© Василь Терещук. Усі права застережені Острів мороку 1. Вони почувалися астронавтами, яких виштовхнули на невідому твердь з корабля, ще напівпритомних від сну, розморених довгою, одноманітною дорогою, заколисаних спогадами про прощальні пиятики, не завершені розмови, покинуті справи, забуті через поспіх у шухлядах столів та комодів речі. "Мій кактус помре від спраги, - подумав Т.- Треба було залишити ключі від хати сусідці". Але згадав він про це якось знічев’я, бо в ту мить і сам почувався двоногою кімнатною рослиною, якій ще доведеться пошукати придатного ґрунту на цьому горщику-острівцеві, що якимось дивом зачепився за дно ріки. Човен, що доправив їх до цього клаптика землі, вже зник у тумані, нагадуючи про себе лише ритмічним тарахкотінням двигуна. Т. скинув свій наплічник просто у пісок і роззирнувся довкола. Схоже, їх висадили на берег просто на пляжі. Пісок тут був зернистий і чистий, як свіжо намите золото. Із зелених заростів, що починалися за якихось півсотні метрів від води, до пляжу збігала ледь помітна стежка. Розміри острівця оцінити було важко, бо ранковий туман ніяк не хотів розступитися і Т. вирішив, що годі ловити витрішки. Його супутники - А., невисокий молодик із ранніми залисинами, одягнений у джинси, легку куртку жовтого кольору, та С., особа, яка учора в сутінках бару бачилася Т. ледь не зухвалою язикатою старшокласницею, а нині – виявилася замаскованою під дівчисько жінкою, що трохи перебрала звечора, - дещо розгублено роззиралися довкола. Врешті А. запропонував: „Може, пошукаємо самі дорогу?” "Особисто я нікуди не йду, - врочисто повідомив Т. і демонстративно всівся просто на пісок. Його рука пірнула у наплічник і за мить він вже тримав у руках бляшанку пива. - А для хворих я маю пиво." Останнє було сказано з прицілом на С. "Я пива зранку не вживаю", - відрізав А. С. у відповідь лише облизала пересохлі губи. "Як собі хочете, - продовжував Т. - А я питиму пиво і чекатиму на гостинну зустріч. Нам її, до речі, обіцяли. Чуєте? Оркестр вже грає." Т. вказав рукою у бік зеленого живоплоту. Загублені у гущавині співали чи може й сварилися птахи-аборигени. "А що, коли нас надурили?" - несподівано запанікувала S.    "А завдаток - це теж містифікація?" - А. поліз у кишеню куртки і видобув кілька купюр. - Ні, мої любі. Нас купили і з цим треба змиритися. От тільки, де ми тут потратимо ці гроші?" "Замовлятимемо русалок. Та й для розпалювання вогнища будь-які папірці знадобляться", - розмірковував Т., вже трохи захмелілий від теплого пива. "Я хочу прийняти душ", - несподівано заявила С. і звелася на ноги. - Дорогі гості! Вибачте за запізнення... Стежкою від заростів до них швидко наближався якийсь чоловік у сірому плащі. Здаля він здавався напівзігнутим. І лише коли наблизився, стало зрозуміло, що невідомий має горб. "Господи, яка потвора", - прошепотіла С. - ... Мене звати Генрих. Так-так, дивне ім’я для цих країв. Але колись тут були німецькі колонії. Мій дід вирощував кавуни, дині і чудовий виноград. У нашому домі було фортепіано. Бабуся грала на ньому для гостей... Ах, ці спогади, які я насправді не пам’ятаю. Даруйте пані С., що зворохобив вас своїм виглядом. але усі наші гості з часом звикають до мого горба. а декому він навіть дуже подобається... Генрих загадково посміхнувся і продовжив: - Я працюю тут садівником, але багато читаю. Вчора мені якраз трапилася ваша книжка з п’єсами, пані С. Наш господар випадково забув її під час останнього свого приїзду. Ваша драма "Ніжність" - просто неймовірна. Смерть в образі лікарки... Знаєте, більшість із нас лякаються смерті. Але тільки вона наша справжня збавителька, тільки вона... Щоки С. спалахнули червоною фарбою. - Ви читали мою книгу? - О так. Маю такий гріх за собою - читати усе, що надрукували наші гості. Через те й проспав ваше прибуття. Але тепер ходімо. Сніданок вже, мабуть, на столі.     Генрих хвацько підхопив лівою рукою торбу С., а іншу простягнув, щоб допомогти їй звестись на ноги. Жінка подякувала прибульцю, але руки йому не подала. Схопилась на ноги і швидко пішла у бік зеленої гущавини. Генрих майже підстрибки подався за нею. Т. і А мовчки рушили за ними. Підлога тераси була викладена бездоганно чистою білою плиткою. Т. злякано подивився на свої похідні "шкари", мокрі від роси і обліплені піском. Та врешті рішуче підійшов до столу. С. запитала у Генриха про ванну кімнату і щезла у нутрощах дому. А. насторожено оглядав подвір’я, величезне і майже округле, з обчикриженою, як голова новобранця, травою та посипаних дрібним гравієм доріжкамими, що сходилися у центрі, утворюючи велике коло. На протилежному боці виднілася продовгувата споруда із скляним дахом. Зліва від неї бовваніло щось схоже на стайню. - Я залюбки випив би кави, - сказав Т., впавши у сплетене з верболозу крісло. - А все інше - дарую своїм ворогам. - Аніто! - гукнув Генрих і швидко скинув із себе сірий плащ. Його горб під напіввійськовим френчем відразу набув чіткіших обрисів, ставши схожим на перехилену маленьку копію Говерли. "Скільки йому років? Не менше 60-ти, а бігає, як марафонець", - міркував Т. Аніта, мабуть, була родичкою Памели Андерсон. тільки вищою на зріст і з бездоганною поставою та грецьким профілем обличчя. Вона з’явилася на терасі як вітер, несучи в одній руці кавник, а в іншій - мініатюрний кришталевий жбан із вершками. - Доброго ранку, - майже проспівала вона. - Ви мабуть втомилися з дороги? Але Т. заціпило, він сидів, витріщивши на дівчину очі. Її коротка голуба спідничка приховувала тільки те, що на людях показувати було справді не гоже. Натомість її груди не зміг би приховати навіть Генриховий наглухо застібнутий френч. А що вже казати про накрохмалену білу блузу. А. з цікавістю спостерігав не так за Анітою як за Т. Він машинально підставив своє горнятко під струмок кави. - О, так. Дорога була виснажливою, але ваша гостинність збадьорює нас, як добре вино. - Ми такі раді, що ви приїхали, - защебетала Аніта. - На цьому острові можна збожеволіти від самотності. Генрих то в оранжереї, то в конюшні . А я змушена займати себе марудною роботою - перепрасовую білизну і - не повірите - навіть вишиваю хрестиком, як тутешні жінки. - То ви не тутешня? - поцікавився Т., запивши свій подив кількома ковтками кави. - І так, і ні, - уникла прямої відповіді дівчина. Вона хотіла щось додати, але із-за рогу будинку раптом повіяло. Край скатертини на столі задерся, а разом із нею - і коротка спідниця Аніти. Т. машинально зауважив, що під нею у дівчини не було нічого. Генрих перехопив його погляд і суворо гримнув: - Аніто, у нас гості. Іди і негайно належно вдягнися. Дівчина дзвінко засміялася і побігла до дверей. На порозі вона наштовхнулася на С., кинула їй "добридень" і щезла. С. провела її поглядом і підійшла до столу. - У тебе буде подруга, - зрезюмував А. наливаючи їй каву. - А в тебе – коханка, - відрізала С, а потім злякано зиркнула на Генріха. Але той, здавалося, не почув її слів. Т. несподівано пронизало відчуття тривоги. Щось змусило його поставити на стіл своє горнятко. - Дякую за каву і запрошення. Але на мене вже час, - Т. підвівся з-за столу і рішуче взявся за лямку наплічника. Його супутники здивовано подивилися на чоловіка. Тільки Генрих залишився незворушним. - Я маю із собою намет. Тому житиму десь поблизу води. Буду вдячний, якщо ви, пане Генріху, приноситимете мені трохи хліба і молока. Хочеться попрацювати. А тут для цього занадто ...галасливо. Швидкими кроками, не зважаючи на хідники, він перетинав подвір’я, щоб за мить зникнути у зелених хащах.      - Розбийте намет біля нашого пляжу. Там найкраще місце - гукнув услід Т. горбань. А двох інших гостей зі знанням справи заспокоїв: - Не хвилюйтеся. З ним, мабуть, таке часто трапляється. Але, довіртеся мені, увечері він повернеться… 2. Т. хоч і не мав наміру зважати на пораду горбаня, після тривалих і безуспішних пошуків справді розбив намет на межі лісу та маленького пляжу, пісок якого ще зберігав вранішні сліди їхнього прибуття. Кращого місця на цьому острові, мабуть, годі було знайти. Коли закріплював останню розтяжку, краєм ока помітив якийсь рух за кілька кроків від у себе у соковитій і рослявій траві. Придивившись пильніше, розгледів сіру лискучу смугу спини. «Це вуж, - заспокоїв себе Т. – Я оселився на його території. Що ж, спробуємо стати друзями». Вуж безшумно щез у траві. Т. пожбурив свій наплічник у намет, добувши з нього лише рушник. Швидко зняв із себе увесь одяг і з криком «а-а-ааа!» кинувся у воду. Він плив наввимашки від берега доти, доки не відчув ногами, що вода стала холодною, аж колючою, а течія - зміцніла і була готова підхопити його, понісши від берега. Він ліг на спину, загрібаючи руками, як веслами, поплив назад до пляжу. Вже лежачи на піску, захотів курити. Але іти по сигарети до намету було ліньки. «Переб’юся і без них, - вирішив Т. Натомість почав перебирати у думках події останніх тижнів. Наприкінці травня на його електронну адресу надійшов лист від директора відділу Слов’янської культури видавництва Millennium пані Р. Краузе. У ньому гарною українською мовою повідомлялося про те, що в-во Millennium, за сприяння ООН та ЮНЕСКО, упродовж останніх кількох років здійснює унікальну програму, завдання якої – відкривати світові імена молодих письменників. Досі програмою могли скористатися літератори з Латинської Америки, Індії, африканських країн. А три місяці тому дирекція видавництва створила бюро слов’янської культури. Відтак його працівники вирішили розпочати новий розділ проекту з українських авторів. Трьом із них нададуть можливість жити і працювати у комфортних умовах упродовж 60-ти днів. Єдине їхнє завдання – написати твори, що могли б увійти до збірника, який обов’язково буде видано рідною та однією з офіційних мов ЮНЕСКО. Крім того, за роботу обіцяли заплатити. Це підтверджував і прикріплений до листа файл з угодою, яку треба було заповнити і надіслати за зворотною адресою. Третину гонорару пані Краузе обіцяла виплатити авансом. Коли Т. побачив пропоновану суму, у нього затремтіли руки... Видавництво обіцяло бути справді щедрим. Пропонованих Т. грошей вистачило б і на оплату навчання його доньки в університеті, і на операцію, якої потребувала його колишня дружина, і на полагодження багатьох інших нагальних проблем, що вже давно отруювали йому життя. Перечитуючи угоду, Т. зауважив один незрозумілий пункт. У розділі про відповідальність сторін зазначалося, що за не дотримання угоди автор несе винятково моральну відповідальність. Що се мало б означати? Скуривши півпачки сигарет "Chesterfield", він нарешті наважився написати листа пані Р. Краузе. У ньому Т., намагаючись не виказувати своїх емоцій, поставив два запитання: хто порекомендував видавництву запросити до участі в програмі саме його? І що у тлумаченні панства з Millennium означає моральна відповідальність автора?    Відповідь надійшла несподівано швидко. Пані Краузе зазначала, що відбір авторів завжди відбувається згідно з рекомендаціями експертів. Виявляється, що його кандидатуру запропонував культуролог зі Львова Орест Рожнятківський, який нині викладає україністику у Сорбоні. Серце Т. залила хвиля вдячності. Вони зналися з Орестом давно, навіть близько товаришували. Але років шість тому він щез зі Львова і з поля зору Т. також. Отже, Орест знайшов своє місце під сонцем, а тепер ще й вирішив допомогти другові. "Письменник не може нести матеріальну відповідальність за те, що йому не вдалося виконати умови нашої з ним угоди, - писала пані з видавництва - Натомість ми залишаємо за собою право повідомити через місцеву пресу громадськість про його творчу невдачу. Сподіваємось, що моральна відповідальність для справжнього письменника важить значно більше, аніж матеріальне стягнення". "Вони б’ють нижче пояса", - подумав Т., закриваючи файл з листом у комп’ютері. Через годину він вже надіслав електронною поштою підписаний договір, вказавши у ньому номер свого банківського рахунку. Якщо Millennium перекаже аванс – тоді це не злий жарт, а той неповторний шанс, що дається людині хоч би раз у житті. Через три дні гроші надійшли на його рахунок. А наступного дня він отримав інструкцію, що детально роз’яснювала, як і коли йому добиратися до місця, де він отримає можливість "жити і працювати у комфортних умовах" Мова ішла про безіменний острів у гирлі Дунаю. Т. радили оселитися у готелі м. Ізмаїл, де він зустріне двох інших, залучених до проекту літераторів. Звідти їх усіх доправлять човном до помешкання, що спеціально облаштоване для письменницької праці… Т. лежав на піску, заплющивши очі. Сонце вже покинуло обійстя ранку і припікало. Але Т. втішався теплом, як дитина, підставивши під його проміння худу, білу спину. Він згадував про свою останню зустріч перед від’їздом зі Львова із колишньою дружиною. Вона чекала на нього на вулиці за столиком у „Віденській кав’ярні”, нервово п’ючи сік. Про її недугу свідчили темні кола довкола очей та ота особлива блідість шкіри, що її мають люди із хворим серцем. Лікарі гарантували, що після операції вона забуде про свої болячки. Однак водночас вони розводили руками і вимагали грошей. Коли Т. не без внутрішніх гордощів поклав перед Мартою конверт із купюрами, та злостиво пожартувала: - Звідки у тебе гроші? Невже став утриманцем якоїсь бізнес-курви? Т. пояснив, що знайшов добру роботу, і що через те виїде з міста на кілька тижнів. - Ти завжди намагаєшся утекти. Спочатку від сім’ї, а тепер ще й від Львова, зауважила Марта. – Я теж виїду з цього клятого міста. Як тільки одужаю. Бо скоро й доньці стану не потрібною. Вона знайшла собі якогось аспіранта в університеті, такого ж злидня як і ти… - Я не почуваюся злиднем, - заперечив їй Т. - Не почуваєшся? – скипіла Марта. – То де твої статки? Чому твоя донька другу зиму не може купити собі нові чобітки? А що я маю робити? Стіни у квартирі облущилися, крани течуть. Якби не хвороба – то поїхала б до Італії, як інші. А так сиджу і чекаю смерті… - Ти ще мене переживеш, - сказав Т. Він знав, що за мить Марта спробує заплакати, тому попросив підійти до столика кельнерку. Марта сердито згребла до торбинки конверт із грошима, встала і пішла, не прощаючись. Років 15 тому він зірвався б з місця, полетів за нею. Але тепер просто замовив друге горнятко кави… - Ви збожеволіли! - дзвінкий жіночий голос вирвав його зі сну. Щось прохолодне і вогке впало на голу спину Т. Він зірвався на ноги, не усвідомлюючи своєї наготи і побачив Аніту. - Пане Т., - сказала вона, - ви спекли собі спину. Хто ж так засмагає? Вона щиро сміялася, з цікавістю розглядаючи його тіло. Востаннє на нього так дивилися медсестри на медкомісії у військкоматі, коли хірург вишукував гурт призовників у шеренгу і прискіпливо розглядав їхні чоловічі причандалля. Сама Аніта була босоніж, мала на собі рожеві шорти та куцу білу теніску. Її волосся було зібране у вузол на потилиці. - Негайно ховайтеся у тінь, - доброзичливо порадила дівчина. – А я принесла вам обід і запрошення на урочисту вечерю. Т. підняв вогкий рушник, що сповз на землю. Одяг лежав жужмом біля намету. До нього Т. і поплівся. Біля намету і справді стояв кошик з обідом, накритий білою скатертиною. Натягуючи неслухняними руками штани, чоловік врешті спромігся на запитання: - А що, коли я не прийду на вашу вечерю? Я хотів би дещо обміркувати. На самоті... - Та ви справжнісінький боягуз! - сказала, регочучи, дівчина. - Що власне вас так налякало? Нове товариство чи конкретно я? Щодо мене, то я не кусаю. Принаймні не всіх. Та й щоб вас запопасти, треба добряче захекатися... Т. рвучко підскочив до Аніти, вхопив її за лікоть. Він сподівався побачити у її очах страх. Але вони сміялися. Т. штовхнув її на пісок. Дівчина впала на спину. Він кинувся до неї і холоднокровно зняв з неї шорти. Під ними було голе тіло. Вона вперлася йому долонями в груди, намагаючись чинити опір. Але він відчув, що той спротив - звичайне жіноче лукавство. Вона сховала свій сміх в очах за опущеними віями. Він увійшов у неї без поспіху, насолоджуючись своєю силою. Та за мить вже шкодував про вчинене. Аніта виявилася незайманою... Коли було вже по всьому, дівчина тихо підвелася і пішла до води. Вона сіла у неї просто біля берега. Т. ліг на правий бік, мовчки спостерігаючи за нею. "Що за чортівня! Хто б міг подумати, що вона не хвойда? Ти - йолоп!" - картав себе чоловік. Раптом він зауважив, що її плечі тремтять. "Вона плаче, як усі вони опісля". - вирішив Т. Він підвівся і рушив до дівчини, подумки гарячково підбираючи потрібні слова. Коли до неї залишилось не більше трьох кроків, дівчина повернула до Т. голову. Вона сміялася. Т. стояв блідий і розгублений, машинально застібаючи штани. - Я подумала, що тепер вас, мабуть, замучить сумління: спокусив бідну дівчину - ще доведеться одружитися з нею. Не хвилюйтеся, я свідома своєї провини. І зовсім не хочу за чоловіка такого... тугодума. Вона схопилася на ноги і побігла до шортів. Швидко одягнула їх на мокре тіло, потім рушила стежкою у бік вілли. - Не забудьте принести увечері кошик, - гукнула на прощання. Т. відчув несамовитий голод і лють.              3. Вкладає в душі нам знадливу зла примару Могутній Трісмегіст - верховний Сатана, Є в хіміка того їдка речовина, Що волі сталь міцну переробляє в пару. Шарль Бодлер. У тутешніх краях темніє швидко, відразу після заходу сонця. Доки Т. вибирався до вілли, клапті мороку вже виповзли із зеленої гущі, розрослися уздовж і впоперек, змушуючи випадкового мандрівника думати про прихисток для нічлігу. Т. швидко петляв вузькою стежкою, докурюючи на ходу цигарку і несучи в руках порожній кошик. Тривога, що опанувала ним вранці, давно вляглася, а може, він просто встиг до неї призвичаїтися, як до ноші, якої не можливо позбутися. Вілла прорізалася з потемнілих хащ якось несподівано. Вікна її другого поверху були темними. У нижньому їх світилося лише два та ще чотирикутний отвір відчинених дверей. Криту терасу освітлювали китайські ліхтарі. У їх червоному світлі Т. розгледів здаля химерну тінь Генриха. Той жваво жестикулював, щось доводячи поки що невидимим для Т. співрозмовникам, які, мабуть, сиділи у глибоких кріслах. Т. трохи постояв на узліссі, вдихаючи на повні груди вечірню прохолоду. Вгорі вже мерехтів діамантами Чумацький Шлях. Він легко розшукав сузір’я Лебедя і Великої Ведмедиці, що знову вийшла на свої вічні лови. Горбань на терасі наче щось відчув, бо припинив жестикулювати і повернув голову у бік стежки. «У нього нюх звіра, - подумав Т. – Нічого не вдієш, треба здаватися» - „Прийшли вестготи буряки полоти. В них не було тоді якраз роботи. А ми у храмах, повних позолоти, просили в Бога щастя і свободи”, - артистично продекламував Генрих, коли Т. вже стояв на східцях тераси. - Пане Т, ми всі тут помираємо з голоду через вас. Кидайте кошика і сідайте до столу. Т. був заскочений Генриковим декламуванням. Бо то був його вірш із щойно надрукованої у журналі добірки поезій. "Звідки він його знає, та ще й напам’ять?" - здивувався Т., але вголос сказав інше: - Може, я віднесу кошика на кухню. Та й руки треба помити... - ... і Аніту побачити, - додала із-за столу С. Вона напівлежала у плетеному кріслі, тримаючи в руках високу склянку із якимось каламутним напоєм. - Пропоную С. більше не наливати, - відгукнувся А., демонстративно ставлячи на стіл порожню склянку. - А вам, шановний, - через вітальню в коридор ліворуч. Швидше мийте руки. ноги, голову і решту частин тіла. Бо я хочу врешті спробувати цю фантастичну фаршировану рибу і напхатися халявською червоною ікрою. Генрих тільки усміхнувся і розвів руками. Мовляв, на вас чекають. Т. залишив кошика біля дверей і вперше зайшов до будинку. Посеред вітальні, яка виявилася навдивовижу просторою, стояв великий круглий стіл із червоного дерева та шістьма масивними кріслами, що мали високі, як у тронів, спинки. Над ними гігантською краплею нависала люстра, що складалася із замерзлих каскадів венеціанського кришталю. Її, на короткій линві тримав у пащі гострокутний барвистий змій, що розпластав намальовані крила на стелі, яку підтримували чотири ажурні колони. У правому кутку вітальні за однією із них зеленіло сукно більярдного столу, а ліворуч від нього стояли диван та два м’яких фотелів. Вони півколом оточували камін, вимуруваний із гірських валунів. Збоку від каміна височіла барна стійка. На ній Т. зауважив напівпорожню пляшку і кілька склянок. Праворуч від нього були дерев’яні сходи, що провадили на другий поверх. Поруч з барною стійкою біліло матове скло дверей. Т. перетнув навскоси залу і прочинив їх. У коридорі панували сутінки, тому він зрадів, що за наступними дверима знайшов лазничку. Вимивши руки й плюснувши собі холодною водою в обличчя, він уважно подивився на себе в овальному дзеркалі. Шкіра, особливо на носі, почервоніла від добрячої порції червневого сонця. Він провів рукою по підборіддю і згадав, що сьогодні так і не поголився. У вітальні Т. побачив Аніту. Та вийшла із дверей праворуч, несучи мідясту тацю з пляшкою вина і порожніми келихами. Дівчина була на високих шпильках, у короткій, сріблястого кольору вечірній сукні, що не мала декольте, зате демонструвала її бездоганні покаті плечі. «А вона тут зовсім не кухарка», - подумав чоловік. - І яким же вином ви нас будете частувати? – запитав Т. - Іспанським чи французьким? - Українцям таки бракує патріотизму, - не без нотки докору у голосі зауважила Аніта. – А що ви скажете про напій алуштинського розливу? Вашим приятелям він смакує. Ми з Генрихом останнім часом теж п’ємо тільки кримські вина. І, як бачите, ще не вмерли. На терасі їх зустріли радісними вигуками. 4. Вечеря видалася напрочуд приємною і зовсім не нудною. Рибні страви, що їх приготувала Аніта, танули в роті. Генрих дбав, аби їхні келихи не залишалися сухими. Вино шуміло у головах, але ніхто по справжньому ще не захмелів. Т. сидів навпроти Аніти та С., що вже встигли порозумітися і знайти спільні теми для розмов. А. ретельно пережовував шматки фаршированої риби, дивуючись, що ще й досі не натрапив хоч би на одну кістку. Він час від часу штовхав Т. ліктем і, киваючи чи то в бік Аніти, чи, може, залишків дунайської щуки, казав: - Старий, вона - чудова. Т. кивав головою, дослухаючись до теревень дівчат. А тим часом пальці ноги однієї із них вже доповзали під столом до його коліна. «Котра із них з мене кепкує?» - губився він у здогадках. - Генриху, - раптом стріпнула головою з хлопчачою стрижкою С. – А яким чином ви можете змусити нас працювати? Знайте, я й гадки не маю сідати за ваш комп’ютер. До обіду буду спати, потім – пляж. А увечері вимагатиму вина і музики. - О, я знаю ліки від вашої хвороби. - сказав горбань. - Для особливо лінивих і розбещених у нашому підвалі є в’язниця. Може, ви чули про спосіб виховання ледацюг в Амстердамі часів середньовіччя? Їх кидали у спеціальну камеру, де була лише рурка, з якої безперервно текла вода, і ручна помпа. Камера поступово наповнювалася водою і тоді навіть найбільш лінькуваті змушені були братися за помпу. А якби вони цього не робили, то обов»язково потонули б. Зрештою, я не чув, щоб хтось у тій камері загинув. Натомість світ отримав багату і процвітаючу Голландію з неймовірно працьовитим народом. Тому стережіться, пані С. - Яка жорстокість! – капризувала С., знову увійшовши у звичну для себе роль старшокласниці. - Добре, що ми живемо в Україні. Тому нам ці голландські штучки ідейно чужі і ворожі. - Коли ви напишете свої перші речі тут, на нашій віллі, - продовжував горбань, - ми відкриємо вам таємницю цього проекту. Повірте, ви будете настільки нею вражені, що нам з Анітою, доведеться вас силоміць відривати від роботи. Наш господар уміє працювати із письменниками. А тим часом дівоча нога вже досліджувала внутрішній бік стегон Т. Врешті той обережно запустив праву руку під стіл і перехопив чужу стопу. Допитлива гостя завмерла у його чіпких пальцях. Спочатку він міцно стиснув її, а потім полоскотав вище п’ятки. Нога смикнулася і повільно, але рішуче вирвалася з його руки. Однак жодна із дівчат не повела і бровою. Т. посміхнувся і запитав: - Може, нам нарешті розкажуть про господаря цього дому. Ви, Генриху, постійно згадуєте про нього, але досі так і не назвали навіть його ім’я. Хто він, власник Мілленіуму? - Він – багатій-філантроп, - обізвався замість горбаня А., дожовуючи шматок рибини. – Такий собі Сорос. Мабуть, розбагатів на оборудках зі зброєю або нафтою. Ми півдня допитували Генриха з цього приводу. Але він мовчить, як риба. Чому ви , Генриху, мовчите? - Хіба я мовчу? - вдав із себе здивованого горбань. – Я стільки про нього вам розповів, що вже й додати нічого. А своє ім»я він назве вам, сподіваюся, сам. Після завершення ваших контрактів. - То він приїде? А ваш господар цікавий як мужчина? – обізвалася і собі С. Аніта смикнула її за рукав і, не зводячи очі з Т., щось шепнула С. на вухо. Дівчата разом пирснули сміхом. - І все таки у цій справі забагато, як на мене, таємниць, - констатував Т. – Ось хоч би справа з виданням книг. Скажіть, ви можете показати нам вже видані Мілленіумом твори? - Безперечно, - відповів Генрих. – Якщо ви читаєте іспанською, французькою, англійською чи знаєте мову хінді – то, будь ласка, у нашій бібліотеці на першому поверсі ви знайдете те, про що запитуєте. Але майте на увазі, що ці книги не призначені для масового читача. Вони, якщо хочете, – продукт для еліти. А він не може видаватися мільйонними тиражами і продаватися у книжкових крамницях. Наші читачі – люди – багаті, надто впливові і відповідальні. Вони не довіряють продукції масової культури, спотвореної впливом кон’юнктури ринку. Їм потрібний максимально чистий відбиток свідомості представників того чи іншого народу, його глибинних настроїв, очікувань і навіть страхів. А таку інформацію не почерпнеш із газет чи з пояснень місцевих політиків. Тому ми й організовуємо ось такі літературні пленери для молодих письменників, яких ще не встиг купити, а отже й зіпсувати масовий ринок. Їхні твори – це як замір температури… - Температуру міряють тільки у хворих, - перебив горбаня трохи роздратовано А. – Твори для якоїсь еліти… За кого ви нас маєте насправді? За представників конаючої нації? - Даруйте, молодий друже, - миттєво зреагував горбань. – Я не лікар, щоб ставити діагнози. Ви для нас – дорогі і бажані гості, яким я, старий чоловік, часом забуваю доливати у келихи вина. Товариство за столом почулося ніяково. А. попросив сигарету у свого сусіди. - Чуєте, як гуде пароплав? – сказала Аніта. І справді, вони почули протяжний і далекий гук річкового судна, що змусив замовкнути на мить невгамовних цвіркунів і наполохав сонне птаство у гущавині біля вілли. Воно пройшло десь далеченько від острова глибоким річищем Дунаю. Щоб потрапити з головного русла на островів, треба було б знати плутану мережу численних проток, озер і озерець, пробиватися через густі очерети і комиші. Той, хто наважувався б опинитися тут без провідника, ризикував надовго загубитися у річкових джунглях. - В Ізмаїлі нам казали, що ця територія знаходиться у заповідній зоні Дунаю. – перевів розмову на інше Т. - Тут заборонений промисловий вилов риби, полювання. Як вам вдалося збудувати віллу і решту в заповіднику? - Здається, у вас прокинувся журналіст, пане Т., – посміхнувся Генрих. - Будівництво і справді далося не легко. Але зажерливість ваших чиновників не має меж. В Україні гроші вирішують усе. І ви це чудово знаєте… Т. згадав про контракт з Мілленумом. Кров вдарила йому в голову. «Це від вина», - заспокоїв себе. - Але погодьтеся, - продовжував горбань, - ми живемо тут тихо і нікому не шкодимо. А непрошені гості в наші краї запливати бояться… До речі, пане Т., я не раджу вам повертатися сьогодні до свого намету. Т. здивовано подивився на горбаня. - Річ у тім, що я вже випустив наших сторожових собак, - пояснив Генрих. – За межами вілли ви для них будете чужинцем, непрошеним гостем. Тому переночуєте у своїй кімнаті. А вранці я допоможу перенести ваші речі до будинку. - Ви зробили мені пропозицію, від якої важко відмовитися, - сказав Т., а сам несподівано втішився, що залишиться тут. Водночас він відчув під столом радісний поштовх-укол пальця жіночої ноги.