Лоїс Макмастер Буджолд, «Осколки честі»
РОЗДІЛ 11
(всього 15 розділів)
Незабаром табір повернувся до повсякденного життя — або до того, що називалося тут повсякденним життям. Повільно тяглися тижні в очікуванні завершення переговорів про обмін полоненими; всі ретельно і докладно планували те, чим будуть займатися після повернення додому. Корделія поступово зуміла налагодити майже нормальні стосунки з сусідками по намету, хоча вони все ще намагалися нав'язати їй особливі привілеї. Звісток від Форкосигана не було.
Одного разу вдень, коли Корделія лежала на ліжку, вдаючи сплячу, лейтенант Альфреді поторсала її за плече:
— Там прийшов барраярський офіцер — каже, що хоче поговорити з вами.
Альфреді пішла за нею до виходу; на обличчі її можна було прочитати підозрілість і ворожість.
— Мені здається, не можна дати їм відвести вас. В них достоту є на вас зуб. І це тоді, коли нам зовсім небагато залишилося до відльоту додому!
— Про це не варто хвилюватися, Марша.
Зовні її чекав Форкосиган в зеленому парадному мундирі — щоденній формі офіцерів генштабу. За його спиною, як звичайно, маячив Ілліан. Форкосиган виглядав напруженим, втомленим і якимось затиснутим; тримався він з підкресленою чемністю.
— Капітан Нейсміт, — офіційно звернувся він до неї, — можу я поговорити з вами?
— Так, але не тут. — Вона гостро відчувала на собі погляди своїх товаришів. — Ми можемо прогулятися чи що-небудь подібне?
Він кивнув, і вони рушили вперед, зберігаючи взаємне мовчання. Він заклав руки за спину. Вона засунула свої в кишені жовтогарячої куртки. Ілліан невідчепливо плівся слідом за ними, неначе відданий пес. Вони вийшли за межі табору і заглибилися в ліс.
— Я рада, що ви прийшли, — сказала Корделія. — Я хотіла про дещо вас запитати.
— Так. Я теж хотів побачитись з вами, але не міг вирватися раніше — був занадто зайнятий.
Вона кивнула на його жовті нашивки:
— Поздоровляю з підвищенням.
— А, це... — Він на мить торкнувся однієї з них. — Це не має значення. Проста формальність, щоб легше було керувати моєю теперішньою роботою.
— Яка полягає?..
— В розформуванні армади, охороні локального простору навколо цієї планети і переміщенні дипломатів між Барраяром і Ескобаром. Генеральне прибирання після вечірки. Ну і нагляд за обміном полоненими.
Вони піднімалися нагору по широкій стежці, яка вилася крізь сіро-зелені зарості по схилу западини.
— Я хотів вибачитися перед вами за те, що допитав вас під дією наркотиків. Я знаю, що глибоко образив вас. Мною керувала необхідність. Військова необхідність.
— Вам нема за що перепрошувати. — Вона озирнулася на Ілліана. «Я повинна знати...» — Абсолютно нема за що. Зрештою, я збагнула це.
Він помовчав.
— Розумію, — вимовив нарешті. — Ви дуже проникливі.
— Саме навпаки — я зовсім заплуталася.
Він повернувся до Ілліана.
— Лейтенант, зробіть мені послугу. Я хочу кілька хвилин побути наодинці з цією леді, щоб обговорити одну дуже особисту справу.
— Не можу, сер. Ви ж знаєте.
— Колись я попросив її стати моєю дружиною. Вона мені так і не відповіла. Якщо я дам вам слово, що ми не будемо обговорювати чогось крім цієї теми, можете ви залишити нас наодинці на кілька хвилин?
— О... — Ілліан спохмурнів. — Ваше слово, сер?
— Моє слово. Слово Форкосигана.
— Ну... тоді, напевно, можна. — Ілліан з похмурим виглядом сів чекати на поваленому дереві, а вони пішли далі нагору по стежці.
Обоє піднялися на край западини і виявилися на тому самому виступі де колись, дуже давно, Форкосиган розробляв план захоплення свого корабля. Вони сіли на землю і стали спостерігати за беззвучним — через віддаленість — життям табору.
— Раніше ти не вчинив би так, — зауважила Корделія. — Не дав би зумисне брехливої клятви.
— Часи змінюються.
— І не став би брехати мені.
— І це теж.
— І не розстріляв би чоловіка без суду за злочини, у яких він не брав участі.
— Не без суду. Він був засуджений військовим трибуналом. І після цього тут все дуже швидко впорядкувалося. Крім того, ця страта повинна задовольнити міжзоряну судову комісію. Завтра ще й вони сядуть мені на шию, зі своїм розслідуванням поганого поводження з полоненими.
— Напевно, ти починаєш звикати до постійних вбивств. Життя окремих людей вже втрачає для тебе значення.
— Так. Їх було так багато. Прийшов час йти геть. — І обличчя, і слова його були зовсім безжиттєві.
— Як імператор спонукав тебе до цього... неймовірного вбивства? Тебе! Це була твоя ідея? Чи його?
Він не став як ухилятися, так і заперечувати.
— Його й Негрі. Я всього лише виконавець.
Його пальці м'яко висмикували травинки: одну за одною.
— Він повів розмову здалеку. Спочатку запропонував мені командування ескобарським вторгненням. Почав з хабара — якщо конкретно, пообіцяв мені посаду віце-короля цієї планети, колонізація якої незабаром планувалась. Я відмовився. Тоді він почав погрожувати: сказав, що здасть мене Грішнову, що мене засудять за зраду, і імператорське помилування мені не світить. Я послав його до чорта — не прямо, звичайно, а у ввічливій формі. Це був важкий момент. Потім він вибачився. Називав мене лордом Форкосиганом. Коли він хотів образити мене, то називав капітаном. Потім він викликав капітана Негрі з досьє, в якого навіть назви нема, і гра закінчилася.
Доведення. Логіка. Аргументи. Докази. Ми — тобто я, імператор і Негрі — тиждень безперервно просиділи в оббитій зеленим шовком кімнаті, яка знаходиться в імператорській резиденції в Форбарр-Султані, вивчаючи це досьє вздовж і впоперек. А Ілліан тим часом нудьгував в коридорі, оглядаючи імператорську художню колекцію. До речі, ти правильно вгадала стосовно Ілліана. Він і не підозрює про правдиву мету вторгнення.
Ти бачила принца впродовж хвилин. Можу лише додати, що ти бачила його в одну з найкращих хвилин. Можливо, колись Форрат'єр і був його вчителем, але принц вже давно перевершив його. Однак, якби він мав хоч якесь уявлення про державну службу, батько напевно пробачив би йому навіть наймерзенніші розпусти.
Він був неврівноважений, і оточив себе людьми, в інтересах яких було зробити його ще неврівноваженішим. Гідний племінник дядечка Юрія. Після сходження Серга на престол Грішнов мав намір правити через нього Барраяром. Сам Грішнов, напевно, схильний був би почекати, але принц... Принц за останні півтора роки вчинив вже два замахи на свого батька.
Корделія беззвучно присвиснула.
— Здається, я починаю розуміти. Але чому не можна було просто видалити його нишком? Напевно ж імператор і цей твій капітан Негрі могли б таке влаштувати.
— Такий варіант обговорювався. Каюсь, я навіть зголосився зробити це особисто, аби тільки уникнути цієї... бійні. — Він помовчав. — Але імператор вмирає. Він не може чекати, поки ця проблема розв'яжеться самостійно. Він став просто одержимий прагненням залишити справи в пристойному стані.
Проблема — вік сина принца. Йому всього чотири. Шістнадцять років — занадто довгий час для регентства. Якби Грішнов і вся його міністерська партія залишилися незачеплені, то, після загибелі принца, вони просто заповнили б створений вакуум влади.
Вбити принца було недостатньо. Імператор розумів, що необхідно розгромити всю партію «яструбів», причому так, щоб вона ще ціле покоління не змогла б піднятися на ноги. І от з'являюся я, піднімаю шум через стратегічні проблеми вторгнення на Ескобар. Потім розвідслужба Негрі добуває інформацію про плазменні дзеркала — військова розвідка цими даними не оволоділа. Потім знову я — зі звісткою про те, що перевага раптовості втрачена. Знаєш, він же ж і це зумів частково приховати. Будь-чого іншого, крім катастрофи, з цієї авантюри вийти не могло. А Грішнов, принц і партія війни вимагали слави. Йому потрібно було всього лише відійти вбік і дозволити їм кинутися назустріч своїй загибелі.
Тепер він висмикував траву цілими пучками.
— Так вдало все складалося — просто неможливо було встояти перед такою спокусою. Але ризик був. Існувала ймовірність, що якщо дозволити подіям розвиватись самостійно, то можуть загинути всі, крім принца. Тому мені було доручено простежити за точним виконанням сценарію. Під'юджувати принца, зробити так, щоб в потрібний час він виявився на передовій. А відтак і та сцена, яку ти спостерігала в моїй каюті. Я зовсім не втратив самоконтроль. Просто я забивав останній цвях в його труну.
— Тоді, певно, другим агентом мав би бути... головний хірург?
— Саме так.
— Пресхвально.
— А хіба не правда? — Він влігся на траву, спрямувавши погляд в блакитне небо. — Я навіть не зміг стати чесним вбивцею. Пам'ятаєш, я якось казав, що збираюсь податися в політику? Здається, я вже вилікувався від цих амбіцій.
— А що Форрат'єр? Він теж мав загинути?
— Ні. Відповідно до початкового сценарію, йому призначали роль козла відпущення. Після поразки він повинен був надати імператору вибачення за провал — способом древніх японців. Це мало стати частиною катастрофи партії «яструбів». Нехай навіть він був найближчим радником принца, але все-таки я не заздрив тому, що його чекає. І поки він збиткувався наді мною, я бачив, як провалюється земля в нього під ногами. Це збивало його з пантелику. Адже раніше йому завжди вдавалося розлютити мене. Коли ми були молодші, це було його улюбленою розвагою. І він не міг зрозуміти, чому його фокуси більше не спрацьовують.
Погляд Форкосигана був як і раніше спрямований кудись у блакитну небесну височінь і не зустрічався з її поглядом.
— Можливо, тебе трохи втішить те, що його смерть врятувала безліч життів. Він би спробував продовжувати бій набагато довше, рятуючи свою кар'єру. Саме це й підкупило мене зрештою. Я подумав, що якщо виявлюся в потрібному місці в потрібний час, то зможу провести відступ набагато краще, ніж будь-який інший офіцер генштабу.
— То виходить, всі ми були всього лише маріонетками Езара Форбарри, — повільно промовила Корделія. Її нудило. — Я зі своїм караваном, ти, ескобарці... навіть старовина Форрат'єр. Весь цей патріотичний галас, праведний гнів... Суцільний фарс.
— Так і є.
— Аж тремтіти змушує. Невже принц був настільки жахливий?
— Без сумніву. Не хочу псувати тобі апетит подробицями доповідей Негрі... Але імператор сказав, що якщо це не буде зроблено зараз, то ще років через п'ять-десять ми самі будемо намагатися позбутися від нього, і швидше за все зіпсуємо справу і втратимо всіх своїх друзів у всепланетній громадянській війні. За своє життя він був свідком двох таких воєн. Це страхіття невідступно переслідує його. Калігула або Юрій Форбарра можуть правити дуже довго: кращі люди довго не наважуються зробити необхідне, а поганці цим користуються.
— Імператор себе не шкодує. Він перечитував доповіді знову й знову, практично вивчив їх напам'ять. Це рішення не було поспішним або необдуманим. Помилковим — можливо, але безперечно всебічно обдуманим. Розумієш, він не хотів, щоб принц загинув ганебною смертю. Це був останній подарунок, який він міг зробити синові.
Корделія сиділа нерухомо, обхопивши руками коліна, й намагалася запам'ятати його профіль. М'який полуденний вітерець шелестів листям і колихав золотаві трави.
Форкосиган повернувся до неї.
— Чи правильно я вчинив, Корделія, вплутуючись в цю історію? Якби я відмовився, він просто вибрав би ще когось. Я завжди намагався йти дорогою честі. Але що робити, коли можна вибирати лише краще з найгіршого? Ганебні дії, ганебна бездіяльність — будь-який шлях веде до загибелі.
— Ти просиш мене судити тебе?
— Хтось же ж повинен.
— Пробач. Я можу любити тебе. Я можу тужити за тобою, або разом з тобою. Я можу розділити твій біль. Але судити тебе я не можу.
— Ах. — Він перевернувся на живіт і став дивитися на табір. — З тобою я стаю таким говірким. Якщо мій мозок коли-небудь дозволить мені піти від реальності, то я, напевно, стану дуже балакучим божевільним.
— А ти що, тільки зі мною так відверто розмовляєш? — стривожилася вона.
— Боже, звичайно ж ні. Ти... ти... я не знаю, що ти таке. Але ти потрібна мені. Ти вийдеш за мене?
Вона зітхнула і поклала голову на коліна, накручуючи травинку на пальці.
— Я люблю тебе. Сподіваюся, ти це знаєш. Але я не можу прийняти Барраяр. Барраяр зжирає своїх дітей.
— Але Барраяр — це не тільки триклята політика. Деякі проживають ціле життя, навіть не помічаючи її.
— Так, але ти не з їхнього числа.
Він сів. — Не знаю, чи вдасться мені дістати візу на Колонію Бета...
— Цього року — навряд чи. І в наступному теж. Зараз там всіх барраярців вважають військовими злочинцями. Такого пожвавлення в політичному житті ми не мали вже багато років — всі метушаться як бджілки. І зрештою, є ще Комарр.
— Зрозуміло. Отже, мені буде важко отримати у вас роботу тренера дзюдо. І, з огляду на всі обставини, я навряд чи зможу взятися за написання мемуарів.
— В даний момент тобі буде важко уникнути юрби лінчувателів.
Вона глянула в його похмуре обличчя. Не варто було цього робити — її серце відразу скрутило жорстоким болем.
— Мені... все одно треба якийсь час побути вдома. Побачитись з сім'єю, обміркувати все це в тиші. Може, знайдеться ще яке-небудь рішення. І крім того, ми можемо писати одне одному.
— Так, напевно.
Він встав і допоміг їй піднятися.
— Чим ти тепер збираєшся зайнятися? — запитала вона. — Тебе відновили в званні.
— Ну, спершу я покінчу з усією цією брудною роботою, — змах руки позначив табір військовополонених і, по екстраполяції, всю ескобарську авантюру, — а потім, напевно, поїду додому. І нап'юся. Я більше не зможу служити йому. Він розтратив мене без залишку. Смерть його сина і п'яти тисяч людей, які супроводжували його в пекло, завжди буде стояти між нами. Форхалас, Готтіан...
— Не забувай і про ескобарців. І декількох бетанців.
— Я буду пам'ятати. — Він йшов поруч з нею по стежці. — Тобі в таборі щось додатково треба? Я намагався простежити за тим, щоб ви були забезпечені всім, що можуть дати наші обмежені ресурси, але можливо, я щось пропустив.
— Зараз там все добре. Мені самій чогось особливого не потрібно. Все, що нам дійсно потрібно, то це повернутися додому. Хоча... якщо подумати, то в мене є до тебе одне прохання.
— Кажи, — з жаром випалив він.
— Могила лейтенанта Роузмонта. Вона так і не була відзначена. Можливо, я вже не потраплю сюди. Поки ще можливо відшукати сліди нашого табору, чи міг би ти доручити своїм людям встановити над могилою табличку? Я досить часто перегортала особисту справу Роузмонта, тому пам'ятаю напам'ять всі номери й дати.
— Я особисто простежу за цим.
— Зачекай.
Він зупинився, і вона простягнула до нього руку. Міцні пальці обхопили її вузьку кисть; його шкіра була суха і тепла — цей дотик обпік Корделію.
— Перш ніж ми знову підберемо бідолаху Ілліана...
Він обійняв її, і вони поцілувалися — вперше. І назавжди.
— Ох, — промурмотіла вона, коли вони з великим небажанням відсунулися одне від іншого. — Напевно, не варто цього робити. Так боляче, коли ти зупиняєшся.
— Ну то дозволь мені... — Його рука ніжно погладила її волосся, потім шалено зарилася в блискучі кучері; вони знову припали одне до одного.
— Хм... сер? — підходячи, Ілліан голосно прочистив горло. — Ви забули про нараду штабу?
Форкосиган з зітханням випустив її. — Ні, лейтенант. Я не забув.
— Можна привітати вас, сер? — посміхнувся Ілліан.
— Ні, лейтенант.
Посмішка згасла.
— Я... не розумію, сер.
— Це мене цілком влаштовує, лейтенант.
І вони пішли далі: Корделія — сховавши руки в кишені, а Форкосиган — зчепивши їх за спиною.
Ввечері наступного дня, коли більшість ескобарських жінок вже вилетіли на катері до корабля, який повинен був відвезти їх додому, біля входу в їх намет з'явився налощений барраярський охоронець, який запитав капітана Нейсміт.
— Адмірал шле вам свої вітання, мем, і хоче дізнатися, чи бажаєте ви перевірити напис на надмогильній табличці, яка приготована для вашого офіцера. Вона в його кабінеті.
— Так, звичайно.
— Корделія, задля Бога, — прошипіла лейтенант Альфреді, — не ходіть туди одна.
— Дурниця, — нетерпляче промурмотіла Корделія у відповідь. — Форкосиган мене не з'їсть.
— О-о? То що йому було потрібно від вас вчора?
— Я ж сказала — підготувати табличку для могили.
— На це не потрібно цілих дві години. Ви хоч усвідомлюєте, як довго були відсутні? Я бачила, як він на вас вирячується. А ви самі? На вас обличчя не було, коли ви повернулися минулого разу.
Корделія роздратовано відмахнулася від її заперечень і пішла за винятково ввічливим охоронцем у печерний склад. Наземна адміністрація барраярської армії розмістилася в одному з бічних приміщень. Тут панувала пожвавлено-робоча атмосфера, яка свідчить про близькість начальства. І Форкосиган дійсно був тут — вони знайшли його в кабінеті, на дверях якого красувалися його ім'я і звання, написані поверх напівстертого імені його попередника.
Довкола нього біля комп'ютерного інтерфейсу купчилися Ілліан, капітан і комодор — очевидно, вони проводили якусь нараду. Форкосиган привітав її обережним кивком, на який вона відповіла таким же способом. «Цікаво, в мене такі ж голодні очі, як і в нього? — подумала вона. — Ці витончені манери, якими ми прикриваємося від юрби, зовсім марні, якщо ми не навчимося ховати свої очі».
— Вона на столі секретаря, Кор... капітан Нейсміт, — він вказав на нього рукою. — Подивіться, чи все добре. — І він знову повернувся до своїх офіцерів.
Це була проста сталева табличка барраярського військового зразка; надписи і дати були в повному порядку. Вона провела по металу рукою — видно, що ця річ зроблена добротно, на віки. Форкосиган закінчив розмову і підійшов до неї.
— Все як має бути?
— О так. — Вона обдарувала його вдячною посмішкою. — Ви зможете відшукати могилу?
— Так, ваш табір все ще помітний з повітря, хоча наступний дощовий сезон остаточно зітре його сліди...
Через двері долинув голос охоронця, який перекрив фоновий шум:
— Це ви так кажете. Як я знаю — може, це бомби. Не можна втягати це сюди.
Другий голос відгукнувся:
— Він повинен особисто розписатися про отримання. В мене такий наказ. І нема чого виступати — можна подумати, що це ви нас перемогли.
Другий зі співрозмовників, людина в темно-червоній ескобарській формі медтехніка, ввійшов у двері задом, ведучи за собою на шнурі антигравітаційну платформу, схожу на чудернацький аеростат. На ній розмістилися ємності досить значних розмірів — біля півметра в висоту, — укомплектовані різноманітними датчиками і відвідними трубками. Корделія відразу зрозуміла, що це таке, і зіщулилася, відчувши приступ млості. Форкосиган виглядав здивованим.
Технік озирнув приміщення.
— У мене на них накладна, яка потребує особистого підпису адмірала Форкосигана. Він тут?
Форкосиган виступив вперед.
— Я Форкосиган. Що це таке, м-м...
— Медтехнік, — пошепки підказала Корделія.
— ...медтехнік? — плавно закінчив Форкосиган, хоча, судячи з його роздратованого погляду, це була не зовсім та підказка, якої він чекав.
Ескобарець кисло посміхнувся:
— Ми повертаємо їх відправникам.
Форкосиган обійшов навколо платформи. — Так, але що це за штуки?
— Всі ваші виродки, — відповів медтехнік.
Корделія, бачачи щире здивування Форкосигана, пояснила:
— Це маткові реплікатори, е-е... адмірал. Переносні, працюють від власного джерела живлення... хоча їм же ж потрібне обслуговування?
— Щотижня, — зловтішно підтвердив медтехнік. Він витяг дискету. — А от інструкції до них.
Форкосиган явно був нажаханий.
— Але якого чорта мені з ними робити?
— Думали, що змусите наших жінок відповідати на це питання, так? — в’їдливо відповів медтехнік. — Особисто я пропоную повісити їх на шию їхнім татусям. На кожному зазначений батьківський генетичний код, тому буде неважко визначити, чиї вони. Розпишіться тут.
Форкосиган взяв пластинку з накладної і прочитав її двічі. Він знову обійшов навколо платформи, перераховуючи ємності з вкрай стривоженим виглядом. Завершивши коло, він зупинився поруч з Корделією і пробурмотів:
— Я й не думав, що вони можуть проробляти таке!
— У нас їх використовують досить часто.
— Певно, вони неймовірно складні.
— І дорогі. Я здивована... Напевно, ескобарці вирішили обійтися без юридичних розглядів — чи мають вони право забрати дітей разом з матерями. До речі, одна або дві з них заперечували проти аборту. Це покладає на тебе кревну відповідальність. — Здавалося, її слова встромилися в нього немов кулі, і Корделія пошкодувала, що не висловилась як-небудь інакше.
— Вони там всі живі?
— Звичайно. Бачиш от ці зелені вогники? Там і плацента, і все інше. Вони плавають в своїй зародковій оболонці, зовсім як вдома.
— І ворушаться?
— Напевно.
Він потер обличчя, зацьковано дивлячись на реплікатори.
— Сімнадцять. Боже, Корделія, що ж мені з ними робити? Хірург, звичайно, міг би... але... — Він повернувся до свого секретаря. — Швидко викликати сюди головного хірурга.
Він знову повернувся до Корделії і тихо запитав:
— Як довго ці штуки можуть працювати?
— Якщо необхідно — всі дев'ять місяців.
— Можу я отримати розписку, адмірал? — голосно сказав медтехнік. — Мене чекають інші справи. — Він з цікавістю покосився на Корделію в її жовтогарячій піжамі.
Форкосиган, як і раніше загіпнотизований платформою з ємностями, неуважно надряпав своє ім'я внизу документа, поставив відбиток великого пальця і повернув накладну назад. Піддавшись нездоровій цікавості, Корделія теж обійшла платформу навкруги, досліджуючи покази датчиків.
— Схоже, наймолодшому з них сім тижнів. А старшому вже чотири з лишком місяця. Певно був зачатий на самому початку війни.
— Але що ж мені з ними робити? — пробурмотів він знову. Вона ще не бачила його таким розгубленим.
— А що ви звичайно робите з позашлюбними дітьми солдатів? Напевно подібні випадки бували і раніше, хоч і при дещо інших обставинах.
— У нас звичайно рятуються від виродків за допомогою аборту. Але в даному випадку це вже зроблено... можна так сказати. Стільки занепокоєння... Вони очікують, що ми будемо підтримувати їхнє життя? Плаваючі зародки... діти в банках...
— Ну, не знаю. — Корделія задумливо зітхнула. — Подумати тільки, до чого категорично всі відкинули цих маленьких чоловічків! Але ж якби не милість божа й не втручання сержанта Ботарі, один з цих хлопців міг би бути моїм і Форрат'єра. Або, якщо вже про це говорити, моїм і Ботарі.
Форкосиган просто-таки позеленів при думці про це. Понизивши голос майже до шепоту, він заблагав:
— Але що я... що б ти хотіла, щоб я з ними зробив?
— Ти просиш мене дати вказівки?
— Я ніколи... Корделія, ну будь ласка... яке гідне...
Так, напевно, це дійсний шок: раптом виявити, що ти завагітнів, причому сімнадцять разів одночасно... і це у його-то віці. Вона придушила спалах чорного гумору — адже він явно перебував в розгубленості — і зглянулася:
— Напевно, ти повинен взяти їх під свою опіку. Я уявлення не маю, що потягне за собою це рішення, але... ти ж розписався за них.
Він зітхнув.
— Так. В якомусь смислі, я дав слово, — Відчувши себе в звичній колії, він швидко повернув собі душевну рівновагу. — Фактично, дав слово Форкосигана. Добре. Ціль визначена, план атаки продуманий — можемо починати діяти.
Хірург, який увійшов в цей момент, просто остовпів побачивши плаваючу платформу.
— Що за чорт? А, здається знаю. Хоча не думав, що мені доведеться побачити таку штуку... — З якоюсь істинно технарською пристрастю він провів рукою по одній з ємностей. — Це наші?
— Очевидно, всі наші, — відповів Форкосиган. — Їх надіслали ескобарці.
Лікар хмикнув:
— Який цинічний жест з їх боку. Хоча, напевно, ескобарців можна зрозуміти... Але чому б просто не виплеснути їх?
— Можливо, через якісь зовсім невоєнні уявлення про цінність людського життя, — запально промовила Корделія. — Воно існує в деяких культурах.
Хірург здивовано підняв брову, але, помітивши повну серйозність свого командира, вирішив не вплутуватися в суперечку.
— От інструкції до них. — Форкосиган передав йому диск.
— О, чудово. Можна мені звільнити один і розібрати на частини?
— Ні, не можна, — холодно відповів Форкосиган. — Я дав слово... слово Форкосигана, що про них подбають. Про всіх.
— Як вони примудрилися втягти вас в це? Ну добре, може, я добуду його пізніше... — Він повернувся до огляду медичної техніки, яка мерехтіла вогниками.
— Чи є у вас устаткування, щоб впоратися з проблемами, які можуть виникнути? — запитав Форкосиган.
— Чортівня, звичайно ж ні. Таке є тільки в імператорському госпіталі. Хоча в них там нема акушерського відділення. Але готовий посперечатися, що дослідницька лабораторія буде щаслива роздобути цих крихт...
Збита з пантелику Корделія не відразу зрозуміла, що він має на увазі маткові реплікатори, а зовсім не їх вміст.
— Їх необхідно обслуговувати раз в тиждень. Ви зможете зробити це тут?
— Не думаю... — Хірург вставив диск в комп'ютер на столі секретаря й почав перегортувати вміст. — Тут, певно, кілометрів десять цих інструкцій... Ого. Ні. Цього в нас нема... Ні. Дуже шкода, адмірал. Боюся, цього разу вам доведеться відмовитися від свого слова.
Форкосиган хижо ощирився, і це зовсім не нагадувало посмішку:
— Ви пам'ятаєте, що трапилося з останньою людиною, яка змусила мене порушити своє слово?
Посмішка хірурга згасла.
— Тоді от вам мій наказ, — продовжив Форкосиган безапеляційним тоном. — Через півгодини ви особисто рушаєте з цими... штуками на швидкісний кур'єрський корабель. Він прибуде у Форбарр-Султану менш ніж через тиждень. Ви поїдете в імператорський госпіталь і будь-якими шляхами добудете устаткування й фахівців, необхідних для... завершення проекту. Якщо знадобиться, доможіться особливого імператорського наказу. Прямо, не через звичайні канали. Я впевнений, що наш спільний друг Негрі не відмовиться вислухати вас. Простежите за тим, щоб їх встановили й обслужили, а потім відразу ж доповісте мені.
— Ми не встигнемо долетіти за тиждень! Навіть на кур'єрському кораблі!
— З прискоренням на шість пунктів вище максимально припустимого ви вкладетеся в п'ять днів. Якщо інженери налагодили все як слід, то двигунам погрожує небезпека вибухнути тільки при восьми пунктах понад норму. Тому це зовсім безпечно. — Він обернувся до своїх офіцерів: — Куер, зберіть, будь ласка, екіпаж кур'єрського корабля. І з'єднайте мене з його капітаном, я хочу особисто його проінструктувати.
Комодор Куер здивовано скинув брови, але відправився виконувати наказ. Хірург знизив голос, метнувши погляд на Корделію:
— Бетанська сентиментальність у дії, сер? Вам не здається, що це трохи недоречно на імператорській службі?
Форкосиган посміхнувся і звузив очі.
— Бетанська непокора, лікарю? — вимовив він, копіюючи тон хірурга. — Будьте люб'язні спрямувати свою енергію на виконання наказів, а не на творення відмовок.
— Чорт, але ж набагато легше просто відкрити кришки. Що ви збираєтеся робити з ними, коли вони... завершаться, або як там це називається? Хто візьме на себе відповідальність за них? Мені зрозуміло ваше бажання справити враження на подружку, але подумайте про майбутнє, сер!
Форкосиган зрушив брови і глухо заричав. Хірург відхитнувся. Форкосиган замаскував ричання кашлем і зробив глибокий вдих.
— Це моя проблема. Моє слово. Ваша відповідальність на цьому закінчиться. Двадцять п'ять хвилин, лікарю. Якщо прибудете вчасно, то я дозволю вам летіти всередині катеру. — Він ощирився в неприкрито агресивній усмішці. — Коли встановите їх в госпіталі, можете взяти звільнення на три дні, якщо захочете.
Хірург, неохоче здаючись, знизав плечима і пішов пакуватися.
Корделія провела його повним сумніву поглядом.
— Думаєш, він остигне?
— Так, йому просто потрібно дати час розглянути проблему з іншого боку. Після прибуття у Форбарр-Султану він вже буде поводитися так, наче цей проект був його особистою ідеєю і він сам винайшов... маткові реплікатори. — Погляд Форкосигана знову звернувся до плаваючої платформи. — От проклятущі штуковини...
Ввійшов охоронець.
— Прошу пробачення, сер, але пілот ескобарського катера запитує капітана Нейсміт. Вони готові до вильоту.
На комунікаційному моніторі з’явився Куер і відрапортував:
— Сер, капітан кур'єрського корабля на лінії.
Корделія глянула на Форкосигана з безпомічною прикрістю — «ну що тут зробиш!», — і він ледь помітно похитав головою, погоджуючись з нею; потім обидва мовчки повернулися до виконання своїх обов'язків. Вона міркувала над останнім випадом лікаря. «А нам здавалося, що ми такі обережні! Нам явно потрібно щось робити з нашими надто відвертими очима».
Лоїс Макмастер Буджолд, «Осколки честі»
РОЗДІЛ 12
(всього 15 розділів)
Корделія летіла додому разом зі двомастами іншими пасажирами, здебільшо ескобарцями, на терміново переобладнаному для цих цілей таукитянському пасажирському лайнері. Колишні військовополонені гаяли час, поділяючись спогадами й обмінюючись враженнями про пережите — цими сеансами, як вона досить швидко збагнула, помалу керували численні психосолдати, прислані ескобарцями разом з кораблем. Незабаром її мовчання почало виділятися на загальному фоні, і Корделія навчилася розпізнавати ненав'язливі прийоми згону пацієнтів на нібито імпровізовані сесії групової терапії, і ухилятися від них.
І це ще не все. Вона виявила, що за нею тихо, але невідступно ходить яснолиця молода жінка на ім’я Ірен, якій, очевидно, доручили взятися за Корделію. Вона з'являлася поруч з нею в їдальні, в коридорах, в кімнатах відпочинку, завжди з новим приводом для початку спілкування. Корделія за можливості уникала її, а коли їй це не вдавалося, то вона вправно (а часом і грубо) переводила розмову на інші теми.
Через тиждень дівчина розчинилася в юрбі, але, повернувшись одного разу до своєї каюти, Корделія виявила, що її колишню сусідку замінили на нову: стриману жінку похилого віку з твердим поглядом, вдягнену в невійськовий костюм; вона була не з числа колишніх військовополонених. Корделія вляглася на ліжко і похмуро спостерігала, як та розпаковує речі.
— Привіт, я — Джоан Спрейг, — життєрадісно відрекомендувалася жінка.
Добре, настав час розставити крапки над «і».
— Добрий день, лікарю Спрейг. Думаю, я не помилюся, якщо зроблю припущення, що ви бос Ірен?
Спрейг помовчала.
— Ви цілком праві. Але я б воліла, щоб наше спілкування було невимушеним.
— Ні, все трохи інакше. Ви волієте, щоб воно <і> виглядало невимушеним. Це різні речі.
— Ви дуже цікава особистість, капітан Нейсміт.
— Ну, швидше, це більше стосується вас, ніж мене. Припустімо, я погоджуся поговорити з вами. Ви відкличете інших своїх нишпорок?
— Я тут для того, щоб слухати вас — але тільки тоді, коли ви будете готові говорити.
— Ну то запитуйте мене. Давайте швидше закінчимо з цим і заспокоїмося нарешті. — «Мені б дійсно не завадило б підлікуватися, — тужливо подумала Корделія. — Я почуваю себе так паршиво...»
Спрейг сіла на ліжко, на губах м'яка посмішка, в очах — пильна увага.
— Я хочу допомогти вам згадати, що відбулося з вами в той час, коли ви були полоненою на барраярському флагмані. Незалежно від того, наскільки жахливі можуть бути ті спогади, усвідомити їх — означає зробити перший крок до зцілення.
— Е-е, здається, у нас протилежні наміри. Я з надзвичайною чіткістю пам'ятаю все, що зі мною відбулося за той час. І я не маю навіть найменших сумнівів в правильності власної оцінки тих подій, що відбулись. Чого б я хотіла, то це забути про все хоч ненадовго, щоб спокійно спати ночами.
— Зрозуміло. Продовжуйте. Чи можете ви розповісти про те, що з вами відбулося?
Корделія коротенько переказала події, починаючи з моменту нуль-переходу від Колонії Бета і аж до смерті Форрат'єра, але обірвала розповідь на місці, що передувало появі Форкосигана, промовивши невизначено:
— Потім я кілька днів ховалась завулками корабля, але зрештою мене спіймали й знову замкнули на гауптвахті.
— Зрозуміло. То треба розуміти, ви не пам'ятаєте, як вас катував і ґвалтував адмірал Форрат'єр, а також не пам'ятаєте, як ви вбили його.
— Мене не катували. І я його не вбивала. Мені здається, я досить зрозуміло це пояснила.
Лікар сумно похитала головою.
— Мені повідомили, що барраярці двічі забирали вас з табору. Ви пам'ятаєте, що з вами тоді коїлося?
— Так, звичайно.
— Можете розповісти про це?
— Ні, — вперлася Корделія. Для ескобарців таємне політичне вбивство принца не має значення — навряд чи вони можуть ненавидіти барраярців сильніше, ніж ненавидять зараз. Але навіть простий натяк на це здатен зруйнувати крихкий громадянський мир Барраяру. Безладдя, армійські заколоти, скинення імператора — і це будуть всього-лише дрібниці порівняно з тим, що може трапитися далі. Якщо на Барраярі вибухне громадянська війна, хіба Форкосиган не може загинути в ній? «Господи, будь ласка, — втомлено думала Корделія, — не треба більше смертей...»
Спрейг виглядала надзвичайно зацікавленою. Корделія відчула себе загнаною в пастку і спробувала нівелювати свою помилку.
— Один з моїх офіцерів загинув під час бетанської експедиції на цю планету... сподіваюся, ви знаєте про це? — Лікар кивнула. — За моїм проханням був виготовлений надгробок на його могилу. От і все.
— Я розумію, — зітхнула Спрейг. — В нас тут вже був ще один випадок на зразок вашого. Дівчина теж була зґвалтована Форрат'єром, або кимось з його людей, а барраярські медики підчистили їй пам'ять. Гадаю, вони намагалися вберегти його репутацію.
— О, здається, я зустрічалася з нею на флагмані. І ще вона була в моєму наметі, правильно?
Спрейг зробила невизначений жест у знак того, що це професійна таємниця, однак подив, який промайнув в її очах, підтвердив здогад Корделії.
— Ви не помиляєтесь щодо неї, — продовжила Корделія. — І я рада, що вона одержує професійну допомогу. Але стосовно мене ви помиляєтеся. І щодо репутації Форрат'єра ви теж помиляєтеся. Єдина причина, чому розійшлася ця дурна історія про мене, певно, полягає в тому, що в очах більшості бути вбитим слабкою жінкою ще ганебніше, ніж власним солдатом.
— Одних лишень фізичних доказів, отриманих під час медогляду, досить, щоб засумніватися в цьому, — сказала Спрейг.
— Які ще докази? — сторопіла Корделія.
— Докази катувань, — відповіла лікар з похмурим, навіть дещо розгніваним виглядом. Корделія збагнула, що цей гнів спрямований не на неї.
— Що? Мене не катували!
— Катували. І підчистили вам пам'ять — блискуча робота. От же ж мерзенність... Але вони не змогли приховати сліди фізичних ушкоджень. Вам відомо, що у вас була зламана рука, переламано два ребра, що у вас численні синці на шиї, забиті місця на голові, на руках — взагалі по всьому тілу? А біохімічний аналіз свідчить про надзвичайний стрес, сенсорне голодування, значну втрату ваги, порушення сну, надлишок адреналіну... мені продовжувати?
— Ах, — сказала Корделія. — Це.
— «Ах, це»? — повторила лікар, піднявши брову.
— Це я можу пояснити, — поспішно запевнила її Корделія. Вона коротко розсміялася. — З певної точки зору вина за це лежить на вас, ескобарцях. Під час відступу я знаходилася в тюремній камері на флагмані. Корабель був підбитий — і всіх в ньому потрусило, як камінчики в банці, включаючи і мене. От звідки в мене переломи і все інше.
Лікар зробила позначку в блокноті.
— Дуже добре. Дійсно чудова робота. Митецька. Але недостатньо митецька — переломи у вас були в різний час.
— Ох, — сказала Корделія. Як же пояснити історію з Ботарі, не згадуючи каюту Форкосигана? «Один мій друг намагався мене задушити...»
— Мені б хотілося, щоб ви подумали про можливість медикаментозної терапії, — обережно сказала лікар Спрейг. — Барраярці, обробляючи вас, доклали величезних зусиль для приховання — навіть серйозніше, ніж з вищезгаданою дівчиною, а для неї знадобилося надзвичайно глибоке зондування. Думаю, в вашому випадку це навіть необхідніше. Але нам потрібна ваша добровільна співпраця.
— Слава Богу.
Корделія відкинулася на ліжко й накрила обличчя подушкою, розмірковуючи про медикаментозну терапію. Від подібних думок в неї холола кров. Цікаво, думала вона, скільки часу можна витримати, піддаючись глибинному пошуку неіснуючих спогадів, перш ніж почнеш придумувати їх відповідно до вимог зондувальників? Або ще гірше — перше ж промацування витягне на світ божий те, чим зайняті всі її думки — її прихований біль: душевні рани Форкосигана... Вона зітхнула, зняла з обличчя подушку, притисла її до грудей і відкрила очі. Над нею з стурбованим виглядом стояла лікар Спрейг.
— Ви все ще тут?
— Я завжди буду тут, Корделія.
— Цього... цього я й боялася.
Після цього Спрейг не змогла ще чогось з неї витягнути. Тепер Корделія не давала собі заснути, побоюючись, що може заговорити або буде допитана уві сні. Вона лише дозволяла собі ненадовго задрімати, підхоплюючись від будь-якого шурхоту — наприклад, коли її сусідка виходила вночі в вбиральню. Корделія не відчувала захвату від таємних цілей і методів Езара Форбарри, але вони, принаймні, були вже досягнуті. Думка про те, що всі принесені жертви можуть виявитися марними, переслідувала її. Вона прийняла тверде рішення: не допустити, щоб через неї стала даремною загибель всіх солдатів Форкосигана — та нехай навіть і Форрат'єра та коменданта табору.
До моменту прибуття на Ескобар Корделія була значно виснаженіша і засмиканіша, ніж на початку польоту; вона буквально балансувала на грані нервового зриву, мучилася від головного болю, безсоння, незрозумілого тремтіння лівої руки і легкого заїкання.
Переліт від Ескобару до Колонії Бета минув значно легше. Він зайняв всього чотири дні, оскільки Корделія летіла на швидкісному кур'єрському кораблі — на її величезне здивування, присланому спеціально за нею. Вона подивилася новини по головізору в своїй каюті. Корделія смертельно втомилася від війни, але, випадково натрапивши на посилання про Форкосигана, вона не встояла й вирішила дізнатись, яка громадська думка стосовно його ролі в конфлікті.
І вона з жахом дізналась, що його співробітництво зі слідчими Міжзоряної судової комісії призвело до того, що бетанська й ескобарська преса в одноголосно звинуватили його в поганому поводженні з полоненими, немов він відповідав за це з самого початку. Заодно пригадали й стару неправду про Комарр. Корделію розлютила несправедливість всього цього, і вона, відчуваючи огиду, перестала дивитися новини.
Нарешті вони вийшли на орбіту Колонії Бета, й Корделія заходилася надокучати навігаторам проханнями: показати їй рідну планету.
— От нарешті й наша стара пісочниця. — життєрадісно вимовив капітан, вмикаючи для неї огляд. — За вами вислали катер, але над столицею зараз буря, тому він трохи затримується. Доведеться почекати, поки вітер затихне, щоб можна було вимкнути силові екрани в порту.
— Думаю, краще я зателефоную мамі вже з космопорту, — сказала Корделія. — Зараз вона, напевно, ще на роботі — нічого її смикати. Лікарня недалеко від порту. Я посиджу там, розслаблюся, вип'ю чогось, поки в неї скінчиться зміна — тоді вона за мною й заїде.
Капітан якось дивно на неї зиркнув.
— Хм... ну так.
Катер прибув без затримки. Корделія потисла всім руки, подякувала екіпажу за поїздку й перейшла на катер.
Стюардеса катера зустріла її зі стосом одягу в руках.
— Що це? Боже мій, та це ж нова форма Експедиційного корпусу! Нарешті ж! Що ж, краще пізно ніж ніколи.
— Може вам вдягти її безпосередньо зараз, — запропонувала стюардеса, широко посміхнувшись.
— Слушна думка. — Останнім часом вона носила ескобарську військову форму, і та вже встигла вкрай їй набриднути. Вона розгорнула небесно-голубу тканину, побачила сяючі чорні високі чоботи й розсміялася. — Задля Бога, навіщо ботфорти? На Колонії Бета коня зустрінеш хіба що в зоопарку. Хоча, треба визнати, виглядають вони, безсумнівно, шикарно.
Виявивши, що інших пасажирів на катері нема, Корделія переодяглася безпосередньо в салоні. Стюардесі довелося допомогти їй натягнути черевики.
— Того, хто їх придумав, треба було б змусити лягти в них спати, — пробурчала Корделія. — А може, він так і робить.
Катер почав знижуватися, і вона поспішила до ілюмінатора, палаючи бажанням швидше побачити своє рідне місто. Нарешті рудуватий серпанок розсіявся, і вони акуратно спустилися до космопорту і під’їхали до посадкового вузла.
— Схоже, тут сьогодні купа народу.
— Так, президент збирається виголосити промову, — сказала стюардеса. — Це так хвилююче. Хоч я за нього й не голосувала.
— Душка Фредді зміг зібрати таку кількість публіки на якусь свою промову? Дивовижно. Але це на краще. Я зможу загубитися в юрбі. Ця форма дуже яскрава, а мені сьогодні хотілося б зостатися непомітною. — Вона явно відчувала, як на неї навалюється смертельна втома, й гадала, як довго ця слабість протриває. Нехай лікар Спрейг й помилялася щодо фактів, але загалом мала слушність; Корделії ще доведеться розплатитися з емоційним боргом, який поки що приховався, згорнувшись вузлом десь у животі.
Двигуни катера востаннє завили й замовкли. Корделія встала і ніяково попрощалася з усмішливою стюардесою.
— Сподіваюся, мене там не чекає зустрічаюча д-делегація? Правду кажучи, я навряд чи зможу витерпіти це сьогодні.
— Вам допоможуть, — запевнила її стюардеса. — От він йде.
У катер, сяючи широкою посмішкою, увійшов чоловік в цивільному саронгу.
— Здрастуйте, капітан Нейсміт, — привітав її він. — Я Філіп Гоулд, прес-секретар президента. — Корделія була вражена: прес-секретар — посада на рівні кабінету міністрів. — Для мене велика честь познайомитися з вами.
В цей момент вона безпомилково відчула, як під нею розкривається прірва.
— Ви що, затіяли там якийсь цирк? Я просто хочу потрапити додому.
— Взагалі-то, президент запланував виступ. І в нього є дещо для вас, — додав він лагідно, немов обіцяючи дитині цукерку в обмін на гарну поведінку. — Насправді, він сподівався на кілька спільних виступів з вами, але це ми можемо обговорити пізніше. Звичайно, ми не думаємо, що героїня Ескобару може відчувати страх перед великою аудиторією, але, про всяк випадок, ми приготували для вас кілька реплік. Я постійно буду поруч з вами і підкажу, що робити. — Він простягнув їй портативний зчитувач. — Намагайтесь виглядати здивованою, коли будете виходити з катера.
— Я й дійсно здивована. — Вона пробігла очима текст промови. — Це п-просто купа брехні!
Гоулд виглядав стривоженим.
— У вас завжди був цей невеликий дефект мови? — обережно запитав він.
— Ні, це сувенір від ескобарської психослужби і війни, що минула. Але хто н-написав всю цю н-нісенітницю? — Їй відразу ж кинувся в очі рядок «полохливий адмірал Форкосиган і його зграя бандитів». — Форкосиган — найхоробріша людина з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися.
Гоулд міцно взяв її за руку вище ліктя і повів до виходу з катеру.
— Нам пора йти, щоб потрапити у випуск новин. Може, ви просто пропустите цей фрагмент, добре? А тепер посміхайтеся.
— Я хочу побачитись з матір'ю.
— Вона з президентом. Все, виходимо.
Біля виходу з катера їх зустріла щільна юрба людей, озброєних знімальним устаткуванням. Всі вони одночасно почали викрикувати питання. Корделію затрясло: хвилі тремтіння виникали десь внизу живота й розбігалися по всьому тілу.
— Я всіх їх не знаю, — прошипіла вона Гоулду.
— Не зупиняйтеся, — прошипів він у відповідь крізь посмішку, яка проте не залишала його обличчя. Вони піднялися на перетворений у трибуну балкон, з якого відкривався вигляд на величезний вестибуль космопорту. Зал був набитий яскраво вдягненими і святково налаштованими людьми. Вони розпливалися перед очима Корделії. Нарешті вона розрізнила в юрбі знайоме обличчя — свою матір, яка посміхалась й плакала одночасно. Корделія кинулася до неї в обійми, викликавши повний захват преси, яка поспішила зафіксувати цю зворушливу сцену.
— Витягни мене звідси, швидше, — гаряче зашепотіла вона на вухо матері. — В мене зараз почнеться істерика.
Мати трохи відсунулася, не розуміючи, але продовжуючи посміхатися. Потім її замінив брат Корделії, за спиною якого схвильовано й гордо купчилась його родина; вони захоплено витріщалися на неї.
Корделія побачила членів свого екіпажу, теж вдягнених в нову форму, — вони стояли поруч з якимись урядовими чинами. Парнелл підняв великі пальці вгору, посміхаючись як пришелепуватий. Її виштовхали на трибуну, де вже стояв президент Колонії Бета.
Душка Фредді здався приголомшеній Корделії просто гігантом, величезним і гучним. Напевно, тому він так добре виглядав в головізорі. Він схопив її руку і підняв догори; юрба захоплено загуділа. Корделія відчула себе повною ідіоткою.
Президент чудово вимовив свою промову, навіть разу не заглянувши в підказувач. Ця промова була наповнена все тими ж ура-патріотичними заклинаннями, які сп'яняли людей перед її відльотом, і навряд чи хоч одне слово з десяти мало яку-небудь віддалену подібність до правди — навіть з бетанської точки зору. Не поспішаючи, з найвищим артистизмом президент підводив справу до нагороди. Серце Корделії заколотилося ривками, коли до неї дійшло, до чого він хилить. Вона повернулася до прес-секретаря.
— Це д-для мого екіпажу, за плазменні дзеркала? — безнадійна спроба сховатися від невблаганної правди.
— Вони свої вже отримали. (— Він коли-небудь перестане посміхатися?) — А це особисто для вас.
— З-зрозуміло.
З'ясувалося, що медаль вручалася їй за власноручно здійснене вбивство адмірала Форрат'єра. Правда, Душка Фредді уникав брутального слова «вбивство», воліючи м’якші формулювання, як, наприклад, «звільнення людства від розпусного чудовиська».
Промова підійшла до кінця, і блискуча медаль на різнобарвній стрічці, найвища нагорода Колонії Бета, була урочисто вдягнута президентом на шию героїні. Гоулд поставив її перед мікрофоном і вказав на яскравий зелений рядок телесуфлера, що висів у повітрі перед її очима.
— Починайте читати, — прошептав він.
— Мене чути? О... Хм... О народ Колонії Бета, моєї улюбленої батьківщини, — поки що все цілком терпиме, — Коли я залишила тебе, щоб прийти на д-допомогу Ескобару, нашому другу й союзнику, і зустрітися віч-на-віч з погрозою барраярської т-тиранії, я й не припускала, що мені судилася... судилася куди шляхетніша м-місія...
І в цей момент вона перестала йти за сценарієм і лише безпомічно спостерігала за собою, немов за приреченим суденцем, яке занурюється в морську безодню.
— Не бачу чогось ш-шляхетного в зарізуванні того недоумкуватого садиста Форрат'єра. І я б не в-взяла медалі за убивство неозброєної людини, навіть якби дійсно зробила це.
Вона заходилася стягувати з себе медаль. Стрічка зачепилася за волосся і боляче смикнула. Корделія з люттю рвонула її.
— ...Останній раз кажу. Не вбивала я Форрат'єра. Його вбив один з його ж солдатів. П-підійшов до нього зі спини і перерізав горлянку від вуха до вуха. Я була там, чорт забери. Він мене всю кров'ю залив. Преса з обох боків напихає вас брехнею про цю д-дурну війну. Ч-чортові нашіптувачі. Форкосиган не відповідав за військовополонених, коли в таборі коїлися усілякі неподобства. Він п-припинив їх, як тільки отримав командування. Розстріляв одного зі своїх офіцерів, лишень щоб задовольнити вашу спрагу помсти. І за це він теж поплатився своєю честю, це вже я вам кажу.
Трансляція з трибуни раптово припинилася. Корделія повернулася до Душки Фредді, насилу розрізняючи крізь сльози його ошелешене обличчя, і що було сили жбурнула в нього медаллю. Та пролетіла в декількох сантиметрах від його вуха і, блиснувши, зникла в юрбі.
Хтось схопив її позаду за лікті. Це розбудило в ній якийсь прихований рефлекс: вона почала шалено брикатися.
Якби президент не намагався відхилитися, з ним би не трапилося нещастя. А так носок її чобота влучив йому в пах з ненавмисною, але снайперською точністю. Його губи склалися в беззвучне «О», і він впав за трибуну.
Не в силах впоратись з собою, Корделія гучно схлипувала, а десятки рук міцно тримали її за лікті, за ноги, за талію.
— Б-будь ласка, не треба мене знову замикати! Я більше не витримаю цього. Я просто хотіла додому! Заберіть від мене цю чортову ампулу! Ні! Ні! Будь ласка, будь ласка, не треба ліків! Пробачте мені!
Її відволокли з трибуни, і найбільша подія року повалилася подібно Душці Фредді.
Потім її швиденько перепровадили в один з тихих адміністративних офісів космопорту. Незабаром з'явився особистий лікар президента і взяв справу у свої руки: виставив за двері всіх, крім її матері, і дав Корделії настільки необхідний перепочинок. Їй знадобилася майже година, щоб впоратися з невтримними риданнями. Нарешті почуття незручності і обурення вляглося, і вона зуміла сісти прямо і розмовляти — таким голосом, немов у неї була моторошна нежить.
— Будь ласка, вибачтеся за мене перед президентом. Якби хоч хтось попередив мене або запитав, чи готова я до такої зустрічі. Я... я зараз н-не в найкращому стані.
— Ми й самі мали здогадатися, — скорботно промовив лікар. — Зрештою, те, через що вам довелося пройти, виходить за рамки звичайного військового досвіду. Це ми повинні вибачитися перед вами за те, що піддали вас зайвому випробуванню.
— Ми думали, це стане приємним сюрпризом, — додала мати.
— Та вже так, це було сюрпризом. Залишається сподіватися, що мене не замкнуть в кімнаті з м'якими стінами. Останнім часом я терпіти не можу замкнені приміщення. — Від однієї тільки думки про це в неї стислося горло. Намагаючись заспокоїтися, вона старанно задихала.
Цікаво, думала вона, де зараз Форкосиган, що він робить? Ідея напитися до втрати чутливості з кожною хвилиною здавалася все привабливішою — їй хотілося опинитися поруч з ним і надертися разом. Вона помасажувала перенісся двома пальцями, щоб зняти напругу.
— Можна мені тепер поїхати додому?
— Юрба ще не розійшлася? — запитала мати.
— Боюся, що так і є. Ми спробуємо стримати їх.
Лікар йшов по один бік Корделії, мати — по інший, а сама вона всю дорогу до автомобіля матері перебувала в спогадах про поцілунок Форкосигана. Юрба все ще напирала, але якось притихла: співгромадяни дивилися на неї шанобливо і навіть трохи злякано — це різко контрастувало з їх початковим радісним настроєм. Корделія шкодувала, що зіпсувала їм свято.
Біля житлової шахти, де була квартира її матері, теж юрбилися люди. Вони стояли у фойє поруч з ліфтами і навіть біля самих дверей квартири. Корделія посміхалася їм і легенько махала рукою, але на всі питання лише хитала головою: вона була не впевнена, що зуміє відповісти ясно. Пробравшись крізь юрбу, вони нарешті закрили за собою двері.
— Уф-ф! Вони, напевно, з найкращими намірами, але... Господи, мені здавалося, вони хочуть з'їсти мене живцем!
— Всі так схвильовані цією війною, і Експедиційний корпус... всі, хто носить блакитну форму, стали справжніми знаменитостями. А потім повернулися військовополонені і твоя історія вийшла назовні... Добре ще, що на той час я вже знала, що ти в безпеці. Бідолашечка моя!
Корделія охоче дозволила знову вкласти себе в обійми.
— Ну, тоді зрозуміло, звідкіля вони взяли ці дурниці. Барраярці запустили цю безглузду чутку, а всі інші підхопили. Я будь-чого не могла поробити.
— Що вони з тобою зробили?
— Вони тягалися за мною по п'ятах, дошкуляли пропозиціями полікуватися — бо думали, що барраярці щось намудрували з моєю пам'яттю... Ой, я зрозуміла. Ти хотіла запитати, що зробили зі мною барраярці. Та нічого особливого. Ф-форрат'єр, може, й хотів, але не устиг взятися за справу, як з ним стався нещасний випадок. — Вона вирішила не тривожити матір подробицями. — Але все-таки дещо важливе трапилося. — Вона зам'ялася, а потім видала: — Я знову зустрілася з Ейрелом Форкосиганом.
— Цим жахливим чоловіком? А я, як почула його ім'я в новинах, все роздумувала, чи той це суб'єкт, який вбив твого лейтенанта Роузмонта торік.
— Ні. Так. Тобто це не він вбив Роузмонта, а один з його солдатів. Але це той самий.
— Не розумію, чого він тобі так до душі.
— Та вже хоч тепер ти повинна його оцінити правильно. Він врятував мені життя. Ховав мене у своїй каюті цілих два дні після того, як був вбитий Форрат'єр. Мене б стратили, якби спіймали до зміни командування.
Але мати здавалася скоріше стривоженою, ніж вдячною.
— Він... що-небудь зробив з тобою?
Це питання таїло в собі ненавмисну іронію. Корделія не зважилася розповісти матері про нестерпний вантаж таємниці, яку звалив на неї Форкосиган. Але її мати помилково витлумачила тінь, що пробігла обличчям Корделії.
— Ох, донечка моя! Мені так шкода.
— Хм? Так ні ж, чорт забери. Форкосиган не ґвалтівник. У нього пунктик щодо полонених. Навіть пальцем до них не доторкнеться. Він просив мене... — вона замовкла, дивлячись на добру, стривожену, люблячу стіну, в яку раптом перетворилось обличчя матері. — Ми багато розмовляли. Він пристойна людина.
— В нього не занадто добра репутація.
— Так, я чула дещо. Це все неправда.
— Та тоді... він не убивця?
— Ну... — Корделія спробувала підшукати найправдивішу відповідь. — Напевно, він вбив чимало народу. Він же ж солдат, розумієш? Це його робота. Він не винний, якщо іноді перебирає міру. Хоча мені відомі тільки три людини, яких він убив не з обов'язку служби.
— Тільки три? — слабко повторила її мати.
Зависла пауза.
— То виходить, він не... злочинець? Не збоченець?
— Звичайно, ні! Хоча, наскільки я розумію, в нього був дещо дивний період — після того, як його дружина покінчила з собою... Навряд чи він здогадується, наскільки багато мені відомо. Не те щоб я повірила всьому, що розповідав той маніяк Форрат'єр. Підозрюю, що частково то була правда, принаймні щодо їхніх відносин. Форрат'єр явно був просто схибнутий на ньому. А Ейрел відповідав надто вже ухильно, коли я запитала його про це.
Дивлячись в обличчя переляканої матері, Корделія пораділа, що завжди не хотіла стати адвокатом. «Всі мої підзахисні навічно залишилися б на примусовому лікуванні».
— Це стало б набагато зрозумілішим, якби ти познайомилася з ним, — додала з надією вона.
Мати невпевнено розсміялася:
— Схоже, він тебе аж зачарував. Але що ж ти в ньому знайшла? Цікаво говорить? Може гарний?
— Не знаю. Говорить він в основному про барраярську політику. Стверджує, що відчуває до неї відразу, хоча мені здається, що це скоріше одержимість. Він не може забути про неї навіть на п'ять хвилин. Немов вона в ньому самому.
— А що, це така цікава тема?
— Жахлива, — чесно відповіла Корделія. — Від його казок на ніч тиждень не заснеш.
— І вже ж напевно справа не в зовнішності, — зітхнула мати. — Я бачила його в новинах.
— Ой, ти їх записала? — відразу ж пожвавилася Корделія. — Де вони?
— Пригадую, я залишила дещо в файлах відео, — відповіла та, ошелешено вп'явшись на дочку. — Але справді ж бо, Корделія... твій Рег Роузмонт був разів в десять симпатичніший.
— Напевно, симпатичніший, — погодилася Корделія. — З об'єктивної точки зору.
— То що ж в ньому все-таки є?
— Не знаю. Напевно, достоїнства його недоліків. Відвага. Сила. Енергія. Він завжди може значно випередити мене. В нього є влада над людьми. Не зовсім те, що називають лідерством, хоча і це теж. До нього не можна ставитися байдуже. Найдивніша людина, яку я будь-коли зустрічала, і боготворить і ненавидить його одночасно. Але поруч з ним всі не нудьгують.
— А до якої категорії належиш ти, Корделія? — поцікавилася мати.
— Ну, я не ненавиджу його. Хоча не можу сказати, що схиляюся перед ним. — Вона надовго замовчала, потім підняла очі, щоб зустрітися з матір'ю поглядом. — Але коли він пораниться, у мене тече кров.
— О, — тільки й вимовила мати. Губи її посміхалися, але погляд був ухильний, і вона з зайвою ретельністю заходилася розкладати нечисленні речі Корделії.
На четвертий день відпустки начальник Корделії привів неприємного відвідувача.
— Капітан Нейсміт, це лікар Мехта з медичної служби Експедиційного корпусу, — відрекомендував її комодор Тейлор. Лікар Мехта була стрункою засмаглою жінкою одного віку з Корделією. Її темне волосся було зачесане назад, і вся вона здавалася холодною і стерильної в цій блакитній уніформі.
— Знову психіатр, — зітхнула Корделія. М'язи в основі її шиї зсудомило. Знову допити — знову виверти, ухиляння, щоразу ненадійніша павутина неправди для прикриття дірок в її історії. А за недомовками криється гірка правда Форкосигана...
— В вашу особову справу, нарешті, потрапили доповіді комодора Спрейг. На жаль, з невеликим, але критичним запізненням. — Губи Тейлора співчутливо стислися. — Жахливо. Я безмежно шкодую. Якби ми отримали їхній раніше, то могли б позбавити вас від зайвих переживань. Та й всіх інших теж.
Корделія почервоніла.
— Я не хотіла буцнути його. Він начебто... наткнувся на мене. Це більше не повториться.
Комодор Тейлор придушив посмішку.
— Ну, я за нього не голосував. Душка Фредді мене не турбує. Однак, — він прочистив горло, — от він якраз дуже цікавиться вами. Ви тепер значна громадська фігура, подобається вам це чи ні.
— О, та нісенітниці це все.
— Зовсім не нісенітниці. У вас є зобов'язання.
«Кого ти цитуєш, Білл? — міркувала Корделія. — Це не твій голос». Вона втомлено потерла шию.
— Я думала, що вже виконала всі свої зобов'язання. Чого ще вони від мене хочуть?
Тейлор знизав плечима. — Передбачається... мені дали зрозуміти... що вам готують майбутнє представника... представника уряду. В зв'язку з вашим військовим досвідом. Як тільки ви видужаєте.
Корделія фиркнула.
— У них якісь надто дивні уявлення про мою військову кар'єру. Слухайте... Душка Фредді нехай хоч накладне погруддя вдягає, щоб заморочувати виборців-гермафродитів з Кварцу. Але що стосується мене, то я не збираюся грати роль пропагандистської корови, яку будуть доїти якісь партії. Кажучи словами одного мого друга, я відчуваю відразу до політики.
— Ну... — Він повів плічми, нібито теж покінчивши з якимось зобов'язанням, і продовжив вже твердіше. — Незалежно від того як все складеться, моя головна турбота — простежити за тим, щоб ви були дійсно готові до служби.
— Я... я оклигаю після місячної відпустки. Мені просто треба відпочити. Я хочу повернутися в Експедицію.
— І ви повернетеся. Як тільки лікарі дадуть дозвіл.
— О! — Вона не відразу зрозуміла зміст сказаного. — О, ні. Зачекайте-но. В мене виникло н-невелике непорозуміння з лікарем Спрейг. Дуже мила дама, міркує цілком логічно, але початкові передумови були невірні.
Комодор Тейлор засмучено дивився на неї.
— Думаю, зараз мені краще передати вас лікарю Мехті. Вона все пояснить. Ви ж будете співпрацювати з нею, Корделія?
Жахаюча підозра змусила Корделію похолодіти. Вона вперто стисла губи.
— Давайте внесемо ясність. Ви хочете сказати, що якщо ваш психіатр не буде мною задоволений, то я більше не ступлю на борт корабля Експедиції? Ніякого к-командування, та й взагалі ніякої роботи?
— Це... занадто жорстке формулювання. Але ви самі знаєте, що в експедиції, де невеликі групи людей надовго залишаються відрізаними від іншого світу й змушені вдовольнятися товариством одне одного, психічне здоров'я має величезне значення.
— Так, я розумію... — Вона розтягла губи в посмішці. — Я буду с-співпрацювати. Звичайно.
Lois McMaster Bujold, «Shards of Honor», 1986
Переклад на російську © Екатерины Грошевой
Переклад на українську мову:
1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай 4.1.
2) чистовий — Володимир Ільницький , (до 11.02.2005)
Редагування №1: Михайлина Косак. 16 з 21 зауваження враховано.