*
Маріє, років сорок і повітря
вином наповнюватиме нам груди,
старі міхи із хмелем, у вазі
Господнього дарунку повноліття
періоду весілля золотого
для Винороба кращі за нові...
А нині ти вино - п'янке, грайливе,
судини наповняєш тіла мого.
І в пристрасті твоїй, і в голові,
сторіччя Андалузії, і сиве
волання погребів Амантельядо, 
і полум’яне, пристрасне фламенко, -
танок, який було ти танцювала.

Чи пам'ятаєш очі кабальєро,
що вів чечітку - кришталево дзвінко 
відлуннями від кожного бокала
проймаючи наступний крок до тебе?

Це був не я, і хмурий гітарист,
що вбив тебе із ревнощів - не я.
Ще був отой, із поглядом "ich liebe",
закоханий, нещасний органіст,
що підхопив тебе, коли земля,
знайшовши ніж і руку, і причину,
помчалася донизу... 

Він останній, 
кого ти бачила тоді і чула,
і він у мені - видимо для плину
сумісного, для відчуття гармоній,
відтворених у звабі твого тіла,
речах, жаданнях, усмішках, риданні...

Напевно добре, що він залишився -
як пам'ять днів, яких немає нині.
Як пам’ять днів, що в твоїм смакуванні –
місця, де виноград твій народився…

Пий, мила, не сумуй на цій гостині!

Бо спорожніють амфори і чаші,
земної не наситивши жаги.
І подиху на зміну приведе 
сам Винороб у кволі груди наші
нові часи для нової снаги.

І стане нам пояснювати те,
що справжні вина вимагають часу,
бродіння, несвободи, сліз, пітьми...
Пояснювати... А тобі миліше 
в минуле повернутися - відразу
в обійми плоті юної, кіньми
летіти в ніч кохання, веселіше
кружляти в танку, вихром від ножа...

Маріє, це повернення - не жарт,
бо коло це протяжніше, властиво,
чим довше ми кружляємо. Душа,
сьогоднішню подобу втратить, Діво!
прошу тебе - не поверни назад!

2002 р.

 2002 р.