ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА.

	Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.

	Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
	— От класний Козачок Ґулька! — казав Ромка.— А ко-ник-поник Літайко який!
	— А пернач-ґулінабивач! — підкидав я.
	— Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? — чухав потилицю Ромка.
	— Не знаю,— зітхав я.— Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! — знову зітхнув я.— Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
	— Який гріх? — спитав Ромка.— Вкрав щось? Чи вікно розбив?
	— Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
	— Ну, давай-давай! Кайся! — усміхнувся Ромка.
	— Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав... Першого ж дня пішов я на вигін. А там — жодного хлопця. Як потім з'ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав — забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м'яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! — кричу.— Оддай, дурень!» А він знову — ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай,— кричу.— Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він — ні слова у відповідь... Нарешті він кинув м'яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши... А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач...
	— Тю! — пхикнув Ромка.— І це весь гріх?.. Подумаєш!..
	— Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка...
	— Тремтлива? — не зрозумів Ромка.
	— Коли він усміхався, губи в нього тремтіли,— пояснив я.
	— Дуже ти, їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! — сказав Ромка.
	— Нічого ти, Ромко, не розумієш! — зітхнув я.— Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів...
	— Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? — примружився Ромка.— Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може... Ой! Ой!
	Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
	— Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю... Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
	— Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
	— Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! — мовив Козачок Ґулька.
	— Ні-ні! — вигукнув я.— Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
	— Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай... Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! — мовив Козачок Ґулька.
	Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку — такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
	— Чого, Васю, задумався? — спитав Козачок Ґулька.
	— Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? — прохально мовив я.— Хай би й він...
	— Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!
	І враз я відчув, що в руці в мене вже не одна, а дві пари окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.
	— У Потойбіччя летимо! — сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з'явилися сині дерева, сині будинки, синя трава... Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники — по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.
	— Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір,— пояснив Козачок Ґулька.— Один годинник на вежі показує час теперішній, другий — час минулий, третій — час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.
	— Ого! — сказав Ромка.
	— І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.
	— Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
	— Десяти хвилин тобі вистачить? — спитав Козачок
Ґулька.
	— А якщо не вистачить, можна буде продовжити? —
спитав я.
	— Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я вигукнув:
	— Згоден!
	— Ну, тоді я кличу Митя Митьовича,— і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, — в лівому в один бік, у правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:
	— Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.
Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника. На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові, з жовтими зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився — і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м'ячем саме у той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м'яча. Слова: «Віддай, дурень!» — вже от-от мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м'ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб'ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець — молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м'яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість — мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник,— мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг... І в цю мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося — і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
	— Мить Митьович каже,— звернувся до мене Козачок Гулька,— що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі, і
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.
	— А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму,— сказав Козачок Ґулька. І Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися звиваючись страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.
	— Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!
	З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.
	— От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! — І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав. І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.
	— Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався! Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
	— Ху-у!..— важко дихаючи, промовив Ромка.— Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.
	— Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів,— сказав Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потой-біччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин — і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.
	— Ну, до побачення! До наступної пригоди! — сказав Козачок Ґулька.— Мені з вами цікаво.
	— А нам з тобою ще більше! — сказав Ромка.
І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли — зробилися невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярів — з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.