ПРИГОДА СЬОМА

	Георгій Васильович і Миколай Чудотворець.

	Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
	— Раніше моя бабуся весь час щось губила — то окуляри, то ножиці,— зітхав Ромка.— А тепер — ні-чо-гі-сінь-ко!
	— І моя окуляри перестала губити,— зітхав і я.
	І якось Ромка сказав:
	— Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!
	— Тю! — вирячився я на нього.— Що — здаватися? Ти щось накоїв?
	— Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.
	— От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити... Тепер у міліцію зібрався.
	— Ненавиджу злодіїв! — аж скреготнув зубами Ромка.— На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх... Я ж тобі казав.
	І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки — звичайні собі люди. Тато — інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки — бізнесмени. Тобто тато — бізнесмен, а мама — бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.
	— Я б тих рекетирів! — стиснув кулаки Ромка.
	— Ти маєш когось конкретного на увазі? — спитав я.
	— Про конкретних тато нічого не казав.
	— Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
	— Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
	Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:
	— Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.
	— Боїшся, що в міліції їх одберуть?
	— Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари...
	— Може, й правда,— не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.
	І ми пішли... Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.
	— О! Бачиш! — вигукнув Ромка.— Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.
	— Навіть не думай! — сказав я.— Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.
	— Ну, ти й фрукт! — розсердився Ромка.— Замість того, щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!
	До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!
	Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:
	— Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..
	— Гайда! За ним! Здається, те, що треба! — тихо сказав Ромка.
	І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:
	— Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний... Думаю, я його вмовлю...
	Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:
	— О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!
Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:
	— Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!
	— Куди?! — перезирнулися ми з Ромкою.
	— До мене в майстерню. Заробите по п'ять гривень. Як мінімум!
	— А що треба буде робити у майстерні? Що майструвати? — спитав Ромка.
	— Може, ми й не зуміємо...— сказав я.
	— Зумієте-зумієте! — зареготав дядечко.— Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.
	— І за це по п'ятірці?! — здивувалися ми.
	— Натурникам усі художники платять, аякже! — сказав дядечко.
	— А ви художник? — спитав я.
	— Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?
	Ми сказали.
	— Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! — вигукнув художник.— Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича — без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?
	— О! У нас якраз є! Супер! — вигукнув я.— Дідусь колись купив.
	— От-от! Правильно! Супер!
	Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною — якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах — козацька люлька.
	— О! А це що?! — вигукнув Ромка.
	— Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
	— А нащо він? — спитав Ромка.
	— Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.
	— А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? — не вгавав Ромка.
	— Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
	В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.
	— А це що за тьотя? — спитав Ромка.
	— Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
	— Еталон, а без рук! — гигикнув Ромка.
	— Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!
	Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.
	— Не дуже напружуйся і завмирай! — усміхнувся художник.— Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.
	Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з'являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:

		— Розпрягайте, хлопці, коні
		Та й лягайте спочивать,
		А я піду у майстерню-у
		Рому й Васю ма-алюва-ать!..

	— Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.
	Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки — і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп'яні баранці, якісь химери, полив'яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малаков», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»... Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:
	— Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?
	— Авжеж! Нема питань!
	— Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.
	— Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена — перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз...
	А Чарівні окуляри
	Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа... Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг... ікону!
	— Це не вона? — спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:
	— Де... де ти її взяв?!
	— Отам... на полиці... за книжками!..
	— Як... як ти... як?! — вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей.— Ну... безумство! Фантастика!
	— Ну... ви ж казали — енергетика! Я й відчув ту енергетику...
	— Ну... ти... ти... екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! — Він вихопив з кишені мобільник: — Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім... Потім все розкажу!.. За книжками... Це ж три дні тому ми тут святкували... і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!
Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють... Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:
	— Тільки по п'ятірці... За роботу. Як натурникам.
	— Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!
	— І ксерокси портретів... Будь ласка! — нагадав Ромка.
	— Нема питань! О-бо-в'яз-ко-во!..
	Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов... Я йому, чесно кажучи, заздрив... трошки... Тепер мусив я перевірити свої окуляри... 	Та про це в наступній пригоді.