Євразiйський ренесанс i пошехонськi сосни


"Крик серед пiвночi в якiмсь глухiм околi", — я не знаю слiв, якi б краще характеризували нашу лiтературну суперечку цього року, а власне — листи Хвильового, що дали їй привiд. Можна ще сказати iнакше, — як сказав на диспутi Могилянський: "В кiмнатi, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом вiдчинено вiкна, i легенi разом вiдчули свiже повiтря". Правда, помiж першим i другим означенням рiзницi, по сутi, немає... Але що найцiкавiше: так почуваємо не тiльки Могилянський i я, якого т. Ю. Якович ласкаво, хоч i безпiдставно, вiдносить до лiтературної правої (в наших безнадiйно заплутаних вiдносинах лiтературних — "правая, левая где сторона?"). Так почувають i iншi люди, що зачисляють себе до найлiвiшої лiвої. В статтi т. Гадзiнського, видрукуванiй в ч. 9 "Життя й Революцiї", читач може побачити тi самi слова ("Рятунку! душимось! свiжого повiтря!"), сказанi вже вiд iменi "живiших елементiв" пролетарського письменства. 

Не можна не назвати цього явища знаменним. Це значить, що хоч як говорять i ще, певно, говоритимуть про те, що Хвильовий впадає в єресь i, "в унiсон з правими", виявляє невiр'я в "творчi сили робiтничо-селянського молодняка"; що Хвильовий уважає, "нiби письменником може бути генiй" i тому: "тисячоголовi сопливi, не суйтеся до лiтератури!", — а одно за тими його статтями мусять признати всi, хто тiльки мислить i почуває: це їх турботу й тривогу за майбутнє нашого письменства. I треба в запалi боротьби остаточно притлумити в собi дар орiєнтацiї i почуття справедливостi, щоб назвати невiрою письменника, перед очима в якого стоїть породжена подiями соцiальної революцiї, виношена в схвильованiй свiдомостi активного її робiтника картина культурного ренесансу. Що ж то за невiра, що вiдкриває такi широкi перспективи i з такою тугою простягає до них руки: "Приходь, наставай, нове вiдродження!.." I навiть, коли б на Хвильового находили часом хвилини сумнiву й вагання, то, гадаю, мої опоненти ласкаво погодяться зо мною, що це й є та проба, в якiй завжди гартується переконання i що сто раз вище стоїть людина, в якiй вiчна тривога думки плодить iнколи сумнiви, анiж тi люди, пласкi i впевненi, що вивчили катехiзу i тим раз назавжди визволили себе вiд небезпеки сумнiву та шукання. 

Але вище згаданi напади на Хвильового тратять пiд собою всякий ґрунт ще й тому, що всi його сумнiви анiтрохи не захитують ґрунтовної пiдвалини наших революцiйних угруповань лiтературних — їх вiри в культурно-творчу потенцiю нових суспiльних груп, що вже прийшли i мають ще розгорнутись. Радiсний i свiтлий обрiй культурно-iсторичних видiнь Хвильового лише часово захмарений одною обставиною — чи справляться нинiшнi лiтературнi угруповання, при нинiшнiх методах їх роботи, з безмежно складними завданнями, якi повинно їм розв'язати? Чи зможемо взагалi ми, люди переходової доби, не змiнивши умов лiтературного життя, взяти той тон, якого вимагає наша роля i наша вiдповiдальнiсть? "Глибокими борознами" лягають лiта, зруйновано багато набуткiв, i багато чого потрiбного поросло травою забуття. Валиться стара школа; культурний сосняк, посаджений коло неї, розрiсся на справжню тайгу i закрив краєвид навiть на чумацький шлях Сагайдак; "до повiту — 60, до станцiї — 80", i в учительськiм помешканнi самогонний апарат, — i все-таки цей глухий шлях виходить десь на широку дорогу iсторiї. Незмiнною лишається "стара iстина землi — сонце пiдводиться на сходi". I цiлина наша таїть в собi великi сили, треба лише знати, як тi сили збудити до життя. 

Досi, здається, нiчого не сказано такого, що могло б викликати ґрунтовні заперечення, i всi голоси проти цiєї позицiї Хвильового можна трактувати тiльки як плiд заслiплення й непорозумiння. 

Думки розiйшлися, головне, в тiм, як цю цiлину пiдняти, хоч би в спецiальнiй галузi мистецької роботи... Тургенєв в епiграфi своєї "Нови" виписав був фразу з агрономiчного порадника, що цiлину треба пiдiймати глибоким i важким плугом, а не старосвiтським дряпалом-ралом. З подiбних мiркувань виходить i Хвильовий. Ми повиннi широко i ґрунтовно зазнайомитися з культурним набутком iнших народiв, з усiм, що може поширити i заплiднити наш власний досвiд. Ми повиннi засвоїти найвищу культуру нашого часу не тiльки в її останнiх вислiдах, а i в її основах, бо без розумiння основи ми лишимося "вiчними учнями", якi нiколи не можуть з учителями зрiвнятися. Ось що говорить сам iнiцiатор дискусiї iмпресiонiстичним своїм натяком на Європу i пiзнiшими до свого гасла коментарями. 

Це питання встало i на київському диспутi 24 травня 1925 р. У той час, як однi боялися, що гасла Хвильового (тодi ще не з'ясованi другою його статтею) наша примiтивнiсть зрозумiє як заклик до поверхового мавпування Європи, а другi, озброївшись молодечим завзяттям, збиралися ту Європу воювати, — я спробував показати, що Європа у Хвильового "фiгурує як символ поважної культурної "традицiї" i як стимул до пiдвищення "нашої власної квалiфiкацiї". Цю думку потiм ствердили i розвинули дальшi статтi Хвильового. Менi незрозумiле, чому так iронiзує т. Кияниця: "3еров з'ясував Хвильового до краю". Перечитуючи "Камо грядеши?" Хвильового, я бачу, що моя iнтерпретацiя нiде не виходить поза межi висловлених його думок. Тiльки через край пiдозрiле чуття т. Кияницi може вбачати в моїх тодiшнiх словах якiсь "подвохи". 

Особливу позицiю в нашiй київськiй суперечцi зайняв О. Дорошкевич своєю статтею "Ще про Європу" (Життя й Революцiя. — Ч. 6-7). Вважаючи гасло "Європа" все ще нез'ясованим i абстрактним, вiн побажав його сконкретизувати, висловившись про те, яка саме Європа нам потрiбна — "минула — сучасна, буржуазна — пролетарська, "вiчна" — "мiнлива". О. Дорошкевич заперечує Європу минулу для сучасної (Дюамель, Ромен Роллан i т.д.), зрiкається греко-римських спадкiв ("викоханих, до речi, в атмосферi рабства"), вiдмовляється вiд Європи буржуазної задля пролетарської i застерiгає проти психологiчного прийняття першої. Але чи не заплутує вiн справи з'ясувальними своїми спробами? Звернiмося хоча б до прославленого втiлення Європи передової, сучасної, опозицiйної — Ромена Роллана та його протестуючого "Жана Крiстофа". От уступ з 5-го тому епопеї: "Foire sur la place". 

Одного погожого вечора, коли "нiжне небо, як схiдний килим, витканий з гарячих, трохи линялих фарб, простеляється над посутенiлим мiстом" — Жан Крiстоф, нiмець-композитор, закинутий до Парижа, iде надбережжям Сени вiд Notre Dame до Плацу Iнвалiдiв. 

"В сутiнях ночi, що вже надходила, вежi собору пiдносилися, як руки Мойсея, зведенi до бою. Золотий шпиль "Святої Капели", як розквiтлий терен, свiтився над купами будинкiв. На тому березi Лувр розгорнувся всiм своїм королiвським фасадом, i в його знуджених очах вiдблиск заходу розпалив останнiй огник життя. В поважнiй глибинi Плацу Iнвалiдiв, за ровами та гордовитими мурами, у величезнiй самотностi пливла на висотi темно-золота баня, немов симфонiя далеких перемог. А на горбi Трiумфальна арка, немов у героїчнiм маршi, вiдкривала нелюдський похiд легiонiв Iмперiї. 

В Крiстофовi раптом повстав образ мертвого велетня, що незмiрним своїм тiлом вкрив усю долину. Серце стислося вiд жаху, i вiн мимохiть спинився, розглядаючи велетенськi останки казкового роду, що вже зiйшов з землi, але колись тупотом своїх крокiв виповнював свiт; останок люду, що мав шоломом баню на соборi Iнвалiдiв, а поясом Лувр, що охопив небо сторуччям своїх церков i наступив на свiт трiумфальними стопами Наполеонiвської арки, що тепер коло п'ят її комашився Лiлiпут". 

Правда, яка сувора критика європейського ладу? Але разом з тим — хто цей народ, що ступив на свiт стопами Трiумфальної арки, як не героїчний bourgeois Великої французької революцiї? Що ж це значить, — Ромена Роллана одмести й iм'я його бiльше не згадувати? Сподiваюся, О. Дорошкевич на це не зважиться. Але тодi вiн муситиме сказати iнакше. Так, то була героїчна доба третього стану в Європi, доба величного революцiйного його пiднесення. Неминуче, фатально зростаючи, "четвертий стан" повинен її i всi її здобутки використати по психологiчнiй лiнiї, поширюючи свiй культурний i полiтичний досвiд. А гiмнографа цього героїчного bourgeois — Ромена Роллана — пролетарський творець не вiдкине так само, як пролетарський iсторик, певно, не вiдмовиться вiд старого Огюстена Тьєрi, що з гордiстю зв'язував себе з героями середньовiчних комун, борцiв проти тогочасних феодалiв. М. Хвильовий вiрно говорить про внутрiшнє спорiднення Бебеля i Лютера, як людей, що змiцняли кожен свою суспiльну групу, стоячи в її авангардi; а Рильський в "Чумаках" дотепно зазначає, що "не сором Марксу Гракховi подать братерську руку". I мусив же мати якусь рацiю Плеханов, коли радив пролетарським антирелiгiйникам виходити, а як де, то i в основу своєї роботи класти буржуазних libres penseurs та атеїстiв XVIII в. О. Дорошкевич уважає неприймовним для нас, через їх соцiальну чужорiднiсть, письменникiв греко-римської давнини, "викоханих, — каже вiн, — в атмосферi рабства i насильства". Як тодi бути з Пушкiним, якого тепер так проповiдують критики-марксисти? Як з'ясувати, що нi Троцький, нi Маяковський, нi молодi пролетарськi поети не цураються Пушкiна, дворянина i душовласника? Очевидно, єсть якась людська созвучнiсть, якесь чисто психологiчне спорiднення, що переступає соцiальнi перегородки i впливає незалежно вiд класової фiзiономiї творця. 

Значить, не уникаймо i старої Європи, i буржуазної, i навiть феодальної. Не лякаймось її психологiчної зарази (хто знає, може, пролетаревi краще вже заразитися класовою окресленiстю захiдноєвропейського буржуа, анiж млявiстю росiйського "кающегося дворянина"), освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провiнцiалами. I на звернене до молодої молодi "Камо грядеши?" Хвильового вiдповiдаймо: Ad fontes! Тобто йдiмо до перших джерел, доходьмо кореня. 

Розумiється, вимога знати джерела безмiрно ускладнює учення. Для письменника вже мало сiльської чотирирiчки, йому потрiбно цiлого "унiверситету на дому". Але ж доки ми будемо "лiнивi i нецiкавi"!.. Зате знання перших джерел приведе до того, що, замiсть по-дитячому копiювати Хвильового, Винниченка, Пiльняка, нашi прозаїки вчитимуться ще й на Едшмiтi та Ж. Роменi, на Стендалi та Анрi де Реньє, на Золя i, може, навiть на iталiйських новелiстах XV вiку, — i вчитимуться не тiльки передражнювати їх, а i спостерiгати, як вони, i узагальнювати, як вони, i працювати над собою, як вони, — працювати, як працював "дурень" Флобер, по 20 лiт сидячи над однiєю повiстю". Студiювання великих майстрiв завжди переймає свiдомiстю власної своєї малостi ("Poeta sempertiro", говорив Франко, вирiсши як художник i, мабуть, забувши свою юнацьку фразу про "дурня" Флобера), — а ця благодатна свiдомiсть великою мiрою ослабляє ту самозакоханiсть, на яку хворiють здебiльшого "невизнанi генiї". Тобiлевичiвський Матюша у "Суєтi" уважає себе за генiя, може, тiльки тому, що нi разу ще не бачив людини, яка б вивчила до краю "Гуси" Крилова. Що з атмосферою учеництва у нас негаразд, це визнає i цитована вже стаття т. Щупака. "Найкращий спосiб збiльшити ролю пролетарських письменникiв, — пише вiн, — це вдосконалити i збiльшити продукцiю цих письменникiв". 

Цi слова, як симптом виразного перелому, повинен вiтати кожний, кому дорога майбутнiсть українського слова. Але — чи справдi так легко удосконалити творчiсть зорганiзованих письменникiв, що про них говорить голова "Київ-Плугу"? Де гарантiї, що можливе справжнє i щире учення? Чи є засновки для серйозної працi письменника над собою? I чи не треба спочатку розвiяти атмосферу лiтературного протекцiонiзму, що молодого автора псує? Для мене ясно, що зiбрати кiлькасот таких-сяких вiршовникiв i менш нiж початкуючих прозаїкiв з сiл i хуторiв, дати їм титло лiтераторiв, друкувати, не перебираючи їх першi, ще позалiтературнi твори, якi лише обтяжуватимуть полицi книгарень, — ще не значить утворити масового селянського письменника. Це значить — збити з скромної життьової стежки тисячу юнакiв, прищепивши їм певнiсть, що вони мають те, чого справдi не мають. Отже, вибагливiсть критики, пiдвищення технiчних вимог, уважне пересiювання поданого до друку матерiалу! Без цього не обiйтися: пролетарська лiтература може змiцнитись тiльки способом добору. Тому потрiбно: а) членiв "Плугу", "Гарту" i "Жовтня" по журналах i взагалi по часописах поставити в такi самi умови, як i письменника позаорганiзацiйного. В порядку пiдтримання талановитих дiтей села i заводу, їм можна видавати стипендiї, засновувати студiї, не допускати, щоб вони гинули з сухот i мистецької самотностi, але для друку брати в них тiльки речi, вартi друку. I б) критичнi вiдгуки на їх твори зробити ще строгiшими: вони повиннi писати краще, як хто iнший, вони ж репрезентують культуру майбутнього. Такий змiст вкладав я в свої слова про потребу мистецької конкуренцiї. I я дуже радий, що мої думки всiма берегами спадаються з §§ 14-15 московських резолюцiй ("Правда", № 1471/ 3078). 

Тепер я запитаю моїх опонентiв, чи певнi вони, що в нашiй провiнцiї (бо й Київ, i Харкiв по сутi — провiнцiя, i культурнi цiнностi одержують з других рук), чи певнi вони, що §§14-15 московських резолюцiй втратили для нас всяку актуальнiсть? Я гадаю, не втратили, — i наявнiсть засуджених ними явищ в першу голову перешкоджатиме розвитковi студiйної атмосфери. 

Для доказу пошлюся на статтю т. П. Кияницi. В якому розумiннi говорю я про потребу лiтературної конкуренцiї, здається, всiм ясно. А Кияниця без найменших доказiв твердить, що я обстоюю "свободную торговлю" та iншi т.зв. "буржуазнi забобони", i слова "свободную торговлю" бере в лапки, так, наче це мої слова, хоч, запевняю т. Кияницю, питаннями фритреду я не цiкавився нiколи i нiколи їх нi усно, нi на письмi не торкався. Яке ж нормальне спiвробiтництво можливе межи рiзними групами лiтераторiв, спiвробiтництво, до якого закликають резолюцiї, коли з такими порушеннями елементарної етики кривотлумачитиметься кожне слово? Далi. Високi лiтературнi вимоги до наших лiтераторiв я вважаю потрiбними перш за все в iнтересах пролетарської лiтератури. Я б ставив їх завжди, i навiть щороку їх би пiдвищував. Навiть припускаючи, що Х або Y, члени "Плугу" або "Гарту", мають певний хист, я б не дарував їм нi одної неохайностi: "Довольно людей кормили сластями, у них испортился желудок, — нужны горькие лекарства". Але чи є в цих "гiрких лiках" що образливого для пролетарського письменника? I невже це значить, як пише т. Кияниця, "вiдкидати масового письменника", вимагати, щоб усi були генiальнi? Невже це значить "вiдмовлятися вiд чулого вiдношення до учеництва молодих авторiв"? Зосiбна щодо "генiальностi". Чи ж треба говорити, що генiальностi нiхто вiд молодих плужан чи гартян не вимагає? Я певен, що коли б запитати Хвильового про його власну генiальнiсть, то вiн би тiльки весело засмiявся на вiдповiдь. Нi для кого-бо не тайна, що та генiальнiсть, якої вимагає Хвильовий, зветься просто "грамотнiсть!" А потiм, де i коли я, або Могилянський, або Филипович виявили ворожнечу до пролетарських письменникiв? Могилянський признався публiчно, що любить Хвильового i Сосюру, Йогансена й Еллана; нiкому з нас закидувана нам не раз "класова ворожiсть" не заважала захоплюватись, скажемо, промовами Бебеля або "Вiденськими шукачами золота" П. Ампа. Розумiється, сповiдатися, божитися i бити себе в груди, щоб запевнити т. Кияницю, нiхто з нас не буде. Може вiрити, може не вiрити. Але коли вiн закидає нам упереджену злобу й ворожiсть до пролетарського мистецтва, то мусить свої твердження обставляти доказами. 

Манера читати в серцях — iнакше цього способу полемiки назвати не можна — може привести т. Кияницю (i приводить) до справжнiх курйозiв. Вiзьмiм такий казус: плужанин А пише невдатний твiр; рецензiя на нього, розумiється, неприхильна... ах, цей Зеров (чи то Могилянський, чи Филипович) ненавидить пролетарське письменство, не має чулого вiдношення до... i т.д. Той же плужанин А пише твiр талановитий; рецензiя — прихильна... i знов: цi "неокласики" — вони рiшуче розкладають революцiйний молодняк... i т.п. Смiшно, але менi, напр., довелось раз почути, що Зеров "розложив" Хвильового, письменника самостiйної i затаєної мислi, — дарма що всi думки Хвильового виросли в ньому i одстоялися в формулах ще тодi, коли нi Зеров Хвильового, нi Хвильовий Зерова не знали. 

Але пора зiбрати висновки. Такi простi вони i так давно сформульованi. Гадаю, що для розвитку нашої лiтератури потрiбнi три речi: 1. Засвоєння величного досвiду всесвiтнього письменства, тобто хороша лiтературна освiта письменника i вперта систематична робота коло перекладiв. 2. Вияснення нашої української традицiї i переоцiнка нашого лiтературного надбання (цiєї думки я ще гадаю торкнутися iншим разом). 3. Мистецька вибагливiсть, пiдвищення технiчних вимог до початкуючих письменникiв. 

Революцiя вiдкрила широкi перспективи українському культурному розвитковi. Пiсля 1917 р. не вдавалася нi одна спроба загнати його в тiснiшi межi. I тепер, коли гасло українiзацiї звучить повним звуком, новi суспiльнi сили, покликанi лiквiдацiєю старого ладу до загального проводу, мусять нашу культурну творчiсть поставити в такi умови, щоби раз назавжди вiдiйшли в минуле колишнi, такi влучнi слова Семенка: 


Взагалi — чого я прибув сюди, в Київ? 
Мiсто досить нудне... 
I не знати, чи це ти в парк попав, 
Чи десь в селi мiж чумакiв... 
Нема нiчого бiльш прекрасного, 
Як сьогоднiшнiй день. 
Я не дожену його тут, 
Кожного дня я зостаюсь ззаду 
Тут, мiж своїми. 


Це було влучно i сильно в 1918-1919 рр., коли i в сусiд була пауза в культурнiй творчостi. Оскiльки ж вiрнiше це тепер, коли у росiян, напр., — про полякiв не згадую за браком хороших iнформацiй — так широко розвернулась книжна продукцiя, театр, музика i т.д. I так прикро, коли подумаєш, що нам трудно з ними рiвнятись. I то не тiльки тому, що в нас менше людей i запасу, а й тому, що у нас ще не створено вiдповiдної культурної атмосфери. Справдi: сонце пiдводиться на сходi i не можна не вiрити, що ми вийшли на широкий шлях iсторiї, а тим часом скрiзь — слiди застарiлої "малоросiйщини", провiнцiальностi — i "галици свою речь говоряхуть" (риса запустiння: провiнцiальне мiсто, зачиненi вiконницi, тихо, — i тiльки галки кричать). I рiвним шумом тужить "не сибiрська тайга", що виросла з культурного колись сосняку: 

"0х, ви, сосни мої, — азiатський край".