ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

	Двірничка-чарівничка.

	— Слухай, їжачку,— сказав якось Ромка.— Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!
	— Чого це?! — пхикнув я.— Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.
	— А я вважаю! І себе, і тебе!
	— На якій це підставі? — поцікавився я.
	— На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
	— А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
	— Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала...
	— Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли,— зітхнув я.
	— Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
	— Які?
	Ромка глянув на мене, як на хворого:
	— Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
	— Ну, це ж... це ж нечесно!
	— Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!..— Ромка почухав потилицю.— А... а скарб шукати — це ж чесно.
	— Ну... чесно,— змушений був погодитись я.
	— А ще... ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!
	— Але як же дістати ті окуляри?
	— Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
	— Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір'я у районі обійшли!
	— Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір'я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
	Треба віддати Ромці належне — хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати — справжній лідер...
І ми пішли на пошуки.
	— Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! — говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір'я, не знайшовши того, що шукали.
	— А я й не гарячкую! — казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір'їв і зайшли у тринадцяте.
	— Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! — раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір'ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
	— Дзвони! — сказав Ромка.
	— А чого я?!
	— Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!
	Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили — ні звуку...
	— Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює,— сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
	— А чого це ви двері ламаєте?! Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) — у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.
	— Що вам тут треба?! — суворо спитала тітонька.
	— А... а ми до Маргарити Степанівни...— розгублено пробелькотів Ромка.
	— До якої ще Маргарити Степанівни? — так само суворо спитала двірничка.
	— До... до артистки! — тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
	— Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше докинув Ромка.
	— А-а... До артистки... Що за квартиру не платить... Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що — її родичі?
	Ми з Ромкою перезирнулися.
	— Н-ні... Н-не родичі! — сказав Ромка.
	— Ми... ми її колишні глядачі,— промимрив я.
	— Тільки не брешіть!.. її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом... а хто й злодієм — у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?
	Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона — Маргарита Степанівна! П'єсу грає!» — майнула думка. Я глянув на Ромку — по-моєму, він теж про це подумав.
	— Ми... хотіли подякувати за шоколадки,— сказав Ромка.
	— Неправда! Неправда! — вигукнула двірничка.— Ану подивіться мені в очі!
	— Так... так у вас же ж темні окуляри! — сказав Ромка.
	— О! Вас цікавлять окуляри! — вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися,— авжеж, схоже, що це вона.
	— Маргарито Степанівно, це ж ви?! — спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:

		— Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
		Ядвіга Станіславівна Ягодська!
		Ядвіга я! Скорочено — Яга!
		Ніс гачкуватий, костяна нога...
		Сусіди кажуть: я — Баба Яга!
		Вдень мітлою підмітаю,
		А вночі на ній літаю...
		Неправда це! Неправда це! Ага!
		Не Баба я, не Баба я Яга!
		Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
		Ну, може, трохи-трохи чарівничка
		Ядвіга Станіславівна Ягодська!..

	— Маргарито Степанівно, ну це ж ви! — вигукнув Ромка.
	— Ви ж і тоді співали! — підхопив я.— Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
	— Ох, не дратуйте мене! — розсердилася Ядвіга Станіславівна.— Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
	Ми з Ромкою знову перезирнулися,— може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці...
	— Ну... ну, правда,— зітхнув Ромка.
	— А як ви можете нам допомогти? — спитав я.
	— Чарівні окуляри подарую! Кожному!
	У мене аж дух перехопило:
	— Серйозно?!
	— Я ж сказала — чарівничка я! Ходімте!
	— Куди? — прохопився Ромка.
	— Не закудикуй!
	І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню — тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
	— Будь ласка!
	— А чого вони темні? — здивовано спитав Ромка.
	— А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? — здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
	— Ну... раніше ж були світлими,— сказав я.
	— То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! — сердито мовила двірничка.
	Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
	— Їжачку! Ти щось бачиш? — спитав Ромка.
	— Нічогісінько! А ти? — спитав я.
	— І я! Абсолютно! — сказав Ромка.
	— Ото, щоб не були такими розумними! — почувся голос Ядвіги Станіславівни.— Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
	Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух— видно, вона пішла з підвалу.
	Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
	— Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! — вигукнув Ромка.
	— І я! — сказав я.— Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
	— Давай! — сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
	— Слухай, я не можу намацати дверей!
	— І я!
	— Давай мацати стіни — я ліворуч, ти праворуч! — сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися...
	— Тю! — сказав я.— Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!
	— Цить! — раптом тихо сказав Ромка.— Я чую за стіною якісь голоси!
	Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого — якесь нерозбірливе харамаркання.
	— Ти щось чуєш? — пошепки спитав я Ромку.
	— Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! — гарячково зашепотів Ромка.— Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!
У мене похололо в животі.
	— Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? — намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
	— Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..
	— Я вже й сам про це подумав! — теж зітхнув Ромка.— Якби я знав! Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
	— Ху-у! Слава Богу! — полегшено зітхнув Ромка.— Ну й пригода!
	Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
	Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п'ятій, пригоді.