1
А «Європа» і далі цікавилась життям Марка Вовчка. Тургенева одразу прикро вразили рядки в одному з листів Олександра Івановича з Лондона: «А Марія Олександрівна дуже блудствує з маленьким Пассеком — мати в розпачі. Наче всі ми не винні перед царем і не грішні перед богом. Він поїхав за нею в Париж».
«Маленький Пассек» — Олександр Вадимович, справді, приїхав у Париж, — але ж чи мало знайомих приїздить до Парижа?!
Марія Олександрівна жила в пансіоні, який порекомендував їй він сам, Іван Сергійович, як завжди, багато працювала, щодня бачилась із ним і тепер до того ж допомагала йому з проектом — переписувала, вичитувала. Тургенев сам цим проектом «Товариства для поширення грамотності й початкового навчання» був серйозно захоплений. Він вважав, що поруч із звільненням від рабства-кріпацтва повинно йти визволення і з іншого рабства — неуцтва, темряви, і за це мають узятися все суспільство, всі люди, у яких лише є бажання і стремління. Він вважав, що в цьому «Товаристві» візьмуть гарячу участь російські жінки всіх класів.
Нема чого й казати, з яким запалом взялася до цієї, поки що організаційної роботи, Марія.
Інколи вона заходила до Тургенева і з Олександром Вадимовичем, і з професором Єшевським, який теж приїхав до Парижа, і обидва вони справляли на Тургенева дуже приємне враження — звичайно, різне. З Єшевським, освіченим професором, просто було цікаво розмовляти, але ж і «маленький Пассек» був вихований симпатичний молодий чоловік.
Іван Сергійович переконливо відповів Герцену:
«Я можу тобі поручитися, Марія Олександрівна Маркович зовсім не Цірцея і не думає спокушати юного Пассека. Чи закоханий він у неї, цього я не знаю, але вона аж ніяк не заслуговує бути предметом материнського розпачу і т. ін. Очевидно, місто Гейдельберг відзначається створенням пліток, про мене там говорять, що я тримаю у себе силоміць кріпачку-коханку і що пані Бічер-Стоу прилюдно мені в цьому дорікала, а я її вилаяв. Теж eine chоne Gegend (Чудова місцевість (нім.)».
Та хоч Герцен сміявся, читаючи це, незабаром він написав знову Тургеневу: «...Далі (свято між нами) — любов мусить бути platonisch (Платонічна (нім.), це ми знаємо. Але М. О. жила разом і їздила з молодим чоловіком і все aristotelisch (За Аристотелем (нім.), я знаю напевно. Та й це її ані на йоту не зменшує — тільки навіщо це все так привселюдно. Невже ти думаєш, що я повірив би ламентаціям матері? Пишу це я одному тобі — тому що мені смішно, що ти на практиці і сьогодні не такий психолог, як у «Накануне».
Але далі Герцен питав: «Де ж тепер живе Марія Олександрівна? Чи читала вона статтю про неї Боголюбова — задовга, але хороша? Чия стаття про смерть Павла, яку вона мені надіслала? Дуже хороша — вона надрукована у Збірнику».
Ці рядки пом'якшили враження від попередніх, безапеляційних щодо Марії, Тургеневу стало її шкода. Справді, він немов відповідав за неї. Він бачив, у Парижі вона трохи заспокоїлась. Може, дійсно їм треба трохи пожити нарізно — їй і чоловікові. Таки добре, що вона осіла в Парижі, але як недобре, що саме зараз починають снувати плітки навколо неї. Йому треба попередити, застерегти її, вона ж може з ним говорити одверто! І того ж вечора вони говорили зовсім одверто. Іван Сергійович не спитав її нічого. Як він зі своєю делікатністю міг би її розпитувати? Та тільки завів він розмову про Олександра Вадимовича, спитав, чи йому сподобалась лекція Лабуле, як вона підвела голову, — вони сиділи перед каміном, він у кріслі, вона на низенькому пуфі, скільки тут велося розмов! І, глянувши в очі, зрозуміла, що не про те думає Іван Сергійович, і зараз Лабуле його мало цікавить.
— Ви теж були на лекції?
— Була! — І, трохи помовчавши, сказала сумно і спокійно:
— Я нічого тут не можу поробити, Іване Сергійовичу. Він мене дуже любить. Олександр Вадимович. Він не просто закоханий, він мене любить. Певне, люди плетуть уже бозна-що. Мені байдуже. В мене нічого з ним не було.
І Іван Сергійович повірив цьому. Власне, що йому? І що б змінилося? Але він радів, що він розумів більше, ніж Олександр Іванович.
А Марія навіть без дратування, а якось здивовано вела далі:
— Чого це люди вигадують завжди більше, ніж є, про інших?
Ще вранці й не встала, а вже про тебе говорять. Сама не знаєш, що робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми їздили вдвох. Але ж і з вами я їздила? Хіба це щось доводить? Ні, людям нема чого робити, коли починають цікавитися життям інших.
— Це не так, — лагідно мовив Іван Сергійович, — Олександр Іванович любить і поважає вас...
— І я його! Невже він говорить про це? — спалахнула Марія. — Боже мій, господи, та звідки ж усі так достеменно знають те, чого й нема?
— Хіба ви не знаєте людей? Коли читаєш ваші твори, думаєш, що ви добре розбираєтесь! А до нього долинули чутки, і він турбується про вас, бо, може, комусь дійсно здаються неймовірними ваші стосунки після ваших спільних подорожей. Але ж знаєте, — він по-дружньому засміявся, — це виходить, що ви берете на себе всі невигоди певного становища, не одержуючи ніяких вигід, це ще дурніше. Але я знаю, так трапляється.
Вона теж засміялась, і Іван Сергійович зрадів, що вона заспокоїлась. їй таки нелегко жити. Як кожній самостійній жінці. Про чоловіка від заздрості, від злості можуть наговорити хтознащо, але найменше торкатимуться його інтимного життя. А коли йдеться про жінку — це головний матеріал для пліток, і за кожну провину — кийком у спину.
— Ви ж не сердитесь на мене? — спитав Іван Сергійович.
— Боже мій, господи! Що ви! Я дякую, що ви мені сказали і що Олександр Іванович питав — значить, турбується про мене по-справжньому!
Адже саме з Олександром Івановичем вона так одверто говорила про своє подружнє життя, про свій шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозуміло, що він, дещо почувши, турбується про неї.
Одверто кажучи, цією «інтрижкою», як він називав, Герцен лише злегка цікавився, не надаючи цьому великого значення, адже «маленький Пассек» для нього не був якоюсь цікавою, значною особою!
Проте образ Марії для нього трохи змінився — невже ця самостійна талановита жінка могла захопитися таким хлопчиком?
Тетяни Петрівни він зовсім не виправдував. Його «корчевська кузина» зараз багатьох намагалася вплутати в свої сімейні справи і так бідкалася, що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з ним, писав їй:
«Тітонько-племіннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви худнете і в нудьгу впадаєте і т. ін. Велика справа своєчасно відпускати на волю дітей, рабів і все, що в неволі. Я батьківську несамовитість не приймаю за чесноти. Сидіти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитині двадцять п'ять років, — адже це безглуздя. Залиште поки на волю — переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) ні — ви нічим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не давайте багато грошей, а скільки треба».
Читаючи ці рядки і втираючи сльози, Тетяна Петрівна раптом подумала: «На які ж він там гроші живе? У нього ж зовсім було трохи. Треба послати. Не вистачало ще, щоб він позичав або, не дай боже, брав у «Марчихи».
«Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з українською Шарлоттою — сідайте самі на шлюпку — побувайте в Лондоні, ви побачите — все піде як по маслу, і старовину згадаєм і нове забудемо...»
Марія все-таки постала перед ним з якоїсь невигідної сторони. Чому? Адже сам він бачив, що щастя в її шлюбі нема?
Він не бачив Саші, він поза очі склав свою думку про нього, і хоча підсміювався з матері, якийсь слід від її ламентацій лишився. Правда, він обурився вкрай, коли дізнався про наївні й дурні плани та мрії давньої подруги — одружити Сашу з його Татою!
Що з цими бабами поробиш?
Він сердився і на Марію, і на Тетяну Петрівну, і саме в цей час надійшов лист від Івана Сергійовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про все, що він, Олександр Іванович, писав, розповісти Маркович? Хай уже жінки полюбляють такі справи, мало що він може написати другові, як чоловік чоловікові? Адже він не циркуляр писав! Олександр Іванович одразу відповів «доганою» Тургеневу.
Справді, таки «Європа» була зайнята сердечними справами Марії!
«Догана» застала Івана Сергійовича за листом Герцену. Він писав його у спокійному, навіть веселому гуморі, що останнім часом не так часто траплялось.
«Писано листа від Івана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому йдуть пункти:..»
«Пункти» повідомляли про різних авторів, про різні книги, про які запитував Олександр Іванович, про колективну пенсію для одного хлопчика, позашлюбного сина спільного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер, лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.
Іван Сергійович одразу уявив цю маленьку безпомічну і безпорадну істоту, відчув якусь відповідальність за дитячу душу й почав серед знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзів, чого він втручається, він відповідав жартома, що в Європі тепер лише дві безкорисні людини — Гарібальді й він. Усе було в спокійному, ледь жартівливому тоні.
І саме в цей час прийшов лист від Герцена з «доганою».
А що ж, звичайно, Іван Сергійович одверто розповів усе Марії Олександрівні і: «Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я перебуваю щодо Марії Олександрівни в становищі дяді або дядька і розмовляю з нею дуже одверто...»
Саме на правах дяді або дядька. Вони бачаться майже, та ні, просто щодня. Хоча б кілька хвилин. А крім того, вона обов'язково приходить до нього в його «визначений» день — четвер — на обід. Вона приходить з професором Єшевським і цим Пассеком.
Часто з ними приходить і Олександр Порфирович Бородін. Вони разом дуже приємно й цікаво проводять час, бувають на музичних зібраннях у Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна і сидить в його кабінетику. Він уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку і живе «сімейно» з Полінькою, яка вже закінчила пансіон, і з її гувернанткою, розумною, тактовною старенькою англійкою miss Інніс.
Сім'я — поняття відносне, але все ж таки якась подібність сім'ї. Полінька щиро всміхається, коли приходить Марія Олександрівна, і взаємини у них прості й легкі... Зовсім не те, що в Куртавнелі... І ніяких ревнощів. Правда, при чому тут ревнощі? Полінька вже давно зрозуміла, що, на жаль, ніяка інша жінка не може стати поряд з ненависною їй madame Viardot.
...Але ж чому, чому, проте, інколи хочеться, щоб вона, Марія Олександрівна, була тут коло нього, от саме хочеться — «мати її коло себе», як сам він визначив, — щоб він відчував її присутність, говорив з нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшої знижки критикував, як, приміром, «Червонного короля», а вона б дивилась, широко відкривши свої чудесні ясні великі очі.
Інколи вона так близько коло нього. Інколи напівжартома, прощаючись, він пригортає її до себе і хоче поцілувати в «уста сахарные», але вона завжди з ласкавою усмішкою, похитуючи головою, уникає цього, тільки міцно тисне руку, та інколи пригортається до плеча. Справді — дядько, та й годі. Ну, що ж, він звик сидіти на краєчку чужого гнізда, а тут була тільки «amitiйe amoureuse» (Закохана дружба (франц.), меланхолійна, без палких бажань, сподівань на щось більше, але тепла, щира, яка трошки зігріває і яку не хотілось губити. А цей юнак? Іван Сергійович писав далі: «Я цілком переконаний, іцо між нею і Пассеком нема нічого рішуче — і це переконання базується саме на тих психологічних даних, про які ти згадуєш: але les apparences (Зовнішня пристойність (франц.) — справді проти неї. А тому я й став їй доводити, що брати на себе невигоди певного становища, не отримуючи його вигод, — значить, робити дурниці, і в підтвердження того, що це говориться не тільки одними дурисвітами, навів твій авторитет, бо знаю, що вона тебе поважає і любить. Я не вважав за потрібне обумовлювати й вимагати від неї таємниць, я забув зважити на її наївність і добродушшя. Біди, проте, в усьому цьому ніякої нема; вона так само вдячна тобі, як і мені, за дружню пересторогу, а тому приборкай свій гнів. Листа твого я їй доставив — а живе вона rue de Clichy № І9 chez m-me Borion (Вул. Кліші, № 19 у пані Боріон). В неї цими днями син трохи не помер від крупу, і вона дуже перелякалася...»
Треба буде зайти до неї. Адже останній тиждень вона не приходила. Всі вони, її друзі, перелякались.
Слава богу, це вже позаду.
* * *
Слава богу, це вже позаду. Господи, що можна зробити проти наглого випадку, стихійної біди, хвороби?
Здавалось, усе більш-менш налагоджувалося.
Головне, вона працювала як несамовита, і вдень і вночі. Ніщо й ніхто не заважав. Бачила тільки тих, кого хотіла бачити, і це було коротким перепочинком у роботі, їй хотілося швидше закінчити «Лихого чоловіка» і взятися за «Трьох сестер» — зовсім новий задум майорів у голові, їй зараз хотілося написати про нових людей, які жадають нового життя, діяльності, взаємин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було уявити старших, їхніх провінційних родичів, провінційний старий побут. Образи тільки майоріли, тільки манили.
Пансіон, який підшукав їй Іван Сергійович, був скромний, затишний. «Ваш жіночий монастир» — називав його Степан Васильович Єшевський. Навіть його, такого статечного, сімейного серйозного savant (Вчений (франц.), як одразу прозвали його сусідки, господиня нізащо не захотіла приймати на квартиру. У неї було непохитне правило — у свій пансіон вона приймала лише жінок. Юлію Петрівну Єшевську викликали до дітей у Росію, до того ж вона була вагітна, на останніх місяцях. Непокоїлась вона дуже, як чоловік буде без неї в Парижі, куди він обов'язково мусив поїхати, і доручила вже близькій тепер подрузі — Марусі — піклуватися і дивитись за ним. Маруся це виконувала сумлінно. Єшевський писав дружині: «Я з нею часто бачусь і ще дужче полюбив її. Працює вона силу-силенну, надіслала вже три повісті українські». — Це був безсторонній, неупереджений свідок її праці.
— Коли б мені чотири руки, щоб усе написати швидше! — казала вона, і це йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у ній найдужче.
Богдасика той же Іван Сергійович влаштував також у пансіон, звичайно, інший — для навчання і «вимуштрування».
Богдась виріс. Що ж, уже другий рік у мандрах, за кордоном, і це ж той вік, коли діти, особливо хлопчики, зовні витягуються, набувають специфічних школярських звичок, а внутрішньо — перестають бути безтурботними дітьми. Це вже учні — хлопці і дівчатка, які намагаються виглядати дорослішими, ніж насправді, триматися самостійніше. Богдась був не трохи, а таки досить свавільним. Пансіон, звичайно, взяв у шори, але хлопчик був дуже здібний, добре вчився, товариші його полюбили — він аж ніяк не відчував себе пригніченим або нещасним через пансіонську дисципліну! Як завжди, йому було весело і все цікаво: і те, що на уроках розповідають, і ті витівки, що вигадують хлопці у вільний час, і всюди він у перших лавах, а інколи й просто першим. З радістю біг додому — побачить маму! З радістю повертався до пансіону — побачить дружків! Життя його не обтяжувало. Від розлуки з батьком він не страждав. Він був певний, що це ненадовго. Мама йому пояснила, що татові треба поїхати влаштуватися на роботу, приготувати все до їхнього повернення, а йому краще поки що лишитися з мамою тут, у Парижі. Про що може бути мова? Для нього, звичайно, краще лишитися з мамою! Там тато віддав би його тимчасово якимось родичам або в гімназію, добре ще, як у ту, де учителює любий дядько Дорошенко, а якщо навіть в іншому місті? У Петербурзі або в Орлі? Ні, про що там говорити! І, головне, як би він лишив маму саму? Та нізащо в світі! Тепер він уже майже дорослий і розуміє дуже багато. Коли мама пише — він ніколи з нею не розмовляє, він знає, що то значить, і він пишається нею перед усіма дівчиськами в тому пансіоні, де вона живе, і перед хлопчаками в тому пансіоні, де він учиться, і хлопці знають, що мама у нього особлива уже тим, що вони — Богдан і мама — друзі, і тому зовсім не соромно її слухатись, як взагалі батьків.
Коли у мами болить голова і вона сидить за столом, обмотавши голову рушником або великою хусткою, а інколи навіть лежить, — він ходить тоді навшпиньках і робить на тих дівчисьок, які дуже люблять з ним гратися, люте обличчя, просто «звіряче», як він сам думає, наказуючи не галасувати, і, їй же богу, вони його бояться і слухають!
Часто, коли мама пише татові листа, він теж сідає із щирим бажанням про все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках і що писали на диктанті. Але він не може писати так швидко і дрібно, як мама, і тому частіше обмежується лише початком — зверненням і питанням, як поживає, — і заспокоює себе і маму, що вона ж однаково написала про все. Він любив підписуватися в листах: «Твій син Богдась Маркович». А якось переплутав і підписав: «Твій син Богдась Маркововчок». Мама засміялась, але сказала, що це не вірно і треба всю сторінку переписати.
— А мені так дужче подобається, — з жалем мовив Богдась.
— Ти мені так підписуватимеш, — заспокоїла його мама. З мамою, як завжди, про все можна було домовитись.
Сьогодні була субота і він повертався додому особливо радісний і веселий. У ранці він ніс дві хороші оцінки — мама буде задоволена. Завтра неділя, вона обіцяла поїхати з ним в Jardin des plantes (Ботанічний сад (франц.), де не тільки рослини, а й звірі. А якщо буде холодно, вони зможуть піти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! І раптом мама знайде в якійсь шухлядці чи в гаманці гроші, які не приховані ні за пансіон, ні в крамничку, взагалі ні на які нудні речі, а от просто знайде гроші — і вони зайдуть до кафе, і вона візьме йому чашку шоколаду і його любимі тістечка, але він відмовиться, коли вона й сама не питиме і не з'їсть теж тістечко!
А сьогодні увечері, хай уже так і буде, він трошки змалиться і погуляє з дівчатками.
Мама була дуже рада його оцінкам.
— Ти, мабуть, біг, — сказала вона; пригладжуючи його чубчик, — ач який червоний, а надворі вітер. Я зараз мушу піти в Лувр. Степан Васильович скаржився, що там холодно, а він же там сидить щодня по кілька годин. Я хочу віднести йому теплу сорочку, яку купила.
— Він там і одягне? — зацікавився Богдась.
— А що ж? Вийде в чоловічу кімнату й одягне.
— А ти не підеш дивитися картини? — трохи ревниво спитав Богдась.
— Сьогодні — ні. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти не встигнеш занудьгувати без мене!
— Я гратимусь з дівчатками з третього поверху. І я завжди сумую за тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, — розсудливо мовив Богдась.
Марія потріпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцілувала в кінчик носа й пішла. Вона ж обіцяла Юлі турбуватися про її чоловіка, замріяного savant. Тільки подумати, цими днями він невдало кинув сірник і в нього на вулиці загорілося пальто! Він навіть не помітив цього, тільки за кілька хвилин подумав, чого це на вулиці так чадно? Перехожі перелякано його зупинили, і він тоді почав гасити на собі пальто водою з рівчачка. Хлопчаки, веселі паризькі гамени, з захватом і задоволеними вигуками йому допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...
Коли мама пішла, Богдась постукав у двері на третьому поверсі. Там жила молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в неї була дівчинка, ровесниця Богдася, теж гарненька і теж завжди дуже чепурно вдягнена і схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, і вона сама перша прийшла познайомитися-. Вони бігали вдвох у садок коло дому, і maman дівчинки просила Богдасеву маму відпускати до них Богдася.
Богдась, звичайно, волів би гратися з хлопцями, але що ж, коли в їхньому будинку не було хлопців його віку, або надто малі, або зовсім дорослі, і, правду кажучи, дівчинка також подобалась Богдасеві, дарма що була трошки задавачка. Та Богдасеві пальця в рот не клади, він із неї пиху швидко збивав, особливо розповідями про хлопчачі витівки в пансіоні. До них інколи приєднувалась дівчинка-англійка, з четвертого поверху. Вона була нічого собі дівчинка, не задавачка й миролюбна, але з Лулу-француженкою було веселіше. Лулу любила попустувати, як і Богдась, тільки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за все відповідав Богдась. Але він їй це полицарськи прощав.
Так і мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не підводити інших, і ніколи в житті козаки-запорожці не виказували своїх товаришів. Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцінить його геройську поведінку.
Діти вдвох побігли в садочок, але чомусь незабаром Богдась відчув, що йому не хочеться бігати і в роті гірко, і він якось глухо кашлянув — наче в діжку.
— Ти кашляєш, як пес гавкає, — засміялась Лулу.
Йому раптом здалася ця біганина з м'ячем зовсім нудною.
— Я піду додому. У мене є справи, — сказав він Лулу.
— Ну, от ще, — закопилила губи дівчинка, — ти ж сам покликав мене і ще раніше казав, що в суботу будеш вільний!
— Казав раніше, а тепер обставини змінились, — по-дорослому відповів він і поволі потупав у свою кімнатку.
По дорозі він зустрів сусідок по table d'hote, двох молоденьких панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.
— Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю? (франц.) — спитали вони в один голос з нефранцузьким акцентом.
— Merci bien! (Дуже дякую! (франц.) — відповів чемно Богдась, але навіть не усміхнувся, як завжди. У нього страшенно розболілась голова.
Він сяде, посидить тихенько в кріслі, і поки прийде мама, все минеться.
Йому було дуже важко привітатися з приязною немолодою панночкою з Португалії — пишною, великою, з вусами, як у чоловіка, і з величезними не сережками, а цілими обручками у вухах. На цих обручках навіть замки були, і ці замки цікавили Богдася.
Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора, і з вусами, вона дуже подобалась Богдасеві, бо любила розповідати про свої мандрівки по світах і дуже весело сміялась, і якось, коли, крім них, нікого не було в їдальні, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, і вона навіть дозволила помацати замочки. Він потім так само чемно подякував і навіть шаркнув ніжкою, як робили найбільш виховані зразкові школярі без нагадування старших.
Взагалі в цьому пансіоні, де жила мама, були люди з усього світу, здебільшого приязні і до нього, й до мами, і мама, коли виходила в спільну вітальню, охоче розмовляла з усіма.
Богдасеві спочатку було дивно — з різних країн, а всі немов схожі, і розмови у них про роботу, книги, паризькі театральні новини, як у звичайнісіньких собі людей... от тільки португалка з своїми обручками... Але ж вона подобалась Богдасеві найдужче за всіх.
Взагалі, як придивитися — так усі люди однакові. Може, трошки по-іншому гралися хлопці в Гейдельберзі, і в Лозанні, і тут, у Парижі, але ж майже однакові ігри і в м'яч, і в розбійників. Він швидко знайомився з усіма, аби трошечки розуміти мову, а порозумітися можна! Він майже так само, як і мама, вільно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було байдуже до помилок, а в Гейдельберзі він белькотів по-німецьки.
Але ж так само, як і мама, він найдужче любить рідну, українську. Як це Полінька Тургенева така вже доросла, а зовсім, ну зовсім забула рідну свою російську? Хіба можна забути? Ніколи він у житті не забуде, де б він не їздив! Він раптом уявив, що він уже повернувся «додому», у немирівський будиночок, його стрічає дядько Дорошенко — і не впізнає його! А він, Богдась, розмовляє з ним і по-французьки, і по-німецьки, і по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий приїхав, з яких таких земель? І раптом Богдась починає співати пісню, яку навчив співати любий Дорошенко:
Он, на горі та й женці жнуть...
І тоді дядько Дорошенко пізнає його і кидається обіймати! Ой, як добре!
Богдась справді хотів заспівати тихенько. Він сам собі сидів у кріслі в їхній кімнаті, й чекав маму, і про все це думав, і хотів заспівати, і раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.
— Богдасику, що з тобою?
Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.
— Лягай, швидше лягай, у тебе підвищена температура.
Вона взяла його на руки і віднесла в ліжко. Потім усе туманилося перед очима і в голові. Він тільки весь час бачив перелякані мамині очі, вони здавались йому неймовірно великими, та ще чув незрозуміле слово — «круп».
Він бачив — заходив Олександр Вадимович, «мсьє Пассек», як інколи чемно казав Богдась, і мама його кудись посилала, заходила товста добра португалка, у двері просувалась голова господарки пансіону в білому чепчику з широким рюшем.
Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибігає і зникає, він щось приносить, когось приводить... Так, приводить лікарів, бо ті починають його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили ані сісти, ані рота роззявити, навіть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло обличчя Івана Сергійовича, і Богдасеві захотілося, щоб він знову став «добрим велетнем» і сів коло нього, але мама замахала на Івана Сергійовича руками і чомусь не пустила, кажучи: «У вас Полінька, у вас Полінька!»
Мама весь час сиділа коло нього, і не роздягалась, і не лягала спати, навіть коли ставало зовсім темно і надходила ніч. Певне, була ніч, бо було зовсім тихо, і було б моторошно, якби він не тримав маму за руку. Здається, в кутку на стільці сидів Олександр Вадимович і не хотів іти звідси, хоча мама казала, щоб він ішов. Богдась, навпаки, хотів, щоб він лишався. До нього долітали слова — «круп може задавити», і він боявся, що прийде якийсь «круп» і почне його давити, тому, певне, і мама не відходила, але все ж таки безпечніше, коли і чоловік у хаті. Він хотів сказати про це мамі, та не міг вимовити слівця — тільки сипів.
Він загубив відчуття часу, не помічав, чи день, чи ніч. Він марив, приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан, але ж сам він цього не знав. Лише інколи верзлося щось страшне, марилося і він хотів закричати, та йому тільки здавалось, що він кричить, а насправді він сипів і задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи легше, навіть добре — мама весь час була коло нього і він засинав, тримаючи її за руку.
Особливо важкі були два перші дні, а найстрашніший — третій — криза. Уже не казали «круп», а казали — «криза».
У кімнаті розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Раніше він ніколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому здалося, хтось її скривдив, її треба втішити, і він прошепотів:
— Мамо...
— Богдасику, серце моє, любий мій хлопчику! Він прийшов до тями. Богдасику, скажи, скажи щось! — майже закричала Марія. — Слухайте, він уже пізнав мене!
Богдась хотів засміятися — які дурниці! — він би не впізнав мами! Але він тільки шепотів «мамо», і то йому здавалося, що він сміється; вони обоє плакали...
До них підійшли лікар і Олександр Вадимович, і, здається, португалка була тут, взагалі, здавалося, багато народу. І вже всі всміхалися і давали якісь краплі мамі. Він не спав, не марив і все розумів. Лікар сказав, що він молодець, і сказав, що прийде завтра вранці, а щоб Олександр Вадимович приніс мамі вечерю. І вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотіла:
— Ніколи, ніколи з тобою не розлучимося, мій найдорожчий, мій хлопчику!
Він це знав і так, і поблажливо їй всміхався, — він уже міг всміхнутися, — і гладив її волосся.
Повернуло на одужання. Невдовзі якось з Олександром Вадимовичем прийшов Єшевський.
Він подивився на маму й похитав головою.
— Маріє Олександрівно, отепер ви вже повинні хоч на годинку вийти на повітря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
— Ні, ні, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь!
— Але ж ви самі звалитесь! Вам треба перепочити.
— Маріє Олександрівно, — благально мовив Пассек. — Підіть із Степаном Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.
її нарешті умовили, і вони лишились удвох — Богдась і Олександр Вадимович.
Хоча Богдась майже безпомилково відчував, до кого як ставиться мама, і його ставлення теж залежало від цього, — щодо Олександра Вадимовича він був непевний, тут він не міг збагнути.
То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами — дивно! Мама дуже добра й уважна до всіх... Та на якесь його прохання піти кудись вона раптом відповідає категорично і навіть різко: «Ні».
Богдась знає, тоді вже мама ніколи не поступиться, і Олександр Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалісливо, як дитина. То навпаки, вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась трохи починає ревнувати, як ніколи не ревнує до Єшевського або до Івана Сергійовича. Вони всі були мамині друзі, хоча до кожного вона ставилась по-різному, так як і Богдась, і от тільки зовсім невизначене ставлення у нього було до Олександра Вадимовича. Той ніколи не цікавився його справами, не робив ніяких зауважень і цим, звичайно, не завдавав ніяких прикрощів, бо відомо, до чого усі дорослі люблять втручатися в те, що їх не обходить! Але ж нічого особливо приємного від нього також не було. Потім все ж таки Богдась примітив — мсьє Пассек далеко жвавіше розмовляє з мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче уривається, і взагалі при інших Олександр Вадимович більше мовчить.
Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помітив, що той дивиться на нього з якоюсь цікавістю і... Богдась не міг визначити, а хтось сторонній сказав би — «з ніжністю».
Він підсів до ліжка й несподівано запитав:
— Хочеш, ми пограємо в шашки?
Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь там дитячу розвагу, а шашки, і навіть не спитавши, чи вміє він. Він, звичайно, вмів.
Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радів, коли сам вигравав, і взагалі поводився, як з рівним, а не з малюком. Через кілька партій Богдась одверто признався, що дуже хотів би грати в шахи, так як Олександр Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються різні ходи і коли кажуть «шах» і «мат», але не подобається, що так довго думають над кожним ходом.
— Я тебе навчу, — сказав Пассек, — можливо, ти так довго й не думатимеш.
Ні, виявляється, він досить приємна людина. Мама була явно задоволена, коли застала обох чоловіків за чоловічою грою.
Але чому у мсьє Пассека (так більше подобалось Богдасеві!) одразу змінився вираз очей? Він дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно пошле його в аптеку або за лікарем, і він зірветься і побіжить не заперечуючи.
* * *
Богдасева хвороба зв'язала ще міцніше друзів — Марію Олександрівну, Єшевського і Пассека. А невдовзі сталася ще одна, вже радісна подія: одержали телеграму — Юлія Петрівна благополучно народила сина!
— Мій хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матір'ю, хоч заочно, а запише мене! — раділа Марія. — Просто заздрісне дивитись на вас, Степане Васильовичу, до чого сяєте!
Єшевський справді сидів з сяючим і якимось здивованим виглядом.
— Звичайно, ви — хрещена мати і наша кума! — благодушно ствердив він.
— Я мушу замовити йому черевички! — гарячилася Марія. — Ніде, як у Парижі, не шиють так взуття.
— Воно видно, — іронічно мовив Єшевський, глянувши на її старі, певне, ще петербурзькі черевики.
— Ну, що ви дивитесь! — засміялась Марія. — От надсилаю «Лихого чоловіка», одержу гонорар, одягнуся у Ворта, черевики замовлю у найкращого, найдорожчого шевця...
— І в того ж самого замовите і нашому Петрику? — так вирішили назвати хлопчика. Поки вийде ваша «Основа» і вам надішлють з неї гонорарій, Петрик уже виросте і йому необхідно буде замовляти взуття у найкращого паризького шевця, — добродушно підсміювався Єшевський.
— Бодай вам з такою мовою! «Основа» от-от вийде. Але ж врешті для Петрика я спроможуся й без неї замовити, а крім того, и вже почала в'язати з гарусу!
— І це теж будуть паризькі, бо в Парижі зв'язані, — вставив Саша Пассек.
— Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто руки на всі штуки, — замахав руками Єшевський. — І так хвилини вільної не маєте, силоміць вас від столу відтягаєш.
— Ну, на це знайдеться! Це і спочинок, і робота. В'яжеш і думаєш собі. Тепер я замріюсь і уявляю, який-то мій хрещеник, який у нього характер, що з нього вийде. От вашу дочку старшу, Сашеньку, я уявляю наполегливою дівчинкою, з самостійним характером. Я люблю слухати Юленьку, коли вона про дітей розповідає.
«Коли людям цікаво про малих чужих дітей слухати, то вже дійсно щирі душі й щирі друзі, — подумав Єшевський, — хоч і вигадує вона, як письменниця!» — І він сам починав турбуватися про Марію, як про близьку людину, і писав своїй Юлі:
«Марію Олександрівну я бачу часто. Вона в дуже нехорошому стані і моральному, і фізичному, тому що часто хворіє. Як вистачає у неї сили працювати, я просто не розумію. А вона працює що є сили, бере уроки англійської й італійської мов, силу-силенну читає і пише. Днями закінчила чарівну повість «Лихой человек», яку надіслала в «Русский вестник». На мою думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-українськи написано вже п'ять оповідань і вже надіслані в новий український журнал «Основу». Я дуже непокоюсь, що вона доконає себе, і не раз намагався серйозно і прямо говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по дві години на добу, і обідаєш інколи раз на дватри дні, і до того ж надриваєш себе працею. А втім, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що знайшов тут Тургенева, прекрасного добродія, і котрого я раніше мало знав з цієї людської, а не з літературної сторони. У нього обідаю я раз на тиждень, звичайно, разом з Марією Олександрівною, і в цей день засиджуємося годин до дванадцяти. Якби не було тут цих двох людей, я загинув би від нудьги в Парижі».
Що ж, savant як savant. Сорбонна. Лувр. Версаль. Двоє-троє близьких знайомих. Блиск, гомін, вир життя Парижа його не обходили. Тому було сумно, коли наблизився на чужині Новий рік. Але несподівано люб'язне запрошення піднесло настрій.
«Як-то ви зустрінете Новий рік? — питав він у листі дружину. — Я йду стрічати його (наш, а не закордонний) до Тургенева разом з Марією Олександрівною, Бородіним, Пассеком і тільки. Напрошувалися, було, й інші, і це трохи не розстроїлось, але Тургенев надумав сказати, що він може бути вдома лише об одинадцятій вечора, і таким чином справа уладналась...»
Як птахам на чужині, хотілося збитись докупи. Кожен згадував різдво, Новий рік удома, і було трохи сумно і тому особливо приємно, що стрінуть Новий рік «по-сімейному», в тісному колі.
Але до Нового року ще було різдво!
Наприкінці листопада Марія одержала маленьку записочку від Герцена:
«Надсилаю вам — Ви гадаєте «Колокол»? От і ні. Одне слово не приказка — надсилаю Вам Ольгу з візитом і з цим листом. Що Ви робите, Маріє Олександрівно? Яке уперте мовчання. Я серйозно рекомендую Вам — m-lle Meysenbug і, користуючись цією вірною нагодою, тисну Вам руку. Огарьов кланяється. Будьте здорові».
Олександр Іванович написав і Тургеневу про приїзд дочки Ольги.
«...За Ольгу — дякую. Вона їде з Meysenbug, яку я серйозно рекомендую Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однієї знайомої, а потім шукатимуть квартиру, — я їм даю твою адресу, — а ти попроси твою дочку її прийняти і приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навіщо ж це Богдан був у крупі? Ну, минуло, так і говорити нема чого».
Герцену було важко відпускати Ольгу, молодшу дочку, але... але вдома Наталя Олексіївна створювала неможливу атмосферу для його дітей, не злюбила норовливої, дуже гарненької, жвавої Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки, обожнювала, як власну дочку, і цим також немало шкодила її вихованню.
Олександр Іванович усе бачив, розумів і нічого не міг поробити з не менш норовливими і упертими «виховательками».
Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Він відпустив Ольгу з Мейзенбуг у Париж. Мейзенбуг і Оля були щасливі —любов була взаємна! А у нього на серці щеміло. Ольга виростала поза російським впливом. І хоч писав він наче жартома, він насправді жадав і сподівався, що добрі душі, рідні, руські, приголублять його дочку.
Як він хотів виростити, виховати своїх дітей люблячими свою батьківщину, рідну мову, рідний народ, спадкоємцями його багатства — роботи! Не виходило це аж ніяк!
Ще писав Герцен, що до Парижа їде його знайома російська пара — Агренєви. Він — тенор, вступає до паризької італійської опери — добре було б його звести з madame Viardot, а вона — дуже гарна жінка, пише англійські вірші, які, правда, Герцену не подобаються, але ще перекладає англійською мовою Марка Вовчка — це вже добре!
«Зведіть їх, це буде корисно для пропаганди російської літератури і для розвитку художницького такту в Агренєвої...»
«Хай там що завгодно плещуть про Марка Вовчка, — подумав він, — а письменниця вона — дай боже!»
2
«Які ж бо вони славні створіннячка, усі ці дітки», — подумала Марія, обводячи поглядом усіх за столом.
Діти були різного віку — від чотирьох до сімнадцяти.
Сімнадцятирічна Полінетт — дочка Тургенева — сидить на хазяйському місці й порядкує, їй непомітно допомагають батько й гувернантка miss Innis. Особливо батько — він підказує стиха, що кому запропонувати, і сам, помітивши, що кому подобається, з задоволенням підкладає ще й ще.
Навпроти них сидять маленький чотирирічний Поль Віардо і такий же дорослий П'єр Тургенев — молодший син славетного вигнанця Миколи Тургенева, а обабіч — десятирічна Опенька Герцен і шестирічна Маріанна Віардо, а на другій стороні — ровесники: Клоді Віардо і Богдась Маркович.
Ще за столом Марія Олександрівна, m-lle Мейзенбуг, і коло Поля — гувернантка дітей Віардо. Але, не змовляючись, дорослі намагаються аж ніяк не заважати дітям, не роблять їм зауважень і застережень ані вголос, ані пошепки, не заводять своїх дорослих розмов, а Іван Сергійович розповідає цілком серйозно різні смішні історії. «Дорослі» усі свої. Господиня столу, хоча вже не дитина, але ж майже дівчинка, і всі діти почувають себе легко й вільно, особливо стає весело, коли після закуски їм наливають по чарочці легкого винця. Тільки в чарочку Поля — шипучої водички.
Усі дуже нарядні. Богдасеві так личить його вишита українська сорочка, з якої він, правда, трохи виріс.
«Треба буде вишити нову, — занотовує собі в думках Марія, — я ж цю ще в Немирові на виріст вишивала й шила».
І вона, і хлопчик люблять цю сорочечку, і він її одягає лише у визначні дні.
Діти з насолодою уминають смачні пиріжки, а коли вже подають десерт — торт і фрукти, — можна подумати, що вони ніколи такого не їли, навіть дівчатка Віардо, — такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж таки хотіла спинити Клоді, але Іван Сергійович очима її зупинив. Йому так приємно, що діти тримаються невимушене, за столом царює щебетання і сміх, і найдужче цьому сприяє Богдась! А від нього не відстає улюблениця Івана Сергійовича — Клоді.
Інколи Марія ловить швидкий ревнивий погляд Поліночки. Взагалі дівчина в якомусь нерівному настрої. То вона від усього серця привітно пригощає малечу, особливо Оленьку Герцен і Богдася, розпитує Оленьку про Лондон, і Іван Сергійович радіє, що його дочка така гостинна, мила. То раптом немов якась хмарка набігає на її темні, майже чорні очі, — певне, материнські, обличчям вона схожа на батька, — і вона немов не знає, що їй робити далі. Це тоді, коли Клоді і Маріанна поводяться запанібрата з її батьком, і він так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемагає себе й знову жартує з малечею.
Ні, ні, «дитячий обід», різдвяний обід, дуже вдався! А по обіді — концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гості не соромилися виступати, а потім були вже виступи всіх гостей. Клоді і Маріанна одягли в кімнаті Полінетт іспанські хустки і вистрибнули, клацаючи кастаньєтами, — ефект був надзвичайний! Ольга не готувалась до виступів, але пошепотілась із Мальвідою Мейзенбуг і продекламувала якийсь англійський вірш. Треба було й Богдасеві виступити. Він міг що завгодно — і протанцювати, і вірш сказати, і проспівати. Він трохи поміркував і сказав статечно:
— Я краще заспіваю! Мамо, ти мені заграєш!
І хоч ніхто з дітей не зрозумів слів, усім подобалось, як він проспівав, притоптуючи каблучками:
І шумить, і гуде,
Дрібен дощик іде!
Марії було приємно від того, як він виступив і як вільно з усіма белькоче по-французьки.
А потім танцювали всі разом, усі дуже розвеселилися, і коли грали в фанти, Івану Сергійовичу випало бути ведмедем. І він справді поліз накарачках і рикав по-ведмежому! А Клоді закричала, що вона хоче поїздити верхи на ведмеді, як у цирку, і Іван Сергійович посадив її на спину, але тоді закричала й Маріанна. Іван Сергійович сказав, що він усіх-усіх дітей по черзі покатає на своїй спині. І справді, катав і Клоді, і Маріанну, і Ольгу, й Богдася. Богдась так здорово вигукував при цьому, що Поль злякався і не хотів сідати.
Поліна бігала й сміялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька, але вона удавала дресирувальника.
І тут у розпалі веселощів розкрилися двері і в них з'явилась madame Віардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, діти верещать, трохи не перекидаються, а «виховательки» спокійнісінько сидять собі на канапі і розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев, захекавшись, підводиться з підлоги, у нього майже щасливе лице, він цілує у madame Viardot обидві руки і дивиться так, немов запрошує взяти участь у цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сідає осторонь у крісло, привітавшись з усіма легким поклоном. Дівчатка на неї не звертають уваги, Полінетт спалахує і робить чемний реверанс.
Вона вже давно не любить її, цю мадам Віардо, яка, на її думку, робить усе, щоб віддалити батька від неї...
Ця Віардо зауважувала кожну дрібницю, відзначала кожен її невдалий крок, необміркований вчинок, навіть найменшу помилку в мові, в нерідній їй мові, задля якої вона зовсім начисто забула рідну, — так хотів батько, великий російський письменник, але ж бажання батька було для неї законом! Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний зошит і потім усе, все, кожну дрібницю злорадно доводила до відома батька, — і батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався і почував себе винним. Через це Поліночка ніколи не почувала себе добре в маєтку Віардо — в Куртавнелі — і не тримала себе вільно навіть з дівчатками, які наче мали більше прав на її, її батька!
А їй хотілося одного в житті, до болю, до розпачу, щоб її любив батько, який стільки зробив і робив для неї, але їй хочеться, щоб він любив її хоч трохи більше, ніж Клоді й Маріанну, ніж саму мадам Віардо... Вона давно знає, що це неможливо...
Але зараз, коли мадам так скептично, відчужено з'явилась на їхній затишній простій вечірці, їй, Поліні, хочеться довести всім присутнім (вона знає: всім не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його дочка, для неї це свято, це російське різдво, святковий обід, гості, розваги, вона примушує себе знову засміятися, поглядом просить miss Інніс сісти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася і починає з ним кумедно танцювати. От кому справді весело, от хто радіє від щирого серця і подарункам, і всьому святковому гомону, і нічого не приховує, і нічого не удає. І йому цілком байдужісінько, якби він навіть знав, що ця дама з тонкими губами і наче виряченими сердитими очима — мати двох славних дівчаток Клоді й Маріанни, — потім казатиме про нього і своєму чоловікові, й доброму Івану Сергійовичу:
— Яка невихована дитина!
А Іван Сергійович, цілуючи її тонкі, сухі пальці, добродушно мовитиме:
— Що ви! Тепер, коли він вчиться у пансіоні, він просто зразковий, порівнюючи з тим, яким був.
Марія, побачивши, що Богдась танцює з Поліною, привітно кивнула дівчинці, і Поліні стало легше на серці. Поліна від природи соромлива і позбавлена будь-якої екстравагантності, аж ніяк не може поводити себе так, як пещені й любимі всіма Клоді та Маріанна. їй захотілося, — але ж хіба вона насмілилась би! — кинутись на шию Марії Олександрівні або навіть просто пригорнутися зараз до неї.
Розчервонілі й захекані, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, і Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмішкою обіймає їх обох, потім пригладжує русяве густе волосся Поліни, і дівчинка боїться, що вона зараз заплаче. Непомітно для інших і дивлячись не на Поліну, а на свого Богдася, Марія пригортає її до себе, а сама питає сина:
— Весело, Богдасику? А може, додому вже час?
— Ні, ні, що ти, мамо! — бурно протестує Богдась. — Ми ще будемо танцювати. Правда, Полінетт? — звертається він до дівчинки по-французьки.
— Звичайно, ще рано, — просто лякається дівчинка, стискає руку Марії Олександрівни і тихо додає: — Мадам Віардо, коли хоче, хай їде, а ви лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всі-всі танцюватимемо разом: і тато, і ви, і всі-всі. Адже у нас весело, правда? — І на хвилинку вона вірить, що справді всім весело на її святі. — Я дуже хочу, щоб ви були найдовше від усіх!
— Ні, ні, я не піду, коли ти не хочеш. А зараз біжи з Богдасиком — і беріть Оленьку, її тато хотів, щоб їй було добре у вас.
— О, звичайно! — радісно вигукує Поліна і, схопивши за руку Богдасика, біжить до Оленьки Герцен.
Марія стрічається поглядом з Іваном Сергійовичем. У його очах мелькає смуток. Але тільки якусь мить. Miss Innis грає бравурний ланнерівський вальс.
— Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсьє, велике коло! (франц.) — кричить Іван Сергійович. — Всі за руки!
Він хапає однією рукою мадам Віардо, другою Клоді — вони найближче до нього. Марія Олександрівна підхоплює Оленьку і Поліну, Поліна — Богдася, той — Маріанну, маленького П'єра Тургенева — далі побігли гувернантка з Полем і навіть серйозна, солідна, але сентиментальна і добра.Мальвіда Мейзенбуг, і всі закрутились в танку!
Здавалося, всім дуже, дуже весело!
Може, на хвилину й Іван Сергійович уявив, що це велика його родина, що це з'їхалась рідня на різдво в його рідне власне гніздо.
Але він тримав за руку не рідну дружину. Ця жінка, яка була для нього дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона приїхала за своїми дочками, вона поїде додому, до свого чоловіка, куди милостиво пускають і його. Він знову глянув на Марусю, він був їй вдячний сьогодні за «маленьку» Поліну, адже він усе бачить і помічає.
Коли всі розходяться, він тисне Марії руку й нагадує:
— Наш Новий рік ми стрічаємо разом, так?
— Звичайно, Іване Сергійовичу, дорогий! — Марія з ніжністю і відданістю дивиться йому в очі.
* * *
Невже знову рік минув?
Ще рік на чужині. Тільки сказати — рік. Од льоду до льоду... А в році дванадцять місяців, а в місяці, в кожному місяці скільки днів! І кожного ранку сподіваєшся на щасливий день. Хіба щоранку не гадаєш, що зробиш, кого побачиш, кого зустрінеш, їй здавалось — вона оглядає цей рік, усі місяці, усі дні — невже те все пережите умістилося в один рік? Знову відчуття було в неї: далеко більше прожито за цей час, бо мерехтіли в очах різні міста, різні люди; завжди поспішала , писала, і все здавалося — у дорозі. От закінчу цей твір — тоді зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю, вирішу. Писала Опанасові дружні хороші листи — про Богдасика, про роботу. У кожнім листі про гроші.
Закінчувала один твір, а інколи ще й не закінчивши, починала другий, поспішала, і ніколи було зупинитись, щоб отямитись, вирішити, як же їй, власне, жити далі?
І день збігав по дню, і паризька метушня така була відповідна і настрою, і роботі. Вона втягалася у цей темп, їй подобалось, що тут можеш жити й іншим, крім найближчих, до тебе діла нема. її не пригнічували ця метушня, рух, гомін, багатолюдність на вулицях. А от Єшевського це пригнічувало. Професор лише радів з одного, що в усій цій багатолюдності він, власне, сам на сам з своєю роботою, а стрічається з такими приємними й милими людьми, як Марія Олександрівна, Іван Сергійович, Олександр Порфирович Бородін та Олександр Вадимович Пассек.
Вони разом збирались стріти «наш» Новий рік у Івана Сергійовича, раділи цьому. І господар радів.
Нелегкий у Івана Сергійовича був цей рік — ані в роботі, ані в Куртавнелі.
Робота над новою повістю спочатку посувалась мляво. Він чекав, що от-от спалахне та іскра, від якої все, що вже зародилося і наче готове в голові, повинно загорітися.
Він інколи навіть думав, що надто трудне завдання він собі дав, певне, йому відпущено сили не на такі значні справи. Він міг так щиро думати!
Але — він сам ще того не усвідомлював — іскра вже спалахнула, він не міг уже відійти від того життя, що виливалось на папері, від тих людей, на яких давно завів «формуляри», а особливо від того нового, незвичайного, ще незрозумілого й навіть чужого йому по духу, — настановами, поведінкою, думками, — молодого чоловіка, від імені якого він навіть вів щоденник! Так прагнув жити його життям!
Попри все він знав: він мусить, повинен написати цей роман, вкласти в нього всі свої думки, сумніви, віру й турботи, а тоді, здавалося, уже кінець, тоді він уже відійде від літератури.
Скільки разів він уже так думав! На щастя, цього не траплялось.
Іван Сергійович жадав розібратися в новому молодому поколінні, і, певне, ні в якому його творі художня правда не перемагала так власні настанови і переконання, бо інакше як міг з'явитися Базаров?
Письменнику заважала думка, що він у Парижі, ця столиця світу, як не дивно, була йому огидна. Івану Сергійовичу здавалось, що саме паризьке повітря, «гнусне», як він казав, діє жахливо на його уяву. Він ще не був тоді близьким з тими французькими письменниками, з якими так зійшовся пізніше.
Тургенев одержував листи від друзів — російських письменників, літераторів Полонського, Фета, Анненкова, на нього віяло російською здоровою осінню, полюванням — що за нікчемне полювання у Франції! Він наче чув човгання чобіт старости з Спаського, і навіть запах його сіряка здавався йому також здоровим, чесним... Але він не міг зараз поїхати з Парижа.
Він переконував себе й приятелів, що Полінька не повинна повертатися до Росії. Ніколи. Вона виросла француженкою, вона вийде заміж за француза і лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не «незаконнонародженою».
«Що на неї чекає там? Фальшиве становище в суспільстві, фальшиве становище з матір'ю», — так доводив він усім. Він дав їй освіту, забезпечив майбутнє. Тепер влаштував подібність родини — жив «своїм домком»: він, дочка, розумна, освічена і, головне, тактовна старенька miss Інніс, яка полюбила Полінетт і дуже поважає його.
Але спільного у нього з самою Полінькою дуже мало. Може, він сам винний, що вона не любить ані поезії, ані природи, ані полювання... Вона пишається ним, та які далекі їй його твори, всі ті проблеми, що постають на їхніх сторінках перед російською молоддю!
...У неї таке хороше, одверте обличчя, такі щирі очі... Зовні вона далеко більше російська мила дівчина, ніж француженка. Але внутрішньо — аж ніяк не схожа на улюблених героїнь його романів. У ній нема польоту, пориву, шукання істини, жадання діяльності. Він винний у цьому?
Він певний — Полінька буде хорошою дружиною, зразковою матір'ю, практично розумною взагалі.
Але що поробиш — Клоді він любить більше! Просто любить!
Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, взаємини рівніші, спокійніші... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло? Тепер йому здавалось, що минуле відійшло від нього. Минуле — це Куртавнель. Але він відчував себе так, немов у нього вже нічого не лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. І десь у глибині думка: «А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелі, і знову тимчасово?» Це було б надто важко!
На щастя, зараз, на кінець грудня, він відчув уже захват, ту гарячку в роботі, яка перемагала все, все! Йому хотілося швидше закінчити, швидше поїхати до Росії, повезти новий твір!
Хазяйським пильним оком Іван Сергійович оглянув стіл у невеличкій їдальні і тут почув дзвоник і голоси, метушню в передпокої. Він радісно побіг зустрічати, добре, що він усім іншим знайомим відмовив, майже втік від усіх. Так і є. Марія Олександрівна з своїми вірними лицарями — професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела і збуджена, вона низько, поселянськи вклонилась і заспівала:
Щедрик, ведрик!
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски!
І раптом, вийнявши з сумочки жменю дрібних цукерок, сипнула ними в Івана Сергійовича:
— На щастя, на здоров'я, на той Новий рік, щоб було ліпше як торік! Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, і не цукерками посипають, але ж ми й не дома, а в Парижі.
— Хай сьогодні ми будемо всі як дома, — розвівши обидві руки, мовив Іван Сергійович. — Прошу до столу, дорогі друзі.
Тост Єшевського за новорічним столом: «За нову повість нашого великого майстра!» — Іван Сергійович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням — Саша Пассек. Шкода, що не прийшов приємний Бородін.
— Будемо сподіватися, що доля цього твору буде ліпшою, ніж «Накануне». А втім, як казав один мій товариш по університету, це все в руках «урны судьбы», — мовив з усмішкою Іван Сергійович.
— Як? Як? «Урны судьбы»? Чудесно! — засміялась Марія. — Ви вже закінчили писати? Я чекаю нетерпляче.
— Хотів би закінчити до березня. Повезу в «Русский вестник», і коли, бог дасть, мої сімейні справи налагодяться, з дочкою...
При цих словах Марія трохи насупила брови. Іван Сергійович бажав швидше видати Поліньку заміж. Але ж вона ще нікого не любила! І взагалі це було не до серця Марії...
— Так от, коли все буде гаразд, — вів далі Іван Сергійович, — я лишуся вже зовсім у Росії, я ніколи не повернуся сюди жити.
Він справді думав про це, і хотів цього, і хотілося вірити, що це можливо.
— Герцен б'є по живому, коли картає, дорікає, що я не повертаюсь саме тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди ніде діти. хіба не там треба бути зараз письменникам, дома, де відбуваються такі докорінні зміни. Нам треба це бачити на власні очі.
Марія почервоніла, і в неї защеміло серце. А вона, вона, звичайно, мусить бути «вдома», не тільки бачити! Тепер, коли вона побувала в Лондоні, коли такі міцні зв'язки з Герценом, коли дізналась, що робилося і робиться в Харкові, в Києві, — треба бути ближче з тими людьми, з тією молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статті Добролюбова: «Марко Вовчок є одним з перших борців у літературі проти кріпосництва». Але ж...
— А я так хочу зараз поїхати до Італії, — мовила вона наперекір своїм думкам. Що ж, в Італію їй легше було поїхати! — От Степан Васильович збирається до Італії, і я дуже бажаю.
— Просто до Гарібальді? — спитав Іван Сергійович, а про себе подумав осуджуючи: «Ну, чого її понесе до Італії, тільки ж нібито влаштувалась і трохи уговталась». — Гарібальді зробив чудеса з своєю «тисяччю» в Сіцілії. Уявляю, що зараз в Неаполі. Ні, навіть уявити неможливо. Адже я бачив Неаполь зовсім за інших обставин. Ви зараз в Італії у самий вир потрапите: там по всіх усюдах спалахне війна.
— От тому й треба швидше поїхати, — уперто мовила Марія, — а то зовсім не можна буде. А коли повернусь додому, тоді вже напевно не побуваю в Італії, не побачу Рима, Венеції, Неаполя.
— Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь і потім умерти (італ.), — нагадав Єшевський.
— Тоді тільки й жити. Ніде мені не працювалось так добре, як у Римі, — сказав Іван Сергійович. — Рим — дивовижне місто! — замислено додав він. — Мені здавалось, до деякої міри воно може замінити все — товариство, щастя, навіть любов.
— Так обов'язково треба поїхати! — вигукнула Марія.
— А хіба це так потрібно заміняти? Навіщо? — спитав Пассек, усміхнувшись.
Тургенев, також усміхнувшись, глянув на нього. Він був милий і приємний молодий чоловік; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в ньому Марія? Все-таки не слід їй іти по цій доріжці.
— Панове, дванадцята година! Хай здійсняться наші бажання! І перший мій-тост: хай почуємо ми святу вість — що нарешті указ підписано і реформа здійснена! Я благав Анненкова сповістити мене негайно телеграмою.
Все особисте відходило на задній план. Перший тост повинен був бути тільки за це, чого так нетерпляче чекали мільйони людей, — знищення кріпацтва.
По-різному чекали. По-різному уявляли майбутнє, а уявити було дуже важко, особливо тут, у Парижі, що робиться там, на безмежних просторах Російської імперії.
3
Опанаса Васильовича зустріли в Петербурзі спочатку здивовано, потім жінки дивилися зі співчуттям, жалісливо. Куліш, примруживши свої гарні з поволокою очі, усміхнувся. Кулішиха — Ганна Барвінок — глибоко зітхнула, похитала головою.
— Отакого чоловіка, нашу квітку... — не доказала... Опанас глянув на неї аж люто.
— Що ви говорите? Я ж її справи приїхав поладнати. Бо ви всі: Марко Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей — то хай та нехай, якось викрутиться, а вона ж на чужині! Нам виїхати не було за що, ледве для мене нашкрябали. Я привіз нові твори: і повість, і оповідання. Марко Вовчок працює аж шкварчить, тільки друкуйте!
«Основа» мала нарешті от-от вийти. По понеділках були «журфікси» — збирались, як у клубі, всі співробітники і знайомі. Коли вперше пішов туди з Чубинським і знайомим композитором Сєровим, знову почув шепотіння: «Це чоловік Марка Вовчка!» Професор Костомаров зрадів, питав, чи видужала, що пише, що привіз нового. Як завжди, діяльний, не розбереш, чи добродушно, чи сердито сперечається з Кулішем, обидва підколюють шпилечками один одного. Багато незнайомої молоді, студентів — той з Києва, той з Харкова, якийсь добродій привіз статті з Полтави.
Молодь шанобливо питає, цікавиться, яка ж вона — Марко Вовчок? Як би хотілось її побачити! О Марусенько, ти й не уявляєш і віддаля не припускаєш, що ти важиш для всіх!
...Та він і сам не осягав усього, не усвідомлював.
Опанас Васильович побував у редакціях журналів, куди наказала зайги Маруся, де вона друкувалася, переказував від неї привітання, і коли одержував листи з-за кордону — усі друзі знали.
Може, розуміла Маруся, яке його становище, і писала досить часто, підписувалася: «Обнімаємо тебе, наш друже, твої М. та Б. Маркович!».
Ближчі друзі це бачили... І Тарасові Григоровичу листи й поклони переказував.
Але Тарас Григорович дивився підозріло і відчужено, немов догадувався, що не все гаразд у його «доні», і, нічого не знаючи напевне, звинувачував у душі Опанаса.
Ніхто, мабуть, до кінця не розумів, як йому, Шевченкові, важко, як нестерпно гірко було тієї зими... Безглузде сватання, брутальний розрив з Ликерою... Усі ж застерігали, а він не вірив. Не розуміли його — хотілося тепла, сім'ї, своєї, найріднішої, діток. Хіба ж він старий був? Сорок сім років... Хіба він старий роками? То він зістарівся бідами...
Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в їхній родині, значить, не зумів Опанас дати Марусі щастя. А може, від заздрості плещуть люди на його «доню», повторюють єхидні кулішівські вигадки? Чия б корова мичала, а чия б і мовчала! Сам бігав, як навіжений, за нею, спокою не давав, лютився, коли бачив її з ним, з Тарасом...
І Тарас Григорович згадував її голос, як вона тут у його майстерні співала рідні його пісні, її очі — щирі, ласкаві, ніжні до нього... її малого Богдасика... Перечитував її «Інститутку», йому, «батькові», присвячену. Він пишався нею. При ньому й словом недобрим тепер ніхто не прохоплювався про Марусю Марковичку.
— Хворіє мій Вовчок! — сказав йому сумно Опанас.
— А чого ж ти не бережеш її? — буркнув Тарас.
На новому «Кобзарі», що вийшов у 1861 році накладом Симеренка, Шевченко поставив присяту: «Марку Вовчку». Наче справу життя свого в її руки, як спадщину, передав. Вона йому була ближча за всіх, хто був тут, поряд.
...З нею він міг би й про Ликеру говорити. А коли б і не говорив, то вона своїм чулим серцем усе б зрозуміла. І не глузувала б із «старечої» недоречної любові, як дехто поза очима глузував.
Ще важче, ще болячіше було йому від спогадів про подорож на Україну, про сестер, братів, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру Ярину, з викупом яких на волю справа ніяк не посувалась. Літературний фонд узявся за це, особливо Іван Сергійович Тургенев, коли був тут. Разом з Кавеліним і Ковалевським писали листи і панові, — наймоднішій бестії цього часу, — хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той заєць, і лише забивав памороки бідолашним, затурканим братам і сестрі.
А воля, реформа... відтягалася, відтягалася... І Тарас Григорович дивував усіх похмурим своїм виглядом. До того ж дуже хворів.
Не міг із ним говорити, радитись Опанас Васильович про своє особисте життя. Та й про що він міг говорити? Скаржитись? На що? Маруся працює, привіз її твори, дала багато всіляких доручень. На просьбу Тургенева, Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у Петербурзі, на якусь підходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист.
Побачився з її родичами. Насамперед з Варварою Дмитрівною Писарєвою — матір'ю троюрідного брата Миті. Маруся цю тітку звала, як усі, — «maman», вона її любила більше, ніж інших родичів. Маруся Митею дуже непокоїлась. Справді, від перевантаження той нервово захворів, навіть був у психіатричній лікарні.
— О, ви не уявляєте, Опанасе Васильовичу, що довелось пережити! — стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрівна. — Ви не уявляєте, який це був жах! І раптом я дізнаюсь, що він утік із лікарні! Так, так, він утік! Я поїхала на короткий час із Петербурга додому, а він утік до дяді свого товариша, і той не віддав його лікарям, коли за ним приїхали. Знаєте, він добре зробив, цей старий дивак, інакше Митенька загинув би в .тій лікарні. А старий сказав лікарям: «Якщо ви його не вберегли, то нема чого й забирати. Я не віддам. Добре, що саме до мене прийшов». І дійсно, Митенька відпочив у нього, потім дома, на селі у нас, і зараз уже закінчує свою дисертацію. Скільки книжок перечитав за цей час — страшно сказати!
— Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, — вставив Опанас Васильович, — щоб знову погано не стало?
— Він і слухати про це не хоче, каже, і так через хворобу час загубив, усе хочу надолужити. І уявіть: встигає ще й статті писати. Його дуже цінують в «Русском слове», багато замовляють, і він дуже радіє своїй журнальній роботі. Я, звичайно, воліла б, щоб він ішов своєю науковою стежкою, я певна, що його дисертація про Аполлонія Тіанського матиме високу оцінку, але я не можу протидіяти його захопленню літературною працею, він там доконче потрібний, прямо-таки головний у редакції.
Вона і переживала, згадуючи страшний час Митиної хвороби, і пишалась, як кожна мати, його успіхами, і навіть цікавилась зовсім не цікавим для неї Аполлонієм Тіанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. І, звичайно, на його щастя, більше розповідала про свого Митеньку, аніж розпитувала. В її очах усе було нормально. Опанас Васильович приїхав влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном і невдовзі теж повернеться.
Опанас Васильович у думках мимоволі порівняв Варвару Дмитрівну з іншою матір'ю — Тетяною Петрівною Пассек. Та теж жила своїми синами, але перевагу він віддав Варварі Дмитрівні. Та й сини вдачею були зовсім різні — Митя Писарєв і Саша Пассек.
Там — сини були при матері. Тут — мати стала при синові, нестримному, неврівноваженому, але самостійному, палкому. Такий молодий, а скільки власних думок і уподобань навіть у кожній рецензії, та хіба в нього рецензії? Запальні статті, які всі з цікавістю чекають і перечитують, хай хоч і не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсім своєрідну, написав про Марусю! За це вже Опанас з симпатією о співчуттям слухав про нього.
Далеко неприємнішим було коротке побачення з старшим Марусиним братом — Валеріаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинстві у різних родичів, ніколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати, молодшого — Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла заміж, і він був як син і для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на піклуванні вірного Дорошенка. Валерко — як його звала Маруся — і зараз з якоюсь єхидною усмішечкою розпитував про сестру, немовби він знав про неї далеко більше, ніж сам Опанас. Як це завжди дратує! А як письменницею він ніколи нею не цікавився, хіба що тільки тим, скільки їй платять.
«Заздрить! — подумав Опанас. — Та він зовсім чужа людина».
Опанас вважав, що всі родичі мусять пишатися нею.
Він любив показувати її листи, в яких вона писала: «Була на лекції Лабуле», «Слухала обідню Керубіні», «Відвідала музичну вечірку у Трубецьких», «Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що написав «Детство», «Юность», «Семейное счастье».
Бачиться з Желіговським-Совою, а найчастіше стрічається з професором Єшевським та Іваном Сергійовичем Тургенєвим, які завжди передають йому дружні вітання. Про того, Пассека, ані слівця... Хоч би вона швидше приїхала!..
Щемить серце за нею і за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли читає йому Марійчині листи, Опанас завжди пропускає рядки, де йдеться про гроші.
В останніх листах все настійніше звучить просьба.
«...Я вже кілька разів тобі писала, що хотілося б уже мені поїхати в Італію, що їде Єшевський туди, і коли б гроші, я б з ним побралась. Та ще грошей нема, отже, й «Основи» нема. Зараз одібрала твій лист, то думаєш продати Тіблену «Оповідання». Коли се лучче, ти думаєш, то прошу тебе дуже — хутче гроші. Мені так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз, зараз-таки і присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь і для нього щось постараюсь зробити, коли він просити буде».
Поет Яків Полонський працює в редакції «Русского слова», він добрий знайомий — треба йому переказати.
«Тепер я хочу перевести «Три долі» і перевод продати».
Ой, бідна Марієчка, їй таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а писала. Але чого це їй так до Італії закортіло?
«В Італію дуже б хотілося мені тепер з Єшевським, а то й не можна буде, кажуть, буде більша війна».
Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росії, про італійські події, Гарібальді, Кавура. Про Гарібальді навіть серед простих людей неймовірні балачки. Оце на «журфіксі» в «Основі» розповідали: якийсь одчайдушний хлоп'яга коло застави зібрав юрбу й трохи не вголос доводив: «Поки Гарібалка за наших панів не візьметься — нічого не буде!»
Опанас Васильович розуміє, що це значить взагалі побувати в Італії, а все ж таки думає тими ж словами, що й Тургенев подумав: «І куди її понесе?»
Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:
«Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь і ті 300 карбованців мені хутче висилай. Не можна вибирати, що краще і вигідніше, коли мені тут конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай гроші. Зараз напиши мені одвіт. Подумай, що як мені тут треба. Прошу, прошу тебе. Зроби усе те хутко, як тільки твоя сила. Мені, знов говорю тобі, мені гроші треба конче».
Лишенько ж ти моє, ще так наполегливо ніколи не писала. Пробіг очима кілька рядків. От рядочок, немов вона сама, усміхнувшись йому, сказала: «Сьогодні знов як весна, тепло, славно, ясно...» А воно ж лютий, і тут зимно, вітри, огидно, як і на душі... І знову! «Прошу ж тебе, гроші присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю. Єшевський дуже кланяється. Ми здорові обоє. Я роботаю багато, та думаю, коли б мені хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!».
Він уже знає. Нічого не вдієш. Чи будуть, чи не будуть гроші — вона поїде до Італії. Краще, звичайно, роздобути ці осоружні гроші, які він не вміє ані заробляти, ані своєчасно діставати нею ж зароблені. «Коли б чотири руки»! І однією стільки написала!
Зараз в Італії Добролюбов, головна тепер постать в «Современнике». Певне, побачаться, познайомляться, домовиться і про «Современник», її твори саме для них.
...А йому так хочеться на Україну, «додому»...
4
Що там казати, авжеж Єшевському було б приємно, коли б до Італії разом з ним поїхали Марія Олександрівна, Бородін, Пассек, і в той же час бентежило: по-перше, як це Марія Олександрівна говорить про подорож, не маючи абсолютно на неї коштів? По-друге, навіть не бажаючи встрявати в чужі справи, все ж таки замислювався над її взаєминами з Олександром Вадимовичем Пассеком і ніяк не міг зрозуміти їх. А втім, розробляли маршрут: Ліон, Марсель, морем до Чівіта-Веккія, потім залізницею до Рима.
Тургенев зовсім несхвальне ставився до того, що Марія Олександрівна збирається їхати. Але вона переконливо доводила, що їй треба неодмінно побувати в Італії, і, головне, з професорам Єшевським. який стільки покаже, пояснить.
План несподівано зірвався, і, ніде правди діти, Єшевський зітхнув з полегшенням і вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що її непристосований до життя професор мандрує сам-один, але що поробиш — йому відкладати подорожі не можна було. З Марселя він писав дружині:
«Марія Олександрівна лишилась. Не знаю, чи поїде вона до Італії, чи лишиться в Парижі, чи поїде кудись-інде, її жахливо шкода. Пассек попрощався з своїми, щоб їхати до Італії...»
(Юленька знала, що основним супутником чоловіка мав бути цей милий послужливий Пассек).
«...та лишився в Парижі на кілька днів, щоб почекати її від'їзду, і раптом захворів так, що мусив чотири дні лежати в ліжку і тільки напередодні мого від'їзду (2/14 лютого) міг встати і пересісти в крісло. Вийти з кімнати неможливо раніше, як за два тижні... До того ж М. О. майже без грошей і чекає надаремно присилки через Станкевича грошей з «Русского вестника» за повість, яку вона послала наприкінці лютого і за яку мусили вислати гроші наперед».
І жадана подорож до Італії, і ця хвороба Саші були причиною такого нестерпного чекання грошей.
Ох, часто якесь нещастя, як, приміром, хвороба, буває причиною і несподіваних поворотів у житті й рішень, які кардинально відмінні від попередніх, начебто обгрунтованих і остаточних. Людина вдається до зовсім неймовірних для себе вчинків, які стають єдино можливими, необхідними, неминучими.
Важка хвороба. Уява кінця. Безповоротного, невблаганного кінця. Яке значення мають умовності, осуд, усі ці нікчемні земні перешкоди, коли йдеться про життя і смерть?
Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилі руки на ковдрі...
Він, який кохав її як ніхто, який так віддано допомагав, коли захворів Богдасик, і наче байдуже зносив усі докори матері, яку гаряче любив і поважав. Ні, не байдуже, а терпляче, він гірко усе переживав, але любов до неї, Марії, була над усе. І що він мав за це? Він просив тільки бути коло неї, не проганяти його, не забороняти любити її. А вона? Вона сама вже відчувала, що не може бути без нього, без його відданого почуття. Вона не казала йому, але він став якоюсь невід'ємною часткою її життя, і коли його не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама собі, що він їй просто не заважає, ні в чому не заважає, і не хотіла й собі признаватися, що не тільки це...
А от зараз він лежав безпомічний, безсилий перед нею. І лікарі шепотілись щось про спадковість — батько його помер від сухот, — про небезпечний стан, і вона махнула на все і на всіх рукою і лишилася з ним.
Вона стояла навколішках коло його ліжка — так само, як зовсім недавно біля ліжка Богдасика, голубила ці безсилі руки, це юне змарніле обличчя, і коли він починав марити, шепотіла схвильовано:
— Заспокойся, я з тобою, я буду завжди з тобою, я тебе не покину нізащо, дурний мій хлопчику. Тільки видужуй, тільки видужуй. Ми поїдемо вдвох до Італії, ми побуваємо в Римі, Неаполі, Венеції... Тільки живи... тільки видужуй... Ми будемо щасливі...
Щасливі? Хіба вона зможе бути щасливою за таких обставин? Хіба це не буде горем для неї, для нього, для Опанаса?
«Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле горе буде». Найменше вона думала, як деякі теперішні жінки, про право на вільну любов, щастя, навіть нові форми сім'ї, адже стільки, приміром, говорилося про надзвичайну дружбу і любов подружжя Шелгунових і літератора Михайлова, захисника жіночих прав. Ні, вона, Марія, не думала про це, нічого не хотіла доводити, нічим не «кидати виклик суспільству», як, захлинаючись, бажали деякі молоді дівчата, вбачаючи в своїх захопленнях якийсь подвиг. Ні, це було і простіше, і складніше, це було її «миле горе»...
Вона відчувала, що відповідає за життя цього хлопчика, бо поламала йому спокійне, звичайне, впорядковане життя, і зараз їй хотілося все зробити, щоб він був щасливий. Тільки щоб видужав! Тільки щоб жив! Невже це кінець? А як же вона буде без нього? Боже мій, господи! Я буду з ним, лиши його мені, дай, боже, зробити його щасливим! І хай буде, що буде! Адже важливіше бути чесною у вчинках з найближчими, з любимими, аніж удавати себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз і не непокоїло її. Аби він жив!
Він прийшов до тями і перше, що побачив, усвідомив — її усмішку. Ніколи не бачив він її такою — близькою, рідною, зовсім своєю. Марія нахилилася над ним і, пригладжуючи спітніле чорне кучеряве волосся, тихесенько заспівала:
Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.
А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.
І тоді тільки зрозуміла, відчула, про що писала колись — як можна опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.
* * *
Усе було знайоме з дитинства, принаймні з школярських років, коли захопився історією, і все вражало так, як жодне місто, жодне місце на світі.
Велично і врочисто промовляли руїни тисячолітньої давнини — форум, Колізей, храм, а поряд, і навіть вперемішку, гули сучасні вулиці, лунала темпераментна і в той же час незрівнянна музична італійська мова. Серед мальовничо-кольористої юрби хлопчаків, красунь дівчат чорними воронами миготіли черниці різних орденів, монахи й католицькі попи різних рангів. І хоча проходили загони стрільців, нагадуючи про напружений і неспокійний стан у країні, на кожнім кроці стрічалися групи туристів з усієї Європи. Безпомилково можна було пізнати російських художників. Як завжди, в Римі їх перебувало багато і тепер — стипендіатів академії і «самих по собі». Як завжди, більшість бідувала, але не звертала на це уваги. «Хоч голі, та на волі». Ніяковіючи насправді від незнання мови, недосконалої підготовки, робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкішний південь, омріяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва і начебто ставали в своїх постійних розмовах, сперечаннях, студіях, роботі на пленері, в музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разі або закоханими, або норовистими учнями старих богорівних митців, жили переказами про них. І все ж таки, все ж таки ці російські молоді художники хоч і сперечалися, і дискутували без кінця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, — вони були співвітчизниками і Карла Брюллова, і Олександра Іванова — таких різних і попри все рідних усім їм, геніальних художників, яких поважав сам великий Рим!
Усе було переплутано, як завжди в цьому світовому місті, — стародавнє, сучасне і навіть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої римлян, у словах гарібальдійського гімну, що виникав то тут, то там, незважаючи на насторожені пильні дозори папської гвардії. А гімн цей створив поет Луїджі Меркантіні — боєць-гарібальдієць.
Bastone tedesco l'Italia non doma;
Non crescono al giogo le stirpi di Roma.
Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.
Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.
Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.
Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!
(Австрійська дубинка не скорить люд Рима,
Не зборить Італію непобориму.
Не стерпить вітчизна чужинців-тиранів, —
Занадто вже довго триває їх гніт!
Геть з Італії, геть, час настав вам тікати,
Геть з Італії, геть, чужоземні кати!
(Переклав з Італ. М. Бажан)
...Професор історії Степан Васильович Єшевський поринув найдужче у минуле. Він відчував себе наодинці з руїнами, стародавніми храмами, з сивими пам'ятками дивовижної культури. І не було меж у часі. То він жив у віках до християнства, і вся історія Риму, його розквіту й занепаду вставала зримо перед очима. То він опинявся в Середньовіччі, в добі Відродження.
Він радів із своєї самотності. Він уявляв із задоволенням, як тепер оживуть його лекції з історії перед студентами Московського університету, бо він тепер відчував себе свідком і навіть часто співучасником різних етапів величної історії вічного міста.
Але інколи, інколи він шкодував, що Марія Олександрівна не поїхала разом з ним. Він звик до неї за життя в Парижі. У листах Юленьці, та й сам собі, він доводив, що далеко краще без грошей сидіти на одному місці, а не подорожувати... І крім того, з ними був би Пассек. Ситуація складна.
«Ох-хо-хо, мила Маріє Олександрівно, і я, і Юленька дуже вас любимо і поважаємо — і як людину, і як чудесну письменницю, та якби деякі риси зникли з вашого таємничого характеру!» І це легковажне ставлення до грошей — до позичок, авансів. Перший час вона відмовлялась від пропозицій позичити їй, боялась цього, а тепер сама забуває, скільки кому винна, скільки їй винні в якій редакції, на що вона може розраховувати. Врешті, добре, що вона залишилась у Парижі.
До Рима приїхав Бородін. З ним накреслили план екскурсій.
От і сьогодні умовились зустрітися увечері коло фонтана Берніні, а до обіду Єшевський ще хотів зайти на пошту. Рідна Юленька, вона знає, що він турбується про неї і про дітей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марії Олександрівни, і не скупилася на листи.
— Prego! (Будь ласка! (Італ.) — усміхнувся йому службовець пошти, подаючи лист і ще аркушик паперу — якусь записку.
Лист від Юленьки! Він з насолодою прочитає його у себе, а аркушик, маленьку записочку, він розгорнув одразу. Що воно таке?
Знайомий стрімкий почерк. «Милий Степане Васильовичу! Ми сьогодні приїхали і зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чекаємо на вас швидше!
Віддана Вам Марія Маркович і Богдась. З нами Олександр Вадимович Пассек».
От тобі й маєш! Але він зрадів, слово честі, просто зрадів. Йому здалося все навколо веселішим, і він відчув себе не в колосальному музеї, як досі, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Він поспішив в Hоtel Russie, і коли побачив якісь особливо яскраві, зараз зовсім блакитні очі Марії Олександрівни, щасливе обличчя схудлого Саші й веселого Богдася, у нього вихопилося одразу:
— Як прекрасно, що ви приїхали!
— Що ж, всі дороги ведуть до Рима! — сміючись, тиснула йому руку Марія. — Але нам треба швидше влаштовуватися з кімнатами, адже в готелі неймовірно дорого для нас!
— Ну, це влаштуємо! Сьогодні я з Олександром Порфировичем Бородіним будемо у наших художників — тут брат Боткіна Микола, художник Орлов, багато інших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
— І щоб не дуже дорого, — нагадала Марія, — ви ж знаєте, у мене, як завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне від одного, хоча б на одній вулиці з Олександром Вадимовичем.
— І недалеко від вас, дорогий Степане Васильовичу, — мовив Саша. — Який я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марії Олександрівни?
— Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якісь там два тижні!
Єшевський радів, що все так просто, і не було чого хвилюватись через їхні незрозумілі взаємини. Надаремно він заспокоїв себе. За короткий час він зрозумів, що зовсім усе це не «дуже просто».
Та ніколи він ще не бачив Марії Олександрівни такою щасливою, розквітлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янілим, виглядав і Саша.
Можливо, їм тільки заздритимуть люди. Хіба щастя може бути винним? Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)
* * *
Вони були такі щасливі, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про Сашу і не говорити — хоча він, правда, погоджувався одразу на все, всілякі екскурсії, але лише тому, що мала йти і Марія Олександрівна. Вони жили в іншому світі, може, інколи трохи смішному для сторонніх, може, навіть обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрісному для всіх, — для кого потай, для кого одверто, — у світі своїх почуттів.
Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нічого не бачать і не чують, крім одне одного. Та щодо Марії — він незабаром зрозумів, що помилився. Вона раптом ставила питання, які свідчили, що вона з якогось свого, іншого боку дивиться на все і цікавиться всім по-своєму.
Професор помітив, що Марія Олександрівна далеко більше за нього приглядалася до сучасного — не сучасного міста, а людей. Вона швидко опановувала мову, яку почала вивчати давно, і любила розмовляти з випадковими зустрічними. То з жінками коло Maria Miracle — Марії Чудотворної, — які розповідали, що саме ця мадонна найприхильніша до жінок і робить чудеса — miracle, то починала розмову з красунею дівчинкою, яка приходила прибирати кімнату і одразу пройнялася такою симпатією до приїжджої дами, що розповідала їй усі свої домашні і навіть вуличні новини.
Навіть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою приїжджим, вона одразу входила в якийсь незрозумілий решті контакт. Ці хлопчиська, як рої настирних мух, обліпляли коляски не тільки на загородніх екскурсіях, а навіть на вулицях міста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь законне мито, вимагали милостині. Навіть милостинею це не можна було назвати, так це було зухвало і безапеляційно! Такі сценки дратували Єшевського, дивували Бородіна, Саша немовби почувався винним, а Марія була в захопленні, і реготала, і ладна була віддати всі гроші, аби чути хлоп'ячі вигуки, спостерігати їхні мінливі, задоволені, замурзані мордочки.
А сьогодні увечері вона кинулася на Єшевського:
— Як! Ви досі не були в «Ель Греко»? У тому ж кафе, казав Анненков, завжди бував Гоголь, там бував ще раніше Байрон;
Ви вже тут три тижні — і не були там!
Єшевський почав перераховувати, де він встиг побувати за ці три тижні, але Марія і слухати не хотіла:
— Сьогодні, зараз же ми йдемо туди! Ви навіть не знаєте дороги? Нічого, я розпитаю!
Вона повела все своє маленьке товариство так упевнено, немов жила тут уже хтозна-скільки часу. По дорозі з привітною усмішкою вона питала напівіталійською, напівфранцузькою, як дійти до п'яцца Іспанія. Від неї кілька кроків до кафе «Ель Греко». Це вона знала з розповідей Анненкова.
Єшевський відзначив про себе, що їй усі так відповідають, наче для кожного приємно послужитися такій привітній молодій дамі.
— Невже це тут? — здивувався Саша.
— Я уявляв кав'ярню далеко більшою і багатшою, — мовив і Степан Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кімнат.
— Саме такою вона мені й подобається, — переконано сказала Марія. — Тільки подумати — тут бував Байрон!
Балакуча, вже в літах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче показала, де сидів завжди синьйор Ніколо — так вона називала Миколу Васильовича Гоголя. Тоді кав'ярня належала її дядькові з дядиною, а вона була ще маленькою дівчинкою, а втім, пам'ятає синьйора Ніколо. Його всі поважали і, сказати правду, побоювались. Він розмовляв чужою для неї мовою, і вона дивувалась — інколи він з таким серйозним виглядом щось розповідав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було щось дуже смішне, як вона вже потім здогадувалась, бо всі починали так сміятися, що дядина приносила сидр, щоб заспокоїти. А взагалі всі намагалися синьйору Ніколо догодити, дядя навіть власноручно варив для нього каву. Що казати, синьйор Ніколо любив повередувати!
— О, так, — сміючись, сказала Марія своїм супутникам, — мій чоловік був з ним добре знайомий, колись, невдовзі перед нашим одруженням, він із Гоголем цілий день провів. Що за людина! Та йому всі його вереди і примхи прощали, навіть не те слово, не «прощали», а залюбки зносили, аби бути близько коло нього.
Господиня кав'ярні, немов розуміючи, про що йдеться, закивала головою.
— Так, так, його всі синьйори художники дуже любили, а мій дядя був просто щасливий, коли синьйор Ніколо приходив до нас, і вже ні на кого з гостей більше не звертав уваги. О! — підняла вона палець угору, очевидно, удаючи дядька, — це великий російський пітторо! У нас всі великі письменники і поети бували і пили нашу каву, — мовила вона з погордою. — Он у тому куточку любив сидіти сам синьйор поет Байрон!
Марія здивовано глянула на неї:
— Хіба ви...
— Ні, ні, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо мене ще не було тоді на світі, але ж дядько повісив, бачите, от на стіні, його портрет і розповідав про нього. А чому, гадаєте, так зветься наша кав'ярня, і чому у нас любив бувати Байрон? О! Всі це знають! Він був і за греків, і за італійців, за всіх, кому потрібні були його пісні про свободу. Це наш поет! — вона глянула на двері й сказала зовсім іншим, довірливим, конфіденційним тоном: — Можете бути спокійні, я одразу пізнаю людей, зайві люди до нас не заходять. Присягаюся святою мадонною! Прего, чашечку кави? А тістечка я сама готую, я певна — такій прекрасній синьйорі буде до смаку!
— Звичайно, звичайно, — загорілася Маруся. — Ми вип'ємо по чашечці кави з вашими тістечками, і ми сядемо в тій кімнаті, ну, не на тому місці, але ж у тій кімнаті, де любили сидіти і Гоголь, і Байрон.
— І Брюллов, — нагадав Саша.
— І Герцен, — додала Марія.
— І Марко Вовчок, — в тон їй проказав Єшевський.
— А ну вас, — жартома ляснула його по руці Маруся. — Я справді зворушена всім цим, а яка чудесна ця балакуха господиня! Все-таки шкода мені, що я не встигла побачити на власні очі Гоголя. Опанас стрічався з ним не раз, але Гоголь невдовзі помер, коли ми побралися.
Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою.
— Звичайно, — мовила вона роздумливо, — Куліш зробив потрібну справу, перший зібравши його твори, листи, але, мені здається, він подав його зовсім не так, як треба, не таким, яким він був у дійсності, він зменшив його...
— Однаково на суд нащадкам лишаються твори, і тут ніхто вже не владний зробити по-своєму, — мовив Єшевський. — Як не репетує Англія, всі її лорди, всі її святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усіх народів, кому потрібні були його пісні!
— Він у мене змалку зв'язувався з Італією і Грецією, — сказала Марія. — Яке життя! З карбонаріями боровся за Італію, як за свою батьківщину, віддав життя за Грецію. З його піснями свободі йдуть гарібальдійці!
— Сміливому вся земля батьківщина! — мовив Єшевський, З кав'ярні, де дружньо попрощалися з господинею і дали слово прийти ще, Марія йшла мовчазна й замислена.
Треба швидше зустрітися з хлопцями, які приїхали з Гейдельберга не як цікаві туристи, а щоб бути в загонах Гарібальді, з тими поляками, росіянами й українцями.
— Милий Степане Васильовичу, ви ще не дізналися, я вас просила, де тепер Добролюбов? Чоловік писав, що він у Римі, але ж його тут нема. Чоловік радить познайомитись з ним і працювати для «Современника».
— Що ж, вам і карти в руки, — задоволене сказав Єшевський. — І не дорікайте мені, ви ж знаєте, я для вас про все дізнаюсь — навіть про що зараз думають Кавур, Меттерніх і король Віктор-Еммануїл, бо про це пише в «Современнике» Добролюбов так само гаряче, як і про твори Марка Вовчка, тому вже я пройнявся до нього величезною симпатією і дізнався, що зараз він у Неаполі.
— Ну, тоді ми з ним незабаром побачимось, — впевнено сказала Марія. — Я не встигла познайомитись з ним у Петербурзі, треба це тут виправити!
* * *
Художники знайшли для Марії Олександрівни чудову кімнату! Досить велику, але зовсім недорогу, на першому поверсі. У внутрішньому дворику був навіть фонтан і квіти. Обставлена кімната була екзотично: прикрашена вазами, бюстами, висіли картини — ніби куточок якогось музею або старого палаццо. Так воно й було — колишній занедбаний, ветхий палаццо, але Марії дуже подобалось. А художники найбільше були задоволені й пишались, що знайшли помешкання з великим ліхтарем на сходах. Більшість будинків у Римі була з темними й просто страшними під'їздами.
На тій же вулиці у маленькій кімнатці оселився Олександр Вадимович. Богдась лишався на його піклуванні в той час, коли мама працювала. Першу половину дня мама завжди працювала. І часто вночі. Увечері інколи сходилися усі разом. Свої відвідини музеїв і різних пам'яток професор, як і до їхнього приїзду, робив сам... Що ж, йому не хотілося заважати цим явно щасливим людям...
Інколи він виходив пізно увечері, отак як сьогодні, майже вночі, щоб поглянути на руїни форуму, храм Венери, Колізей при місячному освітленні. Сьогодні він попрямував до Колізею. Людей зовсім не було. Там і тут бігали кішки, чомусь їх тут багато ховалося в стародавніх руїнах. Якась жіноча самотня постать вийшла з брами.
— Маріє Олександрівно! Ви? Самі? Чому?
— Хіба ви не знаєте, що я люблю блукати сама?
— Але вночі, в Колізеї?
— Хіба страшно? Саме отак і відчуваєш те далеке життя. Під цією брамою проходили гладіатори з вигуком: «Ave Caesar, morituri te salutant!» (Живи, Цезарю, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! (лат.) Я люблю тут блукати і згадувати.
— І ви згадуєте те далеке життя? — пожартував Єшевський.
Марія нічого не відповіла. Вони пішли вдвох мовчки. Навіть такому доброму другові, як Єшевський, не хотілося казати, що вона «згадувала». Вона згадувала тут рядки «Неофітів», які Тарас Григорович власноручно переписав для неї і подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала їх, але зараз, тут у Римі, коло стін Колізею, уночі, вона особливо переживала усю їхню силу слова, уяви, мислі.
Шевченко малював Колізей, перших неофітів, перших нескоримих борців, віддану матір, але ж усе це було про їхню рідну землю, про рідний народ, і не лише про рідний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про кожен, що конає під владою тиранів.
Марія йшла мовчки, і, як часто бувало, в думках повторювала рядок за рядком:
Ликуе Рим. Перед кумира
Везуть возами ладан, мірро,
Женуть гуртами християн
У Колізей. Мов у різниці
Кров потекла. Ликує Рим!
І гладіатор, і патрицій,
Обидва п'яні. Кров і дим
Їх упоїв. Руїну слави 
Рим пропиває. Тризну править 
По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй, 
Мерзенний старче! Розкошуй 
В своїх гаремах! Із-за моря 
Уже встає святая зоря. 
Не громом праведним, святим 
Тебе уб'ють. Ножем тупим 
Тебе заріжуть, мов собаку, 
Уб'ють обухом.
Вона думала про всіх неофітів, усіх борців, і для неї найближчою ставала Італія Байрона, Італія Гарібальді і, як не дивно було б почути комусь, Італія її «батька», Тараса Григоровича.
Захотілося йому написати про всі враження, його розпитати. Опанас повідомляв у останньому листі, що хворіє, писав про невдале сватання, про сумну подорож на Україну і брутальний арешт. Тургенев збирався написати про цей обурливий арешт Олександру Івановичу, щоб той надрукував у «Колоколе».
Мабуть, важко йому, Тарасові Григоровичу, нема коло нього по-справжньому близьких, з теплими, рідними руками. Як це страшно бути на самоті, самотнім. Не тоді, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це найстрашніше в житті. От і люблять його, і шанують, а він однаково самотній — її названий батько, і ніяка слава, ніякі успіхи не можуть замінити найріднішої, найближчої людини.
Уночі, після прогулянки до Колізею писала йому листа. Бажалось якнайтепліше зігріти його, приголубити, як дочці.
«Мій друже дорогий, Тарасе Григоровичу!
Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: «Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете: вітер!» — а Ви зараз і кирею з себе кидаєте. «Тарас Григорович, треба вікно зачинити, — холодно...» — а Ви хутенько до дверей — нехай на стежі стоять. А самі Ви тільки одне слово вимовляєте: «одчепіться», та дивитесь тільки у лівий куток. Я все добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно?»
Чомусь сльози застилають очі. Ніхто, ніхто не важив так для неї.
Згадала, як уперше дівчинкою «Кобзар» читала, і сама собі присягалася, своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею. І біль, неймовірний жаль за ним — чого так склалось його життя?
Згадала — розповідав Опанас — дуже Тараса Григоровича любила хрещена мати Богдасика — княжна Рєпніна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як був молодим. Вона, Варвара Миколаївна, вразила Марію своїм прямодушним розумом, сердечною простотою. Та хіба серцю накажеш? Шевченко поважав її, звірявся їй багато в чому, але ж не любив. І він самотній. І вона вже нікого не полюбила і теж сама-одна доживає свій вік. А от здалося йому, що полюбив цю Ликеру, кріпацьку дівчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу «вольну» дав, але жахався, казав Марусі: «Гарна тварина — і більше нічого, лукава, ледаща і не любить його аж ніскілечки». Нещасливий «батько»! Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усі «друзі» з порадами лізли, з осудами та пересудами. Вона розуміє, він жахнувся своєї самотності, а те, що кріпачка, — це тільки полонило його дужче. І всі кажуть — гарна! Її й Тургенев бачив, теж сказав: «Я зрозумів, чому його до неї потягло, але одразу бачив, не те що щастя — ніякого пуття не буде».
Може, й добре, що одразу все порвалось.
Не пощастило йому у подорожі, такій жаданій, такій чеканій, на Батьківщину.
«Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали мені Коли-то побачимось? Буду дожидати».
Вона й так ті три місяці у Петербурзі найчастіше з ним бачилась, усі навіть нарікали. Але ж так мало того часу було. Він і не хотів спочатку, щоб вона їхала, а потім казав: «їдь, доню, подивись світа!»
«Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колізеї на самому вишку, на вікні сиділа, а як звідти зійшла, то й сама не знаю...»
Еге ж. Єшевський і Саша далі стояли, і Саша тремтів і бліднув, бо не помітив, як вона швидко нагору побігла, а вже побачив, як звідти махала, щоб стояли там унизу, на неї чекали.
«Була у Ватікані...»
Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, «живих», не копії, а «справжніх», так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи відстала, щоб не бачили її супутники, незручно стало за свою таку вразливість, вона й сама не чекала такої реакції. Потім, уже отямившись трохи, слухала пояснення Єшевського. А в Сікстинську капелу ходила потім не раз; і, закинувши голову, їй хотілося найдовше дивитись на стелю, на створення світу, як бог Саваоф торкається пальцем Адама. Вона мимоволі всміхалась, і ніби все набувало іншого значення. На це створення світу вона воліла більше дивитись, ніж на страшний суд, там тільки одна божа матір її заспокоювала, яка наче благала сина про милосердя. Вона і в дитинстві найдужче любила образ діви Марії... А створення світу було для неї чимось життєствердним. Не те що страшний суд — хай хоч і заслужені кари.
«Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографії, та як їх передати? Я тут і працюю, і вчуся, і гуляю. Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули чи ні, що ви названий батько? Коли взяли ім'я, то взяли й біду батьківську. Тепер думайте і не забувайте».
Вона всміхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднішнє щастя, її «миле горе» — бідою батьківською?
Ой, леленько, вона й не знала, й не відала досі, яка то є справжня любов! А любові, як долі, конем не об'їдеш, не обминеш...
«Прощавайте. Бережіть же себе, прошу Вас дуже».
Вона знала — йому буде приємно, радісно, коли вона багато працюватиме, писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромній кімнаті-майстерні в Академії художеств вона затишно вмоститься на його турецькому дивані — єдиній розкоші! — і розповідатиме про подорожі, зустрічі, враження, і він прочитає їй нові свої твори, а потім попросить її заспівати, і вона співатиме не тільки українські пісні, а й італійські, що чує тут.
Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, він-то далеко більше знає, ніж Єшевський та Бородін, та й російські художники, з якими вони стрічаються, що робиться насправді навколо, бо щось дуже схоже на затишшя перед бурею, а в день іменин Гарібальді на всіх вулицях і на площі папські солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерігаючи, шаблюками, і народ у чеканні затих, немов збирався з новими силами.
В останньому «Современнике» була дуже прихильна рецензія на нове видання «Кобзаря» — вона ще його не бачила, і їй тільки написали, що на ньому стоїть присвята їй!
Але їй так хотілося одержати листа від самого Тараса Григоровича. Надходили листи від Тургенева — не дуже приємні, від Опанаса — після них ставало сумно й ніяково, а інколи вона ображалась і дратувалась про себе.
А від Тараса Григоровича — ні, не було. Невже він так тяжко нездужає, що й написати нема сили?
Вона про нього тут останнім часом багато думала, і навіть приснився він їй, веселий і добрий, — удвох співали «Зіроньку». І вона прокинулась весела, розповіла за сніданням про сон Богдасеві й Саші. Вони, як завжди, пішли втрьох на пошту — Саша, Богдась і вона.
— Prego, синьйора! — як знайомій, з усмішкою простягнув їй листа чорненький юнак.
Вона вже впізнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною почерком Івана Сергійовича, — він їй пересилає пошту з Парижа: так і є — в першому конверті ще другий, це від Опанаса Васильовича. Саша ніколи не питав, намагався нічим не виявити свого хвилювання, але від Марії не крилося, як він завжди бліднув і мінився в обличчі.
— Від тата! Лист від тата! — закричав Богдась і потягнув її за руку. — Читай, читай швидше!
Вони вийшли на вулицю, присіли коло стіни, повитої плющем і трояндами. Саша удавав, що цікавиться невеличкою статуєю мадонни, їх тут багато стоїть в нішах коло невеличких стінних фонтанчиків, звідки прості люди п'ють воду. Богдась торсав матір за руку, і вона квапливо надірвала другий, Опанасів, конверт, почала читати, і раптом Богдась побачив, як великі, наче дощові краплини, сльози потекли по щоках мами.
— Мамо! Що таке? — кинувся він до матері, підбіг і зляканий Олександр Вадимович.
Марія слабо махнула рукою:
— Підіть, підіть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер...
Вона блукала сама по відлюдних вулицях та вуличках, сиділа над Тібром, не звертаючи ні на кого і ні на що уваги і не стримуючи сліз. Тараса Григоровича, її «батька», вже не було на світі. Як у неї боліла душа! Ніколи, ніколи вона вже не побачить його, і не розповість вже йому нічого, і, написавши новий твір, вже не думатиме, як завжди: «А йому сподобається?» Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для неї.
Як же це трапилось, як же таке горе, така біда увійшла в її життя? А вона так багато думала про нього останнім часом, як ніколи за все перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навіки, коли їхала з Петербурга? То вона прощалася, коли підписувала оце тепер останній свій лист звідси: «Прощавайте»?
Ой, а де ж та даровизна, що наділив він нею, а вона залишила у нього до повернення — його автопортрет, що писав він, коли був молодим. Вона такий бачила і у княжни Варвари Миколаївни, отаким та його любила й не пізнала після заслання, а вона, Марія, побачила його вже не таким, але одразу зрозуміла, що душа його ще палкіша, ще непримиренніша стала, воля його ще міцніша, куди міцніша, ніж у всіх, хто оточував його.
Він подарував їй ще свій зошит, що списав у Орській фортеці, своє євангеліє, що читав там. Він усе те дорогоцінне її серцю подарував їй, сам подарував, хіба вона насмілилась би просити, навіть натякнути? А вона сказала притуливши ті подарунки до грудей- «Нехай у вас буде, поки повер'нуся». Кому вона могла що довірити, як не йому самому?
А тепер — де вона, ця найдорожча в світі спадщина? Треба, щоб Опанас потурбувався, забрав для неї, зберіг для неї. Яка вона була легковажна, нерозсудлива, непередбачлива... Та хіба вона думала, що ніколи вже не побачить свого Тараса Григоровича? Хіба коли думаєш, що близькі підуть від нас одного разу і ніколи вже не повернуться?..
Вона опівночі прийшла до свого помешкання. Вже зовсім було темно і тиша скрізь. Добре, що у під'їзді світив цей ліхтар, яким так пишались художники. Саша сидів коло Богдана, що спав, та, поглянувши на її заплакані очі, мовчки поцілував їй руку і, нічого не спитавши, пішов до себе.
Він завжди був такий. Нічому не заважав і розумів її бажання з півпогляду.
Нікого вона не хотіла бачити, нікого.
Цілу ніч вона наче розмовляла з «батьком», присягалася, що вона не зверне з дороги, його дороги, адже він вірив у неї, Марію, Марка Вовчка, і хай ця віра не стане даремною! Але як закінчив він це своє страдницьке життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на самоті, як завжди? А вона, його «дочка», була так далеко, й невідомо, чи встиг він прочитати її останній лист із Рима? Невже не дізнався він, як вона думає про нього, схиляється перед ним?
Вона наче оглядала своє життя і червоніла за багато днів і годин цих двох років і думала, думала над своєю працею і над тим, що та як треба робити і як прожити, як він, у кого нема «зерна неправди за собою».
Як це важко жінці, молодій ще жінці, якій здавалось, що тільки зараз вона пізнала справжнє жіноче життя, жіноче щастя, і як важко все поєднати і бути ще матір'ю.
Адже завжди жадала вона бути доброю, гідною матір'ю — не для оточення, не про людське око, а по-справжньому, щоб самій знати, що перш за все вона — Людина. Мати. Адже їй присвятив Тарас Шевченко свій «Кобзар»! Це щось-таки значить! Не тільки для слави, для відзнаки її, а щоб вона, Марко Вовчок, так само, як він, любила Україну, народ пригноблений, скривджений, для нього працювала.
Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив і розумів. Не для купки «избранных», а для всіх людей, народу, для нього й про нього.
Ніч — час роздумів над життям, над метою його, над добром і злом.
А день — це саме життя з своїми повсякчасними турботами, дрібними щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими неприємностями і втіхами.
Може, коли б «бог» не посилав людям різні дрібні напасті, які відвертають увагу від того, що терзає до глибини душу, і жити не можна було б!
Вночі здається: зайшла людина в безвихідь. Як можна далі жити, не розв'язавши для себе головних протиріч, питань, проблем?
А настане день, відійшла ніч переплакана, безсонна, треба дитині швидше дати поснідати, треба навідатися, чи надійшли гроші, треба швидше перекласти «Три долі», а то не встигнуть надрукувати в черговому номері.
А тут ще Саша...
5
Наближався Великдень. Як це було в дитинстві? Давно-давно?
Вона сиділа коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят, незвичне готування до них у Римі розбуркало далекі-далекі спогади, далекі картини, що нічого спільного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак! Маленька глуха Катеринівка на Орловщині — і Рим!
Який ясний піднесений настрій був тоді, у дитинстві, в дні цих великодніх свят! Коли ще дуже вірила, коли ходила на сповідь, причащалася, відчувала себе чистою, безгрішною і дуже любила з мамою і нянею відвідувати весь страсний тиждень убогу сільську церковку. Вона з особливим палким почуттям вистоювала всі дванадцять євангелій у страсний четвер, і тремтіла від жалю і сліз, коли у святу п'ятницю виносили плащаницю, і щиро молилась, як усі в церкві — старі, молодиці, дівчата. Багато з них плакали. Чому?
У страсну суботу після хатньої метушні — адже, мабуть, цілий тиждень пекли паски, смажили, варили, — готували «пасхальний стіл», як якийсь вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, і завжди лишалось на останній час щось недороблене, що конче треба було зробити. І от, нарешті, на вечір, коли вже в усьому домі так смачно і врочисто пахло святом, вона і старший брат Валерко одягали святкові вбрання, в її тугі довгі коси няня вплітала широкі сині або рожеві стьожки, вбирались святково мама й тато, так, і тато був ще живий, і увечері в страсну суботу теж їхав з ними до церкви, — і всі люди були у святкових вбраннях, квітчастих хустках. У церкві було дуже парко, тісно, дихати було важко, але всі наче нетерпляче чекали чогось надзвичайного, хоча щороку відбувалось те ж самісіньке. О дванадцятій лунало «Христос воскресе!» — і враз немов усе-все мінилося на очах, і люди всі мінилися, старі бабусі й діди, жінки, дівчата, літні дядьки і навіть хлопці! Всі здавалися такими добрими, ясними, і вірилось, що Христос, і божа матір, і всі святі ангели саме тут зараз, невидимі летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвіниці бамкав великий дзвін, тоді здавалося: голоснішого, гучнішого і прекраснішого нічого не може бути.
Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був тато...
Потім вона вже з острахом чекала великодня. А втім, і кожного свята. Але особливо великодня. Бо саме тоді напивався до нестями вітчим. Зовсім інші, ніж раніше, при татові, почали приїздити до них гості. Ні, не до них, до нього. Мама заводила дітей у спальню, забороняла виходити, щоб вони нічого не бачили й не чули. Старший Валерко цікавився, якось неприємно цікавився, намагався заглянути у щілинку, прислухався, а їй, Маші, було огидно, і найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькі діти — Митя і Вірочка. Вірочка — вже дочка вітчима, але ж її сестричка, і вона її любила й жаліла. І самій їй не хотілося нічого чути.
Якось вона втекла. Вона бігла до своєї колишньої няні на село. їй здавалось, що всі ті люди, яких вона бачила вночі в церкві, які з жалем і співчуттям шепотілись за її спиною: «Хоч і панночка, а сирітка», зустрінуть її, сховають. Але на вулиці гуляли, і вона засоромилась, звернула з вулиці, побігла городами.
Треба було ще поминути попівський двір. З попівського дому лунав гомін, безладні співи, п'яні голоси. От рипнули двері з чорного ходу. Вона причаїлася за кущем ліщини з ще ледь помітним зеленим листячком: здавалось — на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
З дверей вийшли, підтримуючи один одного, піп і дяк, вони щось верзли, переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк обіймав попа і намагався поцілувати йому руку, потім підвів свою правицю і таким громоподібним як у церкві голосом загорлав: «Єдин бог без гріха!» Аж тут вибігла попадя і почала обох лаяти верескливим голосом і штовхати у двері додому, а піп, так само піднявши руку, виголошував козлиним тенорком: «Єдин бог без гріха!»
Дівчинка найдужче злякалась, що її помітять, і, коли вони зникли в хаті, дременула далі знайомою стежкою.
Нарешті підперта з усіх боків, наче полатана, пощерблена нянина хижа. Дівчинка постукала у маленьке віконце. Вийшла няня. З того часу, як мама віддалася вдруге, няню відпустили з двору, вона жила з дочками і внуками.
— Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась, нічого не сказала. Стара зрозуміла без слів.
— Гуляють?
Дівчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до хати. І раптом Маша зрозуміла — вона не може її покликати! Адже не раз плакалася няня мамі, як важко дочці, про себе ніколи ані слівця, але ж, певне, і їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бідна мама, їй ще гірше буде. І потім, поки бігла, хвилювалась, щоб не побачили, поки попівський двір поминула, наче те хвилювання та домашня біда відійшли далі. Може, просто свіже повітря підтримало її.
— Я піду, нянечко, — мовила вона, — то я так, захотілося просто до тебе.
Немов уранці не бачились, не христосувались.
— Я піду з тобою! — Стара обняла дівчинку, прикрила своєю темною хусткою — подарунок ще пані. Пішли обережно вдвох. Де-не-де виринали пісні, голоси.
— От і наші розгулялися. Треба ж колись відпочити, людьми себе почути, хоч у свята...
Мама стояла коло хвіртки, перелякана, стривожена.
— Мамо, прости мені, я до няні ходила, — цілуючи їй руки, перепрошувала Маша. — Ти хвилювалась за мене?
— Дуже! — прошепотіла мати. Вона не сміла сказати, вона боялась признатись сама собі, — вона злякалась, що Машу затягли оті мерзенні гості чоловіка, і дівчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка богові! Вона ходила до няні.
— Голубонько пані, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провідати ходила! — мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дівчинку, яка завжди за всіх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розіб'є, хто яку шкоду ненавмисне зробить, — Маша завжди казала: «Мамо, то я, пробачте».
— Ні, ні, нянечко, — обняла стару мати, — я не сердюся на Машу. Ти ж знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Маші не жити тут, краще я її до якоїсь із сестер відвезу. Однаково з осені у пансіон. Ти згодна, Машенько?
— Як скажеш. Як ти хочеш, — розгублено відповіла Маша. їхати з дому? Але ж коли «дому» й не було?
— Нянечко, правда, Маші краще там буде, або у Каті Мардовіної, або у Варюші Писарєвої? — наче виправдуючись перед старою селянкою, казала пані.
— Звісно, краще, — сумно зітхнула няня.
Ніде їй не було краще. Ніде їй не було гірше. Усе було тимчасовим — чеканням справжнього.
Проте — більше показового, зовнішнього у Мардовіних, строгіше й чистіше — у Писарєвих. Тому їх любила дужче.
Не раз із рідними їздила на прощу в монастирі. І багато переживань, думок, здивування і навіть перший час захоплення викликали у дівчинки черниці — їхнє самозречення, їхня дол-я. Потім, коли підросла, уважні її очі, бажання про все дізнатися, зрозуміти відкрили багато такого, від чого жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна ієрархія, безмовні рабині, честолюбна владарка-ігуменя, вражена навіки в особистому житті тиранка, і такі ж уражені, заздрісні, дрібніші тирани — її помічниці й підлабузниці — мати-казначея, інші, на нижчих сходинах чернечої імперії. О! Як рідко можна було побачити справжню християнську віру. Відкривалися перед нею і штучне творення чудес, і різні релігійні ефекти, які підстроювали служителі церкви, і поряд з цим — дитяча сліпа віра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жінок, котрі з немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися чудотворній іконі, святим мощам, за останній мідяк налити у пляшечку святої водички, яку напередодні наливала із звичайного колодязя на монастирському подвір'ї одна з цих жирних лицемірних чорних гусениць.
Інколи ще хотілося вірити, як у дитинстві, світлою, ясною вірою, але це було вже неможливо. Давно неможливо.
Дивно! Опанас був релігійна людина — які листи писав він їй, коли була ще нареченою, їздила з родичами в Задонськ! Ще тоді вона вірила, але його листи, сповнені сентенцій, моралізуючі, якось не відповідали її настроям, її вірі, в якій вона найдужче шукала не фанатичної покори, не захоплення аскетичними ідеалами, що відгонили у звичайних людей звичайним святенництвом (трохи цього було і в Опанасових листах), а ствердження любові до людей, ближчих, живих людей, шукала правди і добра. Потім вона почала сперечатися з ним. Потім перестала сперечатись. Коли вчителював, він повинен був і до церкви ходити, і всі обрядності виконувати. Вона, як дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже ніякої ваги цьому не надавала. Дещо, правда, робила навіть залюбки, тому що нагадувало дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила «розговлятися» вся комуна (яка й не постилася!). На «зелені свята» вбирала хату клечанням. Ну, а на різдво, звичайно, і свят-вечір був напередодні, і кутя з медом, і взагалі все, як належить. Але ж це все не мало ніякого відношення до віри!
Ці два роки за кордоном весь час перебувала в оточенні таких людей, для яких питання віри, релігії давно вже не мало особистого значення. Це було лише тією темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбі проти монархів церкви і всього їхнього війська. Так робив весь час Олександр Іванович Герцен. І саме тут, у Римі, був центр найміцнішої і найпідступнішої клерикальної сили, тут був центр держави намісника апостола Петра на землі — самого папи. Він жив у Ватікані. Важко було поєднати в думках, у розумінні Ватікан — місце мешкання монарха католицької церкви, і Ватікан, про який писав Герцен: «Коли нестерпні сумніви ятрять серце, коли перестаєш вірити, що люди могли бути здатні на щось путнє, коли самому стає огидно и соромно жити, — я раджу йти до Ватікану. Там людина заспокоїться і знову щось благословить у житті». Він писав про Ватікан Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, а не папський.
Але там, у цьому ж Ватікані, за стіною, що відмежовувала від залів Рафаеля, його станціє, від Сікстинської капели, вже багато віків плутав таємничий зловісний лабіринт клерикальної держави і мав свої палати папа. У страсний тиждень він мав сам правити відправи у Сікстинській капелі, а у вербну неділю — в соборі святого Петра.
— Ми мусимо бути на відправах папи в соборі і в Сікстинській капелі, — такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустріла Марія своїх постійних супутників, до яких ще приєднався сусіда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всі діти з ближніх будинків.
— Бути в Римі і не бачити папи! — удавано осудливо мовив і Єшевський.
— Вас схопив уже азарт туриста? — спитав сусіда-швейцарець.
— Усе, усе разом! — відповіла Марія. — Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у дні найбільших релігійних свят, адже італійці так палко, пристрасно вірують! Я хочу бачити всі їхні врочисті церемонії, і я рада, що ми опинились у Римі саме на великдень.
— А я волів би краще опинитися під час карнавалу, хоча вже й спостерігав його. Оце видовисько незрівнянне, і справді треба саме на карнавалі бачити італійців! У церкві — це зовсім не те.
— Ви вже не раз бували тут, тому так спокійно ставитесь до всього, — заперечила Марія. — Та тільки як нам дістати квитки?
— Скрізь і завжди усім хочеться побувати на таких церемоніях, як на прем'єрах у театрі, — сказав швейцарець.
Вона даремно хвилювалась — люб'язний швейцарець приніс їй з поштивою усмішкою квиток на відправу у вербну неділю. Йому дуже хотілося прислужитися цій чарівній дамі! Але напередодні Марії вже надіслали з російського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю — подарунки треба вміти приймати і не затьмарювати насолоди даруючого!
Вона була страшенно задоволена, що піде, і — розчарована, коли пішла.
Це справді була ніяка не релігійна відправа, — швейцарець мав рацію, — своєрідна театральна вистава, навіть не прем'єра, бо учасники зовсім не хвилювались, як артисти на прем'єрах, а виконували свої ролі завчено-машинально, бо виконували їх .багато років, а до того багато років бачили, як виконували інші, їхні попередники.
Єшевський побачив: Марія Олександрівна ледь стрималась, щоб не чмихнути, коли, на ношах у кріслі винесли папу — невеличкого, з круглим байдужим, навіть добродушним обличчям.
— Наче пиріг! — шепнула Марія.
Ніякісінького натхнення, врочистого піднесення не побачила вона на обличчі намісника Петра на землі — тільки втома й байдужість. Він сидів під балдахіном, з обох боків його обмахували павичими опахалами.
Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантіях і високих клобуках, потім єпископи, каноніки, різні високі чини чорного війська, що нагадували часи інквізиції, потім звичайне військо у незвичайному одязі — швейцарські латники у середньовічних убраннях, загони папських гвардійців. Від усієї .червоної, золотої пишноти аж очі сліпило. Усі в церкві стали навколішки, але Марія помічала лише цікавість на обличчях, навіть не можна було сказати — молільників, молільників не було, були цікаві глядачі. Одна тільки жінка, явно іноземка, що виявилось з її запитань, стоячи поблизу Марії навколішках, плакала розчулено. Зараз у цей славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, і більшість була така, як вона сама, — цікаві глядачі у справжнісінькому театрі. Але ні, вона помиляється: цей вдосконалений театр — це ж величезна, ще непоборима сила. Яка сила у цього байдужого, з обличчям втомленого хазяїна, папи, у зловісних кардиналів, деяких висхлих, наче кістяки, з обличчями хижих птахів, зголоднілих хижаків, а деяких відгодованих, випещених. І не можна сказати про якусь тупість, глупоту, ні, ні в якому разі, бо в багатьох погляди горіли таким злим розумом і хитрістю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у живі очі. Це були очі суддів-інквізиторів, які одним поглядом, одним невблаганним рухом руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темниці фортеці Святого ангела. І нічого християнського не було в них, нічого спільного з тими першими неофітами, що при світлі смолоскипів спускалися в катакомби і там молилися з відданою вірою і самозреченням, і там ховали своїх перших мучеників за віру. О! Катакомби справили на Марію куди глибше враження!
Їй захотілося швидше з цього театру на свіже повітря. Нарешті кінець урочисто театральної відправи.
— Вийдемо тим ходом! — кивнула Марія професору й Саші. Саша знав — Марія не може піти з собору святого Петра, куди вони вже приходили кілька разів, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло «Пієти» Мікеланджело.
Вже витиснувшись із натовпу і переводячи подих, Єшевський сказав:
— Справді, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:
«Яку' радість могло б дати перебування в античному Римі, коли б волею злої долі на його грунті не виник як найбільша образа — Рим попівський».
— Але ж не забувайте, — мовила Марія, — Стендаль не тільки захоплювався античним і іншим мистецтвом Рима, він був зв'язаний і з карбонаріями! Погляньте на майдан — скільки тут їхніх синів і дочок!
На майдані була сила-силенна людей, живих людей, — не глядачів, а палких римлян, італійців з гарячими серцями, жадобою волі, хай у більшості ще віруючих і в мадонну, і у всіх улюблених святих, але в той же час вже пройнятих зневагою до абатів, монсиньйорів і, головне, — з вірою і любов'ю до свого Гарібальді, якого чекали, чекали! Та він, незрозуміле для більшості чому, після свого славетного, героїчного походу «тисячі», тріумфальної перемоги в Неаполі, знову поїхав на свою Капреру. Але ж він сказав: «Рим або смерть!»
Переказували його слова: «До побачення — в Римі!»
Так, Рим був володінням папи, в тенетах європейських дипломатичних інтриг, ще Венеція була під п'ятою австрійців, у Турині домовлялись король Віктор-Еммануїл, Кавур, інші міністри, але народ, весь народ Італії бачив у об'єднанні своє визволення і вірив Гарібальді! Це розуміли король і міністри і поки що загрібали жар його руками, бажаючи об'єднання і боячись народного запалу, коротко кажучи — революції.
— Ви пам'ятаєте, — сказала Марія, — рядки Альфієрі: «Siarn servi, ma servi ognor frementi!» Так, ми раби, але повстати ми готові!
— Ви робите надзвичайні успіхи в італійській мові, — зауважив професор, — коли б я з таким же успіхом знався в старовинних італійських хроніках!
— Марія Олександрівна вивчає мову по Альфієрі і Данте, — вставив Саша.
— А ви, я знаю, не розлучаєтесь з Петраркою і Боккаччо, хоча вони такі несхожі! — засміявся Єрошевський.
— Свята істина, — погодився Саша. — Щоб не тільки вивчити мову, а пізнати й дух італійців, необхідно знати і того, й другого. Крім того, це в мене підступи до Беккаріа, якого я жадаю прочитати в оригіналі.
Звичайно, треба ж йому, врешті, займатися не лише Петраркою і любов'ю, а подумати й про свою неприємну спеціальність!
Але ж Марія надихає його, повертає його думки і в цьому на якийсь зовсім інший шлях. І йому соромно нічого не робити, коли вона так невтомно працює. Він використає також подорож до Італії для досконалого знайомства з батьком юриспруденції — Беккаріа.
— Я тут також читаю Боккаччо по-італійськи, — сказала Марія. — Скільки там викривається притаманного всілякому попівству! І як про це ще мало в нас у літературі. Про наші рідні, — усміхнулась вона, — святі монастирі, про наших власних черничок та ченців, та й про попів, у нас щось нічого не написали, а скільки там несподівано вражаючого! Я в юності і в дитинстві не раз їздила на різні прощі і дивувалась та жахалась. Звичайно, кожен народ, кожна країна має в усьому свою специфіку Але я дедалі все дужче закохуюсь в Італію, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в Неаполь! Адже там ще так недавно був Гарібальді! Я хочу саме зараз побачити народ Неаполя, звідки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не поїдете з нами до Неаполя?
— На жаль, ніяк не зможу.
— А от Бородін буде з нами.
«Дуже їм там потрібний Бородін, — подумав професор. — І як вона майже без грошей полетить у Неаполь!» І сам себе дорікнув у думках: адже ти вже бував у Неаполі, а вона ще ні. І, може, просто заздрісне дивитись на двох щасливих, закоханих одне в одного, в Італію, в життя, людей, що помчать до Неаполя?
6
Нарешті Іван Сергійович одержав уперше такі чекані, такі жадані звістки. Телеграма від Миколи Петровича Макарова, слідом за нею лист від Павла Васильовича Анненкова. Маніфест про визволення селян підписано й оголошено. Телеграма від Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в ній!
Тремтячими руками Іван Сергійович розриває конверт з листом Анненкова. Той, з властивою йому спостережливістю і точністю, малює картину — адже благав його Іван Сергійович все-все описати!
«...вийшов піп після обідні, розгорнув друкований аркуш Народ раптом принишк, у мертвій мовчанці вислухали промову, складену з суміші канцелярської редакції і фальшивобіблійної витіюватості... Все це дивовижно і невже так буде по всій Росії, а напевне...»
Та незважаючи на це, хотілося швидше побачити своїх співвітчизників, росіян, відзначити цю подію, за яку стільки кращих людей віддавали своє життя, про яку мріяли...
...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
И рабство, падшее по манию царя...
«Рабство, падшее по манию царя».
У російській посольській церкві сьогодні багато людей. Не розходяться після обідні. Багато старих людей.
Іван Сергійович підходить до свого далекого родича — Миколи Івановича Тургенева — одного з славних братів Тургенєвих, декабриста, приреченого до смертної кари Миколою Першим. Але Микола Іванович волів залишитися у вічному вигнанні за кордоном, аніж самому з'явитися в кращому разі на довічне ув'язнення.
— Тепер я можу сказати: «Нині отпущаєши раба твого», — говорить він, — чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва Олександри — мій брат і Олександр Пушкін!
Книга Миколи Івановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 році, викликала величезний інтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала якісь нові економічні підвалини, які доводили, що необхідно змінити все в житті країни. Микола Тургенев був тісно зв'язаний з керівною верхівкою декабристів, і ще в своєму «Евгении Онегине» Пушкін присвятив йому рядки, якими можна було пишатися:
Друг Марса, Вакха и Венеры,
Тут Лунин дерзко предлагал
Свои решительные меры
И вдохновенно бормотал.
Читал свои ноэли Пушкин,
Меланхолический Якушкин,
Казалось, молча обнажал
Цареубийственный кинжал.
Одну Россию в мире видя,
Преследуя свой идеал.
Хромой Тургенев им внимал
И, плети рабства ненавидя,
Предвидел в сей толпе дворян
Освободителей крестьян.
Не менше любили й шанували найкращі люди Росії — вчені, літератори — його старшого брата Олександра Івановича, хоча той і не поділяв радикальних революційних поглядів брата, але не боявся стояти в чесній благородній опозиції уряду. Олександр Тургенев увійшов у літературу своєю «Хроникой русского», листами з-за кордону, які друкувалися в тому, першому «Современнике» Пушкіна. Це була надзвичайна людина по душевному благородству, завжди молодій жвавості й допитливості розуму, освіченості, працьовитості. Він не хотів кидати вигнанця брата, він сам прирік себе на мандрівне життя за кордоном, час від часу повертаючись на батьківщину і все життя клопочучись про брата. За кордоном він весь час віддавав роботі — розшукам, дослідженню російських зв'язків у закордонних архівах Парижа, Лондона, Рима. Він приятелював із видатними людьми Європи, такими, як Стендаль, бував не раз у Веймарі в Гете.
А в російській літературі він лишився ще в пам'яті тим, що один, один він з вірним камердинером Пушкіна Микитою проводжав труну гаряче любимого Олександра Сергійовича в Святі Гори...
Іван Сергійович познайомився з ним ще в молоді свої роки під час навчання в Німеччині, потім стрічався з ним до самої його смерті.
А з Миколою Івановичем і його родиною він підтримував постійний зв'язок у Парижі.
Зараз у церкві поряд із старим уже Миколою Івановичем Тургенєвим стояв другий живий творець російської історії, який відбув важку кару, пізнав сибірські рудні, кайдани, — уславлений декабрист князь Сергій Григорович Волконський. Тільки зовсім нещодавно йому дозволено було повернутися з родиною з Сибіру.
— Все-таки дожили ми до цього великого дня...
Виходить священик служити молебень, який замовили вони всі, борці й соратники різного віку, різних поколінь, хай віруючі й невіруючі, але якось треба відзначити разом цю подію, не тільки за столом. І вони слухають промову священика і не можуть стримати сліз. Витирає очі старий Волконський, майже ридає Микола Іванович Тургенев, плачуть їхні жінки й діти. Плаче Іван Сергійович, який ще підлітком дав свою «ганнібалову клятву» боротися проти кріпацтва і своїми «Записками охотника» примусив замислитись навіть царську родину.
Він знає: багато російських панів, мандруючих і відпочиваючих за кордоном, не лишились після обідні. Вони схвильовані зовсім інакше, вони обурені, вони переконані, що їх «пограбовано» цим знищенням кріпаччини, навіть цим куцим, важким для селян визволенням.
Та тепер не хоче, не може Іван Сергійович про це думати. Він хоче щастя своєму народу, в який вірить, який любить.
Це в Парижі.
Лондон. Орсет Хауз. «Колокол» — квітень 1861 року.
«Визволення селян!
Вольна Російська Друкарня в Лондоні і видавці «Колокола» святкують увечері І0 квітня початок звільнення селян в Orsett-house, Westbourne-terrace. Кожен росіянин, до якої б партії він не належав, але який співчуває великій справі, — буде прийнятий по-братерськи».
Олександр Іванович кипить, горить, він живе тільки цим, він чекає листів від Тургенева, він чекає телеграм з Росії, офіційних повідомлень у газетах. Він пише друзям, знайомим, пише в «Колокол».
Одному з перших надсилають удвох з Огарьовим листа Миколі Івановичу Тургеневу.
«Вельмишановний Миколо Івановичу! Ви були одним із перших, що почали говорити про звільнення російського народу; Ви нещодавнозворушені, з слізьми на очах, святкували перший день цього звільнення. Дозвольте ж нам, вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше поздоровлення і з почуттям братерської, або краще, синівської любові потиснути Вам руку і обняти Вас гаряче від усього щирого серця. Такий же наш привіт просимо передати князю Волконському. З живим розчуленням ми написали ці рядки й підписуємо наші імена з тією глибоко релігійною відданістю, яку ми на все життя зберегли до старших діячів російської свободи.
Олександр Герцен Микола Огарьов».
Не тільки цих двох старійших діячів російського визволення хочеться Герцену зараз обняти. Йому хочеться, щоб його почув, зрозумів кожен росіянин, кожна людина, якої б не була національності, які населяють безмежні простори батьківщини, а також і ті, що примушені були втекти з неї, сотні емігрантів-росіян, українців, поляків, вірменів, грузинів. Йому хочеться, щоб його настрій зрозуміли, поділили сотні емігрантів Франції, Італії, всіх країн, люди, які прагнуть волі й щастя для всіх.
Олександр Іванович гаряче обмірковує: ілюмінація, прапор з словами «Emancipation in Russia» — визволення в Росії. Раут для всіх росіян, для всіх робітників друкарні, для всіх політичних емігрантів, якої б національності вони не були. Обов'язково прийде друг-італієць Мадзіні, славний Мадзіні!
Буде музика. «Марсельєза». Князь Голіцин — емігрант, аматор-композитор, створив прекрасну російську фантазію «Визволення» — аранжемент улюбленої російської пісні «Вниз по матушке по Волге». Потім обов'язково «Еще Польска нє згінєла»...
Звичайно, обов'язково оркестр князя Голіцина виконає увертюру й марш з «Вільгельма Телля» — «Це мій співгромадянин по швейцарській прописці», — жартує Герцен. Адже він з родиною натуралізований в одному з швейцарських кантонів, де ним пишаються і приймають на славу, коли він приїздить.
Потім для всіх частування. Дами й діти в святкових вбраннях. Усім раді. Усіх запрошуємо, хто співчуває справі визволення!
Він, Герцен, ще не знає — можливо, він підійме бокал за імператора, який підписав цей маніфест?..
Італія. Неаполь.
— Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам від цієї реформи? Мудрували, мудрували, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі!
Хто-хто, а вовки ситі залишаться, виділять мужичкам негідні шматки землі, одроблятимуть за неї, може, й гірше, ніж на панщині, та ще й ні реманенту, ні коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то поміщицькою лишилась! — говорив Микола Олександрович Добролюбов Марії.
— А все ж таки не кріпаки більше! Як сумно, що Тарас Григорович не дожив до цього дня! І шкода, що на власні очі ми не бачимо, як там, удома, — зітхнула Марія. — Мені важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розуміють свої права?
— Які там права, Маріє Олександрівно! Друзі пишуть — нічого вони, селяни, поки що не розуміють, але відчувають — обплутують, оббріхують їх. Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправді треба.
— А що треба?
— Хіба ви не знаєте? Докорінна зміна всього А то цар кинув подачку — і всі радіють: цар, мовляв, визволитель! А що селя нин насправді одержав? Поміркуйте над цим!
Україна. Чернігівщина (Та, мабуть, не тільки на Чернігівщині, а так було по багатьох селах) Усім загадали йти до церкви.
— Волю читатимуть.
Вдосвіта зашаруділо все село.
У кожній хаті прокидалися ще поночі. Надягали що було ліпше, святкове. Баби витягали приховані на Великдень хустки, дітлашня вовтузилася, метушилася під ногами, та сьогодні батьки нікого за це не наділяли штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям і їх зібрати.
— Хай і воно почує, що вже вільне, ніхто від батька-матері не відніме, не забере.
А коли почало ледь ясніти на сході і з'явилась лише рожева передранкова смужечка, село загомоніло, ще неголосно, несміливо, ще стиха, немов голосний гомін завадив би врочистості небувалого дня. Ще не закалатав старий дзвін на дзвіниці, а вже купи людей стояли біля церкви, і тільки-но відчинили браму — враз стало в ній повнісінько, так тісно, що й вужу не пролізти.
І тихо. Навіть жінки не шепотілися, навіть дівчата потай не зиркали на парубків. А парубки, а дядьки, а старі діди аж шиї повитягали, боячися хоч слово пропустити. Та поки що тяглася звичайна обідня. Втім, ніхто не виходив з церкви.
Вуж не проліз би, а от коли після обідні почав отець Пантелій, начебто й несподівано, хоча всі чогось незвичайного чекали, правити молебня — усі заворушилися, потіснилися і невеличким проходом, що невідомо якою силою проклався аж до самісінького олтаря, пройшов і зупинився поліцейський пристав. І він дивився не на ікони і не на олтар, а, ставши поруч з панотцем, на людей. І від цього багатьом стало якось ніяково і навіть моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотів:
«Маніфеста читатимуть». Всі завмерли.
— Осени себя крестним знаменем, православний народ... — почав читати батюшка розгорнутий аркуш і широко перехрестився, і всі, зітхнувши, почали хреститися.
Та як напружено не слухали, далі важко було щось зрозуміти, второпати, зв'язати, бо як не чекали — не почули простих і жаданих слів, що цар і бог дарують їм волю і землю. Про волю були якісь слова, але ж після читання маніфесту батюшка промимрив якось навіть ніяково, що ще два роки треба обробляти поміщикам землю і викуповувати її, і тут же додав своїм звичайним церковним голосом, яким правив відправи:
— Вознесемо ж подяку за цей день цареві-визволителю і помолимося за нього богові! Амінь!
Селяни мовчали, і як не хотів би пристав доповісти потім по начальству, що люди «з радістю звеселилися», не міг він побачити на обличчях дядьків (на одних — строгих та суворих, на інших — здивованих та розгублених) ані радості, ані задоволення.
— За що ж дякувати? — вирвалося неголосно, але всі почули, у молодого дядька — Василя Злидня.
— Тихше! — сіпнула його за рукав свити мати, стара Злиденчиха. — Он бачиш — солдати.
Справді, у відкриту браму видно було солдатські папахи. Вийшли усі з церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна ж так задаром відібрати у панів-поміщиків землю, треба її ще викупити, ще одробити, отже, треба ще обробляти і підписати з поміщиком «уставну грамоту», де про все буде записано, скільки і що мають вони зробити.
— Та як же «обробити»? Ще наші діди й прадіди наших дідів з давнього-давна своєю кров'ю її обробили!
— Що там ще підписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав, а вони нас знову у кріпацтво?
— Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали, а цю по-своєму написали, як схотіли! Отакі вигуки покривали слова і пристава, і мирового посередника, і несміливі репліки отця Пантелія.
— А бабам! — раптом закричала Василева жінка Марина. — Про бабів усі забули! Ані слівця про нас! Не піду більше на Панщину і на панський двір ногою не ступлю! ...
— Авжеж! — підхопила її сусідка, вже літня і, видно, також, ' як і Марина, не з мовчазних та боязких. — Робиш, робиш, ні за Тобою, ні перед тобою, не те що світу божого, своїх вилупків нещасних не бачиш!
— Тихше ви! — аж сердито гукнув пристав. — Ще бабів тут не чули! Не вашого розуму справа!
— А як робити — то нашого?
— І жати, і прясти, і садове одробляти!
— І пані, і панові годити!
Це вже жінки кричали та верещали.
— Цитьте мені! — аж затрусився пристав. — Батюшко, та що це у вас таке?
Піп зовсім розгубився. Заздалегідь наказано було йому втлумачити селянам, що треба дякувати богові й цареві, смирно й тихо працювати і ще два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же, бачив таке страшне убожество, злидні, голодну босу дітлашню. Що ж їм ця воля? Та що він може? Треба ж про себе і про свою сім'ю дбати — проти пана не підеш.
— Коли почнете тут баламутити, — сказав пристав, як трохи притихли, — управа на всіх знайдеться.
— Наші діди зазнали біди, а наші внуки зазнають муки, — зітхнувши, прошамотіла стара Злиденчиха. — Тихше ти, язиката, — сіпнула вона невістку.
— Дружній череді вовк не страшний! — глузливо мовила Марина, дивлячись просто в очі приставу.
Гарна була молодиця, нічого не скажеш, хоча і справді язиката і за вдачею, видно, пара своєму Василеві. «Гайдамацьке насіння! — майнуло в голові у пристава. — Ох, буде тут роботи! Недарма стільки війська по всіх губерніях наслано. Тут тільки трісочка займеться — одразу пожежі чекай!»
Звідки йому було знати, цьому звичайному приставу, що петербурзький губернатор граф Панін попереджав:
— Перед тим як обнародувати положення про селян, необхідно оголосити всю Росію в облозі. Облога почалася.
7
Торік, у 1860 році, всі європейські країни цікавилися «чобітком з носком і шпорами», як називали, власне, не дуже великий за розміром півострів та на якому вміщувалося безліч італійських князівств, королівств, папська держава. Усіх хвилював «похід тисячі» — так називали похід Гарібальді за визволення Сіцілії. Після Сіцілії — Неаполь. Неаполітанського короля було вигнано. Неаполітанці у захваті стрічали народного героя.
Разом з Гарібальді до Неаполя прибув, як його гість і друг, славнозвісний французький письменник Дюма-реге (батько), а одним із вірних соратників Гарібальді був падре Гавацці. Тоді, восени 1860 року, почути Гавацці збігалися всі. От хто вмів запалити людей!
— Дайте мені Везувій, дайте мені цю затоку, всі ті красоти природи, які роблять з Неаполя земний рай, — дайте мені їх без волі — ви мені даєте пустелю, ніч, пекло. І дайте мені пустелю, голу скелю, дайте мені шматок землі найдикішої, безплідної, занедбаної — і я зумію зробити з них рай.
Отець Гавацці перевів дух. Наче рокіт моря, загомонів натовп, залунав плескіт у долоні. Але оратор підвів руку. Від широкого жесту міцної руки розпахнулася ряса ченця, і всі побачили червону сорочку — узаконений народом одяг гарібальдійців. На поясі висіла зброя.
Він, падре Гавацці, міг вистрелити не лише влучним словом, а й звичайним пістолетом. На його буйному рудому волоссі, що немов загорілося від проміння сонця, не було чорного чернецького капюшона. Замість цього на потилицю зсунулось кепі і ледь трималося на цій неслухняній гриві.
Народ враз затих. Кожен боявся пропустити хоч одне слівце незвичайного бійця-монаха.
— Народ, який не має волі, блукає в темряві, а ті, що мають її, ходять при ясному світлі. Благословенне світло, і хай буде благословен той, хто нам приніс його! Що вам дав Гарібальді? Свободу! Свободу! Свободу!
Тут уже ніщо не могло спинити народ.
— Evviva Гарібальді! Evviva Italia! (Хай живе Гарібальді! Хай живе Італія! (італ.) — ревів натовп, особливо молодь, особливо жінки, жінки Неаполя, бо це ж їм казав цей самий отець Гавацці в останній промові на площі перед церквою San Francesco (Святого Франціска (італ.): «Жінки! Коли наші італійки зрівняються в героїзмі з жінками Спарти, у нас буде нація! Матері! Не тим ви можете тепер увінчати й прикрасити себе, що зробите з своїх синів лицемірів і святенників, а тим, якщо ви зможете сказати мій син допомагав відродженню Італії!»
Жінки переказували ці слова одна одній, і, коли падре Гавацці знову збирався десь говорити, — а говорив він скрізь: на вулиці, на площі, на паперті церкви, у театрі в антракті між діями, — завжди траплялось так, що люди раніше дізнавались, що падре Алессандро збирається промовляти. Той самий падре Алессандро Гавацці, який прибув до Неаполя з першим загоном гарібальдійців, разом з героєм і вождем, їхнім любим і рідним «дядьком Джузеппе» — славним Гарібальді.
Падре Гавацці не обмірковував заздалегідь свої проповіді — їх люди все-таки називали проповідями, бо він все ж таки був піп, але ж як діставалось у його проповідях саме попам, ченцям і найвищому духівництву, усім, хто використовував у інтересах сильних світу сього просту, щиру, часто фанатичну віру народу! Жагучі обвинувачення посилав він сьогодні Бурбонам, королівській династії Неаполітанської і Сіцілійської земель у тому, що хотіли вони з неаполітанців — високих по розуму, поезії, по художніх нахилах, по силі філософської думки, по стремліннях серця і любові до свободи — зробити останніми з народів Італії!
Він, падре Гавацці, сам був високих художніх почуттів і, звертаючись до «дітей Везувія», поетичні звороти, метафори, влучні епітети ніколи не підготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком там, де .треба було якнайяскравіше подати свої думки слухачам, пояснити мерзенну дипломатію Бурбонів, підступність міністрів. Хоча й визволив Гарібальді Неаполь від короля Франческа і його кліки, — та за кілька днів життя змінитися не могло. Сам народ повинен відстоювати, боротися за свої права і, головне, повинен зрозуміти, що лише в возз'єднанні всієї Італії — сила й перемога італійського народу над всіма ворогами — зовнішніми і внутрішніми
Його розуміли «Evviva Italia!» — кричали неаполітанці - Якщо ми задовольнимося визволенням Сіцілії та Неаполя, не дбаючи про всю Італію, що лишається в рабстві, — і Неаполь, і Сіцілія знову потраплять у рабство Треба закінчити, треба завершити відродження Італії... Ми повинні бути однією сім'єю або нічим!
І він знову звертається до жінок, до священиків, до газетярівжурналістів. Падре Гавацці весь час наполягає на ці три сили. Він-то добре знає ціну лицемірства католицького духівництва, але ж він добре знає, якою моральною владою, яким довір'ям користуються вони в народі, особливо серед селян, і хіба нема ще таких, як він, котрі йдуть з народом?
У кожній своїй промові він звертається і до журналістів. у чиїх руках могутня зброя — перо.
Йому плещуть у долоні, кричать у захваті, і разом з усіма плеще в долоні і кричить молодий чоловік, високий, в окулярах, з русявою борідкою навколо блідого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевіло.
Зараз він мало чим відрізняється від усіх, захоплених надзвичайними недавніми подіями, полум'яними промовами, цим повітрям волі, бажанням діяти. Хіба що не так голосно вигукує, як темпераментні сусіди, хіба що стриманіше поводиться. Але самому йому здається, що він ніколи не відчував так пульсу життя, єднання з людьми на майдані, куди всі линуть в непереборному пориві, йому здається, він ніколи не дихав так широко, так вільно й ніколи ще пам'ять не закарбовувала так блискавично чітко й промову цього незвичайного попа-бійця, і обличчя жінок, юнаків, статечних. Ні, слово «статечний» зараз не личило жодній людині тут на площі! Здавалось, тут не було статечних, старих — усі наче помолодшали, та й, власне, в цьому запалі хто помічав, хто думав про старість?
— Prego, signore, — почув він коло себе напрочуд ніжний юний голос. Якась дівчина хотіла просунутися ближче до паперті, з якої промовляв падре Гавацці, і трошечки відсторонила його рукою.
— Прего, синьйорина, — дав їй пройти молодий чоловік і мимоволі глянув на неї, і в першу мить йому захотілось скинути окуляри, начебто він не міг довіряти їм зараз, начебто вони могли ошукати, — а насправді ця дівчина не могла бути такою несподівано чудесно-гарною, немов саме втілення ідеальної італійської краси. Вона теж глянула на нього, машинально, так як на кожного, хто дав би їй дорогу, і так само машинально усміхнулась тою простою, нічого не значущою усмішкою, що рониться в натовпі, мимохідь, без думок, без якогось бажання, просто від звички бути чемною, доброю, від внутрішньої повноти життя. Усміхнулася — і вже подалася далі, наперед, і тільки видно було голівку в чорному тонкому мереживному шарфі, накинутому на чорні кучері. Вона ще раз оглянулася, не на нього, ні, за нею поспішав, протискувався невеличкий на зріст сухорлявий чоловік.
— Падре! я тут! — кинула вона йому. — Не відставай!
— Прего, грація, грація прего, — кидаючи праворуч і ліворуч, прошмигнув у юрбі за нею батько, і вони обоє зникли з очей молодого чоловіка, і він знову перетворився весь у слух і увагу, бо він не все добре розумів.
Але десь, у глибині, закарбувався і цей образ — тонке живе, трохи видовжене обличчя, темні очі, вологі від сліз зворушення, темні кучері, що вибилися з зачіски, усмішка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими пальцями, яка ледь відсторонила його...
Та він одразу примусив себе переключитися. В голові вже складалися цілі сторінки статті, яку він напише про ці знаменні дні в Неаполі, про Гарібальді, падре Гавацці, який так застерігав від дипломатії закулісних змов, настійно звертався до журналістів. А він же сам і був журналіст, правда, не італійський, і не для італійських газет чи журналів збирався він писати і не італійцям, а рідним росіянам у свій рідний російський «Современник», бо це був російський літератор-журналіст Микола Олександрович Добролюбов.
Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лікували в Парижі, в Швейцарії, а потім лікарі наказали їхати до Італії і лікуватися тут. Часом йому здавалося, що стає краще, часом він переставав вірити і лікарям, і лікам.
У Петербурзі йому і хотілось, і не хотілось їхати за кордон. Адже одна справа, коли їде здорова людина, та ще й не з порожніми кишенями. А у нього все складалось негаразд у його особистому житті. Дуже негаразд було із здоров'ям, він це відчував, хоча намагався заспокоїти друзів. Друзі самі бачили, що Миколі Олександровичу зле, але, правду кажучи, і не уявляли, до якої міри, бо він сам бадьорився і не терпів розмов про здоров'я, лікування, лікарів. Лише одного разу прорвався сумний жарт. Родичі з Нижнього Новгорода набридали питаннями — що з ним, чого їде за кордон, чому не приїздить до них відвідати сестер. Надокучали йому настирними питаннями й порадами люди, зовсім далекі від його життя, інтересів, роботи, але — родичі! Писали частіше не безпосередньо йому, а дядькові, який жив з молодшими братиками в Петербурзі — їх трьох перевіз і утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу і в Петербурзі, і потім в листах переказував усі ці родичанські піклування, і Микола Олександрович врешті порадив: «Написали б ви їм найкоротше, що я помираю і за кордон за саваном поїхав, — от вони і відчепилися б».
Це, звичайно, був жарт. Про смерть він не думав.
Мало хто з читачів, особливо молоді, які нетерпляче чекали й виривали один у одного черговий номер «Современника» й жадібними очима шукали перш за все його статті, часто і не підписані або підписані псевдонімом, але ж вгадували за стилем, за гостротою сміливої думки, за новою концепцією — так писав тільки Добролюбов, — мало хто з цих читачів уявляв, що цьому критикові, який прийшов на зміну Бєлінському, усього лише двадцять п'ять років!
Правда, вже починав лунати голос зовсім юного, задерикуватого, схильного до найрадикальніших несподіваних висновків — Дмитра Писарєва. Але він тільки починав. А голос Добролюбова лунав уже зріло, вагомо, і з ним найдужче рахувалися в «Современнике» його старші колеги й друзі — Чернишевський і Некрасов. І вони знали, що треба його зберегти, і нап.олягали на тому, щоб він їхав лікуватися.
От він і опинився в Італії. В Італії.
Добролюбов хотів сам побачити й розібратися в усьому, і він розумів, що хоч яка величезна справа національного визволення, національного об'єднання всієї Італії — це лише перший крок у справжньому відродженні всього народу. Цей перший крок можуть зробити всі італійці — в ньому зацікавлена і верхівка, і навіть король П'ємонту, а що потім матиме від цього народ Італії? І п'ємонтський король Віктор-Еммануїл, і перший його міністр Кавур зрозуміли, що без Гарібальді нічого не вдіють, народ вірить лише Гарібальді, а Гарібальді так любив Італію, так жадав усім своїм єством визволення від чужоземного ярма і об'єднання, об'єднання перш за все, що він, республіканець, в даному разі поступився тимчасово своїми республіканськими переконаннями. Свою перемогу він віддав королю, і що ж — він став і королю, і Кавуру не тільки непотрібним, а просто небезпечним, бо він хотів далеко більшого для народу.
Російський літератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумів у всіх інтригах і підступній політиці лібералів, які йшли на угоду і з французьким імператором Наполеоном III, і з папою і боялися, що запал народу під проводом Гарібальді перейде в справжню революцію, тому обплітали Гарібальді своїми тенетами.
Вони мали рацію, що боялися народного вибуху, революції. Микола Олександрович восени 1860 року на власні очі бачив в'їзд Гарібальді в Неаполь під час зустрічі з королем.
Гарібальді був схожий на портрети, які бачив Добролюбов, — благородна постать, благородне обличчя античного героя, і в той же час жоден портрет не міг передати в повній мірі тієї чарівливої простоти, якою світилися сині ясні очі.
До Неаполя на короткий час прибув п'ємонтський король Віктор-Еммануїл. Під його егідою тепер мала бути вся частина об'єднаної Італії, боротьбу якої очолив Гарібальді і, вірячи, що так треба для Італії, відійшов на другий план, віддавши перемогу — власне, королівську корону — Віктору-Еммануїлу. Гарібальді вірив, що так краще для справи об'єднання.
Народ вітав його, Гарібальді. Віктор-Еммануїл супився і хвилювався. У короля немов не вистачало сили навіть на роблену усмішку, якою треба було привітати людей.
Серед гарібальдійців лунали різні мови, не кажучи вже про різнобарвні італійські діалекти — Північної, Південної Італії, Корсіки, Сіцілії. Скільки людей збиралося під гарібальдійські прапори! Та серед італійців було ще багато й чужоземців — угорців, поляків і росіян!
Це не було новиною для Добролюбова. Деякі з студентської молоді пробралися з Гейдельберга, деякі, опинившись у вирі італійських подій несподівано для себе, не могли залишитись осторонь.
Хіба думав юнак Комісаржевський, який приїхав до Італії удосконалюватися в вокалі, що він стане під знамена гарібальдійців? Хіба не написав чудесну музику для хору на честь Гарібальді композитор Кашперов, що перебував у Італії? І хоча кореспондент «Русского вестника» Берг і не викликав особисто у Добролюбова симпатії своїми нечіткими ідейними настановами, проте, нема де правди діти, — він був у війську повсталих, і Гарібальді зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня, і Берг не покинув загону до кінця війни. В одному з загонів були зовсім юні, майже підлітки, руські хлопці — сини розжалуваного предводителя дворянства Саратовської губернії Бернова, який жив у Флоренції. Невідомо, чи з дозволу батька, чи таємно, а втім, втекли хлопчаки до Гарібальді.
Як і вдома у Петербурзі, Добролюбов щодня переглядав безліч газет, журналів, листівок. О, скільки аналогій можна провести з рідними справами, викриваючи діла лібералів, парламентських балакунів, які найменше дбали про злиденний народ Італії! Своє власне лікування, як і вдома, відходило кудись далеко. Лікарі були незадоволені, особливо підстаркуватий, зовні суворий, а насправді доброзичливий, уважний до найменшої дрібниці, синьйор Чезаре. Він наказав Добролюбову показуватися йому обов'язково кожні три дні, записав чіткий обов'язковий режим, навіть меню. Чомусь він одразу пройнявся симпатією до серйозного молодого чоловіка, який приїхав до Італії не як вільний мандрівник-турист, а якого загнала сюди хвороба. Молодий чоловік сам не знає і не здогадується, наскільки вона небезпечна і як далеко вже зайшла, інакше він не працював би стільки. Цей російський молодий чоловік, синьйор Ніколо, приходить до нього на прийом і додому, і в лікарню, але інколи лікар Чезаре і сам заходить до свого пацієнта, бо живе поблизу і йому приємно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов говорить французькою мовою, але вже досить добре розуміє й італійську, бо надзвичайно цікавиться італійськими справами. Це привертає до нього лікаря — звичайного лікаря, який лікує не пишне панство, а працює у звичайній лікарні, проте славиться в цілому Неаполі своїм досвідом, умінням, і до нього у важких випадках звертаються і великі пани, бо вірять його мистецтву. Але й неаполітанські лаццароні можуть спокійно звернутись до нього, і він огляне і дасть пораду так само уважно й сумлінно, не роблячи ніякої різниці між голодранцем і князем.
* * *
Того ясного вересневого дня Гаванці закінчив свою промову і зник так само швидко, як і з'явився. Здавалося, він не може ходити поволі, говорити поволі, от тільки майнула його руда грива, його руда борода, долинуло кілька вигуків з натовпу, і площа спорожніла. Люди розходились.
Тоді тільки помітив Добролюбов свого неаполітанського лікаря Чезаре й помахав йому рукою.
— Так от ви де, замість того, щоб полежати, як я вам радив, — похитав лікар головою, але очі, усмішка, міцний потиск руки показували, що лікареві дуже приємно зустріти тут свого пацієнта.
— У вас тут влежиш! — в тон йому відповів Добролюбов. Вони пішли вдвох.
— Мені вже час у госпіталь, — сказав лікар, поглядаючи на годинник, — повідомили, що туди привезли важкопоранених з гарібальдійських військ. Проте я бажав би ще зустрітися з вами сьогодні, синьйор Ніколо!
— Знову оглядати, вистукувати й вислухувати? — з удаваним острахом спитав Добролюбов.
— О, ні! Я вже вас досить добре знаю, щодо ваших легенів, серця, шлунка! На жаль, ви тільки не дуже ймете мені віри і не слухаєте моїх порад. Та зараз я просто хотів би вас побачити після госпіталю як приємну мені людину, і просто поговорити.
— Давайте зустрінемося в кав'ярні проти Опери, — запропонував Микола Олександрович. Йому самому було цікаво розмовляти з синьйором Чезаре.
— Я захоплю для вас останні журнали. Але що журнали, порівнюючи з тим, що ми бачимо й чуємої Я не міг не зробити гаку перед своїм госпіталем і не затриматися на площі — подивитись на падре Гаванці, на моїх співгромадян, неаполітанців! — признався лікар.
— І це той народ, про якого я стільки перечитав тепер, щоб знати про нього, і в Гондона, Мішо, лорда Гледстона, — мовив Добролюбов. — Гледстон пише: в усій Європі не можна знайти народу лагіднішого, відданішого і слухнянішого, ніж народ неаполітанський. А Мішо ще краще: цей народ любить абсолютну владу своїх королів. Він просить у них ілюмінації, парадів і, в разі необхідності, — хліба.
— А король запевняв: «Мій народ не має потреби думати. Я сам піклуюсь про благополуччя і гідність!» — підхопив Чезаре. — Тим більше, що й піклуватися особливо не доводиться, якщо повірити Лемерсьє, який запевняв у своїй писанині, що зовсім немає якихось потреб у країні, де живуть на вільному повітрі й майже не їдять. Що правда, то правда: їдять мало, бо просто нема за що. Таких жахливих злиднів, що їх набачився я в Сіцілії, важко уявити! Але ж, але ж ви читали в «Revue de Paris» опублікований лист Луї-Філіппа нашому колишньому королю Фердінанду і його відповідь: «Свобода згубна для фамілії Бурбонів». Хе-хе, він напророкував!
— Тому-то й дивно, — мовив роздумливо Добролюбов, — що подих свободи виявив надзвичайні якості народу. Скільки писали про його покору, релігійність, любов до короля.
— І в той же час серед цього «покірного, смиренного» народу загинуло через любов до свободи за приблизними підрахунками з кінця минулого сторіччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловік, а в царювання Фердінанда і Франческа — ще п'ятдесят тисяч. В усіх містах, де пройшов Гарібальді, він звільнив тисячі ув'язнених, і причетних до справи визволення, і зовсім у цьому не замішаних, які сиділи з наклепу або й просто тому, що підвернулися в недобру мить на око поліції і чомусь здалися неблагонадійними. Що ж, це хіба може пройти марно для народу? Для підготовки його свідомості? А таємна література? Пробачте, синьйоре Ніколо, ми нашу розмову продовжимо увечері. От уже мій госпіталь. Тільки прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Ніколо, вже як лікар, ну, до нашого побачення ви можете відпочити? І не забудьте ліки.
— Обіцяю не забути.
— Не тільки не забути, але й прийняти. Отже, після «Ave Maria», а до того — лежати на балконі й дивитись на затоку.
Надвечірня молитва «Ave Maria» була для всіх завжди визначенням часу.
Спочивати? Це було неможливо. Не терпілось, і треба було швидше писати — і про цю метаморфозу неаполітанського народу, і про підступну тактику Кавура щодо Гарібальді, і про падре Гавацці і його «проповіді». Шкода, коли цензура не пропустить або покалічить. Вдома, себто в своїй невеличкій кімнатці недорогого неапольського пансіону, він перечитав знову листи, які одержав справді «з дому» — з Петербурга.
Так, як він і чекав — знову Некрасову довелось говорити з цензором з приводу його статті про оповідання письменниці Марка Вовчка «Черты для характеристики русского простонародья». Невже викреслять ті сторінки, де він пише про дівчинку Машу, її неспроможність працювати на панщині, її жадобу волі? В голові лунали слова падре Гаванці: «Що мені ця затока, ця краса без волі...»
Невже Некрасов і Панаєв не відстоять його праці, яка була його боротьбою, його вірою?
Оповідання Марка Вовчка, незнайомої йому особисто жінки, привабили саме тим, що вона розповідала не про якісь там особливо кричущі зловживання панів, ні, вона писала про звичайних панів, звичайних кріпаків, звичайні їх взаємини, але саме виявляла суть цього ганебного становища, що спотворює людину, і .цим наче суд історії чинила.
Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзі, шкода, що не познайомився з нею в Парижі, — розминулися. Навіть точно не могли сказати йому земляки, де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росії?
Він тут уже, в Італії, про неї писав, тут же нещодавно закінчив статтю і про останню драму Островського — «Грозу». Над цією статтею він працював з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним такий знайомий Нижній Новгород, береги Волги і той темний, безпросвітний побут, який і він знав дуже добре, і до Катерини він пройнявся живим співчуттям, наче знав її в житті. «Луч света в темном царстве» — так назвав він свою статтю. І дуже йому хотілось, щоб і його молодші сестри, з якими він так рідко бачився, ніколи не розмовляв ні про що, крім родинних справ, вряди-годи листувався, але любив їх ніжно, жалів, що ростуть сиротами по родичах, хотілось, щоб прочитали вони його статтю, зрозуміли його думки, замислились. З російськими невідкладними «боргами» було покінчено, він може перейти до італійських справ. А втім, мова буде про одне про людину, її свободу, її права на життя, на щастя, і не тільки про поодиноку людину, про народ. Народи!
Але ж треба написати такою «езопівською мовою», щоб читачі розуміли, а цензура — ні. Невже, читаючи про кліщі цензури в Італії, читачі не згадають свою ріднесеньку?
Або про втручання короля Фердінанда в справи морального виховання народу: приміром, яке велике державне значення має висловлення короля про те, якої довжини мусять бути спіднички у артисток балету, а трико — обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачів!
Хто не згадає при цьому турботи російських імператорів про наш балет, що набувало значення державної діяльності!
І головне, головне, найбільше, найбарвистіше і проникливіше хотілось написати про героя народу — Гарібальді.
Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться зараз, після цього народного піднесення на площі, написати в свій «Современник»...
Синьйор Чезаре наказав не забути про ліки?
Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторінку і прийму.
* * *
Лікар Чезаре трохи запізнився. Уже минула година після «Ave Maria». Він прийшов занепокоє.ний і схвильований, зовсім не схожий на того щасливого й піднесеного, з яким Микола Олександрович розійшовся удень після проповіді отця Гаванці. Але Микола Олександрович не здивувався, він звик до блискавичних змін у настрої свого неаполітанського приятеля. Та начебто змінювався не лише настрій, а й зовнішній вигляд, і навіть вік. Сьогодні на площі він здавався зовсім молодим, — зараз це була серйозно стурбована людина на всі свої шістдесят п'ять.
— Що з вами, милий лікарю? — спитав Микола Олександрович.
— Дуже важкий випадок. І як це не прикро вам казати — з вашим співвітчизником.
— З ким же?
— Артилерійський офіцер — почекайте, щоб вірно сказати прізвище, я записав! — Чезаре вийняв з кишеньки записну книжку й прочитав: — Лев Меч-ні-ков.
— Я знаю це прізвище. У нас є молодий вчений, він зараз також за кордоном, але Ілля...
— Ні, ні, я вірно записав — Лев. Він зовсім молодий юнак, прекрасний юнак, йому років двадцять один — двадцять два, не більше, але він дуже освічений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...
— Так що з ним?
— Почекайте. Він вчився — як це? — я можу сплутати назви ваших міст — спочатку в Хар-ко-ві, так, у Харкові, на медичному факультеті, тому ми одразу знайшли спільну мову, нашу медичну, лікарську. Не знаючи про його освіту, я, оглянувши його страшні рани, повідомив по-латині, звичайно, свій діагноз помічникам, а він усміхнувся і спитав, чи так уже обов'язково він піде ad patres (Піти до праотців — померти (лат.) і чи це швидко може статися. Я мусив заспокоїти його. Я справді прикладу всі зусилля, щоб врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я встиг почути. Він потім учився у вашому Санкт-Петербурзі, у Військово-медичній академії, а потім на фізико-математичному факультеті університету. Я гадаю, що він не за власною охотою міняв свої місця перебування, але, певне, за власним бажанням — різні факультети. З ним цікаво було розмовляти, хоча я й заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження, йому начебто хотілося мені все розповісти. Я дізнався, що, врешті, він вчився за кордоном, у нас, у Венеції. І чому б ви гадали? Живопису! Ні, я певен, живопис був для замилювання пильних очей. А звичайно, який там живопис! Він був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрійців. Він сказав, що не міг займатися живописом, бачачи прекрасну Венецію під огидним чоботом тедеско. Він примушений був втекти від жандармів до Флоренції. Далі вже розповіли його друзі-італійці, теж поранені разом з ним на річці Вольтурно, але поранені легше, бо юнак знову після перев'язок знепритомнів, а коли прийшов до пам'яті, був зовсім слабий.
— Так що ж було з ним далі? Про що .розповіли товариші?
— У Флоренції він вступив у загін нашого славного Нікотери, якого Гарібальді звільнив з Палермської в'язниці. Нещодавно Нікотера прибув сюди в Неаполь, коли вже Гарібальді був тут, — лікар додав ніби між іншим. — Я бачив Нікотеру.
Ясно, що він не просто «бачив», а що вони були знайомі...
— Гарібальді зарахував вашого юнака своїм ад'ютантом, — вів далі Чезаре. — Він дізнався, що той добре знайомий з фортифікацією, і послав укріпити позиції коло Санта Марія. Під час бою на річці Вольтурно хоробрий Меч-ні-ков був поранений міною, і от він знову в Неаполі. У моєму госпіталі. Лише добрий пильний догляд і тривале лікування може врятувати його, але до кінця вилікувати неможливо, ніяк неможливо! — з розпачем сказав лікар. — Пошкоджено внутрішні органи. Коли він і лишиться живий, то все ж таки інвалідом на все життя.
— Чи не можна було б побачитись із ним?
— Зараз ні в якому разі. Після того збудження, а потім непритомності я боюсь будь-яких зайвих подразників для нього. Пробачте, мушу йти. Я хочу попросити знайомих дам у Неаполі, щоб вони взяли опіку над ним і над іншими пораненими, принаймні передавали потрібні харчі, фрукти, що їм зараз необхідно, а потім треба налагодити нічне чергування. Ми побачимося з вами незабаром, синьйоре Ніколо. На жаль, я не зможу супроводити вас до Помпеї, як ми збирались. Ці дні я потрібен більше ніж будь-коли в госпіталі. Мені самому шкода. Я хотів бути вашим гідом, адже там я бував стільки разів!
— Нічого, не турбуйтесь, синьйоре Чезаре, — заспокоїв його Микола Олександрович. — Я й сам зможу поїхати або почекати вас.
— Знаєте що? — підняв палець угору лікар. — Туди збираються мої добрі знайомі, друзі мого брата, мессінського юриста, котрий зараз у Флоренції, і вони збираються туди, а деякий час гостюють тут. Дуже милі люди. Я познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись і хоч на день відірватись від письмового столу. І треба скористатися прекрасною годиною і відносним спокоєм у наш неспокійний час у нашому неспокійному місті. Завтра я познайомлю вас із моїми мессінськими друзями.
Він не сказав більше нічого про своїх мессінських друзів.
Микола Олександрович і не розпитував, бо лікар поспішав, та й не замислився над цим — мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
Про брата лікар Чезаре говорив мимохідь, натяками.
«Недарма, — подумав Микола Олександрович, — Гондон писав, що в опозиції неаполітанському урядові без числа медиків та адвокатів!»
Другого дня, до траторії, де умовились зустрітись, точно в призначений час з однієї сторони підходив Микола Олександрович, а з другої — лікар Чезаре з невеличким на зріст чоловіком і... панночкою, тією самою панночкою, яка майнула вчора в натовпі під час проповіді падре Гавацці.
Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надів знову Так, справді, це була вона — не така схвильована, як там, без сліз зворушення на очах, але така ж юна, гарна, приваблива справді втілення італійської краси!
Це було восени 1860 року
8
Синьйору Марію привів до лікаря Чезаре синьйор Ніколо Добролюбов. Це вже було навесні 1861 року, і за ці кілька місяців лікар і неслухняний пацієнт стали щирими друзями.
Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марія його землячка, відома у них на батьківщині письменниця, прибула до Неаполя із сином і своїми співвітчизниками. Один з них зараз захворів. Чи не буде лікар такий люб'язний і не огляне його?
Молода жінка не виглядала дуже стурбованою, у неї навіть був веселий вигляд. Вона, приязно усміхнувшись, бездоганною французькою мовою пояснила, що, напевне, зараз нічого страшного нема, але цей добродій перед подорожжю переніс плеврит, і навіть коли він зараз трохи застудився, — краще одразу вжити необхідні заходи. Це ж так прикро — приїхати в чарівний Неаполь і захворіти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати кілька днів, отже, краще, коли це накаже лікар, а не його супутники.
Лікареві рідко подобалися дами — іноземки, форестьєра, завжди вони щось удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця молода дама трималась невимушене, але без тіні розв'язності та самовпевненості, і, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє, тому й справила якраз дуже приємне. Відсутністю манірності й церемонності вона нагадувала йому італійських жінок, але була спокійніша, розважливіша, і, звичайно, за зовнішністю одразу можна було вгадати слов'янський тип — кругловида, великі сіро-блакитні очі, русяві коси, просто закладені на гладко зачесаній голові, висока постать, досить струнка. Лікареві сподобалось, як вони просто тримаються — Добролюбов і ця синьйора. «Певне, давні друзі, — подумав він. — А друзі наших друзів — наші друзі».
Він пішов з ними і був дуже здивований, дізнавшись випадково по дорозі, що вони познайомились тільки цими днями в Неаполі, а до того ніколи не бачились.
— Ми хоча й не бачились, але поза очі були давно знайомі, навіть добре знайомі, — мовила Марія, — правда, Миколо Олександровичу?
— Ще б пак! Я такі дифірамби написав на вашу честь! — засміявся Добролюбов.
«Як він повеселішав, мій бідний синьйор Ніколо», — відзначив про себе лікар
— Хіба тільки тому, що дифірамби? — заперечила Марія. — Не думайте, що мені приємні лише ті, що хвалять. От Тургенев, Іван Сергійович, ще й як критикує мої твори, а однаково ми з ним друзі. Важливо ж зовсім не це в дружбі, щоб друзі хвалили. А щодо дифірамбів — не тим мені ваша стаття була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навіщо таїти? Це ж природно для кожного письменника. Але найдужче тому, що я відчула, як ви мене зрозуміли, і може, навіть більше, ніж я сама. Втім, ця розмова зовсім не цікава синьйору лікареві, просимо пробачення. Ми ніяк не можемо наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тільки тут, — перепросила вона.
— Ні-ні, що ви, навпаки! — заперечив жваво лікар. — Я захоплений, коли бачу таку самостійну, рівноправну жінку!
— О, далеко не рівноправну, — похитала головою з усмішкою Марія. — Хіба де на світі є рівні права у жінок і чоловіків?
— Хоча я переконаний, що багато в чому жінки далеко міцніші за нас, — мовив Добролюбов. — Сприйнятливість і уява у жінок дужчі й багатші, ніж у чоловіків!
— І ви, певне, поділяєте думку Стендаля, — підхопив Чезаре, — що цілковита рівноправність жінок і чоловіків була б най вірнішою ознакою цивілізації і подвоїла б інтелектуальні сили людства, наблизила б можливість досягти щастя!
Раптом Чезаре мовив зовсім іншим, хоч і зворушливим, але водночас розпачливим тоном:
— Та інколи жінки відвойовують собі рівні права — нарівні з чоловіками гинути в боротьбі.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Аніту дружину Гарібальді, яка поділяла всі труднощі його боїв та походів і загинула в одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої професії, редактором першої газети в Неаполі «Monitoro» була видатна жінка — Елеонора Фонсера. Я був тоді надто малим і не пам'ятаю її, та лишились просто легенди щодо її розуму, краси, енергії. Неаполітанці запевняли, що це була найчарівніша жінка на світі. Кінець її жахливий. Я не буду переказувати історії тих революційних подій двадцятих років у Неаполі, врешті, відомо всім — перші паростки волі були зломлені, австрійці зайняли Неаполь, загнали сотні людей у в'язниці, страти йшли за стратами. Нашу прекрасну Елеонору Фонсеру повісили. Та й перед смертю вона не здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смілива й горда з ворогами.
— Я б хотіла знати про все її життя, — тихо сказала Марія. — Я б хотіла піти з вами на могилу вашого поета Леопарді і перечитати його твори в оригіналі- «Ultimo canto di Saffo», «II Risorgimento», «La sera Festa» («Остання пісня Саффо», «Відродження», «Вечір святкового дня») і особливо «До Італії» — «All Italia»
— Ви знаєте це? Звідки? — здивувався лікар Чеааре.
— За це треба дякувати нашому другові Миколі Олександровичу, — кивнула Марія на Добролюбова, — в його журналі торік була вміщена велика чудова стаття про італійських поетів. У Росії дуже цікавляться вами. З неї я довідалась про ув'язнення Пелліко, який, крім власних поезій, перекладав італійською мовою Байрона.
— А Байрон перекладав його, — вставив Добролюбов.
— Я дізналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поеріо, який помер від ран у Венеції, і навіть про ті твори, що ходять у вас у списках- Беркета і Джусті — про його славетну сатиру «Чобіток-Італію», який носять і Франція, і Австрія і який, нарешті, належатиме своєму народу! Мені б бажалось тільки прочитати все це в оригіналі — адже я вивчаю італійську мову. Вона близька моїй рідній українській своєю чарівною мелодійністю
— О, bellissima signora! — прошепотів Чезаре, з подивом і замилуванням дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивні ці росіяни! Вони наші справи сприймають, як свої рідні Хоча б цей гарібальдієць Мечніков — він лише трохи очуняв і несподівано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого подяки листа лікареві, який тільки-но, нарешті, вирішив привести до нього Добролюбова, не боячися, що це погіршить його здоров'я. І не встиг!.. А сам синьйор Добролюбов, цей російський журналіст! «Його журнал», — сказала синьйора. Значить, він неабияка людина у себе на батьківщині! О, свята Марія! Коли б він не був такий хворий!
Тепер ця молода письменниця. Марія. Чудове ім'я — Марія — близьке всім народам.
А Марія питала нетерпляче Добролюбова:
— А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Івана Сергійовича, і він не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонім? Ви ж, напевне, знаєте?
— Знаю, — підтвердив Добролюбов. — Це один з вигнанцівполяків, студент Віденського університету, він засланий до Саратова, там познайомився з нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович — це ж просто «ловець душ людських», завжди він уміє знайти потрібну людину і вгадати, чого прагне людська душа.
— Мені здається, це ви «ловець душ людських», — сказала Марія.
— У даному разі я хочу зловити вас, але це бажання і Миколи Гавриловича, щоб ви віддали свої твори в «Современник» — адже саме у нас їм місце!
— З якою охотою! — аж зашарілася Марія. — Для цього і «ловити» не треба! Зараз друкуватися у «Современнике» — найбільша шана. Це наш найпередовіший, найсміливіший журнал, — пояснила вона Чезаре, — і таким він став завдяки Миколі Олександровичу.
— Ну, що ви, — щиро обурився Добролюбов, — а Чернишев ський? А Некрасов?
— Ваша правда, я не заперечую, і Чернишевський, і Некрасов, але ж особисто я їх ще не знаю, а вас...
— Ну, ми ж, як з'ясувалось, давні друзі! — засміявся Добролюбов.
До чого ж мила ця жінка, і як з нею просто і легко!
* * *
— Я «старий горобець», — казав про себе лікар Чезаре. Коли він уперше прийшов з цією русявою синьйорою до її хворого, він одразу зрозумів усе.
Поглянувши на молодого чоловіка, він уже знав, що той заслабнув на дві хвороби. Перша «хвороба» — це була його безтямна закоханість. Стендаль, який так довго жив у Італії і так багато створив про неї прекрасних правдивих творів, в одній з книг написав про різні фазиси душевної хвороби, що зветься любов'ю. «Але вся справа в тому, — писав він, — що нема людей, які можуть врятуватися від цієї хвороби, нема й посібника до врятування від цієї хвороби, нема й інших ліків, як захворіти до кінця».
Лікар Чезаре побачив, як руки Марії спритно й ніжно поправили подушку хворого і як обличчя юнака все освітилося щастям. Можливо, ліки від цієї хвороби вже знайдено!
Юнак був гарний, милий, і навіть кучерява м'яка борідка не робила його соліднішим. Він виглядав зовсім хлопцем, особливо в ліжку, в білій сорочці з м'яким відкритим коміром. Ця борідка видавалася якоюсь декоративною. Марія вийшла, лікар постукав і вислухав хворого. Чезаре побачив, що він, звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було берегтися. Синьйорі, коли їй дозволено було знову зайти, він сказав тільки, що хворий просто застудився, і хай кілька днів полежить, обов'язково полежить.
— Лежатиме! — безапеляційно заявила синьйора, і лікар зрозумів, що юнак її слухатиметься беззаперечно, і не йому, а їй пояснив, що робити, що дати, і пообіцяв невдовзі зайти.
— Звичайно, такий жаль — в Неаполі, в такі розкішні теплі дні хворіти!
— Не треба сумувати, тут, крім ліків, і повітря вилікує! — заспокоїла синьйора хворого, капаючи в чарочку ліки, які вже стояли на столику і які схвалив Чезаре.
І лікар Чезаре раптом подумав: «Коли б такі ніжні енергійні руки були коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадійному, занедбаному стані».
* * *
А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже він сам цього не відчував? Лікар Чезаре дивувався — його пацієнт працював, так гаряче усім цікавився, знайомився, розпитував — наче і не звертав уваги на свій кашель, температуру, часті шлункові слабування. Він просто не хотів думати про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лікаря Чезаре.
Але й досвідчений лікар Чезаре не помічав, що цей глибокий, винятково розумний чоловік, який, зі слів синьйори Марії, має такий величезний вплив на батьківщині, захворів ще й іншою хворобою, і до цього спричинилася юна приятелька лікаря, дочка старого друга з Мессіни, чарівна красуня Індегольда.
...Індегольда. Яке дивне, нечуване досі ім'я. Що їх зблизило? Той швидкий погляд у натовпі, коли слухали падре Гавацці і сльозинки затремтіли на її довгих віях?
Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї і як вони вдвох зупинилися на порозі руїн житла тисячолітньої давнини і вдвох прочитали викладені мозаїкою літери «Salve». Наче саме їх привітали, і як вона цьому зраділа! А потім цікаві розмови утрьох — її, батька, його — Добролюбова, а потім уже в темряві повернення в екіпажі до Неаполя, вогні над затокою і спів на березі «Санта Лючія», коли й їхній веттуріно почав підтягати, і зовсім тихесенько вона:
О, dolci Napoli,
О, sol beato...
Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Індегольда усміхається, щаслива з подорожі, ночі, пісні...
Santa Lucia,
Santa Lucia!
Потім зустрічі тільки з нею. В Неаполі. П'янкими весняними вечорами. Він думав, — що в ньому, чужому зовсім, далекому, зовні незграбному й нецікавому, — що її притягало? Як досі не щастило Миколі Олександровичу в особистому житті!
Та зараз, несподівано для себе, Добролюбов наче сп'янів, і незрозуміла прихильність дівчини розбуркувала неймовірні бажання і думки. Але невже вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполі, і вони обоє захоплені подіями, життям міста, країни, і це так зближує їх.
Він знову писав вірші. Не тільки памфлети «Якова Хама» для «Свистка» на злободенні політичні теми. Ліричні вірші для себе, які нікому не показував.
Але й у ліричних віршах пробивалась та ж звичка дивитися на все критично, навіть на себе.
А втім, він відчував себе молодим, яким був насправді, і в прощальний вечір, — як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, — що, прощаючись і стискаючи її тонкі довгі пальці, він дивився так близько на її лице, і ніяк їм обом не хотілось розлучатись і думати, що вони ніколи не побачаться. Раптом вона обняла його.
З жалю? З любові?
І те, й друге майнуло в голові, але ці думки не затримались, не могли затриматись. Вони сиділи над морем довго-довго, і вона казала, що, звичайно, так, вона буде його дружиною і вони чудово житимуть, де він захоче — у Флоренції, Неаполі, чи в Римі, чи в Мессіні, де захоче.
— Лікар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Італії, і ви будете зовсім, зовсім здорові!
— А ви поїдете зі мною в Росію? — спитав він.
— Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, — не замислюючись, відповіла вона. — Але з умовою, — додала з грайливою лукавою усмішкою, — ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято, збираються дівчата з околишніх селищ, приходять і міські, танцюють під музику тамбуринів і кастаньєт, з квітами, вінками на голові. Це дуже веселе і поетичне свято, я була вже на ньому, і знаєте, раніше часто дівчата в шлюбному контракті ставили умову, щоб чоловіки водили їх щороку на це свято. От і я ставлю умову — привозити мене на це свято до Неаполя! Згодні?
— Згоден, згоден! — відповів Микола Олександрович, цілуючи їй руки й милуючись нею. — А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? — раптом спитав він.
— Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. І чому б він був проти мого щастя? Я напишу вам про все з Флоренції, ми ж завтра вранці їдемо, але це нічого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцію?
Вона говорила, і все здавалось таким ясним, можливим. Не хотілося думати про якісь труднощі, незвичайні обставини. Хоч раз у житті можна ж не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?
* * *
Як добре, що саме зараз у Неаполі з'явилась Марія Олександрівна і вони так щиро потоваришували!
Вона сміялась, що він «ловець душ людських». Він її душу майже впіймав. Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.
Стільки треба було переговорити. Вони ніяк не могли наговоритися, як давні друзі, що довго були в розлуці, й тепер усе треба розказати.
Минуло кілька місяців, як він приїхав із батьківщини, але ж вона вже два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у самому центрі, у самому вирі життя Він розповідав, що робиться в столиці не лише в колі журна лістів, літераторів, а скрізь: про настрої в університеті, серед військових їй було тепло й сумно від спільних спогадів про Та раса Григоровича, якого Добролюбов і добре знав, і любив, і поважав. Вона мимоволі порівнювала ставлення Тургенева і Добролюбова до Тараса Григоровича і до всіх рідних їй українських справ. У Тургенева було багато людяної доброти, співчуття до Шевченка. Як він гаряче взяв участь у справі викупу братів і сестер Тараса Григоровича! Була цікавість до поета, до української мови, цікавість художника, майстра, а для Добролюбова Тарас Григорович був боєць-однодумець, якого ніщо не скорило, не зломило, він був навіть у деякій мірі зразком непри миренності. Тургенев не любив Куліша. Як людина, він був чужим для нього, як письменник — зовсім нецікавий, а Добролюбов розумів, яку шкоду робить Куліш своїм обмеженим націоналізмом, своїми хуторянськими настановами в молодій українській літературі, і він був для нього у ворожому таборі, як і російські ліберали. А Тарас Григорович втілював у собі ті демократичні революційні ідеї, які були вірою для Добролюбова, і його безмежна любов до України не була для цього перешкодою, навпаки, усім своїм єством Кобзар дійшов до вищого розуміння потреб не тільки свого рідного, а кожного народу: потреб єднання проти спільного лиха, а не відгородження національними перегородками.
І до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокійної цікавості. Він розповів Марії, що познайомився з другом Шевченка — підполковником Красовським. Скільки у нього, Добролюбова, було скрізь зв'язків! Красовський надзвичайно цікава, розумна і в той же час скромна людина. Він повернувся перед тим з Італії, де їздив і на Капреру, до Гарібальді — цікаво ж було познайомитись з Гарібальді, побачити італійського героя на власні очі! Але Марія, звичайно, зрозуміла, що не тільки для того, щоб «побачити», їздив Красовський. Вона не спитала, вона взагалі мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.
— А зараз Красовський поїхав до вас, на Україну, — сказав Добролюбов.
«Звичайно, у «них» скрізь зв'язки», — подумала Марія. Вона згадала, як сперечалась після Лондона з Станкевичем: чи є, чи діє таємна організація? Як довідуються, як зв'язуються між собою однодумці, люди одної «соціалістичної» віри? Де у них центр — Петербург? Лондон? А чому сам Микола Олександрович не був у Лондоні?
Добролюбов про Герцена говорив без особливого пієтету, навіть трохи глузливо зазначив, що той надто багато надій покладає на реформу, вірить у милість і благородство царя Олександра, весь час звертається до нього в «Колоколе».
Марія, спалахнувши, почала доводити, яке значення має «Колокол».
— Хіба я не знаю? — знизав плечима Добролюбов. — Саме тому Герцен не має права бути прекраснодушним лібералом, як Кавелін!
— Та він же зовсім не такий, — гаряче заперечила Марія. І раптом їй спало на думку: «А може, це все конспірація? І може, незважаючи на різницю характерів, особистих уподобань, вони — Герцен і Чернишевський — домовлялись про щось головне, спільне? А це все для необхідної конспірації, щоб навіть ніхто й думки не припускав про їхній зв'язок? Напевне, напевне ж, цей зв'язок є, адже мета одна?» Ота віра, до якої її гаряче навертав Добролюбов, доводячи, що нічого доброго реформа, скасування кріпаччини в тій формі, яка відбувається, нічого не дасть народу, селянству.
— Я розумію, ступа тільки інша, а товктимуть так само, — погодилась Марія.
— Порятунок один — докорінний переворот, соціалістичний устрій. Хіба ви не згодні?
Марія не могла не погодитися з Добролюбовим.
9
Яке це було б свято — «Свято визволення», в «Orsett House», коли б його не залили варшавською кров'ю.
«Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш «Колокол» і побачиш, якщо Бенні ще не розповів», — написав через кілька днів після радісного листа Герцен Тургеневу Різними шляхами діставали «Колокол» і в Італії, та, ще не маючи нагоди прочитати про те, що писав Герцен у «Колоколе», Добролюбов і Маруся дізнались про події у Варшаві з італійської газети «II Diritto». Газетку приніс схвильований синьйор Чезаре.
— Читайте, друзі, лист нашого Гарібальді до славного редактора «Колокола» — Герцена!
— Допоможіть нам і перекласти, тут ми мусимо зрозуміти кожне слово. Що трапилось? — сполошилася Марія. Утрьох схилились над газетою.
«Люб'язний Герцен!
Нещодавно слова «визволення селян» були сприйняті з захопленням і подивом всією Європою. Государ, який почав і здійснив цю справу, одним цим уже поставив себе серед найвеличніших благодійників людства. А тепер, — я це кажу з гіркотою, — добра справа заплямована невинною кров'ю. Тепер обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, піднести голос прокляття на тих, хто заподіяв огидне злочинство. Хай ваш журнал, справедливо оцінений у Росії, передасть слово співчуття від народу італійського нещасній і героїчній Польщі і слово подяки воїнам руським, котрі, як Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити її кров'ю народу; передайте разом з тим крик обурення народів європейських проти винуватця ганебної різанини.
Відданий вам Д. Гарібальді».
По-різному коментували європейські газети події в Польщі — розстріл демонстрації у Варшаві російським військом 8 квітня. Причиною демонстрації було закриття польських установ. Це була демонстрація неозброєних людей, але їх зібралось надто багато, сотні жителів Варшави, робітничих передмість приєднувались до неї, і це віщувало, що народ не скорився, усвідомлює свої права, збирається на силі. Російський уряд, як завжди, не міг знайти ніяких інших засобів, як віддати наказ стріляти. Понад 100 чоловік було вбито, багато поранено.
Але ж знайшлись у війську офіцери, які відмовились стріляти в поляків!.. За це розстріляно їх...
Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги — шість вибухів з гармат. Влада вводила у місті військове становище.
— Починаються серйозні справи, — мовив Добролюбов. — Що ж відповість Герцен Гарібальді і яка буде його позиція?
— Невже Марія Каспарівна Рейхель не надішле мені сюди «Колокол»? — затурбувалась Марія. — От побачите, Миколо Олександровичу, Герцен підтримає поляків, у нього такі справедливі думки щодо Польщі, України, адже він про це не раз писав у «Колоколе»!
За кілька днів той же уважний лікар Чезаре з'явився знову зі жмутом газет.
— Я приніс вам англійську газету «The Daily News». Бачите, під заголовком «Garibaldy and the Warssaw massacre» («Гарібальді і варшавське вбивство» (англ.) надрукована і відповідь вашого Герцена, її він надіслав і в італійську газету «Il Diritto» з проханням надрукувати.
Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети:
«Сер, у телеграмі, що з'явилася сьогодні у Вашій шановній газеті, наведено уривок з листа мого вельмишановного друга Гарібальді, що, очевидно, адресовано мені й надруковано в «Il Diritto». Я з задоволенням відзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розуміли нашу позицію в тому ж дусі, як і великий італієць, і на доказ цього дозвольте мені просити Вас надрукувати в газеті в перекладі кілька рядків із статті в останньому номері «Колокола» (№ 9б, 15 квітня)».
— Ми його, звичайно, не бачили! — з досадою мовила Марія. «...Конче потрібно пояснити, що 10 квітня ми разом з нашими співробітниками з «Російської друкарні» мали намір влаштувати свято з приводу визволення селян у Росії...»
— «Свято»! — іронічно мовив Добролюбов. — Може, ще й з тостом за царя!
— А я розумію, все-таки свято! — встала на захист Герцена Маруся. — Я читаю далі: «...але вранці того ж дня по телефону надійшло повідомлення про різанину у Варшаві...»
Так. Тост таки збиралися виголосити, «але рука упала», — як писав далі Герцен.
Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до імператора, хай і сповнені обурення і докору.
Маруся, навпаки, читала з співчуттям, їй здавалось, що Герцен знайшов влучні слова.
Чезаре поділяв її настрій, та чекав нетерпляче, коли прочитають відповідь Герцена «їхньому» Гарібальді.
«Мій люб'язний Гарібальді. Я передав Ваші симпатичні слова полякам і російським офіцерам. На щастя, ми діяли згідно з Вашою порадою ще раніше, ніж одержали її. Достоїнства в цьому великого нема — нам вибору не було. Правда, ми мріяли про майбутній союз всіх народів слов'янського походження, але ми залишаємо ці ріа desideria ' іншому, далекому, майбутньому. Сучасні події вимагають цілковитої незалежності Польщі, — без фраз, її безумовної незалежності від Росії і німців.
Можна було гадати, що імператор Олександр, який так славно вчинив у селянській справі, зрозуміє історичну необхідність відродження Польщі. На жаль, у ньому надто багато прусського, австрійського, і ще зверх того — монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщі з бездумним східним лукавством, в якому характер кішки бере гору над тигром, ставить його поза питанням.
Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфічних новинах і одразу ж надіслав відповідь у три лондонські газети, дві з яких люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам «The Daily News», якщо ви не маєте нічого проти. Крім того, додаю наше невеличке звернення до російських військ, що стоять у Польщі, написане ще у 1854 році, в якому закликаємо російських солдатів краще не коритися наказам і нести відповідальність за це, ніж стріляти у поляків.
Користуюсь цією нагодою, люб'язний Гарібальді, щоб Вам повторити те, що говорить Вам увесь світ, — ми дивуємося на Вас. З усією повнотою приязні і любові
тисну вашу руку. Герцен».
— Ставлення до Польщі буде тепер міркою для всіх і всього прогресивного! — зауважив Добролюбов.
— А хіба Олександр Іванович неправильно, несправедливо поставився? — запитала хвилюючись Маруся.
— Побачимо, — уникливо відповів Добролюбов. Раптом Марія, стиснувши руки і звівши брови на переніссі, мовила зовсім іншим тоном:
— Коли б ви знали, скільки в мене друзів-поляків! І в Парижі з багатьма, як з рідними, стрічаюсь.
* * *
Микола Олександрович нещадно розбивав усілякі ілюзії, які так допомагають завжди людям. Він спускав з п'єдесталів, не скидав, а саме спускав, тих, що були для Марії досі непохитними авторитетами. Та Марія бачила, що він зовсім не такий, яким описували його Анненков, Кавелін — «грубий семінарист», нахабний і зухвалий, котрий руйнує все високе і святе в мистецтві й літературі. Він насмілився піднести руку на Тургенева! Через нього Тургенев розійшовся із своїми давніми друзями, припинив друкуватися в «Современнике».
Марія сказала Миколі Олександровичу:
— Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було в вашій статті для Івана Сергійовича. Ну от, прочитала, перечитала, там стільки хороших і справедливих слів про нього написано! Це якесь непорозуміння, і через незрозумілі непорозуміння, перекази інших людей, недомовленості, нез'ясованості, — розходяться хороші розумні люди.
— Це далеко глибше, Маріє Олександрівно, — заперечив Добролюбов. — Стаття була лише приводом для Тургенева. Хоча, безперечно, я його поставив, як і належало, дуже високо. Він, як ніхто, вміє вловити настрої, проблеми, що тільки назрівають і витають сьогодні в повітрі.
— Так невже вам не сподобався цей його останній роман «Накануне»?
— Чудесний! — несподівано для Марії, навіть з якимось не властивим йому захопленням відповів Добролюбов. — Особливо дівчина! Яка вона там хороша! І як він розумно зробив, що не повернув її додому після смерті Інсарова. Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романі.
— У цьому романі стільки нового, свіжого, — мовила зрадівши Марія. — Єлені хочеться наслідувати, хочеться вірити, що такі жінки насправді є, та вона таки ж є! А знаєте, мені сам Іван Сергійович казав — деякі його знайомі дами, його приятельки, незадоволені були саме Єленою: і матір вона покинула, і Інсарову сама нав'язалася. Нічого, нічогісінько не зрозуміли. І, звичайно, критикують весь роман, — вона помовчала й додала роздумливо: — але він і далі з ними веде дружбу, листування. А от ваша стаття його обурила, хоч ви й самі зараз кажете, що роман «чудесний».
— Я не применшую його значення, його великий талант, майстерність, і, признатися вам по секрету, інколи мені здається — я його душевно люблю. Хоча мене багато в ньому дратує, багато неприйнятного мені. Він вірить у ліберальні реформи!
Та не могла Марія так легко відійти від Івана Сергійовича, свого друга, і, як це трапляється, в листах до Івана Сергійовича вихваляла Добролюбова, а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила про твори Тургенева, про його співчутливий, добрий характер. І Добролюбов ущипливо казав: «Ваш чарівливий Тургенев, може, задля нього ви й до Росії не так швидко повернетесь? Адже він знову, мабуть, зиму проведе в Парижі!» Вони обидва, і Тургенев, і Добролюбов, підсвідоме ревнували Марію до дружби, до впливу...
— Знаєте, ми рідко сперечаємося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, — сказав Добролюбов.
— Ви з ним абсолютно однієї віри? — усміхнулась Марія.
— Не смійтесь, так. Абсолютно однієї. Соціалістичної. А втім, ми інколи сперечаємось. Він вважає, що письменники, які здатні співчувати чомусь чесному, справедливому, повинні прагнути не мати особистих чвар, незгод між собою, повинні бути разом, у злагоді. А мені здається, що кепські, слабкі союзники — не союзники.
— А може, і я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?
— Однаково ви з нами, наша союзниця, — спокійно і впевнено сказав Добролюбов. — І той роман, що зараз тут пишете, віддасте нам, у «Современник».
* * *
Вона була не тільки з «ними», вона була з ним. Це не нагадувало ніяких взаємин раніше ані у нього, ані у неї. Наче створилися взаємини з «чистих елементів» дружби, як сказали б хіміки, з якими приятелювала Марія в Гейдельберзі і Парижі, коли б спромоглися підводити під людську поведінку наукові формули.
Досліджують же Менделєєв і Бородін, який, між іншим, приїхав з ними й захворів так само, як Саша, «чисті елементи»? Певне, і в людських взаєминах, поведінці існують також чисті елементи без домішки інших: заздрості, користі, честолюбства, навіть закоханості!
Їхня дружба була без усяких інших небезпечних або корисних елементів — саме дружба.
Хіба в неї мало було до цього чоловіків-друзів? (У всякому разі, більше, ніж жінок!) Але то була все-таки «amitiйe amoureuse», бо всі друзі-чоловіки, — той більше, той менше, — були закохані в неї або принаймні милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може, тому, що вона приїхала з Сашею, а Микола Олександрович думав про свою мессінську панночку?
І з Марією він міг говорити про неї... І була поряд з Марією не тільки кришталево чесна і віддана праці вольова розумна людина, що все в житті підпорядковувала своїм ідеям, своїм настановам і принципам, але й просто — молода людина (він був ровесник Саші — але наскільки старший од нього!), до того ж хвора, самотня, у якої ще ніколи (ніколи!) не було особистого щастя і тепла в житті.
А хіба Марія не знала, що ніяка праця, ніякі успіхи, ніяка відданість ідеям не можуть замінити цю потребу тепла і щастя любові... І вона бачила, як цей юнак жадає щирої ласки, любові, щирої жінки поряд, любимої і люблячої.
Між ними одразу запанувала максимальна відвертість. Йому навіть дивно було, що вони можуть вести такі щирі розмови — не лише про «Современник», Тургенева, Чернишевського й Герцена та про італійські справи, а про своє інтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча він і був молодший за Марію, і в життєвих питаннях вона, звичайно, була досвідченішою. Як кожна жінка, особливо коли вона сама зараз щаслива, Марія щиро хотіла щастя своєму другові. Як було весело з нею, коли інколи на прогулянці або в театрі вона раптом змовницьки шепотіла:
— Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше праворуч, он у ложі. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До неї підійшов ваш знайомий, він, певне, вас зможе познайомити!
Щоб зробити їй приємність, Микола Олександрович дивився, але завжди признавався, що ні, ніхто не може зрівнятися з мес сінською панночкою.
Від мессінської панночки з дивним для нього ім'ям — Індегольда — він одержав лист з Флоренції, привітний лист, але не розібрати — привітність була від ніжності чи від чемності Чогось у листі не вистачало, щоб одразу відчути — «це від люблячої дівчини». І закинути нічого не можна було. Вона писала, що хоче його бачити, що у Флоренції прекрасно, але їй бракує їхніх цікавих розмов, його присутності. Вона ані слівця не написала, чи говорила з батьком, як збиралась, проте запрошувала його, якось чемно, офіційно запрошувала приїхати до Флоренції. Лист був такий, що можна було показати друзям і знайомим, і в той же час нічого не можна було закинути. Адже було там, що й сумує без нього, і до Флоренції кличе, і що багато розповідала про нього своїй сестричці. Але не було якогось живого слівця, якоїсь дрібнички, щоб можна було повірити, що весь той прощальний вечір — правда.
І, гірко всміхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був лише скороминучий настрій, навіяний морем, а може, й просто милість, подана жебракові, і він знову писав сумні ліричні вірші.
Ці вірші він не показував навіть Марії, але про Індегольду розповів, і Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренції. Та ним оволодівали сумніви, неспокій про домашні справи — суто домашні — про братиків, сестер. Все тому, що не вистачало одного живого, не з чемності, а її слівця. Чому ж вона сказала тоді, не замислюючись, в той прощальний вечір, на його запитання, чи поїде з ним у Росію: «Звичайно, поїду»!
Він же не знав, що було вдома у Індегольди, як сприйняв рішення дочки падре — люб'язний, моторний, ще нестарий мессінський адвокат. Цей російський журналіст освідчився в коханні? Що, навіть мова була про шлюб? Іноземці люблять заводити романи, не надаючи їм особливого значення, повертаються додому і про все забувають, — та коли це так серйозно, що синьйор Добролюбов навіть проситиме офіційно її руки, він, батько, стоїть вище всіляких національних перепон. Лікар Чезаре казав, що це незвичайна людина вищого гатунку. Він навіть не проти, коли Індегольді доведеться їхати з ним на його таємничу батьківщину. Його непокоїло інше. Індегольді він лише сказав:
— Не поспішай, люба. Я не забороняю і не кажу «ні». Почекай. Ви надто мало знаєте одне одного. Хай поживе в Італії, хай погостює у нас, коли ми повернемось до Мессіни. Він може приїхати і до Флоренції, але поки що не кажи нікому нічого і не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.
Може, він був правий, батько. Але враз якесь важке передчуття стисло серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радіти. Батько не відмовляв. Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.
Другого дня їх проводжав лікар Чезаре, її старий друг, що з таким захватом розповідав їй раніше про свого російського пацієнта і розбуркав цікавість, увагу Індегольди, а ближче знайомство підтвердило, що це — надзвичайна людина. Хіба довго дівчині з палкою уявою, з мріями про чесних, хоробрих людей, революціонерів, полюбити людину розумну, таку співчуваючу їхній Італії, італійському народу, Гарібальді? Те, що він був з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який він був скромний, благородний! Ні, Добролюбов помилявся в ній — не настрої південних вечорів і зовсім не жаль до нього розбуркали почуття дівчини. Він відповідав її ідеалам, з ним було завжди цікаво, йому можна було вірити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер вона відчула — хтось, щось становить якусь стіну між ними. Це було тільки передчуття чогось несподівано важкого.
Вони досить довго чекали веттуріно. Батько голосно, навмисне, щоб вона чула, спитав лікаря Чезаре:
— А як ваш улюблений пацієнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його останні дні.
Чезаре зітхнув і похитав сумно головою:
— Дуже прикро про це казати. Він знехтував зовсім своїм здоров'ям. Надто пізно він приїхав сюди. Становище непоправне. Навіть коли він лишиться в Італії — йому відміряно кілька місяців життя, не більше. Північ доконає його ще швидше. А він горить своєю діяльністю. Може, відчуває, що йому небагато лишилось.
Він нічого не знав і не помічав, незважаючи на свій досвід, доброзичливий і уважний лікар Чезаре. Він не знав, що зараз виголосив присуд.
Батько зітхнув і багатозначно глянув на Індегольду. Вона стояла сполотнівши. Вона вже знала, що це кінець. Непоправний і невблаганний.
10
Марія присіла на ліжко Саші і покрутила перед його очима якоюсь штучкою, що висіла на ланцюжку від годинника.
— Що це? — спитав Саша.
— Це мені подарував лікар. Бачиш, малесенький бичачий ріг виточений з коралу. Він сказав, що це береже від етатури.
— Це що? Хвороба якась італійська? — усміхнувся Саша.
— Гірше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться... — Марія удавано злісно глянула, примруживши одне око.
— У тебе не виходить. Такі прекрасні очі не можуть навіть навмисно бути злими!
— Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не зовсім пересвідчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може накликати хворобу, напасті, лихо. От коли виникне підозра, що на тебе дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей ріг, щоб розбити повітря між нею і тим, на кого вона дивиться.
— Лікар вірить у це? — здивовано спитав Саша.
— Дурненький мій хлопчику! — засміялась Марія. — Але він казав, що в це вірили і Цезар, і Ціцерон, і Вергілій — в етатуру, і я була зворушена, коли він подарував мені свій талісман. Він просто знає, що я цікавлюсь всілякими повір'ями, прикметами, але тільки цікавлюсь. Інколи, знаєш, мені хочеться, навпаки, робити все всупереч всіляким прикметам, надто вже вони тяжать надлюдиною. Хочеться бути вільною і незалежною і від прикмет, і від поговорів, і від вигаданих людьми умовностей, що тільки псують життя... А цей коральчик — хай про всякий випадок буде завжди зі мною, принаймні як згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше, ніж гадали.
— Невже треба їхати? — зітхнув Саша.
— Треба! — зітхнула й Маруся. — Писали ж мені, що гроші вже послано. От тільки одержимо і поїдемо. Але ж ми знову побуваємо в Римі, і потім — Флоренція, Венеція, Мілан. Хоча Єшевський застерігав мене проти поїздки до Венеції, він нагадав, що дві письменниці там загубили своє щастя. Жорж Занд там розійшлась з Мюссе, а де-Сталь з Бенжамен.ом Констаном, — засміялась вона.
— Ні, це мені треба боятися, — заперечив Саша, — адже Жорж Занд змінила його на якогось італійця Правда, з того часу, кажуть, вона взагалі дуже багатьох любила Ще ж був і Шопен...
— Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала, писала й писала, — роздумливо мовила Марія. — Я пам'ятаю, як мене вразили її слова. Де я прочитала їх? А може, переказав Іван Сергійович? Може, Меріме, з яким він мене познайомив?! Не в цім справа. Мене пройняли вони.
— Що ж саме?
— Про те, що письменницьке ремесло — пристрасть несамовита, непохитна, якщо вона заволодіває якимось нещасним, йому її не позбутися!
Як довго Жорж Занд була мрією й ідеалом орловської панночки Маші Вілінської!
Вона, Жорж Занд, і зараз багато пише, живе в Ноані, неподалечку від Парижа. Іван Сергійович розповідав, що Жорж Занд дуже любила й любить madame Віардо, і прообраз Консуели — це трохи Поліна Віардо. Поки що Марія не мала нагоди побачити знамениту на весь світ жінку, а романи її вже зовсім не справляли такого враження, як у дні юності...
Але ж щодо «письменницького ремесла» — вона має рацію!
— Зараз я йду дописувати повість. Мені треба якнайшвидше надіслати її.
— Побудь ще трошки зі мною!
— Ні, ні, що ти, я мушу сьогодні закінчити першу частину. Я зайду до тебе увечері!
Вона ніжно поцілувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Він знав — коли вона вже намітила, що мусить саме сьогодні написати те і те, — вона сяде й писатиме.
Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз. А тому, що вона так багато працює, бо все лежить на ній.
Адже мріяв він бути їй в усьому помічником, зняти весь тягар дрібних побутових справ, він за щастя вважав бути у неї на побігеньках, переписувати її твори — це було б уже як нагорода! І от'замість того він знову захворів, і все лягає на її плечі, і зараз ще турбота, що гроші закінчуються, а за «Тюлеву бабу» ще не надіслали, а його гроші давно вже витрачені до копійки перед від'їздом з Парижа. Незважаючи на гірку образу, мати передала 200 франків через поета Щербину. Як Саші не хотілося брати ці гроші! Але він знав, що мати ще дужче образиться, та й у нього нічого не було, і він не хотів у цьому признаватися Марусі. Потім Маруся взяла з нього слово, що у них не буде таємниць одне від одного, що вони все можуть і повинні казати одверто... Хіба це можливо?..
Марія заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничі взявся, на прохання Добролюбова, Чернишевський, і, здається, справа з новим виданням у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне, щоб вона була з ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, він навіть ні про що не думає. Тільки знає: він щасливий.
І чому йому випало таке щастя, про яке він навіть мріяти не насмілювався? Найкраща, найрозумніша жінка з ним, саме з ним! Не гордість говорила в нім, а здивування, бо йому самому інколи було дивно й не вірилось.
Як мама не розуміє його щастя! Чому вона повторює всі ті нісенітниці, що плетуть про Марусю заздрісні люди? Йому було просто смішно, коли б не обурювало до нестями, — скільки романів і полюбовників їй приписували й приписують! До цієї когорти потрапили, звичайно, і Тургенев, і професор Єшевський, і професор Кавелін, і Станкевич. Певне, зараз плескатимуть і про Добролюбова, який насправді закоханий в якусь мессінську панночку. Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе Марія Олександрівна з усіма і любить тільки його. Мати глузливо засміялась, і Саша замовк, і тепер він не хоче бути одвертим з матір'ю. Вона сердиться, що він «поламав свою кар'єру», вона ніколи не чекала такого від нього, улюбленого старшого сина. Він і сам не чекав. Він і сам у душі боявся, що все життя він, покірний син, несміливий в усьому, м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда, освіченого, службовця, в кращому разі захистить проект поліпшення в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокійно одружиться, матиме затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, він писатиме теоретичні праці про право, кари, в'язниці... І так піде і мине життя.
І раптом, як італійська трамонтана, що враз усе перешубуршує, у нього все життя пішло шкереберть. Він сам не чекав від себе такої сили почуття, пристрасті. Все відійшло кудись далеко, і йому було байдуже і до кар'єри, і до захисту, і не на тих, поміркованих, обмежених в усьому «правильних» людей треба було рівнятися, а треба було стати гідним цієї жінки, що раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її рівня, і він знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне — тільки б вона була з ним, тільки б вона його любила. Хіба ще кому випадало таке щастя?
«І справді — чого варта пристрасть, коли знаходиться час міркувати про щось стороннє?» — згадав він слова Стендаля. І ще його ж: «У цій чарівній країні слід віддаватися лише коханню. Скрізь у інших країнах це лише копія з італійського оригіналу». Саша усміхнувся і знову розкрив тоненький томик сонетів Петрарки на сторінці з третім сонетом «Trovammi Amor del tutto disarmato» — «Любов спостигла мене беззбройним»...
* * *
Напередодні від'їзду з Неаполя Марія довго гуляла з Миколою Олександровичем. Внизу світилося море вогнів і лише грізно чорнів Сент Ельмо — замок-фортеця, замок-в'язниця.
— Він уже порожній, цей замок, — мовила Марія, — а ще якось моторошно дивитись на нього!
— А замок впевнений, що може бути і ненадовго порожнім, він наче загрожує і попереджає, що з штуцерів може перестріляти всіх, хто добиватиметься справжньої волі. Як сумно все обертається, і тут ошукали Гарібальді, а дома — Польща! «Колокол» починає одверто бити на сполох. Треба швидше додому Засидівся я вже тут. Хочеться бути між своїми От і ви їдете!
— Так мені шкода залишати вас, — призналася Маруся. — Як добре було б поїхати разом у Флоренцію, і Венецію, і Мілан. Ми обов'язково вирішили з Олександром Вадимовичем хоч по кілька днів побувати там.
— Але ж я вже там був.
— Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренції? — лукаво, змовницьки подивилась Марія.
— Не знаю, — якось безпорадно розвів руками Микола Олександрович, зняв окуляри, протер їх, знову одяг — так робив завжди, коли хвилювався. — Не знаю, чи маю право з моїми заробітками думати про власну сім'ю. Усі ж молодші ще на мені Два брати ще малі хлопчики, гімназисти, зараз у Петербурзі Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би спокійним, коли б про них, як рідна матір, не турбувалась Авдотія Миколаївна Панаева. Які вони людяні й уважні — і Авдотія Миколаївна, і Некрасов, та й сам, хоч і легковажний досить, Панаєв! Вони й про мене турбуються, як про рідного, особливо вона. За хлопчиків я більш-менш спокійний, повернусь — вони житимуть зі мною. А в Нижньому у мене ще сестри. Ну, одна заміжня, але ж дві молодші — дівчата на виданні. Одна живе у старшої сестри, а друга у інших родичів. Отак, як у тієї зозулі — по всіх гніздах пташенята розкидані!
— Отак і ми були розкидані по родичах, — сумно згадала Марія. — Коли батько помер і мати віддалася вдруге, мене відвезли до одних родичів, старшого брата — до інших. Я рано вийшла заміж і одразу молодшого братика до себе забрала. Не могла бачити, який він занедбаний, занехаяний росте.
— І в мене весь час думки про них. Самі знаєте — дівчатами залишитися — хіба мед у родичів вік прожити? А дівчата здібні, як би я бажав вивчити їх, до пуття довести. Та де там! — Микола Олександрович махнув рукою. — Хіба їм витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогічному інституті, — усі завжди голодні, холод, бруд, хто тільки не наживався на наших злиденних харчах, на нашому так званому «обмундируванні». А ця гонитва за копійчаними уроками! Та що там казати, мабуть, і всі мої хвороби ще звідти. Ні, на жаль, лише про одне треба думати, хоч би їх заміж пощастило видати за порядних людей. Тепер по дорозі до Петербурга я до них неодмінно заїду. Давно не бачив. Родичі — люди добрі, нічого не скажу, вболівають за нас усіх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хіба хто може замінити рідних батька і особливо матір?
Він дуже любив свою матір. Скільки років по її смерті минуло, а спокійно згадати не міг. Правда, він ні з ким не згадував ніколи. Якось, коли він приїхав до Нижнього й пішов із сестрами на кладовище, ті були здивовані — їхній стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на могилку матері і невтішно ридав...
Але зараз, Марії, він тільки сказав:
— Я вже був у Петербурзі, коли мати померла... — І по тону його Маруся зрозуміла, яким це було великим горем.
— Молодші мої брати й сестри зовсім маленькі були, — вів далі він. — Одне незабаром померло, а маленька дівчинка, яка у старшої заміжньої сестри жила, теж невдовзі згоріла.
— Як згоріла? — жахнулась Марія.
— Підійшла до пічки, і її полум'я охопило. Правда, загасили і, може, опіки не такі вже страшні були, а може, так написали, щоб не сердився, що не догледіли, та мала дуже налякалась і за два дні її не стало. Коли що трапляється там у них, завжди в душі себе обвинувачую. Навіть коли хлопчики погано вчаться і кепсько себе поводять.
Марія не сказала, як кожен би на її місці: «Ну, що ви, при чому тут ви?» Вона розуміла, бо відчувала так само.
— І я також... і за братика, і за сестру... І за матір також... Вона знала і завжди боліла за матір — як важко тій живеться, як тепер переїздить від родичів до родичів, як важко їй у брата Валерки, і сама мати признавалась, що найкраще було їй у Машеньки в Немирові, коли приїздила гостювати і намагалась затриматися якнайдовше. Матір зігрівала не лише любов, а та шаноба, з якою до неї ставились і Маша, і Опанас, ніколи й натяком не дорікаючи за важке Маріїне дитинство. «Цілую мамаші ручку», — отак завжди закінчували вони обоє листи. Зараз Маруся уявила, наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провінційних небагатих родичах, сестер-дівчат на виданні, у яких вся надія на столичного брата.
...А своєї особистої, сердечної радості у нього нема... І по-жіночому, просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дівчиною!
Він наче вгадав її думки, якось ніяково усміхнувся. Він згадав сльози на очах Індегольди під час виступу падре Гаванці, її живий інтерес до всього, що діялось тут, її просте, добросердечне, властиве італійкам поводження під час подорожі до Помпеї, її радість, коли прочитала «Salve» на порозі спопелілого дому.
— Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона італійка, у нас багато спільного в духовному житті, — мовив він, але сумно додав: — Та, мабуть, мені й тут не пощастить. Я б хотів дуже, щоб ви її побачили.
— Ну, от і їдемо до Флоренції разом!
— А що, як візьму й поїду, — усміхнувся Добролюбов, — а коли вони швидше повернуться до Мессіни?
— Тоді їдьте до Мессіни, і не відкладайте, повертайтесь до Петербурга з італійською красунею, і там ми з нею познайомимося.
Вони говорили і немов вірили і в італійську красуню, і в швидку зустріч у Петербурзі, а десь там глибоко-глибоко всередині самі дивувались із цих легких припущень, ясних надій — і розлучатися було дуже-дуже сумно.
Раптом Маруся трохи не з слізьми в голосі сказала:
— Будь ласка, не лікуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна хазяйка, хай вона й дуже славна жінка. Робіть тільки те, що каже синьйор Чезаре!
— Слухаюсь! Надішліть свою фотокартку. Мені буде приємно дивитись, — раптом попросив Добролюбов.
— Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцію.
11
Це потім вона згадає.
Ніч. І темна вода Canale Grande, i сплески води під веслом гондольєра.
Гондольєр стоїть ставний, високий і недбало керує гондолою. Старий гондольєр.
А в зубах у нього квітка.
Він і на них глянув недбало, на цю парочку форестьєра, — іноземців, що розмовляли незнайомою, ніколи не чуваною ним мовою.
Скільки він уже возив по цих каналах різних парочок! Які тільки красуні не сиділи в його гондолі, і які тільки сцени не відбувалися тут — і любові, і ревнощів, і радощів, і сліз!
Для них для всіх Венеція — театральна вистава, а гондола й прогулянка вночі — обов'язковий ритуал. А для нього — це звичайний буденний заробіток. Та щоб додати їм більшої насолоди, коли форестьєри не дуже пихаті і йому приємні, він крізь зуби — бо не хоче вронити квітки — мугикає пісеньку. Квітка — це його звичка. Раніше квітку кидала йому люба дівчина, а тепер, жартуючи і сміючись, — її кидає його старша внучка.
Його гондолу наздоганяє інша. Пепе — син його друга — заливається веселими модними куплетами, а старий мугикає собі, та не дає обігнати, вправно лавірує між гондолами, попід мостами, то посередині каналу, то попід самими дверима будинків, які стоять просто над каналом і до яких можна дістатися лише гондолою.
Русява синьйора, яка сидить у гондолі з своїм кавалером, — старий гондольєр не роздивлявся дуже, помітив лише під чорною мережаною косинкою русяві коси — може, вона їх також мила в воді венеціанських каналів і сушила на сонці? — венеціанські жінки запевняють, що від цього у них сонячний відблиск у волоссі, — так от оця русява синьйора хоче обов'язково проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал цікавих приїжджих, і старий гондольєр кидає кілька слів про лорда Байрона, немов він сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночі закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скільки переказів не тільки про його дружбу з карбонаріями, а й про його любовні пригоди лишилось тут у Венеції і серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатні синьйори. Перекази про незвичайних людей і різні незвичайні події переходять з покоління в покоління разом з майстерністю водити гондоли.
Кожен старий гондольєр не гірше за спеціаліста — чічероне — розповість сотні страшних історій про Палац дожів. Місток зітхань, по якому переводили приреченого до довічного ув'язнення або до страти і з якого нещасний кидав останній погляд на Венецію, на життя. Так, з Палацом дожів з'єднана й найстрашніша в'язниця.
Вузькі кам'яні нори-камери зберігають жахливі таємниці про невинно приречених, про неймовірні втечі, про геройську смерть. Скільки існує прекрасна Венеція, стільки й точиться боротьба.
Синьйора розуміє італійську мову? Старий гондольєр усміхається їй і не втримується від спокуси дещо розповісти — таким тоном, наче коли й не він сам, то вже батько чи дід обов'язково були свідками подій, хоча ті події відбувались сотні років тому.
Марія нічим не видає подиву і не заперечує таку історичну плутанину. Може здатися, що вона всьому вірить, їй просто не хочеться порушити зачарування.
— Розбуди мене, — шепоче вона Саші. — Я не вірю, що це все я бачу в дійсності.
— Поглянь праворуч — і ти повіриш.
Гондольєр круто повертає ліворуч. Марія бачить: праворуч, у під'їзді якогось будинку — певне, це якась офіційна установа — стоїть загін австрійських солдатів tedesco з офіцером на чолі.
— От тобі дійсність казкової Венеції, улюблениці Італії
...З старим гондольєром умовились, щоб покатав і другою дня, і третього. Три дні в Венеції — це ж мить! Не можна ані краплиночки з цієї миті загубити.
Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напівзруйновані від постійної вологи колишні палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала біднота. Пропливли повз єврейське гетто.
Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинуті були не лише місточки, а й мотузки з білизною. Багато помешкань стояли порожні — в них жити було вже неможливо.
— Венеція гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як їй запобігти? — з притаманною італійцям експресією, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальці, говорив чічероне, що водив групу туристів, до якої приєднались мимохідь Марія і Саша.
Чічероне бідкався з таким розпачем, що Марія шепнула з удаваним страхом Саші:
— Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?
— Я не знаю, чи встигнемо, — в тон їй відповів Саша, — адже ти хочеш оглянути кожну церкву і всі картинні галереї.
Звичайно, їй хотілося оглянути всі церкви і всі картини! Венеція з її творами Веронезе, Карпаччі, Тінторетто — вона ж тільки в Італії з ними зазнайомилася. Тут, у Венеції, вона найдужче відчула Тіціана.
Вже в останній день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari — капуцинську церкву святої преславної Марії, і там вона зупинилась перед Марією Асунтою, тіціанівською Марією.
І як у Дрезденській галереї перед Сікстинською мадонною, як в соборі святого Петра перед Пієтою — їй захотілось бути самій. Навіть без Саші. Тільки отой старенький монах, який запалив для них свічку і побожно перехрестився, не заважав би їй отак стояти і — молитися. Молитися перед її святою.
Не «молитися», звичайно, — звірятися, схилитися перед образом тої, що за легендами все найстрашніше і найжорстокіше пережила, перенесла в житті і з непохитною вірою і любов'ю — не вмерла, а «вознеслася» на небо. Скільки було віри, любові в цьому жіночому, ще молодому обличчі, але це вже не було обличчя юної Сікстинської мадонни, в якої ще всі випробування попереду. Ця — Марія Асунта — вже все зазнала, та зберегла в собі сили, натхнення віри, і до неї, як до своєї заступниці, було легше звернутися кожній жінці, бо вірили: зазнавши все, вона все зрозуміє, вона — милосердна.
І Марії, земній жінці Марії, яка вже не молилася перед іконами й хрестами, хотілося стати зараз навколішки перед цією Марією, вона не могла відірватися від образу.
Яку ж віру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
— Машо, ходімо, адже пізно, — трохи ревниво шепнув Саша.
Вона була така далека зараз від нього...
Потім, через багато-багато важких років, у далекому дикому кутку, серед далеких її душі людей — вона згадає Венецію, площу святого Марка, Палац дожів і її, святу Марію Асунту, і сама не віритиме, чи було ж це в житті насправді?
* * *
— Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:
— Оці янголята схожі на Богдася — такі ж, видно, урвиголови!
А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав — із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!
Нічого «монастирського» і святого не було в цій милолицій грайливій мадонні, а «ангельського» в лукавих оченятах «ангельчиків» і поготів! Певне, художник змалював їх тієї миті, коли вони замислювали свої хлопчачі витівки, і, дійсно, щось схоже було з Богдасем — веселе й пустотливе.
Видно, і сам художник був дуже життєрадісною людиною.
Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.
Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом «Florence», щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.
— Кому? — спитала Марія.
— Дядькові Дорошенкові, — сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.
За мить вона боялася, що він скаже — «татові», а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а «дядькові Дорошенкові».
— Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.
— Гаразд. Потім, — так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. — Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?
— Авжеж, зрадіє.
Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.
У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...
Богдась зайнятий і не схильний до розмов.
Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького — давнього приятеля Маркевичів, від Тургенева... Вона поспіхом прочитала їх.
Потім Венеція — там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.
У Флоренції їй подобалось. (А де в Італії не подобалось?)
Зовсім рано, коли всі спали, вона виходила з готелю і йшла на горби Данте. Кажуть, він там ходив, звідти дивився на свою Флоренцію, і здаються ті кипариси немов велетні монахи, що дали обітницю мовчанки і стоять непорушні, навіть коли здіймається трамонтана, — саме вони зберігають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторіччя незмінними. Треба буде спитати, скільки живуть кипариси? Здавалося, що він, Данте, блукав тут зовсім нещодавно...
Тут знову були зустрічі з Мікеланджело, і після усипальниці Медічі вона нагадала Саші тютчевський переклад чотирьох рядків Мікеланджело, що він написав до своєї «Ночі»:
Отрадно спать — отрадней камнем быть.
О, в этот век — преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать — удел завидный.
Прошу: молчи — не смей меня будить.
...І тут, у Флоренції, вона засумувала.
Може, ця купка листів, яку вона врешті наважилася перечитати, повертала її до дійсності і нагадувала, що треба врешті вирішити, куди і як повертати?
На неї чекають «вдома». Навіть у тому листі Мокрицького, де він начебто і лає рідну сторону, — все ж таки він радить повертатися швидше. Вона читає між рядками більше, ніж написано. «Боже мій, — чужина! А свій-то край? Не варт ніякої чужиниі Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: літай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навідатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам почути».
Не «дечого», а багато почула і побачила б...
У тому ж листі він пише про «батька» Тараса, як напередодні його смерті прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирішили другого дня прийти. Прийшли — а він уже на столі. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував завжди, як співали вони вдвох, і наспівував їхні любимі пісні. «Тільки й розмови було у нас, що про Вас — наша радість».
Важко читати ці рядки. А листа як підписав? «Цілую кінчик вашої одежини»... Вона знає — там не один він, Мокрицький, «цілує кінчик одежини» української письменниці — Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Він радіє кожному її новому твору: «Нещодавно я прочитав Вашого «Лихого человека». Ця повість в «Русском вестнике» в січні була надрукована. «Вона мені дуже сподобалась. А «Три долі» ще більше».
Від Дорошенка аж кілька листів одразу, і всі наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Він ніколи не насмілювався говорити так одверто, як оце написав.
«Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я ніколи не змінюся... У мене голова йде обертом, навіть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у житті. Запевніть мене в цьому, Маріє Олександрівно. Напишіть, коли Ви повернетесь до Росії і чи повернетесь через Чернігів...»
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернігів?.. Як же це буде? Флоренція. Мілан. Обов'язково ще Мілан — вони так із Сашею поставили. Потім Париж. Потім Чернігів і Петербург?
У Чернігові чекають на неї Опанас і Ілля Петрович Дорошенко.
«Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в голові, туман якийсь, думки не в'яжуться.
А втім, я певен, що Ви і без слів повірите, що я такий самий. Ні, мені здається, тепер я відчуваю дужче, ніж раніше.
Маріє Олександрівно, надішліть мені свій портрет, благаю вас, надішліть... Я б готовий летіти в Італію, але не для Італії... Ваш навіки Дорошенко».
Цьому вона вірить, і її аж ніскілечки не турбує, що вона сама не відчувала і не відчуває до нього нічого, крім вдячної дружби, безмежного довір'я у всьому, а бере і може взяти, як належне, усе від нього.
Та тільки хай не пише, що він наче не живе, зістарівся. От у це вона не вірить. Він завжди відданий своїй роботі, вірний своїм ідеям, яким не зрадить ніголи, ні для чого і ні для кого. От і тепер він пише, що їздив до Києва познайомитися з організацією Педагогічної школи вчителів.
Ні, він людина цілеспрямована, і як йому не важко від його неподіленої любові — він ніколи через це не пуститься берега. Вона зітхнула, подумавши про Сашу. Цей без неї, як без повітря.
Вона не важить, не порівнює, хто з усіх найдужче любить. Хіба це можливо важити?
Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто здається, ні, не здається, вона чує всім своїм єством, що домівка її — «там». Де Ілля Петрович. Такі, як він. Лунає люба їй мова. Вона згадує: коли вона йшла якимось селом, містечком — здавалося, що всі знайомі їй. Кожен за давнім звичаєм вітався, — хоч уперше бачив, а вона відповідала так, наче саме цю людину радісно їй зустріти. Це їй колись і Ілля Петрович зазначав...
Їй завжди легшає на серці, коли згадує, що десь «удома» є він, ближчий за рідного брата Валерку, він, який нічого не чекає і не вимагає для себе. Аби вона жила. Існувала на світі. І писала. Писала свої твори. А коли б у неї трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона поїхати.
Ну, що вона вигадує?!
Ні, справді, от була ж вона знову хвора, тут, в Італії, не дуже, але коли б дуже захворіла, смертельно, тільки одному Іллі Петровичу могла б довірити свого Богдася, як довірила Митю, молодшого братика. «Хіба Опанас може щось влаштувати, подбати?» — з гіркотою подумала вона. На нього не було зла. Хіба вона винна, що й любові не було? А з спільного життя нічого не вийшло. Що він там розповів Іллі Петровичу? Певне, що незабаром повернуться і вона з Богдасиком... Ілля Петрович пише, що Опанас найняв для них квартирку у Стародубі. Опанаса Васильовича зарахували незмінним членом мирових з'їздів Чернігівської губернії від Глухівського, Новгород-Сіверського та Стародубського повітів. Слава богові, буде при ділі.
А квартира для неї найнята в Стародубі... Сумно. Що вона робитиме? Де житиме? Стародуб?
Від листів Тургенева теж сумно, і навіть вони дратують її. Спочатку лає, як завжди, за її коротенькі записки, за те, що «...ані слівця про те, куди Ви гадаєте їхати з Рима і де гадаєте провести літо — чи повернетесь до Парижа за Вашими речами, що роблять Ваші супутники, чи є у Вас ще супутники і т. ін. Справді, мені слід у помсту Вам написати листа у Вашому дусі — Ви б дізнались, як це приємно...»
Вона всміхається. Він почав щось надто часто дорікати їй. «Проте і в Вашій записочці є хороше слово. Ви пишите, що віддані мені назавжди. Це багато означає...»
Так, вона писала: «Ви пишете, що Ви мені віддані, і завжди будете. Напевне, я Вам більше, ніж Ви мені, а що вже назавжди, так назавжди».
Погано, коли друзі починають вимірювати відданість, вірність і т. ін. Це трапляється, коли дружба вже дає якусь тріщину, а в останніх листах і Марії, і Івана Сергійовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.
...Оцей лист його теж одвертіший, ніж інші його листи щодо почуттів. «Що я Вам відданий — це без сумніву, але, крім цього почуття, в мене є інше, досить дивне, яке інколи примушує мене бажати Вас мати коло себе, як у моїй маленькій паризькій кімнаті — пам'ятаєте?»
«Який кострубатий зворот, не властивий Івану Сергійовичу з його гарною еластичною мовою», — подумала Марія.
«Коли мені спадають на думку наші тодішні бесіди — я не можу не визнати, що Ви — предивна істота і що Вас зрозуміти дуже важко. Принаймні мені досі не ясно, як зрозуміти все, що було, під яку рубрику все це віднести? При побаченні (коли і де воно буде — зовсім невідомо), я Вам скажу, на якому припущенні я зупинився — як на вірогідному — хоча й такому, що мало мені лестить».
«Напевне, вірогідному, — подумала усміхнувшись Марія. — Коли й дозволяла інколи себе поцілувати або трошки міцніше сбняти, то зовсім не з якихось там почуттів кохання, а тільки від 'дружньої ніжності й небажання образити друга. Він точно зрозумів, бо ще й додав — «старого»...
Проте, як Добролюбов не розвінчував його, їй не хотілося гу; бити цієї дружби, теплих взаємин, хоча він і переставав уже бути таким беззаперечним авторитетом.
Іван Сергійович пише ще докладно про свої наміри й плани, що новий роман закінчує, і що влаштовує свої взаємини з селянами. Все-таки добре скоріше побачитись і саме про це най; більше розпитати! Він заводить школу. Потім поїде до Бадена, де на нього чекатиме Полінька, а потім — Париж. «Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повідомили мені свої плани. Але ж Ви не залежите від себе... а від чого й від кого Ви залежите — це для ~. мене таємниця». Невже для нього таємниця?
Власне, і вона не знає, від чого залежатимуть її плани. Навіщо він пише про весну вдома?..
«Тут весна дуже запізнилась — і раптом спалахнула, як порох, всілякою зеленню, квітами і травами! Цього за кордоном не 'побачиш».
Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навесні в Римі і в Неаполі — вдвох із Сашею! Бідний Іван Сергійович! «...та кепсько тинятися стариком з якимось окисленим серцем у грудях — під цими золотими липами... Що поробиш! Незабаром ще гірше буде».
Цьому вона не йме віри — адже він закінчує новий роман! А про старість — він завжди говорить! Лист закінчено і з докором, і з ніжністю. «Прощавайте — постарайтесь написати трохи більше до ладу — на ту ж адресу, зрозуміло. Тисну Вам руку — і роблю ще щось, на що Ви ніколи не відповідали». Вона сміється — ну, що ж, хай поцілує!
«Поцілуйте Богдася, про якого Ви мені ані слівця не сказали — і поклоніться — якщо є кому кланятися.
Ваш Ів. Тургенев».
«Поклонитися» є кому.
Он він — стукає вже в двері! А невже вона ні слівця не написала про Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Ліппі, щось старанно виводить на папері.
Богдась із захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу — українській, російській, французькій та італійській, і важко навіть було б сказати, з якої мови слів було більше.
Бідний Дорошенко хитатиме докірливо головою - хлоп'я поплутало всі мови!
Богдась старанно надписує картку — «Гарібальді». Він пише, що в гарібальдійських загонах є хлопчики, яким по дванадцять років, це йому розповідали хлоп'ята в Римі, а йому вже скоро мине десятий рік, і він також буде гарібальдійцем, тільки козацьким. Він дружить з багатьма італійськими хлопчиками. Богдась зітхає і замислюється. Добре було б написати дядькові Ількові, як у перші дні приїзду до Рима він відстав від мами, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського. Спочатку пішов сам і набрів на фонтан Треві, це зветься фонтан, а насправді величезна стіна, ні, навіть якийсь будинок з усякими водяними богами, і звідусюди там фонтанами ллється вода, і він уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв і дивився; і там було багато людей, і ніхто на нього не звертав уваги, і багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз він схаменувся, згадав про маму і трошки злякався, що не знайде її в Римі. Адже Рим такий великий і дивний, не схожий ні на яке інше місто. Богдась, правда, знав, що обідають вони в остерії Лепре, але ж як до неї дістатись?
Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як він, і старших за нього. Він спитав у них.
Його спочатку не зрозуміли. Він вирішив, що не мову його не зрозуміли, а не знали, де остерія, він сказав: «Колосео — Колізей», він пам'ятав, що це недалеко від Колізея, і юрба дружно пішла з ним, галасуючи і сперечаючись, і поки дійшли, вони вже були друзями, і він дізнався, що вони всі чекають, коли до Рима прибуде Гарібальді.
Йому було трохи ніяково, коли по дорозі хлопчики раптом оточували якогось пана чи пані й починали вимагати «уна сольді», тоді він відходив трохи осторонь (ні, про це він не писатиме, про це він розповість товаришам у пансіоні, і про те, що вони передражнювали папського солдата, а потім щосили тікали, і що трохи не звалили з ніг товсту кумедну черницю у величезному білому очіпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усі хлопчиська в усіх містах усіх країн. Особливо в Римі і в Парижі)...
Проте вони все-таки дійшли. В остерії на ґанку стояв її господар, і всіх хлопців як водою змило, а Богдась сів на східцях ганку, відсапуючись від пригод, біганини і хвилювання — що скаже він мамі. Він уже побачив, що за тим столиком просто надворі, де вони сідали обідати, — нікого нема. Раптом він побачив усіх трьох — маму, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського.
Мама кинулась до нього і не сердилась зовсім, а йому було соромно, він тільки не хотів цього показати при чоловіках. Єшевський дивився докірливо, а мсьє Пассек розгублено, наче не Богдась, а він загубився. Про це все він, звичайно, не написав, а тільки згадував і знову глибоко зітхнув, бо йому шкода було лишати це привільне життя в Італії і повертатись до пансіону, та що поробиш — він обіцяв мамі добре вчитися і пристойно себе поводити, а вона обіцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну відвезти його до швейцарця, з яким і вона, й він, Богдась, і всі хлопчики з сусідніх дворів заприятелювали у Римі, і потім виявилось, що у нього вдома, у Швейцарії, також пансіон для хлопчиків, і він на літо запрошував до себе Богдася.
Але Богдасеві хочеться і додому... Особливо коли іноді мама починає для нього вигадувати свої казки, і це не зовсім казки, от, приміром, про хлопчика, такого, як він, маленького козака українця, як він визволив з турецької неволі дівчинку... Він дуже любить, коли мама про це розповідає. Добре було б і про це написати дядькові Дорошенкові, але це було б надто багато, і паперу не вистачило б! Адже він перерахував усі міста, де вони побували, мабуть, усі фонтани — це його цікавило завжди більше, ніж собори й монастирі, по яких бігали дорослі. І все ж таки написав, що, від'їжджаючи з Рима, вони кинули сольді в фонтан Треві, мама і він. Про Олександра Вадимовича він не написав, хоча й той кинув монетку, але ж із ним Ілля Петрович незнайомий і можна було його не згадувати. Він захопився своїм листом і ніяк не міг закінчити.
Мама вже чекала. Мама поспішала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр Вадимович, і вони бігли оглядати якісь картини.
— Я вкину листа на пошті, коли хочеш, — сказала мама і, не читаючи, заклеїла конверт, і тому не жахнулася ані різномовності, ані безлічі помилок на всіх мовах. Це вже дісталося Іллі Петровичу.
* * *
Так само, як і в Парижі, так і в Флоренції, і в Мілані — останній зупинці в Італії, вона любила заходити в маленькі крамнички, де часто можна було побачити різні рідкісні старовинні дрібні речі. Особливо в букіністичні. Там так приємно було перебирати старі книги, гравюри. Вона рідко щось купувала, але хазяїни крамничок або книжкових лотків ніколи не ремствували. Вони звикли, що «їхні» відвідувачі мало що купують, бо не мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розуміють ціну цим речам! А це також дає насолоду!
Коли в маленьку букіністичну крамничку, що тулилася на розі невеличкої площі майже в центрі Мілана, зайшла гарна молода пара — русява дама і чорнявий молодий чоловік, — старенький хазяїн крамнички одразу пізнав, що це іноземці, й одразу вирішив, що, напевне, їх нічого не зацікавить на його полицях. Але дама .звернулась по-італійськи, правда, не так вільно, як говорять рідною мовою, явно добираючи слова, але цілком правильно. Це вже було приємно стариганчику.
— Будь ласка, у вітрині ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але здається, це портрет славетного Беккаріа?
— О так, синьйоро! — розцвів усмішкою старий. — Це портрет нашого Беккарія, — і ніхто на світі не може з більшим правом сказати «нашого», ніж ми, міланці, бо він жив тут і навіть недалеко від цієї невеличкої, але славної пьяцца, отож і від моєї скромної книгарні! Я зараз зніму цей портрет з вітрини.
Він, наче ікону, побожно підніс невеличку гравюру-портрет відвідувачам, і вони заговорили незнайомою йому мовою.
— От твій бог, — мовила Марія.
— Один з моїх богів, — поправив Саша.
— Я не ревную. Він для мене також велика людина — Чезаре Беккаріа. Він перший у світі повстав проти смертної кари!
Почувши знову знайоме ім'я, хазяїн не міг стриматися — він наче одержав подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так цікавляться Чезаре Беккаріа, він радий їм повідомити, що саме на цьому майдані незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви відвідаєте Мілан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цій великій людині. Він знає скульптора й архітектора, які працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! їх знають усі міланці, і всі знають, що буде викарбувано на пам'ятнику, звичайно, крім імені. Він майже продекламував: «Se dimostrero non essere la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita».
— Ти розумієш? — спитав Саша. — «Якщо я зможу довести, що смертна кара не є ні доцільна, ні необхідна, — це буде перемогою людства» — слова з його книги «Злочин і кара» — «Dei delitti е dеlie pоne».
— Між іншим, серед моїх книжок ви знайдете найстаріше видання цієї славетної книги, — заметушився стариганчик.
— Я куплю і подарую її тобі разом із портретом, — сказала Марія.
— Що ти! Це буде, певне, надто дорого, — почервонів Саша.
— Хай дорого. Це дорожче, — уперто мовила Марія і легко додала: — Однаково у нас майже нічого не лишилось, — і засміялась, розкриваючи сумочку.
Стариганчик усе зрозумів, і хоча вони не торгувалися, він назвав зовсім маленьку суму. Адже мало хто з іноземців з таким захватом роздивлялися б цю гравюру! До лір, які витягла молода русява синьйора, ще додалась така приязна чарівна усмішка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки подарував би їй і портрет, і книгу. Він довго дивився вслід щасливій парі.
— Це чудесно, що міланці поставлять йому пам'ятник, і я розумію тебе. Я б хотіла, щоб своїм проектом тюрмознавства — як я не люблю цього слова — ти також зробив переворот у всій науці права й криміналістики і щоб ти не схитнувся, відстоюючи свій проект, не злякався боротьби, як і твій бог.
Вона глянула на нього — стрункого, гарного, з відблиском такого щастя в очах!
Він став працювати, але хіба це та праця, до якої вона звикла про яку можна мріяти? І хіба всім дано силу волі, пристрасть у роботі і переконаннях?
Обоє дивляться на портрет Чезаре Беккаріа. Цікаво, він схожий, цей галантний чоловік XVII сторіччя, на справжнього «батька юриспруденції»?
— А знаєш, за що я особливо люблю його? — питає Саша.
— За що ж?
— За те, що коли він мав можливість чудесно влаштуватися в Парижі, зривати лаври і користуватися успіхом при дворі, він злякався, що його міланська коханка від нього відвикне, махнув рукою на всі вигоди і повернувся до неї. Правда, це цілком поіталійськи? Любов над усе! За це він мені ще дорожчий! — розсміявся Саша. — У цьому найдужче я хочу бути його учнем і послідовником.
— Але ж він відстояв попри всі свої інтимні справи і нові закони. — Марії хотілося сказати це серйозно, переконливо — та що поробиш, вона була щаслива від Сашиних слів.
«О, славетний Чезаре Беккаріа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу проти смертної кари, а я — за те, що любов коханки для тебе була важливішою за кар'єру, становище, матеріальні блага!»
Вони лишали Італію. Хіба вони могли тепер, після Італії, розлучитися?
Вона знала — на неї чекали на батьківщині, на неї чекав Опанас. Але хіба вона могла тепер жити з Опанасом, як жінка з чоловіком? Краще не думати про це...
Та в жодному листі Опанасові вона не писала останнього слова. Уявлявся Опанас, і його було шкода, та нічого вже вона не могла поробити, крім того, що ніколи не згадувала Саші в своїх листах, їй страшно було замислюватись і щось остаточно вирішувати, і, як за соломинку, вона хапалась... за борги.
Так, так, хіба може вона зараз повернутися, коли в неї ще стільки несплачених боргів?! Їй треба конче поїхати до Парижа там спокійно закінчити (почати й закінчити!) великий роман, який вона замислила — «Записки дячка» — про попівство, монастирі, релігійну облуду. О, в неї багато спостережень з дитинства, а тут в Римі, в Неаполі, так близько зіткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповідь про падре Гавацці, з другого, вона відчула поштовх. Вона повинна написати цей роман.
Вона закінчує (це вже насправді закінчує) повість про трьох сестер, частину якої вже надіслала Добролюбову і Чернишевському. Роботи невпрогорт Усе спокійно вона може закінчити лише в Парижі. Не можна ж без копійки, з несплаченими боргами, з незакінченими творами повертатися до Петербурга? Звичайно, їй треба одразу до Петербурга — побувати в усіх редакціях, в «Современнике», де на неї чекають не тільки Добролюбов, а й Некрасов і Чернишевський. Всі вони вважають її «своєю» Чернишевський клопочеться про видання її творів, як ще ніхто не клопотався.
Саші треба в Парижі завершити свій проект. Вона допоможе йому. Вона заприсяглася сама перед собою, що він це зробить. Невідомо, як буде далі. Але саме за це Тетяна Петрівна не матиме права їй дорікнути.
Тетяна Петрівна. Мати Чом вони не змогли зрозуміти одна одну?
Нема в неї зла й капелиночки проти Сашиної матері, цю збір ку російських оповідань, що вийде незабаром, вона присвячує їй. Там так і стоятиме — «Посвящается Т. П. Пассек». Адже вона Сашина мати. А як буде в неї самої з Богдасем?
Поки що і для нього найкраще і найрозумніше продовжувати навчання в паризькому пансіоні. Це вже Опанас повинен зро зуміти.
...А там видно буде.
Коли вона пише Опанасові, їй самій здається, що от тільки розв'яжуться ці побутові справи — вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.
Вона обіцяла Богдасеві написати про славного Кармеля Інколи, правда, останнім часом дуже рідко, коли вона сидить біля сина увечері, вона вигадує різні казки, їй хочеться все записати так, як розповідає. Ще й інші. Адже і Тарасові Григоровичу вона це обіцяла.
Через Швейцарію вони повертались до Парижа.
Це був кінець чи початок?