* * *

Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу щось сумне, на кшталт - “даремно”.
Сидів собі би тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
що визріли в садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що ти!", "що ти!"

Допустимо, розглядував долоні,
читав з обличчя і з очей буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
відсутність пташок і присутність змій.

Питається - навіщо?!! Ти ж сердилась,
гадала, я освідчуюсь в коханні...
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було, утім, відлунням Фермопіл,
з відомим результатом. Правда, тил,

ворожа підтруїла пропаганда.
Відомо, що спартанки персів знали,
і до водойм своїх не підпускали,
а ти, довірлива, пухнаста Панда,
мене ще й привітала пазурами.
Звела усе до рівня мелодрами.

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - Даремно
незвичний я до мудрих церемоній.
А може в нас сади такі? - в полоні
ми сутінок, цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала вчителя гетера,
і так доїхала до Олександра.

Напевно, сад каміння, мила Пандо,
єдиний вихід, що, між тим, досадно.

2003