КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
 

Це вакханалія із «Фауста», а котра -

Класична, друга: це ритмічний веремій,

Ритмічний через край. А сцена - сад Ленотра,

        Такий смішний і чарівний.

 

Але по шнурку, альтани і шпалери,

Газонів чепурних розмірені кружки,

Усюди статуї - Амури і Венери,

        Сильвани і морські божки.

 

Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,

Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,

А ген - підстрижені трикутниками тиси

        I срібний місяць над усім.

 

Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник

Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,

Неначе зітканий із місячних сяйвинок

        «Тангейзера» сумний мотив.

 

То засурдинені, приглушені валторни

Стривожили нараз спокійну літню ніч,

Тремтіння будячи у грудях неповторне;

        I на заманливий той клич

 

Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні

Безплотні привиди, прозоріші за фей,

Опалово-бліді у віт зеленій тіні -

        Не то Ватто, не то Раффе!

 

Завмер здивовано старий каштан листатий,

I журкіт причаїв зчудований фонтан

На той танок примар між мармурових статуй,

        Ні, не танок, а тужний тан!

 

Чи то поетові одчайно-п'яні мари,

Чи то його жалі - хисткі примари ці,

Чи кволого страхи, чи хворого кошмари,

        Чи просто-напросто мерці?

 

Чи то твої думки, від жаху посивілі,

Чи муки совісті судомляться отак,

Чи смутки-упирі у тихім божевіллі

        Безгучно відбивають такт?

 

Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,

I, тільки як блідий світанок надоспів,

Вони всі здиміли - чи з ляку, чи з утоми,

        Чи тим, що змовк той кличний спів,

 

I не лишилося після нічного смотра

Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,

Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,

        Такий смішний і чарівний.