ПРИГОДА ТРЕТЯ

	Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.

	Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
	— Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку... Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
	— А хто тобі заважає? — знизав плечима я.
	— Ти! — сказав Ромка.
	— Тю! Яким це чином?
	— Бо вони весь час до тебе потрапляють.
	— Що ж я можу зробити?
	— Треба, щоб з тобою щось сталося.
	— Що?
	— Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу... Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
	— Що ж зі мною повинно статися?
	— Якась страшна небезпека.
	— Тю!
	— Обов'язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
	— У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
	— Ну... провались у каналізаційний люк абощо...
	— Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!
	— Ну, я ж сказав для прикладу,— скривився Ромка.— Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені ДРУГ?
	— Друг! — сказав я.
	— То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність... тимчасову?
	— Досить дивний вияв дружби — провалюватись у каналізаційний люк...
	— Ну я ж сказав — не наполягаю я на провалюванні обов'язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.
	— Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!
	— От ти ж, їй-богу! — спересердя махнув рукою Ромка.— Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти ж мені друг!
	Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати,— хіба міг я йому відмовити?..
	— Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай — роби собі небезпеку! — вже весело сказав Ромка.
	— Ну й задав ти мені задачу! — почухав я потилицю.
	— Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш — мороз! Ще й вітер. Давай! — І Ромка побіг до скверика.
	А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лізти — неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся і втрачу притомність?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у під'їзді з'їжджав, упав, голову розквасив — довелося «швидку» викликати... Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали — вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться — дуба ж врізати можу... Ні! Треба щось інше придумувати... І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев'ятиповерховому будинку у підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку — санчата, лижви, взимку — літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає...
	«О! — подумав я.— Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу — наче ходити не можу. Тільки не дуже — не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі брязнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! — тенькнуло у мене в животі.— Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору — так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда,— я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати... І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

		З Новим роком всіх вітаю!
		Щастя, радості бажаю!
		Всіх вітаю, всіх віншую
		І щастинки-золотинки,
		Щастя-радості хвилинки
		Всім дарую! Всім дарую!

	Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені — там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів... Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками — звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайно — Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев'яній рамі. А на піддзеркальнику — маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно — не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі... Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники... А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи... Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:
	— О! Здоров, Васю!
	— А... а звідки ви знаєте, як мене звуть? — здивувався я.
	— Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?..
	— Чим же я знаменитий?
	— Сам знаєш! — підморгнув мені Дід Мороз.
	— А-а... бо рудий.
	— Не тільки!..
	— А... а ви хто? Артист?
	— Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?
	— Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І — в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.
	—А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?
	— Н-ну... не бачив,— змушений був признатися я.
	— А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене незвичайні!..
	— Ча... чарівні?!
	Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?.. Як же він мене тепер визволить?!
	— А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? — спитав я.
	— От бачиш — у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя — брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так — кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золо-тинки... Дивись! — Дід Мороз змахнув рукою — і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.
	— Ой! Як здорово! — вигукнув я.
	— Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! — і Дід Мороз заспівав:

		—Ми — Щастя Ковалі,
		Єдині на Землі!
		Куєм щасливий час
		Для всіх, для всіх для вас!
		Тік-так! Тік-так!
		Тік-так! Тік-так!
		Тік-так! — і є хвилинка,
		Щастинка-золотинка!..
		Працюємо невтомно ми,
		Щоб ви були щасливими...

	Закінчивши співати, Дід Мороз сказав:
	— От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими... Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим... Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть... Що таке?
	Я зітхнув і махнув рукою:
	— Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри... А вони знову мені попалися.
	— А нащо йому чарівні окуляри? — спитав Дід Мороз.
	— Він мусить крізь них побачити мене і визволити... Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить...
	— А він хороший хлопець?
	—Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?
	— Ну, тоді треба йому допомогти! — усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли... І тут зазвучала гарна музика і все попливло в мене перед очима... Скільки це тривало, я не пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
	— Васю! їжачку!.. Васю!..
	Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:
	—О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри... І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.
	— Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! — вигукнув я.
	Ми завернули за ріг у коридор підвалу... Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.
	—Тю! А де ж той Дід Мороз?! — здивовано спитав Ромка.
	— І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема,— сказав я.
	— Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник,— сказав Ромка.
	Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком...
	— А що?! — вигукнув Ромка.— Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!
	Ми думали-думали і придумали — засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі «Гулівер» — від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
	Після отих чипсів Ромка сказав:
	— Ти знаєш, а воно таки приємно — робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, «закомпанірувати») з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
	Хто ж тоді був у підвалі?
	Дивина та й годі!