ПРИГОДА П'ЯТА

	Суд у цирку.

	У нашому класі з'явився новачок — Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім'я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки — все було у рудому ластовинні.
	Ромка як побачив Рудика — аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
	— Оце персонаж! Ха-ха-ха! — зареготав Ромка.— Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин... Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..
	Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто — наче його й не було... Я, звичайно, поставився до Рудика із співчуттям — сам же рудий... А от Ромка розперезався, як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:
	— Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!..
	Я намагався його вгамувати:
	— Перестань, Ромко! Перестань! Але він не вгавав:
	— Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого — не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати... На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить...
	— Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! — вигукнув Ромка.
	— Не знаю! — вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді — геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака — яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька — теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони — теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
	І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика — наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
	— Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? — сказав Руденко.
	— Ні-нічого... Тільки трохи дивно,— сказав я.
	— А вам, пане Романе? — звернувся до Ромки Руденко.
	— Н-не з-знаю...— знизав плечима Ромка.
	— Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
	— Яке по-покарання? — розгубився Ромка.
	— Яке призначить суд.
	— Я-який суд?
	— Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув'язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом — він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.
	— Куди... куди ви його запроторили?! — вигукнув я.
	— Я ж сказав — до суду мусить побути в ув'язненні,— спокійно мовив Руденко.— Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?
	— Колись! Але тепер ми друзі... А коли відбудеться суд?
	— Може, завтра. А може, й зараз... Як вирішить дирекція цирку.
	— Якого цирку?! — здивувався я.
	— А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
	— А до чого Ромку можуть засудити?
	— Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.
	— От же, їй-богу! — зітхнув я.
	— Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, не-жорстокі, немстиві... Але провчити треба!
	— А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря кілець». За Толкієном...
	— Ну, я спробую зателефонувати,— сказав Руденко, витяг з кишені мобільник і набрав номер.— Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев'ячій клітці.
	— У лев'ячій клітці?! Так це ж небезпечно!
	— Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми всі. А я ж сказав — всі руді добрі. Ходімо!
	І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.
	— У цирк поспішають! Судді! — усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика...
	— Пробач, Васю, мушу йти на арену,— сказав Руденко.
	— А ви що — працюєте в цирку? — здивовано спитав я.
	— Авжеж! Я — клоун-фокусник Рудольфо! — сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар'єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували. 
	Гучним цирковим голосом Рудольфо виголосив:

	— Джентельмени! Діти! Дами!
	Першим номером програми
	Будемо судити тих,
	Хто насмілився дражнити нас,
	Рудих!

	Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби...
	— То що будемо робити, Левко Африкановичу?! — звернувся до лева Рудольфо.
	Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.
	— Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж — справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!..— Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з'явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота... Публіка зареготала і заплескала в долоні. Ромка скривився і... заплакав.
	— Не плач, голубе! — співчутливо сказав Рудольфо.— Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..
	Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся... Але не чорне, а... яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев'яча грива... 	Публіка знову засміялася і зааплодувала.
	— Не треба! Не треба!.. Я... я більше не буду!..— відчайдушно закричав Ромка.
	Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
	— Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
	— Ну що ж! — сказав Рудольфо.— На перший раз прощаємо! Але попереджаємо — як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!
	Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і... ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев'ячої гриви.
	— Ху-у! — важко перевів він подих.— Ну й приго-о-да!
	— Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! — сказав я.
	— Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.
	— Слухай,— спитав Ромка в Ритки Скрипаль.— Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
	— Якого новачка?! Ніякого новачка в нас в класі нема!..
	Ми з Ромкою перезирнулися.
	— Та... та то я пожартував! — сказав Ромка.
	— Дурні у вас жарти! — пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною. 	Надзвичайна все-таки штука — ті чарівні окуляри!..