ПОТОРОЧІ
 

В них батьківські, як кажуть, коні

I тільки й злота, що в очах,

В них вічні мандри у законі

I вічні лахи на плечах.

 

Розумний любить їх повчати,

Дурний жаліє навісних,

Дітвoра дражнить, а дівчата

Глузують вочевидь із них.

 

Удень, як тіні ще коротші,

Вони кумедні і смішні,

А проти ночі - поторочі,

Уже урочливі й страшні.

 

Руками вціпившись до болю

У грифи говірких гітар,

Вони гугнявлять щось про волю,

I кожен згук у них - бунтар.

 

Любов до вічного сміється

I плаче в вирі їх зіниць,

У них відбилася, здається,

Краса покинутих божниць...

 

Ідіть же, вічні подорожні,

Блудіть по нетрях, чухраї,

Бо перед вами і порожні

Не відчиняються раї!

 

Природа теж до вас негречна

(В людей учитись почала),-

Все хоче стерти недоречну

Гординю з вашого чола.

 

I як неслава вас шельмує

В своїй затятості лихій,

Так раз у раз анафемує

Неутоленна лють стихій.

 

Вас червні палять, студять грудні,

I скрізь, куди не поверни,

Болючі руки й ноги трудні

Колючі шарпають терни.

 

А впадете, укриті струпом,

Під листям осені рудим,

То й вовк згордує вашим трупом,

Блідим, безкровним і худим!