XL

Невесело заповідалася зима для Шнадельського. Не то, щоб він робив собі що-небудь із напучувань пана президента і з його ради «присісти фалди». Але стріча його з Євгенієм мала інші неприємні для нього наслідки. Зерно сумніву, кинене Євгенієм у селянські душі, почало, хоч помалу, сходити. Селяни, яких понатягав Шнадельський, хоч не зневірилися відразу в його адвокатські здібності, зробилися однако ж значно скупіші на гроші, почали зразу чемно, а дедалі чимраз остріше допоминатися залагодження своїх справ. Шнадельський мусив брехати, викручуватися, але ті брехні робили чимраз менше вражіння. Дійшло до того, що деякі селяни почали лазити по судах, допитуючися, що зробив «пан адукат Шнадельський» з їх справами, і тут довідувалися, що ніякого адуката Шнадельського в суді не знають і що, коли вони пану Шнадельському подавали які гроші за ведення своїх справ, то се пропащі гроші і треба їм домагатися від нього їх звороту або позивати його до суду. І справді, на Шнадельського посипалися «багательки» від оциганених ним селян, але він сміявся з них. «Тікай, голий, бо тебе обідру!» - се був зміст тої філософії, якої він держався в таких справах. Але діло почало дедалі робитися ще неприємнішим. Особливо ті селяни, що подавали йому значніші суми грошей на увільнення своїх синів від великої бранки і потім за се потерпіли судове слідство, почали присікуватися до нього. Се були переважно люди маючі, впливові по селах; вони тепер були певні, що Шнадельський мав їх за дурнів і що їх гроші пропали. До суду жалуватися вони не йшли, але з різних сіл почали до Шнадельського доходити погрози, щоб не важився показувати ока в тім а тім селі. Шнадельський ще сміявся, поки в однім селі його не спіткала немила пригода. Він сидів у коршмі за столом і власне велів своїм звичаєм дати другу кварту горілки для купи селян, що, обступивши його, пили, гомоніли і слухали його балакання. Шнадельський говорив про «хлопську кістку», про конечність не вірити нікому, крім цісаря, про здирства панів, попів і адвокатів, коли нараз до нього наблизився якийсь здоровенний і, очевидячки, сильно п'яний парубіка і промовив з п'яним усміхом:
- А потрактував би-с, пане, і мене порційкою, Бог би тобі здоровля дав!
-І овшім, побратиме, і овшім! - мовив Шнадельський і, взявши фляшку, налив чарку і подав її парубкові.
- Ваше здоровля! - мовив сей, вихилив чарку одним духом і наставив іще раз. Шнадельський налив, приговорюючи:
- Люблю таких лицарів. Схоче чого, то не ховається поза піч, як відданиця від парубка, але скаже просто в очі.
- Га, га, га! - зареготався парубок, випивши другу чарку. - Ваша правда, пане! Я такий. Що на серці, те й на язиці.
- Так і роби! - заохочував його Шнадельський.
- І роблю так. Ось і з вами. За те, що ви добрий пан і не пожалували для мене - га, га, га - двох порційок, велике вам спасибі! А за те, що ви у мойого стрика видурили тридцять срібла за тоту бранку - а він корову продав від малих дітей, а вам гроші дав, а ви з него насміялися і ще потім його, як злодія, у ланцюгах до міста водили, по судах тягали, за те, паночку, ось вам раз! А ось і два! І ще раз!
І парубок, замахнувшися, вцілив своєю долонищею Шна-дельського в лице раз, і другий, і третій. Шнадельського обілляла кров, він, мов сніп, повалився під шинковий стіл, і парубок з п'яним криком кинувся на нього. Ледво-не-ледво інші присутні здужали оборонити Шнадельського і віддати в руки шинкареві, що, протверезивши його, сховав у своїм ванькирі, а ніччю своєю фірою відвіз до Гумниськ.
Ся пригода і погрози селян значно остудили запал Шнадельського до «хлопської кістки». Він мусив залишити свої грабівницькі поїздки по селах і почував з жахом, що його чекає непочесна будущина покутного писаря, того, що то по шиночках за кварту горілки, три гальби пива, пачку тютюну або за кілька шісток грішми пише людям скарги, рекурси, подання та супліки, зносить пияцькі пестощі і наруги і залежить від ласки кождого судді і кождого ад'юнкта, що може відкидати всі його вироби або навіть покарати його за покутнє писарство. Він був молодий іще, амбітний, бажав життя і його радощів, але давно відвик добиватися їх простою, чесною дорогою. Тепер почало йому робитися тісно на світі, як рибі, зловленій у сіть, і він чимраз частіше роздумував над способами, як вийти з сього прикрого положення.
Здавна, ще коли його прогнали з суду, він носився з думкою виїхати до Америки, і ся думка не покидала його й досі. Але як виїхати? Без шеляга при душі не рушиш і з місця, а їхати на те, щоб, ставши на місці, опинитись без шеляга при душі, се ж значило їхати ще на гіршу біду, на важку працю, якої Шнадельському страшенно не хотілося. Ні, вже як їхати, то з добре наладованою мошонкою, щоб там, у краю доларів, було о що руки зачепити. Відки і як узяти гроші для сеї цілі, се йому було байдуже. Зразу він думав, що йому удасться натуманити потрібну суму в селян, але ся надія ошукала його. Що ж тепер?
Був час, коли він думав запомогтися повітовими грішми і в тій цілі заскакував коло пана маршалка, маючи надію через нього одержати місце касієра при котрій-будь повітовій касі. Але президент суду остеріг маршалка, щоб не допускав до скандалу, і Шнадельському дали зрозуміти, що наразі всі посади при касах повітових обсаджені, а маршалок додав від себе, що про якесь місце для нього можна буде подумати аж по доконаній реформі кас. Таким робом і Шнадельський був заінтересований у тім, щоб реформа доконалася якнайшвидше і щоб опозиція против неї затихла. Через те фаф Кшивотульський, що так собі, для концепту, взявся вести опозицію, був для Шнадельського ворогом, і він пильно мишкував у його маєтності, поки не винайшов поліно, яке можна би було в саму пору кинути графові під ноги.



XLI

Справа була ось яка. Граф Кшивотульський, хоч любив опозицію і промовляв популярно, причисляв себе до консерватистів і негативно дивився на всякі реформи, починаючи від знесення панщини. Він усе ще стояв на тім, що знесення панщини зруйнувало панів матеріально, а хлопа морально, що хлоп без панської опіки мусить згинути, що пан - одинока натуральна для хлопа інстанція і в господарських, і в громадських, і в судових справах. Граф Кшивотульський не признавав ані нових судів, ані нової процедури, ані нового карного порядку. «Одинокий параграф, пригідний для хлопа - бук», - говорив він, доказуючи, що ані арешт, ані грошові кари не відповідні для селянина. Він жив і досі в традиціях давнього патримоніального порядку і дуже любив, коли з села люди приходили до нього, просячи розсудити їх справи; такі «вірні піддані» були у нього добре записані і мали ласку в дворі: чи зайву купу дров із лісу, чи шматок облога під пасовисько, чи яку-небудь іншу полегшу вони діставали перші. Та виходило й навпаки: граф любив відразу виконувати свої присуди, а присуд на винуватого звичайно випадав: канчуки. Отже, трафилося, що покараний почував себе покривдженим і йшов до суду жалуватися не тільки на свого супірника, але й на графа-суддю. Правда, в суді звичайно приймали такі скарги сміхом, з уданим спочуванням випитували селянина, чи дуже боліли його графські канчуки, чи фаф бив власною рукою, чи він не зголошував рекурсу против засуду і виміру кари і чи добровільно йшов до фафа судитися. На тім справа й кінчалася і для фафа не мала ніяких неприємних наслідків.

Та ось сталася справа трохи інакша. Два селяни в графовім селі посварилися. Один, покривджений, пішов до графа на скаргу і попровадив свідків. Граф вислухав справу і післав по противника, та сей заявив, що графського суду не признає і до двора не піде. Се страшенно обурило графа. Він в супроводі своїх гайдуків сам пішов до оскарженого і, заставши його на подвір'ї, велів простягти його і власноручно вліпив йому двадцять і п'ять канчуків. Може, й се було б увійшло графові насухо, бо селяни в його селі були загукані і знеохочені до судової правди, та трафилося так, що в ту саму пору нагодився в селі Шнадельський. Сей відразу зрозумів, що з тої справи «можна щось зробити», написав іменем побитого донесення до прокураторії за публічне насильство, зневагу і тяжке ушкодження тіла, велів селянинові засвідчити через лікаря одержані побої і долучити те свідоцтво до подання, а сам скочив із сею новиною до пана маршалка. І маршалок зрозумів важність факту і, не гаючись довго, поїхав до міста і подався просто до президента суду. Президент знав уже про справу графа Кшиво-тульського і, коли маршалок в часі розмови натякнув злегка на неї, він не скрив свойого невдоволення.
- Дуже прикра справа! Дуже прикра справа! - повторяв він, морщачи чоло.
- Тим прикріша, що не можна її затушувати, - докинув маршалок.
- Не можна? - живо кинувся президент.
- Не можна, пане президенте. Народ дуже обурений, усюди ні про що не говорять, як тілько про самоволю графа. А вдодатку маємо в повіті літерата: готов підхопити сю справу і знов осмару-вати нас у Відні.
- Ах, так! - мовив президент і задумався. Се було якраз по другій Євгенієвій кореспонденції, і пан президент мав іще в свіжій пам'яті всі ті клопоти, яких наробила йому перша. Та, з другого боку, думка - тягати до суду і кримінально карати пана графа Кшивотульського видалася йому чимсь таким диким та нечуваним, що він по хвилі з зачудуванням і острахом видивився на пана маршалка.
- Але чого ж хочете? Чи маю карати пана графа як простого злочинця?
Маршалка забавляло заклопотання пана президента.
- Ну, думаю, пан президент ліпше від мене будуть знати, що з ним зробити. Я думав би тілько одно: перевести слідство і нагнати пану графові троха страху. А там- буде вже діло практичного розуму і світлої прокуратори, як повернути справу. Але затушовувати справу перед слідством я вважав би дуже непорядним.
Президент згодився на се. Почалося слідство, і вельможний граф Кшивотульський мусив раз, і другий, і третій їздити до міста і ставитися для переслухів у слідчого судді, вислухувати довгенькі виклади про приписи обов'язкового тепер закону, що були для нього чимсь нечувано новим і незрозумілим, і вкінці зупинитися перед загрозою: засісти публічно на лаві оскаржених і відпокутувати за свої патріархальні погляди кількома місяцями в'язниці. Все се була для нього страшно неприємна справа, тим неприємніша, що, дякуючи заходам маршалка і Шнадельського, вона у всіх дрібницях була голосною в повіті і всюди збуджувала живі розмови, спочування з одного, насміхи, радість і кпини з другого боку.
Коли таким робом каша була заварена і маршалкові здавалося, що його противник скрушів достаточно, він приступив до виконання свойого плану. Одного дня граф Кшивотульський, що від часу нещасного слідства нікуди не виїжджав і нікого чужого не бачив у себе, був дуже зачудований, бачачи, як на його подвір'я заїжджає звісна йому чвірка пана маршалка, а з карити висідає вдягнений у шубу сам пан маршалок. Граф повітав свойого противника чемно, але холодно, а маршалок, не гаючись довго, виявив ціль свойого приїзду.
- Я вважав конечним заявити коханому графові свою пошану і симпатію, - мовив він солоденько. - Безглузді язики силкуються розгородити нас тернами всяких поговорів, але ми оба стоїмо занадто високо, щоб та піна могла досягти нас. А щоб відразу прийти до цілі моєї візити, - дарує коханий граф, що я тілько на хвилиночку, страшенно занятий! - так ось вона. Буде коханий граф ласкав відвідати мене 4 грудня в моїм домі. Святої Варвари іменини моєї пані... надіюсь невеличкого, але дібраного товариства... Правда, можу числити на коханого графа?
- Але ж, пане маршалку...
- Ніяких «але», коханий сусідо/ Ніяких «але»! Ся просьба не стілько від мене, скілько від моєї магніфіки, а їй коханий граф чей же не відмовить.
- Га, коли так... - нерадо згодився граф.
- Так, так, коханий графе. Прошу, дуже прошу. І від себе. Обоїм нам дуже залежить на твоїй присутності.
«Га, лис! - міркував собі граф по від'їзді пана маршалка. - Який інтерес може він мати в тім, щоб так лащитися коло мене? І то власне тепер? І видумав мене загачити своєю Варварою! Досі в таких нагодах завідомлював білетиком, а тепер бух! Чвіркою парадує. «Обоїм нам дуже залежить...» Гм, чую в тім якусь спекуляцію, але яка вона, не можу зміркувати. Ну, та вже сяк чи так, дав слово, то мушу додержати».



XLII

Іменини пані маршалкової мали бути сімейним празником незвичайної важності. Щоб гідно відсвяткувати його, пан маршалок зважився зробити невеличку фінансову операцію: позичити у одного з Готтесманів пару тисяч, обігнати ними кошти празника, а з решти, яка би лишилася, викупити кілька дрібних «паршивих» векселів і сплатити проценти залягаючих довгів, бодай ті, яких задавнення грозило найбільшими прикростями. Першу часть сього плану він виконав без великої трудності: по кількаденнім намислі жид гроші дав. Але коли прийшлося сплачувати векселі і проценти та виробляти деякі пролонгати, показалося, що, крім двох чи трьох зовсім дрібних векселів, усі інші були вже перепродані. Пан маршалок аж задеревів, але лаяти жидів, докоряти їм, грозити - не придалось ні на що: кождий жид заслонювався тяжкими часами, браком гроша, неможливістю довше чекати... Кому продано вексель - навіть сього не міг довідатися пан маршалок. Сей продав у конторі, другий якомусь агентові, інший якомусь незвісному пану. Се відкриття було для пана маршалка мало чим приємніше від чуття деліквента, якому закладають петлю на шию. Він догадувався, що жиди брешуть, що знають добре, в чиїх руках находяться його векселі і довжні записи, але видушити від них назву сього таємного свойого ворога не міг.
Небезпека задля своєї таємничості видавалась йому ще грізнішою, ніж була на ділі, і його кидало то в жар, то в холод при самій думці, що першого-ліпшого гарного дня, от хоч би в сам день празничних іменин його магніфіки, до його двора може заїхати секвестратор і опечатати та взяти під свій заряд усі його добра і достатки. Він не говорив нікому про ті свої побоювання, але того дня не важився видати ані цента на вина, матерії і ласощі, потрібні для сімейного празника. Позичені у жида гроші пекли його, видавались неначе коротенькою проволокою, якою продовжено реченець виконання смертного присуду. З грішми в портфелі він

вернув додому, сам мов отроєний, і, не говорячи нічого, віддав гроші жінці, нехай сама робить із ними що знає.
Пані маршалкова не дуже допитувалася про психічний стан свойого мужа: се була дама практична, не заражена ніяким чутливим романтизмом. Одержавши гроші, вона енергічно занялася приготуваннями до своїх іменин і лишила пана маршал -ка жертвою його гризоти та тривоги.
Бувши в місті на засіданні ради повітової, він здибав Шварца, що, знаючи про приготування до фамілійного празника, предло-жив вельможному панству свої услуги при всяких покупках і інших справах. Пан маршалок приняв його предложення з байдужним, сквашеним видом, немов сей празник був для нього гірким, як хрін.
- Пан маршалок мають якусь гризоту? - закинув налазливий бувший канцеліст.
- Навіть велику, - зітхнув пан маршалок і звірився Шварцові зі своїм клопотом.
- О, коли лиш стілько, - скрикнув сей, - то можу зараз служити пану маршалкові своєю інформацією. Панські векслі находяться в руках Ваґмана.
- Ваґмана! Тої п'явки! - скрикнув маршалок. - А відки ж ви се знаєте?
- О, я віддавна маю його на оці. Сей чоловік - причина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєї кривди. З одним львівським жидом він трактував про перепродання всього панського довгу, а сей знов обернувся до мене за деякими інформаціями. Відти я й довідався про те, що той вовк наострив свої зуби на пана маршалка. О, від нього можна надіятися всього найгіршого.
Пан маршалок знав се й сам і без Шварцового впевнювання, але не знав найважнішого: як захоронити себе від зубів сього вовка. Тож, відіславши Шварца з його услугами до пані маршалкової, якій просив не говорити нічого про сі прикрі довгові справи, сам він, ходячи по гарній маршалківській залі в будинку ради повітової, почав міркувати, що йому робити далі. Та нараз зупинився, на його лиці заяснів усміх, і він навіть ударив себе долонею по чолі. Гай, гай! Що за дивне сотворіння чоловік! Найближчі, най-натуральніші думки приходять йому в голову найпізніше! До найближчої мети мусить доходити крутими, далекими манівцями! Адже ж що може бути простіше, як конверсія всіх отсих векселе-вих довгів на одну позичку в будущій зреформованій повітовій касі? Йому, маршалкові, позички, хоч і як високої, каса не посміє відмовити. Значить, коби тільки якнайшвидше доконати реформи! А й ся справа була майже запевнена, опозиція Кшивотульсь-кого вже тепер дуже слаба, а по іменинах пані маршалкової, надіятися, й зовсім перестане існувати. Ліквідація обох існуючих кас - проста формальність, і перед Великоднем, у великім пості, можна буде позбутися отсього упиря, що морив його душу. Треба тільки ще одного: випросити у Ваґмана проволоку до того часу. І, роздумавши се, пан маршалок переждав, доки почало смеркати, і, одягши свою легку загортку, пішки, крадучись вулицями і пильнуючи йти так, щоб його ніхто не пізнавав, поспішив до Ваґмано-вого помешкання.
Ваґман приняв пана маршалка покірно, просив його сідати, а сам, стоячи перед ним, запитав, чим може служити? Пан маршалок усміхнувся на кутні зуби.
- Чую, що у вас мої векселі.
- Дещо є.
- Ви завдали собі праці скупити їх.
- Продавали, то я купував.
- Яку ціль мали ви, скуповуючи мої довги?
- Інтерес, прошу вельможного пана маршалка. Пан маршалок добра фірма, то чому ж не маю купити?
- І що ж думаєте робити з ними?
- Що маю робити? Надіюся, що пан маршалок сплатять. Адже папери добрі.
- Не бійтеся, пане Ваґман, свого підпису я ніколи не заперечу.
- Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз сплатити дещо?
- Бачите, пане Ваґман, дещо я міг би, але думаю, що ліпше буде все відразу. У вас там багато тих папірців?
- Буде на п'ятдесят тисяч, а може й троха більше.
- Отже, бачите, у мене накльована фінансова операція, що позволить мені сплатити все те відразу.
- Але коли?
- До Великодня найдалі. Можете до того часу переждати?
- Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hort die Gemutlichkeit auf[1]. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є ніякий інтерес. Але все-таки ліпше було би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.
- Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тілько прошу підождати, найдалі до Великодня.
- Що ж, пан маршалок знають, такі папери - то перелетні птахи. Сьогодні вони в моїх руках, завтра трафиться купець, і я продам їх, а тоді не можу ручити ні за що.
- Розуміється, пане Ваґман, розуміється. Я проти того нічого не говорю. Але дві чемності можете мені зробити.
-Які?
- Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть ніяких кроків до Великодня. До того часу надіюсь усе сплатити.
- Се можна. А друге?
- Друге те: як продасте кому мої папери, дайте мені знати, кому.
- Гм. Часом такий купець не бажає собі того. Пан маршалок глянув підзорливо на Ваґмана.
- Маєте нап'ятого такого купця?
- Та... наразі не маю. Але, може, трафиться.
- Га, робіть, як знаєте, - кинув недбало маршалок. - Але се перше обіцюєте мені?
- Нехай буде й так.
- І се преці можете обіцяти мені, що дасте знати, коли продаватимете мої папери.
- Нехай і так буде.
- Слово честі!
- На хайрем.
Пан маршалок подав Ваґманові ласкаво руку і вийшов геть.



XLIII

Іменини пані маршалкової відбулися гучно-бучно і гідно піддержували традицію «старопольської гостинності» дому Брикальських. З'їхалася мало що не вся шляхта з повіту, розуміється, з виїмками шляхтичів «mojzeszowego wyznania»[2], до яких пані маршалкова почувала сердечну антипатію. Приїхав пан президент окружного суду, також спеціально «доконче» запрошений паном маршалком. Вже над вечором прибув граф Кшивотульський бричкою, запряженою парою огнистих шпаків; хоч граф, він із опозиції іншим неутитулованим шляхтичам у повіті ніколи не їздив чвіркою.
Швидко по його приїзді розпочався обід. Господар і господиня заскакували коло нього, даючи йому до пізнання, що властиво на його приїзд ждали всі. До обіду покликано при ударі шостої. Графа Кшивотульського посаджено на чільнім місці, праворуч пані соленізантки. Ліворуч неї сів пан президент, а праворуч графа засів господар дому. Далі позасідала решта товариства - розуміється, самі «свої», гербові, nati et possessionati[3]. Другий стіл, для панських офіціалістів і менше видних гостей, був заставлений у офіцинах, а третій, для візників і двірні - в челядній. Пані маршалкова строго перестерігала звичаю і етикети. Перший стіл мав, по старому звичаю, мати дванадцять «дань», другий шість, а третій три.
Граф Кшивотульський і загалом сими часами був не в добрім гуморі, а побачивши президента між гістьми, скваснів до решти. Він сидів між господинею й господарем як сам не свій, піддержував розмову слабо, їв і пив мало, а на сердечне припрошування пані маршалкової відповідав чемно, але без того дотепу, який робив його звичайно душею товариства. Він почував, що його зваблено в лапку і що йому, мабуть, не втекти з неї.
Тим часом розмова при столі йшла оживлена, розуміється, зовсім не політична, про пси, коні і мисливські пригоди. Між п'ятим і шостим данням пан маршалок з найневиннішим у світі лицем запитав Кшивотульського, чи він перечитав уже нарис статуту нової, реформованої каси, розісланий усім членам ради повітової?
- Одержав і я сей елаборат, але подумав собі: шкода часу і атласу, - відповів граф.
- Однако я просив би конче коханого графа прочитати його,
- чемненько мовив пан маршалок. - І надіюсь, що прочитання розсіє ті упередження, які пан граф має до сеї реформи.
- Як то? Хіба сей новий статут лишає річ по-старому?
- Ні, навпаки, він поступовий, можна сказати, революційний,
- з усміхом мовив маршалок.
- Знаєш, коханий маршалку, що я ворог усякої революції.
- А таки надіюся, що тебе, коханий графе, наверну на сю, спеціально на сю революцію.
- Мусила б бути якась незвичайна.
- І є. Подумай собі, ми реформуємо властиво нашу, панську касу. То значить, переводимо будущу, спільну касу на статут теперішньої хлопської. Робимо її спільною для всіх у повіті, хто потребує кредиту.
- Хто найбільше потребує, той найбільше візьме, - байдужно втрутив граф.
- Розуміється, - потвердив маршалок, удаючи, що не зрозумів особистої алюзії. - А спеціальними параграфами означено maxima, до яких може доходити кредит для великої, а для яких для дрібної посілості.
- Нова кість незгоди, - знов байдужно втрутив граф, делікатно оббираючи удо печеної качки.
- Зовсім ні. Вони обчислені на основі дотеперішніх балансів. Зрештою при спеціальній дискусії можна цифри змінити. Ходить тілько о принцип. Адже дві повітові каси - се подвійна адміністрація, подвійний кошт.
- Се так.
- В усякім разі дуже прошу любого графа...
- Але ж розуміється! - перервав живо граф. - Се ж мій обов'язок переглянути статут.
- Ми не зрікаємось твоєї цінної опозиції, - з солодким усміхом мовив маршалок. -Навпаки, вона нам дуже пожадана, але почуваємо, що в основному питанні по нашім боці правда.
- Ну, маршалку, - мовив трохи уражений граф, - за кого ж ти мене маєш, думаючи, що я можу бути в опозиції проти справедливого проекту?
- А в такім разі ми погодимося! - радісно мовив маршалок і протягнув графові обі руки. Сей обтер пальці правої руки серветою і подав її маршалкові.
Обід помалу доходив до кінця. Коли подали індика, гостям поналивано шампана, і граф Кшивотульський підніс тост на здоров'я соленізантки, оздоби польського жіноцтва, господині повіту, пані маршалкової. Тост принято з ентузіазмом, граф поцілував руку господині, а за його прикладом робили се по черзі всі інші гості. Потім пішло морожене, цукри і фрукти, і тут маршалок у довгій цвітистш промові подякував усім гостям за честь, а обертаючися спеціально до графа, горячо славив згоду і єдність усіх найблагородніших і найповажніших людей у повіті, остерігав перед розладдям у їх рядах перед лицем ворога, що встає знизу і піднімає до бою проти сього острова ладу, традиції і цивілізації всі темні сили. І сей тост принято з великим одушевленням, а маршалок і граф кинулись собі в обійми.
Вже геть по дев'ятій гості повставали з-за стола. Дами разом з панею маршалковою пішли до її покоїв, а мужчини перейшли до кабінету пана маршалка на чорну каву і цигара. Пан маршалок ішов передом попід руку з графом.
- А що, коханий графе, твоя справа в суді? - запитав мов знехотя.
- А, - всміхнувся йовіально граф, - ось мій нинішній візаві, -і він, обернувшися лицем, говорив так, щоб чув його й президент, що йшов зараз за ними, - ось пан президент ласкавий хоче конче мене на старі літа впакувати до криміналу.
- Вільні жарти, пане графе, вільні жарти, - трохи заклопотаний, мовив президент.
- Ну, але скажіть, так, по щирості: се б була велика сатисфакція для вас, судовиків, посадити мене так з на місячок, на два, а?
Президент переборов своє заклопотання і приняв поважний вид.
- Пане графе, - мовив він, - тілько Бог знає, скілько клопоту наробила мені досі ся справа. Задля неї досі, - скажу се sub rosa[4], хоч се урядова тайна, - я був два рази у президента крайового суду і раз у намісника.
- Ов, а я й не знав, що Гриць Галабурда, - так називався побитий графом селянин, - така велика фігура, що його відворотною стороною цікавляться аж такі великі достойники. Чи не жадали фотографії?
- Отак пан граф завсіди! - сумно хитаючи головою, промовив президент. - Кілько разів можна було вбити сю нещасну справу, якби пан граф були лише хотіли насерйо!
- Я? Хіба я зачинав її?
- Ну, до певної міри так, - несміло мовив президент.
- Pardon, коханий президенте. Хлоп приходить до мене зі скаргою, я вислухую його і бачу, що справа ясна, як сонце...

- Дарують шановний граф, - перервав президент. - Справа зовсім не така ясна, а головно, пан граф не мали ніякого права судити її.
- Е, що там мені ваші писані права! - офукнувся граф і пустив величезний клуб диму просто в лице президентові.
- Перепрошаю, панове, - вмішався пан маршалок, - але мені здається, що дискусія зійшла на невластиву дорогу. Шановний пан президент сказав перед хвилею, що справа могла б бути залагоджена. Даруйте, що я вмішуюся в се діло, але мені, як і загалом усьому обивательству, безмірно залежить на тім, аби ся справа була залагоджена без скандалу. Се конче потрібне для поваги нашого стану, цілого повіту.
- І я нічого більше не бажаю, - додав президент.
- Так вільно спитати, як пан президент представляють собі її залагодження?
- Схотіть, панове, зрозуміти, - мовив, немов звиняючися, президент, - що я не можу попросту взяти і кинути справу під сукно. Вона занадто голосна, а вдодатку маємо тут у повіті кореспондента...
- їдовиту гадюку! - додав маршалок.
- При тім справа не в моїх руках. Слідство скінчене, акти має в руках прокуратор...
- Ну, хто хоче в горох, той уже знайде стежку, - буркнув граф. Президент закусив губи і замовк.
- Коханий президенте, - задобрював його маршалок, бачачи, що графова увага болючо діткнула його, - прошу не переривати собі. Ми цікаві знати, який можливий вихід із сеї справи. Я не сумніваюся, що наш любий граф зробить усе що зможе, щоб задовольнити вимоги права.
- Вихід тут дуже простий, - мовив успокоєний президент. -Панове, знаєте старий правний аксіом: Wo kein Klager, da kein Richter[5]. Хоча в сьому випадку скаргу веде прокураторія, але я не сумніваюся і готов зі свого боку зробити все що зможу в тім напрямі, щоб вона відступила від оскарження, коли тілько первісний покривджений зажадає того.
- Грицько Галабурда! - скрикнув граф. - А що, чи не казав я, що він тут головна особа.

- Беру на себе Грицька Галабурду, - мовив маршалок, - і надіюся ще завтра доставити його з такою заявою до прокураторії.
Граф Кшивотульський витріщив очі.
- Добре би було, - мовив далі президент, - якби із громади покривдженого явилася депутація у прокуратора і в мене і зложила свідоцтво...
- І се беру на себе! - поспішно мовив маршалок.
- Ну, а нам нічого більше й не треба. Але якусь опору, якесь покриття мусимо мати.
- Коли лиш сього вам треба! Се ж при тій популярності, яку має наш коханий граф, найлегша річ у світі. Що, любий графе, не маєш нічого против того, щоб я взяв сю справу в свої руки?
Граф мовчки подав руку йому, а потім президентові. Всі три панове поєднались. Се поєднання запечатало справу реформи повітових кас і справу Гриця Галабурди. Хлопських 80 000 з[оло-тих] р[инських] мали без опозиції піти на латання дір у кишенях пана маршалка, Гриць Галабурда мав замість покарання свого кривдника задовольнитися кільканадцятьма ринськими «баса-рунку», а в повіті мала відтепер панувати примірна єдність між «найблагороднішими і найповажнішими людьми», репрезентантами блискучої традиції і цивілізації.



XLIV

Баран сидів у своїй комірці і грівся. Комірка, перероблена з колишньої дривітні на помешкання сторожа, була маленька, збита з дощок і обліплена глиною, з одним віконцем на подвір'я. Невеличка залізна піч давала більше диму і чаду, ніж тепла, а надворі був здоровий мороз. Віконце було ціле покрите ледом і інеєм, що не хотів таяти навіть тоді, коли в печі горів огонь і вона внизу була майже червона. Баран мерз по ночах, спав накритий усіма лахами, які тільки були у нього в хаті, і нагрівався тільки надворі при роботі. В його хатчині, бачилось, мороз звив собі тривке гніздо, кидався йому на шию при самім вході і, чим далі в ніч, тим тісніше тулився до нього, проймав його до кості. Навіть поблизу розпаленої печі сей упертий мороз відчіплявся від нього лише з одного боку, не перестаючи грозити другому. Ніколи ще зима так не докучала Баранові. Він крав дрова, тріски а навіть стару дерев'яну посуду від усіх партій, весь день тільки за тим і нипав, щоб роздобути дрівець, і топив у своїй ненаситній печі, топив до пізньої ночі і грівся, проганяв упертий холод, що своїм дотиком будив у його тілі непереможну дрож.
І сьогодні він сидить і гріється. В печі догоряють якісь опилки, лати з сусідського паркана і скалки з якоїсь розбитої коновки -худа страва для ненаситної залізної почвари, що, розпечена внизу, нагорі ледве тепла і грозить швидко вистигнути та лишити його над раном на поталу тріскучому морозові. Пізно вже, на міськім ратуші вибила десята. Та проте на вулицях іще рух і гамір. Сьогодні святий Сильвестер, кінець року, а міська людність, особливо середній стан, обходить сей день празнично. Не так день, як вечір. Стрічають новий рік. У кого сім'я, той в крузі сім'ї; дехто у знайомих. А в кого сім'ї нема, той шукає кавалерського товариства і стрічає новий рік у пиварні, в каварні або в інших веселих місцях. А що в урядничім світі таких бурлак багато, а не один, і жонатий волить забавитися в кавалерській компанії, ніж при домашніх ларах і пенатах, то й не диво, що по міських вулицях сеї ночі людно і шумно, тут і там проходять купки панів у футрах та теплих загортках, голосно розмовляючи, ще голосніше регочучись, деколи навіть затягаючи пісень, що по кількох нотах уриваються, та скриплячи чобітьми по твердім замороженім снігу, що за дня встиг покрити землю досить грубою пуховою периною.
Баран тулиться як може найближче до печі і ловить вухом ті уривані гуки, які доходять із вулиці в його комірку. Ті хвилі далекого, чужого і майже незрозумілого йому життя не цікавлять його. Він відмахується від них, мов від налазливих мух, занятий своїми власними турботами.
- О ні, мене не здуриш! - говорить він з дивним усміхом маніака, обертаючись не то до печі, не то до якогось незримого розмовника. - Ні, я вже що бачу, то бачу. Хоч ти притаївся, удаєш дуже зайнятого, чинишся Святим та Божим, але я бачу все, бачу і розумію. Кожде твоє слово розумію. Ти думаєш, що я не знаю, про що ти розмовляєш із тими хлопами, з тими попами і жидами, замкнувшися там, у своїм покою! О, паничу, замикайся хоч на сто колодок, - мене не здуриш. Навпаки, небоже, навпаки! Се якраз свідчить против тебе. Се ти сам себе зраджуєш. Я чую, час твого панування надходить, і ти готуєшся виступити. Смійся, смійся! А сам твій сміх зраджує тебе. Сам твій сміх говорить мені виразніше, ніж би могло сказати сто язиків.
Він озирнувся, замовк і пильно прислухувався до веселих викриків, п'яних пісень і голосних кроків там, на вулиці. Його чоло зморщилося, на ньому нависла хмара.
- У-га! Скрип-скрип! Скрип-скрип! - передразнював він якось злобно і гірко. - І ночі їм нема. Чи завтра весілля, чи страшний суд, вони байдуже собі. П'ють, регочуться, співають. У канцеляріях сидять, судяться, гроші зичать, балі справляють. Мов і ніде нічого. Мов і не догадуються, що конець надходить, що за день, за два всьо переміниться. Всьо, всьо! Сонце зійде з заходу, води потечуть догори, порядок світу захитається. А він на огнянім возі виїде на високу гору... А його голос залунає, мов грім. А його слуги розбіжаться на всі кінці світу приводити всіх до присяги. Всіх до присяги йому, ворогові, антихристові. А перед присягою кождий мусить зламати хрест, потоптати причастя, виречися Бога... А по присязі кождому випалять на чолі знак антихристів. А хто не захоче присягти, того на муки... на катування... на смерть...
Баран говорив швидко, вперши очі в темний кут. Маленька лойова свічка, що стояла край постелі на баняку, оберненім догори дном, і була приліплена до нього власним лоєм, коптіла, нагорівши; її світло тремтіло, і Баранова тінь на супротилежній стіні також тремтіла. А Баран глядів у кут і говорив голосно, задихаючись, і сам почував чимраз більший страх від своїх слів. Його очі робилися недвижні, в них загорялися іскри якогось непевного, дикого огню, а руки, простягнені довкола печі, стискалися в кулаки, то знов випручувалися, мов силкуючись ухопити щось невловиме. Він дико зареготався.
- Га, га, га! Що їм то значить! Хіба вони й без того не служать йому? Хіба вони всі не є з чортом у змові? їм не страшно приходу антихриста. Вони, певно, не спротивляться його покликові, підуть за ним, аби лише кивнув, поцілують його, і приймуть його печать, і будуть служити йому, як служили досі. Тим-то вони тепер такі веселі. Бачать знаки на небі й на землі, а веселі. П'ють, регочуться, співають. А деякі, може, й знаків не бачать. Посліпли, родились і живуть із зажмуреними очима. Здається, що дивляться, ходять, гроші лічать, читають, а того, що найважніше, що найстрашніше, того не бачать. Від чого душа тремтить, і кров у жилах стигне, і волосся вгору встає. Страшних божих знаків не бачать. А може й бачать, але так, як теля нові ворота: витріщаться, вибалушать очі, постоять та й підуть далі, не зрозумівши, що воно й до чого.

Баран опустив голову і засумувався. Його idee fixe[6], недалекий прихід антихриста, бушувала в його душі, приймаючи найрізніші форми і напрями. Зразу він щодня в полуднє ходив як вартовий попід Євгенієві вікна. Потім покинув се - без намислу, але так якось забувши, і взявся щоночі оббігати всі стежки і корчі міського саду, шукаючи там похованих помічників та прислужників анти-христових. І се заняття він покинув по двох-трьох тижнях, а зате знайшов собі інше - бігати щоранку на рогачку і визирати з високого берега за мостом, чи не надходять антихристові полки, які, здавалось йому, якраз сим шляхом повинні надійти одного ранку і завоювати місто. Він бігав так досить довго; ані сльота, ані перші морози не спиняли його. Розуміється, що від часу тих пошукувань за антихристом і його помічниками він щораз більше занедбував обов'язки своєї служби, але се йому було байдуже. Страшні образи антихриста і близької катастрофи ані на хвилю не покидали його, а кожда стріча з Євгенієм наповняла його переляком, кидала в дрож. Він робився весь жовтий, кулився і мовчав уперто; та загалом силкувався якнайрідше стрічати Євгенія, тільки потаємно, здалека слідив ненастанно за кождим його кроком.
Але тепер, отеє вже від кількох тижнів, він покинув бігати за рогачку. Недалека катастрофа в його уяві приняла інші форми і в іншім напрямі попихала його хору волю. Йому здавалося, що конче треба остерегти тих невидющих, безтурботних людей, що, може, й не раді би йти на службу антихриста, але не готуються до боротьби з ним тільки з вродженої сліпоти або з недогадливості та недбальства. В його голові чимраз сильніше вкорінялася думка -отворити очі тим людям, розбуркати їх із їх безжурності, вказати грізну небезпеку. Як се зробити - він про те не думав, але сама думка щоночі вертала до його голови, стукала в ній, мов хробак у стіні, і набирала неперепертої сили.
- Ні, не можна се так лишити. Щоб пекельний цар так і хапнув їх усіх, мов сонних? Ні, ні, гріх мені буде, коли допущу до сего. Розбуджу їх! Натуркаю їм до уха! Нехай знають, нехай готуються! Нехай продруть очі, нехай бачать, яка страшна пропасть перед їх ногами. Я знаю, йому се буде не в лад, але що мені до того? Велить мене вхопити, мучити, дерти зі шкіри, палити на терновім огні... Ну, і що ж? І нехай! Я готов! Але не позволю йому таємно вскочити в місто, як вовкові в кошару. Гай же! Гай же! До діла! Крайня пора! Не знаємо дня ні часу, коли прийде злодій, тож годі отягатися!
І, весь тремтячи з внутрішнього зворушення, Баран устав, надяг на себе, що мав найтеплішого, і вийшов зі своєї комірки, загасивши недогарок свічки. Надворі було ясно, місячно; сніг на подвір'ї іскрився синявим фосфоричним блиском. Баран почав сквапно шукати чогось очима. В куті коло його комірки була шопка, прибудована до стіни тої самої комірки. В тій шопці стояла велика балія, обік неї лежали два праники. Баран узяв із бантини свій грубий шнур, яким носив дерево з пивниці для партій, почепив балію за вуха і зав'язав собі на плечі, так що її дно стирчало перед ним, мов великий круглий тарабан, а взявши праники в обі руки, вийшов хвірткою на вулицю.
На годиннику вибила одинадцята. Найближчі вулиці, облиті місячним світлом, були пусті. Де-де на розі вулиці блимала жовтавим світлом лампа. Де-де в шинках світилися вікна, і відтам лунали крики та співи; далеко по передмістях переливалися голоси померзлих колядників, що попід вікнами за цента витягали звісну щедрівку:

Nowy rok nastaje,
Ochoty dodaje - hej nam, hej!
Koleda, koleda, koleda!

І разом з останнім ударом годинника понад сонним містом залунав дивний туркіт - глухий та зичний, мовби по нерівній каменистій дорозі їхав важкий віз, а на ньому була величезна порожня скриня. Туркіт ішов зразу повільний, міряний, два удари і пауза, два удари і пауза, мов важка їзда по грудді. Але ось Баран вийшов на ринок, виметений від снігу, гладко утоптаний, і пішов скоріше, а рівночасно його руки швидше замахали праниками, густіше заторохтіли удари, мов величезні градові зерна по новім дасі. Тра-та-та-та! Тра-та-та-та! Чимраз дужче, голосніше. Гуркіт котився по гладкій ледовій площі, хвилював у чистім морознім повітрі, бив до замерзлих вікон, аж шиби дзеленькотіли, вбігав до домів, будив зо сну сонних, наповняв тривогою серця веселих, що в товариствах дожидали нового року. Наглий гуркіт грому не був би дужче перелякав їх. «Що се таке? Що сталося?» -виривалося з усіх уст. Дами блідли, мужчини тислися до вікон, вибігали на балкони, хапали загортки і виходили на вулицю. Ціле місто стрепенулося, затривожилося. Навіть п'яні співи і крики по шинках та каварнях замовкли. На передмістях тут і там пси обізвалися глухим виттям, відкликаючися на дивний туркіт, що лунав чимраз частіше, дужче, страшніше серед ясної, розіскреної ночі.
- Що се таке? Горить десь? Напад якийсь? - чути було з різних боків голосні поклики. По вулицях зчинився рух. Одні бігли туди, другі сюди, бо одним здавалося, що се тарабанять там, а інші шукали джерела сього гуркоту в іншім боці.
Два поліціянти з міської поліційної стражниці перші побачили Барана з балією і праниками і скочили до нього.
- Ти що робиш? Стій! - закричали вони на нього здалека. Баран не оглядався. Ішов і тарабанив щосили. В його голові
засіла думка, що мусить, отак тарабанячи, обійти три рази довкола ринок, потім обійти костел, пройти здовж головну вулицю, а потім боковою вулицею вернути додому. Чому якраз так треба було зробити, сього він не знав, але власне се мав собі за обов'язок.
- Стій! Хто ти? -кричали, доганяючи його, поліціянти. Баран не втікав, але й не ставав. Тільки руки його забігали
швидше, удари по дні балії заторохтіли з більшою силою.
- Се Баран! - мовив один поліціянт, догонивши його і заглянувши йому в очі.
- Ти що робиш, Баране? - крикнув другий поліціянт.
- Буджу, буджу, - глухо мовив Баран.
- Кого будиш?
- Усіх, у кого є уха, у кого душа жива.
- Та пощо?
- Щоб не спали. Щоб стереглись.
- Чого їм стерегтися?
- Ворог близько. Ворог надходить.
- Який ворог?
- Ворог на огнистім возі. Буде ходити в повітрі. Його голос як грім. Його слуги будуть печатати його печаттю всіх прихильних йому. Його...
Дальші слова заглушило громове торохтіння праників.
- Чи ти вдурів, Баране? - кричав поліціянт. - Дай спокій! Пана старосту будиш.
- Ви самі посліпли і поглухли! - ревів у відповідь Баран, не перестаючи тарабанити. - А я свою службу роблю. Буджу всіх. Уставайте, не спіть, бо ворог близько!
- Але ми арештуємо тебе.
- Не смієте! Руки відніме тому, хто доторкнеться мене. Мене Бог послав. Я з Божого розказу, а ви що? Кому служите? Антихристові!
Поліціянти, прості собі передміщани, при тих словах почули острах і почали хреститися. Гуркіт Баранових праників видався їм тепер чимсь грізним, віщим, і вони стали мов стовпи, не сміючи ані арештувати, ані спиняти Барана. Сей, бубнячи щосили, пішов далі.
На поліціянтів наскочила купа нічних бурлак, що з шумом і голосними розмовами йшли на погоню за тарабанщиком.
- Що се? Хто се бубнить? - загомоніли вони.
- Баран, сторож Баран, - відповіли поліціянти.
- Та що він, здурів?
- Здурів.
- Та чому його не замкнете, не арештуєте?
- Та за що?
- Але ж він ціле місто зо сну збудить.
- Ну, та що з того?
Але між компанією знайшовся комісар від староства, і сей зараз підніс голос:
- Зараз його арештуйте! Що ви тут балакаєте дурниці! Поліціянти, пізнавши його, салютували.
- Прошу пана комісара, він, очевидно, має напад своєї слабості.
- Зв'язати його! Нехай не робить галабурди по місті.
А інші з компанії вже пустились наздогін за Бараном, кричачи:
- Лапай! Тримай!
Сі окрики підняли ще більшу тривогу. З різних кутів, з шинків, вулиць і балконів залунали окрики: «Лапай! Тримай! Злодії!» З різних сторін чутно було голосні кроки по замерзлім снігу, лускіт дверей, скрип хвірток, гавкання і виття псів -піднявся такий гармидер, що майже глушив собою невгавне торохтіння Бараново-го тарабана. До того ще небо, перед хвилею ясне, почало насуплюватися хмарами, а одна з них, сіра, величезна, моментально закрила місяць. Не минуло кілька хвиль, а ціле місто потонуло в пітьмі, тіні пожерли контури вулиць і домів, тільки сніг під ногами блищав синюватим фосфоричним блиском. Здавалось, немов розбурхане, розполохане місто нараз прикрито чорною
плахтою. А під тим чорним покривалом ще дивоглядніше лунали то п'яні, то тривожні крики, стук кроків, виття псів і голосніше над усе - сухе та часте торохтіння праників по балії.
- Лапай! Тримай! - гомоніли голоси з усіх боків ринку. Та Баран раптом змінив свій план і скрутив з ринку в одну з тих тісних бокових вуличок, які густо моталися поміж брудні та без плану будовані жидівські камениці. Крики на ринку, мабуть, перелякали й його, бо він, сам не знаючи чого й пощо, пустився бігти, не перестаючи, проте, тарабанити. Лиш часом, коли духу у нього не ставало, а руки мліли, він зупинявся десь у темнім куті, спочивав на кілька хвиль, а потім біг далі.
- Тут він! Тут він! Ось тут було чути! Ні, он там на розі! Ні, тут десь! - лунали за ним голоси погоні, і ціла купа сторожів, жидів, панів, поліціянтів увалилася в тісний заулок, стукаючи, кричачи, спотикаючись, кленучи а тільки від часу до часу видаючи дружні окрики:
- Лапай! Тримай!
Баран, увесь тремтячи, скочив за якийсь паркан і сховався за невеличким прибудівком. Уся купа бігцем, мов стадо волів, провалила поуз нього. Коли вже були досить далеко, Баран вискочив із своєї криївки і пустився бігти іншою вуличкою в іншім напрямі, а пробігши зо сто кроків, раптом задроботів на своїм тарабані, аж в ухах залящало.
- Лапай! Тримай! Онде він! А що, не казав я! - чути було здалека крики погоні, а за кілька мінут застогнала земля під ногами шаленої купи, що з гомоном, реготом, оханням та прокляттями гнала тепер уже щодуху вслід за Бараном. Пощо властиво вони бігли, чого хотіли від Барана, вони й самі не знали. Се був якийсь інстинктивний рух, у якому тонула індивідуальна свідомість кождого. Можливо, що коли б вони були тепер догонили Барана, одна якась гумористична увага була б довела їх до вибуху сміху, але не менше можливе й те, що в такім разі хтось один був би підняв руку на Барана, а за його прикладом усі були б кинулись на нього, мов звірі, і вбили б його на місці швидше, ніж би в їх головах засвітала застанова, що вони роблять, і пощо, і за що.
А Баран тим часом біг не спочиваючи. Тепер він не тарабанив раз у раз, мовчки пробігав тісними вуличками, де-де перескакував через плоти і пробігав огородами з одної вулиці в другу і тільки на роздоріжжях, у глухих і темних заулках, де було зовсім пусто, він зупинявся і розсипав голосний туркіт свойого імпровізованого тарабана. Сей туркіт був немов знаком алярму для юрби його нагінців. З поблизьких вуличок і з дальших площ лунали їх окрики, тріщали плоти, чалапали важкі кроки і з скаженим завзяттям розлягалися крики:
- Тримай! Лапай!
Ся дика, безтямна погоня тривала вже майже годину. Баран з десять разів змилював сліди, відскакував набік, пропускав своїх нагінців поуз себе, зміняв напрям своєї втеки. Він бігав по вулицях без плану, тільки кермуючись криками та стуками, що лунали то поза ним, то з лівої руки, то з правої. Він оббіг уже значну часть міста, всюди сіючи забобонний переполох, тривогу та неспокій. Увесь спотілий, задиханий і перетомлений, він ледве дихав, у його висках кров стукала мов молотами, перед очима крутилися крова-ві колеса, за горло душило щось, і якась страшенна тривога здавлювала серце. Він тікав тепер щосили, немов, сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховатися десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скінчилася вузька вуличка і з її гирла він вискочив на широку площу. Якраз в тій хвилі виглянув місяць із хмари і показав його очам контури високого будинку з кінчастими вежами і золотими хрестами. Се був костел. І в Барановій душі мигнула думка, що він мусить, мусить оббігти сей костел, барабанячи щосили, мусить се зробити, хоч би мала земля під ним запастися. І він ухопив праники в руки і задріботів ними по балії з остатнім напруженням усіх своїх сил.
- Лапай! Тримай! - ревла погоня, кількома вуличками надбігаючи до площі, серед якої стояв костел, окружений невеличким сквером. Але Баран уже не слухав тих криків, він біг, тарабанячи, довкола костелу в напрямі великих входових дверей.
- Ось він! Онде він! Онде! - кричали нагінці з різних боків, побачивши його. Площа заповнилася задиханими людьми, обсипаними снігом, уоруженими хто в елегантні ліски, хто в кілля, виломане з плота. Чути було їх важке сапання; дехто хрипів, дехто душився кашлем; многі придержували в бігу капелюхи на головах.
Нараз гуркіт Баранового тарабана затих. Його темна фігура, що була так добре видна для всіх, щезла, мов у землю провалилася. Погоня замовкла, заперла дух у собі, тільки стук соток кроків потрясав землею. Добігли.
- Де він? Що з ним? - гомоніли задні, напираючи на передніх, що зупинилися мов остовпілі. Перед ними на снігу лежав Баран, відкинувши набік праники і балію, кидаючись і б'ючися по снігу в епілептичних корчах. Місяць обливав блідим світлом його посиніле лице. Його горло харчало глухо, уста точили піну, змішану з кров'ю.
Нагінці стояли довгу хвилю німо. Дехто хрестився, інші відвертали очі, не можучи знести страшного виду. Вкінці комісар велів кільком сторожам узяти його і занести до поблизького шинку, щоб не замерз на снігу, поки очуняє,а юрба, так несподівано старабанена докупи, звільна, в якімсь пригнобленні і засоромленні почала розходитися.



XLV

Майже останні з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.
Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавшися з ним ще десь коло восьмої, вони пару годин просиділи в шиночку, п'ючи пиво і балакаючи. Стальський мав уже трохи в голові і коло десятої встав і мовив до обох товаришів:
- Що нам тут сидіти? Ходіть до мене. Стрітимо новий рік у родиннім кружку.
Шнадельський почав вимовлятися.
- Може, вже пізно. Може, вашій пані наробимо клопоту?
- Е, що там моя пані! Не турбуйтесь про неї. Ходіть! Можемо зовсім не займати її.
І Стальський, набравши в склепику різних віктуалів та напит-ків, гукнув на фіакра, і всі три поїхали до його дому. В гостинній було темно, але в Реґіниній спальні ще світилося. Стальський почав стукати. Прийшлою чекати досить довго, поки з кухні не вийшла служниця зо свічкою і не відчинила. Реґіна хоч не спала, але, як звичайно, так і тепер, не виходила зі своєї спальні.
- Пані, певно, спить уже, - мовив пошепки Шнадельський, роздягаючися зі свойого плаща.
- Ні, не спить, - голосно сміючись, мовив Стальський. - Прошу, панове, зовсім без церемонії. Будьте як у себе дома.
 І він почав наказувати служниці, щоб якнайшвидше наставила самовар і принесла, якої треба було посуди. За кілька мінут усі три товариші сиділи при столі, торкалися склянками, пили і закусували. Розмова, зразу ведена несмілими, притишеними голосами, робилася щораз голоснішою. Шнадельський оповідав масні анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц пробував навіть затягати пісень.

В тій хвилі нечутко отворилися двері від покою ліворуч і в них стала Реґіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледве чутним зі зворушення, вона промовила:
- Перепрошаю панів, але я сьогодні нездорова. Може б, панове були ласкаві забавлятися трохи тихіше.
Шварц і Шнадельський машинально обернулися на кріслах у той бік, відки почули голос, і тільки в слідуючій хвилі догадалися встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже на щось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи ані слова, схопився з місця, підбіг до неї і, обнявши її за стан, енергійним рухом втягнув її до гостиної.
- Але ж, Реґінко, - мовив солоденько та з притиском, - хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Позволь представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечні хлоп'ята. Готові до всякої услуги, - правда, панове?..
- О, з цілого серця! З дорогої душі! - хором сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.
- Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь слабість! -говорив далі Стальський. - Я знаю, у тебе трошка головка болить -з невиспання, так, так, а трошка, може, зо злості... тобто, від жовчі, від жовчі. Ось ми тобі зараз заординуємо лік. На отсього солоденького, випий - як рукою відніме.
Він притяг Реґіну до стола, незважаючи на її опір, посадив її на кріслі і, наливши чарку лікеру, підніс їй. Вона легенько відтрутила його руку. Та в тій хвилі та рука дрогнула непропорціонально сильно і так штучно, що весь лікер вихлюпнувся Реґіні в лице і на сукню.
- Але ж, Реґінко! Як же ж можна бути такою необережною! -з незміненими солодощами в голосі мовив Стальський. - Чи бач, усе розіллялося!
І в тій хвилі він відвернувся від неї і з найбайдужнішим видом почав зі Шнадельським розмову про якісь зовсім далекі речі. Реґіна встала і пустилась іти геть.
- Але ж просимо тебе, посидь коло нас! - мовив Стальський, перериваючи свою розмову зі Шнадельським.
Однак Реґіна, затуливши хусткою лице, облите лікером і гарячими слізьми, вийшла.
- Ви образили паню, - мовив Шнадельський.
- Се з педагогії, - реготався Стальський.
- Як то так?
- А так. Вона у мене дуже амбітна. То я хочу троха зігнути, надламати її амбіцію.

- Але, може, пані справді нездорові? - закинув Шварц.
- Не вірте їй! Ані слова не вірте! Всі жінки комедіантки. Нездорова! Не бійтеся, щоб зробити чоловікові якусь пакість, якусь прикрість, на се у неї завсіди знайдеться і сила, і постанова, і концепт. Але зробити щось приємного - ох, ні, вона нездорова.
- Ну, здається, ви з супружного життя винесли досить нерожеву філософію, - завважав Шнадельський.
- Пане! - мовив Стальський, розвалюючися на кріслі і закурюючи цигаро. - Маю того життя і тої філософії от поти! І якби хто нині увільнив мене від сеї-от окраси родинного огнища, - він кивнув головою в бік тих дверей, якими вийшла Реґіна, - то я вважав би його найбільшим своїм добродієм.
- Ну, жартуйте здорові! - мовив Шварц.
- Пане, мені не до жартів! - мовив поважно Стальський. -Попробували б ви пожити з нею десять літ так, як я, тоді могли б говорити в тій справі. Знаєте, я вже надіявся, що нарешті доля увільнить мене...
В тій хвилі його промову перервав дивний шум і гармидер, що доходив знадвору. Вже від доброї чверті години здалека доносився глухий гуркіт, мов торохтіння далекого грому, але присутні, заняті тим, що діялось у покої, не звертали на нього уваги. Та ось гуркіт залунав десь поблизу, затріщав, немов валився якийсь дерев'яний будинок або сипалось каміння з горища, і рівночасно залупотіли кроки по вулиці, почулися різкі крики:
- Тримай! Лапай!
Усі схопилися з місць.
- Що се? Що там діється? Валиться щось? Біжать за кимсь. Чи злодій? Чи розбій який?
Гармидер зближався чимраз ближче. Торохтіння замовкло, а за хвилю різким гуркотом обізвалося ось тут десь недалеко, мов за стіною. Шварц і Шнадельський скочили до своїх загорток.
- Пробі, що се таке? Чи не горить де?
- Тримай! Лапай! - залунали скажені крики на вулиці, і, мов буря, пролопотіла попід вікнами масова погоня. Шварц і Шнадельський уже були одягнені і, попрощавшися із Стальським, вискочили за браму і щезли в пітьмі. Гармидер віддалився так само швидко, як набіг. Стальський добру хвилю наслухував іще край вікна, потім вернув до стола, налив собі чарку горілки і випив, налив другу і випив, думав щось, усміхався сам до себе, а потім налив іще одну чарку і випив.



XLVI

А Шварц і Шнадельський тим часом поспішали за чорною купою людей, що бігла наздогін дивовижного тарабанщика. Вони не бігли і для того лишилися ззаду. Цікаві були дізнатися, що сталося властиво, але ніхто з тих, кого стрічали на вулиці, не вмів їм сказати нічого певного. Се були такі, що, втомлені біганиною, ставали, щоб перевести дух, або вертали додому, переконавшися, що небезпеки ніякої нема. Одні говорили, що се якийсь божевільний відкись вирвався, другі, що то гонять якогось убійцю; один п'яний сторож, що серед бігу повалився в сніг і не міг порядно встати на ноги, говорив охаючи, що то злий дух страшить по місті і заповідає кінець світу. Тільки на кінці погоні, коли Шварц і Шнадельський дійшли під костел і там застали всю купу, зібрану довкола Барана, вони довідалися всього докладно від поліціянтів. Коли Барана понесли геть, вони позакурювали цигара і, обтулюючися загортками, рушили й собі ж. Площа ще де-де лунала від кроків людей, що спішили хто додому, а хто знов до шинку кінчити забаву, перервану несподіваною пригодою. Шварц і Шнадельський ішли звільна, простуючи до ринку.
- Дивний собі той Стальський, - мовив Шнадельський, спльовуючи. -Не розумію, чого він хоче, представляючи нам такі сцени.
- Ха, ха, ха! -зареготався Шварц. -Вони, здається, обоє в змові.
- Як то в змові? Як ти думаєш?
- Ну, проста річ! Нібито між ними незгода, нібито він бажає, щоб хто-небудь присусідився до його жінки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.
- Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахів, щоб їх можна скубти. Ми хіба з тих, що й самі готові скубнути, де би вдалося.
- Ну, може, ми маємо служити тілько для роблення реклами?
- Се можливо, - мовив, подумавши, Шнадельський. - Ну, та хоч би й так. Сю прислугу можемо зробити їм. А за се, може би, можна скористати дещо.
- Від нього ледве, - закинув Шварц.
- Дурний ти! Хіба я про нього?..
Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собі в голові план дальшої акції. Ішли якийсь час мовчки, поки інший предмет не звернув на себе їх уваги. Власне переходили попри каменицю, де жив Ваґман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на ринок, а другий, партеровий, неначе флігель, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флігель був відділений від вулиці вузеньким огородцем і парканом з хвірткою. В вікнах, де жив Ваґман, крізь замкнеш дощані віконниці видно ще було світло.
- Тут Ваґман живе? - буркнув недбало Шнадельський.
- Тут, - відповів Шварц, свердлуючи очима віконниці.
- Видно, не спить іще, бестія.
- Лічить гроші.
- Думаєш?
- Напевно знаю. Баран говорив, що щовечора застає його над грішми і векслями.
- От би нам тепер заглянути до нього!
- Ми б йому допомогли в його роботі.
Оба джентльмени замовкли і якийсь час стояли на вулиці против Ваґманових вікон і вдивлялися пильно в світляні пасма, що вибігали з нутра крізь шпари віконниць. Потім пішли далі. І знов розмова не клеїлася. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульсу, риючи темні ходи і прокопи в будущині.
- Слухай, Шнадельський, - мовив нарешті Шварц, - ти ще думаєш деколи про свій давній план?
- Який?
- Махнути до Америки.
- Та як його махнеш, коли нема з чим?
- А якби було з чим?
- Ну, якби було, то, може, ліпше б було лишитися таки тут.
- А певно, якби так виграти на лотерію або викопати золоту кобилу в Михалківцях. Але я думаю інакше: коли є воля і охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля і охота розста-рати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше вегетування тут на місці.
- Думав я й про таке, - сумно мовив Шнадельський, - та що з того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з п'яним парубком у коршмі.
- Нема щастя! - з філософічним спокоєм торочив Шварц. - Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозі, не на тім місці, де воно є, де воно, може, чекає на тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласкав, що се за спекуляція: видавати себе за хлопського адвоката? Багато на тім заробиш? І надовго того вистарчить?

- Се не така зла спекуляція, як тобі здається, - розсудливо мовив Шнадельський. - Треба тілько підхопити і піддати їм відповідну справу. От що! Я з моєю великою бранкою міг би був порости в пір'я, якби не сей проклятий адвокат перешкодив.
- Міг би був порости в пір'я! - з презирством мовив Шварц. - Ну, скажи, кілько б ти міг був заробити?
- До нового року я був би мав зо дві тисячі.
- Дві тисячі! Ну, хіба се гроші? І з такою нікчемною сумою був би ти мусив дралювати за море на те тілько, щоб за місяць, за два там стати яким-небудь кельнером або пастухом чужого стада. Ні, спасибі за ласку! Я би на таке не пішов.
- Думав я й про інше, та також якось не витанцьовується. Думав через маршалка дістати місце при повітовій касі, а там як-небудь добратися до неї...
- Ха, ха, ха! - зареготався на все горло Шварц. - Ну, брате, таким наївним я не був би вважав тебе.
- Наївним! Як то?
- Через маршалка до каси! Та хіба ти не знаєш, що якби в касі було що-небудь, то сам маршалок перший загріб би з неї все до шеляга!
- Маршалок?
- Ну, розуміється, він легально, на векслі, на довжні скрипти, на застав своїх дібр. Але піди ти попасися в касі, коли в ній замість грошей такі папери накопичені!
- Хіба маршалок такий задовжений?
- По самі вуха. Отсього б ти запитав! - І Шварц показав кивком голови в напрямі Ваґманових вікон.
- Ваґмана? Хіба він зичить маршалкові гроші?
- Е, ще гірше. Має його векслі.
- Як то має?
- Поскупував у всіх жидів.
- Пощо?
- Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мораторію до Великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Ваґмана свої векслі.
 - Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! - скрикував раз по раз Шнадельський. - Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.

- Розуміється, що ні! - потвердив Шварц.
- Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, - додав Шнадельський.
- Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, - завважив Шварц.
- Чому так думаєш?
- Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього... І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.
- Ну, ну, ну! Сип сюди!
- Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, -мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
- Думаєш про Ваґмана?
- Так.
- А маршалок...
- Адже якби нині хтось викрав у Ваґмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?
- Нове народження на світ, - поважно мовив Шнадельський, а по хвилі додав: - Бодай на п'ять літ, поки б не заліз у нові довги.
- Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось - ну, візьмім, ти сам - легесенько піддав йому таку думку, то він ухопився б за неї руками й ногами.
- Не розумію тебе, - мовив Шнадельський. - Що ж він, пішов би красти до Ваґмана, чи що?
- Ну, що ти? Не про те річ. Сього не потрібно. Адже ж він може дотичним людцям допомогти й іншими способами.
- Якими?
- Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би ніколи не був у суді і не знав, як в таких разах робляться слідства. Адже ж розумієш тепер! Жид преці не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слідство, поліція, жандармерія, телеграми на всі боки... Якби се все у нас трактовано насерйо, то нам'навіть з грішми в жмені тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут і там конфіденціально шепне слово - зовсім загально, не компрометуючи себе - quia judaeus[7]', знаєш, - то все може робитися так, що нам і волос з голови не злетить.

Шнадельський слухав уважно, але всі ті комбінації не дуже розігріли його.
- Виджу, що ти уложив собі план, - мовив він до Шварца.
- Так. Я присвятив йому немало часу і заходів.
- Тут треба числитися з різними можливостями. Чи думаєш, що вхід до Ваґманового дому вночі такий легкий?
- Не дуже, се певно. Але я маю надію видибати відповідну хвилю при помочі отсього божевільного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, і зробить усе, що йому велиш.
- Непевна дорога.
- Ніщо нас не гонить. Будемо ждати доброї нагоди.
- Ну, нехай і так. А друга річ. У сього вовка в гнізді, певно, не все є готові гроші. Ну, що, як ми прийдемо і застанемо, може, купу векслів та довжних записів? Що нам із сього за пожиток?
- Не бійся. Готівка у нього є тепер завсіди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою можна ще понюшкувати між жидівськими факторами.
- Гм. І ти думаєш, що з сеї муки може бути хліб? - задумчиво питав Шнадельський.
- Я сам уже хотів пуститися на сю експедицію, але потім розміркував, що вдвійку ліпше. Коли ти готов зо мною до спілки, то думаю, що справа може повестися.
- Що ж, зробити не зробити, а подумати, підготовити ґрунт не завадить. Ану ж трафиться справді добра нагода...
- Ліпшої можливості я й не можу добачити. І при тім, знаєш, сама думка - зробити пакість сьому собаці - наповняє мене радістю і охотою.
- Се само собою. Се й у мене розпалює огонь у нутрі. Добре, брате! Будемо оба пасти очима сього вовка, а в відповідній хвилі талап на нього!
- Тілько ти на всякий випадок не забудь натякнути пану маршалкові.
- Думаю, що й се дасться зробити.
І з тим оба джентльмени ввійшли до шинку, в якім іще світилося, вгонячи перед собою крізь отворені двері величезний клуб морозного повітря до душної, нагрітої комнати, повної ще веселих гостей, що тут стрічали новий рік.



XLVІІ

Баранова прогулька по місту в опівніч нового року наробила великого розруху. У всіх кругах міської людності на новий рік ні про що не говорили, як тільки про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнівався на поліцію, що допустила до такого скандалу. Поліційний комісар лаяв поліціянтів, що не арештували Барана. Лікарі сперечались про те, як назвати рід його хороби і чи не слід би заперти його в домі божевільних. А з простолюддя одні ворожили з сього пожежу, що буцімто грозить місту, інші благали Бога, щоб відвернув холеру або іншу якусь грізну пошесть, а бабусі та служниці коло криниць хрестилися та оповідали собі шептом про страшні привиди і про близький прихід антихриста. Навіть ксьондз-пробощ узяв сю нічну подію темою для своєї проповіді і видушив із грудей своїх слухачів багато глибоких зітхань малюнками міського зопсуття та важких кар, які ждуть зопсутих. Він витолкував Баранове тарабанення як поклик хорого, безтямного, але Божим пальцем діткненого чоловіка, поклик до всіх, щоб прокинулися з гріховного сну і пильнували своїх душ, що готові впастися в кігті пекельного ворога.
Найгірше на тій історії вийшов Ваґман. Пан комісар, діставши носа від старости, покликав його до себе і, скинувши на нього всю одвічальність за вчинок його сторожа, наганьбив його і вдодатку наложив на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Ваґман і прийшов до Євгенія, просячи у нього поради, що робити?
- Перша річ - не платіть! - мовив Євгеній.
- Комісар грозив екзекуцією.
- Зробимо рекурс. Се засуд нічим не оправданий. Він знає се і не посміє екзеквувати вас.
- Вай мір! Вай мір! - нарікав Ваґман. - Се мені за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо ніхто не хотів приняти його. А тепер плати ще за нього кару.
- Не бійтеся, пане Ваґман! - усміхаючись, мовив Євгеній. -Маю надію, що не будете платити нічого. Ну, а з Бараном що зробите?
- Що маю робити? Можу його ще нині відступити пану комісарові або пану старості. Я його не потребую. Овва, яка мені з нього робота! Не варт тої комірки, що в ній жиє.
- Ну, ну, не говоріть, пане Ваґман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне і відімкне.

Розмова йшла в Євгенієвім кабінеті на поверсі, бо канцелярія задля свята була пополудні замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Ваґман значущо моргнув на Євгенія і почав з іншої бочки.
- Ну, чую, що пан меценас були в Буркотині?
- Був.
- І оглянули пан той ліс, що я згадував?
- Та так... бачив його, проїздячи.
- Ну, і як пан меценас цінують його?
- Що ж, дуби гарні. Але я так мало розуміюся на тім.
- Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу мені вірити, сам той ліс варт сто, півтораста тисяч.
- Може бути, хоч я сумніваюсь.
- Не вірять пан?
- Кажу вам, пане Ваґман, що не розуміюся на тім інтересі.
- Ну, а говорили пан з хлопами?
- Хлопи ані слухати не хочуть про купівлю.
- Ну, розуміється. Я то так і догадувався. Де їм до того! їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше тратять. Вони лиш тоді будуть цмокати та бідкати, коли хтось інший їм з-перед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
- Щоб я купував Буркотин?
- А що ж! Чому ж би ні? Я пану меценасові улегшу.
- Ні, пане Ваґман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього інтересу.
- Чому?
- Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.
- Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.
- Не можна, пане Ваґман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить - їх противником?
- Дарують пан, але я пана не розумію, - мовив Ваґман. - Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.

- Не можу вам сказати, пане Ваґман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов.
- І ви боїтеся, щоб і ви не зробили так само? - з усміхом мовив Ваґман.
- Що ж, чоловік ні за кого не може ручити, хіба за вовка з лісу. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волі. А, набуваючи маєток, навіть на найкорисніших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Ні, не хочу сього.
- Але ж ви на тій спекуляції з лісом зробили би за пару літ добрий маєток.
- Се ще не таке певне, як вам здається, пане Ваґман. А за тих пару літ багато дечого може статися.
- Га, як собі знаєте. Але я би щиро радив.
- Дуже вам вдячний, - мовив Євгеній, - але не можу скориста-ти з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
- Але спішіться, бо у мене накльовується добрий купець на ті папери.
- Ой, підождіть троха з продажею.
- Не можу довго ждати. Знаєте, мені хотілося заховати в секреті те, що ті папери у мене. А тим часом пан маршалок відкись про се довідався. Се мені дуже неприємно.
- Можете бути певні, що від мене не довідався, - гаряче кинувся Євгеній.
- О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадуюся... Тут троха моєї власної вини. Я трактував з одним львівським банкіром про купно тих паперів, а сей мусив пустити се далі. Досить того, що тепер мені хотілось би якнайшвидше позбутися тих паперів із дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто заходив до мене в тій справі. Просив не продавати його паперів і не робити йому екзекуції до пущання, а в великім пості він усе заплатить.
- А відки гроші візьме?
- Ха, ха, ха! - засміявся Ваґман. - Я зразу також заходив у голову, але потому довідався. Знають пан меценас, тут при виділі повітовім є каса...
- Дві каси, - поправив Євгеній.
- Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсім у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всі гроші і сплатити мої папери.
Євгеній чув досі про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовується в раді повітовій, а виділом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Він устав, даючи Ваґманові знак, що їх розмова скінчена. Ваґман устав також.
- То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?
- Не можу, пане Ваґман. Я бідний чоловік.
- То байка.
- Ні, не байка. І хочу помагати бідним.
- Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм.
- Не вся сила в маєтку.
- І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.
- Ну, а ви, жиди, - відповів Євгеній. - У вас і міліонерів, і дідичів, Богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?
Ваґман прикусив губи і махнув рукою.
- Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?
- Ні, пане Ваґман. Для себе ні.
- В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити...
- Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.



XLVIII

В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічі, а поки що були членами вічового комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.
- А, вітайте, гості! -мовив він радісно, стискаючи їх руки. -Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо «кратчай-ший глагол».
- Та ми також з таким самим наміром прибули до пана мецена-са, - мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
- Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну що ж там чувати з приготуванням до нашого віча?
- Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участі, - мовив о. Семенович.
- Прийдуть, прийдуть! - додав журливо о. Зварич.
- Чудово! Чудово! Се найголовніше.
- Не знаю, чи найголовніше, - ще сумніше мовив о.Зварич.
- Хіба вам здається, що ні? - живо запитав Євгеній.
- Я думаю: легше стягнути купи народу, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх...
- Даруйте, отче добродію, але се потроха, здається мені, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, інтелігентів, буде мати претензію і охоту занадто багато повчати, моралізувати зібраних. Чисте непорозуміння. Віче - то не школа. А коли вже справді комусь на нім треба вчитися, то не тій зібраній масі, але нам, інтелігентам, референтам.
- Так! - трохи ображено скрикнули оба панотці. - Ну, в такім разі я не розумію, пощо нам задавати собі праці з рефератами, -додав о. Семенович.
- Прошу, отче добродію, прошу не гніватися, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно справді бути школою взаїмного обучування для народу і для інтелігенції, але в якім розумінні? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми, розв'язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання.

- Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! - скрикнули знов хором оба панотці. - Се може бути цікаве для вас, міщухів, але не для нас.
Євгеній усміхнувся. Він мав у пам'яті немало доказів на те, як наші сільські проводирі вміли не бачити і не розуміти маси фактів селянського життя, що діялися перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:
- А хоч би тілько й для нас - нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам не одну несподіванку. А може, й ні - ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічі могли вдіяти щось поученнями та проповідями. Народ жде від віча і має право ждати чогось зовсім іншого. Для народу се має бути школа політики, політичного життя.
- Ага, все-таки школа! - радісно підхопив о. Семенович.
- А школа політичного життя - то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ - власна проба, власна діяльність, власне вміння і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
- Ми се знаємо, - буркнув о. Зварич. - Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
- Дуже сумно, коли ви сього надієтесь, - мовив Євгеній. - Мені здається, що се не мусить бути. Від розуму, такту і патріотизму священиків повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навіть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отці добродії: чи ліпше піднімати нарід до політичної самодіяльності, будити в ньому політичну свідомість і знання його справ, чи ліпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волі всякі політичні шарлатани?
- То фрази, пане меценасе, - мовив о. Семенович. - Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики.
- Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабе-тів до голосування, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.
Ся перспектива трохи зацукала обох панотців, та о. Семенович по хвилі додав:
- Таки жаль. Я був би за цензом грамотності при голосуванні.

- Добре, - сміючись, мовив Євгеній, - будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборців, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
- Вільно вам жартувати, пане меценасе, - пристиданий трохи, мовив о. Семенович, - але ми з о. Зваричем власне з чим іншим ішли до вас.
- А з чим таким?
- З тим, щоб ви звільнили нас із обов'язку референтів на вічі.
- Як то, не хочете реферувати?
- Не не хочемо, а не можемо. Що ми за бесідники? Я отсе вже цілий тиждень мучився, і ані руш винайти тему, про яку б міг говорити.
- Бійтеся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життя і потреби народу в повіті звісні вам дуже добре. Говоріть про них! Розпочніть тілько! Будете видіти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплються промови.
- Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Ані один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде, та й годі!
- Не бійтеся! За се я вам ручу. Аби тілько ви сказали свою промову добре і цікаво.
- Ні, пане, я не скажу нічого. Я загалом не можу взяти участі в тім вічі і прошу звільнити мене з обов'язків комітетового.
- І мене, - мовив о. Зварич.
- І вас? - зачудувався Євгеній. -Але ж, отці добродії, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всі три ми вибрані з'їздом. Усі три зв'язані своєю честю. Як же ж се?
- Пане меценасе, ad impossibile nemo tenetur[8], - мовив о. Семенович. - Знаєте, я досі на капеланії. Стараюся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічі, то зараз мене окричать як небезпечного агітатора і мої заходи пропали.
- Чому ж ви се не сказали зараз на з'їзді?
- Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тоді був на з'їзді ось тут у вас, по кількох днях здибає мене, бере набік і каже: «Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічі, але з огляду на ваше подання я би вам не радив!» Ну, а не послухати його - ви знаєте, що се значить для мене.

- Розумію, розумію, - мовив Євгеній, якого при тих словах щось стисло за горло. - Ну, а ви, отче Зварич, - чи й вам дехто відрадив?
- Ні, але я сам роздумав. Я не бесідник, не потрафлю сказати нічого.
- Адже ж проповіді говорите?
- Читаю з Добрянського.
- Ну, як собі знаєте, - мовив знеохочений Євгеній. - А я власне хотів сьогодні шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішення реченця, коли би скликати віче.
- Приспішення? А то чому?
Євгеній короткими словами розповів їм про маршалківський проект реформи кас. Оба отці чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євгеній вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.
- Тут нема що тратити часу, - мовив Євгеній. - Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повіті галасу.
- Хіба то що поможе? - в зневір'ї мовив о. Зварич. - Уже як пани зуби наострили на ту касу, то її з'їдять.
- А може, й не з'їдять. Може, не посміють, їм лише того треба, щоб усе перевести тихо, а ми перебиймо їм дорогу.
- Буде содома в повіті. Підуть переслідування, гонення, пакості, -задумчиво мовив о. Семенович.
- Авжеж! Де дрова рубають, там тріски летять.
- Се правда. Тілько я не хочу бути тріскою, - мовив о. Семенович.
- Ані я, - додав о. Зварич.
- А я вважав би собі гріхом покинути сю справу тепер, - мовив рішучо Євгеній, встаючи з крісла. - Коли ви покидаєте її, то я мушу її взяти сам на себе.
- Се буде найліпше! - радісно мовили оба панотці. - Ми, що можемо, будемо вам допомагати, але афішуватися нам - се признаєте самі - яко священикам - і при тім залежним - не можна.
Євгеній закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Він чув, що відтепер йому прийдеться робити багато таких прикрих досвідів у практичній політиці і що вмілість закусити зуби в відповідній хвилі - се в тій політиці одна з головних запорук успіху.
В тяжкім душевнім настрої вернув Євгеній до своєї канцелярії, випровадивши обох панотців. Ось вони, провідники і батьки народу, інтелігенти і просвітителі! Євгеній знав їх обох добре, знав їх щирість і прихильність до народної справи, та, з другого боку, розумів також їх прикре положення. Політика - то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники. Нема його у тих щирих людей, а коли є, то тільки у рідких виїмків. І що робити далі? Невже знов відложити діло, знов скликати з'їзд «отців повіту», радити та дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинитися знов на тім самім місці? Чи взяти діло зовсім на себе самого?
З тими думками Євгеній ввійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу, випростувану фігуру старого Демка з Буркотина.
- А, здорові були, Демку!- скрикнув він і подав йому руку.
- Здорові, пане! - мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенієву руку.
- А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в суді?
- Ні, Бог милував. Я ось із сими людьми, - він показав ще трьох селян, що мовчки поклонилися йому, - ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським - тямлять пан, що так на пана кинувся?
- Ну, що ж, переконалися, що я правду говорив? - запитав Євгеній селян.
- Ой, переконалися, прошу пана, але так, як той мудрий поляк, що замкнув стайню, як йому коні вкрали, - мовив один селянин.
- А крім того, - говорив далі Демко, - ми прийшли ще спитати пана за тото віче.
- За яке віче?
- А нам сказали наші єгомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.
- Ну, так. А ви що на се?
- Та ми би хотіли знати, коли то буде?
- Або що?
- Ми вам усі села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годі витримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду весь світ почув.
У Євгенія радісно затріпалось серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тім самім місці, де перед хвилею сиділи панотці, і, обговоривши з ними справу реченця і дневного порядку віча, став на тім, щоб скликати його за тиждень на найближчий торговий день. Скличе він сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відході Євгеній, не гаючись, винаняв на слідуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потім вніс до староства завідомлення, що на вівторок слідуючого тижня скликає народне віче до міста.



XLIX

Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання і поклав його на столі перед старостою.
- Се що таке? - мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на «рубрумі», написанім руським письмом.
Комісар усміхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.
- Що се таке? - запитав він комісара. - Я не вмію розбирати сеї монгольщини.
- Подання від адвоката Рафаловича.
- Чого він хоче?
- Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.
- Що, що, що таке?
- Віче, публічне зібрання.
- Сюди? До нашого міста?
- А так. І з ось яким порядком дневним. Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.
- Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? - мовив староста, впадаючи в гнів.
- У поданні не сказано нічого більше, - пояснив комісар.
- Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, -відізвався граф Кшивотульський. - Але там, здається, на другім місці поставлені «справи повітові». Догадуюся потроха, про що там буде мова.
- Про що ж таке?                                                                             
- Про реформу каси... По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
- Але коли так, то я ніяк не можу позволити на се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздраз-нення, довести до непорядків.
- Розуміється, пану старості се ліпше знати, - мовив спокійно Кшивотульський. - Але я б на місці пана старости поступив інакше.
- А то як?
- Я позволив би на віче. Нехай люди виговоряться, то їм буде легше. Можна би й вияснити їм справу...
- Не поможе вияснювання, - з заклопотанням у голосі мовив староста. - Справа реформи тої каси дуже непопулярна.
- Чи пану старості так дуже залежить на тім, щоб каса була зреформована справді так, як того хоче пан маршалок? - закинув з лукавою байдужністю граф. Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немовби він голим тілом сів на в'язанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:
- Мені? А Боже мій, я в тій справі зовсім не інтересований. Мені тілько ходить о спокій у повіті.
- Власне є рація позволити на се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати нагоди виговоритися, то може прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повіті рух і протести против реформи і спинить її переведення, то й се не біда, бо, по моїй думці, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.
- Так пан граф думають? - якимсь пісним голосом мовив староста.
- Так.
- Га, в такім разі...
Він дипломатично не докінчив речення і перекинув розмову на іншу тему.
Ще того самого дня в канцелярії п. старости явився й пан маршалок Брикальський. Він, як і всі видніші шляхтичі в повіті, мав звичай кождого разу, коли був у місті, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформуватися про стан і напрям внутрішньої політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні, понюхати,
який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і живо простягнув йому обі руки.
- А, вітаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.
- Пікантний, значить: колючий, - з усміхом мовив маршалок.
- Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне зібрання до міста.
- Народне зібрання? Яке?
- Хлопське.
І пан староста пояснив, хто скликає і з яким порядком дневним.
- Догадуюся! -мовив маршалок. - Догадуюся, що то за повітові справи будуть... Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?
- Думаю, що нема причини не позволити, - з уданою простотою мовив староста.
Пан маршалок аж підскочив у фотелі.
- Нема причини! - скрикнув. - Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя ані майна.
- Ну, не думаю, - спокійно цідив староста. Пан маршалок споважнів.
- Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повіті.
- Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.
- Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба великої геніальності, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і власті - все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законності. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов'язок у першій лінії - рятувати повіт від сеї пошесті.
- Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім усяких інших обов'язків, я маю також обов'язок респектувати закон.
- Га, га, га, га! - зареготався маршалок. - Се чудово! Се справді монументально! Пан староста пригадали собі існування закону -і то якраз у найменше відповідній хвилі. А бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон - се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та зокруглені, а зате повні розгалужень, закарюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані честі, ані поваги - борони Боже! Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа. Я тілько бажав звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по моїй думці і по мойому глибокому переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заінавгурування політично-демагогічної геци.
Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелі напротив пана маршалка і підперши рукою гладко виголене підборіддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже дерев'яне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свій виклад, пан староста промовив:
- Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від пана маршалка так конфі-денціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.
- О, пане старосто, - аж скрикнув пан маршалок, - але ж тут не може бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.
- В такім разі голова пана маршалка була би вже страчена, -знов з лукавим усміхом мовив староста.
- Як то страчена?
- А так! Я вже говорив де з ким із обивателів і чув думку, що віче треба конче дозволити.
- Невже се так! - скрикнув маршалок, зриваючися з місця, і тільки тоді похопився, що сей викрик був нетактовний. От тим-то він зараз сів і, кланяючись старості, мовив:
- Дарують пан староста, се мені нехотя вирвалося. Я далекий від того, щоб подавати в сумнів - мій Боже, але ж так, так! Я повинен був знати се відразу. У нас є один чоловік, що у всім і всюди має відмінну думку від цілого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.

Староста всміхнувся весело.
- Розумію дуже добре, що ся нова геца - се вода на млин того пана. Але надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії...
- Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонія в повіті не були заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і чуючи з різних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.
Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокої і вийти на емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який - він був про се свято переконаний - має в далекій перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові, - сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як радо був би він одним-однісіньким грімким quos eqo![9] здушив у зароді, стер з лиця землі всі заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове і недокладне знання «нових» законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголітня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон - се брама, і від волі і зручності досвідного адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євгеній, молодий адвокат, невважаючи на батьківські остороги, таки поважився зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повіті і загалом поза межами Львова народне віче, - сам той факт наповняв його серце жалем і пересердям. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разі, вкінці покликав комісара і велів йому на завтра назначити Євгенію визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній явився в назначеній годині, пан староста приняв його дуже чемно, просив сідати, потрактував цигаром, а коли Євгеній не менше чемно подякував і запитав, чим може служити пану старості, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька і мовив добродушно-сумовито:
- Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тим часом - мій Боже, кілько клопоту маю раз у раз через вас! Спершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописі, оті дисциплінарки - ну, скажіть, треба вам було того?
- Мені? - здивувався Євгеній. - Хіба я робив се для власної користі? І, головно, хіба я зробив щось злого, несправедливого?
- Пане, пане, - мовив ще сумніше староста. - Збоку на вас дивитися, виглядаєте як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирості до вас, як батько, то не беріть мені сього за зле. Але, їй-Богу, мені вас жаль. Самі собі підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енергію, канцелярію, йде добре -оженились би, звили б собі сімейне гніздо, дбали б про сім'ю... Та ні, вам захочується пускатись на такі авантюри...
- Дарують пан староста, - пробував протестувати Євгеній, але староста не дав йому докінчити.
- Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого серця. А щирої думки старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по щирості, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага, авантюри... Я з намислом ужив сього слова і не відступлю від нього. Бо прошу, як же інакше назвати всі оті ваші заходи в справах, що властиво могли б вас і зовсім не обходити? Справи, з яких ви не винесете ні користі, ні почесті, ні слави, хіба лайку, компрометації, роздратування власних нервів, обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
- Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.
- Пане меценасе! - з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. - Не говоріть до мене як до ґімназіаста, якому імпонують гарні фрази! Отак, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового «Короля Ліра», і плакав зі
зворушення над словами «нема в світі винуватих». Але пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого урядового, адміністраційного становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда - се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отеє сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? -всякими способами!
- Впевняю пана старосту, - мовив усміхаючись Євгеній, - я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
- Ну, ще чого не стало! - буркнув пан староста.
- А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі так само, як я держав і буду держатися строго приписів закону.
- І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?
- Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших - тут багато залежати буде від того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.
- Пане, прошу не забувати, з ким говорите! - фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
- Говорю pro futuro[10], отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей - pardon, з боку поодиноких органів - дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
- Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
- Прошу вашу руку! - мовив староста. - Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отеє просити вас. Добре, прирікаєте?

- Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?
- Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
- Що ж се таке?
- Але обіцяйте наперед!
- Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
- А то упертий русин! - мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. - Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
- Не можу, пане старосто! - рішучо мовив Євгеній.
- Чому не можете?
- Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
- Думаєте про реформу каси?
- Між іншим і про се.
- А якби я власне задля сього заборонив се віче?
- Задля сього?
- Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
- Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
- Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
- Чи се формальна заборона? - запитав Євгеній встаючи. Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і,
схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.
- Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
- Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:

- Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.







1. У грошових справах всяка добродушність кінчається (нім).
2. Мойсеевої віри (польськ.).
3. Відповідно до уродження і маєтку (лат)
4. По секрету (лат.). 
5. Де нема позовника, там немає судді (нім.).
6. Нав'язлива, невідступна ідея, думка (лат.) «Ідея Фікс»
7. Тому, що жид (лат.).
8. До неможливих речей нікого не тягнуть (лат.).
9. Ось я вас! (лат.).
10. На майбутнє (лат.).