РОЗДІЛ 15
Літо вже наближалося до кінця, коли Форкосиган запропонував поїздку в Бонсанклар. В призначений для від’їзду ранок вони вже почали вкладати речі, аж от Корделія, зиркнувши в вікно, вимовила здушеним голосом:
— Ейрел? Перед будинком щойно приземлився флаєр, і з нього вийшли шестеро озброєних чоловіків. Вони розбіглися по всій ділянці.
Стривожений Форкосиган теж підійшов до вікна, але, розглянувши новоприбулих, відразу заспокоївся.
— Все гаразд. Це люди графа Фортали. Певно, він приїхав побачитись з моїм батьком. Дивно, що він взагалі зумів вирватися зі столиці. Я чув, імператор йому навіть хвилини спокою не дає.
Через кілька хвилин поруч з першим флаєром приземлився другий, і Корделія вперше побачила прем’єр-міністра Барраяру. Принц Серг, що назвав його зморщеним клоуном, звичайно, перебільшив, але не надто: Фортала був сухорлявим, зсохлим старим, проте зовсім не втратив жвавості. Він тримав в руці тростину, але з того, як він нею розмахував, Корделія припустила, що найпевніше та потрібна йому дійсно лише для розмахування. Коротко стрижене сиве волосся обрамовувало веснянкувату лисину, яка сяяла на сонці. В супроводі двох помічників (чи охоронців, Корделія так остаточно й не визначилась) він пройшов до парадного входу, зникнувши з поля зору.
Коли Корделія з Форкосиганом спустилися вниз, обидва графи стояли в холі, пожвавлено розмовляючи.
— А, от і вони, — вимовив генерал, забачивши сина й невістку.
Фортала оглянув їх проникливими, іскристими очима.
— Ейрел, хлопчик мій. Радий бачити тебе в добрім здоров’ї. А це твоя бетанська Пенфесілея? {ПЕНФЕСІЛЕЯ, Пентесілея — в грецькій міфології цариця амазонок, дочка бога Ареса й Оретри (Hyg. Fab. 112). Під час троянської війни Пенфесілея з амазонками прийшла на допомогу троянцям і загинула в двобої з Ахіллом (Diod. II 46, 5). Ахілл був зачарований красою мертвої Пенфесілеї, що викликало глузування Терсіта, відразу на місці вбитого Ахіллом (Tzetz. Posthom 100-211).} Поздоровляю з настільки чудовою здобиччю. Міледі. — Він з комічно-перебільшеною галантністю схилився поцілувати їй руку.
Корделія розгублено блимнула, зачувши такий опис власної персони, але все-таки зуміла прожебоніти:
— Добрий день, сер.
Фортала задумливо заглянув їй в очі.
— Я радий, що ви зуміли викроїти час для візиту, сер, — сказав Форкосиган. — Ми з дружиною, — він зробив особливий наголос на цій фразі, смакуючи її, як ковток вина з чудовим букетом, — майже розминулися з вами. Я обіцяв сьогодні показати їй океан.
— От як... Змушений тебе розчарувати — це не візит ввічливості. Я лише посланець свого пана. І в мене, на жаль, мало часу.
Форкосиган кивнув.
— Тоді я вас залишаю, джентльмени.
— Ха. Не намагайся ухилитися, хлопче. Я посланий до тебе.
Форкосиган насторожився.
— Не думаю, що нам з імператором все ще є що сказати один одному. По-моєму, я досить чітко висловився з цього приводу, коли подавав у відставку.
— Так, звичайно, його цілком влаштовувало, що ти залишався вдалині від столиці, поки здійснювалась брудна робота з міністерством політвиховання. Але мені доручено повідомити тобі, — він злегка поклонився, — настирне прохання й вимогу відвідати його величність. Сьогодні вдень. Й твоїй дружині теж, — додав він, немов спохопившись.
— Навіщо? — прямо запитав Форкосиган. — Якщо чесно, то Езар Форбарра не входить в мої плани на сьогодні... та й на будь-який інший день.
Фортала посерйознішав:
— Він не може чекати, поки тобі набридне стирчати в селі. Він вмирає, Ейрел.
Форкосиган фиркнув.
— Він вмирає вже одинадцять місяців. Може він повмирає ще трохи?
Фортала посміхнувся.
— П’ять місяців, — байдуже виправив він, потім задумливо насупився, дивлячись на Форкосигана. — Хм. Ну, це трапилось дуже доречно. За останні п’ять місяців він позбувся від стількох пацюків, скільки не порішив за всі попередні двадцять років. По бюлетенях про його стан можна було простежити перетрушування міністерств. Тиждень перший: стан дуже важкий. Наступний тиждень: черговий міністр обвинувачений в розтратах або ще в чомусь. — Він знову посерйознішав. — Але тепер нам вже не до жартів. Ти повинен побачитись з ним сьогодні. Завтра може бути вже невчасно. А через два тижні вже достоту буде пізно.
Губи Форкосигана стислися.
— Для чого я йому знадобився? Він сказав?
— Ах... Я гадаю, він приберіг для тебе посаду в уряді, який формується на період регентства. Те, про що ти не хотів чути минулого разу.
Форкосиган похитав головою.
— Не думаю, що є посада, задля якої я погоджуся повернутися на цю арену. Ну, хіба що... ні. Навіть не військове міністерство. Це занадто небезпечно. У мене тут чудесне спокійне життя. — Він підтяг Корделію до себе, немов захищаючи. — Ми збираємося розжитися дітьми. Я не збираюся ризикувати родиною, вплутуючись в цю гладіаторську політику.
— Так, я от вже й уявляю, як ти мирно доживаєш відпущені тобі роки — і це в сорок чотири роки. Ха! Збираєш виноград, плаваєш на яхті... твій батько розповів мені про твою яхту. До речі, чи правда, що село Форкосиган-Сюрло збираються перейменувати в твою честь в «Форкосиган-Сусло»?
Форкосиган фиркнув, і вони обмінялися іронічними поклонами.
— Так чи інакше, тобі доведеться сказати йому про це самому.
— Мені було б... цікаво зустрітися з цією людиною, — промурмотіла Корделія. — Якщо це дійсно остання можливість.
Фортала посміхнувся їй переможно, а Форкосиган неохоче поступився.
Вони повернулися в спальню перевдягтися: Корделія — в свою найофіційнішу вечірню сукню, Форкосиган — в зелений парадний мундир, який не вдягав з дня їх весілля.
— Нащо так нервувати? — запитала Корделія. — Може, він просто хоче попрощатися чи що-небудь подібне.
— Не забувай, ми говоримо про чоловіка, який навіть власну смерть змусив служити своїм політичним цілям. І якщо існує спосіб правити Барраяром з могили, він напевно знайде його. Мені ще навіть разу не вдалося його переграти.
На цій двозначній ноті вони приєдналися до прем’єр-міністра і разом рушили в Форбарр-Султану.
Імператорська резиденція була стародавньою будівлею — з точки зору Корделії, майже музейним експонатом. Вони піднялися по стертих гранітних сходинах у східний портик палацу. Довгий фасад був прикрашений безліччю кам’яних барельєфів, кожен з яких був справжнім витвором мистецтва. Загалом вигляд палацу уособлював собою повну естетичну протилежність безликим будинкам міністерств, що здіймалися в кількох кілометрах на схід звідси.
Їх провели в один з покоїв, який нагадував одночасно і лікарняну палату, і виставку антикваріату. З високих вікон відкривався краєвид на англійський сад, який розкинувся на північ від резиденції. Головний мешканець кімнати лежав на величезному різьбленому ліжку, успадкованому від якогось попередника — любителя розкоші. Тіло його було обтикано утилітарними пластиковими трубками, які підтримували в ньому іскру життя.
Будь-коли ще Корделія не бачила блідішої людини — Езар Форбарра був так само безбарвний, як його сиве волосся, так само білий, як простирадла, на яких він лежав. Шкіра запалих щік була білою і зморшкуватою. Білі обважнілі повіки прикривали карі очі, надзвичайно схожі на ті, що вона бачила один раз — на відстані, нечітко, відбитими в дзеркалі. Крізь бліду шкіру рук проступали синюваті вени. Зуби здавалися жовтуватими на фоні безкровних губ.
Фортала і Форкосиган опустилися на коліно перед його ложем; після секундного збентеження Корделія наслідувала їх приклад. Імператор слабко ворухнув пальцем, подаючи знак черговому лікареві вийти. Той, поклонившись, вийшов. Вони встали, причому Фортала — явно насилу.
— Ну, Ейрел, — заговорив імператор, — Скажи мені, як я виглядаю.
— Дуже хворим, сер.
Форбарра розсміявся і відразу закашлявся.
— Спілкування з тобою так освіжає. Перше чесне висловлення, почуте мною за кілька тижнів. Навіть Фортала ходить коло та навколо. — Голос його зірвався, і він прочистив горло. — За минулий тиждень розгубив останні залишки пігменту. Вийшли разом з сечею. А цей чортовий лікар більше не випускає мене в сад удень. — Він фиркнув, чи то виражаючи несхвалення, чи то щоб легше дихалося. — Так це твоя бетанка, хм? Підійди, дівчинко.
Корделія наблизилася до ліжка, і білий старий пильно вдивився в неї своїми карими очима.
— Командор Ілліан розповідав мені про вас. І капітан Негрі теж. Знаєте, я переглядав також ваше досьє з Астроекспедиції. І той дивний політ фантазії вашого психіатра. Негрі навіть хотів найняти ту дамочку, щоб вона генерувала ідеї для його відомства. Ну а Форкосиган є Форкосиган: він розповідав значно менше. — Імператор помовчав, немов переводячи подих. — А тепер скажіть мені чесно... що ви вподобали в ньому — надірваному... м-м, як там це говорилося... найманому вбивці?
— Схоже, дещо Ейрел вам все-таки розповів, — сказала вона, зі здивуванням почувши власні слова з вуст імператора. Вона дивилася на нього з неменшою цікавістю. Схоже, питання вимагало щирої відповіді, і вона спробувала сформулювати її якомога точніше.
— Напевно... я знайшла в ньому себе. Або когось дуже схожого. Ми обидва шукаємо те саме, нехай і називаємо це різними іменами і шукаємо в різних місцях. Гадаю, він називає це честю, а я — милістю Божою. Загалом, ми обоє були ні з чим.
— Ах, так. У вашому досьє згадується, що ви віруюча, — вимовив імператор. — Сам я атеїст. Немудра релігія, але дуже втішає мене в ці дні.
— Так, я й сама нерідко почувала її привабливість.
— Хм. — Він посміхнувся. — Дуже цікава відповідь, з огляду на те, що Форкосиган сказав мені про вас.
— Що ж він сказав, сер? — с цікавістю запитала Корделія.
— Попросіть, щоб він вам сам сказав. Це було по секрету. І дуже поетично. Я був здивований.
Він зробив їй знак відійти, немов з’ясував усе, що хотів, і понадив Форкосигана ближче. Форкосиган встав перед ним у доволі агресивному варіанті положення «вільно». Його губи кривила сардонічна ЁЁ усмішка, але по очах Корделія зрозуміла, що він розчулений.
— Як довго ти служив мені, Ейрел? — запитав імператор.
— З часу отримання офіцерського звання — двадцять шість років. Або ви маєте на увазі — тілом і кров’ю?
— Тілом і кров’ю. Я завжди проводив лічбу з того дня, коли убивці старого Юрія вбили твою матір і дядька. В ту ніч твій батько і принц Ксав прийшли до мене в штаб-квартиру наземних військ з цією своєю цікавою пропозицією. Перший день громадянської війни Юрія Форбарри. Цікаво, чому її назвали не громадянською війною Петра Форкосигана? Ну та добре. Скільки тобі було тоді?
— Одинадцять, сер.
— Одинадцять. А мені було стільки ж, скільки зараз тобі. Дивно. Отже, ти служиш мені вже... чорт, в мене вже зачеплений мозок...
— Тридцять три роки, сер.
— Боже. Дякую. Небагато часу залишилося.
По цинічному виразу обличчя Форкосигана Корделія зрозуміла, що його зовсім не переконало визнання імператора в старечому маразмі.
Старий знову прочистив горло.
— Я завжди хотів запитати тебе, що ви зі старовиною Юрієм сказали один одному в той день двома роками пізніше, коли ми нарешті зарізали його в тій старій фортеці. Знедавна мене дуже цікавлять останні слова імператорів. Граф Форхалас думав, що ти граєшся з ним.
Форкосиган замружився від хворобливих спогадів.
— Навряд чи. О, я думав, що мені не терпиться нанести перший удар, поки його не роздягнули і не поставили переді мною. Тоді... в мене з’явилося бажання вдарити йому в горло, щоб покінчити з цим швидко й чисто.
Імператор, що лежав з закритими очима, кисло посміхнувся:
— Ото було би шуму!
— Хм. Напевно, з мого обличчя він зрозумів, що я втратив рішучість. І презирливо посміхнувся. «Бий, хлопча. Якщо посмієш, коли на тобі мій мундир. Мій мундир на дитині». От і все, що він сказав. Я відповів: «Ви вбили всіх дітей в тій кімнаті», — що було безглуздо, але чогось кращого я в той момент не міг придумати, а потім вдарив його в живіт. Пізніше я часто шкодував, що не сказав... не сказав що-небудь інше. Але найбільше я шкодував, що в мене не вистачило духу вчинити згідно мого першого спонукання.
— Там, на парапеті, під дощем, ти був зовсім зелений.
— Тоді він почав кричати. І я проклинав той день, коли до мене повернувся слух.
Імператор зітхнув.
— Так, я пам’ятаю.
— Ви підлаштували все це.
— Хтось повинен був.
Імператор помовчав, відпочиваючи, потім продовжив:
— Ну, я викликав тебе не для того, щоб побалакати про старі часи. Чи повідомив тобі мій прем’єр-міністр про мої наміри?
— Щось стосовно посади. Я сказав йому, що мене це не цікавить, але він відмовився передати моє повідомлення.
Форбарра втомлено закрив очі і промовив, звертаючись до стелі:
— Скажіть мені... лорд Форкосиган... хто повинен стати регентом Барраяру?
Форкосиган виглядав так, наче він відкусив щось гірке, але вихованість не дозволяє йому сплюнути.
— Фортала.
— Занадто старий. Шістнадцять років він не протягне.
— Тоді принцеса.
— Генеральний штаб з’їсть її живцем.
— Фордаріан?
Очі імператора з подивом розкрилися.
— О, задля Бога! Прочисти мозки, хлопче!
— В нього є деякий вишкіл.
— Ми можемо докладно обговорити його недоліки — якщо лікарі дадуть мені пожити ще тиждень. В тебе залишилися ще які-небудь дотепи, або ми можемо перейти до справи?
— Квінтілліан з міністерства внутрішніх справ. І це не жарт.
Імператор ощирив жовті зуби в усмішці.
— То виходить, у тебе все-таки знайшлося добре слово для моїх міністрів. Тепер я можу спокійно вмерти — я чув все на цьому світі.
— Графи будь-що не проголосують за людину без префікса «фор» в імені, — сказав Фортала. — Навіть якби він ходив по воді мов по сухому.
— Ну то зробіть його фором. Дайте йому титул, який відповідатиме посаді.
— Форкосиган, — жахнувся Фортала, — Він же ж не з військової касти!
— Як і багато хто з наших кращих солдатів. Ми всі фори лише тому, що якийсь давно померлий імператор дав титул комусь з наших предків. Чому б не відродити цей звичай і не зробити титул нагородою за заслуги? А ще краще оголосити форами всіх без винятку й раз і назавжди покінчити з цією нісенітницею.
Імператор розсміявся, потім захлинувся повітрям і знову зайшовся кашлем.
— Ну, хіба це не геніальний спосіб вибити ґрунт з-під ніг нашої Ліги захисту простолюдинів? Яка приваблива контрпропозиція у відповідь на їхні заклики знищити аристократію! Не думаю, що навіть найзавзятішому з них могло б спасти на думку настільки радикальне рішення. Ви небезпечна людина, лорд Форкосиган.
— Ви запитали мою думку.
— Так, вірно. І ти завжди її мені висловлював. Дивно. — Імператор зітхнув. — Перестань викручуватись, Ейрел. Від цього тобі все одно не відкараскатися. Дозволь мені викласти все коротенько. Для регентства необхідна людина бездоганного походження, не старше середнього віку, з гарним військовим послужним списком. Він повинен бути популярний серед підлеглих йому офіцерів і рядових, добре відомий народу, і насамперед — він повинний користуватися повагою генштабу. Досить безжалісний, щоб втримувати практично абсолютну владу в цьому божевільному будинку протягом шістнадцяти років, і досить чесний, щоб коли минуть ці шістнадцять років передати її хлопчиськові, який, без сумніву, буде ідіотом. Я був таким у свої двадцять, та й ти, наскільки я пам’ятаю, теж... Ах, так — ще він повинний бути одружений і щасливий в шлюбі. Це зменшує спокусу стати ліжковим імператором через принцесу. Коротше кажучи, це повинен бути ти.
Фортала посміхнувся. Форкосиган спохмурнів.
У Корделії засмоктало під ложечкою.
— О, ні, — напружено промовив Форкосиган. — Цього вам на мене не звалити. Це дикість. Щоб я, я і ніхто інший, зайняв місце його батька, говорив з хлопчиком від його імені, став радником його матері... це не просто дико. Це непристойно. Ні.
Фортала був явно здивований його гарячністю.
— Деяка скромність задля пристойності — це одне, Ейрел, але не можна ж так переборщувати! Якщо тебе тривожить голосування, то можеш не сумніватися — голоси більшості вже в нас в кишені. Всі бачать, що ти найпридатніший кандидат на цю роль.
— Всі явно зовсім цього не бачать. Фордаріан негайно стане моїм ворогом, як і міністр заходу. А що стосується абсолютної влади, то вам, сер, відомо, наскільки ефемерне ЁЁ це поняття. Тендітна ілюзія, яка базується на... одному Богу відомо, на чому. На магії. Спритності рук. Вірі в власну пропаганду.
Імператор знизав плечима — дуже обережно, щоб не збити трубки, які його обплутували.
— Ну, це буде вже не моя проблема. Нехай про це турбуються принц Ґреґор і його мати. І... та людина, яку вдасться вмовити підтримати їх у важку годину. Як довго, по-твоєму, вони протримаються без допомоги? Один рік? Два?
— Півроку, — пробурмотів Фортала.
Форкосиган похитав головою.
— Ви й у минулий раз, перед Ескобаром, затисли мене в кут цим аргументом — «що буде, якщо». Він був помилковим тоді — хоча мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти це. І зараз це теж неправда.
— Не неправда, — заперечив імператор. — Як тоді, так і зараз. Я зобов’язаний так думати.
Форкосиган трохи відступив:
— Так, я розумію, що зобов’язані. — Він напружено вдивлявся в чоловіка, який лежить на розкішному ліжку. — Але чому саме я? У Фортали більше політичного досвіду. У принцеси більше прав. Квінтілліан вчепливіший в питаннях, що стосуються внутрішніх справ. У вас є навіть талановитіші військові стратеги. Форлакіал. Або Канзіан.
— Але третього ти вже не назвеш, — пробурмотав імператор.
— Ну... можливо. Але ви повинні зрозуміти мене. Я не настільки незамінний, як ви, по якійсь незрозумілій причині, вважаєте.
— Саме навпаки. З мого погляду, ти володієш двома унікальними перевагами. Я не втрачав їх з поля зору з того дня, як ми вбили старовину Юрія. Я завжди пам’ятав, що не буду жити вічно... надто багато отрути зібралося в моїх хромосомах. Вона накопичувалася в мені, поки я воював з цетагандійцями під проводом твого батька, не піклуючись про чистоту методів, не сподіваючись дожити до старості. — Імператор знову посміхнувся і перевів погляд на Корделію, яка уважно і невпевнено стежила за їхньою бесідою. — З п’яти людей, що мають по крові і закону більше прав на барраярську імперію, ніж я, ти очолюєш список. Ха! — додав він. — Я не помилявся. Так і знав, що ти не сказав їй. Нечесно, Ейрел.
Зблідла Корделія звернула широко розкриті сірі очі на Форкосигана. Той роздратовано похитав головою:
— Неправда. Спадкування по материнській лінії.
— Суперечка, яку ми не станемо продовжувати тут. Але якщо хто-небудь здумає скинути принца Ґреґора на підставі законів про спадкування, то йому доведеться спершу або ліквідувати тебе, або запропонувати тобі імперію. Ми всі знаємо, як важко тебе убити. І ти — єдина людина, єдина в цьому списку, яка, я знаю абсолютно достовірно, не рветься до трону. І свідченням тому — розвіяний вітром порох Юрія Форбарри. Інші можуть думати, що ти просто кокетуєш. Але я ж знаю.
— Дякую вам за це, сер, — відповів Форкосиган з похмурим виглядом.
— Як додаткову причину можу тобі нагадати, що в ролі регента тобі найлегше запобігти такому повороту подій. Ґреґор — твоє рятувальне коло, мій хлопчику. Ґреґор — це все, що стоїть між тобою і ризиком стати мішенню. Твоя єдина надія на рай.
Граф Фортала повернувся до Корделії.
— Леді Форкосиган, може й ви приєднаєте до нас свій голос? Здається, ви дуже добре його розумієте. Скажіть йому, що ця робота саме для нього.
— Коли ми прийшли сюди, — повільно промовила Корделія, — з цією мрячною обіцянкою посади, я припускала, що стану умовляти його погодитися. Йому потрібна велика робота. Він створений для неї. Повинна зізнатися, що такої пропозиції я не чекала. — Вона вп’ялася на вишите покривало, не в змозі відірвати очей від вигадливого строкатого візерунка. — Але я завжди вважала, що... випробування — це дар. А великі випробування — великий дар. Не витримати випробування — це нещастя. Але відмовитися від нього — отже відмовитися від дару. А це гірше, непоправніше, ніж нещастя. Ви розумієте, про що я?
— Ні, — сказав Фортала.
— Так, — сказав Форкосиган.
— Мені завжди здавалося, що віруючі значно безжальніші атеїстів, — зауважив Езар Форбарра.
— Якщо ти дійсно вважаєш це неправильним, — продовжувала Корделія, звертаючись до Форкосигана, — це одне. Може, в цьому і полягає твоє випробування. Але якщо вся справа тільки в остраху поразки... Ти не маєш права відкинути такий дар.
— Це непосильна ноша.
— Іноді таке трапляється.
Він мовчки відвів її вбік, до високих вікон.
— Корделія... ти навіть не уявляєш, що це буде за життя. Ти думаєш, наші державні діячі оточують себе охороною задля престижу? Якщо в них і буває хоч хвилина спокою, то вона купується ціною пильності двадцяти чоловік. Будь-якого сепаратного миру не існує. Три покоління імператорів витратили себе без залишку, намагаючись розплутати вузол насильства в нашій політиці, але дотепер кінця цьому не видно. І я не стану тішити себе марнолюбною думкою, що зможу досягти успіху там, де він зазнав невдачі. — Форкосиган вказав поглядом на величезне ліжко.
Корделія похитала головою.
— Невдача не лякає мене так, як раніше. Але я хотіла б процитувати тобі одне висловлювання. «Відхід, що не має інших мотивів, крім власного спокою, — це остаточна поразка, без єдиного зернятка майбутньої перемоги». По-моєму, людина, що сказала це, знала, що говорить.
Форкосиган повернувся до вікна, невидюще дивлячись вдалину.
— Справа навіть не в бажанні спокою. Зараз я кажу про страх. Про найелементарніший, некрасивий жах. — Він сумно посміхнувся їй. — Знаєш, колись вважав себе хоробрим. Потім зустрів тебе і знову відкрив для себе страх. Я вже забув, що значить жити майбутнім.
— Так, я теж.
— Я не зобов’язаний приймати цю пропозицію. Я можу відмовитися.
— Можеш?
Їх очі зустрілися.
— Це не те життя, яке ти чекала, залишаючи Колонію Бета.
— Я приїхала не за якимсь життям. Я приїхала до тебе. Ти хочеш цього?
Він надтріснуто розсміявся.
— Господи, що за питання. Такий шанс випадає раз в житті. Так. Я хочу цього. Але це отрута, Корделія. Влада — страшний наркотик. Подивися, що вона зробила з ним. Він же ж теж колись був нормальною і щасливою людиною. Напевно, кожну іншу пропозицію я міг би відкинути навіть не моргнувши оком.
Фортала демонстративно обперся на свій ціпок і голосно вимовив:
— Наважуйся ж, Ейрел. В мене вже ноги болять. Нащо ця недоречна делікатність? Кожен з моїх знайомих вчинив би вбивство задля цієї посади. А тобі пропонують її без всяких умов.
Тільки Корделія й імператор знали, чого Форкосиган коротко розсміявся. Потім він зітхнув, подивився на свого пана і кивнув.
— Ну що ж, старий. Я знав, що ти знайдеш спосіб правити з могили.
— Так. Моя примара буде переслідувати тебе постійно.
Зависла коротка пауза — імператор звикав до своєї перемоги.
— Тобі потрібно негайно зайнятися формуванням власного штату. Капітана Негрі я залишу принцесі і моєму онуку, для їх служби безпеки. Але, можливо, ти захочеш взяти собі командора Ілліана.
— Так. Я думаю, ми з ним відмінно спрацюємося. — Темне обличчя Форкосигана освітила якась приємна думка. — І я знаю, кому доручу роботу мого особистого секретаря. Тільки його треба для цього підвищити — дати лейтенанта.
— Фортала подбає про це. — Імператор втомлено відкинувся на подушки і знову відкашлявся. Губи його посірішали. — Подбає про все. Напевно, краще покликати лікаря назад. — Слабким змахом руки він велів їм вийти.
Вийшовши з імператорської резиденції, Форкосиган і Корделія занурилися в тепле повітря пізнього літнього вечора — м’яке і трохи сірувате через туман, що піднімався з ріки. За ними йшли їх нові охоронці, вдягнені в знайому чорну форму.
Тільки-но закінчилася тривала нарада з Форталою, Негрі й Ілліаном. Корделія очманіла від кількості охоплених під час обговорення питань. Вона з заздрістю помітила, що для Форкосигана не було проблемою встежити за ними; більш того — він сам і задавав темп.
В його обличчі проявилася напружена зосередженість, цілеспрямованість, енергія била джерелом — таким вона його ще не бачила після свого приїзду на Барраяр. «Він знову ожив, — думала вона. — Погляд звернений назовні, а не всередину; вперед, а не назад. Як при першій нашій зустрічі. Я рада. Незалежно від того, чим нам це загрожує».
Форкосиган клацнув пальцями і загадково вимовив:
— Нашивки. Перша зупинка — резиденція Форкосиганів.
Вони проїжджали повз офіційну графську резиденцію під час їхньої останньої поїздки в Форбарр-Султану, але всередині будинку Корделія була вперше. Перестрибуючи через дві сходинки, Форкосиган вибіг по широких кручених сходах нагору, до себе. Його кімната була просторою, скромно обставленою, з вікнами, які виходять на сад за будинком. На ній лежала та ж відзнака довгих від’їздів хазяїна, що й на кімнаті Корделії в будинку її матері. У шафах і шухлядах залягали археологічні шари колишніх захоплень.
Певна річ, там виявилися сліди інтересу до стратегічних ігор, військової і загальної історії. Набагато дивнішою знахідкою стала папка з пожовтілими від часу малюнками, виконаними олівцем і тушшю. Форкосиган витяг її, порпаючись в шухляді, набитій медалями і сувенірами впереміш із всіляким мотлохом.
— Це твої? — поцікавилась Корделія. — Дуже непогано.
— Захоплювався, коли був підлітком, — пояснив він, продовжуючи копатися в шухляді. — І потім теж. Покинув, коли мені було за двадцять. Часу не вистачало.
Його колекція медалей могла розповісти цікаву історію. Ранні, не занадто значні нагороди були акуратно розкладені і приколені до оксамитових подушечок з відповідними надписами. Пізні, значно почесніші, були недбало звалені в банку. Одна з медалей, в якій Корделія розпізнала вищу барраярську нагороду за доблесть, була запхнута в далекий кут шухляди, і стрічка її зім’ялася і заплуталася.
Вона присіла на ліжко і переглянула вміст папки. В основному це були ретельно промальовані архітектурні начерки, але знайшлося там і кілька зображень фігур і портретів, виконаних не так вправно. На деяких була зображена напрочуд красива молода жінка з короткими темними кучерями — іноді вдягнена, іноді оголена. Прочитавши підписи до них, вражена Корделія зрозуміла, що це портрет першої дружини Форкосигана. Серед його речей більше будь-де не зустрічалося її зображень. Були там і три малюнки з портретом молодої людини, яка сміється, і підписом «Гес», обличчя якого здавалося щемливо знайомим. Корделія подумки додала йому двадцять років і двадцять п’ять кілограм ваги, і кімната немов похитнулася, коли вона впізнала адмірала Форрат’єра. Вона поспішно закрила папку.
Форкосиган нарешті знайшов те, що шукав: пару червоних лейтенантських нашивок.
— Відмінно. Так швидше, ніж заїжджати в штаб-квартиру.
В імператорському військовому госпіталі їх зупинив санітар.
— Сер? Години відвідування вже закінчилися, сер.
— Що, хіба вам зі штаб-квартири будь-хто не зателефонував? Де там цей хірург?
Нарешті відшукався хірург Куделки — той самий, що працював над його рукою під час першого візиту Корделії.
— Адмірал Форкосиган, сер. Ні, певна річ, обмеження годин відвідування на нього не поширюються. Дякую, санітар, ви вільні.
— Цього разу я не просто відвідувач, лікар. Офіційна справа. Я маю намір позбавити вас від вашого пацієнта, якщо його фізичний стан дозволяє. Куделка отримав нове призначення.
— Нове призначення? Та він через тиждень має бути комісований! Яке може бути призначення? Що, всі абсолютно не читали моїх доповідей? Він ледь може ходити.
— Йому й не обов’язково. Його нова посада — адміністративна. Сподіваюся, руки в нього працюють нормально?
— Цілком.
— Лікування вже завершене?
— Залишилися незначні дрібниці, кілька останніх перевірок. Я просто тримав його до кінця місяця, щоб у нього закінчився четвертий рік служби. Все-таки збільшення до пенсії.
Перебравши дискети і папери, Форкосиган видав потрібні лікарю:
— От. Запхніть це у свій комп’ютер і випишіть його. Підемо, Корделія, зробимо йому сюрприз. — За весь день він не виглядав щасливішим, ніж зараз.
Куделку вони застали вдягненим все-ще по денному в чорну польову форму. Він мучив свою руку вправою на координацію, тихенько чортихаючись.
— Здрастуйте, сер, — неуважно привітав він Форкосигана. — Лихо цієї чортової бляшаної нервової системи в тому, що її будь-чому не можна навчити. Тренування допомагає тільки живому. Хоч головою об стінку бийся. — Він із зітханням припинив вправи.
— Краще не варто. Голова тобі ще придасться.
— Напевно. Хоча це завжди не було моєю сильною характеристикою. — Куделка задумливо і пригнічено вп’явся в стіл, потім згадав, що перед командиром треба триматися життєрадісно. Піднімаючи очі, він випадково глянув на годинник. — А чому ви тут так пізно, сер?
— Приїхав в справах. То які у вас плани на наступні кілька тижнів, мічман?
— Ну, на наступному тижні мене відправляють у відставку. Я ненадовго з’їжджу додому. Потім, напевно, почну шукати роботу. Ще не знаю, яку саме.
— Мені дуже шкода порушувати ваші плани, лейтенант Куделка, — промовив Форкосиган, зберігаючи незворушний вираз обличчя, — але ви отримали нове призначення.
І він виклав на столик — по черзі, як відмінну карткову комбінацію, — нове призначення Куделки, наказ про підвищення і пару червоних нашивок на комір.
Ніколи ще Корделія з таким задоволенням милувалася виразною фізіономією Куделки. У той момент його обличчя уособлювало собою картину збентеження і відродження надії. Він обережно взяв призначення і прочитав його.
— О, сер! Я знаю, що це не жарт, але тут, певно, якась помилка! Особистий секретар обраного регента? Я в цьому не розуміюсь. Це непосильна робота, я не впораюся!
— Знаєте, майже те саме сказав і сам обраний регент, коли йому запропонували цю роботу, — сказала Корделія. — Отже, будете вчитися разом.
— Чому він вибрав мене? Ви порекомендували, сер? Якщо вже на те пішло... — Він перевернув лист наказу, перечитуючи його заново, — ...хто, власне, стане регентом?
Він підняв очі на Форкосигана і нарешті зрозумів.
— Боже мій, — прошептав він. Всупереч чеканням Корделії, він не розплився у вітальній посмішці; навпроти, посерйознішав. — Це... пекельна робота, сер. Але по-моєму, уряд нарешті зробив правильний крок. Для мене буде великою честю знову служити вам. Дякую.
Форкосиган кивнув, погоджуючись і приймаючи подяку.
Але, взявши наказ про підвищення, Куделка все-таки посміхнувся.
— І за це вам теж вдячність, сер.
— Не дякуй мені заздалегідь. Я з тебе за них кривавий піт вичавлю.
Посмішка Куделки стала ще ширшою.
— Це нам не вперше.
Він незграбно завовтузився з нашивками.
— Дозвольте мені, лейтенант, — попросила Корделія. Він підняв на неї оборонний погляд. — Мені буде приємно, — додала вона.
— Вважатиму за честь, міледі.
Корделія дуже акуратно прикріпила нашивки до його коміра і відступила назад, милуючись своєю роботою.
— Мої вітання, лейтенант.
— Завтра можете отримати новенькі, блискучі, — сказав Форкосиган. — А на сьогодні згодяться і ці. Зараз я тебе звідси забираю. Розмістимо тебе на ніч в резиденції графа, мого батька, тому що робота починається завтра на світанку.
Куделка помацав червоні прямокутнички.
— Це ваші, сер?
— Колись були мої. Сподіваюся, з ними до тебе не прилипне моя постійна невдача... Носи їх на здоров’я.
Куделка кивнув і розуміюче посміхнувся. Він явно вважав жест Форкосигана куди багатозначнішим, аніж той дозволив собі виразити на словах. Але вони обидва прекрасно розуміли один одного і без слів.
— Навряд чи мені знадобляться нові, сер. Люди подумають, що я ще вчора був мічманом.
Пізніше, лежачи в затишній темряві в міському будинку графа, Корделія згадала про те, що викликало її цікавість.
— Що ти сказав імператорові про мене?
Він поворухнувся поруч з нею і дбайливо накрив її плече простирадлом.
— Хм? Ах, це. — Він забарився. — Езар розпитував мене про тебе під час нашої суперечки про Ескобар. Мав на увазі, що ти похитнула мою витримку. Я тоді не знав, чи побачу тебе знову. Він хотів зрозуміти, що я знайшов в тобі. Я сказав йому... — він знову зам’явся, і продовжив майже боязко, — що ти, немов джерело, що дає воду, поширюєш честь всюди навколо себе.
— От дивовижно. Я зовсім не відчуваю себе переповненою честю, або чим-небудь ще — крім, мабуть, розгубленості.
— Природно. Джерело будь-чого не залишає для себе.
Лоїс Макмастер Буджолд, «Осколки честі» — Епілог
ПІДСУМКИ
Розбитий корабель висів у просторі — темна громада, яка пливе в мороці. Він все ще обертався — повільно, ледь помітно; от його край затьмарив і поглинув яскраву точку зірки. Прожектори збиральної команди висвічували каркас того, що було колись кораблем.
«Мурахи, які роздирають мертвого метелика, — думав Феррел, дивлячись на оглядовий екран. — Стерв’ятники...»
Він різко видихнув, намагаючись впоратись з сум’яттям, і уявив собі корабель таким, яким той був всього лиш кілька тижнів тому. Думкою виправив ушкодження, з’єднав уламки... І перед його внутрішнім поглядом постав крейсер, оживлений візерунком строкатих вогнів, які завжди нагадували Феррелу нічне свято на іншому березі ріки. Слухняний до будь-якого руху думки, що живе під пілотським шоломом, на контактах якого людина і машина з’єднувалися й зливалися воєдино. Стрімкий, блискучий, практичний... Його більше нема.
Феррел подивився праворуч і зніяковіло відкашлявся.
— Отже, медтехнік, — звернувся він до жінки, яка стояла поруч з його кріслом, так само безмовно дивлячись на екран. — От наша стартова точка. Гадаю, для початку треба задати параметри пошуку.
— Так, будь ласка, офіцер-пілот. — Її грубуватий низький голос відповідав її вікові — за припущенням Феррела, біля сорока п’яти. Темне, пронизане сивиною волосся було коротко підстрижене — задля зручності, а не для краси; стегна роздалися. На рукаві темно-червоної форми медичної служби Ескобару поблискувала вражаюча колекція вузеньких срібних шевронів, кожен — за п’ять років служби. Схоже, ветеран. У Феррела не було поки навіть одного, і його стегна — та й все тіло — ще зберігали юнацьку худорлявість.
Але вона всього лиш технік, нагадав він собі, навіть не лікар. А він дипломований пілот, офіцер флоту. Його нейронні імпланти повністю налагоджені, процес навчання взаємодії з кораблем завершений. Він закінчив навчання, отримав диплом і сертифікат пілота — на своє найглибше засмучення, всього на якихось три дні спізнившись до участі в війні, яку вже називали Стодвадцятиденною. Хоча насправді вона протривала всього 118 днів і ще трохи менше години, рахуючи з того моменту, коли авангард барраярського флоту проник в локальний простір Ескобару, і закінчуючи тієї хвилиною, коли останні вцілілі кораблі супротивника, відходячи від контратаки, прошмигнули в нору п-ч-тунелю.
— Ви залишитеся тут, щоб відразу бути напоготові? — запитав він. Вона похитала головою.
— Поки ні. Прилеглий район за останні три тижні вже ґрунтовно обшукали. Я не думаю, що ми виявимо хоч щось на перших чотирьох витках, хоча будь-коли не перешкодить перевірити ще раз. Мені потрібно дещо підготувати на своєму робочому місці, а потім я, мабуть, ненадовго задрімаю. Ми в останні місяці мали дуже багато роботи, — додала вона перепрошуючим тоном. — Людей не вистачає, ви ж знаєте. Але якщо все-таки знайдете що-небудь, будь ласка, покличте мене. Коли є можливість, я волію сама здійснювати захоплення.
— Добре. — Він розвернув своє крісло до пульта. — На яку мінімальну масу ви хочете налаштуватися? Напевно, кілограм сорок?
— Я віддаю перевагу стандарту в один кілограм.
— Один кілограм?! — Він здивовано втупився на неї. — Ви жартуєте?
— Жартую? — Вона зі здивуванням подивилася на нього, потім на обличчі її відбилося розуміння. — О, звичайно. Ви оперуєте поняттями цілого... Але розумієте, я можу провести ідентифікацію навіть по зовсім невеликому фрагменту. Я б не заперечувала проти збору й навіть дрібніших часток, але коли пошукова маса менша від одного кіло витрачаєш надто багато часу на помилкові тривоги — мікрометеори й інше сміття. Тому один кілограм постає найпрактичнішим компромісом.
— Ох. — Але він слухняно налаштував сенсори на мінімальну масу в один кілограм і запустив програму пошуку.
Вона коротко кивнула йому і покинула крихітну кермову рубку.
Їх застарілий кур’єрський корабель був витягнений з корабельного смітника і спішно переоснащений на транспортувальник особового складу — для середніх чинів, оскільки всі нові кораблі встигли прибрати до рук вищі чини. Але, як і сам Феррел, корабель трохи спізнився з випуском і не встиг взяти участь у війні. Так що їх обох спрямували на це нудне завдання, яке, на його думку, було анітрохи краще роботи сантехника. А може, навіть гірше.
Феррел кинув ще один погляд на екран переднього огляду, на якому виднілися корабельні останки з визираючим каркасом — подібно до кісток, які випирають зі шкіри при посмертному розкладі — і похитав головою, обтяжений безглуздістю всього цього. Потім з вдоволеним віддихом він опустив рамку шолома на голову, приєднавши тим самим його до сріблястих кружечків на чолі і скронях, закрив очі і став до безпосереднього керування кораблем.
Він відчув, як довкола нього розкинувся космос, текучий, як морська вода. Він був кораблем, він був рибою, він був людиною-амфібією — безмежним, не потребував дихання, не відчував болю. Він ввімкнув двигуни, наче вивергнувши полум’я з кінчиків пальців, і почав повільний поступ по пошуковій спіралі.
— Медтехнік Боні? — промовив він, з’єднавшись через інтерком з її каютою. — Здається, в мене є дещо для вас.
Вона з’явилася на екрані інтеркому, потираючи заспані очі.
— Вже? Котра година? Ох. Певно, я змучилась навіть сильніше, ніж припускала... Зараз буду, пілот.
Феррел потягнувся і виконав кілька вправ, не вилазячи з крісла. Це була довга і нудна вахта. Він повинен був би зголодніти, але те, що він споглядав зараз на оглядових екранах, відбило в нього щонайменший апетит.
Незабаром заявилася Боні і сіла в сусіднє крісло.
— О, цілком правильно, офіцер-пілот. — Вона ввімкнула управління зовнішнім буксирним променем і розім’яла пальці, перш ніж доторкнутися до пульту.
— Так, тут нема підстав для сумнівів, — погодився він, відкидаючись на спинку крісла і спостерігаючи за її роботою. — А навіщо так панькатись з буксиром? — поцікавився він, помітивши, наскільки малу потужність вона використовує.
— Ну, вони ж бо проморожені наскрізь, як ви певно знаєте, — відповіла вона, не відриваючи погляду від показань приладів. — Крихкі. Якщо переміщувати їх занадто швидко, то вони можуть вдаритися об що-небудь і розбитися вщент. Давайте-но спершу припинимо це огидне обертання, — додала вона, нібито про себе. — Повільне обертання ще терпиме. Цілком презентабельне. Але от таке швидке вертіння... напевно, їм від нього ніяково, як вам здається?
Він відірвав погляд від екрану і вп’явся на неї.
— Вони ж мертві, мадам!
Вона повільно посміхнулася, дивлячись на екран. Труп, який роздувся від декомпресії, зі скорченими, немов зведеними судорогою, руками і ногами, тихо підпливав до вантажного відсіку.
— Ну, це ж не їх провина, правда? Це один з наших, я бачу його форму.
— Фу! — повторив він, потім зніяковіло розсміявся. — Ви поводитеся так, наче насолоджуєтесь цим.
— Насолоджуюся? Ні... Але я вже дев’ять років працюю в службі пошуку й упізнання. Я не надто переймаюсь. І вже безсумнівно, робота в космосі завжди приємніша, ніж планетарна.
— Приємніша? З цією моторошною декомпресією?
— Так, але зате низька температура. А відтак нема розкладу.
Він зробив глибокий вдих і повільно видихнув.
— Зрозуміло. Напевно... через якийсь час трохи... черствієш. А правда, що ваша братія називає їх трупокрижинками?
— Деякі називають, — визнала вона. — Я — ні.
Вона обережно провела понівечений труп через шлюз вантажного відсіку і закрила люк. — Встановити температурний режим на повільне розмороження, і через кілька годин з ним можна буде працювати, — промурмотіла вона, піднімаючись з крісла.
— Як же ви називаєте їх? — запитав він.
— Людьми.
Винагородивши його здивування легкою посмішкою, Боні попрямувала в тимчасовий морг, який розмістився по сусідству з завантажувальним відсіком. Під час перерви Феррел, ваблений нездоровою цікавістю, теж спустився туди і з острахом зазирнув у двері. Медтехнік сиділа за своїм робочим столом. Стіл в центрі приміщення ще був пустий.
— Е-е... привіт.
Вона підняла голову і посміхнулася.
— Здравствуйте, офіцер-пілот. Заходьте.
— Е-е, дякую. Знаєте, ні до чого всі ці церемонії. Звіть мене Фалько, якщо хочете, — сказав він, входячи.
— Звичайно. А мене звуть Терса.
— Ой, правда? У мене є кузина, теж Терса.
— Це розповсюджене ім’я. Коли я вчилася в школі, в моєму класі завжди було не менше трьох Терс. — Вона встала і перевірила покази індикатора біля дверей вантажного відсіку. — Зараз він вже майже готовий для обробки. Витягнений на берег, якщо можна так висловитися.
Феррел шморгнув носом і відкашлявся, роздумуючи, залишитися йому чи піти.
— Що за дика риболовля. — «Мабуть, все-таки краще піти».
Вона взяла пульт управління гравіплатформи й провела її за собою в вантажний відсік. Відтіля долинув глухий стукіт, а потім з дверей виплила керована медтехніком платформа — вже завантажена. Труп був вдягнений в синю форму корабельного офіцера і густо покритий памороззю, яка облуплювалася або капала на підлогу, коли Боні перекладала тіло на стіл. Феррел зіщулився від відрази. «Безперечно варто піти». Але він продовжував стояти, притулившись до дверного косяка і спостерігаючи з безпечної відстані.
Вона взяла з переповненої полиці над столом якийсь пристрій, приєднаний шнуром до комп’ютера. Інструмент розміром з олівець, спрямований на очі трупа, випустив тонке синє проміннячко.
— Ідентифікація за сітківкою, — пояснила Терса. Витягши з полиці аналогічно підімкнену прямокутну пластину, вона по черзі притисла її до кожного пальця огидної туші. — І по відбитках пальців, — продовжила вона. — Я завжди здійснюю обидві процедури, а потім перевіряю, чи збігається результат. Одному лиш тесту на сітківку довіряти не можна — очі можуть бути ушкоджені. А помилкова ідентифікація може завдати болю рідним. Хм-м. — Вона подивилася на екран. — Лейтенант Марко Делео. Двадцять два роки. Ну що ж, лейтенант, — люб’язно звернулася вона до небіжчика, — подивимося, що я можу зробити для вас.
Вона приклала спеціальний розрядник до суглобів, відновлюючи їх рухливість, і почала роздягати труп.
— А ви часто розмовляєте з... ними? — запитав збентежений Феррел.
— Завжди. Ввічливість, врешті-решт. Деякі процедури, яким я їх піддаю, доволі-таки неделікатні, але їх все-таки можна зробити з чемністю.
Феррел похитав головою.
— Я особисто вважаю, що це непристойно.
— Непристойно?
— Уся ця метушня з мертвими тілами. Стільки зусиль і витрат на те, щоб зібрати їх. Тобто, їм же ж вже все одно. П’ятдесят-сто кілограм м’яса, яке розкладається. Краще було б просто залишити їх в космосі.
Навіть трохи не скривджена Боні знизала плечима, продовжуючи займатися своєю справою. Вона склала одяг і вийняла вміст кишень, виклавши його в ряд на столі.
— Мені подобається оглядати кишені, — зауважила вона. — Згадую, як у дитинстві я ходила до кого-небудь в гості. Коли я навіщось піднімалася на верхній поверх, то любила заглядати в кімнати і дивитися, які речі є в хазяїнів будинку, як вони їх утримують. Охайні кімнати завжди вселяли мені повагу — сама я будь-коли не вміла тримати речі в порядку. А якщо в кімнаті був розгардіяш, то я знала, що зустріла споріднену душу. Речі людини — це щось на зразок зовнішньої оболонки її розуму, на зразок раковини молюска. Я люблю уявляти собі, якими людьми вони були, судячи з їх кишень. Хто акуратним, хто нечупарою; хто тримав у кишенях тільки найнеобхідніше, хто набивав їх особистими речами... От, наприклад, лейтенант Делео. Напевно, він був дуже відповідальним. Все суворо за статутом, за винятком маленького відеодиска з дому. Напевно, від дружини. По-моєму, він був доволі милою людиною.
Вона акуратно склала колекцію речей у пакет з відповідною биркою.
— Але ви ж не збираєтеся дивитися цей запис? — жахнувся Феррел.
— Ні, звичайно. Це було би вторгненням у особисте життя.
Він хрипко реготнув:
— Не вловлюю різниці.
— Ах.
Вона закінчила медичний огляд, підготувала пластиковий мішок і взялася обмивати труп. Коли вона дійшла до обережного чищення в області геніталій, необхідного в зв’язку з розслабленням сфінктера, Феррел нарешті втік.
«Вона просто схибнута, — думав він. — Цікаво, вона вибрала таку роботу, тому що в неї не всі вдома, або навпаки — робота стала причиною її божевілля?»
Феррелу приснилося, що він пливе на шхуні по морю і витягає з води сітки, повні мерців — мокрих, вкритих переливчастою різнобарвною лускою; він піднімав їх на борт і звалював у трюм. Він прокинувся, обливаючись холодним потом. Яким полегшенням було повернутися в пілотське крісло і знову стати одним цілим з кораблем. Корабель був чистим, холодним і досконалим, безсмертним подібно богу; можна було забути, що в тебе колись був сфінктер.
Пройшов ще цілий день, перш ніж вони виловили чергову рибу.
— Дивна траєкторія, — відзначив Феррел, коли Боні зайняла своє місце за пультом керування буксиром.
— Так... О, я бачу його. Це барраярець. Далеко ж його занесло.
— Тьфу ти. Викиньте його назад.
— О, ні. У нас є ідентифікаційні дані на всіх їх загиблих. Це ж було частиною мирних угод, так само як і обмін полоненими.
— Якщо згадати, що вони витворяли з нашими полоненими, не думаю, що ми зобов’язані щось робити для них.
Вона знизала плечима.
Барраярський офіцер виявився високою, широкоплечою людиною; судячи з нашивок на комірі — командором. Медтехнік оточила його такою ж турботою, що і лейтенанта Делео. І навіть більшою: вона приклала чималі зусилля на те, щоб випрямити тіло, і довго масажувала кінчиками пальців покрите плямами обличчя, намагаючись повернути йому хоч трохи людського вигляду. Феррел спостерігав за цим процесом із постійно зростаючою відразою.
— Шкода, що в нього так сильно розсунулися губи, — зауважила Терса не відволікаючись. — Це додає йому нехарактерно хижий вигляд. По-моєму, він був доволі симпатичним хлопцем.
В одній з його кишень виявився невеликий медальйон, у якому був захований крихітний скляний пухирець із прозорою рідиною. Внутрішній бік золотої кришки був густо поцяткований вигадливими завитками барраярського алфавіту.
— Що це? — поцікавився Феррел.
Піднісши медальйон до світла, воно уважно розглянула його.
— Це щось на зразок талісмана, або пам’ятного сувеніру. За останні три місяці я багато чого дізналась про барраярців. Перетрусиш десяток з них — і в дев’ятьох напевно виявиться в кишенях який-небудь медальйон або амулет на щастя. Причому офіцери в цьому будь-чим не відрізняються від рядових.
— Дурний забобон.
— Не знаю, забобон це чи ж просто звичай. Один раз ми обробляли пораненого полоненого... він стверджував, що це всього лише данина традиції. Талісмани за звичаєм дарують солдатам, але всі в них не вірять. Однак коли ми спробували забрати в нього амулет, роздягаючи перед операцією, він почав пручатися. Перш ніж дали наркоз, його насилу утримували три санітара. По-моєму, це було доволі неслабо для людини, у якого відірвало обидві ноги. Він плакав... хоча, звичайно, він був у стані шоку.
Мимоволі заінтригований, Феррел розглядав медальйон, погойдуючи його на короткому ланцюжку. Медальйон був зчеплений із ще одним кулоном — пасмом волосся, запаяним в прозорий пластик.
— Це щось подібне до святої води? — поцікавився він про прозору кульку з рідиною.
— Майже. Це дуже розповсюджений талісман — називається «материнські сльози». Цікаво, чи зможу я розібрати напис... Схоже, він зберігав цей медальйон уже багато років. Тут написано «мічман», і дата... Очевидно, він був подарований йому з нагоди присвоєння офіцерського звання.
— Але це ж не справжні сльози?
— Навпаки, найсправжніші. Саме тому вони й повинні служити захистом.
— Схоже, це не занадто діючий засіб.
— Так, схоже що... ні.
Феррел іронічно хмикнув.
— Ненавиджу цих хлопців, але при цьому мені наче навіть шкода його матір.
Боні забрала в нього ланцюжок з кулонами, піднесла кучерик у пластмасі до світла і прочитала напис.
— Не шкодуйте її. Вона щаслива жінка.
— Як так?
— Це її посмертний кучерик. Судячи з напису, вона вмерла три роки тому.
— І це теж повинно приносити успіх?
— Ні, не обов’язково. Просто пам’ять, наскільки я розумію. Доволі милий звичай. Найогидніший талісман, з яким мені доводилося зіштовхуватися, та й найунікальніший, являв собою маленький шкіряний мішечок, який висів на шиї хазяїна. Він був наповнений землею і листям, в яких знаходилося те, що я спочатку прийняла за кістяк якоїсь тварини, наприклад жаби, сантиметрів десяти довжиною. Але потім придивилася краще і зрозуміла, що це кістяк людського зародка. Дуже дивно. По-моєму, це якась чорна магія. Доволі несподівано було знайти таку річ на офіцері інженерної служби.
— Не схоже, що їм від них було якесь пуття, а?
Вона криво посміхнулася:
— Ну, якщо існують такі, котрі допомагають, то я їх не побачу, чи не так?
Терса перейшла до наступного етапу: перш ніж упакувати барраярця в мішок і повернути його в холодильник, вона вичистила його одяг і обережно одягла труп.
— Барраярці просто навісні стосовно всього військового, — пояснила вона. — Я завжди намагаюся залишити їм їхню уніформу. Вона так багато значить для них — напевно, у ній їм затишніше.
Феррел неспокійно насупився.
— Я все одно вважаю, що його треба було викинути.
— Аж ніяк, — заперечила медтехнік. — Подумайте про всю роботу, результатом якої він є. Дев’ять місяців вагітності, пологи, два роки пелюшок, і це ж тільки початок. Десятки тисяч сніданків, обідів і вечерь, тисячі казок на ніч, роки навчання. Десятки вчителів. Та й все це військове навчання теж. Безліч людей вклали в нього свою працю.
Вона приладнала пасмо неслухняного волосся на голові небіжчика.
— Колись в цій голові був цілий всесвіт. Доволі високе звання для його віку, — додала вона, глянувши на монітор. — Тридцять років, командор Арістид Форкалоннер. Як самобутньо звучить. Дуже барраярське ім’я. До того ж фор, з військової касти.
— Касти психопатів-вбивць. Якщо не гірше, — механічно відгукнувся Феррел, але вже без попереднього запалу.
Боні знизала плечима:
— Ну, тепер-то він з’єднався з великою демократією. І в нього були гарні кишені.
Три наступні дні пройшли без єдиної тривоги — лише зрідка траплялися механічні осколки. Феррел починав сподіватися, що барраярець був їхньою останньою знахідкою в цьому рейді. Вони наближалися до кінця пошукового маршруту. «Давно пора, — похмуро міркував Феррел. — Бо в мене від цієї роботи вже починається розлад сну». Але медтехнік звернулася до нього з проханням.
— Якщо ви не проти, Фалько, я хотіла б попросити вас про одну послугу, — сказала вона. — Зробіть ще кілька додаткових витків. Розумієте, пошуковий район задається виходячи із середніх значень розсіювання, але ж якщо хто-небудь отримав додатковий імпульс під час катастрофи корабля, то їх могло занести і далі.
Феррел не відчував особливого ентузіазму, однак перспектива ще одного дня пілотування була не позбавлена привабливості, і він знехотя погодився. Правота її доводів підтвердилася: не пройшло і півдоби, як вони наткнулися на ще одні спотворені останки.
Коли вони розглянули їх ближче, Феррел тихенько охнув. Це була жінка-офіцер. Боні втягла її на корабель з неймовірною обережністю. Цього разу Феррел зовсім не жадав навідатися в морг, але медтехнік, що вже звикла до його присутності, схоже, чекала його.
— Я... мені не дуже-то хочеться дивитися на знівечену жінку, — спробував відмовитись він.
— Хм-м, — задумливо протягнула Терса. — Хіба це чесно — відкидати людину тільки тому, що вона мертва? Ви б не мали чогось проти її тіла, якби вона була жива.
Він похмуро розсміявся:
— Рівні права для мертвих?
Її посмішка скривилася.
— Чому б і ні? Багато хто з моїх найкращих друзів — трупи.
Він фиркнув.
Вона посерйознішала:
— Мені... якось не хотілося б цього разу бути одній.
Так що він зайняв свою звичайну позицію біля дверей.
Медтехнік вклала на стіл тушу, що була колись жінкою, роздягнула її, обмила і розпрямила. Закінчивши з цим, вона поцілувала мертві губи.
— О Боже, — вигукнув шокований Феррел. Його нудило. — Ви божевільна! Ви просто якась чортова некрофілка! Причому лесбіянка-некрофілка! — Він розвернувся до виходу.
— От, значить, як ви все це зрозуміли? — Голос її був м’який, у ньому як і раніше не було образи. Це його зупинило, і він оглянувся через плече. Вона дивилася на нього так ніжно, як немов би він був одним з її безцінних небіжчиків. — В якому ж дивному світі ви тоді, напевно, живете.
Вона відкрила валізку і дістала відтіля сукню, тонку білизну і пару білих вишитих туфель. Вінчальне вбрання, збагнув Феррел. Ця жінка справжня психопатка...
Вона вдягла труп і ретельно впорядкувала м’яке темне волосся, перш ніж вкласти його в мішок.
— Мабуть, я покладу її поруч з тим милим високим барраярцем, — сказала вона. — По-моєму, вони могли б сподобатися одне одному, якби їм видалась можливість зустрітися за інших обставин. Та й зрештою, лейтенант Делео одружений.
Вона закінчила заповнювати бирку. Підсвідомість намагалася щось підказати Феррелу, але йому, що все ще перебував в стані шоку, будь-як не вдавалося вловити думку. Розуміння вдарило його неначе обухом по голові.
Вона не стала проводити ідентифікацію!
«За двері, геть від цих жахів — от куди тобі варто йти, — сказав він собі. — Ти не хочеш залишатися тут, закладаюсь в цьому».
Але замість цього він, дрижачи від хвилювання, наблизився до трупа і прочитав бирку.
Мічман Сильва Боні, говорив напис. Двадцять років. Його однолітка...
Він затремтів, немов від холоду. Тут, в цій кімнаті, і справді було холодно... Терса Боні закінчила збирати свою валізку і знову повернулася до платформи.
— Дочка? — запитав він. Інших слів не було.
Вона стисла губи і кивнула.
— От вже... неймовірний збіг.
— Нема збігу. Я сама попросилася в цей сектор.
— О. — Він глитнув, повернувся, щоб піти, потім розвернувся назад. Обличчя його палало. — Пробачте за те, що я наговорив...
Вона посміхнулася своєю тихою сумною посмішкою.
— Нічого.
Вони знайшли ще один механічний уламок і тому вирішили зробити ще один виток пошукової спіралі, щоб впевнитися, що всі можливі траєкторії пройдені. І незабаром вони дійсно виявили ще одного мерця — моторошно знівеченого, який скажено обертався, з зледенілими нутрощами, які вивалилися від якогось могутнього удару.
Служителька смерті проробила свою брудну роботу, жодного разу навіть не поморщившись. Коли справа дійшла до обмивання — задачі, що не вимагає професійної підготовки, — Феррел зненацька запитав:
— Можу я вам допомогти?
— Звичайно, — Вона трохи посунулася, звільняючи місце. — Честь не зменшиться, якщо її розділити.
І він став, боязко, як починаючий послідовник святого, що обмиває свого першого прокаженого.
— Не бійтеся, — сказала вона. — Мертві не можуть вас скривдити. Вони не заподіють вам болю — якщо не рахувати того, що в їх обличчях ви бачите власну смерть. А з цим можна впоратися.
Так, думав він, гарні люди не відвертаються від болю. Але великі... вони йдуть йому назустріч.
Lois McMaster Bujold, «Shards of Honor», 1986
Переклад на російську: © Екатерины Грошевой
Переклад на українську мову:
1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1.
2) чистовий — Володимир Ільницький , (11–19.03.2006)
Редагування №1: Михайлина Косак. 17 з 22 зауважень враховано.
Від перекладача
Переклад, безперечно, може містити помилки. Якщо Ви бажаєте посприяти вдосконаленню перекладу (з метою вдосконалення якості української гілки Інтернету), то надсилайте Ваші зауваження на адресу: Bobua_translate@ukr.net.
Крім того, хочу знайти редакторів для майбутніх своїх перекладів. Але, оскільки робота не прибуткова, то платити не зможу.
Вдосконалення: етап перший
Текст з якого я з здійснював переклад має бути на сайті lib.ru. Якщо матимете потребу подивитися як було написано в оригіналі, то відшукайте унікальне слово в перекладі (поблизу від потрібного фрагменту), перекладіть його на російську і шукайте в російському тексті.
Рекомендую наступний спосіб позначення зауважень в тексті при читанні. Перед (або всередині) неправильним словом чи фрагментом ставте букви ё. Для цього читати потрібно в текстовому редакторі, наприклад, Bred v2.1.6 або EditPlus v2.11 (запам’ятовують позицію при закритті документу). Для зручності колір тексту виберіть RGB (червоний, зелений, синій) = 0,170,88 і розмір пунктів з 20, колір фону RGB = 52,52,52. Результат: зелені букви на темно-сірому фоні — приєніший для тривалого читання ніж білий фон.
Не рекомендую позначати недоліки кольором, бо для цього потрібно буде зберігати документ в складнішому форматі і можуть виникнути проблеми з відкриттям; можливо, що незрозуміло буде мені, який тип помилки в позначеному фрагменті.
Кількість букв ё залежатиме від типу помилки:
1) неперекладені слова (суржик) — одна буква: ё. Бажано також вказувати (в дужках) той варіант слова, який Ви пропонуєте замість поточного.
2) орфографічні помилки (неправильне написання слова) — дві букви: ёё
3) синтаксичні помилки (коми, тире) — три букви: ёёё
4) неправильний текст, граматичні помилки або не розумієте прочитаного — чотири букви: ёёёё
5) інші помилки (наприклад, неперекладені фразеологізми) позначайте як вважаєте потрібним, але не забудьте вказати, що означає Ваше позначення.
Якщо Bred v2.1.6 настирно не бажає відкривати текст в кодуванні ANSI 1251 (як, наприклад, було деякий час в мене, при роботі з результуючим TXT файлом одного з попередніх творів), то замість того, щоб після кожного запуску змінювати кодування, простіше буде ставити букву q замість ё. Але так має бути по всьому документу. І використовувана буква (наприклад, q) має бути унікальна (не зустрічатись будь-де інде в документі).
Вдосконалення: етап другий
Якщо помилок Ви позначили небагато (до десяти), то можна вирізати фрагменти з помилками і надіслати їх мені в одному заархівованому текстовому файлі.
Якщо помилок незліченна кількість :-), то краще, НЕ змінюючи кількість абзаців і речень в тексті, надіслати весь текст з зауваженнями мені, знову таки, в одному заархівованому файлі.
Вдосконалення: етап завершальний
Оскільки я не маю постійного доступу до мережі Інтернет, то може минути тривалий час між відправленням Вами зауважень і їх ліквідацією в тексті. Пароль від вищевказаної скриньки я може дам, коли не матиму Інет, ще комусь, щоб врятувати її від автоматичного знищення.
Але так чи інакше, всі зауваження (які прийме і збереже безкоштовна поштова скринька) будуть розглянуті, Ви отримаєте лист-відповідь з підтвердженням про надходження до мене Вашого листа і автори врахованих зауважень будуть згадані в тексті в авторсько-перекладацькому розділі під назвою «Редагування №__» (відсортовані в порядку надходження листів).
Примітки до перекладу
Я свідомо винищував в тексті подвійні, потрійні, .... N-кратні заперечення.
Англійська фраза Nobody knows традиційно перекладається, чомусь, на нашу мову як «ніхто не знає», тоді як має бути «ніхто знає» або, для милозвучності, «всі не знають».
Тому не присилайте зауваження до фраз, в яких я винищив зайві заперечення, бо я не буду їх усувати.
Bobua, 2005-2006рр.