Олексій Спейсер Кацай Пригоди в Галактиці Квітів Казковий віршовик-бойовик ГЛАВА ПЕРША, про хлопчика Андрійка, зниклу повітку і про те, як Прибулько вдало "приносився". Колись у давню давнину (мабуть, два місяці тому) в селі, в Великомалюках, де вітер нишпорить в садках, а потім разом з духом яблук на паперовий дме кораблик, що по ставку, край пасовиська, пливе кудись, жило хлопчисько. Андрійком звалося воно... Вночі Андрійко у вікно любив дивитися на зорі й чекати, що ось-ось надворі іншопланетний зореліт здійснить посадку і з-за віт розлогої, в півнеба, вишні істоти вийдуть дивовижні. А він - найпершим із землян! - зустріне іншопланетян і привітає їх нівроку, і кожного поцьомка в щоку, і почастує чаєм з трав... Аж тут Андрійко засинав... А вранці - треба ж знов проспати! - сліди приземлення шукати він вистрибом шугав на луг. Багацько тих слідів до рук йому втрапляло й за годину: гайки з небесної машини (хоча на тракторні ледь схожі, але... не мав різьби з них кожен!), бовти, але якісь трикутні, скельцята дивно-каламутні та інші знахідки технічні. Але, що є вони космічні не міг Андрійко довести. Й глумивсь сусідський хлопець: "Ти, залізонавте-бовт-під-носом!" І ще дражнився "сміттєвозом". Вони збивались врукопаш, лиш курява здіймалась аж. Та вищим був сусід, сильнішим, і часто наш Андрійко нишком заходив ввечері до хати, аби синці в пітьмі сховати. А потім, дивлячись на небо, все думав, що зростати треба: адже виходить - Боже ж мій! - якщо великий, то - правий!.. До речі, ті думки снували не лиш в Андрійка, бо втрапляли вони й до інших ще мозків окрай Великомалюків. Але, про все це трошки згодом... А того ранку за городом надибав щось Андрій важке й засапавшись, він диво те тягнув до ветхої повітки, зламавши по дорозі квітки і роздушивши стебла трав, бо в тій повітці влаштував "РАБОЛАТОРІЮ ДОСЛІДЖЕНЬ", як свідчив надпис, що із тиждень Андрій на дошці малював. Вже шлях його скінчитись мав, але чомусь все не скінчався. Андрійко випростався. Знявся з навколішок і залізяччя покинув... Озирнувсь... Неначе усе довкіл було як завше: і сонях тітоньки Палашки, і буйнотрав'я край ставка, і сам ставок, де він гачка згубив із карасищем разом, і гойдалка на гілці в'язу, і гай далекий, і село, але... Повітки не було! Отой, що майже - інститут! Ні там її нема, ні тут. Андрійко, коло обійшовши, але і тріски не знайшовши, ні порошинки, ані сліду, укляк, неначе вмерз у кригу і розкорячив ноги босі, і вже поколупатись в носі він вирішив, бо всім відомо: зручніш так мислити і вдома, й на вулиці, хоч, достеменно, то є сумнівна гігієна. Але не встиг Андрійко руку здійняти, як із дивним звуком - неначе в шпарці вітер свище! - як гецне, хрясне, уперище його по носу щось, у пипку, аж він в балабух кінський, хитко гойднувшися, угруз не в лад цікавим місцем трусенят. А ЩОСЬ на носі вже пищало: "Ура-а-а! Я приземлився вдало!" І все було воно таке жовтеньке, тепле і м'яке. А пахло!.. Боже ж мій, як пахло! Що, навіть, не нюхач за фахом в тих пахощах міг розрізнити полин, троянди, горицвіти, конвалії і звіробій... Лиш з тим не згоджувавсь Андрій, що хтось тут приземлився вдало: позаду ж бо хлопчисько мало дух зовсім іншої природи. Він, ледь затамувавши подих, здійняв сідало обережно, немов зібравсь плигати з вежі, й на ніс, до болю аж, скосився. "Не приземлився - приносився!" - пробуркотів. Роззявив рота. І роздивився ту дивоту. Кулясте тіло-голова, прикрите склом... Довкіл трава його неначебто росте... Ні рук, ні ніг... То все пусте, коли і з низу, і з боків дві пари синіх пелюстків міцненько хлопця ніс тримають... Ті ж пелюстки ще місце мають згори, немов барвиста кучма, на маківці якої влучно чи приймочки, а чи антени стирчать... І, весело-зелені, пускають бісики затято принадні хитрі оченята... Не розбереш тут навмання - чи квітка це, чи комашня. Андрійко від усіх тих див так невимовно очманів, що трусонув ледь головою. Сахнулась дивка: "Отакої! - її тоненький голос бився. - Нехай я навіть приносився!.. Але ж не можна безборонну істоту з цього носодрому скидати, хоч який великий ти в порівнянні з нею. Дико це є! Додав би я - не-чем-но". І це було, мабуть що, певно, бо зрозумів Андрійко раптом, що стрівся він із астронавтом якоїсь іншої планети. Його і вчені, і поети чекали стільки літ, аж жах! А він в Великомалюках з'явився днинкою улітку!.. Забулась зникла та повітка, забруднені штанці... й слова вітання, що не день, не два вночі Андріко готував і довго ними гаптував промову. А тепер лиш гикнув та векнув щось, та щось кахикнув, і, пальченятко в височінь втелющивши, спитав: "Звідтіль до нас, мабуть, ви прилетіли?" Малятко те захихотіло й зручніше спробувало сісти. "Не звідтіля я, друже, звідси," - і обвело усе довкілля руками-пелюстками. Вільно навколо луки розпростерлись, аж обрії, здавалось, стерлись у променистому бурштині і, жовте змішуючи з синім, невпинна сонця течія гойдала трави, а земля квіток зірками вибухала. А поміж них пливло-літало джмелів, метеликів багато. Мов кольорові апарати, мов різнобарвні зорельоти конструкцій неземних достоту, вони вкривали виднокружжя. "Оце і є мій космос, друже! - Сказала стиха дивовижа. - Оце і є мій всеквіт ніжний, зелений, теплий, запашний. До порошиноньки живий... Тут квіти-зорі, таємниці, потворні писки, друзів лиця, таку галактику складають, що навіть я її не знаю, хоча не раз із краю в край мій квітколіт її розмай перетинав. І, згідно плану, в Галактику Очеретяну летів сьогодні апарат. Та над зорею Гравілат його неначе щось штовхнуло, зібгало й начебто здмухнуло з-під мене. Ось тепер я тут, а він десь зник... Мене всі звуть, - невдаха раптом цей згадав, - Прибулько. Я є квітконавт". ГЛАВА ДРУГА, про те, як Андрійко з Прибульком пішли шукати квітколіт і про те, що з цього вийшло. Ось так на лузі, край ставка, де стежечка витка зника, пірнувши у прозорі хвильки, з Прибульком стрівся наш Андрійко. Чи навпаки. Прибулько - з ним. Різниці в тому ні один із академіків не вбачить, бо знають і в садках дитячих: як друзів не перекладай, не розділяй, не віднімай, вони складуться неодмінно. Вже через декілька хвилинок Андрійко знав, що луг цей літній всі звуть Галактикою Квітів. А є іще Очеретяна (похмура, дика і незнана), Городня, навіть - Гайова! Там сяють - слухайте слова! - Волошки-зорі, Нагідки, Кульбабки, Миколайчики, Герань, Перстач... Їх так багато, що я стомився рахувати! І ще Андрій спромігся взнати, що треба йти вже і шукати Прибульків зниклий квітколіт, бо галактичний краєвид йому, Андрійці, краще видно. Тому, порозмовлявши плідно, вони пустились в далечінь. Прибулько в друга на плечі улаштувавшись, прокладав курс до ставка, де, мабуть, впав на березі той апарат. Андрію теж було це в лад. Бо, щоб не лаялася мати, було потрібно трусенята гарненько випрати. Та тільки він крок зробив, як, наче змійка, якесь проміння семибарвне з трави майнуло і безкарно хлопчиська вжалило в п'яту. Він не помітив змійку ту, але відчув, як щось негарне, щось незвичайне, щось примарне з ним коїтись розпочало. В очах - немов розбите скло... У вухах теж задеренчало... І тіла стало якось мало, а простору - так навпаки... Трава, бадилля, пелюстки - усе розпочало зростати, товстішати і розбухати... Андрія ж потягло додолу!.. Він впав: на нього наче гору хтось нагорнув. І хоч вона була на диво запашна, але Андрійко був незгодний, як збайдужілий кріт городній, вік вікувати під горою, бо правило таке засвоїв: до світла треба йти невпинно, якщо не кріт ти, а людина. І він гориську трусонув, захилитав і шарпонув, що їй здалося місця мало, бо враз вона заверещала й посунулась, звільнивши небо: "Ой, лоскотатоньки не треба!" Що це було?.. Еге ж, Прибулько... Але не та жовтенька кулька, що ледь трималася за носа. Тепер вона його відносно зробилась просто величезна і постать гладуна кремезна була не нижча за Андрія. Розповісти я не зумію за здивування хлопчака, коли спитав він: "А яка рознесла в боки вас болячка, так збільшивши?" Прибулько наче здивованим теж виглядав, коли тремтливо проказав: "Повинен я доповісти - мене не більше є. Це ти щось зменшився. До того ж, дуже!" І пелюстками виднокружжя непевно квітконавт обвів, бо ж дійсно - Боже! диво з див! - де квіти тільки-но буяли, вже стовбури товсті стояли дерев з зеленою корою. Пишаючись височиною, вони таке тримали листя, що там би вистачило місця для декількох астропортів з десятком-двійком кораблів. А далі, різнокольорові, ледь хилитались квіти-зорі і над усім огромом лугу Палашчин сонях сонцем другим палав - аж боляче в очах! Але тоді Андрійко жах відчув насправді, як побачив верхіття гір: то залізяччя, що він кудись тягнув, зросло і в небо вперлося воно! Отак Андрій без бавки, дійсно, в Прибульків всеквіт втрапив. Звісно й сльоза точилася на вії: а ну, як більше не зуміє він стати, як усі, великим, й веселим галасом і криком зустріти татка, маму, діда і навіть злісного сусіда?.. Прибулько ж під гермошоломом, що був з усіх боків прозорим, почухати тим часом встиг потилицю свою й прорік: "Та-а-ак, дивні справоньки, юначе, у нас тут кояться... Одначе, розпочинаючи з нуля, не можна кидатись в квилля, не то життя загубиш дурно. Йдемо!.. Пригод нас кличуть сурми!" Андрійко ще разочок хлипнув і, вдаривши об землю лихом, з Прибульком разом почвалав у дикі хащі джунглів-трав, пірнаючи зі світлу в тіні. Навкруг вчувалось шурхотіння й рипили стебла-стовбуриська, неначе стиснуті зубиська, за ними схованих, страхіть. І ось в одну жахливу мить, коли пробігло щось кошлате із ними поряд, мов солдати в строю, завмерли мандрівці. Бо хитромудрі манівці на галяву їх привели. Прибулько вигукнув: "Диви! Хто це таку домівку має у незалюдненому краї?!" І дісно, хто під срібним світлом Кульбабки, сповненої вітром, собі хатинку збудував та ще й на дошці написав: "РАБОЛАТОРІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ"?.. Казкар тут трішечки подіжде, щоб це вгадали, друзі, ви... Звичайно ж! Він, хто той яви зорян чекав не знати й скільки і котрого всі звуть Андрійко в селі "Великомалюки". Але і дошки, і гайки, що він збивав, що він збирав, теж стали значно нижче трав. І тут таки є таїна!.. Та не зашкодить нам вона оповідати казку далі. В Андрія оченята стали немов "летючі тарілки": "Та це ж моя..." "Так, друже, ти, - кахикнув ззаду хтось раптово, - цей реманент арцичудовий ретельно і дбайливо склав? Тебе я з цим би привітав, якби не сталось з того лиха." Стрибнула чи в повітки стріха, а чи так друзів трусонуло, коли їх шпарко розвернуло, не знаю. Знаю лиш, вони не перелякані були, а просто мали на сторожі себе самих. Хоч лиця схожі в них стали на молочні плями. Та річ не в тому. Бо корчами до них, ступаючи дрібненько, комаха сунула смутненька. Вона свого комбінезону, тканину, назавжди червону від приску, мабуть, вік не прала. Бо, як з вогниськом працювала, так чорними цятками гару була вся вкрита. Окуляри, вкриваючи її обличчя, вражали розміром незвичним - немов колеса ті вагонні. Але Андрійко, без сторонній, без допомоги враз вгадав комахи назву, бо признав у ній - велика хоч яка! - сумного сонечка-жука, що, ідучи, ридма ридав: "О, лишенько! Якби я знав, що з цього вийде тільки лихо, я б винахід свій знищив стиха!" Прибулько випростався: "Хто ти, заглиблена в себе, істото?" І схлипнув той, уклякши враз: "Я - винахідник Прибомбаст". ГЛАВА ТРЕТЯ, про те, як друзі взнали, що таке "максимін" і про те, як вони втрапили у полон. Кудись пливло квіткове небо, коли - порадитись бо треба! - в повітці, наче у вітальні, зібралась трійця. Не гуляльня звела до купи їх - пригоди. І квіткосмічні всі народи до них, мабуть що, прислухались, коли питаннями снувались Андрій, Прибулько й Прибомбаст. А хлопчик коник так нараз, їх підслуховуючи, впав з найвищої з місцевих трав і посадив на лобі гульку. Питав стурбовано Прибулько у винахідника: "Ти лив з яких див сльози й напустив на себе напуст каяттям? Аж плакати хотілось нам, тебе почувши!" Прибомбаст заторохтів, як в тулумбас ударивши й забувши схлипи в проміжках ставити. Не глипнув очиськами ні разу він, коли сказав: "Я розповім усе вам, незнайомі друзі! З давних давен на цьому лузі, де край Галактики хтось кумка вночі і вранці, дивна думка мене пекла і не давала спокійно жити, бо замало є справедливості в природі: на зріст великий при нагоді знущається над тим, хто нижче. А якби розміри ті ближче один до одного звести? То настання би доброти й братерства ми усі вітали! Коли б однакові всі стали, були б і мир, і щастя, й спокій. А як цього немає поки, то, щоб навести в світі лад, я вирішив, що апарат такий збудую, аби він, придбавши назву "максимін", з великого мале робив. І навпаки. Але, трудів не міг я довго розпочати, бо скла й заліза не дістати в усій Галактиці Квітковій. Та нещодавно я раптово надибав все у цій ось хатці. І розпочався подвиг праці! Я, металевий взявши пил, його розплавив і відлив з нього сім труб. Великі лупи зі скалок скла зробив. Докупи їх, згідно креслень, потім склав і максимін запрацював! Але, не втиг я ще зрадіти, знеобачка і Горицвіт, і моя ріднесенька Кульбаба розбійничий зазнали напад страшних піратів міжквіткових..." І Прибомбаст свою промову хотів скінчити врешті решт, але зненацька, наче з веж, із бадилиннячка додолу, як учні, що біжать зі школи, руді, іклисті, дуже злі, до них гайнули муравлі і друзів щільно оточили. В Прибулька вистачило сили, щоб він на землю трьох жбурнув. Андрійко теж когось куснув так, що воно заверещало. А в Прибомбаста окуляри десь закотились і не встиг здійняти він шалений крик, як їх усіх тримали міцно. І аж тоді, усе у криці, немов з рок-гурту "металіст", покинуло командний лист щось миршаве: таким буває вожай лише в злочинній зграї. І як воно, мале, тягнуло рушницю з величезним дулом?! Але - тягнуло... Ще й сказало: "Пополювали, хлопці, вдало!.. Кого я бачу? Прибомбаст! Гадав, що злуснув ти від нас? Так ти затям собі, навдахо, що маєш справу із Муррахом, звойовником Копитняка і Кінського ще Часника, Костриць Овечих владарем, Шипшин Собачих..." "Крадієм," - втрутивсь Андрійко у промову. Прибулько теж докинув слово: "Як кажуть на оцій землі, мене ти, губонько, хвали, не то по вуха розірву!" Почувши думку цю нову (до інших бо вона не звикла), мурашка показала ікла: "Ах, так!.. Ах, так!.. То ви такі?.. У душах скачуть дрижаки, хоча з очей пашить зухвалість? Гадаєте, що з вами грались мої рудаві молодці? Дивіться! Ось у цій руці, - Муррах здійняв рушницю вгору, - тримаю зброю я, що гору враз перетворить нанівець!" "А щоб тебе ударив грець! - Це Прибомбаст вже заволав. - Я не для того збудував у муках апарат оцей, щоб ти повітки і людей зрівняв по розміру з травою, зробивши з максиміну зброю!" "Як не для того? А для чого?.. Лиш не подумав ти, небого, що можна з нею - вірне слово! - усю Галактику Квіткову (та що Галактику - весь світ!) в кишеню, скручену, мов дріт, покласти й володарювати над нею! Зиск із того мати! Бо хто б тебе збороти зміг, коли він нижче твоїх ніг! Я зменшу, так, як і годиться, мости, дороги, залізниці, хатинки, і палаці, й вежі, бо відтепер це все належить МОЇЙ Галактиці Квітковій! І я в усій світобудові постану самим головним!.." Здавалось, у Мурраха дим зо всіх дірок заклубочився, бо так він лаявся й злостився, побачивши, що не лякався його ніхто. Лише хитався, ногами витоптавши ряст, зніяковілий Прибомбаст (мабуть, відчув якусь провину). І наказав Муррах: "В хатину його тягніть. Нехай там він один ще зробить максимін. Ні, не один! А два... Ні! Двісті!!! Бо недарма на цьому місці якийсь розумник написав - "РАБОЛАТОРІЯ", бо знав, що то є місце для рабів." "Мабуть, помилку я зробив у цьому слові, чи не правда?" - спитав Андрійко квітконавта. Той згодився: "Не приховаю... Всі помиляються... Буває... Та це пусте... Бо зрозумів я те, як квітколіт згубив: його зібгало максиміном і, зменшившись таким ось чином, він загубивсь біля ставка!" Прибулько наче гопака в лабетах вдарив ворогів і двійко-трійко знов звалив, залютувавшися нівроку. Але, куди там! Знов із боку, із кожного, стояв мураль. "У мене викликає жаль така негідна поведінка, - замуркотів, мов кіт край кринки, із максиміном у руках, отаман гультипак Муррах. - Щоб добрі звички прищепити, тре' діточок ледь-ледь провчити. І це зробити я зумію!" Тут на Прибулька та Андрія він дуло з сімома дірками, де мерехтіли світляками опуклі скельця, спрямував. Натиснув щось... Зареготав... І знов проміння семибарвне назовні хлюпнуло й примарно полинуло до друзів з дула, торкнуло їх і обгорнуло, і у палючому процесі ще зменшило разів у десять. А угорі гримів Муррах: "Ну що, хто з посеред комах величніше від мене буде?" "Вже нас від тебе просто нудить!" - кричав Андрійко із Прибульком, коли, як паперові кульки, несло їх вітром крізь той вереск туди, де сумовита нерість означила Галактик край і у стависька вирограй жбурнуло двійцю безборонну. Ось-ось вони, ось-ось потонуть! ГЛАВА ЧЕТВЕРТА, про те, як Андрійко із Прибульком не втонули, а навіть - навпаки. По неземному запашні, в бузковій зникли далині сузір'я різнокольорові й високі - аж сантиметрові! - хиталися у порожнечі брунатні хвилі. Недоречно у них проміння відбивалось жовтогаряче і, здавалось, що важчало воно та й грузло, поволеньки пішовши жужмом в імлисто-срібну глибочинь, де не істота навіть - тінь істоти почувалась мулько. Отак Андрійко із Прибульком, позбавившись полону дивно, з дощу прямісінько під ринву потрапили. Бо вітер вщух і їм аж затягнуло дух, коли в міжгалактичний простір вони, малесенького зросту, попадали. Кричав Андрій: "Прибулько, друже, я не вмій... не вмію плавати, одначе, ні брасом, ні по-собачачи!.." І вже пускав він бульбашки, коли Прибулько пелюстки рохдмухав, наче ті м'ячі і фуркнув: "Припини плачі! Бо у моєму є скафандрі усе, що потребують мандри!" Він щось хотів додати хвацько, та голос затремтив зненацька: "Але... Сказав я необачно... Немає в мене затиначок, аби повітря не сходило..." І схудло враз Прибулька тіло, і він також репетував: "Рятуй, Андрію! Я й не знав, що плавати теж не умію..." Він ухопився за Андрія. Андрій - за нього. І вони повільно зникли в глибині. Ось так буває, якщо ви не вчили правила плавби, а лиш на березі сиділи... Та що ж ми нидієм без діла! Потрібно ж друзів рятувати!!! Але, так вийшло, що пірнати на мілину сторч головою нам не потрібно. Під водою, на глибині страшній (у палець), доволі дивні справи стались. Прибулько раптом - Боже мій! - зареготав немов дурний (а те, як важко це робити, коли ви рідиною вкриті по маківку, усім відомо). Та, захлинаючись невтомно, пускаючи із роту бульки, униз показував Прибулько. Андрійко зиркнув і собі. А там, аж на самому дні, лежало щось таке лискуче і, навіть у воді, пахуче, і дуже схоже на ромашку зі скляним куполом. Як важко було блукальцям!.. Та вони з останніх сил туди пливли, де ЩОСЬ в підводний краєвид утиснулось. Бо квітколіт це, зменшений, Прибулька був. Але, Андрійко те збагнув, що їх теж зменшило обох і тому місця там на двох достоту вистачить. Ось друг Андрія відчиняє люк... Пірна... За ним - Андрій... І швидко зачинена круглява хвіртка!.. А потім, сидячи в калюжі, вони відсапувались дуже і всім святим заприсяглись навчитись плавати... колись. Бо зараз їх чекали інші, нагальніші і цікавіші, хоча і небезпечні справи. Адже було потрібно трави від злісних планів рятувати. Андрій з Прибульком в апараті всі перевірили системи: тримали міцно листя-клеми дроти тонесеньких стеблин і бак по вінця був пальним - пилком розсипчастим конвалій - наповнений. Вони злітали крізь бубонці дрібненькі піни. І, всупереч піратським кпинам, кричали: "Досить величатись! Пора, Мурраше, начуватись! Готуйсь до бою, сину вражий!!!" Прибулько зеленавий важіль посунув, втупившись у скло, крутнув із пелюстків кермо і так у небо з хвиль гайнув, що тільки ротом хапонув повітря величезний кит, що проковтнути квітколіт хотів (це був малий карась), але йому до друзів - зась, бо вже вони летіли знову в свою Галактику Квіткову, щоб врятувати Прибомбаста. Хоча вони із його ласки у цю потрапили халепу, але чекала небезпека не лиш його, а весь усеквіт. І ось тому крізь вітру клекіт з кульбаб наввипередки пухом летіли наші відчайдухи... По квіткозоряній межі вони пройшли на віражі і так закрутисто проклали між квіттям курс, що знову стали подібні до вапна хлоп'ята. Муррах, незграбно й лінькувато, якраз начистив максимін, коли його щось раз один, а потім другий, та по лобі, як гецне! І не до вподоби йому прийшлося це, бо він схопив лискучий максимін і ну стріляти в усі боки! Це квітколіт, що на млі ока діставсь до нього, на таран йшов героїчно. І від ран на лобі, грудях та сідниці, Муррах, цей велетень із криці у порівнянні з апаратом, із переляком, набагато за нього більшим, чосу дав. Ще й схарапуджено кричав: "Ой, лишенько! Усе, я здався! Не треба! Нагетьманувався!" Була вже перемога близько. Та якби знати те, де слизько і де впадеш, то там солому підклав би. Цьому дралимону прийшов зненацька, діти, край. Адже на галас цей -гай! гай! - враз позбігались муравлі не з усієї ледь Землі. І в тісняві, що сталась з того, якась мураха кутернога, в гермошоломі набакир, перечепилась і навмір довкіл здійняла лапанину, аби не впасти. В цю хвилину бів поряд апарат Прибульків. Незграбний порух, наче кульку повітряну, його шпурнув додолу. Злісний жарт утнув той недолугий зарізяка! Адже з пожмаканого баку розсипалось усе пальне. Він повний був. Став - наверле. Лише точивсь конвалій запах, коли від злих очей Мурраха сховався впалий квітколіт за Конюшиною. Зорить вона лілово і палає. Ховає мандрівців від зграї, що під кожнісіньким листом шукає квітколіт вайлом... Забувши переляк і жах, знов напиндючився Муррах: командує всіма як завше, собі звитягу приписавши. Вчепився в максимін, кричить: "Ви тільки, хлопці, їх знайдіть! Я двійцю цю перетворю в ніщо! З лиця Землі зітру!!!" Невже ж скінчився накарпас?.. Але зненацька Прибомбаст, це сонечко ув окулярах, тоненьким голосом сказало, з повітки визирнувши нишком: "Мурраше, почекайте трішки! Для чого зуху-молодцю, непереможному борцю, звойовнику Копитняка, така робота нелегка - все зменшувати в цьому світі? Адже по іншому зробити ми можемо, бо максимін і збільшувати здатний. Ним себе ви велетнем зробіть один лиш раз і все у мить у вас опиниться в кишені - від справжніх зорь до пилу жмені". Муррах задумливим став дуже. Ех, Прибомбаст!.. Це ж зрада, друже... ГЛАВА П'ЯТА і остання, про те, що зрада може виявитися хитрістю, але дурість назавжди залишиться дурістю. В Галактиці Квітковій - лихо. Все навкруги принишкло. Стиха проміння зірки Конюшини ліловими цівками лине аж до сріблястої Кульбаби. В системі двох зірок незграбно завмерли наші персонажі. Що в світі зараз переважить? Добро безсиле або зло пихате?.. Квітколіта скло хтось підійма. Це наш Андрійко знов розпочати хоче бійку з Муррахом, хоч напевне знає: його звитяга не чекає, а достеменно - навпаки. Прибулько руки-пелюстки вчепив у нього та й трима. Шепоче: "Слухай, в нас нема ні шансу виграти це діло. Потрібна хитрість тут, не сила! І ще... Щоб іншого збагнути, недовірком не треба бути, а в нього вірити, як в друга. Хай Прибомбаст і невдалюга, але ж, гадаю, серце має." "Це лиш Прибулько так вважає, - Андрій придушено сичав, - а я того би не сказав! Ти подивись, що в світі сталось!" Вони так довго борюкались і один одного кляли, а величезні муравлі вже наближалися до квітки... Муррах дивився на повітку, навіть не бачачи її. А потім зиркавки свої утупив у зорю Кульбабу й зареготав, неначе жаба закумкала: "То кажеш ти, що максимін і навпаки повинен добре працювати? Це, Прибомбасте, можна взнати... Та щоби мати справжній розквіт, ми на Кульбабці перший дослід поставимо. Кажи, неробо, які потрібні дії, щоби вона здійнялася до хмар!" І Прибомбасту наче жар в комбінезон хтось сипонув, бо так швиденько він гайнув до ворога, що окуляри його за ним же не встигали і залишалися позаду. Він дуже чемно, дуже радо, усе Мурраху пояснив. Натиснув щось... Щось відпустив... І ось до стовбура-стеблини проміння семибарвне лине навкруг крізь збільшувальне скло, створивши кольорове тло, в якому вже неабияк зросла Кульбаба. Аж літак, що над Великомалюками летів до міста Амстердама із нею ледве не зіткнувся. А льотчик так того жахнувся, що стати вирішив фантастом. Мурраха разом з Прибомбастом на всі заставки клянучи, Андрій з Прибульком, як вночі не бачачи перед собою нічого, кинулись до бою. Бо не до умовлянь і жартів, коли поставлені на карту усі Галактики сьогодні: Очеретяні і Городні, Квіткові, навіть - Гайові!.. Хтось крикнув: "Ось вони! Лови, топчи недомірків отих!" І друзі поміж лап лихих, як між дерев, що ожили і знищити їх враз могли, залишивши два мокрих місця, побігли, сповнені по вінця бентегою і, навіть, страхом від злісних витівок Мурраха. А той зневажливо лиш пирхкнув, коли згори на друзів зиркнув і посміхнувся криворото: "Не тре' займати цю дрібноту! Нехай упевняться вони, що в цьому світі тільки ми спроможні до зірок дістати й над ними володарювати, бо той, хто має з гору зріст, до перемоги має хист!" Слова ці мовивши пихаті, він максимін перевертати на себе взявся і вже дуло на нього промені лийнуло, замиготіло аж в очах! Андрійко вкляк. Прибулько вчах. Лиш Прибомбаст щось буркотів собі під ніс, немов лічив те, скільки вивів формул він, запрацював щоб максимін. А у цупкій гнитючій тиші ставав Муррах все вище й вище і квіття, й навіть - верховіття. Здавалося, в усьому світі лишився тільки він один і може розумом дурним та порухом якимсь незграбним перевернути світ. Нещадним наповнилася болем казка: невже зазнали ми поразки і треба тільки рятуватись? Та почекайте! Може статись, що все не так вже і погано, бо без належної пошани до того, хто на розмір гойний, з якимось звуком непристойним щось луснуло. Та це ж Муррах, у всіх Галактик на очах (ну, що ти з ним, дурненьким, вдієш - і луснути, як слід, не вміє!) неначе мильна булька щез! І ще під ковдрою небес почувся кришталевий дзвін: це впав на землю максимін. А Прибомбаст його підняв і довго-довго реготав із друзів: "Що, перелякались? І, мабуть, дуже здивувались? А я усе раніше знав, бо хід подій прорахував! Адже коли дурненька пиха в істоті сидить, тільки лихо зростання може принести. Бо лиш наявність доброти та розуму потужний тиск зміст врівноважують і зріст. А якщо ти не маєш того, то може статись, що раптово ти просто луснеш, та і край, хоч пупа як не напинай!" А потім переможців трійко - Прибулько, Прибомбаст, Андрійко - таке утнули гарцюваня на радощах, що про гарчання, про ікла гострі й кулаки забувши, у мурашники всі поховалися мурашки. Жуки, метелики, комашки - усі народи галактичні вітали друзів. І незвичні були хвалебні їм промови, що у Галактиці Квітковій із низу чулися й згори. А репортери-комари дзижчали, лізли ледь не в вуха. Але, коли поважна Муха, в руках тримаючи кашкет, їх запросила на бенкет, вони відмовилися: дуже було багато справ. Подужав з них кожен славу!.. Гарне діло... Робота в друзів закипіла... Знов збільшена повітка швидко й Прибулько став колишнім. Квітка Кульбабка тільки залишалась великою. Вона здавалась сріблястим сонечком із міста, розташувалось що неблизько від хат Великомалюків. (До неї потім дітлахів немало з міста приїзділо, щоб на пушинках хвацько і вміло літати, як на парашутах, а всі селяни зручно й хутко на них літали на базар.) Та ось прийшла пора від чар Андрійці врешті решт звільнитись. Але чомусь він дуже знітивсь, коли промовив Прибомбаст: "Андрію, друже, можу вас я більшим, ніж були, зробити." Чекали відповіді квіти й тихесенько Андрій сказав: "Ні... Щоби сором не здолав мене за дурість випадкову, зростати буду... поступово." І став таким, як і раніше. Назовні лиш. А серцем - більше. І ми не ставимо тут крапки. Андрійко зріс. Став космонавтом. Літав до Місяця і Марса, але Прибулька з Прибомбастом ніколи він не забував і з мандрів зоряних вертав до запашного квіткодрому Великомалюків. Додому. КІНЕЦЬ.