ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА

	Козачок Ґулька.

	Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
— От! Знову почнуться уроки, домашні завдання... Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
	Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.
	У нас з Ромкою нещодавно з'явився спільний ворог. Здоровило дев'ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку — переїхав з Подолу — і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі — руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
	— Женіть монету!
	І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг
додому.
	— Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? — здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас — з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно — стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
	— У нас з'явився якийсь таємничий, невидимий захисник! — здивовано мовив Ромка.
	Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо — з'явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо — іде Алик. А назустріч йому—хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з'явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
	Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу.
	— Хто ж це?! — вигукнув я.
	— По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! — мовив Ромка.
	— А може, втримаємося? — сказав я.— Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися...
	— От ти ж, їй-богу!..— скривився Ромка.
	— А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. 	Просто з цікавості.
	І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп'ячий голос:
	— О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким.
	У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
	— Ой!.. Х-хто це?! — пробелькотів Ромка.
	— Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати! — почулося знову.
	— «Надягайте»!.. У нас всього одна пара,— зітхнув Ромка.
	— Нічого!.. В окулярах же два скельця — ліве і праве.
	— А оправа ж одна! — сказав я.
	— Не хвилюйтесь! Буде дві! — сказав невидимка.
	Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли... Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
	— Хто ж ти такий?! — спитав я.
	— Я — Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули? 
Аякже! — вигукнув Ромка.—У нас дома навіть картина є — Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
	— Цьому національному герою українського фольклору пам'ятник на Майдані Незалежності поставили! — докинув я.
	— А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? — спитав Ромка.
	— Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з небесної блакиті, а хвіст і грива — з сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
	— А чого в тебе таке дивне ім'я?
	— Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю...
	— Ну, це ми бачили! — усміхнувся Ромка.
	— А давно ти по Україні гуляєш? — спитав я.
	— Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
	— А скільки ж тобі років? — недовірливо спитав
Ромка.
	— Чотириста дванадцять! — усміхнувся Козачок
Ґулька.
	— Що-о-о?! — вражено перезирнулися ми з Ромкою.
	— Та сказав же — чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
	— А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? —
спитав я.
	— А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять. І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
	— А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? — спитав я.
	— У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники,— Синє Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
	— І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? — спитав Ромка.
	— Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки — від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил — тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?
	— Цікаво було б, звичайно,— сказав я.
	— Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба,— сказав Ромка.
	— Авжеж! — підтвердив Козачок Ґулька.
	— А як? — спитав я.
	— Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!
	— Так він же такий маленький! — вигукнув Ромка.
	— Нічого-нічого! — сказав Козачок Ґулька.— Зате дужий! Бо чарівний!
	Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на нього, і коник злетів у небо.
	Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр, і одразу блакить неба з світлої стала темно-синьою.
	— Ну от! Приїхали! — сказав Козачок Ґулька.
	Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє — сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було.
	— Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда,— пояснив Козачок Ґулька.— Чого вони дітей вчать — самі розумієте. Летимо далі!
	І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
	— А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! — сказав Козачок Ґулька.
	Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
	— А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить... Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри — і я одразу з'явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов'язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю... А тепер — рушаймо назад!
	І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів з шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями...
	— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.
	— І говорити нічого! Супер! — сказав я.