Марія Матіос
    НЕ ПЛАЧТЕ ЗА МНОЮ  НІКОЛИ...
    –... ВІР АБО НЕВІР, але, бігме Боже, не вмирала би ніколи, аби навіть не мала що робити! – розвертається до мене Юстина, продовжуючи виймати речі з домовини. – Та й тебе, дочко, прошу: абись не старілася ніколи!
    Бабця – іще добріська, лише змаліла під тягарем віку й досвіду, в біленькій, рідко вишитій жовто-зеленим хрестиком сорочці з підгорнутими рукавами, біленькій, у дрібну квіточку невиразної барви, хустині й темній штапельній спідниці – розкладає перед хатою на паркан речі, заготовлені для смерті.
    Розкрита домовина, звужена донизу й добре вифар-бувана в густо-чорне, стоїть на сходах веранди, з піднятим до сонця узголів'ям. На кришці, припертій до веранди, розвівається складена вдвоє тюль жовтуватого відтінку.
    Вересневе вранішнє сонце – вже скупе, ба, навіть прохолодне – ліниво зігріває золоту корону далеких гір, що зусібіч пишно піднімаються над тихим селом.
    За парканом, лишивши позаду дрібний виноград, різнобарвні мальви й флокси, низько – чи не попід самі ноги – стелиться туман незліченних айстр. Перед айстрами теракотово сміються красольки. А об рамлюють цей пахучий живий килим – чорнобривчики, що наввипередки з красольками добігають майже вулиці.
    Сільська вулиця безлюдна й тиха. Лише чиясь заблудла корова збиває хвостом куряву й відгонить поодиноких оводів, та ще блаженна Маріка, що від досвітку й до обіду ходить із кінця в кінець села, питаючи стрічних, чи не бачили її Івана. Івана вбило деревом у лісі років тому із десять, але ніхто Маріці давно не дивує й пальцем біля скроні навздогін не крутить. Село знає: якщо Іванова Маріка вдосвіта відкриває браму дня – ніхто не вмер.
    На мерця в Маріки особливе чуття. Ще не було такого, щоб хтось бачив Маріку на вулиці, якщо в селі є покійник. Хто й коли до схід сонця сповіщає нещасну жінку про чиюсь смерть – ніхто не знає, зате всі знають, що її відсутність на сільській вулиці до полудня віщує для когось смертну свічку якщо не зранку, то впродовж дня точно.
    Отож блаженній Маріці радий кожен, хто забачить її з вікна чи привітає головою, розминаючись у куряві сільської дороги, яка не має спокою через автомобілі, що вервечкою сунуть на обласний центр...
    Але ще досить рано, щоб хтось міг порушити сонний спокій сільської вулиці й цього подвір'я.
    – ...ЮСТИНО, скільки, кажете, пересушуєте цю одіж? – питаю, знаючи відповідь наперед.
    -Та стільки, скільки треба, щоби не злежалася, щоби міль не надточила, щоби сопуху не набрала... – Бабця на мить перериває роботу та так і застигає, тримаючи в руці жмут вузьких чорних сатинових пов'язок. – Акурат два-три рази на рік буде. Це -другий раз після Різдва, бо навесні за роботами якось не мала коли, а як спохопилася – погода була мокра, то все відкладала та й відкладала. А як серед літа була розслаблася – то вже думала, що сама смертечка мені пересушить хустинку на голові. Та Бог милостивий... дав мені знак, що близько до мене, – та й пішов далі до когось іншого.
    – А кому з вас прийшло до голови – робити домовину наперед?
    – Як кому?! – Юстина невдоволено зиркає на мене, ніби я її питаю щось само собою зрозуміле. – Та ж, певно, що мені, а кому ще?
    – Тому вже років з десять буде?
    – Десять?! Та ти, дочко, смієшся! Цій домовині рівно двадцять п'ять років.
    – Отак-таки двадцять п'ять! – удавано дивуюся, хіба що лише не сплескую в долоні.
    – Якщо по правді, то двадцять п'ять було би тій, першій, котру ми позичили, коли вмерла головиха сільради. А вмерла вона, покійниця, якось так нагло, що борони, Боже: брала води з криниці, перехилилася через зруб – та й так, як би жінки на світі не було... Чи то на серце лихо стало, чи хтось поміг їй дна дістатися, хто тепер скаже? Та й сталося це з суботи на зелену неділю. Мама її (також уже на тім світі ангелам крила підправляє) дуже побивалася, що труну треба буде робити в свято, бо хто би то чекав з тілом до понеділка без домовини в спеку, коли небіжка була жінка пишна?!
    А та головиха, земля їй пухом, і без того грішна перед Богом, бо час такий був, що мусила людей від церкви відмовляти, та дітей не позволяла хрестити, а на Великдень записувала всіх, хто йшов із кошиком. Отак стояла на другім боці вулиці, напроти дзвіниці й писала, а на «Христос Воскрес» відповідала «Добрий день». Е-ей, Господи... Що то нагадувати дурний час! А дід мій, ну, чоловік мій, розумієш, зачув, що головиха вмерла, та й каже: «Будемо головисі позичати твою домовину, бабо».
    Як по совісті, то я не так уже дуже позичати хотіла, й не від того, що в нас у той день рано корова отелилася. Ти, дочко, щоб знала: як маєте вдома приплід, нікому в той день нічого з хати не давайте, бо не буде вестися худоба. Але це не про те... А я хоч і не хотіла пам'ятати, бо то давніше було, але таки пам'ятала, що головиха колись викликала в сільраду нашого Дмитрика, коли я схрестила йому дитину. А мій Дмитрик учителював, то й мав на роботі велику біду. Але мені донесли, що Дмитрика шпетили на зборах у школі. Ой донесли, в нас добра душа хоч коли знайдеться...
    А я в голову не бита, я тоді ще трохи молодша була, говорити добре вміла, та й поїхала в райком із ферми отак, як була, – в ґумаках і в халаті. А халати нам давали чорні, то я заявилася в район, як чортиця, не проти святої п'ятнички буде казано.
    Міліції там не було, то не те, що тепер без міліції у виходок у місті не потикнешся... На секретарку й не подивилася. Та так у своїй лютості й стала перед найпершим секретарем. А він, сердега, на серце слабував, знав мене, бо все на вранішню дойку не раз приїхав у село. Ще наші доярки не всі на ферму попришкандибають, а він, біднятко (також покійний), вже дивиться коровам під хвости... видко, їх заставляли, бо чого би то вчений чоловік убирався в куфайку й плескав удосвіта корову замість жінки, та ще би їхав з району, якби не заставляли?.. То він усе отак на тій дойці каже мені: «Семенівно, дивіться на пенсію не підіть так, щоби я не знав».
    Ой, не дочекався видіти мою пенсійку, з якби видів – пожалів би свою Семенівну за такі гроші. Але, видиш, ще свою біду перебираю руками, а його хробак давно в глинці точить... Дурний час був, дочко, хоча тепер – ще дурніший.
    У нас голова колгоспу був – Петро Григорович. То приходив він на дойку, а його тато Гриць дояром робив, то навіть коли ніхто не чув, він синові казав: «Петро Григорович, дайте мені відро під корову». А тепер – ні голови, ні колгоспу, ні господаря в селі, від ферми фундамент хіба що лишили, корови дорізали, людям паї такі пороздавали, що хіба курка на базарі стільки коштує, як отой пай. То й не знаєш, для чого весь вік гарував. Але то вже друга бесіда...
    Ото як стала я перед тим секретарем, а в кабінеті – тьма народу, та як розвернулася! Кажу, та я хоч у ґумаках, а правди дійду хоч би там що, хіба би вмерла! Ви мене що, з доярки знімете, що я внука схрестила?! А як знімете, то котрий з вас піде замість мене коровам хвости крутити? Мало того, брешу їм, син надувся, що я маленьку дитину вигулила в невістки та й панотця до хати закликала, то ви ще йому гризоту робите на роботі!
    Е-е-ей, було, що було... Що то згадувати. Але лишили мого Дмитрика в спокої. До пенсії і довчителював.
    – Ну, а труна для головихи? – нагадую Юстині, яка, розвісивши на паркані хустинки й покривала, простирадла й рушники з магазинними етикетками, сидить разом зі мною на призьбі під хатою.
    Ми гріємося на свіжому сонечкові, а в ногах гріються дві кішки – Юстинина й Юстининої невістки, що живе в другій половині будинку.
    – А що труна... Перед тим, коли так нагло вмерла головиха, десь із півроку, як ми з дідом поробили труни. Подумала я собі так: хто його знає, коли й як смертечка наша прийде? Може, надійде якась така лиха година, що не до труни буде? Або голод який, як ото в сорок сьомому, або свято велике яке. У неділю дерево будуть тесати? Уже гріх. Та ще якесь мокре виберуть, а воно, як усохнеться, на тім світі кості мої тиснути буде. А як будуть перекладати тіло з лави в домовину, то будуть грішити в думках, що баба й,ло смерті не дає спокою? Другий гріх. Е-е-е... Отако-о-о собі подумала – та й зробила, як подумала: заказала труни. Най буде. Їсти не просять. Підфарбуєте, як треба буде.
    Та така файна та труна моя перша була, що й сказати тобі не можу. Дерево рівненьке, гладеньке. На першу труну дід сам вибирав породу й рубав дерево тоді, коли треба. Бо то, що рубане в червні, – червиве. А то – ще якесь. А так дід сам вибрав для себе й для мене деревину. Ще тоді зір мав добрий. Та й зробили Грицько з Петром (покійники, царство їм небесне) на колгоспній пилорамі нам труни. Заплатили ми їм, руки вмили. Усе, як має бути. На горище винесли, я поскладала все, що треба до смерті... старими покривалами вкрили... І вже мені на один клопіт менше. Най чекають свого часу.
    Але ж поголос пішов по селі, що Семениха до смерті готується, то як спротивилися наші діти, най Бог хоронить! Софійка тиждень не ходила до мене; Василько грозився в Кути на базар відвезти труни, що й знати не будемо; Дмитрик лиш курив і казав, що такого не сподівався від нас із татом; а Тонця, Антоніна моя найменша, сплакалася на нитку, бо то було акурат перед її сватанням, то дівка боялася, аби свати не подумали, що мама її не сповна розуму.
    Я тобі скажу, дочко, що наші свати потому й собі домовини так само зробили... Але вони їм скорше прислужилися, як нам із своїм дідом... Най легко спочивають із моїм господарем на тому світі... Ото лиш трохи вляглося з дітьми через труни, а вже дід каже зичити одну, бо хоч і головиха – а все людина була. Каже, Бог їй сам гріхи порахує.
    А день був білий. Нарід вулицею ходить, чоловіки кіньми за труною приїхали, вже чекають... А я на горищі повибирала все з домовини, вискладала купкою на підлозі, а потому, думаю, занесу в хату в шафу, бо ще не знати, коли труну вернуть, а на горищі, боронь Боже, миші весь мій крам потрублять, як колись потрубили Максим'юкові мішечок із грішми, коли він не хотів їх нести на зберкнижку на пошту, щоби в селі не знали, скільки він грошей має. Ато, дочко, все пропало: що наше на книжках, що Максим'юкове на горищі. Лиш одно трохи скорше, а друге – пізніше. Максим'юка за грішми серце вже перестало боліти, а нас лише починало.
    Ото, думаю, несу я все в шафу. Як-не-як, то мозіль наш. А вискладала все: й свічки, й хусточки для вінків, і перев'язки на руку, й тюль, і простині, й наволочки. Сорочку собі вишила, та всю в чорне, в густе та чорне. Постоли зробила, бо в туфлях не хотіла би навіки, щоби мене ховали! Хустку Михайлині з Канади сестра прислала, то я в неї за дві пенсії купила, коли та хустка ще дві старі пенсії коштувала. А тепер на дві мої пенсії хіба що би тороки до тої хустки купила... Е-е-е... що згадувати...
    Усе я склала, дочко, тоді до смерті. Навіть склала на поману погарчики, оті, пам'ятаєш, стакани гранчасті, по двісті штук на себе й двісті на діда в ящички склала. Знаєш, скільки то в селі на поминки ходить... А ще, думаю, як який рік би неурожайний був, а народ наплачеться, то їсти хоче. Ну, а за поману кождому стаканчик, свічечку й калачик треба дати? Треба.
    То вже по тому років десь через десять чи п'ятнадцять Тонця виміняла гранчаки на горнятка, бо, каже, встидно буде: всі вже давно горнятка дають за поману, а ми, каже, що, старосвітські погарі людям на осуд дамо?
    А коли вмер Данило (а вмер він із суботи на неділю) й не було труни, Данилиха прийшла до нас зичити. То ми й позичили дідову, а заодно Данилиха й наші стакани взяла. Потому нам цілу зиму за стакани молоко носила, коли наша корова тільна була.
    Але скажу тобі, дочко, від Данила вернули труну коротшу й вужчу, так що, боронь Боже, чого, мій дідо був би не помістився в неї. Точно, тиснула була би йому плечі, та й ноги мусів би згинати в труні. Кому то треба, таке ґаздівство? Ти ж помниш, який мій господар плечистий був...
    – А що було з першою труною? – питаю Юстину.
    – Як що було?! Поклали головиху в труну та й без панотця поховали, сердешну, преч би ся казало, свят-свят. А до місяця головишин чоловік зробив другу та й віддав нам пофарбовану. А потому, коли вже можна було, взяли панотця та й запечатали гріб головисі, а її чоловік неділя в неділю – цілий рік – служби наймав та парастаси робив. Гріхи її давні замолював.
    – А та труна, що була закоротка, що ви робили з нею? – питаю Юстину, допомагаючи їй перевертати на паркані речі з домовини. Усі вони, сухенькі, акуратні, деякі  – зовсім нові, деякі – зжовтілі від часу, якось ненав'язливо нагадують про щось таке, про що я ніколи не думаю, але про що впродовж багатьох-багатьох років не втомлюється розказувати Юстина.
    – А що мали робити? Десь до року після Данила умер Фіцик-молодший, пам'ятаєш, він усе весіллями ходив та в скрипку грав? Його ніхто не запрошував, а він сам ходив і за весільний попоїдок три дні гостям за столом до співання грав, та так добре, що ліпше від музикантів, то музиканти часом наганяли Фіцика, аби ґазда не видів.
    Ого-о-о... Відіграв своє Фіцик, уже верба виросла йому в головах. Іван Дмитрюк женився, то грав той Фіцик так, ніби чув, що більше не буде: гості не хотіли з-за стола до танців виходити. Видко, недобре йому стало, то він вийшов за весільну браму й умер тихонько під сусідським парканом, другого дня знайшли Фіцика, а він ту скрипку із рук так і не випустив. Із скрипкою й поховали. А жив так бідно, що не було в чому ховати. То дідо дав оту коротку труну. А Фіцик-старший потому з кимсь договорився, то зробили вже людську, акурат у ріст мого дідика труну вернули.
    .. .Я тобі, дочко, скажу, що то є вели-и-ике діло – смер течка наша. І все воно якось тасується кимсь над нами... А-ну, дивися, верстак мого діда – Сава. Що вже охотник до жінок був – то раз. Але й охотник до звірини також був такий, що не дай Боже! Ззамолоду, хлопцями, вони з моїм дідом щотижня разом полювали, а коли ми женилися, то я свого відговорила від тої охоти, бо дуже багато звірини гинуло від кулі. А часом як недобре поцілять, то що вже ті олені мучилися, як сукровицею схо дили, поки дух спускали...
    Дід мій мене послухав, а Сава до смерті полював і так, і инак – і на козуль, і на бабинський запах. У шістдесятку ще дитину зробив якійсь бойкині, що пристала була з ним жити, а потому так і забралася в свою Бойківщину з Савовим хлопчиком і зберкнижку забрала, та то, кажуть, якась така книжка була, що будь-хто міг ті гроші з пошти забрати, лиш треба було показати книжку. Ото розумна бойкиня була... А ще розумніша, як таки забрала з пошти Савові грошики, то може, й не пропали, як у нас у всіх.
    Ну, то розказую тобі, що вмер Сава, а бойкині вже не було, то ховали його старші онуки. Си-и-ироти, яку гризоту мали! Труна була добріська, але як зачало увечір тіло гнати та гнати, а до ранку вже так вигнало, що мусили кришку забивати, а воно жене та й жене, сукровиця з-під кришки капає, сморід у хаті стоїть. Фамілія плаче, сусіди кажуть ховати, три панотці відспівують, а воно не помагає. І залізо під труну клали, й ноги перев'язували. Хто що знав, то казав і то робили, а не помогло, покойному. Другим помагало, а йому – ні. То так зранку другої днини й поховали, як якогось жидюка, преч би ся казало. Уповідали, що навіть із гробу сукровиця точилася. А все, дочко, ота охота. То убита звірина ще довго кров'ю з Сави виходила... Це кажу тобі, й аби ти це знала: живе – навіть коли воно звірина, все таки живе й жити хоче. І навіть за скривджену звірину гріх маємо, а що вже казати за людину?!.
    Боже, який мені розум Господь дав, що я свого діда відмовила оленів бити! То дідик мій лежав у труночці, як ангелик файний. А що був сухонький. А личко гладеньке... Е-е-е, Господи, най легко спочиває, а нам його згадувати.
    – А що, ви вже труни більше нікому не позичали? – перемовчавши, питаю Юстину.
    – Ми не позичали?! Та дванадцять раз мою позичали й вісім разів дідову. Я вже лиш від того року сказала Дмитрикові, що отут зі мною живе, щоби якось дав знати в селі, що вже більше мою домовину зичити не будемо, бо я розслаблася, то все може бути. Виджу, що дні мої пораховані.
    А діти зробили дуже добру труну, ду-у-уже добру, скажу тобі, дочко. Вифарбували по-моєму. Видиш, як лялечка стоїть моя хатка. Другі думають, що їх хатка та, що три поверхи має, або та, що на чотирьох колесах їде, а воно, дочко, ні. Оце наша найголовніша хатка, що порохи в ній тепер протираєш.
    Добре по кутиках витирай, аби ніде не лишилося, бо якби нагло вмерла, а діти в горю будуть плакати, то ще поховають бабу в труні з павутинням, а потому, що люди будуть говорити?
    ...Ну, то вже тепер ніхто й не приходить зичити. Тепер є в кого в селі позичити. Багато собі труни поробило. Були такі, що зробили, – та й зичити нікому не прийшлося, бо вже самому треба було.
    А оця моя домовинка, відей, найстарша в селі. Двадцять п'ять років – це не день. Але хіба вгадаєш, коли тобі дорога до неї простелиться? І так про душу не дбаємо, все в тіло та в тіло. А то й про смерть варто хоч раз на рік подумати.
    Колись-то старі люди, дочко, навіть день свої смерті знали. Ото могли прилагодитися так, як треба. Мій тато покійничок, земля йому пером, устав удосвіта, походив по подвір'ю, навідався до худобини, обійшов городи та й зайшов до хати, припав на коліна, виказав «Отченаш». А ми малі були, ще спали в запічку, чуємо, як тато кажуть до мами: «Давай, жінко, мені сорочку, неси свічку, бо буду гинути зараз». Мама сплакала, кинулася в комору, винесла товсту кручену свічку, дала татові перебратися. Тато як ліг на лаві під вікном, то так і не встали більше. Ми думали, що заснули наш тато, а тато заснули навіки.
    Але ж бо наш тато заслужив такого знання – дня й години свої смерті. Бо тато говів всі говіння, в свято не робив, не лихословив, ворогів не наживав. Маму не бив. Дітей на стороні не мав. Любасок також. Людей не шахрував. Сповідався два рази на рік, бідного не обідив, з каліки не засміявся. Молитовні книжки все неділями читав і нас учив. Видиш, уже геть стара, на Покрову мені дев'яносто без двох років буде, а я ще потепер Святе Письмо й діточі казки без окулярів читаю.
    ...А що мала покойна Варвара Білейчучка з Білого Потока? Та не так Варвара, як її фамілія? Відумре бабинка – й оживає. Відумре – й оживає. Поклали на стіл, склали їй руки, засвітили свічку – а вона, покійниця, відкриває очі й силується сісти. Гай, було так два чи три рази за день Божий, то аби нарешті спокійнилася, діти наймали в дванадцятьох церквах служби. Бо де то таке було, щоби так людина каралася?
    А все, дочко, гріх-и-и-и. Бо й мольфарила, й ворожила. А що мстива була покійниця, а скупонька, най Бог хоронить! Бувало, бідний прийде в хату та просить кусень хліба, а вона, як утвориться, та так, як та брама, що навстіж: «Було добре робити, то мали би'сте свій хліб, а ні по чужих хатах старцювати». Не один з її хати голодний та без води пішов.
    ...Гай, дочко, будемо збирати речі мої з паркана, поки ще порохи на вулиці не збиті, а потому ще тут погріємося на сонечку. Кісточки мені ломить дуже, то, може, ще сонечко вигріє.
    Казала мені Тонця поміняти ці траурні пов'язки на руки, але так їх ні разу за двадцять п'ять років і не поміняла. Шкода викидати, а зичити не будеш. Вони такі, як були, чорні. А чорне є чорне й через сто років.
    А рушники ці маленькі – це на вінки. Чужі люди з вінками прийдуть, домашні вінки куплять, внуки, правнуки, та й я скрізь на похорони ходила... Набереться з п'ятнадцять-двадцять вінків. То тим, хто буде їх нести, треба щось дати? Треба.
    Отак, бачиш, і понабиралося всього потроху. І за всім треба дивитися. Бо це таке ґаздівство, що важніше від усього другого. Друге можна занедбати – а це невольно. Як живеш по-людськи, то й ховати тебе мають по-людськи. Чи мало ото народу вигибло без свічки, без трунвочки, без хреста? А тепер хоч час такий, що й свічка є, й до свічки.
    Складай, дочко, все отак, як я. Щоби було рівненько. Отако-о-о...
    
    2
    
    БІЛЕНЬКІ РЯДОЧКИ речей, призначених для смерті, сумирно гріються в розкритій – білій зсередини й чорній зверху – домовині перед верандою.
    Юстина сидить коло мене на лавці під хатою, із складеними на грудях виробленими руками, дивиться на порожню вулицю, потім бігає поглядом по своєму городові, що шкіриться викошеним бадиллям і жовтими зубами рясних гарбузів, а далі півобертається до мене:
    – Хочу щось тобі казати, а ти мене слухай добре й май пам'ять на те, що буду казати.
    Я дітям своїм і внукам наказую-наказую, а чи вони мене чують? Хочу, аби розуміли, що то є смерть, а вони флинькати та шмаркати починають, та в сльози, голосять, ніби я вже вмерла. А я їм наперед розказую, щоби все зробили так, як треба, так, як мене неня-тато вчили. Ого-о-о...
    А ти, як добру пам'ять маєш, запам'ятай все добре, то прийдеш розкажеш, бо вони в горю забудуть, як я казала, та й зроблять не по-моєму. А я багато на світі прожила, видиш, у селі нема ані одної мої верстачки, всі однолітки, навіть молодші вже вивмирали. То хочу відбути свої останні години на цім світі по розумові.
    Ти знаєш, дочко, коли я була молодша, я просила Бога й за те, й за те. То хустки файної хотілося, то доброго приплоду, то зятя совісного, то здоров'я, а то цементу на хату Тонці не ставало.
    А тепер лише прошу легкої смерті. Нічого не хочу – лише легкої смерті. А її треба заслужити. У молодості про це не думаєш, а потому – буває запізно думати. Дивися, Філіпчачка лягла спати – й не прокинулася. Мала слабе серце, й ні дня не лежала. Та за таку смертечку в чергу треба ставати, як тепер за милом!
    Але вже, як Бог розпорядиться. Йому звідтам видніше, хто яку смерть заслужив.
    А тебе хочу просити про друге. Я це дітям казала, але чи спімнуть у біді бабинські слова?
    Ото кажу тобі: якби в разі чого домашні не додивилися й я умерла без свічки, то не забудьте передати мені на той світ свічку. Мало що може бути! Можу в сні умерти, може дома нікого на ту годину не бути. Усе може бути. Але свічку передати – передайте. Та як будете передавати, то добре думайте ким. Передавайте кимсь добрим, незабутливим, таким, на кого є точна надія.
    Бо як Катеринка Василя Миколаїшиного вмерла без свічки, то в якімсь часі свічку передавали покійним Дмитром Калиняковим. Поклали йому в труну ще одну смертевну свічку, сказали, щоби передав на тому світі Катеринці, а він, покійничок, вадився з нею все життя, знаєш, як то по сусідству буває: то когут не ту курку потопче, то сусідська корова конюшину в городі щипне, то діти садовину обірвуть до часу, то баби межи себе яку брехню пустять, ну то й не передав Дмитрик Катеринці свічку. Забув, абощо... Може, загубив зі страху, як на брамі раю став.
    То вона, сирота, най Бог хоронить, усю фамілію замучила з того світа через ту свічку. Мучила доти, поки не вмерла Василина з Кривулі, прецінь, і не вмерла – машина в потоці убила. То покійниця, видко, таки донесла Катеринчину свічечку межи ангели, чи де там вона тепер ходить. Ну, то Катеринка вже лишила у спокої фамілію. А то була непорадна година! Нема гірше, як покійник живих мучить із того світа... Нема гірше.
    А як уже вмру, то онуків не пужайте дуже. Однаково вже не встану, а діти будуть таїти зло на мене, що баба перестрашила їх смертю. І так життя їм нелегке тепер прийшло. Про смерть скажіть їм без плачу й без голосіння. Бо то за тими планами нічого не чути розумного.
    А якби котра з вас була перед злогами, видиш, скільки у фамілії молодих невісток, – щоби не йшла до тіла, аби не перепудилася, бо все може бути. Тіло може бути не дуже файне, а набереться страху – дитину мертву потому може вродити.
    До тіла тяжкій жінці не конче йти. Надивилися діти й онуки, й невістки на бабу за життя. їм стане, аби згадувати. На подвір'ї роботу їм дайте, межи люди пустіть, най на файних людей дивиться, котра тяжка, аби дитина була файна.
    Якби хто де в далекій дорозі був – не зривайте з дороги. Семена Данилишиного викликали були з дороги на похорон його вуйка, а Семен був шофером, горіхи в Мурманськ віз, то довіз лише до Москви, там горіхи лишив на продаж, а сам за руль – у село. А їхав, видко, скоро... То вже два мерці було у фамілії одного тижня. І гроші за горіхи людські потому так і не знайшли. Де його у Москві шукати? Та навіть, як хто знав, то притаїв грошики. Другому смерть – як война: легко нажитися чужим мозолем. Так що одна біда потягнула другу.
    То кажу тобі: з дороги не зривайте нікого. Вже однаково мене не оживить. А тим із фамілії, що в місті живуть, – то телефоном не бийте, як у дзвін, у страх не вгоніть. Скажіть спокійно, так і так, баба Юстина вмерла, земля їй пухом і царство небесне, а щоби не захлиналися в телефон, щоби людина не зрозуміла, хто вмер – чи мама, чи рідна дитина, чи сусіда, чи старосвітська баба.
    І ніколи, дочко, не говоріть при житті дурниці про смерть. Як маєш сказати щось дурне, візьми в рот водий трохи потримай. Тоді дурне мине скорше. Бо видиш, Іван Петриків, не проти п'ятнички святої будь казано, якось п'яний говорив, як у дурному розумі. Каже, мені, як умру, вже все однаково буде, а хоч би в шанці валятися, а хоч би деінде.
    У таку хвилину сказав, покійний. Іван умер на другий день після Петра-Павла. А дощів тоді було не то, що тепер – жменька. Дощ не ставав перед тим три добі. Світа не було видно. Ну, гай, уже добре. Дощ став. Івана з Кривулі везуть ховати. А везли до села кіньми – фірою – бо то така грузька дорога була, що чоловік міг би втопитися в болоті. Було як було. Уже майже підходили до села. А перед самим поворотом заєць коням перебіг дорогу. Коні схарапудилися та пішли галопом. Труна перевернулася. Думаєш, не шукали Івана по обочинах у болоті? А все винен дурний язик. У таку хвилину сказав пусту гадку.
    Ото, дочко, як маєте щось дурне сказати, наберіть у рот води.
    Бо то не лиш Іван із Кривулі мав таке після смерті. Параска Гаврилюкова, покійниця, так уже нажилася із своїм Корнильом, що куда там! Що був охочий до чужих жінок, а що до горівки, Господня твоя воля! Параска не раз свариться з Корнильом у себе перед хати на подвір'ю, а півсела чує. І плакати, каже, за тобою не буду, й до року віддамся, як ти мені в печінку в'ївся. А що вже кляла чоловіка – то таких клятьбів світ не чув. І щоби тебе кров нагла залила, й гробом би тобі кидало.
    То диявол усе язиком людським керує. А Бог свою вагу небесну має. Ой, Боже, Боже... Корниля кров нагла залила? Залила. По-вашому, то інсульт називається. А Корниля несли на цвинтар, а то було по Різдву, морози були, льоди були – най Бог хоронить! А ті, що несли труну, чи то п'яні були, чи підошви мали слизькі, котрийсь підковзнувся, упав, а за ним потягнуло другого, а тіло вивалилося з домовини. Ото й маєш, що гробом Корнильові кидало та кістки трусило.
    То я казала дітям і онукам наказувала, аби ніякі коні не брали, а тим, що мене будуть нести, горівки не давати: як схочуть, то будуть пити по всьому. І най добре під ноги дивляться. Може, хто й мене тяженько та так погано закляв коли. Онуків є дванадцять. Три рази можуть змінитися коло труни. Бабинка легонька, як тріска. Домовина вже всохлася. Так що нести буде легко. Якби могла, то сама би себе понесла, як надумаю, який жаль завдам на плечі фамілії.
    А якби, Боже борони, вмирала не при пам'яті, то приведете панотця, щоби Євангелію читав цілий день. Аби гріхи свої забрала на той світ, аби на цім не лишила. Бо як умру вдень – то гріхи заберу, а як умру на ніч – то лишу всі гріхи вам. Дивіться, абись'те молилися й відмолювали, бо то також недобре, як людина вмирає після заходу сонця. Великі грішники так і вмирають. А я також гріхи маю. Двоє дітей мертвих родила. Тяженька робота, видко, їх умертвила ще в череві. Десь криве слово невісткам сказала. На роботу в колгосп гнали у свято. І вила в руки в неділю брала, й граблі. Бо не було де дітися... І-і-і-і... чи то за гріх при такому життю тяжко? За добре тяжко, а за гріх – ні.
    ...А дзвонареві заплатіть no-людськи, аби дзвонив довго, щоби люди чули, що душка моя вже відлетіла на той світ. І аби трохи люди лишили роботи та й задумалися, що й вони не є вічні, й треба жити якось так, щоби жити довше. Най дзвонить файно й довго. Грошей на то най діти не шкодують. Другі за один раз пропивають більше, ніж дзвонар коштує. А я свої діти маковинням не годувала, лиш груди до двох-трьох років давала ссати, Видиш, не маю вже грудей, самі капшуки лишилися. Але зате діти здорові виросли. Котрі мали умерти – то вмерли ще в утробі, а як уже вродилися... сама видиш, слабі, але ще добріські. Мене вже роками здоганяють.
    Ну, а як будете мене мити, то мийте тепленьким і воду беріть лише із нашої криниці. Й не сіпайте й не тріпайте бабу дуже, лише тримайте руками добре, щоби не побити вже по смерті, бо може, ще душка буде десь близько літати, та й буде сердитися, що недобре з бабою обходитеся, то потому вам рук нічого не буде триматися. Та й ні, щоби в хату збіглася вас сила теменна, щоби глотилися не до порядку, та й через плач як-небудь мене вмили. Скільки там того вмивання? Я вже зсихаюся на ніц. Уже геть маленька стала. Геть здитиніла, змаціцькалася.
    А вмиєте – кладіть зразу в труну. Видиш, яка файненька моя труночка? Бо то як покладуть наперед на лавку, а потому торгають, сіпають сюда-туда. А тіло не любить торгання. Наторгалося на цім світі, щоби ще спокою на тім не дали.
    І дивися, дочко, щоби руки склали файно. Вони вироблені, сама видиш, які порепані від роботи, але встидатися рукам моїм нема чого. Й діточок годували, й вінки на голови онукам клали. Й сапу тримали, й сокиру. Й в лісі робили, й хрестиком шили, й хліб пекли, й дітей пошлюбили. Й дідикові ручки його золоті на грудях склали...
    Е-е-е, Боже святий та праведний, що ці руки навиділися... Й у двері пальці клали, й шпильки під нігті загонили. І свою господарку від хати цими ручками силували віддавати. А ти подумай, як то корову з-перед малих дітей віддавати? Навіть відро з насінними барабулями сама надвір винесла, як у колгосп загонили.
    Але, дочко, й то перетерпіли. І давно вже на світі нема моїх кривдників, а я ще, видиш, цими ручками маєтки свої перебираю.
    А скільки того маєтку на той світ треба? Всі однаково беруть. Бідний не візьме, бо не має що, а багатий не візьме, бо не має куда. Ото й усього маєтку – оця чорненька хатка, що вигрівається тепер разом з нами на сонечку.
    ...А свічку дасте мені в руки не ту грубу магазинну, а ту, зсукану з правдивого воску ще коли дід бджоли свої тримав. То такий запашний віск був, що мертвий би здригнувся, понюхай ту свічку, – й тепер пахне, хоч зсукала я її вже годків із тридцять буде. Ще трунви ми не робили, а свічки до смерті вже з дідом мали.
    А в голови кладіть миски з пшеничкою. Та не шкодуйте пшенички. На це пшениці шкодувати не годиться. Мисок кладіть багато. Не окупуйтеся. Бо прийде чоловік – а свічку нема де затикати. Мусить чекати. І свічки не задувайте. Най догорають. А згорені свічечки зберете – й зверху на домовину на цвинтарі висипте. А щоби не забули – покладіть Мидору дивитися на свічки, щоби збирала згорені, а потому понесла на цвинтар. Вона однаково цілу ніч сидить коло тіла... Що то є, коли людина не може спати... Вона совісна, то як скажете це робити, – зробить і не забуде. А за це Мидорі хусточку дайте з тих, що в шафі на обхід складені.
    І не лишайте тіло вночі саме. Бо то свічка може загорітися, або ще щось може зробитися. Домашні вдень набігаються, та й трохи придрімають, а чужі можуть сидіти, в бесідах коло тіла ніч легко минає. 
    Тому вже є пару років, як лишили покійного Іванця на ніч самого, а свічка була висока, зігнулася й з ізголов'я на лице упала, та так обпалила лице, що най Бог боронить! Так обгореного й поховали. А знак то є недобрий, як мерця обгореного ховають. Одна справа, як світло вбило, чи громом спалило. А коли в хаті не догледіли – то є погано. На фамілії потому відбивається.
    .. Так тобі скажу, дочко: молодіж теперішня думає, що то є пуста бабинська бесіда – ці знаки. А люди старі не дурні були, все звідкись знали й нам казали знати.
    Як умерла була Гафія Калинякова – та, що за неї казали циганка, то дуже якось був зачервонився в неї лівий бік лиця. Ну, так, якби жива була й завстидалася чогось – та й кров їй ударила в лице. А наш паламар каже: «То на скорого мерця в фамілії». І що ти думаєш, дочко, до двох місяців Гафіїна донька Оксана при злогах умерла. Дитину вчинити вчинила, а то була неділя, дохторі понапивалися, до жінки ніхто не навідався, то так і зійшла, покійниця, кров'ю. А дитинка, біднятко, вижила. Дівка, як її мама, – кров із молоком дівка.
    Або ще друге було. І також на біду знак був. Ховали Гриця-коваля. А то було серед днини. Машин на дорозі повно. А коваль жив у кінці села, поки процесія перейшла все село до цвинтаря... Не всі шофери терпіння мали їхати за похороном. Ну, та й обігнала одна машина процесію. Йой, кажуть, то не є на добре – обгонити похорон.
    Так і було. Не наїхав той шофер далеко. Отамо-о коло клубу мусів або сам убитися, або дітей із школи бити на смерть. То він викрутив руль, та так, що заїхав у стіну клубу. А воно як на смерть – то хоч у мішок сховайся, а вона тебе знайде. У тім клубі роками світла не було, роками кіно не крутили, два рази клуб горів, бо не було бензини, щоби пожарникй води привезли – й нічого, світ без клубу не завалився. Клуб був замкнений на замок роками. А в той день прислали з району комісію, бо молодіж написала, що кіна в селі нема, то й прийшла комісія в клуб дивитися, що й до чого. Та так двох людей з комісії й смерть у клубі знайшла, як машина в'їхала з вулиці.
    І скажи, що старих людей не треба слухати... Якби ви слухали, то багато чого було би не так.
    Але й ми колись не все слухали, що старі люди казали. Так що я тобі скажу, що непослухенство буде стілько, скілько світ буде. А старі будуть нарікати на молодіж. То так ведеться, відколи світ та сонце.
    Але воно як старієш, то забуваєш, що було, коли ти сам молодий був. Що, давно дівки не малювалися? Ще як малювалися! Натруть на тертці буряків червоних, та вималюють писки – та й до церкви йдуть. А трохи сажі – та на брови, та й маєш! А тепер не то саме? То саме-самісіньке. Хіба лише фарба купована.
    Але це друга бесіда. Я тобі колись ще розкажу, що то давно було. Буде час – таке тобі нарозказую, що будеш мати що згадувати про бабу Юстину.
    А тепер тебе вчу, абись знала, що робити до ряду, коли мені прийде час умерти.
    Так... За це... І за це тобі казала... – Юстина загинає пальці, в умі рахуючи щось. – ...Щоби тіло на ніч не лишали саме – казала. Ага! У голови в труні покладіть лише калину й васильки, а решту не кладіть, бо решта зів'яне й засмердиться. А якби я прокинулася та устала? Ой, устану...
    Але так годиться, то й мені так зробіть. Чула?
    А тих, що люблять ворожити, не пускайте близько до тіла. Бо то таке можна наворожити на мертвій людині, що не одна жива, як мертва, стане! То є такі господиньки, й у нашому селі є, що на ворожці з мерця пенсію би собі заробляли. Роботи їм не дай, а дай лише дірватися в хату, де хтось спокійнився!
    То гріх великий, дочко, не хочу навіть язик тою пустотою заговорювати. А як котра з них прийде, то наша сваха Петруня добре знає, хто ту справу любить, то най не свариться з ними, але тако якось легонько най з хати покаже дорогу. Виводіть попід руки надвір, нібито щось порадитися з ними хочете.
    А трембітачів наймайте із Дихтинця. Щоби ані тих труб, ані гармошки не було, нічого щоби не було, лише трембіти. Увечір най Кузьма грає людям у флояру. То така жалісна музика, що серце може тріснути з плачу від тої флояри!
    А трембітачі отако стануть перед хати – та так най грають, поки можуть. То музика якраз до смерті, а не до веселості, як то були зробили в нас за москалів, борони Боже! Ой, стрімголов пустилися були люди в той час, а тепер – ще гірше... Але Бог навертає до розуму дурних та не думаючих.
    А як прийдуть увечір люди до тіла – вина не давайте, бо ще почнуть співати, та веселитися, то забудуть, щодо мерця прийшли. А то тепер звичаю «грушки» вже нема, то нема чого коло тіла веселитися. То давно було, що приходили до небіжчика на забаву, та й тішилися, що відійшов у краще життя. А потому переінакшили все... Звичай умер, а трембіта заграла веселої.
    І-і-і, Боже... Кажу тобі, що все стрімголов пішло, але що то нарікати. Самі люди винні, бо позволили таке робити.
    Так що «грушки» нема, то й не нагадуйте. Тепер і так люди з розуму посходили.
    Але шкода, що нема «грушки». Неньо мій як умирав, то ще люди приходили на «грушку». Висіли одно на одному, тішилися, вівкали попід стіни. А тепер якийсь такий час ніякий настав, що не втіхи, ані плачу такого, як треба. Усе якесь ніяке.
    А будете людей столувати, то давайте пісної їди й усякої. Бо навіть як днина буде не пісна, то все одно хтось буде такий, що їсть пісно. Може, день який за кого тримає, може зарікся від чогось. А як їди пісної не буде – піде людина з похорону голодна. А то недобре – йти з похорону з порожнім жолудком.
    Як буде осінь – яблук давайте і грушок до калачиків і горняток. Кождому горнятко, калачик і свічечку, іще грушку або яблучко, як буде врожай. Про ті яблука ніхто не збідніє, дід сад такий лишив, що мой-й-й, а люди будуть їсти ябко з Юстининого саду.
    До вінків – рушники не забудьте пришпилити. Кладіть оці, що ми з тобою перебрали та пересушили. Бо я знаю: Тонця може поміняти на дорожчі. Вона вже хотіла накупити, та я не дала. А я колись купила по вісімдесять копійок – та й буде добре.
    Не виходіть із віри з тими китайськими рушниками та турецькими хустками. Людям і так тепер сутужно, ні, щоби потому ще обговорювали, що фамілія гонорилася на похороні. Смерть – то не показ і не весілля. Лише на весіллі люди одне перед одним гоноряться. А смерть -не гонор. То лише друге життя. І перейти в нього треба без гонору, але й не так, щоби на збитки. Смерть сердити не можна.
    А як умру в теплу годину, то холодець не будете варити, бо стануть драглі. Хто ті драглі буде їсти? Лише переведете працю. А оселедцю й завиванців з горіхами й повидлом давайте також багато. Оселедець тепер дорогий, то не кожний купить, а на похороні таки попробує за Юстинину душу. І щоби хреню накопали та цвіклі зробили. Домашні цвіклі – то таки домашні. А хреню накопаєте в городі під Іванцевим. Там хреню більше, як барабуль, родить.
    А кухарку візьмете Наталку. Люди її люблять і їду її люблять. Хліб на пекарні не заказуйте. Спечіть самі. Оксана наша причинить тісто, й хліб дайте свіжий. І кави дасте ячмінної. Ми з дідиком колись-то варили тої кави та й з хлібом їли. А хто йшов із вулиці та й був голодний, також кави давали. Щось тепер таку вже не приносять мої з магазину.
    А то кава добра. І від черева добра. Абись від мене знала. З'їж ложку-дві сухої ячмінної кави, як ідеш у дорогу, й навіки тебе черево не знайде в дорозі. Безпечна собі будеш, а хоч би що й не дуже добре з'їла. Бо то тепер порошки якісь та порошки, а порошки – отрава велика й гроші великі. Але хто хоче бабу стару слухати?
    ...І столуйте людей до цвинтаря. Поки сюда-туда щось робиться, то ви людей столуйте. Бо потому можете забути, можете з цвинтаря не всіх закликати, не кождий може прийти, бо одному уже пора до господарки, другому корову доїти. А похорон може затягнутися. Так що столуйте до служби. Щоби люди не йшли голодні. Бо поки в церкві служба, поки то-се, будуть сердиті та й підуть по хатах.
    А як будуть столуватися, а ви отут перед хати, але ні, ліпше у саду столи покладіть, то ви, домашні, не говоріть багато. Не бігайте одно перед одного, то вам, кажу, не весілля – то комашня, то поминки. Най одна носить тарелі. Друга забирає.
    Але не приказуйте коло стола, як коло вмерлого. Не всім людям смутно буде, як вам. То нащо на людей смуток нагонити? Ще скажуть, що їди вам було шкода, то й голосили коло столів, аби люди менше їли.
    І, Боже борони, вас виделки класти на стіл! Кладіть самі ложки. Ложок у нас є багато, від Віталікового весілля лишилося отам у ящику на хаті десь коло трьох соток. А виделки – Боже борони, не давайте, аби мене чорти в пеклі не носили на вилах!
    І не давайте людям пити. Отако компоту покладіть, та води солодкої, або таки з керниці води, а пити горівки не давайте. Бо то розум людський слабкий. Вип'є ста-кан-другий – та ще співати надумає або жартувати з чужими молодицями.
    У Павла Процика не билися на похороні?! Ще тіло не винесли з хати, а два люде понапивалися за столом у саду, приревнувалися – та й маєш тобі свіжу гризоту. Міліція приїхала. Дохторі.
    Боже борони вас такого! При горілці люди виходять з віри – й нічого доброго нема при горілці. Де то колись таке було, щоби на комашні пити давали? То все теперішня мода. Один перед другим гонориться – а виходить сором. Ну, то ще десь пиво дають, то нічого, давали у когось-то вина білого. То ще може бути.
    Але мені, кажу тобі твердо, ніякого пиття людям не треба давати. Мене вже не осудять. А послідню волю мою – увольте.
    І за столи кладіть усіх і не перебирайте, хто коло кого має сісти. То не весілля й не хрестини. Лише на весілля кладуть батьків і маток ближче до молодих. Чи бідний, чи багатий, най сідають один коло одного. Бідний іде селом, ніхто не плює йому вслід, багатий іде – ніхто не скидає капелюха. Так що кладіть усіх разом і най столуються за Юстинину душу й най Бог прийме перед Юстининої душі.
    А як будете пити й говорити посороми, щоби люди очі додолу опускали з устиду, то бігме, встану з труни й буде вам устидно! Так і скажеш від мене, як вони голову стеряють із тим питтям.
    А вже як будуть тіло виносити з хати, то не голосіть так, як би всі вмерли. І не дайте Васюті зомліти. У неї слабе серце. Може стати лихо.
    Бо, бігме, встану, з цеї хатки, як не зуважите мою волю! Прошу тебе, дочко, аби не голосили, бо всіх вас проплачу... Проплачу й з того світа.
    І коло ями близько не стійте. Бо то в горю можна упасти. Одна колись упала, не буду казати котра, най Бог дасть їй здоров'ячка... то люди забули, що на похорон прийшли, як падала та й заголилася, такі посороми були, що але де тобі буде.
    Коло тіла ні за що не сваріться. Бо то таке... Котрась забуде, де що поклала, а друга влютиться, та й маєш готову сварку. А коло тіла сваритися не можна. Підіть у комору й по мирові переговоріться собі та й зробіть так, як треба. А якби комусь лихо стало, то не чекайте, поки Анничка з больниці прийде, каплі від серця – коло паспорта. Маруся знає, де. Дайте каплі, дайте води – та й попустить. За бабою ніхто не вмре з плачу.
    Я то вже казала, але тобі ще раз скажу: труну щоби несли онуки. Дмитрика не треба, бо він має радикуліт і не годен буде бабу турлюнькати до цвинтаря. А хрест най несе сусід Іван. Добрий, сарака, сусід. Молодий, а добрий, як кавалок хліба.
    І дивіться, не забудьте мене поховати коло моїх діточок. Але дивіться, аби не зачепити старих домовин. Най Іван-гробар копає поволеньки, він один добре знає, де вся фамілія похована. Отак коло грушки й коло мого дідика ще бабка поміститься, а потому вже треба буде друге місце на фамілію шукати.
    Так умирають люди, скажу тобі, що місця на цвинтарі мало. І не будеш битися за місце на цвинтарі. Доста, що за місця на хати б'ються. Уже, дивися, в селі й доброго місця на хати нема, так люди вибудувалися! Все якась мочара, або яке каміння. А за добре місце – ціла біда межи людьми пішла. Всі хочуть будуватися, мають за що, та дивися, скоро не буде де. Повиїхають до міста – та й уже, самі старі діди лишаться.
    Але й за дідів тепер тяжко. Не жиють довго наші діди. Вже вдовиць подивися скільки лише коло нас зробилося за цей рік. Високосний – він і є високосний. І Маруська лишилася сама, й Одокія, й Штефа.
    А я колись-то казала Марусьці: «Йой, не зав'язуйте хату у високосний рік!» Ну, добре, зав'язали – то вже. Але не сідайте в хату у високосний рік. Ні, не послухали, бо син з армії приходить, дівку має, буде женитися.
    Син оженився, в місто звіявся, а тата до двох років не стало. Так що не нажився в новій хаті. А Маруська тепер сама в кухні надворі доживає. А хата стоїть – й нікому вже не треба хати. Хіба яких квартирантів Маруська возьме на свою голову, бо то здуріти можна на голову від самотності.
    А Штефа? Не то саме? То саме! У високосний рік віддавалася, та ще в маю, най Бог боронить! А відго-ворювали – ніхто не слухав. А то, дивися, так збіглося: високосний рік та ще май місяць. А хто жениться чи віддається у маю – той мається все життя. Дивися, що було зі Штефою. Віддалася за якогось хлопця з долу. Забрав її до себе. Потому – надумали будуватися тут, зав'язали хату. Потому – лишили фундамент, пішли десь туда на діл. Хотіли купити готову хату. Щось там не так вийшло, вернулися сюда. І так вони, сироти, маялися уже тому буде сьомий рік. А на восьмий – умер Штефин Славко. Ліг спати – та й умер. Нічого його не боліло, а спокійнився тихонько, як і не було. Ні дітей не нажили, ні хату не добудували, ні багатства їй не лишив, та й Штефа слаба по-женському. Ото, кажу тобі, віддаватися в високосний рік та ще в маю – нема гіршої гризоти... Але це вже друге.
    Скажу тобі, дочко, таке: як мине рік по моїй смерті, то не кладіть ніякий пам'ятник, пам'ятника не треба, щоби залізо й камінь не тиснули груди. І так за ціле життя біда натиснулася. Покладіть файний хрест, напишіть, що під ним лежить Юстина, дочка Семена Паленюка, мама чотирьох синів і трьох дочок, жінка Петра Борсука – та й буде.
    ... І ніколи не плачте за мною, бо мені на тім світі буде тяжко. Як буду знати, що ви плачете без мене, не буде мені добре на тому світі. Мені на цьому світі часом бувало добре, а ви хочете, щоби на тому було зле. А як мені без вас таки буде зле – то сама прийду, як треба буде. А як котромусь буду снитися – дайте за «прости-бі». Не шкодуйте перед моєї душі за «простибі» давати. Я ніколи не шкодувала ні своєму, ні чужому ні хліба, ні до хліба.
    І не тужіть довго. Туга людину старить. Та й від людей нефайно. Згадати – згадуйте. Службу за упокій душі наймайте. Але не ридайте так, якби учора мене поховали. То є недобре. А як ідете межи люди – не наводіть тугу на людей. У них своєї туги стає. А я уже не така молодюська, щоби за мене тугу на цілий світ наводити.
    І скажу тобі, дочко, напослідок таке. На весіллях до року не співайте й не гуляйте, бо то не годиться, та й від людей встид буде. Мені там уже однаково буде, чи ви веселитеся, чи ні, але то є такий закон людський і не треба його переступати. Видиш, що робиться, як такі, мирські закони переступаються.
    То вже якось побережіться. Але, як мус буде до когось іти на весілля, – то йдіть. Сидіть собі та й думайте, як би тішилася наша мамка, що ми годні й маємо з чим іти межи люди. Співати не співайте, але думати – думайте.
    А решта – самі знаєте. Як зробите – так буде.
    Ба-а-ац... Я звідти не вернуся й перечитися з вами не буду. Мертві сорому не мають. А тепер якось так є, що людину доводять до того, щоби й живі вже не мали сорому.
    Але що вас учити. Однаково зробите по-своєму. Я видіти не буду. Видіти буде ваша, дочко, совість. Хоч ти мені й не дочка... Але ми всі тут рідня...
    З
    Вересневе сонечко лагідно розливається по подвір'ю й довколишніх горах.
    У такт легкому вітерцеві за парканом погойдуються мальви й флокси.
    Рій ос гуде над медовими грушками-падалицями.
    Блаженна Маріка вдруге намотує попри нас свою неблизьку дорогу.
    Юстинина невістка крутить криничну корбу, а потім хлюпає водою якось так смачно й голосно, що хочеться сміятися.
    Ми ще трохи сидимо з Юстиною мовчки під стіною, ловлячи нескупе ранкове тепло. А далі мовчки разом підводимося.
    Удвох накриваємо домовину з речами потеплілою від сонця кришкою й заносимо у веранду. Двоє веселих Юстининих правнуків – Юрчик і Михайлик – легко здіймають труну на плечі й несуть на горище.
    Крізь скло веранди я дивлюся то на вулицю, то на Юстину, що п'є воду з відра коло криниці, – й чую, що хочу обняти маленьку жінку, яка мене, як і всіх, хто до неї приходить, називає дочкою.
    Я обняла б її й міцно притиснула до себе, й так довго стояла б, не відриваючи своєї голови від здитинілого плеча, й чомусь би плакала, як мені здається, аж до завтра.
    Але я виходжу на подвір'я й ми поперемінно п'ємо з Юстиною воду з одного горнятка з намальованими на ньому двома голубами. Цьому горняткові на криниці, як і домовині, десь буде також понад чверть віку.
    Юстина з прикладеною дашком до чола долонею дивиться від криниці на вулицю.
    Веду очима за її поглядом, але вона дивиться крізь вулицю, довколишні будинки, сади й городи якось так далеко, що я навіть не розумію куди...
    
    Київ, 
    березень-липень 2000 року
    
    
    Джерело:
    Матіос Марія
    Нація. Одкровення.
    Львів: ЛА «Піраміда», 2006. ст.172-201