік. Се поперед усього глибоко неморальний чоловік. Поминаю вже те, що не ходить до костелу, що від десятьох літ не сповідався, - се може боліти мене як тутешнього духовного пастиря, але може в ваших очах не мати доказової сили. Але прошу вас, пане меценас, те, як він поводиться зі своєю
жінкою, то таке дике, таке нелюдське, що я не розумію, як чесний чоловік може подати йому руку.
Д-р Рафалович ще дужче витріщив очі.
  - Я розумію, вам дивно, що я зачав говорити про такі річі, - оспішив поправитися ксьондз-пробощ. - І справді, на першій візиті слід би було говорити про щось приємніше. Ну, але то вже така моя натура: що на думці, те й на язиці. А доля тої бідної Стальської дуже лежить мені на серці.
  - Але ж, отче каноніку, - промовив д-р Рафалович, - я отеє тілько перед кількома днями припадком довідався, що Стальський жонатий, а як виглядає його жінка і як він жиє з нею - їй-Богу не маю найменшого поняття!
  - Вірю, вірю, - мовив ксьондз-пробощ, - і для того не хочу розмазувати сеї неприємної теми. Може, ще коли буде нагода побалакати про се. А тепер - як собі знаєте. Я остеріг вас, сповнив обов'язок свойого сумління, а ви вже міркуйте собі, як знаєте.
  От такі остереження в найрізніших точках збирав Євгеній на кождій візиті, а обійшовши всіх міських гонораціорів, він мав таке чуття, немовби відбув мандрівку по якійсь cloaca maxima. [каналізація - лат.] 
  «Така невеличка купка тих матадорів, - думав він собі, -а стілько у них на душі і на сумлінні погані, стілько злості і взаїмних ураз! І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться! Та що найінтересніше, що кождий бризкає жовчю на свого ближнього з великої любові, обкидає його болотом із найчистішої прихильності, підрізує його добру славу зі щирої гуманності і наповнює твої уші поганню з найчемнішими перепросинами. І се все при першій візиті! Що ж то буде далі, коли обживемося і десь-колись наступимо один одному на нагнітки?»
  Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отеє каламутне озеро і потонути в ньому з душею і тілом. Та у нього були свої плани роботи, що давали йому відваги. Він постановив собі якнайменше стикатися з сим товариством і витворити довкола себе інший світ, інше товариство, хоч би се мали бути прості передміщани та селяни. Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, - і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства.


VI

  Тільки одна візита була неподібна до інших - візита у бурмістра. Бурмістр був лікар, жид, але гарячий польський патріот, один із видніших діячів так званого асиміляційного напряму. Він був одним із немногих галицьких жидів, що брали участь у польськім повстанні 1863 року, і то не з метою - зробити ґешефт на повстанні. Се здобуло йому велику повагу серед поляків. Як звісно, в 60-их і 70-их роках настала в Галичині така пора, коли факт участі в повстанні був для чоловіка найбільшою рекомендацією для всяких автономічних урядів, для дохідних посад і гонорів; бувші повстанці скрізь поробилися послами, директорами банків і кас «народових», маршалками, а бодай секретарями рад повітових, бурмістрами і головами найрізніших патріотичних організацій. Для них були отворені всі доми, доступні всі інстанції, щедрі всі фінансові інституції, ласкаві всі уряди, їх слово було святе, їх діяльність безконтрольна, їх ім'я, мов сталевим щитом, окружене було з усіх боків словом «poczciwy». Скільки лиха і деморалізації внесли ті патріоти в наше публічне життя, се колись вияснить історія; треба було довгих десятків літ, щоб назріли овочі їх діяльності, щоб виявилися очам довго туманеної суспільності і довели до того, що авреол їх героїзму звільна на наших очах починає гаснути.
  Пан Рессельберґ також був кілька літ послом з титулу своєї «боротьби за вітчизну», належав у соймі до бюджетової комісії і хоч не полишив по собі слідів у історії нашої автономії, то проте, вернувши до домашніх пенатів, тішився великою повагою. Хоч лікар із нього був неособливий, то проте він мав розум, оженившися багато, і, як один із перших багачів міста, ввійшов до міської ради а швидко потім був вибраний бурмістром. Звільна, зручно він заінавгурував у місті ту жидівську господарку, що з часом зробилася типовою для більших галицьких міст, ту господарку, що витворює в місті кліки всемогучих жидів - пропінаторів, ліверантів і інших п'явок, прикрашує місто блиском зверхньої культури, запроваджує тротуари, газ, омнібуси, закладає паоки і прогульки, але в заміну за ті добродійства немилосердно висисає міську людність, випорожнює каси, вимітає грошові засоби, пустошить ліси і розпродує комунальні землі. Такі патріоти, як Рессельберґ, - то найліпша покришка для господарки таких клік, особливо тоді, коли вони особисто незаплямлені, а надто мають і вміють піддержувати добрі зносини з усіми впливовими християнами в місті і в околиці. Рессельберґ справді тішився у всіх необмеженим довір'ям; як урядники, так і дідичі вважали його
чоловіком незвичайно розумним, здібним, заслуженим і безумовно чесним. Правда, він не жалував кошту, щоб піддержати свою репутацію, любив приймати і добре приймати у себе гонораціорів, не щадив їди, а його пивниця славилася найліпшими винами. «Рессельберґ хоч жид, але порядний чоловік», - говорили про нього позаочі, а деякі додавали побожно: «О, дай нам Боже таких жидів якнайбільше!»
  Рафалович не мав великої охоти робити візиту сьому жидові-патріотові, але з усіх боків йому говорено, що випадає піти, - і він пішов. Рессельберґ приняв його дуже радо, представив його своїм дочкам, паннам 20 і 25 літ, убраним досить попросту, але зараженим великопанськими манерами, і швидко в салоні, обвішанім дзеркалами і обставленім цвітами, почалася досить оживлена розмова. Рафалович закинув якось при нагоді, що всі вулиці в місті поназивані іменами польських королів, гетьманів та патріотів, котрі тут ніколи не бували і нічим із сею місцевістю не зв'язані, а ані однісінька назва, ані один напис не нагадує, що се місто лежить на Русі і має якусь руську минувшину. Рессельберґ підняв голову, мов кінь, котрого заторгано вудилами.
  - Пане меценас, я чую себе поляком і працюю для польської ідеї.
Рафалович завважив, що він шанує всяке щире чуття, але, по його думці, се чуття не повинно заслонювати очей пана бурмістра на існування і управнення також другої народності.
  - Я не знаю жадної Русі! - твердо відповів Рессельберґ. – Не знаю і не хочу знати. Я чував, що є якісь руські патріоти, але де ті повстання, які вони робили за свою національність? Де та кров, яку вони пролили за свій прапор? Де їх мученики? Де їх пророки?
Де їх воєводи?
  - Ну, на наші повстання, пане бурмістр, не дуже лакомтеся, бо хто знає, чи вони смакували би вам і ще декому. А щодо наших мучеників - мій Боже! Різні бувають мученики. Одні розкривають груди перед карабінами, інші весь вік двигають ярмо недолі і тихо терплять за свій ідеал.
  - Виджу, що ви адвокат, - мовив усміхаючись Рессельберґ, - але, мій пане, мусите знати, що я в тім пункті твердіший, ніж вам здається. Знаєте, я жид, вихований у жидівській традиції. Багато треба було труду, і праці, і муки, поки зі свого жидівства я виламався і набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер ще раз на інше, на руське копито, - даруйте, пане меценас, - на се
вже у мене нема ані сили, ані часу, ані охоти.

  Їх розмову перервало прибуття нового гостя, пана маршалка повітового Брикальського, що, буваючи в місті, майже ніколи не пропускав нагоди, щоб загостити до пана бурмістра. Почувши від бурмістра, який гість є у нього в салоні, пан маршалок влетів туди, як бомба, і кинувся до Рафаловича.
  - А, дуже мені приємно, дуже приємно, - мовив він, сильно стискаючи адвокатову руку, коли бурмістр представив їх одного одному. - Я мав уже те щастя пізнати пана мененаса.
  - Дарують пан маршалок, але якось... - з деяким заклопотанням відповів Євгеній, чуючи, як у його голові снується якось назва Брикальського, але не можучи пригадати собі, чи і де він бачився з ним.
  - О так, маєте рацію, - мовив з виразом великої сердечності пан маршалок, - ми не бачилися, але я мав ту приємність відчути вас на своїй шкурі.
В голові д-ра Рафаловича мигнула блискавка і вияснила все.
  - Ах, то пан маршалок - властитель Буркотина? А, розумію. Що ж, дуже мені прикро, що перший мій крок у сьому повіті довів мене до конфлікту з паном маршалком...
  Євгеній пригадав собі, що дідич, против котрого він виграв перший у сьому повіті свій процес, називався Брикальський, і се вияснило йому відразу незвичайне привітання пана маршалка.
  - О, не маєте чого звинятися, прошу дуже! – незвичайно добродушно мовив маршалок. - Адвокат і лікар не вибирає собі клієнтів, але йде там, де його кличуть, і показує, що вміє. А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пізнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певні, я далекий від того, щоб мати вам за зле ваше пледоає, хоч ви там і підмалювали мене трошки... теє... теє...
Ну, та що там! Дасть Бог, при іншій нагоді інакше буде. Одно тілько можу сказати: ваші клієнти не варті були вашої оборони.
  - Як пан маршалок се розуміють?
  - Зовсім попросту. Я знаю, ви молодий чоловік, ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман. У вас хлоп - то святий, а шляхтич – то тиран, плантатор, кровопійця. Ну, ну, ну... Наперед тішуся, що будете мати нагоду пізнати ближче тих своїх ідеальних хлопів. Пізнаєте їх, паночку, пізнаєте! А тоді, дасть Бог, зійдемося ще і поговоримо.
  Євгеній думав було перепитися, але пай маршалок не дав йому прийти до слова.
  -	Але, але, пане меценас, - мовив він, беручи його за плече і відводячи до вікна. - Жарт набік! Але коли у мене буде яка така справа - знаєте, я шаную всякі переконання, навіть і хлопомансь-кі, - отже, коли у мене буде яка така справа, що не буде нарушувати ваших хлопоманських поглядів, то можна з нею зголоситися до вас?
  - Прошу, - мовив кланяючись Рафалович.
  - Приймете мене в число своїх клієнтів?
  - Сам пан маршалок сказали перед хвилею, що адвокат і лікар не вибирають собі клієнтів. Правда, не все і не всюди се справджується, бо я справи против хлопів ніякої не прийму, але у всяких інших справах радо служу.
  Пан маршалок ще раз горячо стиснув його руку, а потім обернувся до господаря дому і почав із ним розмову про якісь повітові справи. Рафалович пробував ще пару хвиль розмовляти з паннами, а потім устав, попрощався і вийшов.


VII

  Стальський якось довго не показувався до нього, допомігши йому розташуватися в новім помешканні. Д-р Рафалович не дуже банував за ним. Та ось раз, виходячи досить пізно з суду, він здибав Стальського на вулиці. Сей іще перед двома годинами вийшов був із своєї регістратури і власне виходив із шинку, де встиг таки добре підохотитися. Він зирнув на Рафаловича якимось непевним поглядом, зупинився на тротуарі, широко розставивши ноги і перекрививши лице, і почав промовляти іронічно:
  - А, меценаси! Моральні люди! Починають оминати безбожника! Що ж, треба послухати ксьондза-пробоща! Та й як не послухати, коли промовить до сумління! Авжеж! Рафалович голосно розреготався.
  - Ну, справді акустичне місто! Вже знаєте, що говорив мені кс[ьондз]-пробощ!
  - Богу дякувати, живемо не в пивниці і вуха нам не позакладало,
то й чуємо, що нам скажуть добрі люди, - з перекором мовив Стальський.
  - Ну, ну, але се вже вам набрехали ті добрі люди, буцімто яоминаю вас.
  - Сього мені ніхто не говорив. Се я сам собі міркую.
  - І без причини. От і тепер, бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навіть прошу з собою.
  - Куди?
  - Та до мене. Тут на вулиці ніяково балакати.
   Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий і підносить голос, і йому справді ніяково було балакати з ним на вулиці і звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський оперся, як буйвол.
  - Ні, се мені не до шмиги! Чого я піду до вас? Нудота у вас. Не
люблю балакати насухо.
  - Знайдеться і у мене дещо мокре.
  - Так? А то що інше. Ну, так allons, enfants de la patrie!
[Вперед, діти батьківщини (фр.)]

   І він без церемонії вхопив руку д-ра Рафаловича і, зігнувши її так, як згинає кавалер, ведучи даму, сам узяв своєю дужою долонею його рам'я, і так пішли оба вулицею. Рафалович дуже не рад був тій стрічі і тому парадуванню з полуп'яним чоловіком, але не мав способу позбутися його. Добре, що його помешкання було недалеко і що по дорозі їх не здибав ніхто з міських матадорів. Стальський був дуже веселий і раз у раз балакав.
   - Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собі! Чи бач, знайшов інстанцію, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажіть, будьте ласкаві, пане меценас, як вам се видалося?
  - Дивно.
  - Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я нібито збиткуюся над своєю жінкою! Ах, Боже мій! Та я її не то що пальцем не ткнув ніколи!
Я десять літ, відколи ми побралися, навіть слова не сказав до неї.
Живемо з собою не то, щоб сказати, як ангели в раю - ні... Знаєте, і між святими буває рай і пекло. Але ми жиємо ще краще, так, як коли б обік себе лежали дві колоди. Ну, скажіть, чи то совісно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?
   Д-р Рафалович силкувався якмога швидше затягти Стальсько-го до свого покою, бо він говорив чимраз голосніше, немов хотів умисне звертати на себе загальну увагу. Євгеній отворив хвіртку, що вела на подвір'я його помешкання, і пустив Стальського наперед себе. Та заким здужав увійти сам і замкнути хвіртку, вже Стальський успів викликати авантюру.
   На подвір'ї щось там робив сторож дому, високий, понурий і мовчазний чоловік, з блідим лицем, з чорною стрепіхатою бородою і дико блискучими очима. Євгеній видав його щодня, але ніколи досі не чув від нього слова. Йому здавалося, що сторож якось ховається від людей, але досі він не мав часу ані нагоди розвідати про нього дещо ближче. Стальський, побачивши його, з резолютністю п'яного наблизився до нього і, показуючи на нього пальцем, говорив голосно з п'яним сміхом:
   - Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповідж пану меценасові, як ти втопив свою жінку. Еге, сей не завагався. Терпів, терпів, а далі взяв за коси, зв'язав руки й ноги та й з моста в ріку!
Іди раків годувати. І що думаєте? Що йому за се було? Адже бачите, не повісили. Ну, Баране, чого видивився на мене? Розповідж пану меценасові, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-Богу, гарна!
   Євгеній задеревів на місці, дивлячись при тих словах на сторожа. Та й сам Стальський, дарма що п'яний, таки, мабуть, поміркував, що перебрав міру, бо замовк і поступив крок узад. Але вже було запізно. Баранове лице посатаніло. Затиснені зуби заскреготали, очі дополовини виперлися з ямок, із закушених губ бризнула кров, і він з несвітським, горляним криком як ошалілий кинувся на Стальського. Мов свічку здмухнути, так бідний офіціал опинився на землі; нездужав навіть крикнути, коли Баранові залізні руки здавили його горло. Він нагнувся над лицем знесиленої своєї жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тій хвилі його лице посиніло, очі стали на мірі, на устах виступила піна, і він, пустивши горло Стальського, повалився на землю і страшенно почав бити собою в епілептичних корчах.
  - Так тобі треба, дияволе! - воркотів Стальський, видобуваючи свої костомахи з-під сторожевого одубілого тіла. - Чи бач, дідько, як розлютився! Був би міг віку збавити. Ну, але захлиснувся порядно! Хлипай, хлипай, гаспиде, скрегочи зубами, кілько хочеш!
   І він, обтріпуючися від пороху, копнув безтямного хорого кілька разів то під ребра, то в груди, а потім обернувся до Євгенія, що з перестрахом і обридженням дивився на сю сцену:
  - Ходіть, нема на що дивитися. Нічого йому, собаці, не буде.
Потреплеться отак, послухає чмелів і встане, мов нічого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нічогісінько, що було безпосередньо перед нападом. Щаслива бестія! Представ те собі, отакий самий напад увільнив його від шибениці. То була голосна справа. Його жінку знайшли в ріці втоплену, зі знаками
душення на шиї, зі зв'язаними руками. Слово по слові, слід за слідом - мій Баран, нарешті, признався, що гарненько спрятав її зо світу. За що? Він сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити — ну, там уже плів, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розібрали чистенько, свідки позізнавали, протоколи повідчитували, прокуратор гримить, домагається найтяжчої кари; адвокат, визначений з уряду, промимрив щось там собі під ніс, пан президент уструпгув резюме таке, що й на двох прокураторів могло б вистати, -присяглі по чвертьгодинній нараді всіми голосами: на перше головне питання - винен. Прокуратор жадає шибениці, трибунал виходить і за чверть години виносить присуд: смерть через повішення. І що ж ви скажете: тілько що пан президент проголосив ті слова, а мій Баран отак само, як тепер, як не завищить, як не кинеться наперед, як не гримне на землю, як не зачне трепатися!.. Пополох у суді. Що? Як? Відколи? На розправі був якийсь лікар зі Львова, оглянув його й каже: епілептик, часами доходить до божевілля. Тоді мій суд, як непишний, відсилає акти до апеляції, Барана шлють до шпиталю на обсервацію, а по шістьох місяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступі епілептичного божевілля.
  - І мало що й з вами не повторив сеї операції, - мовив Євгеній, отямившися після страшної сцени на подвір'ї. Він виглянув вікном зі свого покою на подвір'я і побачив Барана, що хоч не кидався, але лежав насеред подвір'я без руху, мов неживий.
  - Полежить ще з півгодини і встане, немов і нічого не було, - мовив Стальський.
   Щоби хоч трохи затерти страшне вражіння, Євгеній виняв із шафи бутельку вишняку і два келишки і поставив на стіл.
  - Отеє добре! - поцмокуючи, мовив Стальський. – Проклятий Баран як кинувся на мене, так я моментально протверезився. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачіпати тої бестії. Адже справді міг задушити, і навіть пес би не гавкнув! Бо що, епілептичне божевілля, що йому зробиш! Пийте здорові!
   Випили по лампочці. Стальський сів на софі, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животі. Євгеній усе ще почував дрож у нервах.
  - А все через жінок! - мовив Стальський, помаленьку смакуючи Другу лампку вишняку. - То так легко сказати: чоловік тиранить жінку, - то так гуманно, так модерно добиватися для жінки Бог зна яких широких прав!.. А коби-то ті пани еманципатори знали, яка безодня глупоти, фальшивості, тупої злості, зрадливості
таїться в тім жіночім серці, таїться під тим солодким виразом жіночих очей, сичить до нас із чарівного усміху жіночих уст! Кобито вони знали, кілько чоловік мусить від них і через них натерпітися, то би покинули свої гуманні фрази, а подумали би радше проспособи поборювання жіноцтва, так, як думають про способи
поборювання чуми. Адже ж візьміть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбійцею? Чи треба було бути епілептиком? Адже його батько не мав тої слабості, мати не мала, він сам парубком був здоровісінький, служив у війську, в моїй компанії був, - відтоді ще ми знайомі з ним. Аж оженився - і пропав хлописько. Представте собі: закохався, але то так без пам'яті, що я й не бачив. Попросту млів коло неї. Може, се й був початок його хороби, але тоді ніхто про се й не думав. Побралися - мій Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А тим часом жіночка – то собі, знаєте, міське зіллячко, але то найгіршого гатунку. Як зміркувала, що він гине за нею, ну, тоді вона давай собі гуляти.
Бувало всякого... Я сам, грішний чоловік, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А він усе бачив і ніколи ані слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав мов остовпілий, плакав по ночах, пальці свої гриз, а далі почав діставати напади тої слабості. Крився з тим, бідолаха, не говорив нікому, а як чув, що зближається напад, то тікав від людей, ховався десь у кут і там
розщибався досхочу. Та се було ще гірше. І ось у його хорій голові зародилася думка - вбити жінку. Він довго носився з сею думкою, аж раз, заставши її вночі п'яною в хаті, та ще й не саму, вхопив її на руки, як помело - силач страшенний! - обвинув коцом, щоб не змерзла, виніс за місто, там сонній зв'язав руки, здушив горло, а потім кинув у воду. А сам з коцом вернув додому, накрився тим самим коцом і заснув!


VIII

  Євгеній знов почув нервову дрож при тім оповіданні. Якось мимоволі він зирнув у вікно - Барана вже не було на подвір'ї.
  - Ну, скажіть, хіба не через жінку? Хіба не фаталізм? І яка тут можлива рада? Як запобігти таким випадкам? Адже ж і зо мною не ліпше, і моє життя знищене, затроєне! Ви колись-то здивувалися, коли я обідав з вами, а ви дізналися, що у мене є жінка. Та хіба ж мене щось тягне до неї? Хіба мені йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неї і в кождій хвилі мушу думати: се мій ворог, мій найтяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тілько думає, одного тілько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут на місці! Людина, для котрої моя смерть була би найбільшою радістю, найбільшим щастям! Жити з сею людиною під одним дахом, сидіти при однім столі - се ж пекло, найтяжче, яке тілько дасться думкою здумати. І що ж може тягти чоловіка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, ніж до такої сімейної пристані!
  Євгеній, сидячи при столі, у німім зачудуванні дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього самого Стальського. Сей вибух дикої ненависті до жінок - він чув се добре    - був радше випливом власної жорстокості сього чоловіка, ніж яких-небудь сумних досвідів його з жінками. У Євгенія мороз пробігав поза плечима при самій думці про долю нещасної жінки, що дісталася в руки такого чоловіка. А Стальський, наливши собі третю лапмку вишняку і смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:
  - Вона жалується, що тираню її, що знівечив її життя! А я, коли погадаю, що з нею зав'язав собі світ і був змушений довіку закуватися в отсю канцелярійну тачку, - коли погадаю, що життя з нею не дало мені ані хвилини вдоволення, ані дня радості, нічого, що робить цінним наше життя, - коли погадаю те все і гляну на її пісну міну, на її скривлені вуста, на її холодні гадючі очі, то, здається, рвав би її на кавалки, микав би за коси, волочив би по землі, топтав би ногами! Ніякої муки не ощадив би їй, ніякої ганьби, ніякого пониження, ніякого упідлення! Я не знаю, як я ще досі не одурів, наповняючись день у день від десятьох літ такою, ненавистю і таким огірченням!
  
  - А є у вас діти? - запитав Євгеній, ледве переводячи дух.
  - Ну, ще чого не стало! Адже ж мати діти для неї було би найбільшим добродійством, найбільшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посунутися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зрештою, коли їй так дуже хочеться 5 дітей, я їй не бороню...
   -	Даруйте, - перебив його Євгеній, - одного я не розумію в вашім оповіданні. Говорите, що не зазнали з нею ані хвилини вдоволення, що від самого, так сказати, шлюбу побачили в ній ворога. Як се могло статися? І пощо ви брали її? Чи ви числили на маєток, на протекцію, чи женилися з любові і ошукалися на ній? Як узагалі се могло вийти між вами, що ви відразу по шлюбі стали отак на ножі?
 
  - Гай, гай, молодий чоловіче, - мовив Стальський, хитаючи головою і впираючи в Євгенія свої посоловілі очі. - Прошу, коли ласка, долийте що ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповідати
насухо. А се справа така, що треба її оповісти докладно, бо інакше
ваш адвокатський розум готов мене зрозуміти фальшиво.
  Він хотів випити трохи вишняку, але, мабуть, із привички перехилив чарку так, що випорожнив її відразу. Обтерши хусткою вуси і розсівшися вигідно на софі, він говорив далі:
  -	Позвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо
досвідного чоловіка. Коли будете женитися, борони вас Боже бра
ти блондинку! Се найнебезпечніший, найфальшивіший і найбіль
ше егоїстичний гатунок жіночого звіра. Блондинка в душі холодна,
без темпераменту, без огню, сама не гріє, але хоче, щоб її гріти,
склонна до меланхолії, котра в домашнім житті смакує так само,
як скисле молоко. Вона любить бавитися, але тілько бавитися,
а властиво, щоб ви бавили її. Сама ж пасивна, інертна, і коли думає
про що, то тілько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрість,
а ніколи про те, як би зробити приємність вам і собі. Вона склонна
більше до сліз, ніж до сміху, не тямить добра, яке ви зробили їй,
але чудово тямить усе зло і навіть плекає його в своїй душі, як
огородник ярину: з маленького, як зерно, факту в неї виростає
здоровий гарбуз, величезний буряк, і вона ніколи не втомиться
кидати вам ним на голову. Вона чекає тілько нагоди, коли ви
в добрім настрою, щоб затроїти вам його; вона, як той ворог у за
сідці, вибирає для атаки хвилю, коли ви найменше того надієтеся.
Коли ви, голодні і втомлені, сідаєте до обіду, вона своїми докорами
відбере вам апетит; коли ви збираєтесь до якогось важного діла,
до праці, що вимагає скуплення духу, вона накинеться на вас за
найпустішу дрібницю, своїми словами отуманить вашу голову,
своїми сльозами переверне вашу душу і зробить вас на три дні
нездібним до праці. І не забувайте ніколи: у неї тілько шкура тонка,
м'яка і прозірчаста, але нерви грубі і тупі. Вона тут плаче і, мовляв,
розривається, а там піде до кухні і преспокійно балакає з кухаркою
про міські новини, тим часом коли ви обезсилені і розстроєні на
цілий день і спомин того дня будете носити в душі довгі роки.
  Д-р Рафалович, слухаючи сеї тиради, не міг здержати себе і розреготався.


  - Ну, пане Стальський! З вас прокуратор! І, здається, недаром!
Мусила якась блондинка добре допекти вам!
- У мене жінка блондинка, - відповів сей коротко.
- А з брюнетками ви не зробили подібних досвідів?
  - Ет, що там балакати! Брюнетка зовсім інший ґатунок людей.
Найгірша брюнетка все ліпша від найліпшої блондинки.
- Ага, на чужій ниві все ліпша пшениця.
  - Ну, не мені се говоріть! Уже я напробувався в своїм житті
сяких і таких.
  - Як же ж се сталося, що ви, маючи такі багаті індуктивні
відомості, та оженилися з блондинкою?
  - Фаталізм! Судженої конем не об'їдеш. Сказати вам по правді,
мені навіть зовсім не треба було женитися. Знаєте, свою санти-
ментальну добу я перебув іще в гімназії і, коли з шестої класи мене
взяли до війська, я мав уже дуже багатий засіб досвідів у любовних
і полових справах. Військовий мундур, як звісно, дуже сприяє до
збагачення сього засобу. А може, вам се незвісно, так знайте, що
військовий мундур має на жіночі серця дивний, магнетичний
вплив. Попросту витолкувати собі того не можу. Та сама жінка -
все одно, замужня чи незамужня, - котра не погляне на вас, коли
ви йдете попри неї в цивільному, напевно всміхнеться або бодай
зробить солодкі очі, коли ви йдете в мундурі і з достаточною
безсоромністю глянете їй у очі. Супроти серйозної атаки з вашого
боку майже ні одна не встоїть. Зрозумієте, що я не з тих був, щоб
не використати ті чари військового мундуру до границь можли
вості. Десять раз я міг оженитися; багаті і впливові жінки, панни
і вдови, попросту вішалися мені на шиї, були би щасливі, якби
я був узяв їх. А чоловік дурний був! Усе думав: підожду, трафиться
ще щось ліпше. Одним словом - фаталізм.
Він похитав головою, помовчав хвилю, а потім говорив далі:
  -	Нараз показалося, що того війська мені забагато. Я подякував
за службу, дістав місце маніпулянта при суді, скинув мундур і тоді
тілько побачив, що моя чарівна сила супроти жіноцтва мов і не
була ніколи. Я затягнувся, так сказати, в своїй канцелярійній
упряжі, уладив своє життя тісненько, регулярно, мов у годиннику,
і, махнувши рукою на всякі матримоніальні плани, рішився жити
кавалерським життям. У мене була кухарочка - гарна бестійка,
брюнетка, очі мов два вуглика, сама як вивірочка, весела, співуча,
вертка, огниста. Я жив з нею - не скажу, як брат із сестрою, але
взагалі дуже гарно. Правда, по якімось часі вона покинула мене,


але замість неї я знайшов другу, - відміна навіть побільшила моє вдоволення, розвернула передо мною широку перспективу дальших, будущих одмін. Ну, скажіть, яка мені неволя була в'язатися? А от же прийшло до того! Фаталізм, та й годі.
  - Ну, але вже ж таки мусив сей фаталізм мати якісь конкретні
форми? - запитав Рафалович, коли Стальський знов зупинився
на хвилю і звісив голову, мов лагодячись пірнути в холодну
купіль.
  - Авжеж, що мав! Ви думаєте, що лихе коли-небудь у клопоті
за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви
й не надієтеся. Явиться вам у формі знайдених на дорозі грошей,
впливового приятеля або службового авансу, - так, як ось мені,
фішному. Прослуживши десять літ, я авансував на офіціала, і се
був початок мойого нещастя. Вручаючи мені номінаційний декрет,
пан президент суду - се було не тут, а у Львові - сказав мені
чутливу промову про мої нові обов'язки, про важність мойого
уряду і так далі а нарешті випалив:
  «Іще одно, пане Стальський: ви мусите змінити свій спосіб життя. Тут були на вас скарги за неморальне життя. Я не звертав на се уваги, але тепер то неможливо. Я би радив вам, в інтересах служби, для вашого власного добра, оженитися».
  Ну, що я мав йому сказати? Замалював мені ротатими скаргами так, що я тілько поклонився та й пішов. А мій безпосередній зверхник, пан радця, видячи мене посоловілого, сміється та й каже:
  «Ов, пане Стальський, видно, вам пан президент розтряс сумління, коли ви так попісніли?»
Я розповів йому все по правді.
  «Мусите оженитися, - мовив радця, похитавши головою. -Знаєте пана президента: не послухаєте його в найдрібнішій річі, то вже нагнівається, немовби ви вбили йому рідну тещу. І не то що нагнівається, а будьте певні, що в кваліфікації втелющить вам таке «unzuverlassig»*, що аж закуриться».
  Я знав се. І всі в суді знали пана президента з того боку. Про нього оповідали багато анекдот, за які річі він писав своїм підвладним «unzuverlassig» у кваліфікаційнім листі. Коли він іще був у Станіславові, то бувало таке. Бере хтось із судовиків урльоп на день до Львова, до свояків; пан президент дає урльоп і додає:


А прошу пана, не забудьте там купити мені пачку тютюну necialite». Той поїде, вертає, а про тютюн забув. Ого, вже президент півроку не говорить до нього, а потім у кваліфікаційнім листі випише йому всі добрі прикмети: добрий правник, у службі точний, пильний і так далі, - але при кінці таки додасть: «unzu-verlassig». Ну, то ще ад'юнктові чи судді се багато не завадить, а для бідного маніпули така нота - то засуд смерті, запечатання всеї службової кар'єри.
  «Що ж мені робити? - говорю я до свойого совітника. -Женитися з якою-небудь служницею?»
«Боже вас борони! Се добило би вас цілковито».
  «Ну, то й сам не знаю. У мене нема знайомостей у вищих сферах».
  «Дурниця! - мовив совітник. - Нині нема, завтра можуть бути. Досі ви не були нічим, а віднині ви пан офіціал, то вже ніякі двері не запруться перед вами. Коли хочете, я введу вас у дім моєї своячки, там щосуботи буває невеличке товариство, бувають панночки, - ану ж вам котра сподобається».
«О, пан совітник дуже ласкаві! Буду безконечно вдячний».
  Совітникова своячка - то була одна львівська міщанка, каменична пані. В суді знали її дуже добре і не звали інакше, як тілько «цьоця Зюзя». Говорили, що колись се була осібка досить легкого ґатунку, поки один багатий міщанин не взяв її з вулиці і не оженився з нею. Вона віддячилася йому звичаєм таких осіб: своїм поводженням довела його до божевілля, що з часом змінилося в тихий ідіотизм. Як нешкідливого і невлічимого хорого, його віддали в її руки, і вона помістила його в офіцині його власної камениці, у вузенькій холодній комірчині на піддашші, держала його там не ліпше худобини і доглядала так, що він по кількох літах умер у страшнім запущенні, мало що не з голоду. Тепер се була «статочна» пані, показної туші, гостинна і добродушна, і мала непереможну пасію сватати молодих паничів і панночок. У її салонах бували і пан президент, і мій совітник, і мало що не всі Урядники-кавалери з суду, з дирекції скарбу, з пошти, кандидати адвокатури і т. д. Цьоця Зюзя потребувала тілько раз зирнути на кавалера, і в тій хвилі відгадувала його смак і вміла підшукати йому партію. Вона раз у раз держала при собі по кілька панночок, якихсь сестріниць, братаниць, кузинок, що їх стягала з різних закутків провінції, звичайно сиріт, незаможних і беззахисних, і покладала свою амбіцію в тім, щоб видавати їх замуж. Говорили


навіть, що сама справляла для них шлюбні виправи, а що най-важніше - їх будущим мужам вироблювала своїми впливами різні невеличкі посади, допомагала до авансу, рятувала в клопотах, у дисциплінарках і т. д.
   От тут-то, в салоні цьоці Зюзі, я й пізнав свою будущу жінку. Я танцював з нею мазура, панночка подобалася мені, ми балакали про байдужні речі і розійшлися. В часі другої візити ми розговорилися троха докладніше. Вона була сирота, мала по матері маленький капіталець, скінчила виділову школу і думала йти ще до вчительської семінарії. Ще того самого вечора я говорив з цьоцею, виявив їй, що бажав би старатися о руку панночки. Цьоця заявила, що панночка має посагу півтори тисячі і що вона не мала би против мене нічого, але мусить побалакати з паном президентом. Третя візита - то були рівночасно мої заручини, а місяць по тім я йшов уже до шлюбу, одержавши того самого дня номінацію на посаду в отсьому місті. По шлюбі була маленька забава з танцями у цьоці, а о одинадцятій вночі ми обоє сиділи вже в вагоні другої класи - білети вільної їзди вручила нам цьоця по шлюбі - і гнали силою пари на своє нове життя.


IX

   - Ну, се все, здається, досить звичайна історія, - промовив Євгеній, коли Стальський на хвилю перервав своє оповідання. 
  - Я й перше чув про такі салони і про таких «цьоць», і сам мало що не вдостоївся бути гостем у одної з них. Та тілько се все ще не виясняє вашої... як би то сказати... антипатії до вашої жінки. Адже самі кажете, що вона сподобалася вам. Хіба потому сталося щось таке...
  - Авжеж, що сталося! Зараз першого дня нашого спільного життя я пізнав, що кепсько трафив. І то не тому, що моя жінка не любила мене. Знаєте, я ніколи не був у претензіях і не дурив себе тим, що якась жінка може справді щиро полюбити мене. Мені байдуже було до того. Навіть навпаки. Велика любов - то так, як
високе шляхетство: noblesse oblige". А я все волів бути свобідний від усяких зобов'язань. Я знав з досвіду, що, не збуджуючи зовсім любові, можна з женщиною дуже добре бавитися, і веселитися, і навіть жити. Правда, так жити, щоб забавляти її, бути її слугою, паяцом, невольником і банкіром - се не був мій смак. Усякі балакання про альтруїзми, про абнегації і такі інші дурниці я все вважав дурницями. Признаюсь вам, я хвилю дурив себе, міркуючи: «Беру бідну, беззахисну, то чей же вона, бачачи, що я вдержую її своєю працею, даю їй становище і повагу в світі, схоче бути мені вдячною, буде йти мені під лад». І ось від першої хвилі нашого супружого життя я переконався, що моя жінка навіть поняття не має про се. Не то поняття - навіть фізичної здібності. У неї нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура, все задумана а ніколи нічого не видумає, без ініціативи, а при тім уперта і завзята там, де можна мені зробити якусь прикрість. Одним словом, усі ті хиби, які я досі бачив урозбрід у різних блондинок, у неї я знайшов прикупі в найвищій мірі. Наш сімейний віз зачав скрипіти від першої хвилі. Кілька день я ще пробував дійти з нею до ладу, але стрічав холод і апатію з її боку. По кількох днях прийшла катастрофа, певно, що неприємна, але не для неї самої.
  Стальський устав і пройшовся по комнаті. Було вже досить темно, то Рафалович засвітив лампу і поставив на столі.
  - У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечором, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивиться в вікно і зітхає; я сиджу при столі, читаю газету, пробую заговорити до неї, вона мов і не чує. Ну, я попробую раз і другий, а далі подумаю собі: «Мара тебе бери!» Та й іду до кухні. Тут моя Орися пряче посуду, чистить чоботи і співає собі тихенько. Прийду, сяду, балакаємо, жартуємо... Жінка постоїть при вікні, потуманіє та й іде спати, а мені й байдуже. Мені весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далі чую, моя жінка вночі встане з ліжка і тихесенько крадеться до дверей, що ведуть до кухні. «Ага, - думаю собі, - заздрісна! Підглядає. Ну, ну, може, хоч заздрість розігріє її риб'ячу кров». 1 жартую собі далі з Орисею, щипаю її... знаєте... Жінка послухала, послухала з півгодини, а потім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я десь так по півночі іду також на своє ліжко, чую: вона хлипає. «Овва, небого, - думаю собі, - тим мені не заімпонуєш, я на таке оружжя твердий». Удаю, що не чую, лягаю на ліжко і сплю собі спокійно. На другий день вона дується, не говорить. А мені байдуже. Не говориш - як собі хочеш. При обіді насуплена, при вечері мовчить. То я, скоро по вечері, - до кухні і знов з Орисею пробарашкував до півночі. Іду спати - вона знов хлипає. Мені байдуже. Так було кілька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своїм хлипанням і своїм сумуванням, а мене се ще дужче


дразнило, ще гірше затверджувало против неї. Вперта ти, небого, але я ще впертіший!
  Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіння викликав тим у свойого слухача. Євгеній сидів при столі, підперши голову долонею і зажмуривши очі; нізащо в світі він не був би глянув тепер у лице Стальському.
  - Вкінці моя пані таки заговорила і, розуміється, підняла річ з такого боку, що, замість поправити, погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії і тілько що сів до обіду, вона випалила:
  «Слухай, Валеріане, се не може так далі бути».
  «Що таке?»
  «Ти знаєш що. Або я твоя жінка, або ні».	
  «Ну, і що ж з того?»	
  «Мусиш відправити Орисю».	
  «Мушу?»
  «Так, мусиш».
  «Не бачу того мусу».
  «Я не можу з нею жити в однім помешканні».
  «Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухні».
  «Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухні».
  «Зле варить?»
  «Не жартуй, Валеріане! Ти дуже добре розумієш, про що я говорю».
  «А коли знаєш, що розумію, то знов я не розумію, пощо ти се говориш. Орися добра служниця, мені вона подобається, і я не бачу причини відправляти її».
  «Значить, хочеш, щоб я забралася від тебе?»
  «Також не бачу до сього ніякої причини. Недогода тобі?»
  «Валеріане! Невже ти можеш так питати?»
  «Бачиш, що можу, коли питаю. Та ні, не буду питати, а скажу тобі попросту, що не бачу причини, чого тобі злоститися. Ти заздрісна на Орисю?»
  «Заздрісна? На Орисю?» - скрикнула вона, вміщуючи в тих словах стілько погорди, кілько лише у неї знайшлося на складі.
  «А коли не заздрісна, то чого тобі треба?»
  «Того, щоб ти вважав за жінку мене, а не її».
  «Се від тебе залежить. Якби я при тобі знаходив більше приємності, то я б не шукав її в товаристві Орисі».

Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоїться. Але де там! Я пішов до канцелярії, а вона покликала публічного послугача і веліла йому забрати Орисин куферок, а самій Орисі заплатила за місяць і відправила її геть. Орися зо слізьми прибігла до мене до канцелярії і розповіла мені, що сталося.
  «Ов, - подумав я собі, - моя молода пані зачинає показувати характер. Се грізний знак. Коли я уступлю їй тепер, на першім кроці, то вона швидко поб'є мене на другім, на третім зробить зовсім своїм невольником. Е, ні, моя пані, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб підлягати твоїм капризам».
  «Моя пані, - сказав я їй вечором, вернувши з канцелярії. -Позвольте спитати вас, яким правом ви позволили собі віддалити Орисю зі служби?»
  «Бо так мені хотілося».
  «Се дуже важна причина, - мовив я солоденько. - Але позвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домі яке значіння?»
  «Кухня і служниця - то моя річ».
  «Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?»
  «Хочеш її приймати, то собі приймай, але я в сій хвилі забираюся геть».
  «А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю і не робили скандалу?»
  «Ха, ха, ха! Що за дика претензія!»
  «Ні, моя пані, нема чого сміятися. Я сю справу беру зовсім поважно, дуже поважно і ще раз прошу вас подумати про се».
  «Думай ти сам. Я стою на своїм. Або я тут, або вона».
  «Моя ласкава пані! Звертаю вашу увагу на те, що робите мені сим велику прикрість».
  «А ти то мені робиш веіику приємність».
  «Зробите ви мені малу приємність, я вам зроблю більшу, а зробите ви мені велику прикрість, я вам зроблю ще більшу».
  Вона луснула дверми і замкнулася в своїй спальні. Другого дня рано не показалася. Я пішов з дому без снідання і мусив снідати в каварні. Обід зварила сама - і, розуміється, погано, а вечором знайшла собі служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовістити її.
  «Слухай, жінко, - мовив я вже без іронії, - поговорімо поважно. Пощо ти упираєшся против мене? Тобі з того не було ніякої ікоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а відправивши її, "ти зробила мені велику прикрість. Пощо тобі задля примхи  затроювати наше спільне життя? Ти говориш, що покинеш мене,
коли я назад прийму її. Пощо говорити дитинства? Адже знаєш, що се неможливо. Покинеш мене, - ну, і куди дінешся? Знаєш добре, що тітка не прийме тебе, бо ж вона тілько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очі. Знаєш добре, що, коли би ти покинула мене, се був би скандал і для мене, се пошкодило би мені в опінії моїх зверхників, і я вжив би всіх правних способів, щоб привести тебе назад додому, а надто був би змушений розголосити, що ти покинула мене на те, щоб віддатися неморальному життю, - і тобі була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли би в жаден чесний дім. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тітка віддала в мої руки, і я як твій муж заразом також і твій опікун, щонайменше доти, доки ти неповнолітня».
   Вона розплакалася страшенно, сиділа мов зламана, але не говорила ані слова.
   «Бачиш, - мовив я далі до неї, - се вже відразу видно нам обом, що ми не дібралися, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене ані я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось і піде. Я чоловік старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна підладитися до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло додому, а не відпихало від нього. Наразі таким магнесом була б Орися, з часом могла б бути ти».
   Вона зірвалася, мов опарена, - бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правді і по щирості.
   «Ні, ні, ні! Не хочу! Одної хвилі не стерплю, щоб обік мене жила в домі наложниця мойого мужа!»
   «Ну, ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хіба вона наложниця? Служниця, та й годі. Кому яке діло до того, яку службу сповняє вона?»
«Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду», - повторяла вона.
   «Ну, не хочеш, то не хочеш, - мовив я. - Я також не хочу, щоб ти тікала від мене або топилася. Уступлю тобі сей раз, а властиво, зажду, аж поки схочеш».
«Ніколи, ніколи!»
   «Ти, не зарікайся. Ти ще не знаєш мене. Можеш каятися того, що змусила мене уступити».
   Вона видивилася на мене, широко витріщивши очі. У неї очі великі і зразу подобалися мені, але тоді, коли в них малювався якийсь дикий страх, мені видалися телячими.
  «Що ж ти... бити мене будеш, чи що?»
  «Ха, ха, ха! - засміявся я. - Бити! Ні, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку і, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се».
  Вона ще дужче витріщила очі, поблідла вся, а потім нараз затряслася, мов у лихорадці, і заридала:
  «Матінько моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіру, людоїдові я попалася в руки!»
І побігла, і замкнулася в своїй спальні.
Се була остатня наша розмова.


X

   Євгеній сидів мов у тумані. Йому здавалося, що заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Остатні слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувшися серед бігу на великий камінь серед шляху.
  - Як то остатня? - спитав він. - Вона покинула вас?
  - Ні.
  - Вмерла?
  - Ні.
   Євгеній глядів на нього очима, повними здивування і нервової тривоги.
   -	Нічого не сталося, - говорив байдужно Стальський, - тілько я від того вечора перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немовби вона не існувала в світі.
   Євгеній усміхнувся тим силуваним сміхом, у якім проблискує несмілий скептицизм.
  - Не вірите? Думаєте, що се неможливо. Потроха маєте рацію. Я удаю повну байдужність, удаю при ній, що не бачу її, але на ділі я не тілько бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той чех: Ne boj se, Mafiska, ja te budu pomalenku rizal. Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше. Євгеній не видержав. Він сплюнув і зірвався з місця.
  - Пане! - мовив він. - Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, ні, гієною, - то ще гріх би було так поводитися з нею.
  Стальський ані на хвилю не змішався від сих слів. На його устах показався цинічний усміх.
  - Ага, вам іще ідеалістичне молоко таки не обісхло на губах. Отби ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна інакше.
  - Ну, ну, говоріть, як ви живете з нею?
  - А як живемо? Спокійнісінько. Я до неї нічого, і вона до мене нічого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життя на місяць - ані цента більше; до решти моєї пенсії вона немає права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?
  - Ну, а як проводите день?
  - Звичайно, no-Божому. Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці. Давніше у мене була сучка Фідолька, чудово розумна звірина, то я розмовляв
з нею. Скажу було:
  «Фідолька, якби ти знала, яка у нас сьогодні в суді цікава розправа розпочалася!»
  А Фідолька, мов справді цікава знати, скаче мені на коліна, лиже руки, дивиться в очі, і я зачинаю оповідати. Або іншим разом:
  «Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогодні дуже смішну комедію виставлять. А що, і ти хотіла би побачити? Е, ні, я піду сам, а завтра розповім тобі».
  Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з зав'язаною головою, я у Фідоль-ки розпитую, що бракує її пані. Жінка заговорить, - я мов і не чую, тілько розмовляю з Фідолькою. Вкінці - подумайте собі! - жінка десь запроторила мою Фідольку, певно, отруїла її або втопила, і відтоді я не маю з ким розмовляти.
  - А чим же весь день займається ваша жінка?
  - А що мене се обходить? Нехай робить що хоче! Я тілько одного пильную, щоб не заводила романсів з якими мужчинами. До сього не допущу. Задля сього я справив собі другий ключ до її покою і можу ввійти там, коли мені сподобається. А поза те я лишаю їй повну свободу.
  - І що ж вона, зносить усе те спокійно?
  - Тепер привикла. Зразу цілими ночами плакала в своїй спальні. Під її хлипання я засипляв так любо і спокійно, як восени під монотонне грання дощу в бляшаних ринвах. Кілька разів навіть приходила під мої двері, плакала, просила прощення, товкла головою до одвірка, але мене такою комедією не проймеш!
Я вдавав, що не чую, а вона, поплакавши, вертала назад до свойого покою, а другого дня являлася знов з тою пісною міною, з тим виразом мальованої Mater dolorosa, [скорботної матері -- лат] що противний мені до глибини душі.
  - І невже вам не жаль її?
  - Ні. Знаєте, буває двоякий вираз терпіння у людей і у звірів; один такий, що будить співчуття, а другий такий, що будить ще дужчу злість, ще жорстокіше завзяття. її терпіння - коли тілько вона терпить - є того другого роду. Зрештою вона тепер ударилася в побожність. Якийсь час унадилася була до одного молодого
єзуїта сповідатися, але я старий лис, знаю, чим то пахне, зробив єзуїту сцену; він відіслав її до старого пробоща, а сьому не хочеться сповідати її день у день; тілько вряди-годи він навідується до нас додому, та й то вона не сміє приймати його в моїй неприсутності.
  - І довго ж ви жиєте з нею в отаких відносинах?
  - Богу дякувати, вже незабаром буде десять літ.
  - Ну, пане Стальський, то я скажу вам одверто, що ви найлютіший звір із усіх, яких знає зоологія. Бо ніякий звір не потрафить так довго і так завзято мучити свою жертву.
  - Ха, ха, ха! - зареготався Стальський. - Однако ж вам слід би побачити ту жертву. Незважаючи на десятилітню муку, вона виглядає ще досить апетитно. Ще поки жила моя Фідолька, я нераз говорив їй:
  «Слухай, Фідолька, десь інших жінок викрадають... Як се так, що досі не знайшовся такий лицар, що б викрав у мене твою паню? З неї був би досить гарний мебель і в кращих салонах, ніж наші».
  А Фідолька при тих словах оберталася до неї та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила її, мабуть, прочуваючи в ній ворога.
  У Євгенія крутилося в голові. Він здержував себе, щоб не плюнути в очі сьому безсоромному і жорстокому чоловікові, щоб не вхопити його за горло і не задушити або не викинути непе вікно. Його лице горіло стидом.
  - Боже мій! І отак жиють люди! - ледве промовив він.
  - З жінками треба круто держатися, - навчав його Стальський
  - Треба проявляти характер, треба брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас. Не обурюйтеся так дуже, пане меценас. Видно ви мало знаєте секретів подружого життя. Є такі, що живуть ще гірше, а головно, живуть брутально, б'ються, гризуться день у день.
  А ми що? Раз сказавши собі, що з нас не пара, живемо собі ніби разом про людське око, а на ділі зовсім окремо одно від другого.
  - Пане, не брешіть! - роздразненим голосом буркнув Євгеній
  - Ви живете собі по своїй волі, се так, але її держите в повній неволі під доглядом.
  - Бо жінку треба держати під доглядом. У неї курячий мозок, їй аби що-небудь, і готова наробити таких дурниць, що десять розумних чоловіків не висьорбають того скандалу.
  Євгеній махнув рукою на сю логіку.
  - Ну, та пора нам на спочинок. Ніч коротка, а у мене завтра робота.
   Стальський глянув на годинник, а потім, не встаючи з софи, промовив:
  - Позвольте, пане меценас, що я положуся ось тут і передрімаюся у вас. Мені додому досить далеко, а тепер у нас по вулицях не дуже й безпечно. Я вам не заваджу, постелі мені не треба.
  - Що ж, ночуйте. Подушка і ковдра у мене знайдеться. 
  - Але ж дякую, дякую! Я й так можу.	
  Євгеній приніс йому подушку й ковдру.
  - О, спасибі! - мовив Стальський. - І знаєте, зробите християнське діло. Моє власне балакання сьогодні і пригода з тим божевільним Бараном троха роздразнили мене. Якби я тепер прийшов додому, то прийшов би дуже злий. А в таких випадках я буваю зовсім ungemiitlich.[недобродушний -- нім]
  Знаєте, коли отак пізно прийду додому а маютроха в голові або злий              чого, то не можу опертися покусі, щоб не скинути черевиків і в самих панчохах не піти тихесенько до спальні. Тихенько відімкну двері, ввійду досередини, огляну, чи нема де в шафі або під ліжком якого страху - з жінками треба все бути обережним! А коли вона досі не збудилася - часом спить твердо, то наближуся до ліжка, вхоплю за ковдру і одним енергічним рухом стягну її з ліжка на землю. Вона схопиться зі сну, мов укинена нагло в воду, зривається на ноги, в першій хвилі не знає, то сталося, потім побачить мене, як стою край ліжка зо свічкою в руці, і на її лиці виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоїть, мов задеревіла, мабуть, боїться, що я колись отак заріжу або задушу її. І стоїть отак, жде мойого руху і збирає дух у груди, Щоб крикнути. А я постою, постою, полюбуюся її жахом, а потім відвертаюся і йду спати. А коли, буває, застану її двері защеплені зсередини, то стукаю, поки не збудиться і не відчинить; тоді ввійду, огляну все в покою, мов у тюремній казні, і вийду, не мовивши ані слова. І знаєте, отсі мої відвідини, мабуть, дуже немилі їй; на них вона найдужче жалувалася ксьондзові-пробо-щеві, а сей почав доказувати мені, що се не християнське поступування. Ну, йому про се ліпше знати, ніж мені. Я не раз доказував йому, що воно не підпадає під юридичні параграфи. Але він тілько очі підносив до неба, охав та все своє товк:
  «Пане Стальський! Пане Стальський! У вас нема християнської душі».
   От тим-то я й кажу, що, даючи мені сьогодні нічліг, ви захорони-те мене від одного такого нехристиянського вчинку, бо я сьогодні в такім настрою, що мав би до нього скажену охоту.
  Євгеній, не дослухавши сього оповідання, вийшов до своєї спальні і замкнувся в ній, немов боявся, щоби сей нелюд не хотів і супроти нього вночі сповнити свойого нехристиянського вчинку. Він не міг заснути сеї ночі ані на волос.