Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти, 
тривожний пошук зводиться в закон, 
коли стоїть історія на старті 
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве 
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту. 
І, невагома, у блакитній прірві 
відчує враз вагому самоту. 
І позивні прокотяться луною 
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної? 
Чи голоси у нас не заслабі? 
Чи не потонуть у вітрах простору? 
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті, 
відколи сотворив її пан Бог, 
ще не було епохи для поетів, 
але були поети для епох!