З ГЛИБИНИ ХМАРИ Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище, мандрують блакитним шляхом, - мені здається, що бачу душу поета. Я впізнаю її. Он пливе, чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на рожевих устах, тремтяча бажанням пісні. Я бачу її. Велика і важка, повна туги й невиплаканих сліз, вагітна всіми скорботами світу, темна од жалю до нещасної землі, вона клубочиться чорними хвилями, важко дихає переповненими грудьми, ховає лице од сонця і гірко плаче теплими сльозами, аж поки не стане їй легше. Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... швидше разом із нею... в мільйон раз швидше в повітрі... І гукає так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись... Я розумію її. Вічно невдоволена, вічно шукаюча, з вічним питанням - нащо? до чого? - вона спустила сірі крила над землею, щоб не було видко сонця, щоб потопала в тінях земля, і сіє дрібну мряку суму... Поете, я не дивуюсь, що любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою, що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі... УТОМА Душа моя втомлена - і навіть той жаль, що почуваю, нагадує лиш усміх, застиглий на обличчі мерця... Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним і блакитним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця. З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світу, і коли невдоволена навіть - ламле всі лінії й фарби і творить своє. І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони. Тоді як я... Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, - не розів'ється знову. І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина? Спитати? Не хочу... Втомився... САМОТНІЙ Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа. Завжди і всюди чую її любимий приспів: - А ти самотній!.. І ніщо не заглушить - я се знаю, - ніщо не заглушить тихого співу; крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи - я все вчуваю: - Самотній!.. Самотній!.. Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси... Снує срібну нитку розум і золоту - серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає, і коли до уст моїх торкається келих веселощів, - я чую вже знайомий реквієм душі: - А ти самотній!.. Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте... а разом з тим - я чую - встає з глибини, як вічне прокляття: - Ха-ха! Ти все ж самотній! І коли навіть біля серця мого б'ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже, - і тоді навіть... ...І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик: - А я... самотній!.. СОН Снилось мені - чи ж снилось мені? - що в грудях у мене лиш половина серця. "Де друга?" - мучився я. А та, що лишилась, билась тривожно у грудях, і в кожнім тріпотанні чув я жадливий і владний голос: - Шукай. І я шукав. Широкими світами, потоком життя, між натовпом й тиском мчав я розділене серце, і скрізь ввижалась мені рідная половина. І радісно розкривались свіжі краї серця, і лилась найкращая кров у другу, здавалось, знайдену половину. Та я помилявся. Краї не зростались у цілеє серце, а все було дві половини. Й, скрегочучи з болю зубами, одривав і волік я - не мчав, а волік я скривавлене серце, бо все чув голос: - Шукай... І так було довго, і так було завжди... Та коли врешті настала зима, коли на голову мою впав перший сніг, я знайшов те, чого шукав. Останнім тріпотанням забилось спустошене серце -й, безсиле, одмовилось розкрити зів'ялі краї до рідної половини. І тоді - ви розумієте? - тоді підняв я очі дороги, до білого снігу, і зором зацькованого звіря благав його: іди... іди... спадай, покрий навіки... Так снилося мені - чи ж снилося мені?..