Sonnetarium 

То був щасливий, десятилітній сон. 
Так повно кров у жилах пульсувала, 
І екстатичних сонць ясні кружала 
Злітали в неба голубий плафон. 

І кожний рік звучав на інший тон, 
На кожнім дні своя печать лежала, 
І доля, бачилось, така тривала, 
Не знатиме кінця і перепон. 

Вмить розійшлося чарування щасне: 
Осінній день, тепло і сонце ясне 
Побачили мене сухим стеблом. 

Стою німий і жити вже безсилий: 
Вся думка з білим і смутним горбом 
Немилосердно ранньої могили. 

 
Цей сонет написаний М.Зеровим на смерть його єдиного сина Константина, що помер в листопаді 1934 в Києві, мавши 10 років віку. Смерть сина збіглася з терористично-голодовим погромом України, з кінцем короткої декади українського відродження і з початком репресій проти М.Зерова — в сонеті відчувається цей індивідуальний і загально-історичний вузол долі.