Вона була красуня з Катеринівки. 
Було у неї п'ятеро вже вас. 
Купляла вам гостинчика за гривеник, 
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться. 
Гладущики сушила на тину. 
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті, 
коли в степах там хто не воював, - 
от їй хотілось, щоб у неї в хаті 
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі. 
Вона ходила в степ на буряки. 
А от якби не сволок, а на стелі - 
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш - 
хочеться літати. 
Вночі заснеш у мужа на плечі. 
Де б маляра такого напитати? 
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну, 
приходив небо малювать шуряк. 
Вона сказала: 
- Перестань, бо вижену.
- У тебе, - каже, - небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні 
зробити небо взявся за харчі. 
Були у нього пензлі боговгодні, 
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями, 
уже почав і сонце пломінке. 
Вона сказала: - Ні, ви не зумієте. 
Злізайте, - каже. - Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила! 
Вона така була ще молода! 
Та якось так - то не знайшлося
 маляра. 
Все якось так - то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі, 
і плакав батько, і пливли роки, - 
коли над нею не було вже стелі, 
а тільки небо, небо і зірки...