Переяславська угода 1654 року 
у зарубіжній історіографії (1945-1990рр.)*

Вступ
Серед проблем історії Визвольної війни українського народу XVIIст. поважне місце займають ті, що зв’язані з історією відносин між двома сусідніми державами – Московською та Українською. І тут виділяється все, що стосується Переяславської Ради, оскільки остання, на нашу думку, стала початком надзвичайно активних дипломатичних зв’язків між двома державами, що привели до укладання союзного договору, який в свою чергу залишив досить помітний слід в історії українського народу.
Звернення до праць зарубіжних дослідників пояснюється тим, що протягом останніх десятиліть радянським історикам була нав’язана концепція підходів до оцінки подій, зв’язаних з Переяславською Радою, які відіграли негативну роль: приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло»; підкреслювалася месіанська роль Росії та російського народу по відношенню до України; мета Визвольної війни визначалась як боротьба за об’єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648-1654рр. (тобто обмежувалися Переяславською Радою як головною подією, вершиною війни); підкреслювався «всенародний характер» Переяславської Ради, безконфліктність подій, зв’язаних з присягою, а сам Богдан Хмельницький зображався як виразник і поборник споконвічних прагнень українського народу до возз’єднання, «батько» Переяславської угоди (як влучно зазначають сучасні вітчизняні дослідники, «за злою іронією долі сповнені меду вихваляння (на адресу гетьмана — В.Ц.) лилися насамперед за діяння, яких Б.Хмельницький не лише не вчинив, але не мав і в гадці»).1
Особливо важкого удару історичній науці завдали «знамениті» Постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» і «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1648-1654рр.», схвалені ЦК КПРС, яким була відведена роль нормативних документів, що майже до кінця 80-х років диктували науковцям напрями їх пошуків і визначали зміст основних узагальнень і висновків історичних праць.
Зазначимо, що навіть в таких украй несприятливих умовах серед вітчизняних вчених знайшлися ті, хто кинув виклик офіційній ідеології, проявивши надзвичайну мужність. Серед таких дослідників назвемо в першу чергу Михайла Брайчевського, який, не маючи змоги висловити свої думки перед українським народом (редакція «Українського історичного журналу» відмовилася надрукувати його статтю «Приєднання чи возз’єднання»), змушений був опублікувати свою працю на Заході. Тільки недавно (майже через 30 років) наші читачі познайомилися з матеріалами М.Брайчевського.2
Серед праць вітчизняних істориків 50-70-х рр. вигідно виділяється монографія видатного вченого Івана Крип’якевича «Богдан Хмельницький». Читач має змогу порівняти скалічений і спотворений текст першого видання (1954р.) з другим (1990р.) і наяву побачити, до чого призвели згадувані вже «Тези» і концепції «згори». Тим більше, що маємо змогу прочитати й іншу книгу І.Крип’якевича, надруковану на Заході, з відомих причин під псевдонімом І.Холмський.3 Принагідно зазначимо, що автору недавно потрапила до рук ця книга (ЦНБ АН ім. В.Вернадського), але в законспірованому вигляді, оскільки вона була захована у цілком «радянську» книгу, з якої залишився тільки початок і кінець.4 Ще яскравіше істинні погляди І.Крип’якевича на московсько-український договір проглядають у статті, що закінчується словами: «Треба відступити від царя!». Це останній заповіт, який лишив Хмельницький своїм наслідникам».5
В сучасних умовах, коли наш народ обрав шлях до побудови незалежної суверенної Української держави і коли впали пута офіційної радянської ідеології, історики досліджують все, що зв’язане з Переяславською Радою. Плідно працюють такі дослідники як О.Апанович (найближчим часом вийде у світ її книга, присвячена цій проблемі), Ю.Мицик, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, В.Ульяновський.6 Певна частка належить і автору даної праці.7 На нашу думку, при подальшому вивченні вказаної проблеми неможливо обійтися без праць зарубіжних вчених. Тим більше, що Переяславська Рада і українсько-московський договір викликали значний інтерес у них, і в першу чергу – у представників української діаспори (мова йде про тих українців, що мешкають не тільки за межами України, але й колишнього СРСР). 
Зазначимо, що українська еміграція вважала своїм обов’язком представити перед західним світом свою точку зору на події, пов’язані з Переяславом, яка відмінна від поглядів офіційної радянської ідеології та праць радянських істориків. 
Автор ставить за мету ознайомити читачів із зарубіжними публікаціями по даній проблемі, дати порівняльний аналіз праць представників різних шкіл і напрямків, визначити ступінь вивчення того чи іншого питання, дати поради і рекомендації щодо подальших досліджень тощо. 
Необхідно зауважити, що автору з відомих причин, не вдалося простудіювати всі зарубіжні монографії і статті, оскільки частина їх поки ще недоступна для читачів України. Сподіваюсь, що через певний час вдасться ліквідувати цю прогалину у наступних публікаціях.
Переяславська рада: міфи та реальність
Переважна більшість дослідників розглядає союз Української Козацької держави з Росією як добровільний, але вимушений крок з боку Б.Хмельницького. Це стосується як вітчизняних (М.Грушевський, М.Костомаров, О.Єфименко та інші), так і зарубіжних вчених (Д.Басараб, Д.Вернадський, Я.Качмарчик та інші). Пояснюється це тим, що багаторічна війна проти Речі Посполитої виснажила як людські, так і економічні ресурси України. Так, за свідченням наказного чигиринського полковника В.Томиленка, за роки війни було зруйновано понад 100 міст.8 В настроях людей відчувалася втома й зневіра. Гетьман, проводячи у серпні-вересні 1653р. мобілізацію армії, вперше зустрівся з протидією з боку значної частини населення, яке не бажало вступати до козацьких полків. І якщо раніше збиралося 100-тис. військо, то тепер з труднощами вдалося сформувати 30-40-тисячну армію.9
Ускладнилося і міжнародне становище Української держави. Влітку 1653 року оформилася антиукраїнська коаліція в складі Валахії, Молдавії, Польщі і Трансільванії. Воєнні дії козацького війська проти цього утворення розвивалися невдало. 
Окрім того, мета, яку поставив гетьман Богдан Хмельницький, – визволити всі етнічні українські землі і об’єднати їх у самостійну державу – не могла бути здійснена без допомоги зовнішніх сил. 
При розгляді даної проблеми автор дотримується, з точки зору геополітичної ситуації, так званої «теорії трикутника».10 Україна знаходилася в оточенні трьох держав: на півночі і сході – Московська держава, яка поступово набирала силу і збільшувала свою територію; на заході – Річ Посполита з її фільварковою системою господарства, політикою колонізації і окатоличення; на півдні – Турецька імперія – наймогутніша на той час держава світу (близько 60 млн. населення), яка мала найчисельнішу армію. Васал останньої – Кримське ханство – в значній мірі існувало завдяки загарбницьким походам на землі північних сусідів, де татари здобували продукти харчування. Та найціннішою здобиччю для татар були люди, яких забирали в полон і перетворювали в «живий товар». 
Що стосується Росії, то її уряд ще на самому початку Визвольної війни відмовився воювати проти Польщі. Зазначимо, що В.Степанков, проаналізувавши лист Б.Хмельницького від 8 червня 1648р. царю Олексію Михайловичу, прийшов до висновку, що зміст листа не підтверджує усталеної в радянській історіографії думки, що в ньому гетьман вперше порушив клопотання про «возз’єднання України з Росією». Там йдеться тільки про бажання бачити царя на польському троні.11
Такої ж думки притримується М.Брайчевський, який в цьому листі не бачить і натяку на можливий перехід України під російську зверхність. Більше того, поставивши запитання, чому гетьман, готуючи повстання, не зробив спроби встановити контакт з московським урядом, пояснює це тим, що «Москва збиралась активно втрутитись в польсько-український конфлікт, але на боці... Речі Посполитої! Російські війська стояли напоготові в порубіжних містах Сіверщини і лише повстання в самій Москві, що почалося 2 червня 1648р., перешкодило здійснити намір».12
Враховуючи це все, Б.Хмельницький, як зазначає канадський історик Орест Субтельний, знайшов досить сміливе рішення: уклав союз з одвічним ворогом українського народу – Кримським ханством, вирішивши при цьому проблему, зв’язану із відсутністю власної кінноти13 і забезпечивши в той же час тил від нападу з боку татар. 
Цей союз відіграв певну роль (на думку деяких вчених, досить значну14, особливо на початку Визвольної війни. Не можемо погодитися з думкою О.Оглоблина, що «військова поміч Криму виявилася дуже непевною й навіть шкідливою для України.15 Фатальним для України називає союз з татарами і П.Феденко.16 В той же час необхідно наголосити, що татари показали себе союзниками ненадійними, оскільки не були зацікавлені в рішучій і повній перемозі ні української, ні польської армії. Це яскраво проявилось під Зборовим (1649р.), Берестечком (1651р.) та під Жванцем (1953р.).
Заслуговує на увагу стаття французького дослідника Шанталь Лемерсьє-Келькеже, де на основі документів із турецьких архівів (лист анонімного автора, ймовірно, навіть кримського хана Іслам-Гірея до великого візиря), висловлюється версія, що небажання Б.Хмельницького взяти участь у поході проти донських козаків восени 1649р., стало одним із факторів погіршення відносин між Українською козацькою державою і Кримським ханством.17 З певним застереженням можна погодитись з подібним твердженням, хоча вказана причина, на нашу думку, могла бути тільки другорядною.
Щодо характеру союзу між гетьманом України і кримським ханом, то викликає заперечення позиція Василя Дубровського, який вважає, по-перше, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана. Перебільшує він і значення татар в розгромі польсько-шляхетського війська в перших битвах, відводячи повстанцям фактично другорядну роль.18
Переплітається з вищенаписаним і думка Сави Зеркаля, який пише, що на початку березня 1651р. Б.Хмельницький став «формально підданим і васалом Порти».19
Не дивлячись на розбіжності, все-таки переважна більшість зарубіжних вчених вважає, що союз з татарами був виправданим, але до 1653р. він себе вичерпав. Серед вибору союзників гетьман все більше схиляється до Московської держави. Та й протягом 6-ти років війни він неодноразово звертався до царя з пропозицією укласти союз і повести спільну боротьбу проти Речі Посполитої.
Але посилаючись на складне міжнародне становище, Поляновський мир з Польщею, московський уряд протягом кількох років займав нейтральну позицію, не бажаючи дати Речі Посполитій будь-який привід для війни. 
В той же час царський уряд пильно стежив за розвитком військових подій, все більше схиляючись до союзу з Україною. Цікаво, що перші звістки про Визвольну війну цар отримав від Адама Кисіля – представника української шляхти, яка засуджувала будь-яку війну між козаками і Польщею, а сам Кисіль виступав як посередник в переговорах між Українською державою і Річчю Посполитою.20
Д.Дорошенко наголошує, що в «міру того, як успіхи козацької зброї завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивніша».21
Хочемо звернути увагу на зауваження польського історика Януша Качмарчика,22 який пише про певну закономірність в українсько-московських стосунках. Б.Хмельницький, зазначає вчений, завжди звертався до Росії в ситуаціях, коли йому безпосередньо загрожувала небезпека (наприклад, після подій під Зборовом, Берестечком). Коли ж небезпека минала, гетьман повертався до тактики лавірування між сусідніми державами. Москва ж, на його думку, становила найістотніший козир в майстерно веденій дипломатичній грі Б.Хмельницького. «Але восени 1653р. Б.Хмельницький прорахувався»,23 – приходить до висновку Я.Качмарчик.
При оцінці позиції московського уряду Н.Полонська-Василенко наводить цитату російського історика В.Ключевського, що Москва «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками – татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку».24
На це звернув увагу і найвидатніший історик України М.Грушевський, який писав, що весь хід історії східної Європи міг би піти іншим напрямком, коли б Україна уклала союз з Москвою на початку своєї боротьби з Польщею, ще повна сил. «Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення.., аби вийти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ряді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було звести до ролі прислужника, підданого «холопа».25
Р.Млиновецький порівнює Московію з пасивним глядачем, котрий стежить за розвитком подій, намагаючись не ризикувати, але скерувати справи так, щоб скористатись з чужого лиха.26 Викликає сумнів його категоричне твердження, що царський уряд настільки вороже ставився до українців, що штовхнув у 1649р. в критичний момент для України, донських козаків на татар, щоб змусити останніх відмовитися від допомоги Б.Хмельницькому в боротьбі проти Польщі. Але ця думка не підтверджується з боку Р.Млиновецького ніякими документальними даними. 
Серед більшості дослідників немає розбіжностей щодо зацікавленості Московської держави мати союз з Україною. Союз відкривав їй шлях до Чорного моря, забезпечував її мілітарні інтереси, оскільки Україна мала 300 000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська.27 З допомогою цієї армії російський уряд сподівався відібрати землі, захоплені Польщею, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.28
Я.Качмарчик29 наголошує, що у Кремлі думали не тільки про повернення втрачених на початку XVII ст. земель, а вирішили завдяки приєднанню України розширити кордони Московської держави. «Росія рішилася на війну з Річчю Посполитою, ставкою якої мала бути Україна».30
Іван Рудницький стверджує, що приєднання України забезпечило Московську державу базою для майбутньої експансії не тільки на Чорне море, але й на Балкани, в центрально-європейські райони. Він вважає, що Переяслав був рішучим кроком у перетворенні обмеженого царства Московії у велику європейську державу. «Наполовину азіатська Московія перетворювалася в Російську імперію. Україна стала першим російським «вікном на Захід», а український культурний вплив поміг підготувати грунт для петровських реформ».31
Дослідники приходять до висновку, що давнє змагання між Московською державою і Річчю Посполитою за панування на Сході Європи неможливо було розв’язати без участі України. Результат цього змагання залежав від того, на чиєму боці виступить українське військо. В іншому випадку зберігалася рівновага сил.
Французький історик Р.Мартель вважає, що відокремлення України від Речі Посполитої і приєднання до Московії завдало «смертельного удару польському пануванню і одночасно сприяло перетворенню Росії на велику європейську державу, змінивши таким чином увесь статус Східної Європи».32
Вчені називають й інші причини, що обумовили рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 року. Так, царський уряд лякав «соціяльний радикалізм» української революції. Московія розуміла небезпеку соціальних зрушень на Україні для кріпосницької системи. «Москва боялася, щоб той подих соціяльної волі, яким повіяло на Україні, не перекинувся на московські землі».33 До того ж, в Москві «розуміли культурну вищість України», зокрема, значення Києво-Могилянської академії, і надіялись використати це в своїх інтересах.34
Нарешті є ще один фактор, який прискорив рішення царського уряду піти на союз з Україною. Перебуваючи в надзвичайно скрутному становищі, Б.Хмельницький, починаючи з квітня 1653 року, під час переговорів з представниками Москви звертає увагу останніх на те, що турецький султан і кримський хан кілька разів закликали запорізьке військо у своє підданство.
В.Степанков стверджує, що після битви під Берестечком гетьман, прагнучи зберегти автономію козацької держави, починає обмірковувати варіант турецького протекторату. Про це свідчить його лист від 27 листопада 1651 року до султана.35
Іншої точки зору дотримується В.Сергійчук. Розглядаючи українсько-турецькі відносини протягом Визвольної війни, він приходить до висновку, що вони носили з самого початку рівноправний характер і заперечує твердження про підданство.36 Не бажаючи потрапити в залежність від Порти, Б.Хмельницький в березні 1651 року відмовився від військової допомоги тому, що «край й так знищений, тобто немає можливості утримувати чужоземне військо».37
У вересні цього ж року гетьман відмовився від пропозиції турецького султана прийняти підданство.38 Від подібної пропозиції Б.Хмельницький відмовився і навесні 1653 року, коли до Чигирина прибув турецький посол Махмет-ага з грамотою та великими подарунками для гетьмана: короною, шаблею, булавою, бунчуком і каптаном. Безрезультатно закінчилося і посольство на чолі з Осман-Чаушем у липні цього ж року.
Всі ці спроби з боку Турецької Порти не пройшли повз увагу Москви. Так, у червні 1653 року до Москви надійшли тривожні звістки про переговори Б.Хмельницького з посольством Туреччини. І.Крип’якевич приводить слова генерального писаря І.Виговського: «Якщо повної ласки государя нам не буде з нашими послами, то нам крім турецького султана нема куди подітися».39
На початку вересня 1653 року Б.Хмельницький відправляє до Москви Л.Капусту з проханням про допомогу і з дорученням ще раз натякнути про пропозицію турецького султана.40
Про загрозу Б.Хмельницького прийняти підданство Туреччини пишуть Д.Дорошенко, О.Оглоблин, В.Сєрчик, О.Субтельний.41 Так, останній зазначає, що турецький султан був хорошим кандидатом на роль покровителя й захисника України. Він був достатньо могутнім, щоб відбивати у поляків бажання нападати на українські землі і в той же час знаходився досить далеко, щоб понад міру втручатися у внутрішні справи козацької держави. О.Субтельний пише, що у 1651р. Порта формально прийняла гетьмана та Запорізьке Військо як своїх васалів, але ця угода залишилась нереалізованою.42
Автор «Політичної історії українського народу» зазначає, що Б.Хмельницький безпосередньо перед Переяславською Радою робив спроби опертися на Туреччину. Правда, він не наводить ніяких аргументів, які б підтверджували цю думку.43
Притримуємося думки, що гетьман в дійсності не мав наміру прийняти протекторат Оттоманської Порти, але вигідно використав турецький фактор, щоб підштовхнути царський уряд до союзу з Козацькою державою. В усякому разі дана проблема потребує подальших досліджень, використанню при цьому як вітчизняних, так і зарубіжних, особливо турецьких, архівів. 
Таким чином, як зовнішньополітичні плани Московської держави, так і дії уряду Української держави привели царя до розуміння необхідності союзу з Україною. Про зацікавленість з боку Москви свідчить той факт, що російське посольство вирушило з Москви відразу ж після Земського Собору, 9 жовтня 1653 року, не діждавшись навіть інструкцій і отримавши їх тільки в дорозі.44 1 листопада посольство на чолі з боярином В.Бутурліним було вже на кордоні України45 (Зеркаль називає дату прибуття московських послів до Путивля 1 жовтня, що є, безперечно, помилкою).46 Потрібно при цьому врахувати, що осінь була дощова і розмоклі шляхи затруднювали рух посольства.47
Щодо вибору Переяслава, то є різні пояснення. Так, І.Крип’якевич пише, що зустріч московського посольства і представників козацтва на чолі з Б.Хмельницьким «мала відбутися в Чигирині або в Києві в Софії чи Печерському монастирі, але пізніше було обрано Переяслав, як місто вигідне положенням і багате харчовими запасами».48 Натомість О.Оглоблин стверджує, що Б.Хмельницький віддав перевагу Переяславу, незважаючи на те, що московський уряд бажав, щоб переговори й присяга з боку гетьмана відбулися в урочистій обстановці, в Києві. Бутурліну було вказано «ехатъ въ Киевъ й къ Хмельницкому отъ себя послатъ, чтобъ приехалъ въ Киевъ».49
Гетьман, очевидно, враховував наявність опозиції з боку вищого духовенства й шляхти, а також те, що Києву загрожувала небезпека від Литви. До того ж, він хотів, на думку О.Оглоблина, уникнути неминучих у Києві урочистостей. Ділові переговори, які передусім цікавили український уряд, зручніше було проводити в затишному Переяславі50, козацькому місті, з яким віддавна й так близько був зв’язаний Б.Хмельницький, і де полковником був Павло Тетеря, довірена особа гетьмана (згодом його зять) і свояк І.Виговського.51 Подібних поглядів дотримується Н.Полонська-Василенко, підкреслюючи, що гетьман «ні разу не запросив московських послів до себе» напередодні Переяславської Ради і що не було прийому послів і в переяславського полковника П.Тетері. Всі переговори, як стверджує вона, «відбувалися сухо й офіційно».52 На відсутність жодного прийому, жодного банкету вказує О.Оглоблин. «Так начебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги».53
По-іншому описує ситуацію польський дослідник Я.Качмарчик, який пише, що гетьман напередодні Переяславської ради висилав до московських послів П.Тетерю із запрошенням на розмову, але В.Бутурлін «спритно відмовився від запрошення»,54 запропонував, щоб Хмельницький прибув до нього. Хоча останній не бажав цього, але все-таки «ввечері з’явився в садибі царського посла».55
Щодо так званої таємної ради гетьмана з генеральною старшиною та полковниками, де, як вважає більшість дослідників, обговорювалися вимоги, що мали бути поставлені перед московськими послами, то ми не бачимо якихось протиріч. Виняток становить дата її проведення. Якщо Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, В.Сєрчик, А.Яковлів рахують, що це сталося вранці 8 січня, то Я.Качмарчик стверджує, що рада відбулася вночі з 7 на 8 січня.56 А американський вчений Д.Вернадський пише, що ця «приватна конференція» відбулася не 8-го, а 7-го січня.57 На ній було прийнято рішення погодитись на протекцію царя, хоча більшість представників козацької старшини була проти підкорення царю.58
У радянській історіографії події (особливо це стосується 50-х – першої половини 80-х рр.), що відбувалися у Переяславі, як і хід переговорів у Москві, носили безпроблемний, безконфліктний характер, а мета Визвольної війни зводилася до віковічного прагнення українського народу возз’єднатися з Росією. 
Ця думка проходить через багатотомну «Історію Української РСР», монографії та статті, вузівські та шкільні підручники тощо. В них робиться наголос на всенародному характері Переяславської Ради, представництві різних соціальних верств населення українських земель, що були визволені з-під польсько-шляхетського ярма. Зазначається, що рішення Переяславської Ради було завершенням загальнонародної боротьби за возз’єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу. Підкреслюється історичне значення рішень у Переяславі. 
Зарубіжні ж дослідники, використовуючи в першу чергу козацькі літописи (Самовидця, С.Величка, С.Граб’янки) і праці таких видатних, як українських (М.Грушевський, М.Костомаров, О.Єфименко), так і російських вчених (В.Ключевський, С.Соловйов), а  також нові архівні матеріали, зосередили увагу саме на конфліктних ситуаціях та проблемах, що не знайшли відображення у радянській історіографії. Зазначимо, що переважна більшість як книг, так і статей була опублікована у 1954 році у відповідь на те, що друкувалося в Радянському Союзі до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. 
Дана тема знайшла відображення як у синтетичних узагальнюючих працях з історії України,59 так і в дослідженнях, присвячених добі Хмельниччини60 і безпосередньо Переяславській угоді.61
Сюди слід додати ще статті, що містяться у книгах енциклопедичного характеру.62
Позиція більшості названих авторів в основному зводиться до таких положень: 
– термін «возз’єднання» є абсолютно безпідставним, оскільки Україна і Московська держава ніколи не були одним цілим;
– заперечується всенародний характер Переяславської Ради; 
– Переяславська Рада та українсько-московська угода мали формальне значення і були тільки епізодом (і то не головним) політики Б.Хмельницького; 
– справжня мета гетьмана – створення самостійної Української держави; 
– підписання Переяславської угоди було добровільним, але вимушеним кроком Б.Хмельницького; 
– хоча обидві сторони розуміли українсько-московський договір по-різному, він не змінив державного статусу України і влади гетьмана; 
– наслідки угоди стали трагічними для України через підступність Московського уряду, що діяв не тільки силою, але й хитрістю, розколовши українське суспільство і прихиливши частину його на свій бік; 
– в сам текст договору згодом (після смерті Б.Хмельницького) були внесені суттєві зміни, які сфальсифікували «березневі статті» і фактично заперечили українську державність. 
Одночасно із політичними акціями і маніфестаціями в рік 300-річчя «возз’єднання» на Заході йшла поглиблена наукова розробка основних сюжетних ліній договору між Московською та Українською державами. Досліджувалися, зокрема, такі проблеми, як причини, що штовхнули Б.Хмельницького до союзу з Москвою, події в Переяславі та хід переговорів, характер і наслідки договору тощо.
Дослідники наголошують, що на майдані Переяслава 8 січня 1654 року зібралися представники досить незначної частини українського народу.63 Всього ж у списках осіб, що в день Переяславської ради присягали, нараховувалося 284 чоловіки.64 Оце й був «весь народ» Переяславської Ради 1654 року!» – зазначає О.Оглоблин.65
Сучасні вітчизняні історики не знаходять в джерелах підтвердження тому, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народною». Справа в тому, що в Переяславі не було представників населення західного регіону (Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств). До того ж, там були присутні лише представники козацького стану Української держави, а щодо міщан, селян і духовенства, то їх представників від полків, як адміністративних одиниць держави, ніхто не запрошував.66 
Видатний правник А.Яковлів критично оцінює слова С.Величка, що нібито після того, як присутні на майдані Переяслава висловили згоду «піддатися» Москві, було зачитано умови, на яких це буде зроблено. Він приєднується до висновку В.М’якотіна, який цілком слушно зауважив, що жодних умов договору не могло бути зачитано на Переяславській раді, бо вони були вироблені остаточно в Москві тільки в другій половині березня 1654 року.67
Складності та протиріччя дали себе знати вже в день Переяславської Ради. Польський історик В.Сєрчик висловлює припущення, що хоча на самій раді не було ні одного голосу опозиції, «частина старшини, напевно, не дуже охоче приймала вибір гетьмана».68 Це пояснюється тим, що Річ Посполиту можна було перемогти, принаймні вона допускала збагачення козацької старшини, а також старалася не помічати зростаючих маєтків козацьких полковників, осавулів та сотників. Підлеглість цареві означала цілковите визнання абсолютної влади московського монарха і – можливо в майбутньому – ліквідацію навіть тих невеликих свобод, які вже було виборено в довготривалій боротьбі. Аргументація Б.Хмельницького на користь Москви, на думку В.Сєрчика, була, насамперед, адресована черні.69
Всі без винятку дослідники, на відміну від радянських істориків, звертають увагу на інцидент, який стався в Успенському Соборі. Вимогу Б.Хмельницького, щоб московські посли склали присягу від імені царя, що він буде захищати Україну і не порушить «вільності» і права українського народу, В.Бутурлін категорично відмовився виконати. Д.Дорошенко, як і І.Крип’якевич, вважає, що ця вимога Б.Хмельницького прозвучала несподівано для московського посольства.70
А.Яковлів зазначає, що під час першої зустрічі гетьмана з представниками царя (7 січня) було обумовлено, що 8 січня Б.Хмельницький відбуде з козацькою старшиною на таємну нараду. Потім посли оголосять царську грамоту, далі гетьман знову порадиться із старшиною і, нарешті, у соборній церкві Б.Хмельницький складе присягу. Та порядок цей потім було трохи змінено. «...Очевидячки, на таємній раді було вирішено скликати загальну військову раду».71
Трохи інакше пояснює цю вимогу гетьмана О.Субтельний, який пише, що за прийнятою в Польщі традицією гетьман сподівався на присягу з обох сторін – українці присягнуть на вірність цареві, а посольство на чолі із В.Бутурліним від імені царя пообіцяє захищати гетьманську державу від поляків та шанувати їх права й привілеї.72
Подібні дії Б.Хмельницького свідчать, на думку вчених, що він вимагав від царя урочистого ствердження українсько-московського союзу. Цим виявилася, безперечно, не тільки повна рівноправність обох договірних сторін, але й певне недовір’я та побоювання козацької верхівки щодо справжніх намірів Московського уряду.73 «Немає сумніву, що ця вимога, як і час та місце її поставлення, були заздалегідь вирішені на Старшинській Раді».74
Свою відмову московські посли пояснювали тим, що в їх державі піддані присягають цареві, бо він «самодержець» і присяги своїм підданим не складає, та що «государево слово переменно не бывает». Зазначимо, що в цьому питанні ні серед сучасних вітчизняних, ні серед зарубіжних вчених немає єдиного підходу. Одні не вбачають у відмові присягти якихось підступних намірів послів, оскільки в Московській державі це дійсно не практикувалося. Інші ж причину відмови пояснюють протиукраїнськими намірами послів, які в той же час прекрасно розуміли прагнення українців.75 Найбільш яскраво позиція представників другої групи проявилася у твердженні Р.Млиновецького, який пише: «Коли б цар присягнув додержуватися умови, то це в очах загалу все ж зобов’язувало б його нащадків (дідична влада), і саме тому мали московські посли в Переяславі таке «дипломатичне» завдання – викрутитись і не присягати в царевому імені».76 Але майже всі одностайні в тому, що різниця в поглядах і традиціях обох держав вже з самого початку призводила до непорозуміння й підозри.
Відповідь В.Бутурліна, що цар виконає всі українські вимоги, не задовольнила Б.Хмельницького. Останній разом із старшиною покинув собор і пішов на нараду, яка, на думку деяких дослідників, тривала кілька годин.77 О.Субтельний наголошує, що, роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви і пригрозив скасувати угоду.78 Козацька старшина зробила ще одну спробу, пославши до собору полковників Тетерю та Лісницького, які мали переконати В.Бутурліна в необхідності присяги. Але ця спроба теж закінчилася невдало. 
Цей момент, зв’язаний з вимогою гетьмана, на думку О.Оглоблина, був не тільки публічним скандалом для посольства. «Це був критичний момент, може, найбільш критичний у всіх переяславських переговорах, кермо яких тепер перейшло в українські руки. Досить пригадати, якого величезного значення надавали в Москві питанням – навіть технічним – процедури, щоб зрозуміти настрій Бутурліна та його колег, коли вони, стоячи в переяславському Соборі «многоє время», з тривогою чекали на рішення гетьмана й Старшинської Ради».79
Закінчилося тим, що після тривалої ради Б.Хмельницький з старшиною повернувся до церкви та заявив, що «вони у всьому покладаються на государеву милість».80 В.Бутурлін пообіцяв, що цар охоронятиме всі права України, але «слово під клятвою» не давав, тобто не присягав. Тому, на думку Р.Бжеського, є «безсумнівним, що українська присяга... була умовною».81
А.Яковлів вважає, що московські посли змушені були дати якісь категоричніші запевнення, а не просто обіцянку про незмінність царського слова.82 Між іншим, у статті 1-й поданого українськими послами князю Трубецькому проекту договору від 4 жовтня 1659р. писалося: «Яко за славное памяти небощика Б.Хмельницкаго... постановление въ Переяславле и выконання прысяги изъ обоих сторонъ было».83
О.Оглоблин звертає увагу, що питання про присягу московських послів має дві протилежні традиції, які знайшли відображення у наукових дискусіях в XIX-XX ст. Московські повідомлення категорично твердять, що такої присяги не було. Українська ж традиція вважала цю присягу за доконаний факт. Сучасник подій, києво-печерський чернець Макарій Криницький, посланець митрополита Сильвестра Косова, оповідав: «Дня 8 (січня) Хмельницький удвох із Виговським віддав присягу й підданство московському цареві, на що йому присягли навзаєм посли».84 В той же час, О.Оглоблин, вважає, що твердження офіційного повідомлення В.Бутурліна про відмову від присяги надто категоричне, щоб можна було його легковажити. Коли б посли склали таку присягу в Соборі, в присутності багатьох свідків (зокрема й московських), цей факт набув би широкого розголосу, і Бутурліну було б неможливо його приховати.85
Як бачимо, не дивлячись на значну увагу з боку вчених до даної проблеми і певні здобутки, вона залишається не вичерпаною і потребує подальших досліджень. Тим більше, що не виключена можливість знаходження матеріалів, які б пролили додаткове світло на події 8 січня 1654 року у Переяславі. 
Щодо присяги з боку українського народу, то більшість вчених (особливо це стосується представників української діаспори) зазначає, що значна частина населення відмовилася присягати, або ж зробила це з великою неохотою і під сильним тиском. Виняток становлять праці представників російської зарубіжної діаспори та вихованців їхніх шкіл, в котрих події в Переяславі і присяга українського народу оцінюються з проімперських позицій, через призму «возз’єднання».86
Р.Бжеський наголошує, що московські посли з самого початку мали намір не дотримуватися в майбутньому своїх зобов’язань, а тому поспішали чим швидше прийняти присягу від населення Козацької держави, поки люди не зорієнтувались.87 Серед тих, хто відмовився присягати, дослідники називають Київського митрополита С.Косіва із духовенством, І.Богуна та І.Сірка, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський і Уманський полки, населення Переяслава і Чорнобиля тощо.88
Так, опозиція до присяги виявилася з боку міщан Переяслава, і «їх силою мусіли гнати до церкви, а хорого війта понесли до присяги на ліжку, після чого він на другий день помер».89 Про те, що «самих переяславців заганяли до присяги киями, пише Р.Бжеський.90 З такою ж «радістю» зустріло представників Москви населення Чорнобиля, а в Полтавському і Кропив’янському полках їх побили киями.91
Щодо позиції С.Косіва з вищим духовенством, то його відмова присягти пояснюється тим, що він боявся втратити самостійність і потрапити під зверхність Московського патріархату. Митрополит заявив, що він з усім Собором не посилав бити чолом государеві і що він з духовними людьми живе сам по собі. Крім того, С.Косів аргументував свою відмову тим, що багаго підвладних йому єпископів перебуває за межами Козацької держави, під Польщею. Але «після гострого конфлікту між митрополитом і московським дяком Лопухіним сталося щось таке (можливо, втручання Б.Хмельницького), що зломило завзяттє митрополита».92
Заслуговує на увагу думка І.Огієнка, що Б.Хмельницький пішов на союз з Московською державою, не порадившись з митрополитом, який був противником цього поєднання. «І коли б Б.Хмельницький тісно співпрацював з церквою, цього поєднання безумовно не було б».93
Цікавим є зауважений Ф.Сисина, що не дивлячись на існування Української держави, Київські митрополити залишились під контролем Польщі, а гетьманат не міг гарантувати безпеку православній церкві. В цій неспокійній політичній ситуації митрополити (С.Косів, Д.Балабан, Й.Нелюбович-Тукальський) намагались зберегти окремішність митрополії, її права та привілеї під Константинопольським патріархатом.94
Не до кінця з’ясованою, на сьогоднішній день, залишається позиція щодо присяги Запорозької Січі.
Козацький літописець С.Величко пише, що у відповідь на лист Б.Хмельницького від 26 грудня 1653р., де гетьман просить згоди запорожців на «московську протекцію» і їх поради, Січ схвалила союз з Москвою. В той же час у листі від 3 січня 1654р. запорожці застерігали гетьмана, щоб при укладанні пакту з Москвою «не було в ньому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям».95 Від цього ж літописця ми дізнаємося, що Запорозька Січ зволікала з присягою, в усякому разі, до 3 травня 1654р., коли у відповідь на лист гетьмана від 27 квітня того ж року і копії царських грамот козаки відповіли, що вони дуже раді і вдячні «пресвітлому і самодержавному великому государю і православному нашому монарху» і гетьману. Але далі вони пишуть: «Однак хочемо ми, щоб краще роздивитися, мати прислані від твоєї ясної гетьманської милості списки й самих пактів (тобто оригінали – В.Ц.)».96 Необхідно зауважити, що цю інформацію слід, сприймати критично, оскільки як листи Б.Хмельницького, так і відповіді на них викликають сумнів щодо аутентичності. До того ж, ця інформація не знаходить підтвердження в архівних матеріалах. 
Але московський уряд все-таки настояв на тому, як стверджує Д.Яворницький, щоб запорожці, хоч вони «малі люди», присягнули на вірність монарху.97 Коли це сталося, невідомо. Виникає сумнів, чи взагалі Запорозька Січ присягала.
Звертаємо увагу на розбіжності щодо кількості осіб, які присягнули на вірність царю. І.Крип’якевнч стверджує, що у книгу присяги було записано 127.338 чол.98, а Я.Качмарчик називає іншу цифру – 122.542 чол.99 Як бачимо, різниця складає близько 5 000 чол. В той же час викликає заперечення твердження Р.Бжеського, який пише, що згідно з даними московських істориків присягало 63000 козаків, але, як він вважає, цю цифру треба поділити на два.100 Ніяких аргументів, посилань на документи Р.Бжеський не наводить. 
Таким чином, питання, пов’язані з присягою, потребують сьогодні уваги дослідників. Але фактом є те, що значна частина українського народу позитивно зустріла рішення Переяславської ради, вірячи в добрі наміри царя і вбачаючи в союзі з Москвою довгожданий порятунок.
В цілому ж, ця складна проблема має багато «білих плям». По-перше, така ситуація пояснюється штучними заборонами, коли дослідження подій у Переяславі було під особливим контролем як у дореволюційний період, так і в роки сталінщини та «застою». По-друге, це неповнота джерельної бази. Як зазначає Ю.Мицик, загальна кількість джерел з історії Визвольної війни становить на сьогодні близько 5000, з них більше як 50 відсотків неопубліковані.101 По-третє, необхідно враховувати і те, що значна частина джерел взагалі втрачена або деформована.
Від Переяславської ради до «березневих статей»
Повертаючись до подій 8 січня 1654 року, необхідно зазначити, що Переяславська рада відбулась, а ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних угод, не було. (102) Це, звичайно, не могло не турбувати козацьку старшину на чолі з гетьманом. Тому 9-12 січня відбуваються переговори103 між гетьманом і Старшинською Радою – з одного боку й московськими послами – з другого.
О.Оглоблин підкреслює, що обидві сторони, навіть за московськими повідомленнями, виступали як самостійні і рівноправні партнери. З одного боку був цар (в особі його послів) як репрезентант Московської держави; з другого боку – Військо Запорозьке (в особі його гетьмана) як репрезентант Української держави.104
Головними питаннями переговорів були справи міжнародної політики (передусім польські і кримські) і військові. Б.Хмельницький розгорнув широку програму утворення антипольської коаліції: збереження союзу з кримським ханом, можливість входження Литви під протекторат царя, притягнення до українсько-московської спілки ногайських татар, Білорусії і Молдавії.
Щодо справ військового характеру, то тут йшлося про визначення складу козацького війська у 60 000 чоловік. У зв’язку з польським наступом, який тепер ставав неминучим, українська сторона домагалась прискорення початку військових дій з боку Москви проти Речі Посполитої. Гетьман також висловив бажання, щоб цар вислав до Києва військо. Очевидно він, вказує О.Оглоблин, мав на увазі не так мілітарний, як політичний бік справи: поява московського війська у Києві була б не тільки початком московсько-польської війни, але й показала б усім державам, що цар буде захищати Україну. В той же час Б.Хмельницький дав виразно зрозуміти послам, що «технічні деталі оборони України від польського наступу не обходять Москву».105
На це звернув увагу ще головний «ідеологічний батько» нового державницького історіографічного напрямку В.Липинський,106 який дотримувався думки, що гетьман протягом тривалого періоду (1648-1653рр.) – так званої доби козацького автономізму – не зміг зробити рішучого вибору, хоча намір створити незалежну українську державу виник у нього ще на самому початку повстання, а то й раніше. Але напередодні Переяславської ради він вирішив піти на повний розрив з Польщею і тому важливою стороною Переяславської угоди була її «явність і офіціяльність». Б.Хмельницький сам домагається від царя негайної присилки до Києва московського війська з воєводою для того, «щоб усі сусідні володарі знали про його підданство під високу руку «царського Величества» і наголошує, що він не є підданим польського короля, тобто по відношенню до Речі Посполитої Українська козацька держава здобула суверенітет. Гетьман, як стверджує В.Липинський, переставав бути в очах сусідніх держав (включаючи і Польщу) «збунтованим рабом».107
На переговорах українська сторона порушила й проблеми внутрішньо-політичного характеру. О.Оглоблин висловлює припущення, що ці питання дуже турбували українські кола, які стояли перед новим, ще не відомим для них московським політичним світом».108 Справа в тому, що відмова послів від присяги і підкреслення В.Бутурліним самодержавного характеру царської влади викликали серед козацької старшини сильне занепокоєння. 
У зв’язку з цим представники козацької держави бажали з’ясувати, як Москва розуміє українські права й вольності і наскільки вона згодна їх шанувати й забезпечувати. Як пише О.Оглоблин, «це були скорше пробні питання...»109
Насамперед, зазначає І.Крип’якевич, старшина вимагала, щоб був збережений старий становий устрій: «В Запорізькому війську хто в якому чині був до цього часу, щоб і тепер государ позволив бути так само, щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин міщанином». Вимагали забезпечення давніх вольностей, причому окремо згадували суд: «Козакам судитися у полковників і сотників, а також бажали звільнити козаків від мита, мостівщини та плати на перевозах».110 Особлива увага була звернена на затвердження маєтностей: «щоб не було так, як було за польським королем: поки козак жив, доти за ним і маєтність, а як умре, пани ці маєтності забирали до себе, а жінок і дітей висилали геть».111
Викликає інтерес твердження А.Яковліва, що 18 січня (сама дата, на нашу думку, є сумнівною) гетьман поставив питання перед посольством про данину для царя, про затвердження Чигиринського полку за гетьманом, про те, щоб доходи в містах збирали місцеві люди, про утримання армати тощо.112
Московські посли майже на всі вимоги козацької старшини дали позитивну відповідь, запевняючи, що цар на них погодиться. Не дали вони, як зазначає І.Крип’якевич, ніякої відповіді щодо воєвод і збирання поборів, надання Чигиринського полку гетьманові. Щодо чисельності козацького війська, посли порадили це питання подати на вирішення царю: «щоб вони послали про те бити чолом до господаря».113
12 січня представники Української держави висунули вимогу дати письмові гарантії, що цар буде поважати вольності і права, щоб було що показати в полках. «Це був свого роду ультиматум – до речі, характерний для справжньої атмосфери переяславських переговорів, але московські посли були не в тім’я биті»,114 – зазначає О.Оглоблин.
Посли відповіли. «То справа нестатня, що нам дати вам лист за руками своїми, та і вам говорити про те непристойно...»115 Як бачимо, ультиматум був відкинутий. 
Після цього відбулося засідання Старшинської ради, де було вирішено покластися на волю царя. Як підкреслює І.Крип’якевич, «стара досвідчена російська дипломатія зуміла настояти на своєму».116
Дослідники відзначають ще одну, на думку деяких, дуже важливу подію. До В.Бутурліна прибули делегати від української шляхти, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Окрім того, вони висунули вимоги, «щоб шляхта була між козаками знатна і судилися своїм правом та щоб маєтності були за ними по-давньому».117 В.Бутурлін відмовив їм. Н.Полонська-Василенко акцентує увагу на прізвищах прохачів: батько та брат генерального писаря І.Виговського, батько майбутнього гетьмана І.Мазепи, видатний дипломат С.Мужаловський зі свояками та інші. «Цей епізод, – продовжує вона, – оцінюють дослідники по-різному. М.Грушевський та А.Яковлів не надавали йому значення. О.Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт – і раніше чи пізніше використала ці розбіжності серед керівних кіл України».118
О.Оглоблин вважає, що не потрібно «переоцінювати цієї диверсії». Але справа в тому, що це була покозачена шляхта, тобто, та частина української шляхти, яка з самого початку зв’язала себе з «національно-визвольною революцією» й яка мала неабиякий вплив на політику українського уряду. Вчений пише, що ця акція в Переяславі була пов’язана з вищими колами козацької старшини. Він приходить до висновку, що саме в цьому була небезпека цієї шляхетської диверсії для української справи, й коли Бутурлін відкинув домагання цих осіб, то зробив це лише тому, що Москва знала, в чиїх руках була реальна влада на Україні й характер цієї влади, а головне – була зацікавлена в скорішому завершенні переговорів з українським гетьманським урядом».119
Результати переговорів дослідники оцінюють по-різному. Так, О.Оглоблин стверджує, що не слід переоцінювати ні успіху московського посольства, ні взагалі переяславських переговорів, оскільки це був тільки етап – і то не головний – в історії українсько-московського союзу 1654 року. Більше того, він вважає, що в переговорах український уряд тримав ініціативу в своїх руках.120 Натомість А.Яковлів підкреслює, що переговори не мали тих наслідків, яких бажав Б.Хмельницький: «московські посли обмежувалися обіцянками на словах, радили висилати посольство до царя, а самі поспішали до Москви. Виходило так, що гетьман зі старшиною поспішили заприсягнути цареві, а від царя натомість нічого не дістали, окрім обіцянок од його послів, стверджених, правда, царським словом. Отже, треба було справу рятувати, треба було вжити таких заходів, які дозволяли обставини моменту, себто виряджати посольство до Москви...»121
Слід підкреслити, що після 12 січня під керівництвом Б.Хмельницького була проведена значна робота по доповненню і редагуванню вимог українського уряду. Правдоподібно, що редагував «статті» І.Виговський, як військовий писар. Висловлюється припущення, що в цій роботі брали участь також П.Тетеря і С.Зарудний, які потім поїхали до Москви, та інші представники козацької старшини. Відчувається і вплив шляхти, оскільки її інтереси знайшли відображення у підготовлених документах. Не виключена, на думку вчених, можливість участі представників духовенства та міщан Переяслава. 
Підготовлений документ містив вступ та пункти або статті і увійшов в історію під назвою «Статті Б.Хмельницького». У «Статтях» в першу чергу йшла мова про справи Запорізького війська. Основне питання про збереження прав і вольностей було сформульовано, як зазначає І.Крип’якевич, найточніше і найдетальніше. «На початку зволь, твоя царська величність, підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорізькому, що своїми правами судилися і вольності свої мали в маєтках і в судах; щоб ні воєвода, ні боярин, чи стольник в суди військові не втручався, але щоб товариство від старшин своїх були суджені: де три чоловіка козаків, тоді два третього повинні судити»122 (ст.1.). Тут додатком було застереження, що представники московського царя не повинні були втручатися у козацький суд. Кількість війська була визначена, як і під час переговорів у Переяславі, в 60 тис. чол. (ст.2.) Питання про реєстр, на думку О.Оглоблина, мало дуже велике значення, оскільки носило не тільки внутрішньополітичний характер, але й було органічно пов’язане з основною метою договору як військового союзу. До того ж 60-тисячиий реєстр – це була легалізація нового провідного стану Української держави. А якщо врахувати, що станові права розповсюджувалися також на родини козаків, то на практиці це було охоплення правами нового привілейованого стану, кількість якого сягала 300 тис. чоловік, тобто приблизно 15-20 відсотків населення Наддніпрянської України.123
Визначалися права шляхти: «Шляхта щоб при своїх шляхетських вольностях перебувала і між собою старших на судові уряди обирала і маєтності і вольності свої мала, як при королях польських бувало... Суди земські і гродські мають виконувати ті урядники, яких вони самі добровільно оберуть, як і раніше було» (ст.3). 
Під час переговорів у Переяславі козацька старшина дала згоду списувати доходи з земель на Україні та віддавати їх до царської казни. У «Статтях» це питання сформульоване по-іншому: «У містах щоб обирали урядників, наших людей, на це гідних, які повинні підданими твоєї царської величності управляти або рядити і належний приход, по правді, до скарбу твоєї царської величності віддавати» (ст.4). 
На гетьманську булаву вимагали не Чигиринського полку, як раніше, а Чигиринського староства «з усіма приналежностями...» (ст.5.).
Новий пункт стосувався виборності гетьмана: «Борони Боже, смерті на пана гетьмана... щоб Військо Запорізьке саме між собою гетьмана вибирало та його царську величність повідомляло» (ст.6).
Новою була вимога, щоб цар визначив плату Запорізькому війську – козакам по 30, сотникам по 100, і іншій старшині від 200 до 400 золотих, військовому писареві 1000 золотих монет (ст.8-12,21,23). 
Аналізу цієї вимоги значну увагу приділив А.Яковлів. Справа в тому, що коли Україна визволилася з-під влади Речі Посполитої, всі податки йшли до скарбу козацького війська. Окрім того, гетьман встановив мито з чужоземного товару. Податки з меду, пива, горілки та мита давали щороку до скарбу в тогочасній валюті не менш як 600 тисяч польських злотих.124
На переговорах у Переяславі Б.Хмельницький запропонував, щоб з «городів та міст, які побори наперед були збирані на короля, римські кляштори та на панів, цар зволив збирати на себе».125 Але для державного скарбу України така плата царю була тяжкою втратою, бо позбавляла державу фінансових засобів. І гетьман це швидко зрозумів, а тому поставив вимогу, щоб цар виплачував гроші козацькому війську за службу Московській державі. 
Як бачимо, Б.Хмельницький намагався компенсувати певною мірою фінансові втрати своєї держави. «Статті Б.Хмельницького» передбачали право закордонних зв’язків: «Послів, які з віку з чужих земель приходять до Війська Запорізького», – які з добром були б, – щоб пану гетьманові і Війську Запорізькому вільно було приймати...» (ст.14). Була вимога до царя, «щоб й царська величність дав нам привілеї, на хартії писані, з привішеними печатками, один на вольності козацькі, другий на шляхетські, щоб на вічні часи було непохитно. А хто селянин, той буде звичайну повинність й цар. величності віддавати, як і раніше» (ст.17) Окрім «Статей» був підготовлений лист Б.Хмельницького до московського царя, датований 17 лютого 1654р.126 В листі гетьман звертається від свого імені, Війська Запорізького і всього народу «православного руського». Б.Хмельницький просив «права, устави, привілеї і всякі свободи і держави маєтності духовних і мирських людей, у всякому чині і перевагах сущих, якщо хто має од віків... зволь, твоя царська величність, затвердити і своїми грамотами государєвими закріпити навіки». У листі гетьман посилався на обіцянки Бутурліна, дані у Переяславі. 
Дослідники вважають, що «Статті Б.Хмельницького» містять дві основні ідеї. Ідея зовнішньої незалежності Української держави втілена в статтях 6 (вільний вибір гетьмана як голови держави), 14 (право закордонних зносин), 13 і 17 (про непорушність прав і привілеїв всього населення України та підтвердження цього царськими грамотами).127 А.Яковлів прилучає сюди статтю 21 (про грошову плату старшині й козакам).128
Друга частина статей стосується ідеї внутрішньої незалежності Козацької держави, «при чім ідея державної автономії персоніфікується в привілеях різних станів населення держави». «Усі ці статті (1,3,4,7,17,18 – В.Ц.); взяті докупи і в зв’язку... мали забезпечувати непорушність громадського й суспільного устрою і привілеї цілого населення держави».129
Третя група статей торкається питань оборони України, що було, на думку О.Оглоблина, безпосередньо пов’язано з головною метою договору. Це статті: 19 (військовий план для війни з Польщею), 20 (утримання найманої охорони на кордоні з Річчю Посполитою після закінчення війни), 22 (військовий план на випадок нападу татар).130
Слід зазначити, що є певні розбіжності між двома видатними вченими – А.Яковлівим і О.Оглоблиним. Якщо перший розглядає «23 статті» як проект договору між Україною і Московською державою, то другий вважає, що це був «наказ», інструкція для козацького посольства. Такий висновок О.Оглоблин пояснює неодностайністю форми звернення. Так, якщо в ст.1, 3, 4, 9, 12; 15 гетьман звертається безпосередньо до царя, то в інших статтях цар згадується в третій особі, або й зовсім не згадується, а ст.16-21, поза всяким сумнівом, являють собою інструкцію послам. 
Окрім цього, О.Оглоблин не погоджується з висновком свого опонента про те, що «23 статті» стали частиною остаточного тексту договору 1654 року. Він вважає, що А.Яковлів повторив помилкове, на його думку, твердження Г.Карпова, що «Статті Б.Хмельницького» з резолюціями царя і бояр були передані українським послам з іншими документами 27 березня 1654 року.131
Зазначимо, що оригінал тексту «Статей Б.Хмельницького» не зберігся. Як зазначає М.Грушевський, оригіналу вже не могли знайти на початку ХVIII ст., коли цар Петро І наказав у 1709р. розшукати його. А.Яковлів висловлює припущення, що текст цих статей випадково, чи може й навмисне, був знищений.132 Цілком ймовірно, що це могло мати місце, оскільки після смерті Б.Хмельницького його син Юрко поставив свій підпис під текстом 14 статей, які видавалися за статті Б.Хмельницького, хоча в дійсності такими не були. Але офіційно саме цю редакцію вважали за переяславський договір і на ній присягали гетьмани.
Сучасний дослідник Ю.Мицик133 наголошує, що ще за царя Олексія Михайловича до гетьмана Лівобережної України Д.Многогрішного (1669-1672рр.) звернувся Посольський приказ, щоб він надіслав до Москви цілий ряд українсько-польських та українсько-російських договорів 40-60-х років XVII ст., зокрема й «Богдановы статьи». Але Многогрішному не вдалося їх відшукати. Отже, пише вчений, всього через 15 років після Переяславської Ради остаточного договору 1654 року не було ні в російського, ні в українського урядів. 
Є ще один аспект, на який звернув увагу Л.Винар.134 Це висновки О.Оглоблина щодо подібності змісту «Зборівської угоди» і «Статей Б.Хмельницького», зроблені вченим на основі порівняльного аналізу. Якщо в основі Зборівського договору була покладена ідея двовладдя (гетьмана і Київського митрополита – з 18 статей справам і інтересам церкви присвячено 9), то в основі «23 статей» – ідея єдиновладдя гетьмана. «Не дивно, що гетьман не повідомив митрополита про свої переговори з Москвою й про українсько-московський союз. Богдан не запросив Косова на похорони свого сина Тимоша».135 Головна ж причина переходу від першої ідеї до другої пояснюється тим, що, оскільки Хмельниччина була не соціальною, а національно-визвольною революцією, для двовладдя й взагалі будь-якого поділу влади не було і не могло бути місця. 
Принагідно додамо, що не тільки «23 статті» були подібні до «Зборівської угоди», але й царська жалувана грамота від 27 березня 1654 року мала багато спільного з королівським привілеєм Війську Запорізькому від 18 серпня 1649р., а «11 статей» 1654р. – з «Декларацією ласки короля й.м., даній на пункти прошення Війська Запорізького» 1649р., яка також мала 11 статей. 
Цікавим є питання щодо керівництва українського посольства до Москви. Спочатку намічалось, що на чолі його буде І.Виговський.136 Але очолили посольство С.Зарудний і П.Тетеря.
Московський уряд, який, очевидно, хотів, щоб посольство мало найбільш репрезентативний характер, був збентежений відсутністю Виговського й виявив бажання, щоб до Москви приїхав сам Богдан Хмельницький.137 Але останній, «посилаючись на наступ польського війська на Україну, до Москви не поїхав і взагалі ніколи там не був».138 Немає сумніву, що тут проявилося небажання гетьмана їхати до Москви, як і те, що він хотів залишити собі вільну руку. Мабуть, з тієї ж причини він не послав Виговського. 
Я.Качмарчик вважає, що спочатку Б.Хмельницький мав особисто поїхати до Москви, щоб «нахилити Олексія Михайловича до прийняття козацьких умов».139 Він же звертає увагу, що С.Зарудний і П.Тетеря, які очолили посольство, були найактивнішими діячами угрупування, що домогалося від В.Бутурліна складення присяги від імені царя. «Так що їх вибір не був справою випадку».140
Посли виїхали з Чигирина 17 лютого 1654р., а прибули до Москви 12 березня. Зазначимо, що О.Оглоблин називає іншу дату прибуття, а саме 11 березня.141
Дослідники відзначають досить високий рівень учасників московської делегації. Це, на їх думку, є свідченням, що царський уряд надавав переговорам першорядного значення. Підкреслюється і особлива шанобливість до українського посольства з боку самого царя під час аудієнції 13 березня: сам цар запитав про здоров’я гетьмана; дозволив сісти на лаві, в той час як звичайно посли на прийомі у царя стояли тощо. 
Під час переговорів у Москві в березні 1654р. значна частина статей Б.Хмельницького була прийнята без будь-яких змін. Розходження викликали пункти про плату козакам, про зовнішні зв’язки, про збирання доходів тощо.
Найбільше дискусій викликало, як пише О.Оглоблин, питання про московських воєвод на Україні та межі їх повноважень. Посли виявили небажання козацького уряду бачити в себе московських воєвод. Вони погоджувались, щоб «були воєводи государеві в Києві та Чернігові,142 але вимагали, щоб по «інших городах... їх не було».143 Обговорювалися різні варіанти. Український уряд бажав, щоб воєводи були з їхніх людей, які б на «государя збирали всякі доходи». Коли ж цар на це не погодився, то суд повинен залишитися за козацькими урядниками. Доходи мали збирати теж свої люди. Та найкраще, на думку козацького посольства, було б, коли б цар «доручив би гетьманові всім завідувати по-давньому».144 Остаточно, як вказує І.Крип’якевич, цю справу не було вирішено».145
Щодо плати Запорозькому війську, то бояри відповідали, що цар висилає проти Польщі військо, а оскільки це потребує значних коштів, то козакам нема чим платити. Встановлення постійної платні козакам відкладалося до вияснення питань з прибутками, які надходитимуть до царського скарбу з України. Досить оригінально трактує цю проблему О.Оглоблин, який пише, що мова йшла про тих козаків, які «будуть на царській службі, за царським наказом» (отже, під московською командою) «не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї». Ясно, продовжує він, що йшлося про фінансову допомогу Москви на випадок українських (або спільних українсько-московських) військових операцій поза межами України.146
Що стосується закордонних зв’язків, то царський уряд намагався обмежити права гетьмана, який мав право всіляких зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини. Окрім того, послів від інших держав, що мали ворожі наміри до Москви, потрібно було затримувати і без царського указу не відпускати. Таким чином, як вказує А.Яковлів, обмежувалося не тільки активне право України щодо Польщі і Туреччини, але й пасивне право по відношенню до послів інших держав.147 Принагідно зауважимо, що зміна запропонованих Б.Хмельницьким умов про закордонні зв’язки призвела до того, що вони не виконувалися. Гетьман до самої смерті здійснював як пасивне, так і активне право чужоземних зносин, ігноруючи договір 1654р. 
І знову звернемося до праць О.Оглоблина, який вважає це обмеження цілком зрозумілим, тим більше в умовах військового союзу. «З Польщею обидві держави – Україна і Московщина – були в стані війни (отже мусила бути виключена можливість сепаратних переговорів. Що ж до Туреччини, то Україна перед тим перебувала під протекцією турецького султана й утворення українсько-московського союзу, природньо, робило з Туреччини ворожу державу і для Москви, і для України».148
Внаслідок переговорів цар і боярська дума підтвердили 11 статей із 23 пунктів Б.Хмельницького.149 Але крім «11 статей», які одержали назву березневих (в оригіналі не збереглися), були ще царські грамоти від 27.03.1654р. Перша грамота затверджувала «вольності» і права Запорозького війська, друга – підтверджувала право на передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву, третя – закріплювала права української шляхти. Мала ще бути жалувана грамота митрополиту і духовенству, але «в останній момент рішили митрополитові грамоти не посилати, щоб примусити самого приїхати до Москви і тут проробити реверанси і чолобиття...»150
Заслуговують на увагу дослідників міркування Ю.Мицика,151 який вважає, що укладення «Березневих статей» слід пов’язувати не лише з посольством Тетері і Зарудного. Певні пункти, очевидно, обговорювалися в Москві наступним українським посольством, яке очолював Ф.Гаркуша. Внаслідок переговорів 12 квітня 1654 року була дана царська жалувана грамота, якою знов підтверджувались «права і вольності» Війська Запорозького. Акцентується увага на документах, котрі свідчать про порозуміння українських міщан (Переяслава, Чернігова, Києва) з московським урядом.
Підтримуємо думку А.Яковліва,152 що форма українсько-московського договору «не пов’язана з його змістом», чого не враховують деякі дослідники. Видатний правник пише, що представники московського уряду просто скопіювали ту форму, яка була вжита в Зборівському договорі. Він вважає, що не можна трактувати буквально такі терміни, як «челобитье», «милость царська», «подданые», «вечный мир», «на вечные времена» тощо. Наприклад, якими б категоричними не були означення «підданства», їх не можна тлумачити так, що, мовляв, Україна з’єдналася з Москвою «на віки» та втратила своє самостійне існування, увійшовши до Московської держави. Такі ж вислови, як «вічний мир», «вічний союз» ніколи не визначали договорів вічних в буквальному розумінні цих слів, а тільки договори безстрокові, в протилежність тим, в яких зазначався точний термін їх чинної сили. Дотримувалися «вічних» договорів тільки до того часу, поки вони були корисні та бажані для держав, що їх укладали. 
Складаючи договір з Москвою, український уряд не звертав особливої уваги на формування умов; вони робили акцент на реальні відносини, які можуть утворитися внаслідок договору. До того ж бракувало часу, щоб виробити точніші за формою та змістом умови. А крім того, Б.Хмельницький під час довготривалої боротьби з Польщею не вперше складав угоди з сусідніми державами і досвід давав повну підставу гадати, що і в цьому випадку буде приблизно так, як було раніше в подібних випадках: Україна згідно з договором одержить військову допомогу від царя, «заманіфестує» своє цілковите відокремлення від Речі Посполитої, а Московський уряд діставатиме певну грошову данину.
Щодо характеру договору, то, як зазначають дослідники, вчені не можуть прийти до одностайних поглядів. Причини цього одні вбачають в тому, що він був складений поспішно і неясно, обидві сторони вкладали в нього різний зміст. Вони характеризують його як «надто спірний документ».153 Інші посилаються на відсутність оригіналів документів, прийнятих в Москві, і подальшу фальсифікацію їх з боку царського уряду. Треті, наприклад В.Липинський154, вважають, що основні пункти договору сформульовані досить ясно і ні одна із сторін нічого в них сказати не забула, але різниця політичних цілей України і Москви стала причиною того, що вони кожна по-своєму трактували цю угоду.
Загалом, як вказує Орест Субтельний,155 є п’ять основних тлумачень Переяславської угоди: персональна унія, «реальна унія», васальна залежність, тимчасовий військовий союз, возз’єднання. Існують ще такі терміни, як автономія, неповна інкорпорація, інкорпорація, протекторат, псевдопротекторат тощо.156
Найсильніший спротив з боку української еміграції отримали праці вчених, де українсько-московський договір розглядався як акт «приєднання відрізаної вітки до матернього пня»,157 не кажучи вже про запроваджений радянськими офіційними колами термін «возз’єднання».158
Представники цього напрямку вважають, що слов’яни Східної Європи відносяться до однієї російської нації, яка створила одну державу – Київську Русь. Що стосується доби Б.Хмельницького, то одні, наприклад, Д.Вернадський, стверджують, що боротьбу з Річчю Посполитою вела не Україна, а тільки козацьке військо. Тому гетьман звертався до Олексія Михайловича не від імені Малої Росії, а від імені того ж таки козацького війська. Саме ж «возз’єднання» відбулося внаслідок тяжіння Малоросії до Москви. Як слушно зазначає Н.Полонська-Василенко, в позиції Д.Вернадського – яскравого представника євроазійського напрямку – ми бачимо добре відому концепцію М.Карамзіна, В.Ключевського, С.Соловйова та інших.159
Прибічник ідеї «інкорпорації» Д.Одинець не вбачає яких-небудь змін у політичному статусі України після 1654 року. Він пише, що «політичне становище України у складі Московської держави згідно з актами 1654 року ... було в своїй основі таким самим, як у складі Речі Посполитої. Акти 1654р. не тільки не створюють із України особливу політичну ситуацію, а навпаки... заперечують за нею таке значення».160
Англійський дослідник В.Аллен стверджує, що конституційний статус України у відношенні до Московської держави був таким, що область була частиною держави, але у зв’язку з характером українських земель, як пограниччя, вона (ця область – В.Ц.) володіла своєю військовою організацією й деякими привілеями обласного і соціального порядку.161 На його думку, договір «не створив української держави, ані не встановив гетьмана як голову такої держави». 
Такий вчений, як Н.Андрєєв, вважає, що у 1654 році відбулося в дійсності лише включення «малої Росії», інкорпорація її в загальноросійську державу. Сам. Б.Хмельницький, на його думку, не домагався ніякої автономії для України, оскільки не було у нього ні держави, ні державних претензій. Гетьман «шукав царського підданства і збереження інтересів козацтва. Москва чесно дала йому і те, і друге».162
Представник «автономістичної» теорії американський дослідник С.Харкейв наголошує, що ще до Переяславської Ради цар взяв на себе обов’язок допомогти козацькій старшині звільнитись від влади Польщі і визнати автономію «козацького уряду вільної України».163
Найобгрунтованіші, на погляд А.Яковліва,164 три думки: перша – Україна з’єдналася з Москвою у формі «персональної унії», друга – протилежна, – що такої злуки династичного характеру не було, а Україна стала у васальну залежність від Московської держави, третя – Україна склала лише військовий оборонний союз із Москвою проти Польщі та прийняла протекцію царя. Решта ж поглядів на договір 1654р. (неповна інкорпорація, приєднання, реальна унія) не відповідає історичним фактам, оскільки Україна, по-перше, не була завойована Москвою; по-друге, вона і після договору була юридично і фактично окремою державою з усіма атрибутами державності. Козацька держава зберігала права верховного управління в законодавстві, адміністрації, суді, права фіскальні, закордонних зносин, право мати своє військо, монету, цілком відокремлену державну територію.
Щодо теорії про персональну унію, то А.Яковлів пояснює, що з погляду міжнародного права цей термін означає об’єднання двох цілком самостійних, незалежних одна від одної держав, які об’єднуються в особі одного монарха. Але особливістю України було те, що вона мала свого окремого правителя в особі гетьмана як повновладного і незалежного голову держави. Вчений приходить до висновку, що ця ідея – московська, яка виникла вже після того, як укладено договір 1654р.165
Аналізуючи дві інші теорії (васалітет і протекторат), А.Яковлів наголошує, що він не бачить між ними великої різниці, оскільки у середні віки і пізніше васальна залежність та протекторат дуже часто практикувалися в міжнародному житті, надто форма чисто номінальної залежності, при якій залежність васальної держави обмежувалася лише певними титулами та виплатою або й просто обіцянкою виплати грошової данини – трибуту.166 Виходячи з цього, дослідник вважає, що відносини між Україною і Москвою дуже близько підходять до ідеї такої номінальної васальної залежності. А через те, що фактично Україна, коли складала договір, була слабша за Московську державу, то військовий союз між ними набрав ознак васалітету-протекції. Хоча формально текст деяких статей має ознаки залежності України від Москви (обмеження права зносин з чужоземними державами, виплата данини), але фактично така залежність виявлялася мало і дуже рідко і то скоріше у вимогах царського уряду, ніж у добровільних діях гетьмана. В наступні роки, особливо «в останній рік життя Б.Хмельницького, ця залежність стала чисто номінальною; цар московський іменувався царем «малыя Россіи», як і султан турецький іменувався сувереном багатьох держав-васалів, але це була лиш буква без реального змісту, бо в дійсності Україна була цілком незалежна від Москви держава».167 У цій суперечності між буквою договору та дійсними фактичними відносинами, що існували між двома державами за Б.Хмельницького і криється, на думку А.Яковліва, одна з головних причин тих суперечок у літературі, які тривають навколо кваліфікації договору 1654 року. 
Щодо поглядів Москви на договір 1654 року, то, як зазначає дослідник, вони були різні. Документи свідчать, що московський уряд інколи погоджувався з переважним в той період поглядом на подібні «протекційні» договори. Яскравим доказом цього була церемонія посвячення Б.Хмельницького на гетьмана, вся процедура якої заздалегідь готувалася в Москві, тобто без жодного впливу гетьмана чи старшини і яка нагадує традиційний церемоніал, коли турецький султан передавав кафтан своїм васалам і на Україні фігурувала передача прапора булави, ферезії, шапки. Царський уряд вважав Україну за окрему державу: зносини з нею і перед тим, як складений договір, і після того, проводились через спеціальних послів; відав ними посольський приказ – московське міністерство закордонних справ – що взагалі завідував дипломатичними зносинами з чужоземними державами.168 Але найчастіше московський уряд інакше оцінював договір 1654р. Вже під час переговорів з’явились ознаки того, що у представників царя укріпилась ідея «воссоединения Руси». Надається особлива увага титулам: цар починає себе йменувати «Великія і Малыя Россіи самодержцемъ» та наказує виготовити нову державну печатку, встановивши «новоприбылыє титлы!». Великої уваги надається не тільки тому, що гетьман присягнув цареві, але й окремим словам, які розуміються буквально. «Так, потроху, протягом довгого часу витворився погляд на договір 1654р. як на акт злуки України з Москвою династичного характеру, а акт обрання московського царя на царя «Малыя Россіи навіки».169
Близькою до позиції А.Яковліва є оцінка українсько-московського договору О.Оглоблиним, але ми акцентуємо увагу на тому, що нового вніс останній при аналізі даної проблеми.
Вчений приходить до висновку, що два основні погляди на Переяславську угоду (васалітет-протекторат та мілітарний союз) – український і російський – залишаються й надалі. В основі їх лежить глибока різниця національно-державних інтересів України й Московської держави під час укладання угоди й розбіжність політичних цілей після того.
Україна після 1654 року, пише О.Оглоблин, залишалася окремою, самостійною державою. Дуже важливо, що «всі обмеження української суверенності, зазначені в угоді ... не були визнані Богданом Хмельницьким, а що головне, московський уряд, очевидно, не вважав це за порушення угоди з боку гетьмана».170
Головною ознакою суверенності України була особа гетьмана як голови держави та її уряду. В його руках знаходилась вся повнота влади, як у внутрішній, так і зовнішній політиці, яку він проводив самостійно і незалежно. «Влада гетьмана ще більш зростає після 1654 року». В українських офіційних документах його називають: «государ», «зверхній властитель». Владу гетьмана визнають вище українське духовенство і вища українська шляхта. «Як цар у своїй землі цар, так гетьман у своїм краю князь або король, він свій край шаблею здобув і з ярма визволив» – заявив І.Виговський московському послові.171
О.Оглоблии наголошує, що Україна й надалі була виокремлена від Москви державним і митним кордоном, а московські купці, що приїздили до козацької держави, мали платити мито, як і чужоземні купці. Українським купцям не можна було вільно торгувати в Московії, а росіянам до 1709 року не можна було отримувати маєтки на Україні. 
Надзвичайно цікавим і цінним є використання О.Оглоблиним рукопису В.Прокоповича «Печать Малоросійская», в якому той звернув увагу, що цар Олексій Михайлович вживає новий український титул «лише в своїх українських актах».172 В актах урядових для Московської держави і в наказах «всякихъ чиновъ людямъ Московского государства» цар «уперто й систематично тримається старої, віками виробленої титулятури «Всея Руси самодержец». «Спеціальна печать московських царів, яку вживано лише при зносинах Москви з Україною, – пише Прокопович, – свідчить про ставлення Москви до Війська Запорозького, як до окремого від Московського царства організму державного».173 Він підкреслює, що на грамотах до українських гетьманів царський уряд ставив велику печатку і запечатував червоним воском, в той час, як грамоти до кримського хана та князів Південного Сходу мали малу печатку й запечатувались чорним воском. 
О.Оглоблин, проаналізувавши зміст і характер угоди, приходить до висновку, що це був договір двох самостійних держав, гарантований протекцією московського царя над Україною й оформлений новим – українським – титулом царя.
Але історія українсько-російських взаємин, пише він, не пішла шляхом Переяславської угоди. «Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України й Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї».174
«І все ж, – вважає О.Оглоблин, – Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, «Переяславська Конституція» залишилася назавжди найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України».175
Зарубіжні дослідники звертають також увагу на те значення, яке мають для оцінки договору погляди представників інших держав не тільки на сам договір, а й взагалі на міжнародне становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич П.Олекшич пише І.Богуну: «Хмельницький, бувший вашим товаришем, нині став вашим паном».176 Для Польщі гетьман перестає бути «збунтованим рабом», а став на чолі нової великої держави. Річ Посполита розглядає Україну як самостійну державу і могутність її лякає сусідів. Так, у 1656р. польський посол намагається переконати кримського хана, що «осібна держава» буде могутньою та небезпечною для татар, а Семигородського князя того ж року польські дипломати лякають тим, що Б.Хмельницький, «маючи власть над усіма руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпоряжати буде».177
Повне порозуміння у Відні знайшло звернення польського уряду, в якому було заявлено, що «козаки і московити, змовившись проти польської Речі Посполитої, загрожують не тільки Польщі, але й дальшій від них Середній Європі».178
Як самостійну державу Україну розглядали й інші країни. Так, шведський король Карл Густав Х писав Б.Хмельницькому: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною».179 Тогочасний французький часопис «Gazette de France» 21 березня 1654 року занотував: «щоб знайти Польщі ще одного ворога, Б.Хмельницький піддавсь під протекцію московського великого князя».180
Французькі урядові кола вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Б.Хмельницького – бути володарем України.181 Так само оцінювали українсько-московський договір Австрія, Молдавія, Прусія, Угорщина та інші. У листах від представників цих держав Б.Хмельницький іменувався приятелем, другом, братом і зверталися вони до нього, як до глави незалежної держави. В таких же висловах відповідав гетьман, бо Хмельницький не тільки вступав в зносини з державами, але й укладав договори міжнародного характеру, не повідомляючи про це царя.
На підтвердження цього Теодор Мацьків цитує звіт австрійського посла Мар’яновича, який пише, що навесні 1657р. в Чигирині одночасно перебували посли від Австрії, Валахії, Молдавії, Польщі, Угорщини, Кримського ханства, Туреччини.182 Подібну інформацію приводить і В.Липинський. Отже, чужоземні монархи, незважаючи на договір 1654 року, розглядали Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана – як самостійного господаря держави. Такі дослідники, як І.Борщак, В.Липинський розглядають переяславську угоду як випадковий мілітарний союз, спрямований проти Польщі і Кримського ханства. Оскільки Б.Хмельницький вважав себе главою держави, «самодержцем руським», він хоче присягати царю тільки сам один, без старшини і без Запорозького війська (чутки про це поширювалися Україною), бажає платити данину царю безпосередньо сам тощо. В.Липинський порівнює цей союз з попередніми угодами з Кримським ханством, а перш за все – з Туреччиною. «В боротьбі з Польщею Цар заступив місце Султана й тільки».183 Як зазначається в «Українській малій енциклопедії», такий погляд поділяється більшістю сучасних українських вчених.184
Щодо випадкового характеру Союзу між Українською і Московською державами, то тут з названими вище вченими збігається позиція К.Манінга, який вважає, що Б.Хмельницький зробив «роковий крок», хоча для нього особисто це був лише прийом «в складній сітці дипломатичних інтриг».185 А Марко Антонович пише: ледве чи можуть бути сумніви в тім, що «зв’язок з Москвою був для гетьмана такою самою хвилевою політичною комбінацією, як 1651р. протекція Туреччини».186 Шведський дослідник А.Єнсен стверджує, що гетьман не сприймав цей союз усерйоз, оскільки він «мав проіснувати до утворення троїстого союзу із Швецією та Трансильванією».187
Частина вчених заперечує, що це був договір мілітарного союзу двох самостійних держав. Так, М.Андрусяк188 вважає, що деякі статті договору порушували права гетьмана у проведенні внутрішньої політики. Б.Хмельницький дійшов до розуміння повної самостійності і йому важко було прийняти вимоги царського уряду, але він «мабуть, побоювався, щоб Московщина не виступила проти козаків у союзі з Польщею». Досить оригінально М.Андрусяк пояснює і позицію Московської держави, представники якої розповідали про шведські наміри воювати з Польщею і тому цар несподівано вирішив взяти Б.Хмельницького під свою протекцію, щоб не допустити його до союзу із Швецією й перешкодити утворенню незалежної руської (української і білоруської) держави. 
Ще далі у цьому напрямку йде С.Зеркаль, який робить висновок, що гетьман внаслідок Переяславської угоди стає «підніжкою і слугою» царя, не виявляючи «найменшої волі й бажань до суверенного життя українського народу».189 Особливо дослідник критикує гетьмана за те, що він погодився на присутність воєвод в містах Козацької держави. «Отже, так як польські воєводи сиділи в столиці України – Києві, а Хмельницький із генеральною старшиною... на хуторах Суботова, Білої Церкви й Чигирина, так і тепер: московські воєводи із своїм військом засіли в столиці Києві, а Хмельницький, як раніше, – на хуторах... Відомо ж, що державою керують з центрального столичного міста, тільки Хмельницький керував своєю «державою» з хуторів, а в столиці сиділи й провадили окупаційну практику «опікуни» Хмельницького – поляки, тепер москалі».190 Гетьман, стверджує С.Зеркаль, став слухняним холопом московського уряду і провідником його політики. Захопившись критикою гетьмана, він, на нашу думку, переходить межі розумного, характеризуючи Б.Хмельницького як дрібненького шляхтича», вихованця єзуїтів, вірного слугу польського короля, «м’якуна і безхребетника».191
Інший дослідник, І.Рибчин,192 вбачає найбільшу помилку гетьманської дипломатії в тому, що на переговорах з московським урядом не було докладно визначено привілеї міст та їх підлеглість козацькій владі. Внаслідок цього окремі міста самі домагалися привілеїв від царя, що послаблювало значення українського уряду. А Я.Качмарчик вважає, що козацькі посли зазнали поразки в найістотнішому для України пункті переговорів, а саме про обмеження міжнародних зв’язків.193
Не можемо погодитися з твердженням М.Брадовича, який звинувачує не тільки Б.Хмельницького, а й увесь його «табір» за те, що погодилися на союз з Московською державою. «Як військовий союз, так і якийсь державний зв’язок можна було мати, як можна й тепер, з кожною державою, але не з Московщиною».194 М.Брадович пише, що Переяславська угода була з українського боку колективним божевіллям. На нашу думку, така характеристика договору М.Брадовичем, С.Зеркалем не є науково обгрунтованою, а викликана швидше політичними міркуваннями, «осучасненням» угоди. 
Найбільш цінними є праці О.Оглоблина195 і А.Яковліва, які на досить високому науковому рівні дослідили різні аспекти договору. Заслуговують на увагу сучасних вчених слова О.Оглоблина, що «історик не може оцінювати події їх наслідками – лише причинами».196
Принагідно зазначимо, що серед сучасних українських істориків є ті, хто вважає, що Україна згідно з договором отримала більші права, ніж дають автономія чи навіть протекторат. Тому вони прийшли до висновку, що в 1654р. відбулося об’єднання двох держав у своєрідну конфедерацію, в якій Україна зберігала свій суверенітет.197
Існує ще один аспект, який неоднозначно трактується дослідниками: проблема ратифікації договору. А.Яковлів акцентує увагу на тому факті, що Б.Хмельницький «не оголосив умови договору і за його життя ці умови були відомі тільки близькому оточенню гетьмана».198 Коли гетьман помер, «начальные люди і все войско, выслушавъ царску грамоту, говорили про межъ себя на раде сыну, Юрію Хмельницкому и писарю Ивану Выговскому, чтобы они показали всему войску те статьи, о чемъ царскому величеству били челомъ гетьманъ Б.Хмельницкий и все войско Запорожское.., а мы де всем войскомъ того, чемъ насъ противъ нашего войскового челобитья великій государь нашъ, е. ц. в-во пожаловалъ, и до сего часу не ведаемъ».199 Статті були зачитані на раді перед обранням І.Виговського на гетьмана, але потім знову були сховані.
О.Оглоблин додає, що на вимогу старшини і війська на Чигиринській раді (25.08.1657р.) наступного дня було «вичитано статті». Він підкреслює, що договір 1654 року, в його московській редакції, не був ратифікований українським урядом. Б.Хмельницький, стверджує вчений, визнав цей договір лише остільки, оскільки він відповідав «переяславським умовам і чигиринським вимогам українського уряду».200 Всі обмеження суверенних прав України «не були здійснені і залишились мертвою буквою».201
Такої ж точки зору дотримується Р.Бжеський, який пише, що недотримання з боку Московської держави обіцянок і внесення змін, на які не міг погодитися український уряд, призвели до того, що гетьман не ратифікував цієї угоди.202 Він її формально не відкинув, але й не брав до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не погодився. 
Своєрідне місце серед дослідників даної проблеми належить Отто Ейхельману і Сергію Шелухину. Перший називає взаємовідносини між Україною і Московською державою «договором союзу і гарантії», відкидаючи інші версії юридичного визначення Переяславської угоди. Він стверджує, що союз був «зв’язком персональним, і з падінням царської династії 1917 року цей персональний зв’язок сам собою перервався».203 С.Шелухин категорично проти того, щоб розглядати Московську державу як учасника переговорів. Він вважає, що «в дійсності контрагентами в договорі 1654 року були з одного боку Українська республіка, як особа юридична, і з другого боку Московський цар, як особа фізична, як «вотчинник».204 Фактом є те, пише вчений, що договір був лише з царем. А це означало, що після зречення Миколи II ніяких правних зв’язків між Україною і Росією не існувало. Кожна з цих держав автоматично ставала суверенною, самостійною, незалежною ні від кого, в тому числі й одна від одної. Щодо протекції царя після 1654 року, то С.Шелухин, як і О.Ейхельман, вважає, що вона носила лише персональний характер. 
Побіжно зауважимо, що Ю.Мицик, В.Смолій та В.Степанков дотримуються думки, що українсько-московський договір проіснував тільки до початку вересня 1658 року,205 а О.Апанович та М.Брайчевський стверджують, що повністю перекреслило Переяславський акт Андрусівське перемир’я 1667 року.206
Щодо позиції автора, то він вважає, що українсько-московський договір мав рівноправний характер і був взаємовигідний. По-перше, Козацька держава, з точки зору легітимності, виходила із складу Речі Посполитої і отримувала визнання з боку інших держав як самостійна держава. По-друге, Україна отримувала військову допомогу в боротьбі проти Польщі, що повинно було сприяти не тільки збереженню вже створеної держави, але й звільненню всіх етнічно українських земель, включаючи Західну Україну. По-третє, цей договір мав закріпити права та вольності українського народу і не допустити в майбутньому їх порушення і обмеження з боку Московської держави. 
Не можемо погодитися із звинуваченнями Б.Хмельницького в тому, що, уклавши союз з Московською державою, він позбавив Україну незалежності, і якби не ця його помилка, то Україна б процвітала. Автори подібних теоретичних концепцій ігнорують і реальні сили козацької держави після 6-річної виснажливої війни, і факт існування не менш могутніх, ніж Росія, противників незалежності України – Речі Посполитої та Османської імперії з її васалом Кримським ханством. 
Заслуговує на увагу міркування В.Смолія і В.Степанкова, що українсько-московський договір не розв’язував жодного із завдань Визвольної війни, а створював лише передумови для реалізації окремих з них.
Українська держава мала, на нашу думку, великі потенційні можливості для подальшого розвитку, але ці можливості не були реалізовані.
Реалізація договору 1654 року
Радянські історики, керуючись «Тезами» ЦК КПРС, розглядали період після Переяславської Ради під кутом зору спільної боротьби російського і українського народів проти іноземних загарбників, а відносини між двома державами змальовувалися безпроблемними і безконфліктними. 
Переважна більшість зарубіжних вчених, навпаки, акцентує увагу саме на протиріччях та конфліктах, які мали місце в історії українсько-російських відносин після Переяславської Ради.
Центральне місце у зарубіжних працях займає питання реалізації головного пункту українсько-московського договору – військового союзу проти Речі Посполитої. 
Деякі дослідники відзначають успішні дії об’єднаних сил обох держав проти польсько-шляхетської армії і приходять до висновку, що цей «союз добре послужив обом державам».207
Тільки позитивні сторони мілітарного союзу вбачає Д.Вернадський, який пише, що протягом перших років після Переяславської Ради справи йшли на користь росіян і українців. «Козаки звільнили всю Україну від поляків; росіяни захопили більшість Білорусії».208
Іншої точки зору дотримуються Р.Бжеський, Я.Качмарчик, Н.Полонська-Василенко. Вони звертають увагу в першу чергу на конфлікти між Україною і Москвою, козацькими і російськими військами уже влітку 1654 року. Я.Качмарчик пише, що розрахунки Б.Хмельницького і козацької старшини на допомогу царя були помилковими, і в цьому населення України незабаром переконалося в найтрагічніший спосіб. «Переяславська рада через те не закінчила, а розпочала найкривавіший етап боротьби. Будучи її наслідком, війна польсько-російська, в основному в результаті каральних дій польсько-татарських військ, винищить Україну, перетворюючи її в руїну».209 Про негативні наслідки для України польсько-російської війни пишуть і інші польські дослідники.210 Подібну думку висловлює і М.Брайчевський, стверджуючи, що воєнне лихоліття після Переяслава не тільки не згасло, а навпаки, розгорілося з новою силою.211
Вчені наголошують, що Переяславська угода призвела до перегрупування військових сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників України зробилися її ворогами. Виникла страшна небезпека комбінованого удару з заходу (Польща) і півдня (татари). Ситуація вимагала внесення коректив до прийнятого московським урядом плану військових дій, згідно з яким передбачався основний удар в напрямі Смоленська і наступ на Білорусію. Але московське керівництво проігнорувало зміну ситуації. Як пише Р.Бжеський, «тим часом москвини не спішили з війною і почали військові дії літом 1655 року».212 Звичайно, щодо дати, то тут Р.Бжеський припускається грубої помилки (можливо навіть, що робить це свідомо), адже незаперечним фактом є битва українського і московського війська проти польської армії у січні 1655р. під Охматовим Але погоджуємось з тим, що царський уряд віддав перевагу військовим діям саме на землях Смоленщини та Білорусії, не піклуючись про інтереси українського народу. 
Результатом такої політики було те, що восени 1654 року польська армія на чолі з С.Чарнецьким (один із кращих польських полководців, але як людина надзвичайно жорстокий) перейшла в наступ». Як пише польський історик Л.Кубаля, «Брацлавщина стала пустинею. Згідно з реляцією польського гетьмана 50 міст і 1000 церков лягли в попелі і руїні, а 100 000 людей загнано в Крим. В березні спалено й пограбовано ще щонайменше 60 міст, а 200 000 забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі по ріжних містах, слободах і селах, яких 100000, а також і тих, що згинули в битвах, з голоду і від огню».213
Зазначимо, що дещо інакше пояснює причини трагедії українського народу Д.Дорошенко, який пише про пасивність і нерішучість Б.Хмельницького. Це, на його думку, привело до втрати ініціативи, чим скористалася Річ Посполита, яка встигла підготуватися і заручитися підтримкою кримського хана, підписавши з ним у липні 1654 року «вічний договір».
Залишається фактом, що обіцяне гетьману прибуття на Волинь московського війська зірвалося. Відомо також, що, перебуваючи у районі Білої Церкви, Б.Хмельницький «безупинно посилав гінців до царя і командуючого російськими військами В.Шереметьєва, благаючи подати допомогу».214 Однак лише в другій половині грудня московське військо виступило на Україну.
Кровопролитна битва під Охматовим 19-22 січня 1655 року не виявила переможця. Обидві сторони були виснажені і бойові дії припинились. Татари повернулись до Криму, спустошивши значну частину Київщини й набравши десятки тисяч «живого товару». 
До того ж успішні дії козацьких та московських військ на землях Литви, Смоленщини та Білорусії були затьмарені непорозуміннями між союзниками. Справа в тому, що І.Золотаренко, який очолював козацьке військо, запроваджував у Білорусії українську адміністрацію й проводив козацьку організацію місцевого населення, ділячи край на полки й сотні.
Очевидно, він дістав від гетьмана інструкції прилучити Білорусь безпосередньо до України».215 Інші дослідники наголошують на тому, що населення цього краю віддавало перевагу українській державі, радо визнаючи владу гетьмана і приймаючи козацькій устрій.216
В.Липинський акцентує увагу на загостренні відносин між Москвою і Україною, оскільки між ними фактично йшла боротьба за землі Білорусії.217
Д.Дорошенко приходить до висновку, що вже перший рік українсько-московської спілки значно ослабив надії українців на московського царя як на «могутнього протектора, який, мовляв, принесе нарешті Україні свободу і спокій».218
Ставлення гетьмана до Москви починає кардинально змінюватися. Він, як стверджує В.Липинський, кладе кінець втручанню у внутрішні справи, а щоб унезалежнити себе й у зовнішній політиці, вважає потрібним відновити союз з іншими державами...219
Протягом весни й літа 1655 року Б.Хмельницький розвиває надзвичайно інтенсивну дипломатичну діяльність: ведуться переговори з послами Семигородського князя Ю.Ракочія, Туреччини, Польщі (яка робить спробу прихилити гетьмана на свій бік), Бранденбургу. Відновлюються дружні відносини з Валахією, Молдавією і Трансільванією. Як бачимо, Б.Хмельницький не виконував ті пункти «Березневих статей», які обмежували державну самостійність України у сфері міжнародних відносин і з якими він не міг погодитися. З усіх цих держав дослідники виділяють Швецію, яка не межувала безпосередньо з Україною і не могла окупувати її землі.220
Як зазначає Д.Наливайко,221 Швеція була єдиною державою протестантського табору, яка мала реальний вплив на хід Визвольної війни українського народу. Саме позиція Швеції в 1648-1649рр. утримувала Австрію від надання військової допомоги Речі Посполитій. До того ж шведський король Карл Х весною 1655р. розпочав війну з Польщею. Відновились військові дії козацького і московського війська проти польсько-шляхетської армії. Після звільнення Поділля, де відбулися переговори з послом Швеції (серпень 1655р.) і було досягнуто домовленості, що всі українські землі ввійдуть до складу Козацької держави, Б.Хмельницький переносить військову кампанію на Західну Україну. Польське військо було розбите під Городком і розпочинається облога Львова. Але гетьман відмовляється від штурму міста й обмежується невеликою контрибуцією, застерігаючи мешканців Львова не вести ніяких переговорів з представниками московського війська. Такі дії Б.Хмельницького Д.Басараб, Р.Бжеський, Д.Дорошенко та інші пояснюють присутністю «москалів», які вимагали, щоб усі міста, які здобували союзники, вважалися за здобуток царя й присягали йому на вірність.223 Доходить навіть до військових сутичок між союзниками.
Інформація про це стала відомою уряду Речі Посполитої і польський король пропонує гетьману розірвати союз із царем і з’єднатися знову з Польщею, обіцяючи «найвигідніші умови». Б.Хмельницький, враховуючи реальну ситуацію, не відмовляється від переговорів, розуміючи в той же час, що Польща не виконає основну вимогу козацького уряду – відступити українській державі «Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем».224 Про конфлікти між Москвою і Україною стає відомо і у Західній Європі. Англійська преса (Several Proceeding.-1654.-13-20 Аргіl) вже тоді писала, що «непорозуміння між Хмельницьким і москвинами, щодня зростають».225 Про «тріщини» між союзниками повідомляє «Gazette de France» від 12 лютого 1656р.: «Великий князь Московський робить все можливе, щоб утримати Хмельницького в союзі з собою...»226
Здавалося, що реальним стало звільнення всіх етнічнио-українських земель. Як зазначає О.Оглоблин, на роки після Переяславської угоди припадають найбільші успіхи державного будівництва України й найбільші обсяги її міжнародної політики, які зробили Українську державу «...вирішальним чинником у східно-європейських подіях того часу».227 Але саме в цей час погіршилася міжнародна обстановка. 
По-перше, «легкі перемоги Карла Х викликали в нього ейфорію і він вирішив переглянути домовленість з гетьманом, оскільки, на його думку, відпала потреба в козацькій допомозі».228 Він вимагає зняти облогу Львова і заявляє свої претензії на землі Белзького, Руського і Волинського воєводств. Взагалі, потрібно зазначити, що переважна більшість зарубіжних дослідників ідеалізує політику шведського уряду щодо України, не звертаючи уваги на «темні сторони». Останнє зауваження в такій же мірі відноситься до Семигороду, князь якого Ракочій поводив себе нещиро, ведучи таємно від союзників (України і Швеції) переговори з Польщею.229 По-друге, московський уряд, стурбований успіхами Швеції та її прагненням утвердитися на Балтійському узбережжі, а також спокушений примарною надією обрання Олексія Михайловича на польський трон, вирішив піти на замирення з Польщею і оголосити війну Швеції. Приєднуємося до думки В.Смолія і В.Степанкова, що цей крок російського уряду був одним з найбільш помилкових у XVII ст., бо він дозволив Речі Посполитій оговтатися, мобілізувати свої сили, перейти в наступ, унеможливив розв’язання українського питання...230 Зусилля гетьмана переконати царя у згубності такої політики не дали позитивних наслідків. Це ще більше загострило стосунки між Україною і Московською державою і поставило їх на межу розриву. Як влучно зазначає О.Субтельний, Хмельницький «опинився у делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником».231
По-іншому розуміє цю ситуацію З.Когут, який вважає, що гетьман, очевидно, не вбачав протиріччя у клятві на вірність московському царю і переговорами з шведським королем з метою прийняти протекцію останнього.232
Б.Хмельницький всупереч позиції царського уряду вирішує добиватися поставленої мети в союзі з Швецією і Трансильванією, не йдучи формально на розрив з Московською державою. О.Оглоблин стверджує, що «незважаючи на сумний досвід українсько-московських взаємин, після укладення Переяславської угоди і явне порушення Москвою цього договору, український уряд... волів зберегти союз з Московщиною... Тільки одверта воєнна агресія Москви проти України восени 1658 року примусила український уряд стати на шлях розриву українсько-московського союзу».233
Більшість вчених розглядає Віленську угоду 1656 року між Московською державою і Польщею як останній поштовх до розриву українсько-московського договору. Дії царського уряду були прийняті в Чигирині як зрада і викликали шалений гнів гетьмана, який був готовий «відступити від руки царської величності». 
Найбільш яскравим виразником подібної оцінки Віленської угоди є В.Липинський, який вважає, що вона порушувала найважливіші політичні інтереси Козацької держави. Москва, як він пише, ставала союзницею Речі Посполитої, а це означало, що мілітарний союз України з Москвою, спрямований проти Польщі, втрачав будь-яке значення. Віленська угода руйнувала державні плани Б.Хмельницького, оскільки для об’єднання всіх українських земель царська протекція ставала не тільки зайвою, але небезпечною і шкідливою. Окрім того, українсько-московський договір, як символ незалежності від Польщі, вже відіграв для України свою роль. Нарешті, московсько-польська угода була спрямована проти нового союзника Б.Хмельницького – Швеції.234
Головною метою гетьмана тепер, як пише В.Липинський було: унезалежнити себе від агресивної політики Москви; відібрати від Речі Посполитої ті західно-українські землі, що ще не ввійшли в склад козацької держави, зробити нешкідливим для України Кримське ханство; здобути міжнародне визнання для своїх династичних намірів. Для здійснення цих планів Б.Хмельницький з усією енергією приступив до утворення коаліції держав, куди входили Швеція, Семигород, Бранденбург, Україна, Молдавія, Волощина й Латвія. Цей союз був спрямований, з одного боку, проти Московської держави, а з другого – проти Польщі і Криму. «Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею і добитись нейтралітету Туреччини – таке було завдання української політики й дипломатії в цій коаліції».235 Подібних поглядів дотримуються Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, І.Рудницький та інші. Наприклад, Н.Полонська-Василенко вважає 1656 рік переломним в історії Хмельниччини, оскільки «звільнена морально від обов’язків, зв’язаних з мілітарним союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східну Європу».236
Існують й інші оцінки Віленської угоди. Так, Д.Вернадський стверджує, що переговори у Вільно завершилися лише тимчасовим перемир’ям, без нанесення шкоди Україні. Тому, на його думку, гетьман з часом заспокоївся, хоча все-таки підозра залишилась. «Медовий місяць царської вірності закінчився».237
Польський історик Я.Качмарчик вважає, що Б.Хмельницький спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно. Він пише, що гетьман більше року чекав оказії, щоб «зірвати нещасливий для козаччини договір з царем і тепер її мав».238
Шодо політики Московського царя, то О.Прицак і Д.Решетар пояснюють її тим, що Олексій Михайлович вирішив, що легше розширити свої володіння завдяки переговорам з Польщею, ніж ведучи війну.239 Тому він швидко забув про умови Переяславською договору й поспішив укласти вигідне перемир’я у Вільно, ігноруючи українців та їх інтереси.
Майже всі дослідники пишуть про неминучість конфлікту між Росією і Україною. Одні стверджують, що взагалі Переяславська угода не принесла миру, безпеки і автономії Україні, створивши передумови для війни, громадянських конфліктів і політичною занепаду.240 Другі вважають, що для московитів договір був просто першим кроком у напрямку військової окупації земель України і конфлікт був неминучий, оскільки це була зустріч двох різних світів, які, не дивлячись на спільну ортодоксальну віру, не могли привести до союзу, а тільки до хронічного непорозуміння і взаємних конфліктів.241 Треті пишуть про безперервну боротьбу українців і великоросів, протиставлення козацької демократичної держави «варварській Московії».242
Ці думки узгоджуються з поглядами сучасних вітчизняних вчених, які вважають, що «Московське царство було за своєю природою і характером – унітарною абсолютистською державою, для якої Українська гетьманська держава – з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною, без феодальної принуки працею на землі, покозаченим селянством – була своєрідною історичною антитезою».243 Отже, неминуче царський уряд повинен був почати наступ на автономію України.
Але поки жив блискучий дипломат, гросмейстер політичної гри Богдан Хмельницький, Україні вдавалося використовувати договір у своїх інтересах. Як зазначають дослідники, за його життя ніякі обмеження прав козацької держави, що були внесені царським урядом у «Березневі статті», не отримали реалізації. Це стосується не тільки зовнішньої політики, але й внутрішньої. Так, не виконувалась умова щодо збирання доходів і передачі їх до царської скарбниці, незважаючи на те, що вже в травні 1654 року московський уряд направив на Україну своїх представників для опису та збирання доходів. Посилаючись на необхідність військових дій, гетьман звернувся до царя, щоб той відклав цю справу. У 1657 році В.Бутурлін звинувачував козацький уряд, що цар і досі не одержує доходів з України. 
Протест з боку Б.Хмельницького викликало намагання царського уряду встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням своїх воєвод з військовими загонами в головних містах. Як стверджує А.Яковлів, це були справжні окупаційні військові загони, які тримали в своїх руках головні комунікації, втручалися у внутрішні справи держави, в боротьбу різних груп населення, дедалі зміцнюючи московський вплив на Україні. Тому цілком зрозуміло, що гетьман не міг погодитися на таке втручання. А коли виряджений до Б.Хмельницького у 1657р. царський посол Ф.Бутурлін запитав гетьмана, чому немає воєвод у містах України, той відповів, що він послам своїм до Москви у 1654р. не наказував погоджуватися, щоб воєводи були в цих містах; навпаки, під час пересправ у Переяславі було домовлено, що воєвода буде тільки у Києві.244 До того ж, присутність воєводи з військом у Києві, як ми вже вище зазначали, пояснювалась зовсім іншими мотивами, ніж ті, що переслідував уряд Московської держави. 
Після Віленської угоди відбувається подальше зближення Козацької держави із Швецією. Переговори з Карлом X, як вважає польський історик В.Сєрчик (його точку зору поділяють З.Вуйцік, Є.Топольський), свідчать про те, що в цей період (1656-1657рр.) Б.Хмельницький намагався добитися повної незалежності України.245 Та цим планам, як пише В.Липинський, не судилося бути реалізованими. Однією з причин, на його думку, була смерть Б.Хмельницького. Але вчений бачить і більш глибокі причини занепаду Української держави: республіканський, а не монархічний устрій; боротьба старшини за владу; протиріччя між «черню» і старшиною, чим скористалася Московська держава. 
Іншої точки зору на причини занепаду Гетьманської держави дотримується К.Пиварський, який робить акцент на якісно новій геополітичній ситуації, що склалась після Переяславської ради. Він стверджує, що Україна не могла домогтися повної незалежності, оскільки цього не хотіли ні Москва, ні Польща, а «також загрожували їй Туреччина і Крим».246 Подібну думку висловлює і П.Феденко, який пише, що «Україна не могла вийти із своєї трагічної геополітичної ситуації і руїна державності була, так би мовити, «запрограмована».247
Принагідно зауважимо, що серед сучасних українських вчених є ті, хто не поділяє висловленого у вітчизняній історіографії міркування, що через незрілість соціально-економічних і політичних умов Україна не мала шансів для самостійного розвитку. Як вважає В.Степанков, аналіз політичного устрою, характеру соціально-економічних відносин, що склалися на землях держави Б.Хмельницького, аж ніяк не свідчать про їхню незрілість чи безперспективність. Вчений наголошує, що важливі перетворення в аграрних відносинах, ремеслі й торгівлі, зміни у соціальній структурі суспільства, політичний устрій мали глибоко прогресивний характер, оскільки створювали умови для розвитку продуктивних сил, буржуазних відносин. «Однак для їх реалізації потрібні були сприятливі не лише внутрішні, а й зовнішньополітичні умови. І саме відсутність останніх відіграла в історії України трагічну роль».248 Лише смерть Б.Хмельницького, на його думку, зупинила титанічну діяльність, спрямовану на об’єднання усіх українських земель, зміцнення суверенітету української держави. 
Дослідники зазначають, що після смерті Б.Хмельницького, яка «змінила політичний шлях України»,249 Московія негайно розпочала наступ на обмеження прав українського народу і знищення демократичних інститутів.250 Але вони не вбачають у цьому вини гетьмана. «І не з вини нашого великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України – ідею, яку він, Богдан Хмельницький сотворив і в життя перевів, передадуть потім... у руки московські. Не він винен, що пізніші «руїнники» українські його велику ідею на європеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть...»251
Значний інтерес у зарубіжних вчених викликає проблема, зв’язана з фальсифікацією українсько-московського договору. 
Новий варіант договору був представлений Трубецьким на Генеральній козацькій раді у Переяславі (жовтень 1659р.), скликаній для виборів гетьманом Ю.Хмельницького. Дослідники акцентують увагу на тому, що представники царя диктували козакам свої умови, оскільки Ю.Хмельницький «опинився в руках Трубецького, наче закладник», а сама козацька рада була оточена 40-тисячним військом.252 Натомість О.Субтельний пише, що нібито «Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди».253
Договір (так звані «Переяславські статті») значно обмежував права України. Царські воєводи мали бути не тільки у Києві, але й у Брацлаві, Ніжині, Переяславі, Умані. Утримувати військо потрібно було за рахунок українського народу. Гетьмана не можна було змінити без дозволу і затвердження царя, а сам гетьман не мав права ні призначати, ні звільняти полковників. Заборонялося вступати в дипломатичні зв’язки з іноземними державами і розпочинати будь-який похід без дозволу царя.
А.Яковлів здійснив порівняльний аналіз статей 1654р. з тими, що були зачитані на Генеральній раді 1659р., і прийшов до висновку, що при підготовці нового варіанту московські експерти використали російськомовну копію, що знаходилася в архівах Посольського приказу. Вони розмістили по-іншому порядок статей 1654р., «змінили їх зміст і зробили деякі стилістичні поправки».254
Досить вагомим аргументом на користь того, що це був фальсифікат, є висновки В.Прокоповича. Вчений звернув увагу на розбіжності в титулуванні московського царя. Так, якщо в грамотах від 27 березня 1654 року є тільки: «Великія і Малыя Росіи самодержецъ», то на печаті «Малоросійській – «Всея Великія и Малыя и Белыя Россіи самодержецъ». В.Прокопович висловлює думку, що титули актів і печать відносяться не до одного часу, оскільки за правилами московської дипломатії печать замінює царський підпис, а тому тут мав місце «закон строгої згідності титулу на грамоті й на печаті».255
Дослідник впевнений, що «розбіжність між формулою титулу грамоти і печаті на ній – річ неможлива». 
Він звертає увагу ще на одну цікаву деталь. Влітку 1654 року були відбиті нові московські монети, на яких в титулі царя теж відсутнє слово «Белыя».256 Цей додаток в титулі з’явився вперше 3-го вересня 1655р., а це означає, що печать теж не могла з’явитися раніше цієї дати.
Таким чином, печать з повним титулом московського царя ніяк не може служити за доказ автентичності «Переяславських статей» у редакції 1659 року. 
Фальсифікацію договору 1654 року О.Оглоблин вважає ще більшим порушенням з боку московського уряду, ніж Віленську угоду. Саме цей сфальсифікований текст, наголошує він, Москва оголосила автентичним договором 1654 року, нав’язала його разом з «новими статтями», які ще більше обмежували права Української держави, а для більшої певності наказала Трубецькому надрукувати в Києво-Печерській Лаврі «давні» і «нові» статті вкупі, щоб потім розіслати в усі українські полки для ознайомлення всього Війська Запорізького.257 В подальшому саме цю редакцію вважали за Переяславський договір 1654р. і на ній присягали гетьмани. Як зазначає М.Грушевський, нові «статті» поширилися, коли «стерлася пам’ять про зміст Переяславської умови».258
Висновки
Ознайомлення із зарубіжними публікаціями яскраво засвідчує інтерес науковців до даної теми. Це визначається, насамперед, актуальністю її і необхідністю подальшої розробки, прагненням дослідників дати відповідь на одне з вузлових питань історії України.
Разом з тим можна без перебільшення стверджувати, що Переяславська Рада, а також усі документи та рішення, пов’язані з нею, становлять об’єкт для дискусій і суперечок між представниками різних наукових шкіл та напрямків. Необхідно підкреслити, що гострота ідейної боротьби в окремі роки, зокрема в «ювілейному» 1954р., позначилась на зарубіжних виданнях, нерідко надаючи їм надмірної полемічності, оскільки значна частина їх вийшла на противагу «Тезам» ЦК КПРС. Особливо це стосується праць Р.Бжеського, М.Брадовича, С.Зеркаля, де нерідко переважають не наукові, а ідейно-політичні міркування.
В той же час зарубіжна історіографія нараховує десятки солідних праць, де події 1654р. отримали наукове тлумачення. Серед них в першу чергу виділяються дослідження В.Липинського, Д.Дорошенка, А.Яковліва, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Д.Басараба, Л.Винара, О.Субтельного та інших представників державницької школи в українській зарубіжній історіографії. На основі їх праць можна зробити такі висновки: 
– союз України з Московською державою був добровільним, але вимушеним кроком Б.Хмельницького, що пояснювався наслідками виснажливої 6-річної війни і тією геополітичною ситуацією, в якій перебувала Козацька держава; 
– заперечення того, що Переяславська Рада носила всеукраїнський і всенародний характер і мала епохальне значення в історії українського народу. Вчені розглядають її як епізод, і то не головний, в політиці Б.Хмельницького. Ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних угод, у Переяславі не було;
– концентрація уваги на конфліктних ситуаціях і інциденті в день Переяславської Ради у зв’язку з відмовою Московського посольства присягти від імені царя, опозиції значної частини українського народу щодо присяги. Підкреслюється позиція вищого духовенства на чолі з Митрополитом С.Косовим, який намагався зберегти цілість Митрополії і права та привілеї, залишаючись у Константинопольському патріархаті;
– Україна згідно з договором 1654р. залишалася самостійною державою, яка проводила свою власну як зовнішню, так і внутрішню політику. Всі обмеження прав Козацької держави, внесені царським урядом, не були визнані гетьманом, а сам українсько-московський договір не отримав ратифікації; 
– щодо проблеми реалізації договору 1654р., то дослідники відзначають як позитивні (успішні військові дії проти Польщі і звільнення земель Поділля, Галичини; визнання України європейськими державами), так і негативні явища (перехід кримських татар на бік Речі Посполитої, конфлікти між союзниками у Білорусі, спроби насадження московських воєвод тощо); 
– Віленська угода трактується як зрада з боку царського уряду. Союз з Москвою втратив будь-яке значення. А звільнена від обов’язків Козацька держава стала осередком антипольської коаліції, де Б.Хмельницький опирається у першу чергу на Швецію. Ще більшим порушенням договору 1654р. вчені вважають фальсифікацію і запровадження «Переяславських статей» 1659р.;
– трагічні наслідки союзу з Московською державою найвиразніше проявилися після смерті Б.Хмельницького, але вини його в цьому немає. Серед причин загибелі Козацької держави називають передчасну смерть Б.Хмельницького, яка змінила політичний шлях України; нову геополітичну ситуацію, що склалася після Переяславської Ради; протиріччя між «черню і старшиною та боротьбу за владу між представниками козацької старшини; республіканський, а не монархічний устрій. Але головну причину вбачають у політиці уряду Московської держави. Конфлікт між державами союзниками був неминучим, оскільки вони відносилися до різних світів, відрізнялися державним устроєм, формою землеволодіння тощо.
Чимало подібних висновків міститься у роботах польських дослідників, в тому числі авторів узагальнюючих праць з історії України та Хмельниччини Я.Качмарчика, В.Сєрчика та інших. Що стосується західно-європейських і американських науковців, то нерідко вони поділяють точку зору представників російської зарубіжної історіографії (Н.Андреєв, Д.Вернадський, Д.Одинець та інші). Останні розглядають українсько-російські стосунки з проімперських позицій або ж через призму загальновідомих теорій «возз’єднання» чи «приєднання відрізаної гілки».
Сучасний рівень історичної науки вимагає створення нових синтетичних праць, з узагальненням досвіду і здобутків усіх історичних шкіл і напрямків. Для цього необхідна тісна співпраця вітчизняних і зарубіжних дослідників, поглиблене опрацювання архівів і книгосховищ, створення збірників документів, посилення інтересу до актуальних проблем джерелознавчого та історіографічного характеру. Прикладом тут можуть бути наукові праці сучасних українських дослідників М.Ковальського, Ю.Мицика, Д.Наливайка, В.Смолія, В.Степанкова та інших. 
Події, зв’язані з Переяславською Радою, потребують подальших досліджень. Адже залишається нез’ясованим питання щодо присяги на вірність царю Запорозької Січі. Вимагає уточнення кількість людей, що присягли. Вимагають подальшого вивчення зовнішньополітичні аспекти і все, що пов’язане з проблемами державності України тощо.
 

Олександр Оглоблин та його дослідження 
з історії Хмельниччини*

Олександр Петрович Оглоблин (1899-1992), вихованець і професор Київського університету, належить до числа найвидатніших українських істориків XX століття. Він є автором понад 700 публікацій, його науково-академічна і громадська діяльність пов’язана з визначними культурно-освітніми центрами Західної Європи і США.1 Творчість О.П.Оглоблина характеризується приналежністю до державницької школи в українській історіографії. Сам дослідник писав, що він є істориком документальної школи, стоїть на грунті джерельних фактів і там шукає історичної істини. «Я абсолютно відкидаю будь-яку підпорядкованість історії, як науки, будь-яким стороннім цілям та завданням, інтересам та бажанням, навіть найкращим та найшляхетнішим. Я противник нагинання історичних фактів чи концепцій до якихось політичних, а навіть патріотичних інтересів. Я згоден з тим, хто сказав, що патріотизм – це чеснота, а не наукова метода».2
Визначальним для наукових праць О.П.Оглоблина є вивчення української історії з точки зору боротьби українського народу за свою державність і незалежність. Тому дослідник значну увагу приділив Хмельниччині, питанням державного будівництва у середині XVIIст. Серед найважливіших публікацій слід назвати такі роботи, як «Золотий спокій» (1948), «Хмельниччина і українська державність» (1954), «У країнсько-московська угода 1654» (1954), «Думки про Хмельниччину» (1957), «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654р.» (1965). В історіографічних оглядах Л.Винара3 та Ю.Бойка4 ці та інші дослідження ученого отримали високу оцінку, як новаторські та оригінальні.
Так, наприклад, у статті «Золотий спокій» історик переглядає усталені і звичні для нас положення про економічне виснаження краю напередодні всенародного зриву у 1648р. і про лише негативні наслідки церковні унії 1596р. Навпаки, протягом першої половини XVII століття, на українських землях творяться нові цінності – політичні, економічні, церковно-культурні. Олександр Петрович пише про значний поступ сільського господарства і промисловості, про виникнення нових міст і сіл, про колонізаційні процеси і досягнення в житті українського народу, про розвиток української національної ідеології і культури.
Отже, за О.П.Оглоблиним, Хмельниччина була не соціальною, а насамперед, національно-визвольною революцією, не стихійним протестом, а конечною необхідністю. «Хмельниччина – це передусім українська національно-визвольна революція, наслідком якої була війна України проти Польщі, визволення Наддніпрянської України з-під польської влади й відродження української державності у формі козацько-гетьманської держави».5
Ця ідея відродження української державності і «тяглості українства» від княжих часів до козацтва була створена, на думку О.Оглоблина, у першій чверті XVIІ-століття, її поширенню сприяли в тій чи іншій формі, крім самого козацтва, Києво-Могилянський осередок і волинський гурток української протестанської шляхти. Так поступово формувалася і зростала ідеологія української державності. 
Напередодні і в ході Хмельниччини існувало також декілька концепцій нового державно-політичного устрою українських земель: 1) концепція ягеллонського легітимізму, або автономії у складі Речі Посполитої; 2) Великого князівства Руського; 3) концепція «москвофільська» і 4) найголовніша концепція «Козацької Речі Посполитої, держави Війська Запорозького» на терені цілої України.6 Змагання двох найголовніших концепцій – старої руської держави («Князівства Руського») і нової «Козацької держави» накреслені в Оглоблина досить широко і цілком переконливо. Тут сказане, відзначає Ю.Бойко, нове слово, що залишиться назавжди внеском у нашу історичну науку.7
Новаторським виявився і порівняльний аналіз Зборівської (1649) та Переяславської» (1654) угод. Маючи перед собою таких визначних попередників, як М.Грушевський, В.Липинський, А.Яковлів та ін., О.П.Оглоблин не тільки поглибив їх висновки, але й обгрунтував цілий ряд нових думок про перебіг подій на Україні під час Хмельниччини. Такими, зокрема, є його твердження про існування в козацькій державі протягом певного періоду двоєвладдя: влади гетьмана і козацької старшини з одного боку і влади київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою з іншого. Ідея двоєвладдя була покладена в основу Зборівської угоди, натомість угода 1654р. остаточно закріплювала владу гетьмана.8
Зауважимо, що процес формування гетьманської (монархічної) влади відтворено в працях О.Оглоблина, як складний і поступовий. Гетьман змушений був рахуватися з демократичними традиціями у козацькому війську, з існуванням козацької та церковної і шляхетської опозиції. Тогочасна ситуація в Україні, а особливо історичні портрети Б.Хмельницького, А.Киселя, С.Косіва змальовані досить аргументовано та логічно. Характеристичні оцінки історичних діячів та тогочасних політичних концепцій не втратили свого значення і сьогодні. Цікавим і актуальним є, наприклад, порівняльний аналіз постатей Киселя і Хмельницького, їх вчинків і значення їх діяльності. Високі якості гетьмана, як здібного дипломата, визначного державного діяча та полководця, поєднуються із складністю його особистості.9
На особливу увагу заслуговують студії О.П.Оглоблина над Переяславською угодою 1654 року. Учений заглиблюється у такі складні питання, як причини і обставини українсько-московських домовленостей, хід і наслідки переговорів тощо. Історик вважає, що для правдивої оцінки державно-політичного характеру Переяславської угоди потрібно не лише дослідити історико-правничий бік справи й висвітлити зовнішньо-політичний аспект цього питання (як це переважно було дотепер), але поруч з цим, розглянути цю угоду в аспекті внутрішньої політики Б.Хмельницького і, зокрема, з’ясувати, які були головні концепції державно-політичної думки на Україні в той час, і що нового внесла Переяславська угода в організацію державної влади. Такий підхід дозволив автору розкрити цікаві аспекти в українсько-московських переговорах, провести глибокий джерелознавчий аналіз наявних документів.10 На думку дослідника, Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою, вона не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. Це був договір мілітарного союзу двох самостійних держав – України і Московщини. Однак історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Військово-політичний союз України і Московської держави поступово перетворився на панування Москви над Україною. І все ж навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена і зламана Москвою Переяславська угода залишилася назавжди найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України.
Таким чином, зі сторінок наукової спадщини О.П.Оглоблина постає перед нами цілісна і добре змальована картина виснажливої боротьби українського народу за свою державність і незалежність у середині XVIIст. У найбільш сконцентрованому вигляді концепція Хмельниччини, як національно-визвольної революції, знайшла своє відображення у енциклопедичних статтях автора.11 Впевнені, що згадані тут наукові роботи займуть належне місце у вивченні української зарубіжної історіографії. 
 

Передумови Визвольної війни українського народу середини XVII ст. 
в англомовній історіографії (1946-1990рр.)*

Розглядаючи соціально-економічне та політичне становище українських земель, зарубіжні дослідники переломною віхою, «демаркаційною лінією між двома епохами», вважають Люблінську унію1. Саме вона ухвалила передачу українських земель від Литви Польському королівству, і з тих пір Україна стала місцем дії двох могутніх соціальних напрямів: з одного боку, широкої хвилі селян, що шукали землі і волі, а з другого боку – утворення величезних латифундій. Полонізація ж переважної більшості української еліти посилила процеси поляризації і зробила ситуацію більш напруженою. Але, на відміну від радянських вчених, які тільки негативно оцінювали Люблінську унію, зарубіжні дослідники вбачають в ній і позитивні моменти. По-перше, це возз’єднання українських земель, які раніше були поділені між Литвою і Польщею. Це давало можливість більш ефективно захищатися від татарських набігів. Окрім того, об’єднані польсько-українські військові сили захищали країну від зовнішніх ворогів, в першу чергу, від Туреччини та Московії. Входження в Річ Посполиту відкрило Україну для широкого проникнення культурних впливів Заходу. Подихи Ренесансу і Реформації досягли України і стимулювали духовне відродження. Щодо політичної справи, то русинська шляхта отримала рівні права з польською знаттю. Але Україна не була готова безболісно ввійти в структуру «держави двох народів». А унітарний характер королівської влади, наявність «польської половини у державі» привели до безперервного конфлікту і розладу, посиленого перемогою контрреформації в Польщі і зростанням релігійного фанатизму протягом першої половини XVII ст.2
Як стверджує Мартин Реді, повстання 1648 року було викликане двома різними факторами: по-перше, тим, що як тільки поляки заселяли певний регіон, вони перетворювали мешканців в кріпосних, обкладаючи їх важкими податками. По-друге, землевласники були в основному католиками, в той час, як переважна більшість мешканців сповідала православну віру3. Слід вказати, що зарубіжні вчені вважають релігійну дискримінацію не побічною, а однією з основних причин Визвольної війни. Тому вони критикують не тільки радянських, але й польських істориків за ігнорування чи недооцінку релігійного аспекту4. І хоча на ранній стадії повстання релігійні вимоги повстанців, на думку Ф.Сисина, були на другому місці, в ході Визвольної війни значно посилилася ворожнеча і недовіра між католиками і православними5. На першорядне значення релігійного фактору вказує Теодор Мацьків, який наголошує, що коли в Польщі на передній план виступає соціально-економічна проблема, то в Україні домінує національно-релігійна.
Викликає інтерес оцінка Брестської унії, тим паче, що останнім часом до розгляду цієї проблеми звертаються і вітчизняні дослідники. Щодо англомовної історіографії, то в ній, як правило, Брестська унія порівнюється з Люблінською. І якщо друга відкрила Україну для польської колонізації й панщини, то перша насильно вводила католицизм в традиційно православні регіони, викликала прихід єзуїтів, захоплення церковних споруд і земель тощо. А до 1596р. Річ Посполита була державою релігійної свободи, однією із найбільш толерантних держав Європи, і в ній не було дискримінації ні православних, ні протестантів. Останнє твердження, звичайно, потребує певних коректив, оскільки окатоличення українського народу розпочалось задовго до Брестської унії. 
Зауважимо, шо й період після 1596 року не був однорідним. Якщо король Сигизмунд III (1587-1632) активно підтримував контрреформаційний католицизм, і все більше представників шляхти приймали католицьку віру, то Владислав IV (1638-1648) ухилявся від релігійних дискусій і відновив офіційне визнання православної церкви6.
Важливою передумовою Визвольної війни вчені вважають наявність козацтва, яке також зазнавало утисків з боку магнатів та польської шляхти. Саме козацтво, відчувши силу під час козацько-селянських повстань кінця XVI – першої половини XVII ст.7, а особливо в Хотинській війні, не могло змиритися з «Ординацією» 1638р. До того ж, козаки набули досвіду у 30-літній війні. Зазначимо, що саме ця сторінка історії українського козацтва найповніше висвітлюється в зарубіжній історіографії. Незадоволення козацтва викликала заборона Сеймом запланованого польським королем походу на Туреччину і вимога розпустити козацьке військо8.
Якщо вітчизняні історики розглядають напад Чаплинського на хутір Б.Хмельницького як поштовх до повстання, як незначний епізод в його житті, то С.Величенко, Д.Вернадський, Т.Мацьків надають цій події надзвичайно великого значення. Цей напад, стверджує С.Величенко, мав два наслідки. По-перше, його не можна розглядати як привід до випадкового повстання чи особистої помсти. По-друге, подальші дії Б.Хмельницького були здійснені з розумінням того, що не досить покарати Чаплинського, а необхідно змінити всю структуру беззаконня Речі Посполитої9.
Значне місце в англомовній історіографії займають проблеми, пов’язані з національною самосвідомістю українського народу. Це тим важливіше, що радянські історики не розглядали це питання з середини 60-х років. Такі дослідники, як Ф.Сисин, Т.Хеннель-Хинчевська, вивчали рівень національної самосвідомості, в першу чергу, української шляхти та козацтва. Вони дійшли висновку, що вже в першій половині ХVII ст. сформувалась національна самосвідомість і була поширена в тій чи іншій формі ідея відродження української держави10. Побічно ця ідея розглядалася О.Пріцаком і Д.Решетаром11. 
На увагу дослідників заслуговує зауваження Г.Вернадського, що революції відбуваються не завжди тоді, коли умови життя пригноблених верств населення найгірші. Щодо характеристики українського суспільства напередодні Хмельниччини, то це був перехідний період, коли розпочалися реформи, які нерідко були значним випробуванням для старих порядків в Речі Посполитій12.
Вибуховість ситуації на Україні, як зазначає О.Субтельний, посилювалась слабкістю королівської влади та егоцентричними діями магнатів, що призводило до анархії та беззаконня. До того ж, слід враховувати посилення панщини у зв’язку з великим зерновим бумом в Європі, закінчення термінів «слободи», а також широке запровадження оренди, яка приводила до посилення експлуатації селян13.
Таким чином, історіографічний огляд англомовної літератури свідчить, що повстання 1648 року носило не випадковий і загалом не стихійний характер, а обумовлювалось низкою причин як соціально-політичного, так і духовно-релігійного характеру, прагненням усунути перешкоди на шляху розвитку нового типу соціально-економічних відносин. У сучасних умовах предметом поглибленого аналізу має стати вся сукупність проблем, що стосуються характеристики України в першій половині XVII ст., і, особливо, напередодні повстання 1648 року.
  


Хмельниччина на сторінках 
«Українського історика»*
Гідно і правдиво репрезентуючи українську історичну науку і залишаючись тривалий період єдиним в західній діяспорі** періодичним журналом, повністю присвяченим вивченню рідної історії, журнал «Український Історик» під керівництвом його ініціятора і редактора професора Любомира Винара зробив вагомий внесок у розвиток українознавчих студій. Цей внесок має стати відомим для якнайширшої читацької авдиторії, сприяючи таким чином зміцненню наукових основ української державности.
З часу свого виникнення у 1963 році і по сьогоднішній день (з 1965 року як орган створеного знову ж таки за ініціятивою Л.Винара Українського Історичного Товариства) редакція часопису цілеспрямовано об’єднує зусилля дослідників навколо наукового, позбавленого різних доґм і стереотипів, обговорення найважливіших проблем історії України. До таких актуальних питань, безперечно, належить історія українського козацтва – визначального у долі українського народу явища, яке не має у світовій практиці прямих аналогів. Загальний історіографічний огляд цієї теми на сторінках журналу зробив дослідник Київського університету В.Сергійчук1. У даному повідомленні основна увага приділятиметься висвітленню доби гетьмана Богдана Хмельницького, 400-річчя від дня народження якого незабаром відзначатиме вся Україна.
Щоб рельєфніше відчути ролю і значення «Українського Історика» у дослідженні Хмельниччини, необхідно нагадати, що у 50-80-х рр. офіційна радянська історіографія розвивалася під впливом фальшивих схем та ідеологічного диктату Постанови і Тез ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією. Тому одним із найважливіших завдань українських істориків за кордоном стало, зокрема, не тільки «пильнувати та боронити інтереси вільної української науки та її кращі традиції», але й «нотувати й виправляти фальшиві і тенденційні інтерпретації історії України в історичних працях СРСР і у вільному світі»2. Можна з певністю констатувати, що, поставивши перед собою такі завдання, учені західної діяспори, не зважаючи на відсутність доступу до архівів і книгосховищ України, доклали максимальних зусиль для якомога об’єктивнішого відтворення козацького періоду і національно-визвольних змагань у XVII-XVIII століттях. Опублікувавши на своїх сторінках статті, повідомлення, огляди й рецензії таких відомих фахівців даного періоду, як О.Баран, Л.Винар, В.Дубровський, І.Крип’якевич, Т.Мацьків, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, В.Сенютович-Бережний, Я.Падох, О.Субтельний та ін., «Український Історик» не тільки оборонив інтереси, але й розвинув добрі надбання української історичної науки.
Серед праць синтетичного, концептуального характеру, треба виділити дослідження одного з найавторитетніших українських учених XX століття О.П.Оглоблина (1899-1992). Опубліковані на сторінках журналу роздуми дослідника про проблеми державної влади на Україні за Хмельниччини3 дозволили під новим кутом зору глянути на події більш як трьохсотлітньої давности. Так само й інші роботи ученого, присвячені добі гетьмана Б.Хмельницького («Золотий спокій», «Хмельниччина і українська державність», «Українсько-московська угода 1654», «Думки про Хмельниччину» та ін.) не залишилися поза увагою редакції і отримали в історіографічних оглядах Л.Винара4 та Ю.Бойка5 схвалення як новаторські та оригінальні. 
Для прикладу можна пригадати тлумачення істориком передумов Хмельниччини, як національно-визвольної революції, що була не стихійним протестом, а конечною необхідністю. В основі цієї необхідности лежали цілком об’єктивні і закономірні процеси творення в кінці XVI – першій половині XVII ст. нових цінностей у галузях соціяльно-економічній, церковно-політичній і національно-культурній. Достатня повнота і зрілість нових явищ в усіх сферах життя українського суспільства неминуче мала проявитися у відродженні української державности. 
За О.П.Оглоблином, напередодні і в ході Хмельниччини існувало кілька державно-політичних концепцій майбутнього устрою українських земель: а) автономії у складі Речі Посполитої або яґеллонського легітимізму; б) Великого князівства Руського; в) «москвофільська»; г) держави Війська Запорізького. Уже в першій чверті XVII ст. була створена ідея безперервности розвитку («тяглости») українства від княжих часів до козацтва, від Олега до Сагайдачного. Поширенню цієї ідеї і задумів відродження української державности в Україні й поза нею сприяли в тій чи іншій формі, крім самого козацтва, Києво-Могилянський гурток і волинський гурток української протестантської шляхти. Активізація політичного життя нації пов’язується безпосередньо із Берестейською церковною унією, в якій дослідник вбачає могутній поштовх до духовного відродження.
Таким чином, заперечуючи усталені для радянської історіографії положення про економічне виснаження краю і про лише неґативні наслідки церковної унії 1596р., учений достатньо повно аргументував національно-визвольний характер Хмельниччини, в ході якої відродилася українська державність у формі козацько-гетьманської держави. Популяризація на сторінках журналу державницьких підходів до історії українського народу має принципове значення. Це, насамперед, стосується історії козацтва, яке напередодні і в ході Визвольної війни пройшло значну еволюцію в своєму розвитку, як окремої суспільної верстви.
У цьому зв’язку викликає значний інтерес стаття-доповідь Л.Винара про генезу української козаччини6. На думку дослідника, в кінці XVI – першій половині XVII ст. козацтво стає повною політичною силою із власною внутрішньою і зовнішньою політикою та ідеологією, відокремлюється і політично кристалізується в рамках державної системи Речі Посполитої і одночасно входить в колізію з цією системою. З початком цього періоду козацтво розпочинає боротьбу за національні і соціяльні інтереси українського народу і перетворюється з категорії соціяльної в категорію політичну. У наступний період внаслідок перемоги над Польщею козацтво стає керманичем української держави, відтепер – це катеґорія державно-політична. Про те, що українські козаки ще напередодні Хмельниччини стали значною військовою і політичною силою, пишуть на сторінках журналу і інші автори. Зокрема, широко досліджуються міжнародні аспекти діяльности козацтва, участь його у подіях Тридцятилітньої війни7. На особливу увагу заслуговує дискусійна стаття П.Феденка, присвячена оцінці досягнень і поразки революції Б.Хмельницького8. Говорячи по бурхливий розвиток господарських і демографічних сил України в добу перед «козацькою війною», дослідник констатує страшенну втрату людського життя в козацьких походах під час Тридцятилітньої війни без будь-якої користи для України. Та й сам Хмельницький на початку повстання думав тільки про інтереси козацького стану, в якому пробув більше половини свого життя, не виступаючи ніколи проти Речі Посполитої.
Зауважимо, що проблема формування національно-державної ідеї Б.Хмельницького у 1648р. залишається актуальною і на сьогоднішній день. У дослідників немає єдиної думки щодо цього питання. Частина з них вважає, що вже з самого початку козацький гетьман був ознайомлений з концепціями відродження української державности. Більшість учених, у тому числі П.Феденко, стверджують, що «політична думка Хмельницького і його найближчих співробітників до ідеї державности і об’єднання в ній усіх українських земель в той час ще не доросла. Зовсім ясно зрозумів гетьман ситуацію, яка настала після перемог над польськими збройними силами, аж після свого повороту на Наддніпрянщину в кінці 1648 року»9.
Це ж стосується і тактичних помилок Б.Хмельницького на початковому етапі Визвольної війни, серед яких найістотнішими були невикористання масових рухів проти Речі Посполитої та її феодального режиму і залишення західних земель України. Щодо непопулярного союзу з Ордою, в якому часто звинувачують козацького гетьмана, то без такої спілки повстання не мало шансів на успіх.
Найпильнішої уваги потребує аналіза тогочасної геополітичної ситуації, яка в значній мірі визначила дальшу долю козацької України. Внесок журналу у вивчення цих питань досить таки поважний, так само як і в справу ознайомлення читачів із джерелознавчими та історіографічними студіями науковців. Для прикладу можна назвати статтю Т.Мацьківа про англійський текст Зборівського договору з 1649 року10. Цей текст є цінним джерелом, бо крім однієї досить неповної копії в російському «Собрании государственных грамот и договоров» він, за даними М.Грушевського, не увійшов до жодної збірки документів. В зв’язку з цим пригадується слушне зауваження І.Крип’якевича про те, що польський уряд соромився своїх поступок козакам і опублікував угоду як односторонній акт під назвою «Деклярація ласки короля й.м. на пункти прохання Запорозького війська».
Дослідивши англійський текст із лондонського часопису і порівнявши його з тим, який подає М.Грушевський з архіву російського міністерства закордонних справ, Т.Мацьків виявив різницю в трьох статтях: другій, сьомій і дев’ятій. У другій статті лондонського тексту йдеться про приниження Хмельницького, який, начебто, на колінах просив прощення у короля, чого немає в московській копії. А у двох інших статтях цієї копії єзуїтам та євреям заборонялося проживати на терені Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, чого не згадується в англійському тексті. Можливо, польський уряд не хотів дражнити козаків і щоб принизити їх за кордоном, зробив зміни в тексті, призначеному для чужоземних урядів.
Чимало уваги приділяється «Українським Істориком» іншій надзвичайно важливій угоді – Переяславській (1654р.). Видрукувана у журналі згадувана стаття О.Оглоблина подає цікаві роздуми про існування в козацькій державі протягом певного періоду двовладдя: влади гетьмана і козацької старишини, з одного боку, і влади київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою, з іншого. Ідея двовладдя була покладена в основу Зборівської угоди, натомість угода 1654 року остаточно закріплювала владу козацького гетьмана. В статтях О.Оглоблина, П.Феденка та ін. достатньо повно розкриваються як внутрішні, так і зовнішньополітичні передумови українсько-московської спілки, її суть та значення, міжнародне становище козацької держави до і після Переяславської угоди тощо.
Ці ж питання частково розглядаються і в англомовній статті О.Геруса11. Автор відзначає, що потребуючи іноземної допомоги в утвердженні нової держави, Б.Хмельницький зблизився з Московією і в 1654р. уклав Переяславський договір. Згідно із досить суперечливим документом, Україна відходила під протекторат російського царя. Починаючи як «суверенний васал», гетьманщина була поступово доведена до статусу спочатку автономного району, а потім колонії.
З теми українсько-московських стосунків часів Хмельниччини окремо слід згадати маловідому для широкого загалу публікацію «Богдан Хмельницький і Москва», автором якої вважається І.Крип’якевич12. Вихідним моментом тут є положення про те, що козацьке керівництво вважало союз з Москвою тільки хвилевою злукою на час війни із Польщею, а не віковічною унією. Щоб розбити Польщу, Хмельницький «готов був лучитися з кожним союзником: братався з татарами, турками, волохами, уграми, шведами, – так само й Москва мала для нього вартість тільки тоді, як давала воєнну поміч».
Взагалі, питання зовнішньополітичної орієнтації Б.Хмельницького і його закордонної політики займають у журналі важливе місце. Крім українсько-московських відносин спеціяльно вивчаються зв’язки козацького гетьмана з Туреччиною (стаття В.Дубровського)13 і Австрією (стаття Т.Мацьківа)14. Наведені на сторінках журналу матеріяли свідчать про складність геополітичного становища козацької України і про прагнення навколишніх держав встановити свою контролю над перебігом подій в українських землях. В.Дубровський висунув суперечливу гіпотезу про те, що в 1648-1652рр. Б.Хмельницький був васалом кримського хана, а потім до кінця свого життя – васалом турецького султана.
Звичайно, не всі публікації «Українського Історика» є рівнозначними за своїм змістом; чимало з них носить дискусійний, контраверсійний характер. Крім того, відображені далеко не всі аспекти розглядуваної проблеми. Так, на нашу думку, недостатня увага приділяється документальному матеріялові, хоча саме закордонним дослідникам належить значна заслуга у виявленні багатьох джерел з історії Хмельниччини в архівах і бібліотеках Польщі, Німеччини, Австрії, Швеції, Франції, Італії, Туреччини та ін. Справді рідкісними є розвідки біографічного жанру; виняток тут становлять лише статті Л.Винара і В.Сенютовича-Бережного, відповідно про походження Максима Кривоноса15 і родину Виговських16. І все ж, коротко підсумовуючи, маємо всі підстави говорити про значний внесок, що зробив журнал щодо теми «Хмельниччина». Публікації «Українського Історика» прислужилися як дослідникам-науковцям, так і всім читачам, дослідникам Хмельниччини.
ДЖЕРЕЛА І ПРИМІТКИ:
1. В.Сергійчук. Тема козацтва на сторінках «Українського Історика» // Український Історик, 1990, чч.1-4, с.128-137.
2. Див. Укр. Історик, 1965. - ч.1-2. - С.90-91.
3. О.Оглоблин. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська Угода 1654р.
 // Укр. Історик, 1965. - ч.1-2. - С.5-13; 1965. - ч.3-4. - С.11-16.
4. Л.Винар. Наукова творчість О.П.Оглоблина // Укр. Історик, 1970. - ч.1-3. - С.5-32.
5. Ю.Бойко. Професор, доктор О.П.Оглоблин як історик духово-політичного росту козацької України // Укр. Історик, 1975. - ч.1-2. - С.13-28.
6. Л.Винар. Генеза і рання діяльність української козаччини // Укр. Історик, 1965. - ч.3-4. - С.76.
7. О.Баран. Козаки під французьким прапором у Куруцькім повстанні // Укр. Історик, 1973. - ч.1-2. - С.107-111 та ін.
8. П.Феденко. Тріюмф і катастрофа. (Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького) // Укр. Історик, 1980. - ч.1-4. - С.134-152.
9. Там само. - С.136. 
10. Т.Мацьків. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року // Укр. Історик, 1970. - ч.1-3. - С.110-121.
11. О.W.Gеrus. «Manifestation of the Cossack Idea in Modern History: the Cossack Legasy and Its Impact // Укр. Історик, 1982. - ч.1-2. - С.22-39.
12. І.Крип’якевич. Богдан Хмельницький і Москва // Укр, Історик, 1969. - ч.1-3. - С.140-143.
13. В.Дубровський. Богдан Хмельницький і Туреччина // Укр. Історик, 1975. - ч.3-4. - С.22-27.
14. Т.Мацьків. Цісарське посольство до Б.Хмельницького в 1657 році у світлі австрійських документів // Укр. Історик, 1973. - ч.3-4. - С.127-132; 1974. - ч.1-3. - С.65-75; ч.4. - С.8-17.
15. Л.Винар. Питання походження Максима Кривоноса // Укр. Історик, 1971. -  ч. 3-4. - С.23-35.
16. В.Сенютович-Бережний. Рід і родина Виговських // Укр. Історик, 1970. - ч.1-3. -С.149-167.

До питання українсько-татарських відносин у добу Хмельниччини*
(за матеріалами зарубіжних досліджень)
Історія Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького викликає значний інтерес у зарубіжних вчених і в першу чергу представників української діаспори. Протягом досить тривалого часу їх праці були недоступні, як правило, радянським історикам, що негативно впливало загалом на розвиток вітчизняної історичної науки. Сьогодні ми маємо змогу вивчати історіографічну спадщину, яка надходить до читача із «спецсховищ» та із-за кордону. 
Одна із цікавих проблем стосується відносин України з Кримом у зазначений період. У зв’язку з тим, що дана проблема неоднозначно трактується у вітчизняній історіографії, певний інтерес викликають праці зарубіжних вчених.
На увагу дослідників заслуговує англомовна праця Ореста Субтельного «Козацька Україна і турецько-ісламський світ». На думку вченого, з того часу, як козаки на чолі з гетьманом М.Дорошенком втрутилися в міжусобну боротьбу в Криму на прохання одного із претендентів на престол, татари більше не розглядалися як непримиренні і безкомпромісні вороги, а швидше, як існуюча реальність і з ними є можливим прийти до політичного компромісу. Для історії козацької України, стверджує дослідник, ця подія була значним психологічним зрушенням. Без розуміння цього повстання 1648 року не могло бути успішним. Але Б.Хмельницький вказану ідею розвинув ще далі. 
Принагідно зазначимо, що до проблеми козацько-татарських відносин 20-х років XVII століття звертаються сучасні вітчизняні вчені, зокрема М.Кравець та В.Панащенко, котрі акцентують увагу на характеристиці угоди 1624-1625 років, а також на відновленні зв’язків козаків з татарами у 1628-1629 роках. 
У книзі «Україна. Історія» О.Субтельний наголошує, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти. Тому Б.Хмельницький для вирішення цієї проблеми звертається з пропозицією про союз до кримських татар. Подібне міркування висловлюють польські історки Збігнєв Вуйцік, Януш Качмарчик, Владислав Серчик, американський дослідник Джордж Вернадський та інші. Натомість М.Мельник вважає, що Б.Хмельницький переоцінював могутність Речі Посполитої. Він висловлює сумнів, чи потрібна була повстанцям допомога татарської орди. Викликає заперечення твердження О.Оглоблина, що військова допомога татар виявилася «шкідливою для України». Фатальним для козацтва називає союз з Кримом П.Феденко. 
Щодо ролі кримських татар у перемогах повстанців в перших битвах, то ми зустрічаємо діаметрально протилежні оцінки. Одні дослідники (Бікфорд О’Брайен, Ю.Тис-Крохмалюк) применшують вклад татарської кінноти, а то й взагалі не згадують про неї, а інші ж, навпаки, перебільшують роль татар. Яскра вим представником останніх є В.Дубровський, який стверджує, що блискучі перемоги під Жовтими Водами і під Корсунем залежали головним чином від участі татар. При цьому він заперечує той факт, що Б.Хмельницький уклав союзний договір з кримським ханом, як і те, що гетьман відіграв провідну роль в спільних операціях проти польсько-шляхетського війська. В.Дубровський вважає, що Б.Хмельницький був «на послугах кримського хана». Але після перших перемог гетьман перестав бути васалом хана, а обернувся на «віроломного» союзника, з яким доводилося вести спільні військові дії проти Речі Посполитої за наказами турецького султана. Саме в цьому дослідник вбачає причини зрад з боку татар під час Зборівського походу (1649), в битвах під Берестечком (1651) та під Жванцем (1653).
Заслуговує на увагу стаття французького дослідника Ш.Лемерсьє-Келькеже, де на основі документів із турецьких архівів (листа анонімного автора, ймовірно, навіть, кримського хана Іслам-Гірея до великого візиря) висловлюється версія, що небажання Б.Хмельницького взяти участь у поході проти донських козаків восени 1649 року стало одним із факторів погіршення відносин між Українською Козацькою державою і Кримьким ханством. З певним застереженням можна погодитися з подібним твердженням, хоча вказана причина, на мою думку, могла бути лише другорядною.
Значний інтерес викликає поведінка татар на полі Берестецької битви. Переважна більшість дослідників вбачає у зраді татар, які оголили лівий фланг, основну причину поразки українського війська. Але є й інші міркування. Наприклад, Д.Дорошенко називає серед причин поразки не зраду татар, а перевагу польської артилерії, участь 20 тисяч німецької піхоти, добре вишколеної у 30-літній війні, високі бойові якості польської кінноти. Головна ж причина, на думку історика, полягає в перевазі плану бою, розробленого німецькими генералами. Татари «не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій».
Важко погодитися з твердженням Г.Карасюкевича, що Б.Хмельницький не був затриманий ханом, а нібито за порадою старшини подався на Україну, щоб там «найдоцільніше зорганізувати спротив». Інший дослідник Ю.Тис-Крохмалюк пише, що «Б.Хмельницький з військом вирушив у Щуровецький ліс, щоб обійти поляків з правого флангу». Але відступ татар змусив відступити основні козацькі сили. У зв’язку з цим гетьман був відрізаний від табору і не зміг до нього пробитися. Тому, не гаючи часу, Б.Хмельницький подався за татарами, щоб намовити їх повернутися на поле битви. У сучасній польській історіографії з’явилися «нові» трактування факту захоплення гетьмана у полон. Зокрема Я.Качмарчик пише, посилаючись на польські джерела, що зникнення Б.Хмельницького з табору було звичайною втечею. 
Зазначимо, що серед сучасних вітчизняних істориків існує два протилежних напрямки щодо поведінки татар під Берестечком. Так, В.Степанков притримується думки про небажання Криму воювати з Польщею, а «демонстративна поспішна втеча» з поля битви швидше імітувала паніку і мала, очевидно, послужити хану своєрідним виправданням перед гетьманом. Не викликає сумніву факт полону Б.Хмельницького татарами у І.Свєшнікова. Натомість І.Стороженко зовсім інакше оцінює поведінку татар. Він називає кілька причин втечі: свято «курбан-байрам» (розпочалося 27, а завершилося 30 червня), розгром 28 червня загону татарської кінноти, загибель 29 червня найвидатніших людей (калга-султан, нуреддін-султан, Тугай-бей та інші), неможливість тактичного маневрування бойових порядків із-за малих розмірів поля бою. До того ж, на думку І.Стороженка, сам Хмельницький припустився прорахунків, не організувавши артилерійського та піхотного прикриття лівого флангу, де знаходилася татарська кіннота. У зв’язку з цим шаленна артилерійська атака польської армії на лівий фланг призвела до значних втрат у війську Іслам-Гірея. Внаслідок цього морально-психологічна напруга, що мала місце на релігійному грунті, переросла у кризу, яка завершилася панічною втечею. Отже приходимо до висновку, що, по-перше, вивчення праць зарубіжних вчених певним чином сприятиме висвітленню деяких проблем в українсько-татарських відносинах протягом Визвольної війни. По-друге, ознайомлення із історіографією свідчить, що потрібно звернутися до архівних матеріалів як вітчизняних так і зарубіжних, у першу чергу, турецьких архівів.

Держава Богдана Хмельницького 
і Переяславська угода 
в працях В’ячеслава Липинського*
Серед дослідників Хмельниччини В.Липинський займає поважне місце. Це пояснюється в першу чергу тим, що він був головним ідеологічним батьком ідеї нового державницького історіографічного напрямку. А саме в ці часи постала Українська козацька держава. Сам же видатний вчений вважав добу Б.Хмельницького найважливішою епохою, коли предки наші працювали над створенням власної держави.
Перед Б.Хмельницьким, коли він розпочав повстання, було, на думку В.Липинського, два шляхи: або спрямувати всю національну енергію народних мас на зміну внутрішнього державного устрою в межах Речі Посполитої, або ж, порвавши зовсім з Польщею, збудувати власну державу. Гетьман протягом тривалого періоду (1648-1654рр.), який дослідник називає добою козацького автономізму, не міг зробити рішучого вибору. Цим пояснюються спроби Б.Хмельницького зміцнити монархічну владу польського короля, щоб вгамувати магнатсько-шляхетську сваволю і посадити на польський престол некатолика (семигородського князя Ракоці або московського царя Олексія Михайловича), вирішивши таким чином і релігійне питання.
Але така політика не ослаблювала, а навпаки, тільки зміцнювала позиції ворогів України, які вбачали в подібних діях прояви слабкості і нерішучості.
В той же час В.Липинський наголошує, що думки про необхідність розгромити Річ Посполиту, в якій ні український народ, ні сам гетьман не могли стати рівноправними, у Б.Хмельницького і його найближчих помічників були «віддавна». Але обставини, що склалися на українських землях (наявність неграмотного степового козацтва і селянства, котрі не мали своєї власної державної ідеології, недостатня вага української шляхти і міщанського козацтва як творців і виконавців цієї ідеології, відсутність сильної віри в слова Б.Хмельницького про створення власної держави з боку народу та інші), змушували гетьмана протягом кількох років йти на угоди з Польщею.
На другий шлях гетьман став напередодні Переяславської ради 1654р. Дослідник називає кілька причин, які привели Б.Хмельницького до угоди з Москвою. По-перше, це необхідність цього союзу в його важкому становищі. По-друге, гетьман, створюючи незалежну від Речі Посполитої державу, мусив знайти таку форму розриву, яка б своєю легальністю могла знищити глибокий легітимізм супроти Польщі. По-третє, важливою стороною Переяславської угоди була її «явність і офіціяльність». Б.Хмельницький сам домагається від царя негайної присилки до Києва воєводи, «щоб усі сусідні володарі знали про його підданство під високу руку Царського Величества», і наголошує, що він не є підданим польського короля, тобто стосовно Польщі Українська козацька держава здобула суверенітет. Гетьман переставав бути в очах сусідніх держав (включаючи і Річ Посполиту) «збунтованим рабом», а став на чолі нової великої держави. 
В.Липинський розглядає Переяславську угоду як випадковий мілітарний союз, спрямований проти Польщі і Кримського ханства. Оскільки Б.Хмельницький вважав себе главою держави, «самодержцем руським», він хоче присягати царю тільки сам один, без старшини і без запорозького війська (чутки про це розпускаються по Україні), бажає платити данину царю безпосередньо сам і т.п. Вчений порівнює цей союз з попередніми угодами гетьмана з Кримом, а перш за все з Туреччиною: «В боротьбі з Польщею Цар заступив місце Султана, й тільки»1.
Особливість Переяславської угоди ще й в тому, що вона відривала Україну від Заходу і ставила в залежність від Сходу. Тому перед гетьманом стояло завдання убезпечити тодішню європейську цивілізацію України від знищення, яке загрожувало з боку Москви. 
На відміну від багатьох дослідників В.Липинський вважає, що основні пункти Переяславського договору сформульовані дуже ясно і жодна із сторін нічого в них сказати не забула. Але різниця політичих цілей України і Москви була причиною того, що кожна по-своєму трактувала цю угоду.
Отже московсько-український конфлікт був неминучий. Після боротьби між Москвою і Українською козацькою державою за Білорусію ставлення гетьмана до Москви починає кардинально змінюватися. Він кладе кінець втручанню у внутрішні справи, а щоб унезалежнити себе й у зовнішній політиці, вважає потрібним відновити союз з іншими державами, і перш за все – з Туреччиною.
Останнім безпосереднім поштовхом до розриву з Москвою стала Віленська угода, яка порушувала найважливіші політичні інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. А це означало, що мілітарний союз із Москвою, спрямований проти Речі Посполитої, втрачав будь-яке значення. Віленська угода руйнувала державні плани Б.Хмельницького, оскільки для об’єднання всіх руських земель царська протекція ставала не тільки зайвою, але навіть небезпечною і шкідливою. Окрім того, Переяславська угода як символ унезалежнення від Польщі вже відіграла для України свою роль. Нарешті, московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника Б.Хмельницького – шведського короля.
Все це стало причиною створення коаліції держав, куди входили Швеція, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина і Литва. Звернена була ця коаліція в першу чергу проти Польщі, а при необхідності – проти Криму. При цьому, за планом гетьмана, потрібно було відтягнути момент рішучої розправи з Москвою і домогтися нейтралітету Туреччини. Виконання вказаної програми забезпечило б державну незалежність України.
Та цим планам не судилося бути реалізованими. Однією з причин була смерть Б.Хмельницького. Та вчений бачить і більш глибокі причини занепаду Козацької держави: республіканський, а не монархічний устрій; боротьба старшини за владу; протиріччя між «черню» і старшиною, чим скористалась Московська держава, що була сильною завдяки монархічному устрою (і старшина, і «чернь» вбачали в цареві оборонця своїх прав та інтересів).
І все-таки, говорячи про суть і значення Переяславської угоди, В.Липинський стверджує, що вона є фактом, від якого політика «повинна починати свій рух вперед, свій поступ, до якнайбільшої повноти і незалежности»2. В переяславському договорі дослідник бачить ряд позитивних моментів, не йдучи в той же час у руслі російської історіографії М.Карамзіна та його історичної школи. Як люблінська легенда в Польщі, так і переяславська легенда в Росії врятувала українську аристократію по банкрутстві її власної держави, давши їй всі права і привілеї аристократії державної нації на підставі того, що вона до тих держав сама добровільно пристала.
Надзвичайно високо оцінює В.Липинський діяльність гетьмана Української козацької держави Б.Хмельницького як творця Переяславської угоди, а не легенди, створеної пізніше. Він відзначає велич і геніальність Б.Хмельницького. «І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України – ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші «руїнники» українські його велику ідею на європеїзацію і на будівництво Петровської російської держави віддадуть»3...
ДЖЕРЕЛА:
1. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українською державною будівництва в XVII-ім столітті. - Відень, 1920. - С.29.
2. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. - Відень, 1926. - С.516.
3. Липинський В. Україна на переломі... - С.93-94.

Переяславська рада 1654 року в українській зарубіжній історіографії*
Події, пов’язані з Переяславською Радою і укладенням українсько-російської угоди 1654р. вже давно привертають увагу зарубіжних дослідників. Це зумовлено рядом важливих причин, насамперед необхідністю вивчення того значення, що його мав договір для подальшого розвитку не тільки України і Росії, а й багатьох інших європейських держав. Як справедливо підкреслює французький історик Р.Мартель відокремлення України від Речі Посполитої і приєднання до Московії завдало смертельного удару польському пануванню й одночасно сприяло перетворенню Росії на велику європейську державу, змінивши таким чином увесь статус Східної Європи1.
 Разом з тим, українсько-московська угода належить до найскладніших проблем національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького. Недостатність джерельної бази і різночитання юридично-правових документів тут поєднуються з гострою ідеологічно-політичною боротьбою, що накладає значний емоційний відбиток на дослідників. З цієї точки зору гостро відчувається необхідність порівняльного аналізу здобутків вітчизняних і зарубіжних учених, скрупульозних джерелознавчих студій. Добрим орієнтиром тут можуть бути публікації сучасних українських дослідників О.Апанович, М.Брайчевського, М.Ковальського, Ю.Мицика, В.Смолія, В.Степанкова, В.Ульяновського та інших авторів, які прагнуть дати об’єктивну відповідь на суперечливі питання українсько-російських відносин у середині та в другій половині XVII ст. 
Метою даної статті є стислий історіографічний огляд наукових праць, виданих за кордоном українськими зарубіжними дослідниками. Це викликано кількома обставинами. По-перше, незважаючи на значний інтерес до цих публікацій, вони все ж залишаються маловідомими для українських читачів. По-друге, ці праці написані, як правило, з позицій державницької школи, що робить їх особливо актуальними на сучасному етапі розбудови Української держави. Нарешті, в працях зарубіжних дослідників містяться цікаві думки і спостереження, а також такі концептуальні підходи, які дають можливість на належному рівні спростувати фальшиві твердження і створюють добру основу для переосмислення історичних уроків та історіографічної спадщини різних наукових шкіл. Для прикладу можна назвати праці В.Липинського, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко, А.Яковліва та інших учених світового рівня.
Не претендуючи на повноту викладу матеріалу2, розглянемо тільки найістотніші проблеми, що продовжують викликати жваві обговорення й дискусії навколо передумов і причин Переяславської Ради 1654р. та її характеру. 
Однією з таких проблем є наукове висвітлення передумов і причин українсько-московського договору. Очевидно, що недостатньо буде характеризувати їх тільки за наявністю різноманітних зв’язків у соціально-політичному, економічному, церковному житті двох сусідніх народів та ускладненням становища козацької держави і виснаженням її людських і господарських ресурсів. Усе це мало місце, але, на наше переконання, найперспективнішими є ті наукові студії, в яких українсько-російська угода розглядається у контексті надзвичайно актуальної для поневолених народів проблеми союзників у національно-визвольних війнах. То хто ж міг бути союзником Б.Хмельницького у 1654 році? Сміливе і неординарне рішення Б.Хмельницького про союз з Кримським ханством також викликало неоднозначну оцінку в українському суспільстві та історіографії. Частина дослідників бере за основу лише військові фактори (забезпечення тилу, ліквідація переваги польської кінноти, можливість здійснення швидких наступальних операцій тощо)3, інші ж акцентують увагу на політичних наслідках такого союзу і приходять до думки про його шкідливість і фатальність для України.4
Щоправда, розглядаючи відносини між козацьким урядом та його південними сусідами, зарубіжні дослідники інколи приходять до суперечливих і недостатньо обгрунтованих висновків. Наприклад, В.Дубровський висуває версію, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом кримського хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана5.
Спроби (чи загрози) спертися на Туреччину не були безпідставними. Як відзначає О.Субтельний, турецький султан був достатньо могутнім, щоб відбивати у поляків бажання нападати на українські землі і в той же час знаходився надто далеко, щоб понад міру втручатись у внутрішні справи козацької держави. У 1651р. Порта формально прийняла гетьмана та Запорозьке Військо як своїх васалів, але ця угода залишилася нереалізованою6.
Наскільки реальною була протурецька політика Б.Хмельницького, яка, на думку В.Липинського, випливала з «великих монархічно-династичних замислів гетьманських»? Адже дві основні причини перешкоджали її здійсненню: 1) одвічний релігійний антагонізм двох світів – християнського та мусульманського і 2) несталість та непевність турецьких васалів – татар, які, знаючи добре, що для них несе зміцнення України, в найгірший спосіб зраджували козаків у вирішальні моменти, як під Зборовом, Берестечком, Жванцем7.
На нашу думку, доцільніше говорити про турецько-кримську карту, якою вдало скористався Б.Хмельницький, щоб підштовхнути царський уряд до активних дій проти Польщі. 
Стосовно досліджень турецько-татарської політики щодо України, то тут ученим західної діаспори належить вагоме слово. Разом з тим існує необхідність у системному дослідженні турецьких архівів і в підготовці ґрунтовних монографій з усього комплексу питань українсько-турецьких та українсько-кримських відносин.
Окремої розмови заслуговують студії українсько-польських стосунків. Збірник, який вийшов з цієї проблеми в Канаді8, привернув увагу науковців як актуальністю вміщених у ньому статей, так і високим рівнем їх підготовки. Безперечно, найтісніший зв’язок з нашою темою має капітальна праця Ф.Сисина9, що у повній мірі розкриває усю складність і драматизм українсько-польських відносин у XVII ст., зокрема в роки Хмельниччини. Монографія є логічним продовженням тих наукових пошуків, що їх проводили в еміграції історики старшого покоління: В.Липинський, О.Оглоблин, А.Яковлів та інші.
В результаті дослідження політики Польщі в українському питанні, можна погодитися з думками про неможливість жодного компромісу між двома сторонами напередодні 1654р. Як пише О.Оглоблин, слова Богдана про те, що «стіна із стіною зудариться – одна впаде, друга встоїться», сказані ще у 1649р., тепер набули фатального значення. «Досвід 6 років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним ударом, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648р., змінилося на краще, молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч Криму виявилася дуже непевною й навіть шкідливою для України»10. З цим погоджується і П.Феденко, який, зокрема, зазначає, що Орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державності навіть на обмеженій козацькій території просто штовхали Хмельницького шукати протекції московського царя11.
Отже, розглядаючи питання про необхідність вибору союзника, українські зарубіжні дослідники основну увагу звертають на аналіз міжнародного та внутрішнього становища козацької держави, що народилася у вогні національно-визвольної війни (революції). Звідси випливає висновок, що справжньою метою гетьмана Б.Хмельницького було не «возз’єднання» українського і російського народів, а «вдержати й розбудувати Українську козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично і забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно-українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем»12.
З другого боку, вихована у дусі «теорії ІІІ Риму»13, московська держава була кровно зацікавлена у приєднанні українських земель. Розкриваючи її мілітарні, політичні, економічні, культурні та інші інтереси, зарубіжні вчені дошукуються причин досить пасивної, можна сказати, споглядальної позиції царського уряду впродовж 6 років. Очевидно, тут мали місце обставини як зовнішньо- так і внутрішньополітичного характеру, проте виглядають слушними міркування українських учених про «соціальний радикалізм»14 Хмельниччини, як національно-визвольної революції.
В цілому позиція Москви в українському питанні визначається як обережністю, так і певною послідовністю. В міру того, як успіхи козацької зброї завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивнішою15.
Таким чином, для українських зарубіжних учених не підлягає сумніву, що Переяславська угода стала рішучим кроком Москви до перетворення обмеженого царства у велику європейську державу. «Наполовину азіатська Московія перетворювалася в Російську імперію. Україна стала першим російським «вікном на Захід», а український культурний вплив поміг підготувати грунт для петровських реформ»16.
Значно складнішим є питання про ставлення Б.Хмельницького до Москви та московської політики. Прагнення російської й офіційної радянської історіографії зробити гетьмана активним прихильником «возз’єднання» двох народів ще з 1648р., а то й раніше, рішуче відкидаються українськими вченими західної діаспори. Одним з перших, хто аргументовано виступив проти Переяславської легенди, був В.Липинський, заявивши, що ніхто не може доказати того, чого не було. Адже Б.Хмельницький не підіймав повстання проти Польщі в ім’я і з наміром прилучення України до Москви, а тому українсько-московська умова була таким самим випадковим союзом, як і всі його попередні спілки з Кримом і Туреччиною, спрямовані проти Польщі й укладені для звільнення України з-під її панування.
Звичайно, теза про випадковість цього союзу є дискусійною, але важливе інше: перед нами постає образ Богдана, великого не у Переяславській легенді, що виникла значно пізніше, а великого у будівництві Української козацької держави. «Державно-творчий розмах, прямолінійність – у відношенні до головного тогочасного ворога, Польщі – катастрофічність («або пан, або пропав») того плану забезпечили йому певну перевагу над всіма іншими, може більш практичними, логічними, дипломатичними і т.д. політичними комбінаціями»17.
Політично-дипломатичне маневрування козацького гетьмана знайшло у літературі достатнє висвітлення. Буде доречним також нагадати про виявлення дослідниками певної закономірності в його московській орієнтації. Б.Хмельницький завжди звертався до Росії у ситуаціях, коли йому безпосередньо загрожувала небезпека. Після її усунення він знову повертався до тактики лавірування між сусідніми державами. При цьому Москва становила, на думку сучасного польського історика Я.Качмарчика, найістотніший козир у майстерно веденій дипломатичній грі. «Але восени 1653р. Б.Хмельницький прорахувався»18.
Що стосується наявних в українському суспільстві «москвофільських» настроїв і концепцій, то значення їх не потрібно переоцінювати19. В усякому випадку для зарубіжних учених є очевидним, що «українці вимагали повної рівності між Московією і Україною»20. Натомість московські політики, вийшовши, за словами М.Грушевського, із свіжими силами між знекровлених противників, намагалися взяти козаччину вже не в ряді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було звести до ролі прислужника, підданого «хлопа»21.
Отже, аналізуючи українсько-російські відносини з точки зору інтересів козацької держави, дослідники особливий наголос роблять на різниці в поглядах і традиціях обох держав, що вже з самого початку Визвольної війни призводило до непорозуміння і підозри. Звичайно, найбільше уваги приділяється тим конфліктним ситуаціям і проблемам, що не знайшли відображення у радянській історіографії. Показовим тут є висвітлення перебігу переяславських подій у січні 1654р.
Насамперед, закономірний інтерес викликають обгрунтування місця козацької ради й українсько-московських переговорів: чому у Переяславі, а не у Києві? Ближчими до істини, ніж розмови про вигідність розташування й особливу роль цього міста у житті Б.Хмельницького, видаються міркування про прагнення гетьмана уникнути неминучих у Києві урочистостей, на чому, до речі, наполягав царський уряд. Напевне, у Богдана, який був зайнятий війною з Польщею і похороном Тимоша, не було особливих підстав для тріумфу і святкування. Тому він рішуче відкинув можливість ведення переговорів у Києві, уникав будь-яких урочистих прийомів і ні разу не запросив московських послів до себе. Не було прийому й у переяславського полковника П.Тетері. Всі переговори, підкреслюють українські вчені, відбувалися сухо й офіційно, «так начебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги»22.
Зрозуміло, такі характеристики створюють відповідний емоційний настрій, хоч і не можуть бути задовільними з точки зору їх наукової аргументації. Але треба погодитися, що в усіх переяславських подіях відчувалося протистояння обох сторін, прагнення застерегтися не тільки від небажаного розвитку подій, але навіть і від можливого неправильного їх трактування з боку кожного учасника переговорів. Через те, в залежності від мети і наукового рівня, дослідники по-різному відтворюють певні обставини і ситуацію в цілому. Наприклад, уже згадуваний Я.Качмарчик у монографії «Богдан Хмельницький» пише, що гетьман напередодні Переяславської Ради висилав до московських послів П.Тетерю із запрошенням на розмову. Однак В.Бутурлін «спритно відмовився» і запропонував, щоб Хмельницький прибув до нього. Хоча останній не бажав цього, але все-таки «ввечері з’явився в садибі царського посла».
Не мають дослідники й єдиної думки щодо часу проведення так званої таємної ради гетьмана з генеральною старшиною та полковниками, що відбулася перед козацькою радою. Тут, очевидно, обговорювалися як козацькі вимоги, так і питання, пов’язані з процедурою прийняття присяги.
Протягом тривалого періоду у радянських виданнях робився наголос на широкому представництві та всенародному характері Переяславської Ради. Ця думка проходила через багатотомну «Історію Української РСР», монографії та статті, вузівські і шкільні підручники, через добре організовану і розгалужену систему ідеологічного виховання всіх верств населення. При цьому спрощене й однобічне розуміння тих далеких подій ще й сьогодні справляє серйозний вплив на суспільну свідомість не лише української, а й російської громадськості23.
Між тим, за знайденими М.Грушевським іменними списками, присягнули в Переяславі всього 284 чол., в основному козацького стану, та й то не від усіх полків. Крім жителів Переяслава й околиць, у Раді не брали участі представники інших суспільних станів – міщан, селян, духовенства. За територіальною ознакою тут також не було представлено населення більш як третини території тогочасної України24. Усі ці факти наглядно спростовують московські міфи про «всенародність» Переяславської Ради. Вони знаходять якнайширше відображення у виданнях західної діаспори, демонструючи тим самим прагнення їх авторів до об’єктивного відтворення подій і до захисту інтересів українського народу як у науковій, так і політичній площині.
Заперечується також версія С.Величка про те, що на майдані, після того як присутні висловили згоду «піддатися» Москві, були зачитані умови цього підданства. Навпаки, ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних угод на Переяславській раді не зачитувалося, бо вони були вироблені остаточно тільки у березні 1654р.25
Всі, без винятку, дослідники, на відміну від радянських істориків, звертають увагу на інцидент, що стався в Успенському соборі. Вимогу Б.Хмельницького до московських послів скласти присягу від імені царя, що той не порушить «вольності» і права козацькі, В.Бутурлін категорично відмовився виконати. Деякі історики вважають, що ці вимоги прозвучали несподівано для московського посольства, хоча і були цілком закономірними з українського боку. Однак у цьому питанні серед учених немає єдиного підходу. Одні не вбачають у відмові присягти якихось підступних намірів послів, оскільки у Московській державі це справді не практикувалося. Москва знала тільки однобічне підпорядкування і Хмельницький не міг зрозуміти подібних відносин26. Інші ж причину відмови пояснюють протиукраїнськими намірами, оскільки у Москві добре розуміли прагнення українців. Найяскравіше позиція представників другої групи проявилася у твердженні Р.Млиновецького: «Коли б цар присягнув додержуватися умови, то це в очах загалу все ж зобов’язувало б його нащадків (дідична влада), і саме тому мали московські посли в Переяславі таке «дипломатичне» завдання – викрутитися і не присягати в царевому імені»27.
Це був, як пише О.Оглоблин, найбільш критичний момент у всіх переяславських переговорах, кермо яких перейшло тепер в українські руки. Пригадуючи, якого величезного значення надавали в Москві питанням процедурним, навіть технічним, можна зрозуміти настрій Бутурліна та його колег, коли вони, стоячи в Соборі «многоє время», з тривогою чекали на рішення гетьмана й старшинської ради. Дослідник також звернув увагу на дві протилежні традиції в питанні про присягу московських послів, що знайшли відображення у наукових дискусіях ХІХ-ХХ ст. Зокрема, московські повідомлення категорично твердять, що такої присяги не було. Українська ж традиція вважала цю присягу за доконаний факт. Так, сучасник подій, києво-печерський чернець Макарій Криницький, посланець митрополита С.Косова, оповідав: «Дня 8 (січня) Хмельницький удвох із Виговським віддав присягу й підданство московському цареві, на що йому присягли навзаєм посли»28.
А.Яковлів також вважає, що московські посли змушені були дати якісь категоричніші запевнення, а не просто обіцянку про незмінність царського слова. Між іншим, у статті першій проекту договору від 4 жовтня 1659 року, поданого українськими послами князю Трубецькому, відзначалося: «Яко за славное памяти небощика Б.Хмельницкого... постановление въ Переяславле и выконання прысяги изъ обоих сторон было»29.
Таким чином, пильно слідкуючи за ходом подій у Переяславі, зарубіжні автори констатують певне недовір’я та побоювання козацької верхівки щодо справжніх намірів московського уряду. Поряд з цим підтверджується повна рівноправність обох сторін, які, навіть за московськими повідомленнями, виступали як самостійні і рівноправні партнери. З одного боку був цар (в особі його послів) як репрезентант московської держави; з другого, – Військо Запорозьке (в особі його гетьмана) як репрезентант Української держави30. З часу Переяславської Ради Б.Хмельницький, який у добу «козацького автономізму» (1648-1653 рр.) не зміг зробити рішучого вибору, переставав бути в очах сусідніх держав (включаючи і Польщу) «збунтованим рабом»31. Відтепер в історії України розпочинається нова доба, позначена прагненням гетьмана втримати і зміцнити козацьку державність.
Наступна група дискусійних питань стосується прийняття присяги з боку українського народу, формулювання умов і визначення державно-правничого характеру терміну «вічне підданство», на якому часто спекулюють політичні сили. Зрозуміло, що тут найповніше проявляється наукова й політична орієнтація дослідників, їх різне розуміння укладеної угоди та підписаних пізніше договірних статей. 
Так, для українських авторів не підлягає сумніву, що значна частина населення відмовилася присягати, або ж зробила це з великою неохотою і під сильним тиском. Р.Бжеський наголошує навіть, що московські посли від самого початку мали намір не дотримуватися в майбутньому своїх зобов’язань, а тому поспішали якнайшвидше прийняти присягу від населення козацької держави, поки люди не зорієнтувалися32. Цікаво, що насильство доводилося застосовувати навіть до самих переяславців, не говорячи вже про населення Чорнобиля, або ж Полтавського та Кропив’янського полків, де московських послів побили киями. Таким було «всенародне» схвалення переяславських рішень і реакція на вимогу в односторонньому порядку присягати на вірність російському цареві. Не помічати цих фактів можуть лише прихильники проімперських позицій, зокрема, представники російської зарубіжної діаспори та вихованці їхніх шкіл, які події в Переяславі та присягу українському народу оцінюють через призму «возз’єднання»33.
Неабиякий інтерес викликає аргументація окремої позиції київського митрополита С.Косіва з вищим духовенством. Митрополит відверто заявив, що він з усім Собором не посилав бити чолом государеві і з духовними людьми живе сам по собі. Як можна судити з історичних та історико-церковних студій, митрополит був противником українсько-російської спілки. «І коли б Б.Хмельницький тісно співпрацював з церквою, цього поєднання, безумовно, не було б»34.
Оригінальну думку про стосунки гетьмана з митрополитом висловив О.Оглоблин. Порівнявши зміст Зборівської угоди і «Статей Б.Хмельницького», учений виявив існуючі у них концепції відповідно двовладдя (гетьмана і митрополита) і єдиновладдя (гетьмана). Тож не дивно, що гетьман не повідомив митрополита про свої переговори з Москвою й про українсько-московський союз. Богдан також не запросив Косова на похорони свого сина Тимоша35.
Становище церкви ускладнювалося тим, що козацька держава не могла гарантувати її безпеку. Крім того, частина єпископів знаходилася під Польщею. В цій неспокійній політичній ситуації зрозумілим є прагнення київських митрополитів зберегти цілісність митрополії і права та привілеї під Константинопольським патріархатом36.
Не до кінця з’ясованою і на сьогоднішній день залишається позиція Запорізької Січі, яка за повідомленням С.Величка, хоч і схвалила в цілому союз з Москвою, але всіляко зволікала з прийняттям присяги.
Центральне місце як у зарубіжній, так і у вітчизняній історіографії, займає аналіз «договірних статей» українсько-московської угоди 1654р. Не маючи змоги детально зупинитися на цьому питанні, відзначимо актуальність досліджень форми і змісту українсько-московської угоди і тих державно-творчих процесів, що відбувалися в Українській козацькій державі в період Хмельниччини. Погоджуємося з думкою А.Яковліва, що форма українсько-московського договору «не пов’язана з його змістом»37, чого не враховують деякі дослідники. Представники московського уряду просто скопіювали ту форму, яка була вжита в Зборівському договорі. Тому не можна трактувати буквально такі терміни, як «челобитье», «милость царська», «подданные», «вечный мир», «на вечные времена» тощо. Наприклад, якими б категоричними не були означення «підданства», їх не можна тлумачити так, що, мовляв, Україна з’єдналася з Москвою «на віки» та втратила своє самостійне існування, увійшовши до московської держави. Такі ж вислови, як «вічний мир», «вічний союз» ніколи не визначали договорів вічних в буквальному розумінні цих слів, а тільки договори безстрокові, в протилежність тим, в яких зазначався точний термін їх чинної сили. Дотримувалися «вічних договорів тільки до того часу, поки вони були корисні та бажані для держав, що їх укладали38.
Щодо характеру договору, то, як зазначають дослідники, вчені не можуть прийти до одностайних поглядів. Причини цього одні вбачають в тому, що він був складений поспішно і неясно, обидві сторони вкладали в нього різний зміст. Деякі дослідники характеризують його як «надто спірний документ»39. Інші посилаються на відсутність оригіналів документів, прийнятих у Москві, і подальшу фальсифікацію їх з боку царського уряду. Треті, наприклад В.Липинський, вважають, що основні пункти договору сформульовані досить ясно і жодна із сторін нічого в них сказати не забула, але різниця політичних цілей України і Москви стала причиною того, що вони кожна по-своєму трактували цю угоду.
Загалом існує п’ять основних тлумачень державно-правничого характеру Переяславської угоди: «персональна унія», «васальна залежність», «тимчасовий військовий союз», «возз’єднання». Вживаються також такі терміни, як «автономія», «неповна інкорпорація», «протекторат», «псевдопротекторат» тощо.
Але найобгрунтованішими виглядають три думки: перша – Україна об’єдналася з Москвою у формі «персональної унії»; друга – протилежна, – що такої злуки династичного характеру не було, а Україна стала у васальну залежність від Московської держави; третя – Україна склала тільки військовий союз з Москвою проти Польщі та прийняла протекцію царя. Решта поглядів на договір 1654р. (неповна інкорпорація, приєднання, реальна унія), на думку А.Яковліва, не відповідає історичним фактам, оскільки Україна, по-перше, не була завойована Москвою; по-друге, вона і після договору була де-юре і де-факто окремою державою з усіма атрибутами державності. Козацька держава зберігала права верховного управління у законодавстві, адміністрації, суді, права фіскальні, закордонних зносин, право мати своє військо, монету, цілком відокремлену державну територію. Взагалі, підкреслення особливостей національно-державного устрою козацької держави та її відмінностей від московської, становить одну з найсуттєвіших рис української зарубіжної історіографії.
Отже, навіть короткий огляд наукових видань українських вчених західної діаспори дає можливість зробити висновок про їх вагомий внесок у розробку історіографії проблеми. Основні їх положення і висновки зводяться до наступних: 
– союз України з московською державою був добровільним, але вимушеним кроком Б.Хмельницького, що пояснювався наслідками виснажливої 6-річної війни і тією геополітичною ситуацією, в якій перебувала козацька держава; 
– заперечення того, що Переяславська Рада мала всеукраїнський і всенародний характер і мала епохальне значення в історії українського народу. Вчені розглядають її як епізод (і то не головний) у політиці Б.Хмельницького. Ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних угод, у Переяславі вироблено не було; 
– концентрація уваги на конфліктних ситуаціях і інциденті в день Переяславської Ради у зв’язку з відмовою московського посольства присягти від імені царя, опозиції значної частини українського народу щодо присяги; 
– Україна згідно з договором 1654р. залишалася самостійною державою, яка проводила свою власну як зовнішню, так і внутрішню політику. Всі обмеження прав козацької держави, внесені царським урядом, не були визнані гетьманом, а сам українсько-московський договір не отримав ратифікації.
Щодо проблеми реалізації договору 1654р., то дослідники відзначають як позитивні, так і негативні явища. Трагічні наслідки союзу з Московською державою найвиразніше проявилися після смерті Богдана Хмельницького, але вини його у цьому немає. Тим більше, наприкінці свого життя, як підкреслюється в зарубіжних дослідженнях40, Б.Хмельницький одночасно знаходився під протекторатом декількох держав, і на думку І.Крип’якевича, позиція гетьмана визначалася словами: «Треба відступити від царя!»41. Але це вже предмет окремої розмови.
ДЖЕРЕЛА:
1. Мартель Р. Українське питання // Україна. - 1992. - №34. - С.16.
2. Див.: Батюк В.С. Українська державність напередодні та в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. у працях дослідників із західної діаспори // УІЖ. - 1993. - №1; Потульницький В.А. Історія української політології. - К., 1992; його ж. Теорія української політології. - К., 1993; Цибульський В.І. Переяславська угода 1654 року в зарубіжній історіографії (1945-1990 рр.). - Рівне, 1993; Basarab J. Perejaslav1654: А Historiographical Study. - Еd., 1982, Ohloblin O. Ukrainian Historiografy // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in U.S. - 1957. - Vol. V-VI; Polonska-Vasylenko N. Two Conceptions of The History of Ukraine and Russia. - London, 1968 etc.
3. Петрів В. Стратегічні операції Б.Хмельницького // Військо України. - 1993. - Ч.6-8. Окремі дослідники висловлюють сумнів, чи таким вже необхідним був союз з кримськими татарами, зокрема, значення їх військової допомоги явно применшує Ю.Тис-Крохмалюк (Бої Хмельницького, Мюнхен, 1954). М.Мельник навіть запитує про це і ставить проблему на обговорення (Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. - 1982. - Ч.9).
4. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. - Нью-Йорк; Торонто, 1954. - С.14; Феденко П. Тріумф і трагедія: Оцінки досягнень і поразки революції Б.Хмельницького // Укр. історик. - 1980. - №1-4. - С.141.
5. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина // Укр. історик. - 1975. -№3-4. - С.22-27.
6. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С.124.
7. Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім ст. - Відень, 1920. - С.26-27.
8. Poland and Ukraine: Past and Present. Ed. by P.J.Potichnyj. - Ed., Toronto, 1980.
9. Sysyn F.E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil. 1600-1653. - Cambr., Mass., 1985.
10. Оглоблин О. Українсько-московська угода... - С.13-14.
11. Феденко П. Назв. праця. - С.142. 
12. Оглоблин О. Українсько-московська угода... - С.9.
13. Див.: Гришко В. Історично-правне підґрунтя теорії III Риму. - Мюнхен, 1953; Оглоблин О. Московська теорія III Риму в XVI-XVII ст. - Мюнхен, 1951 та ін.
14. Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації // В 300-ліття Хмельниччини. Зб. за ред. Б.Крупницького. - Мюнхен, 1948. (ЗНТШ. - Т.156); Оглоблин О. Українсько-московська угода... - С.15,18.
15. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Мюнхен, 1966. - Т.II. - С.33.
16. Rudnytsky Ivan L. Perejaslav: History and Myth: An Introduction for: John Basarab. Perejaslav 1654: A Historiographical Study. - Ed., 1982.
17. Липинський В. Назв. праця. - С.28.
18. Кaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. - Wroclaw, Warszawa, Krakow, Gdansk, Lodz, 1988. - S.214.
19. Див.: Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. - Нью-Йорк, 1954. - С.16.
20. Pritzak O., Reshetar J. Ukraine and the Dialectics of Nation-Building // Slavic Review. - 1963. - Vol. ХХІІ. - №2. - Р.19.
21. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.IХ. - Ч.1. - С.760.
22. Оглоблин О. Українсько-московська угода... - С.22; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Мюнхен, 1976. - Т.II. - С.23. В іншому місці Н.Полонська-Василенко висловлює думку, що Хмельницький нібито скористався тим, що до Переяслава не прибула його дружина Ганна і це дало йому підстави ухилитися від урочистого прийняття послів / Переяславський договір в очах його сучасників // Визв. шлях. - 1955. - Кн.4. - С.42.
23. Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст. - К., 1992. - С.9.
24. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. - К., 1993. - С.357.
25. Okinshevish L. Ukrainian Society and Government 1648-1781. - Munich, 1978. - P.23.
26. Pritsac O.. Reshetar J. Ukraine and the Dialectics of Nation-Building // Slavic Review. - 1963. - Vol. XXII. - №2. - Р.21.
27. Млиновецький Р. Політична історія українського народу // Рівне, 1991. - 15 червня.
28. Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року // Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С.57; Оглоблин О. Українсько-московська угода... - С.26-27.
29. Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвін. - 1997. - №4. - С.103; Акты ЮЗР. - Т.IV. - С.255.
30. Оглоблин О. Українсько-московська угода... - С30. До речі, про прагнення Б.Хмельницького домогтися цілком партнерських відносин пишуть німецькі вчені Г.Штекль, Г.Шуман та інші.
31. Липинський В. Назв. праця. - С.34.
32. Бжеський Р. Переяславська умова в плянах Б.Хмельницького та «Переяславська легенда». - Торонто, 1954. - С.68.
33. Vernadsky G. Bohdan - Hetman of Ukraine. - New Haven, 1941; History of Russia, 5 Vol. - New Haven, 1943-1969 еtс.
34. Митрополит Іларіон. Українська церква за Богдана Хмельницького 1647-1657. - Вінніпег, 1955. - С.173.
35. Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини і Переяславська угода 1654р. // Укр. історик. - 1965. - №1-2. - С.12.
36. Sysyn F.E. The Cultural, Soceal and Political Context of Ukrainian History Writing; 1620-1690 // Europa Orientalis. - 1986. - Vol.V. - Р.304.
37. Яковлів А. Назв. праця. - С.106-107.
38. Підтвердженням подібної оцінки служить монографія В.Прокоповича, який детально проаналізував значення терміна «вічне підданство» у XVII ст (Прокопович В. Вічне підданство. - Париж, 1976).
39 Gerus O.W. Manifestations of the Cossack Idea in Modern Ukrainian History: The Cossack legacy and its impact // Укр. історик. - 1982. - №1-2. - Р.24.
40. Див.: Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. - Нью-Йорк, 1957; Pritsak O., Reshetar J. Op. cit. - Р.20-24.
41. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький і Москва // Укр. історик. - 1969. - №1-3. - С.143.

Зборівський похід та угода 1649р. 
у зарубіжній історіографії*
Не помилимося, якщо зробимо висновок, що тема Зборівського походу та укладена в результаті його угода викликає найбільшу (після Переяславського українсько-московського договору 1654р.) увагу зарубіжих вчених1.
Серед досліджень, присвячених цій проблемі, помітний слід в історіографії залишила праця Джорджа Вернадського. Детально описавши подію під Збаражем, автор наголосив на відсутності порядку в польсько-шляхетському війську. При спорудженні фортифікаційних споруд робота, відзначав він, просувалася дуже повільно, в результаті укріплення не встигли завершити до появи козацької армії і татар. На думку Д.Вернадського, штурм польського табору міг закінчитися успіхом повстанців, якби не сміливі і рішучі дії Є.Вишневецького, котрий зумів підняти бойовий дух всієї армії2. Така оцінка ролі шляхтича розцінюється нами як результат некритичного підходу автора до аналізу джерел, в першу чергу тих, що належали представникам Речі Посполитої, які ненавиділи повстанців на чолі з Б.Хмельницьким і водночас ідеалізували особу Є.Вишневецького. До речі, в праці замовчуються надзвичайно жорстокі дії останнього щодо повстанців і взагалі православних українців, як і втечі при небезпеках.
Наслідком некритичного використання документів є й твердження про виступ на боці козацької армії в Зборівському поході турків і донських козаків, які нібито брали участь в осаді королівського війська3. З цієї ж причини має місце значне перебільшення кількісного складу козацького та татарського війська. Наприклад, в одному з англійських часописів пишеться, що Б.Хмельницький зумів організувати 200 тис. козаків, а хан мав 280 тис. військо4. Звичайно, такі «факти» повинні були применшити військове мистецтво повстанців і самого гетьмана, виправдати поразку армії Речі Посполитої.
Автор5 називає кілька чинників, що, на його думку, призвели під Збаражем до відомого фіналу. По-перше, це відсутність постійного війська для захисту кордонів і неможливість швидкого зосередження. Ця помилка була виправлена Б.Хмельницьким, який використав татар і підсилив формування на чолі з Голотою. По-друге, групування української армії у дві масивні колони не дало змоги роз’єднати польське військо і розгромити ворогів поодинці. В.Петрів стверджує, що гетьман не міг ухилитися від осади Збаража, оскільки там знаходилися надто великі сили, а їх командування було досить активним. Загалом дослідник надзвичайно високо оцінює як стратегічні, так і тактичні дії Б.Хмельницького, військове мистецтво якого порівнює з діями Наполеона під Мантуєю в Італії.
Переважна більшість вчених притримується думки, що Б.Хмельницький змушений був припинити військові дії під Зборовом і погодитися на переговори, а в подальшому прийняти пункти Зборівської угоди. Польський історик Януш Качмарчик наголошує, що угода була суворою необхідністю як для Речі Посполитої, так і для козаків – «tertium non datur»6. Серед причин таких дій гетьмана основною вважають зраду кримського хана, якого, завдяки дипломатичному таланту канцлера Речі Посполитої Єжі Осолінського, вдалося переконати припинити війну7. Ф.Сисин слушно наголошує, що татари не були зацікавлені в тому, щоб утворилася могутня козацька держава. До того ж, султанський уряд заборонив провокувати Польщу до участі у війні, що могла виникнути на північному фронті в ході конфлікту між Венецією і Туреччиною. Тому Іслам-Гірсй вирішив піти на переговори з Польщею8. З подібним висновком збігається і позиція Т.Мацьківа, який заперечує твердження М.Костомарова про рішення хана захопити короля, а також про те, що нібито Б.Хмельницький сам запропонував перемир’я9.
Щодо самого змісту Зборівського договору, то тут слід віддати належне відомому досліднику козаччини Т.Мацьківу10. Він зазначає, що справжній текст договору не був внесений до жодної збірки документів, і що М.Грушевський подав у своїй «Історії України-Руси» текст угоди на основі неповної копії з Архіву закордонних справ Росії. Т.Мацьків першим здійснив порівняльний аналіз наявних текстів (англійський, німецький і польський варіанти) і прийшов до висновку, що між ними немає суттєвої різниці, за винятком трьох статей.
Так, якщо преамбула польського варіанту подає угоду як декларацію милості короля козакам, то німецький – як спільне рішення короля і козаків. В англійському ж варіанті договір розглядається як рішення представників Польщі й Криму. У тексті, поданому М.Грушевським, є пункт, що у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах забороняється проживати єзуїтам та євреям, утримувати єзуїтські школи. Цей пункт відсутній у щотижневику «Briefe Relation», але він є в іншому англійському часописі – «The Moderate Entelligencer»11. У німецькому тексті теж є пункт про припинення діяльності уніатської церкви та про привілеї православної церкви12. Тільки в англійсьому тексті є пункт, що Б.Хмельницький має на колінах просити пробачення у короля. Т.Мацьків припускає, що, можливо, польський уряд, не бажаючи викликати гнів козаків, формально не ввів цього пункту (подібно, як це було з домовленістю відносно ясиру в Україні, котрий татарам дозволялося брати на шляху до Криму). Однак щоб принизити гетьмана за кордоном, уряд Речі Посполитої записав пункт в тексті, призначеному для чужоземних держав13.
Загалом, оцінюючи Зборівську угоду, дослідники зазначають, що, не зважаючи на її компромісний характер і незадоволення обох сторін, вона мала велике значення. Б.Басараб, наприклад, оцінює договір як дипломатичну перемогу козаків14. Після кількох віків, коли український народ не мав своєї власної держави, цей договір був першим правничим актом, на основі якого Польща частково скасувала Люблінську унію, а Україна фактично отримала автономію в складі Речі Посполитої. Як стверджує Ф.Сисин, «гарантія 40 тис. козацької армії забезпечувала гетьману Б.Хмельницькому визнання як майже незалежного правителя України»15. Договір посилював владу гетьмана над непокозаченим населенням і вводив нову соціальну та політичну систему правління, котра відрізнялась від запровадженої в Речі Посполитій. І хоча Україна формально залишалася в складі останньої, вона, як слушно зауважив німецький історик Ганс Шуман, мала всі атрибути держави: територію, народ, військо, уряд, законодавство, дипломатичні зносини з іншими державами, а гетьман був де-факто суверенним володарем16.
Цікавий висновок зробив видатний історик О.Оглоблин, який на основі порівняльного аналізу Зборівського і Переяславського (1654) договорів констатує дві основні концепції державної влади в Україні. На його думку, в основу Зборівської угоди була покладена ідея двовладдя: з одного боку, влада гетьмана з козацькою старшиною, а з другого – Київського митрополита з духовенством та українською православною шляхтою17. Є ще один аспект в його працях, на що звернув увагу Любомир Винар. Це висновок щодо подібності змісту Зборівського договору та «Статей Б.Хмельницького 1654 року».
Ще одна проблема стосується авторства петиції королю, в котрій були викладені вимоги козацтва, що стали основою Зборівської угоди, а також ратифікація останньої. Канадський дослідник Ф.Сисин аргументовано доводить, що петицію слід розглядати як результат спільної праці Б.Хмельницького та представника православної непокозаченої шляхти Адама Киселя, який виступив як «mediator» (посередник) між козацькою державою і Річчю Посполитою19. Недаремно литовський канцлер Август Радзивіл пізніше звинуватив останнього в написанні статей, шкідливих для Речі Посполитої. А.Кисіль зіграв значну роль не тільки в складанні петиції, але й ратифікації договору. При цьому він опирався на підтримку короля Яна Казимира та канцлера Єжі Осолінського, котрі переконали Сейм, що немає іншого виходу, ніж схвалити угоду. Вони сподівалися, що татари є тимчасовими союзниками і що Б.Хмельницький в кінці кінців приєднається до запланованої війни з Туреччиною.
Таким чином, дослідники розглянули різні аспекти даної теми і зробили ряд висновків, котрі заслуговують на увагу не лише вітчизняних істориків, але й широкого загалу. Водночас зауважимо, що, по-перше, не всі висновки і твердження є безсумнівними чи можуть сприйматися без певних застережень. По-друге, і сьогодні залишаються деякі питання, котрі потребують подальших досліджень.
ДЖЕРЕЛА:
1. Vernadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine. - New Haven. 1941.
2. Ibid. - Р.4.
3. Basarab J. Perejaslav 1654: А Historiographical Study. - Ed. 1982. - Р4.
4. Brief Relation. - 16-th of October, 1649.
5. Петрів В. Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1649 років (Історично-психологічний нарис) // Військо України. - 1993. - №6-8.
6. Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. - Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz, 1988.
7. Mackiw T. The rise of Ukrainian military republic (the Hetmanstate) 1649-1764 // The Ukrainian Review. - 1976. - Vol.ХХIIІ. - №.3. - Р.11.
8. Sysyn F. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. - Cambridge, Маss., 1985. - Р.172.
9. Mackiw T. Op. cit. - P.171.
10 Див.: Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 // Укр. історик. - 1970. - №1-3. - С.110-121; Масkiw Т. English press on liberation war in Ukraine,1648-1649 // The Ukrainian Quarterly. - 1986. - Vol.XLII. - №.3-4. - pp.239-259; Масkiw Т. Ukrainian-Polish peace Treaty in the English and German of 1649 and its background // The Ukrainian Review. - 1992. - Vol.XL. - №2. - Рю12-22.
11. The Moderate Entelligencer. - 4-rh of October, 1649.
12. Europeische Mitwochenliche Zeitung. - 1649. - №36.
13. Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 // Укр. історик. - 1970. - №1-3. - С.115.
14. Basarab J. Op. cit. - P.4.
15. Sysyn F. Ор. сit. - Р.173.
16. Schuman H. Der Hetmanstadt 1654-1764. - Breslau, 1936. - Р.4.
17. Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини і Переяславська угода 1654 року // Український історик. -1965. - №1-2. - С12.
18. Винар Л. Наукова творчість Олександра Петровича Оглоблина // Український історик. - 1970. - №1-3. - С.19.
19. Sysyn F. Ор.сіt. - Р.166.


Передумови і причини козацького повстання 1648 року у висвітленні української зарубіжної історіографії*
Тема Визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького понад три століття викликає закономірний інтерес у зарубіжних дослідників, а в українській історіографії є однією з центральних. Цій темі присвячено ряд видань іноземними мовами, розпочинаючи із свідчень сучасників і очевидців і закінчуючи ґрунтовними науковими монографіями і докторськими дисертаціями. На жаль, не всі зарубіжні публікації, а тим більше рукописні матеріали, доступні для українських дослідників. У цьому відношенні надзвичайно плідну роботу проводять такі відомі знавці джерел та історіографії зазначеного періоду, як Л.Винар, Я.Дашкевич, С.Величенко, Я.Ісаєвич, М.Ковальський, Я.Кравець, Ю.Мицик, Д.Наливайко, С.Плохій, В.Сергійчук, Ф.Сисин, В.Смолій, В.Степанков, В.Щербак та інші дослідники. Наукові групи по вивченню зарубіжної історіографії українського козацтва і Визвольної війни 1648-1657рр. створені також у Запоріжжі та Рівному.
Предметом запропонованого огляду є в основному зарубіжні публікації української діаспори післявоєнного періоду. Лише нині, в умовах національно-державного відродження, вони надходять до українського читача з різних спецсховищ та з-за кордону. В результаті з’являються розвідки з цього питання1. У зв’язку з відзначенням 400-річного ювілею Б.Хмельницького необхідність в історіографічних працях зростає. 
Сьогодні вже ніхто не дискутує з приводу значення вкладу української діаспори (або західноєвропейських та американських учених українського походження) в дослідження комплексу питань, пов’язаних з національно-визвольними змаганнями українського народу в середні віки. Можливість використання бібліотек та архівосховищ багатьох країн, відсутність диктату політичної та ідеологічної цензури, знайомство з досвідом роботи різних наукових шкіл і напрямів – усе це позитивно позначилося на працях, виданих на Заході в післявоєний період, особливо у 80-90-і роки (тут не йдеться про публікації політико-пропагандистського призначення, вражені вірусами ідеологічного протистояння).
Ці попередні зауваження потрібні не для ідеалізації наукового доробку вчених Західного світу, а, навпаки, для об’єктивного і зваженого підходу до його оцінки, так само, як і до того позитивного, що було зроблено в межах України2.
Історіографічний огляд літератури, що висвітлює соціально-економічні, політичні й культурні процеси напередодні «зриву козацької нації» в 1648 році, виявляє цілий ряд дискусійних моментів. Вони стосуються, насамперед, особливостей і умов розвитку українського суспільства у складі Речі Посполитої, його соціальної структури, рівня національної самосвідомості, формування ідеї державотворення тощо. Отже, коротко спинимося на цих питаннях.
Розпочати доцільно з аналізу соціально-економічного становища українських земель, що склалося після Люблінської унії. Поширеними є твердження про те, що період між 1569 і 1648р. – доба «найтяжчого ярма, найгіршого поневолення українського народу»3. Таку оцінку поділяють навіть деякі польські дослідники, які натиск шляхти порівнюють з «божевільним завзяттям плантаторів», що неминуче повинно було призвести до пролиття моря крові. Цей підхід утвердився в основному в радянській історіографії.
Навпаки, українські вчені в еміграції, виступаючи з позицій державницької школи, вказують на прискорений розвиток господарства і торгівлі в Україні саме напередодні Хмельниччини. Вони помічають прогресивні соціально-економічні явища і процеси в залюдненні величезних латифундій, появі нових міст і містечок, сіл і хуторів, виробництві сільськогосподарських продуктів, розвитку різних ремесел і промислів, торгівлі. В свою чергу, «дух промислового підприємства» і зародження нових виробничих відносин вимагали революційних змін у суспільстві».
Таким чином, українська зарубіжна історіографія, на відміну від радянської, робить акцент не на посиленні експлуатації сільських і міських трудівників, а на розвитку нових соціально-економічних явищ і процесів, що неминуче повинні були спричинити революційні переміни в суспільстві. Звідси також випливає характеристика Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького як національної буржуазної революції.
Найактивнішим прихильником вивчення нових соціально-економічних і політичних процесів напередодні революції 1648р. виступив в еміграції О.П.Оглоблин. Його стаття «Золотий спокій», що вийшла до 300-річного ювілею Хмельниччини фактично заперечувала господарське виснаження і зубожіння Наддніпрянської України в першій половині XVII ст. У більш повному обсязі концепція прискореного розвитку нових виробничих і соціально-політичних процесів на українських землях викладена автором у монографії «Думки про Хмельниччину» (Нью-Йорк, 1957). В цих та інших працях О.Оглоблин виступає як вдумливий дослідник динаміки економічних явищ і духовного життя в Україні перед козацьким повстанням. Як зауважує Ю.Бойко, навіть М.Грушевський у своїй «Історії України-Руси» не спромігся помітити бурхливості економічного розвитку останніх років перед Хмельниччиною4.
Для підтвердження прискореного розвитку українських земель зарубіжні дослідники використовують різноманітні джерела, зокрема, з Ватиканських архівів. З цих матеріалів, виданих у Римі після другої світової війни, як стверджує П.Феденко5, Україна постає в буйному розвитку її господарських і демографічних сил. Багата країна над Дніпром була «свіжо колонізована» і там суспільство, за свідченням Самовидця, жило «обжито».
У цьому зв’язку вкажемо на актуальність зарубіжних студій економічної історії козацької України. Вони фактично продовжували перервану історіографічну традицію, за якою придніпровський регіон вважався частиною західноєвропейського ринку. Між тим, і нині актуальною є необхідність перегляду цілого ряду економічних (а, отже, і політичних) питань, від об’єктивного вивчення яких залежить розуміння тогочасної ситуації. На деяких з них спинився С.Величенко у спеціальній статті, присвяченій балтійській торгівлі і Україні в 1600-1648рр.6 Автор, зокрема, намагається з’ясувати, чи відігравала балтійська торгівля негативну роль в історії української економіки, і чи були зв’язки України з Росією важливішими, ніж з Європою? 
Однак, приділяючи велику увагу зародженню нових елементів буржуазного способу виробництва, вчені не наводять досить переконливих аргументів на користь того, що Хмельниччина була «не просто виявом відчаю експлуатованих мас, чи сліпим бунтом, але економічною необхідністю». Тому вважаємо, що немає потреби штучно завищувати рівень буржуазності українського суспільства на середину XVII століття. На нашу думку, найближче до істини стоять ті дослідники, які намагаються акумулювати в своїх працях усі досягнення як зарубіжної, так і вітчизняної історіографії. Це простежується в багатьох публікаціях, де соціально-економічні зрушення в Україні у XVI-XVII ст. характеризуються як однобічні й диспропорційні. Так, І.Рудницький змальовує тогочасну Україну, як місце могутніх соціальних факторів: обезземелення селян, що шукали землі і волі, і утворення величезних латифундій. Процеси поляризації посилювала полонізація переважної більшості української еліти, що робило ситуацію ще напруженішою7. Н.Полонська-Василенко спеціально наголошує, що разом з прискореним розвитком зернового господарства відбувалося погіршення умов життя селянства, яке з національного погляду являло найбільш суцільну українську верству. В його історичній долі найяскравіше проявилася експлуататорська і колоніальна сутність існуючої системи. Панщина з 13-14 днів на рік досягла кількох днів на тиждень. Важким тягарем для селян було виконання різноманітних повинностей на користь феодалів, сплата податків до королівської скарбниці; сваволя орендарів, що ними найчастіше виступали євреї. Таким чином, селяни поступово втрачали свої права не тільки на землю і самоуправління, а й на волю.
Дослідники Дж.Басараб, М.Реді вважають загальний жалюгідний соціальний і економічний статус селянства у всій Речі Посполитій одним з найважливіших факторів, що призвели да розгортання кривавого повстання 1648 року. Крім того, землевласники були в основному католиками, в той час як переважна більшість жиелів України сповідувала православ’я8.
Окремо вчені виділяють питання про засилля орендарів9. Разом з тим, можна погодитися з С.Величенком, який вважає що військова небезпека Україні була більш важливою причиною для економічної експлуатації, ніж класові конфлікти. Тому орендар, зважаючи на небезпеку з боку татар і турків, намагався одержати прибутки якнайбільше і якнайшвидше10. Сюди слід додати слабкість королівської влади та егоцентричні дії магнатів, що призводило до анархії та беззаконня.
З іншого боку, внаслідок колонізаційних рухів, особливо в останнє десятиріччя перед Хмельниччиною, на слободах, у степу, в Дикому полі з’явилися вільні від кріпацтва поселення11. Там «виростало нове покоління українців, що ще не зазнало гніту панщини, кріпацтва, покоління волелюбних і свідомих своєї сили людей. Все це виявилося пізніше, але визрівало під час «золотого спокою»12.
Українська історіографія заперечує думку, що проводиться в деяких польських дослідженнях, про перевагу польського елементу в заснуванні слобід на Лівобережній Україні. Насправді, як зазначав ще М.Грушевський, поіменні списки селян з різних місцевостей дають тільки українські імена з рідкими домішками чужоземців.
Про роль іноземців, насамперед, як технічних спеціалістів, найкраще свідчить постать французького інженера Боплана. Так, він звітував, що заклав 50 степових осель, з яких з часом розвинулося приблизно 100 нових селищ13. В останні десятиліття перед Хмельниччиною колонізаційні процеси «за межами шляхетського досягнення» набули свого найвищого піднесення. Переселенці, користуючись свободою, вільно обробляли надзвичайно багаті степові чорноземи, але одночасно змушені були захищати свої землі від ворожих зазіхань.
Вищесказане значною мірою стосується також козацтва, цього проміжного між селянством і шляхтою окремого стану, конституційне становище якого у Речі Посполитій не було визначене. Це пояснюється кількома обставинами. 
По-перше, козацтво, як новий стан, виникло на Великому кордоні14. Добре володіння бойовим мистецтвом і поступове зростання військової і політичної могутності козацтва не могло не викликати протидії з боку шляхти і магнатів. Учені вказують на непослідовність (спочатку навіть розгубленність і нерішучість) у ставленні польського уряду до козацтва; з одного боку, Річ Посполита, особливо королівська влада, була зацікавлена у використанні військової сили козаків (були моменти, коли вони залишалися єдиною реальною силою), а, з іншого, шляхта і магнати були налякані розмахом національно-визвольної боротьби в українських провінціях, в ході якої козацтво відігравало провідну роль.
По-друге, саме козацтво було неоднорідним за своїм складом. Розмежування у правничому і соціально-економічному становищі між трьома основними його категоріями – реєстровими, нереєстровими і запорожцями – створювало нестабільну ситуацію, а в певні моменти і критичну масу, готову до вибуху. Насамперед, це стосується козацьких низів, тих 40-50 тисяч нереєстрових козаків, майнове становище яких мало чим відрізнялося від селянського15. Широкі козацькі маси, підтримувані селянством, висували радикальні вимоги. Натомість козацька верхівка шукала компромісів та порозуміння з урядом. Боротьба двох тенденцій серед козацтва – радикальної і поміркованої – знайшла в літературі достатнє висвітлення.
Слід відзначити, що нерозуміння суті козацького питання і небажання його справедливого вирішення стало однією з головних причин Хмельниччини. Диктаторський і репресивний режим, встановлений в Україні «Ординацією» 1638р., до решти нищив козацькі вольності і результати попередньої півстолітньої боротьби. За свідченням сучасників, період так званого «золотого спокою» був насправді періодом терору з боку польської шляхти і магнатів. «Маленькі королев’ята», користуючись своєю безкарністю, відбирали в козаків усе, що тільки їм сподобається – маєтки, поля, сіножаті, пасіки, хутори, а самих козаків «б’ють, убивають і майже є всі підстави до того, що це військо зникне...»16
У цьому зв’язку суботівська справа Б.Хмельницького, про яку згадується у всіх дослідженнях, була не винятком, а типовим явищем того часу і характеризувала відносини між силою і правом, коли сила знаходилася в руках магнатів. Тому причиною повстання була не лише помста майбутнього гетьмана, як це інколи подається, а насамперед прагнення зберегти і узаконити завойовані кров’ю «вольності», що будувалися на традиційному праві, але не були визнані польським сеймом. Козаки вірили, що тільки шляхом повстання можуть ліквідувати існуючу несправедливість. Вцілому незадовільне становище реєстрового козацтва робило його «передовим бійцем» у тих соціальних суперечностях17.
Не розглядаючи суботівську справу, як привід до випадкового повстання чи особистої помсти, С.Величенко вважає, що подальші дії Хмельницького були здійснені з розумінням того, що не досить покарати Чаплинського, за яким стояв магнат Конєцпольський, а необхідно змінити всю структуру законодавства Речі Посполитої, знищити беззаконня магнатів18.
Проте особистих мотивів теж не можна відкидати, бо прагнення до особистої свободи, підкреслює І.Рибчин, було одним з найсильніших мотивів виникнення української козаччини як соціальної групи з виразно динамічним характером. Тому й особисті мотиви, зумовлені походженням, освітою і життєвими переживаннями провідників, відігравали важливу роль у генезі повстання і його перебігу19. Незадоволення дедалі більше охоплювало й інші верстви населення, насамперед селян, ідеалом яких також були «козацькі вольності» («що хлоп, то козак»). Соціально-економічне і правове становище не тільки селянства, але й міщанства, православної шляхти і духовенства характеризувалося непевністю і нестабільністю. Давалися взнаки зростання численних повинностей і податків, що лягали важким тягарем на плечі трудового люду, постійне і свавільне втручання магнатів і старост в господарське і церковне життя, ігнорування ними будь-яких правових і моральних норм тощо. Український народ зазнав тяжких національно-релігійних утисків і переслідувань. Внаслідок такого становища вибух був неминучий і, «коли Хмельницький вирішив змагатися за досягнення сатисфакції за кривду, заподіяну йому самому і цілій українській нації, за допомогою зброї і почав організовувати підготовку повстання, він зустрівся з прихильним відгуком не лише серед козацтва Січі і городового козацтва, але й серед міщанства та всього українського селянства... Всі верстви населення України плекали надію на повне визволення з польського ярма»20.
На увагу дослідників заслуговує зауваження Д.Вернадського, що революції відбуваються не завжди тоді, коли умови життя пригноблених верств найгірші. Характеризуючи українське суспільство напередодні Хмельниччини, дослідник відзначає, що це був перехідний період, коли розпочалися реформи, які нерідко ставали значним випробовуванням для старих порядків в Речі Посполитій21.
Визнаючи в переважній більшості економічне і соціально-політичне становище українського народу основною причиною революції 1648 року, дослідники значну увагу приділяють також формуванню її політичних і духовних передумов. 
І це не випадково, адже в галузях релігійній, політичній і культурній найповніше проявилося зростання національної свідомості українського народу. Особливістю його культурно-національного відродження була гостра ідеологічна боротьба, що охопила усі сфери суспільно-політичного і громадського життя і супроводжувалася цілою низкою козацьких повстань.
Як уже відзначалося, одним з найважливіших рубежів в історичній долі українського народу, своєрідною «демаркаційною лінією між двома епохами», стала Люблінська унія 1569р. Вона юридично закріпила перехід українських земель від Литви до Польщі, що мало далекосяжні наслідки. Дослідники мають чимало підстав для негативної оцінки цієї події. Найчастіше відзначається, що Люблінська унія не подолала територіальної роз’єднаності українських земель, спровокувала загострення численних суперечностей; поставила під сумнів саме існування українського народу як окремого етносу. «Рік 1569-й назавжди буде в нас найтрагічнішим роком нашої історії», – відзначив І.Огієнко22.
Не спиняючись докладно на висвітленні цих питань, слід відзначити, що вченими української діаспори зроблено спроби аргументувати інший підхід до наслідків створення Речі Посполитої, ніж це утвердилося в радянській історіографії. Зокрема зарубіжними дослідниками робиться наголос на об’єднанні більшості українських земель, яке відбулося вперше після розпаду Київської Русі в одній державі і привело до важливих змін у житті українського народу. Серед них виділяються такі: зміцнення взаємозв’язків між окремими українськими областями; можливість ефективнішого захисту від татарських набігів і від зовнішніх ворогів; широке проникнення європейських і західноукраїнських культурних впливів далеко на схід: перетворення Києва у всеукраїнський духовний і культурно-національний центр. За висловом І.Рудницького, подих Ренесансу і Реформації досяг України і стимулював її духовне відродження, закінчив довгий період стагнації. Однак Україна не була готова безболісно ввійти в структуру «держави двох народів». І хоча руська (українська) шляхта одержала рівні права з польською знаттю, все ж унітарний характер королівської влади, наявність «польської половини у державі», призводили до безперервного конфлікту і розладу, посиленого перемогою контрреформації в Польщі і зростанням релігійного фанатизму протягом першої половини XVII століття23.
Про благородні і стимулюючі впливи Заходу пишуть також інші дослідники. Однак слід зробити застереження щодо визначення ними ролі і значення української феодальної верхівки у національному і політичному житті краю. Справді, українська шляхта, втягнута в парламентарне життя Речі Посполитої, діставала певне політичне виховання і виробляла собі політичні ідеали в дусі свободи, що мало свої важливі наслідки, коли постала Українська держава24. Однак процес денаціоналізації і втрати національної свідомості серед української знаті був настільки сильним і цілеспрямованим, що становив унікальний випадок епохи пізнього середньовіччя в Європі25.
У контексті загальноєвропейських національно-культурних і церковно-релігійних процесів, взаємовпливів Заходу і Сходу розглядається в зарубіжній історіографії українське духовне життя другої половини XVI – першої половини XVII ст. Предметом поглибленого аналізу численних публікацій стали визначні пам’ятки культури і науково-освітні осередки в Острозі, Львові, Києві, Луцьку тощо, діяльність релігійних громад, православних братств, міжнародні церковно-культурні зв’язки і взаємовпливи, біографії визначних осіб тощо. В результаті ретельного вивчення джерел учені дійшли висновку про формування в Україні нового типу культури, що характеризується поєднанням ренесансно-гуманістичних та реформаційних ідей26. Без сумніву, можна погодитися з твердженням, що український культурно-національний рух у другій половині XVI ст. досяг таких сили й розмірів, яких не знала наша попередня історія27.
На відміну від радянських публікацій, в зарубіжних виданнях значно більша увага надається політичній історії, боротьбі за національну єдність і самоусвідомлення, створенню духовних передумов державного життя. Першорядне значення надається історії української церкви28, що формується, як національна, на реформаторській діяльності «двох видатних мужів України, двох Петрів: гетьмана Петра Сагайдачного та митрополита Петра Могили». Ці маєстатичні постаті, як стверджує Н.Полонська-Василенко, заклали фундамент доби підготовки і світанку великої революції Б.Хмельницького.
На думку багатьох дослідників, ця доба розпочалася ще наприкінці XVI ст., і одним із її визначальних моментів була Брестська (Берестейська) церковна унія, що фактично роз’єднала «Русь з Руссю». Ця унія, вважав, наприклад, І.Борщак, була одним з найкращих доказів вічного потягу України до Заходу29.
З іншого боку, прямий і відвертий наступ католицизму, гостра релігійна боротьба, складність і суперечність церковного життя якнайбільшою мірою сприяли духовному відродженню України-Русі. Нарощування культурно-національних цінностей відбувалося справді революційними темпами, бурхливо розвивалися освіта, наука, мистецтво. Церковна полеміка, що розгорнулася між православними і уніатами, стала могутнім стимулом для самооборони і організації українського громадянства. Різні релігійно-церковні напрями, змагаючись між собою, кували могутню ідейну зброю майбутнього, готуючи прийдешню перемогу української нації30. Тому короткий період між Берестейським собором 1596р. і повстанням Б.Хмельницького 1648р. закономірно вважається одним з найважливіших в історії України.
Таким чином, разом із запереченням тези про господарське виснаження і зубожіння українських земель, зарубіжні дослідники виявляють нові грані духовно-політичного життя: зростання етнічної свідомості і боротьби за національні права; оформлення української церкви, як національної і засудження зрадництва; усвідомлення історичних традицій і вихід на політичну арену козацтва; формування державницьких ідей та ідеологічних передумов Хмельниччини тощо. Це тим важливіше, що радянські історики протягом останніх десятиліть практично не розглядали цих питань. На Заході ж такі дослідники, як С.Величенко, Ф.Сисин, Т.Хеннель-Хинчевська та деякі інші зробили успішні спроби визначення рівня національної свідомості, насамперед української шляхти та козацтва31. Поширеним є висновок, що вже в першій половині XVII ст. сформувалась національна свідомість і зароджувалася ідея відродження української держави. Побічно ця ідея розглядалася О.Пріцаком і Д.Решетаром32. Проте зарубіжні вчені не дійшли єдиної думки щодо проблеми формування в козацькій України ідеї національної держави. Одні з них початки самостійницьких устремлінь українців відносять до кінця XVI ст., коли козаччина почала виявляти ознаки політичної сили. Інші найважливішим моментом вважають розбудження історичних традицій, під впливом яких поступово зростало розуміння української державності. Характерною в цьому відношенні була «протестація» православних владик 1621р., яка показала, що в Україні з початку XVII ст. «ясно жила в свідомості освічених людей ідея тяглості й неприривності українського історичного процесу», а союз української інтелігенції з козацтвом був уже доконаним фактом33. Найбільше уваги цим питанням приділяв О.Оглоблин. Він стверджує, що ідея відродження української державності і «тяглості українства» від княжих часів до козацтва виникла у першій чверті XVII століття. У формуванні та поширенні ідеології української державності брали активну участь, крім самого козацтва, києво-могилянський гурток і волинський гурток протестанської шляхти. Дослідник аргументує наявність уже напередодні Хмельниччини чотирьох основних державно-політичних концепцій: ягеллонського легітимізму, або автономії у складі Речі Посполитої; Великого князівства Руського, очоленого трансільванським князем Юрієм Ракочі; «москвофільської»; окремої держави Війська Запорозького на терені цілої України34. Змагання різних концепцій спричинилося до того, що ідея відродження української державності поширилася в першій половині XVII ст. не тільки в Україні, але й за її межами. Майбутня держава розглядалася, як спадкоємниця старої Русі.
Поряд із значним інтересом до такої досить привабливої схеми виникає значна доля сумніву щодо її реальності. Можна, справді, говорити про помітне піднесення національної свідомості в кінці XVI – першій половині XVII ст., що проявлялося як на нижчому – етнічному, так і на вищому – ідеологічному рівнях. Не викликає заперечень також твердження про наявність значного «державницького матеріалу» напередодні Хмельниччини, що формувався в ході довголітньої боротьби. Проте, що стосується вироблення державно-творчих концепцій, то для цього необхідні були зовсім інші умови, ніж ті, що склалися в Україні. Це добре проілюстрував С.Величенко, зіставивши українське і англійське суспільство. В Англії майже кожний чоловік був обізнаний з історією, політикою і проблемами організації церкви. В першій половині XVII ст. там друкувалося близько 20000 різних полемічних творів. В Україні між 1590-1648рр. видруковано не більш як 100 творів. Тому «в порівнянні з тогочасною Англією загальний рівень свідомості суспільства в Україні напередодні Хмельниччини був традиційним і консервативним. Тогочасний українець думав про себе і про умови свого життя в рамках тричастинної теорії суспільства, де людина не була рівноправною і де король залишався єдиним джерелом влади і справедливості»35.
Не відкидаючи численних свідчень про зародження та існування елементів державності у XVI – першій половині XVII ст., вважаємо переконливим твердження В.Степанкова про те, що «внаслідок 350-річного іноземного панування та денаціоналізації панівного класу в політичній свідомості українського суспільства не існувало ідеї створення національної держави. З певним застереженням можна лише говорити про появу серед частини козацтва не зовсім чітко сформованих автономічних планів щодо козацьких областей»36.
До речі, саме таку політику «козацького автономізму» проводив з початку Визвольної війни Б.Хмельницький37.
Можна нагадати також думку І.Крип’якевича, що державні фундаменти із зброєю в руках створили буйні маси, а «тогочасна інтелігенція, що з такою енергією вела боротьбу проти наступу Польщі, не зуміла підготувати основ власної державності: вона занадто була зв’язана з польським устроєм і власними державними категоріями не вміла думати»38.
Подібне твердив М.Чубатий, який вважав, що початок повстання Хмельницького відбувався під гаслом не національного, а соціального визволення, і козаки боролися за власні привілеї в межах польської Речі Посполитої39.
І все-таки необхідно констатувати значний внесок зарубіжних учених у вивчення політичних та духовних передумов Хмельниччини. Історики-державники в своїх публікаціях відтворили складний і драматичний шлях українського народу до національно-державного самовизначення через зростання соціально-економічного, військово-політичного і культурного потенціалу.
В умовах втрати провідної верстви творцями духовно-політичних цінностей виступили в основному представники міщанства, козацтва, духовенства. На важливу роль цих станів у національно-культурних і державотворчих процесах вказують практично всі дослідники, виділяючи при цьому козацтво, як рушія та ініціатора всенародної боротьби. За періодизацією Л.Винара, в кінці XVI – першій половині XVII ст. козацтво стає категорією політичною, могутньою силою з власною внутрішньою і зовнішньою політикою. Воно відокремлюється і політично кристалізується в рамках державної системи Речі Посполитої і водночас входить в колізію з цією системою, формується ідеологія і розпочинається боротьба за інтереси українського народу40. З козацтвом пов’язане здійснення загальнонаціональних справ оборони церкви і культури, утвердження державницьких ідеалів. На його історичну долю випало в умовах іноземного поневолення стати своєрідною державною інституцією, як говорили сучасники, «державою в державі». Зростаючи і перетворюючись в провідну національну верству, козацтво поширює свій вплив на всю українську територію, здобуває симпатії соціальних низів та авторитет у боротьбі за права православної віри41.
Активну участь у політичному житті козацтво почало брати за гетьмана П.Сагайдачного. Цьому сприяли такі обставини: по-перше, за нього значно зросла могутність і воєнна слава українських козаків у боротьбі проти турків і татар; по-друге, він уперше поєднав інтереси найактивніших груп українського громадянства: козацтва, міщанства й духовенства; по-третє, гетьман, також уперше, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним центром нової України. Однак, зростання військового і політичного авторитету козацтва, упевненості його у власних силах не знайшло розуміння з боку польських урядовців. У Польші хотіли через козацький військовий потенціал робити політику, але не допускали, щоб козаки проводили її самостійно42.
До речі, зарубіжні дослідники доклали чимало зусиль для виявлення в іноземних архівах і бібліотеках документальних свідчень про участь українського козацтва у Тридцятилітній війні43. Вдосконалення бойового мистецтва на європейських фронтах і під час повстань проти Речі Посполитої становило важливу передумову для успішної українсько-польської війни. Наприклад, деякі дослідники вважають, що повстання К.Косинського і С.Наливайка фактично передували Визвольній війні44. Набутий воєнний досвід допоміг Б.Хмельницькому розробити нові тактичні прийоми і здобути ряд важливих перемог у 1648р.
Відзначаючи внесок учених західної діаспори у розробку козацької тематики, особливо тих її сюжетів, що стосуються участі козаків у міжнародних справах і в політичному житті європейських держав, необхідно водночас відзначити надмірну ідеалізацію української козаччини в багатьох публікаціях. Проти цього виступив П.Феденко, наголошуючи, що козацькі ватаги порядкували в країнах, охоплених Тридцятирічною війною, не краще татарської орди, і це їх гостювання залишилося надовго в пам’яті населення від Балтики до Чорного моря. Дослідник констатує великі людські втрати в цих походах в чужі країни без будь-якої користі для України45.
Ще одним прикладом ідеалізації козаків є теза про захист ними пригнобленого люду і православної віри. Ці твердження інколи сприймаються досить спрощено, в буквальному розумінні слова, і поширюються на все козацтво. Між тим, як уже говорилося вище, воно було неоднорідним за своїм соціальним складом. Це правда, що обидва його крила – радикальне і помірковане – прагнули свободи, але ж козацтво, насамперед, реєстрове, вимагало задоволення, як правило, своїх власних станових інтересів. Цьому активно сприяли і польські урядовці, які робили все для того, щоб роз’єднати і розвести в різні табори реєстровців і народні маси. Цими заходами, пише воєнний історик В.Петрів, запорозьке військо позбавлялося своїх властивостей всенародного захисника та зводилося до стану звичайних кварцяних військ – платних найманців польської держави. Поступово вони «призвичаюються до послуху своїм польським зверхникам, послідовно спольщуються як не мовою та етнографією, то психологічно сугестією (від лат. - suggestio - навіювання, вплив) обов’язку перед спільною вітчизною Річчю Посполитою46.
Не були козаки і релігійними фанатиками. У походах за «жупанами» під час Тридцятилітньої війни їм доводилося виступати на боці католиків. Вдома ж під захистом православ’я розумілась, головним чином, необхідність збереження старого, традиційного порядку, на основі якого базувалися також «козацькі вольності», що не були визнані польським сеймом. Тому релігійні питання, на переконання М.Стахіва, Б.Крупницького, Д.Злепка, не були головними в змаганнях з Польщею. «Релігійний момент у Хмельниччині висунуто не так самими глибокими релігійними почуваннями козацтва та його проводу, як більш з політично-тактичних та агітаційних мотивів серед найширших народних мас47.
З іншого боку, і православні миряни не тільки не знаходили в Речі Посполитій надійної оборони, але й зазнавали постійних переслідувань і приниження. Тому цілком справедливо вони покладали надії на козацтво. Об’єктивно зростання авторитету і впливу українського козацтва як захисника інтересів соціальних низів і православ’я, було цілком закономірним, і пояснення цьому слід шукати не в особливих якостях козаків, а в конкретній історичній ситуації.
У зв’язку з цим варто пригадати зауваження М.Антоновича про те, що козацька верства прагнула влади і зуміла її добитися, а поширенням легенд про панську тиранію морально виправдовувала всі свої вчинки48. Однак у сучасних зарубіжних публікаціях релігійному питанню приділяється надзвичайно велика увага. Переважна більшість науковців релігійну дискримінацію вважає не другорядною, а однією з основних причин Визвольної війни. На думку Дж.Басараба, Брестська унія і тріумф католицької контрреформації посилили релігійні і культурні відмінності між католицькою Польщею і православною Україною. На першорядне значення релігійного фактора вказує і Т.Мацьків, який наголошує, що коли в Польщі на передній план виступає соціально-економічна проблема, то в Україні домінує національно-релігійна49. Цій проблемі присвятив ряд публікацій і доповідей Ф.Сисин, зокрема на II Міжнародному конгресі україністів (Львів, 1993).
Окремої згадки заслуговують праці А.Жуковського та І.Шевченка, що висвітлюють важливі аспекти діяльності київського митрополита П.Могили50. З його ім’ям пов’язане офіційне визнання і піднесення православної церкви, і, очевидно, формування духовних передумов Хмельниччини. За окремими відомостями, саме П.Могила незадовго перед своєю смертю благословив Б.Хмельницького на боротьбу за волю українського народу і наклав вічне прокляття-анафему на тих, хто не приєднається до цієї святої справи51.
Нарешті, хотілося б звернути увагу ще на одне, досить помітне у зарубіжній літературі питання. Йдеться про зв’язок козацького повстання з тогочасними європейськими подіями, зокрема, з кризою, що охопила в XVII столітті більшість держав. Одним з її проявів, поряд з Тридцятилітньою війною і англійською революцією, була і визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі – оплоту феодально-католицької контрреформації на Сході Європи. Як слушно стверджує Б.Крупницький, формальне закінчення Тридцятилітньої війни зовсім не означало припинення гострої ворожнечі між католицьким і протестанським світом. Ось чому для головних представників католицизму в Європі – Ватикану й Австрії, знесилених довгою війною, великого значення набувала і католицька донька – Польща, що не брала участі у Тридцятилітній війні і тому не була виснаженою, свого роду резервуаром католицької сили в європейських справах»52.
За словами І.Франка, на Польщу в XVII ст. «обертали очі всі європейські держави», у неї шукали підмоги венеціанці і французи, Московщина укладала з нею «вічний мир», а кримські татари не відважилися обуритися, коли в 1646-1647рр. та не дала їм звичайних дарунків53.
Про значення Польщі як одного з «китів» контрреформації (поряд з Іспанією і Австрією) і про приналежність її до найсильніших на той час держав Європи пишуть і деякі сучасні українські дослідники. Наприклад, Д.Наливайко, розглядаючи Польщу, як оплот феодально-католицької реакції на Сході Європи, говорить про Визвольну війну українського народу як про закономірний етап у боротьбі проти цієї реакції і як про одну з найважливіших подій, що ознаменували корінний перелом в історії Європи54. Проте, підкреслюючи надзвичайно вигідне становище Речі Посполитої саме напередодні козацького повстання, дослідники помічають в ній багато небезпечних внутрішніх болячок (повне безправ’я й приниження робочих мас, обмеження міщанства, слабкість королівської влади, анархістські тенденції, беззаконня тощо). Це була різко диференційована станова держава з контрастним політичним розвитком двох областей – Польщі і Литви, західних і східних воєводств. Країну ослаблювали постійно зростаючі суперечності між великими магнатами, що володіли безліччю маєтків, і дрібними панами, між шляхтою і королем. 
До речі, Владислав IV, на думку деяких істориків, сам дав привід до повстання. Сподіваючись використати козаків як військовий авангард у війні проти Туреччини, він намагався посилити королівську владу. Що стосується козаків, то ця війна надавала їм можливість позбутися жорстокого реєстрового закону 1638р., а зустріч з королем мала важливу легітимну функцію55.
Разом з тим, як справедливо зазначається в ряді публікацій, ще належить здійснити поглиблений аналіз зв’язку козацького повстання не тільки із становищем Речі Посполитої, але й з європейськими подіями і кризою XVII ст. Зокрема, сучасна дослідниця Л.І.Івоніна вказує, з одного боку, на дипломатичні здібності Б.Хмельницького, який повною мірою скористався міжнародною ситуацією для початку виступу, а, з другого, заперечує поширену в історіографії тезу про посилення Польської держави внаслідок поразки Габсбургів у Тридцятилітній війні. Більше того, з огляду на міжнародне становище, необхідно погодитися з тим, що в Польщі у середині XVII ст. не виявилося союзників, які могли б надати їй реальну допомогу56. Революційні події в Англії і антиурядовий рух фронди у Франції та її війна з Іспанією, знесилення Німеччини і ворожнеча з боку Швеції, Туреччини і Криму поставили уряд Речі Посполитої з початком козацького повстання у надзвичайно скрутне становище. І тепер уже не до Польщі звертаються по допомогу європейські монархи, а, навпаки, вона змушена її шукати. Усе це дає підстави зробити висновок про те, що на середину XVII ст. у Польщі, як і в інших країнах Західної Європи, проявилися ознаки кризи і відмирання старої феодальної системи. З початком Національно-визвольної війни українського народу ці процеси значно прискорилися. Річ Посполита вступила в стадію свого занепаду, в результаті чого наприкінці XVIII ст. зникла з політичної карти світу.
Взагалі 1648р., як зазначає Д.Злепко, справді був особливою датою. У Західній Європі він позначений закінченням Тридцятилітньої війни, а в Східній Європі – смертю трьох володарів: польського короля Владислава IV Вази (1632-1648); семигородського князя Юрія Ракочія І (1630-1648) і турецького султана Ібрагіма І (1640-1648). Що стосується Росії, то там у 1648р. вибухнуло повстання, і її внутрішні проблеми знову вийшли на передній план.
Поглиблене вивчення зв’язків козацького повстання 1648р., що згодом переросло в Національно-визвольну війну всього українського народу проти польського панування, з європейськими подіями і кризою XVII ст. дасть змогу глибше усвідомити міжнародне значення запорозького козацтва. Можливо, вдасться виявити і нові документи щодо воєнної діяльності Б.Хмельницького і його участі у бойових діях на території Франції58.
Таким чином, проведений українськими дослідниками аналіз міжнародного і внутрішнього становища Речі Посполитої напередодні повстання 1648р. переконливо засвідчує виникнення необхідних передумов і причин для «зриву козацької нації» – соціально-політичних, економічних, національно-релігійних, військових, зовнішньо-політичних та інших.
Встановивши в українських землях, що були значною мірою джерелом сили і могутності усієї Речі Посполитої, напівколоніальний режим, заснований на феодальних порядках і католицькій вірі, польська шляхта сама заклала під державний фундамент порохову бочку, яка могла вибухнути навіть від невеликої іскри.
На цьому фоні однобічно і недалекоглядно виглядає характеристика деякими польськими істориками останнього передвоєнного десятиліття 1638-1648рр., як періоду «золотого спокою». Насправді, український народ поступово нагромаджував сили для національно-визвольної боротьби. На середину XVII ст. Україна була готова до всенародного вибуху. 
Серед основних причин національно-визвольної війни українського народу в зарубіжній історіографії найчастіше називаються такі: – реакційна політика Речі Посполитої, що призвела до загострення соціально-економічних, політичних, національно-релігійних суперечностей; – невідповідність існуючих умов життя усіх верств українського народу його уявленням і прагненням до волі і незалежності; – збереження державницьких і республікансько-демократичних традицій в Запорозькій Січі – «державі в державі»; – зародження і поширення якісно нових елементів у господарському житті, відмінних від панщини і кріпосницького права; – значний рівень буржуазності українського суспільства і розвитку товарно-грошових відносин; – зростання національної свідомості; – формування серед українських провідних діячів національно-державних ідей; – особисті й станові мотиви. 
Учені з діаспори, не маючи доступу до усього комплексу історичних джерел, основну увагу зосередили на вивченні духовно-політичного розвитку українських земель у складі Речі Посполитої. Пріоритет тут цілком справедливо віддається козацтву, з яким безпосередньо пов’язується підготовка і початок Визвольної війни українського народу в 1648р. У сучасних умовах предметом поглиблених наукових студій має стати аналіз усієї сукупності проблем, що стосується виявлення рівня розвитку продуктивних сил і соціально-економічних відносин, особливостей і масштабів національного самоусвідомлення, формування державно-політичної думки тощо. Вивчення усіх цих питань має відбуватися у тісному зв’язку з дослідженням політичних, національно-релігійних і класових структур Речі Посполитої і історією навколишніх держав.
ДЖЕРЕЛА І ПРИМІТКИ:
1. Гром В.М. Про оцінку передумов Хмельниччини як національної революції в українській зарубіжній історіографії // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали других Всеукр. істор. читань. - Черкаси, 1992. - С.81-84; Батюк В.С. Українська державність напередодні та в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. у працях дослідників із західної діаспори // Укр. іст. журн. - 1993. - №1. - С.50-56.
2. Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст. - К, 1992. - С.3.
3. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. - Львів, 1991. - С.597.
4. Дейко Ю. Професор доктор О.П.Оглоблин як історик духовно-політичного росту козацької України // Укр. Історик. - 1975. - Ч.1-2. - С.14.
5. Феденко П. Тріумф і катастрофа // Укр. Історик. - 1980. - С.134.
6. Velychenko S. Cossack Ukraine and Baltik Trade 1600-1648; Some Obstruсtions on an Unresolved Issue // Ukrainian Economic History. Interpretive Essays. Ed. by S.S.Koropeckyj. - HURI, 1991. - Р.151-171.
7. Rudnytsky I. Linda Gordon. Cossack Rebellions: social Turmoil in the 16-th century Ukraine // Nationalities papers. - Fall, 1984. - Vol.XII. - №2. - P.239-294.
8. Basarab J. Perejaslav 1654: A Historiographical Study. - Edmonton, 1982. - P.2; Rady M. Russia, Poland and the Ukraine 1462-1725. - L., Sudney, Aucklend, Toronto, 1990. - P.72-73.
9. Гришко В. До суспільної структури Хмельниччини. - Мюнхен, 1948. - С.15.
10. Velychenko S. The Origins of the Ukrainian revolution of 1648 // Journal of Ukrainian graduate studies. - 1976. - №1-2. - Р.19.
11. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С.115.
12. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К, 1992. - С.520.
13. Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung // Zeitschrift fur osteuropalsche Geschichte. - 1932. - В.IV. - S48.
14. Див.: Дашкевич Я. Козацтво на Великому кордоні // Укр. іст. журн. - 1990. - №12. - С.20-22; Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом XIV-XVIII ст. // ЗНТШ. Нова серія. - Львів, 1991. - Т.1. - С.28-44.
15. Субтельний О. Назв. праця. - С.104.
16. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990. - С.33,64.
17. Zlерkо D. Der Grobe Kozakenaufstand 1648 gegen die polnische Herrschaft. Die Reczpospolita und das Kozakeutum in der ersten Phase des Aufstandes. - Wiesbaden, 1980. - S.11-16.
18. Velychenko S. The Origins... - P.26.
19. Рибчин І. Динаміка українського козацтва. - Мюнхен, 1970. - С.54.
20. Там само. - С.57.
21. Vernadsky G. Bohdan: Hetman of Ukraine. - New Haven, 1941. - P21.
22. Огієнко І. Українська церква. - Т.2. - К, 1993. - С.159.
23. Rudnytsky I. Polish - Ukrainian relations: the burden of History // Poland and Ukraine: past and present. - Ed. Toronto, 1980. - P.7-9.
24. Дорошенко Д. Нарис Історії України. - Т.1. - Мюнхен, 1966. - С.228.
25. Смолій В, Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. - К, 1991. - С.26-27,149, Див. також: Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київ, старовина. - 1993. - №3. - С.77-85.
26. Див.: Історія філософії на Україні. - Т.1. - К, 1987; Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (XVI - поч. XVII ст.). - К, 1990 та ін.
27. Огієнко І. Назв. праця. - С.135. 
28. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви; в 4 т. - Нью-Йорк, 1955-1966; Ісаїв П. Берестейська унія за новими дослідами. - Філадельфія, 1953; Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. - Філадельфія, 1954; Полонська-Василенко Н. Історія Української Церкви. - Мюнхен, 1949; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. - Мюнхен, 1964 та ін.
29. Див.: Слов’янський світ і Україна // Україна. - Париж, 1950. - Ч.4. - С.287.
30. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. - Нью-Йорк, 1957. - С.16.
31. Величенко С. Політичні та соціальні ідеї на Україні у 1550-1648 рр. (Дискусія з канадським істориком). - К, 1989; Sysyn F. Ukrainian-Polish Relations in the Seventeenth century: The Role of National Concsiousness and national Conflict in the Khmelnytsky Movement // Poland and Ukraine: Past and Present. - Ed., Toronto 1980; Century Views on the Causes of the Khmel’nyts’kyj Uprising... // Harvard Ukrainian Studies. - 1980. - №4; The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period, 1569-1648 // Rethinking Ukrainian History. - Edmonton, 1981; Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. - Cambr. Mass., 1985; Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schylku XVI do polowie XVII vv. - W., 1985.
32. Pritsak O., Reshetar І. Ukraine and the dialectics of nationbuilding // Slavic Review. - Vol. XVII. - №2. - 1963. - Р.5-36.
33. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.1. - С.208.
34. Оглоблин О. Хмельниччина і українська державність. - Нью-Йорк, 1954. - С.15-16.
35. Величенко С. Політичні та соціальні ідеї. - С.9.
36. Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Укр. іст. журн. - 1991. - №9. - С.118.
37. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. - Відень, 1920. - С.20-21.
38. Холмський І. Історія України. - Мюнхен, 1949. - С.195.
39. Див.: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - Т.1. - Нью-Йорк, 1977. - С.69.
40 Винар Л. Генеза і рання діяльність української козаччини // Укр. Історик.-1965.-Ч.3-4.-С.76.
41. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.1. - С.228.
42. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.1. - С.440-441; Zlepko D. Op. cit. - S.11.
43. Борщак І. Козаки Хмельницького під Дюнкирхеном (1645) // Укр. трибуна. - Варшава, 1922. -7 січня, Баран О. Козаки на Закарпатті в 1619 році // Укр. Історик. - 1970. - Ч.3; Баран О. Козаки на імператорській службі в роках 1635-1636 // Укр. Історик. - 1979. - Ч.1-3; Baran A., Gajecky G. The Cossacks in the Thirty War. - Rome, 1969-1983. - Vol.1-2.
44. Gordon L. Cossack Rebellion: A Social Turmoil in the 16-th Century Ukraine. - №4, 1983; Мирошниченко В.В. Тема запорожского казачества на страницах англоязычной периодики и историографии // Проблемы истории и источниковедения истории запорожского козачества: Сб. ст. - Запорожье, 1991. - С.30.
45.  Фіденко П. Назв. праця. - С.134-135.
46. Петрів В. Стратегічні операції Б.Хмельницького під час війни 1648-1649рр. // Військо України. - 1993. - Ч.6. - С.45-46.
47. Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації. - Мюнхен, 1948. - С.87 (відбитка з ЗНТШ. - Т.156).
48. Антонович М. Історія України. - Прага, 1941. - Т.3. - С.39.
49 Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649р. // Укр. Історик. - 1970. - Ч.1-3. - С.110; Мацьків Т. Зборівський договір у світлі німецької й англійської преси з 1649р. // Зборівщина: Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи: Іст. мемуар. і літ. зб. - Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сідней, 1985. - С.34. (НТШ. Укр. Архів. - Т.38). 
50. Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. - Париж, 1969. Sevcenko I. The Many Worlds of Peter Mohyla. - Cambridge, Mass., 1985.
51. Джежула Ю. Православна церва в політичному і національному піднесенні України (перша половина XVIIст.)//Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Вип.2.-К,1993.-С.40.
52. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. ст. (на правах рукопису). - Мюнхен, 1959. - С.30.
53. Франко І.Я. Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах // ЗНТШ. - Т.23-24. - С.7. 
54. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. - К, 1992. - С.188-189.
55. Basarab J. Op. cit. - P.150; Sysyn F. Between Poland and the Ukraine. - P.142; Velychenko S. Bohdan Khmelnitsky and the Rakoczis of Transylvania during the Polish Election of 1648 // Journal of Ukrainian Studies. - 1983. - Vol. VIII. - №2. - Р.4-5. 
56. Ивонина Л.И. Восстание запорожских казаков под руководством Б.Хмельницкого и европейский кризис XVIIв. // Межд. отнош. и гос. структуры в Центр., Вост. и Юго-Вост. Европе в XVIIв.: Мат. науч. конф. - Запорожье, 1993. - С.29-33.
57. Zlepko D. Op. cit. - Р.9.
58. Вергун І. Критичний огляд наукових праць про участь у боях під Дюнкерком у 1645-1646 роках // Визв. шлях. - Кн.6. - Лондон, 1977. - С.742-745.

Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького у зарубіжній історіографії (1945-1990)*
Серед праць, присвячених історії Визвольної війни українського народу середини XVIIст., значне місце займають дослідження зарубіжних вчених і насамперед представників української діаспори. Не залишилися поза їх увагою і питання зовнішньополітичної діяльності Української козацької держави. Серед дослідників даної проблеми слід назвати таких вчених, як Ілько Борщах, Бікфорд О’Брайен, Стефан Величенко, Джордж Вернадський, Любомир Винар, Збігнєв Вуйцік, Василь Дубровський, Януш Качмарчик, Богдан Кентржинський, Шанталь Лемерсьє-Келькеже, Теодор Мацьків, Олександр Оглоблин, Віктор Остапчук, Омелян Пріцак, Арнольд Пернал, Алан Фішер, Андрій Яковлів.
Слід зауважити, що праці названих істориків тривалий час були недоступні не лише для широкого загалу, а й для вітчизняних вчених, оскільки багато з них взагалі не надходило до Радянського Союзу, а інші зберігалися в спецсховах бібліотек. Цінність цих праць полягає насамперед в тому, що зарубіжні дослідники мали, по-перше, доступ до архівів західноєвропейських держав, а по-друге, вони не одержували вказівок згори, що і як писати. 
До того ж, проблеми міжнародної політики держави Б.Хмельницького не знайшли достатнього відображення в радянській історіографії. Винятком є українсько-російські та українсько-польські відносини, що розглядалися крізь призму сумнозвісних тез до 300-річниці «возз’єднання» України з Росією1. І лише в останні роки з’явилися певні здобутки в розробці даної теми2.
З урахуванням ступеня розробки відносин Української козацької держави з тією чи іншою державою в даному повідомленні розглядаються лише деякі напрями зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького. Не аналізується й література, присвячена відносинам України з Польщею та Московською державою, оскільки з цієї теми існує чимало публікацій3.
Як відомо, вже на початку повстання 1648р. Б.Хмельницький в пошуках союзника в боротьбі проти Речі Посполитої звертається до Кримського ханства, яке традиційно розглядалося, як одвічний ворог українського народу. Однак історія відносин козаків з татарами свідчить не лише про ворожнечу, а й про спільні дії задовго до Визвольної війни. З цієї точки зору на увагу дослідників заслуговує англомовна праця канадського історика Ореста Субтельного «Козацька Україна і турецько-ісламський світ»4. На думку вченого, з того часу, як козаки на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком втрутилися в міжусобну боротьбу в Криму на прохання одного з претендентів на ханський престол, татари більше не розглядалися, як непримиренні і безкомпромісні вороги5. Про те, що план союзу з татарами не був новиною для козаків, оскільки ще Петро Конашевич-Сагайдачний збирався укласти угоду з Кримом у боротьбі проти Речі Посполитої, пише Панас Феденко6. А Б.Хмельницький ці відносини розвинув.
У книзі «Україна. Історія» О.Субтельний відзначає, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти. Тому Б.Хмельницький для вирішення цієї проблеми звертається до кримських татар з пропозицією щодо союзу7. Подібні міркування висловлюють польські історики З.Вуйцік, Я.Качмарчик, В.Сєрчик. На їх думку, угода повстанців з Кримом стала першим кроком на шляху інтернаціоналізації українсько-польського конфлікту8. Не розходиться з такою оцінкою союзу й позиція американського вченого Д.Вернадського9.
Натомість М.Мельник вважає, що Б.Хмельницький переоцінював могутність Речі Посполитої. Він висловлює сумнів, чи потрібна була взагалі повстанцям допомога «татарської орди». На користь такого твердження автор статті «Україна і Крим в історичних взаєминах» наводить як приклад Хотинську війну (1621р.), коли проти 150-тисячної турецької армії Польща спромоглася виставити лише 35-тисячне військо (не рахуючи козаків). Це свідчить, на його думку, про занепад Польської держави. До того ж, вже на початку Визвольної війни Б.Хмельницький мав військо, яке досягало 180 тис. чол. М.Мельник доходить висновку, що «завданням наших військовознавців є дослідити, чи Хмельницький, бувши зданий тільки на власні сили, не провів би успішних боїв проти Польщі»10.
Звернення до знавців воєнної справи, як слушно відзначив сучасний вітчизняний дослідник В.Гром*, не є випадковим. Досліджуючи найчастіше історико-політичні аспекти проблеми, вчені, як правило, приділяють менше уваги безпосередньо військовим питанням. Водночас фахівці вказують на те, що використання татар проти Речі Посполитої було необхідним.
Щодо ролі кримських татар в перемогах повстанців у перших битвах, то ми зустрічаємо діаметрально протилежні оцінки. Одні дослідники применшують вклад татарської кінноти, пишуть про її погане озброєння, небажання по-справжньому воювати, а то й взагалі не згадують про участь в битвах11. Інші ж, навпаки, перебільшують роль татар. Яскравим представником останніх є В.Дубровський12, який стверджує, що блискучими перемогами під Жовтими Водами і Корсунем Б.Хмельницький зобов’язаний татарам. Цей автор навіть заперечує, що Б.Хмельницький уклав союзний договір з кримським ханом, як і те, що гетьман відіграв провідну роль у проведенні спільних операцій проти польсько-шляхетського війська. «Легенда ж про те, що дрібний шляхтич втікач-банніт, яким був Хмельницький на Запорожжі взимку 1647-1648рр., міг скласти союзний договір з міцним і суверенним володарем Кримо-татарської Держави та навіть відігравати провідну роль в спільних операціях, цілком не відповідає державно-правовим нормам феодальних часів та фактичному станові речей і є пізнішим патріотичним домислом»13.
Однак, як пише В.Дубровський, гетьман виявився віроломним союзником і після перших перемог татарам вже довелося вести спільні воєнні дії проти Речі Посполитої за наказами турецького султана. Саме в цьому дослідник вбачає причини зрад з боку татар під час Зборівського походу (1649р.), в битвах під Берестечком (1651р.) та під Жванцем (1653р.).
Серед праць, в яких, на нашу думку, об’єктивно оцінюється значення союзу з кримським ханом, виділяється наукова розвідка В.Петріва14. Він наголошує, що поєднання козацької піхоти (однієї з найкращих в Європі) з татарською кіннотою, яка майже не поступалася польській, являло собою, поряд з переходом на бік повстанців реєстрових козаків, смертельну небезпеку для війська Речі Посполитої. Це розумів Б.Хмельницький, котрий блискуче використав суперечності, що існували між Польщею, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством, з іншого. Він забезпечив свій тил від можливого нападу татар і одночасно позбавив поляків їх переваги у кінноті.
У зарубіжній історіографії згода кримського хана допомогти повстанцям пояснюється насамперед великим неврожаєм в Криму, загостренням польсько-татарських відносин внаслідок несплати протягом кількох років Польщею данини, а також невдалими спробами походу на московські землі у 1647р. та на початку 1648р. Можна погодитися з подібними поясненнями. Однак слід зауважити, що в той же час Іслам-Гірей III не поспішав подати реальну військову допомогу гетьману. Адже відомо, що Б.Хмельницький двічі робив спроби домовитися з Кримом про спільні дії. Перше посольство вирушило з Січі ще в другій половині січня 1648р. (Д.Злепко датує перші стосунки з татарами між 10 і 20 січня15), і лише внаслідок діяльності другого посольства (березень 1648р.16) було укладено угоду про спільні воєнні дії козаків і татар проти Речі Посполитої.
Для розуміння поведінки представників Криму важливою є публікація відомого сходознавця О.Пріцака17-18, в якій він пише, що саме в березні (тобто під час перебування в Бахчисараї українського посольства на чолі з Б.Хмельницьким**) Іслам-Гірей одержав листа від турецького султана. Останній вимагав, щоб татари подали йому допомогу в боротьбі за о.Мальту. Можемо припустити, що саме вимога султана послужила поштовхом до укладення угоди, оскільки похід татар на Середземне море не обіцяв здобичі, яка їм була гарантована на землях Речі Посполитої. А зволікання з підписанням угоди свідчить про обережну позицію Криму, уряд якого пильно стежив за розвитком подій в Україні. І лише після того, як позиції Б.Хмельницького зміцнилися, Іслам-Гірей вирішив взяти участь у війні проти Польщі. Дослідники не виключають також можливості проведення переговорів представниками повстанців з окремими татарськими воєначальниками, насамперед з перекопським мурзою Тугай-беєм. Саме останній, як стверджує Д.Вернадський, одержав інструкцію від хана не вступати в бій доти, поки не впевниться, що козаки дійсно будуть воювати з поляками19.
Щодо самого змісту українсько-татарських домовленостей, то вони трактуються в історіографії неоднозначно. Висновки деяких вчених є досить сумнівними або взагалі не витримують наукової критики. Це стосується вже згадуваної праці В.Дубровського. Викликають заперечення й твердження про офіційний дозвіл татарам грабувати і забирати в полон українців. З критикою подібних думок виступив ще в своїх ранніх працях О.Пріцак, який писав, що про заборону татарам грабувати українські землі було відомо в столиці Османської Порти20. І хоча текст договору Б.Хмельницького з Іслам-Гіреєм III не зберігся, з донесення московських воєвод відомо, що татари зобов’язувалися не брати в полон українське православне населення21. О.Пріцак припускає, що ця умова, очевидно, була важкою для виконання й спричинила непорозуміння між союзниками22.
Таким чином, вчені по-різному оцінюють значення українсько-татарської угоди 1648 року. Звичайно, вона покликана була відіграти досить важливу роль у розвитку воєнних подій на Україні. Очевидно також, що далеко не всі українці з ентузіазмом зустріли рішення про союз з татарами. Однак геополітичне становище України, яка перебувала в так званому трикутнику (Московська держава, Річ Посполита, Османська Порта з її васалом – Кримським ханством), а також відсутність власної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладення договору з татарами.
Союз з Кримом відігравав позитивну роль протягом певного часу23. Не можемо погодитися з думкою О.Оглоблина, що військова допомога татар виявилася «шкідливою для України»24. Інша справа, що, як слушно зазначає В.Степанков, кримський уряд був проти створення незалежної Української держави, оскільки це поклало б край найбільшому джерелу наживи – пограбуванню українських земель і торгівлі живим товаром. Для татар оптимальною виглядала ситуація рівноваги сил у боротьбі України з Польщею25. Такий підхід дає можливість пояснити поведінку татар у вирішальні моменти битв (Зборів, Берестечко, Жванець), коли доля польської армії висіла на волоску.
В зарубіжній історіографії існують також інші пояснення поведінки татар. Зокрема, заслуговує на увагу стаття французького дослідника Ш.Лемерсьє-Келькеже26, в якій на основі документів з турецьких архівів (листа анонімного автора, ймовірно, кримського хана Іслам-Гірея до великого візиря), висловлюється версія, що небажання Б.Хмельницького взяти участь разом з татарами в поході проти донських козаків восени 1649 року стало одним з факторів погіршення відносин між Козацькою державою і Кримським ханством. З певним застереженням можна погодитися з подібною версією, хоча вказана причина, на нашу думку, могла бути лише другорядною.
Значний інтерес викликають дії татар на полі Берестецької битви. Переважна більшість істориків вбачає у зраді татар, які оголили лівий фланг, основну причину поразки українського війська. Проте існують й інші міркування. Наприклад, Д.Дорошенко називає серед причин поразки не зраду татар, а перевагу польської артилерії, участь 20-тисячної німецької піхоти, добре вишколеної у тридцятилітній війні, високі бойові якості польської кінноти. Головна ж причина, на думку видатного історика, полягає в перевазі плану бою, розробленого німецькими генералами27.
Важко погодитися з думкою Г.Карасюкевича, що Б.Хмельницький не був затриманий ханом, а, нібито, за порадою старшини подався на Україну, щоб там «найдоцільніше зорганізувати спротив»28. Інший дослідник Ю.Тис-Крохмалюк пише, що гетьман з частиною війська вирушив у Щуровецький ліс, щоб обійти противника з правого флангу, але відступ татар змусив відійти й основні козацькі сили. У зв’язку з цим гетьман був відрізаний від табору і не зміг до нього пробитися. Тому, не гаючи часу, він подався навздогін за татарами, щоб намовити їх повернутися на поле битви29. Останнім часом з’явилися «нові» трактування факту захоплення Б.Хмельницького у полон. Зокрема, Я.Качмарчик пише, посилаючись на польські джерела, що зникнення гетьмана з табору було звичайною втечею30. Принагідно зауважимо, що і серед сучасних вітчизняних істориків існують дві протилежні думки щодо поведінки татар під Берестечком31.
Зрада татар, як стверджують деякі дослідники, підштовхнула Б.Хмельницького до пошуку іншого союзника і врешті-решт привела до українсько-московського договору 1654 року32.
Відносини України з Османською Портою також залежали від українсько-татарських взаємин, оскільки Кримське ханство було васалом Туреччини і дії татар значною мірою визначалися позицією султанського уряду.
Враховуючи це, влітку 1648р. до Стамбула прибуло перше козацьке посольство, діяльність якого проаналізував в одній із своїх ранніх праць О.Пріцак. Очолював делегацію полковник Філон Джеджалій, який, на думку вченого, був у ті часи «без сумніву, першою особою після самого Хмельницького»33. Адже саме його ще перед Жовтими Водами реєстрові козаки обрали гетьманом. Немало значила та обставина, що він був «чистокровним татарином» і добре володів турецькою мовою. Все це допомогло йому домовитися з представниками турецького уряду, як і в березні того ж року з кримським ханом. За умовами угоди, укладеної Ф.Джеджалієм, хану, як васалу Туреччини, не дозволялося йти походом на землі України. Якщо ж татари все-таки захоплять в полон українців, то Порта зобов’язувалася відпускати їх на волю. В той же час турецька зверхність над Україною не встановлювалась.
Причину такого доброзичливого ставлення з боку Туреччини О.Пріцак вбачає в блискучих перемогах козацького війська під Жовтими Водами та під Корсунем, що змусило султанський уряд рахуватися з Україною і бачити в ній такого сусіда, яким була до того Річ Посполита.
Цю проблему О.Пріцак розробляв і в своїх наступних дослідженнях34. Відомий сходознавець полемізує з польським османістом Зигмунтом Абрахамовичем, який поширює термін Рус в турецьких джерелах на польську адміністрацію, що перебувала на українських землях. Внаслідок цього він вважав, що договір з Портою уклали не козаки, а представники польської влади35. Натомість О.Пріцак дотримується думки, що османське rus – це «українці та заселена ними територія», на відміну від leh – «поляки» та mosqof – «москалі, росіяни». Виходячи з такої інтерпретації даного терміну, а також інформації історика Наіми, вчений висунув тезу про укладення Б.Хмельницьким в липні 1648р. договору з Туреччиною, складовою частиною якого була морська торгово-воєнна конвенція, викладена польською мовою36. Згідно з конвенцією козакам офіційно дозволялося плавати по Середземному і Чорному морях до всіх портів, міст і островів. При цьому українські купці звільнялися від усяких мит і податків, мали право будувати склади в містах і портах Порти. О.Пріцак наголошує, що коли Б.Хмельницький здобув перші перемоги, турецький уряд поспішив офіційно запросити українську сторону стати співгарантом безпеки на Чорному морі. Туреччина в той час мала домінуючу позицію як на Чорному, так і на Середземному морях. Тому, як відзначає вчений, є «дуже знаменитим факт, що цісар турецький вирішив ділитися своєю владою над морями із флотом Війська Запорозького і запропонував Хмельницькому бути співпартнером в охороні морів та торгівлі на них»37.
Турецько-українським відносинам присвятив своє дослідження В.Дубровський38. Вчений акцентує увагу на тому, що султанський уряд не поспішав подати військову допомогу козакам, обмежуючись дипломатичною, фінансовою і моральною підтримкою. Про небажання Порти вступати у війну проти Польщі пишуть також інші вчені39. Зауважимо, що деякі дослідники не виключають готовності султанського уряду допомогти гетьману своїми військами, але оскільки це могло поставити козацьку державу в залежність від Туреччини, той відмовився, посилаючись на те, що «край і так знищений» і не має можливості утримувати чужоземних вояків.
В.Дубровський стверджує, що навіть Переяславська угода 1654р. не змінила факту підданства Б.Хмельницького султану, оскільки останній документально підтвердив стан васальної залежності на правах «еялоту», тобто найширшої автономії, яка надавалася іншонаціональним окраїнам провінцій Порти. Історик наголошує на тому, що гетьман не мав подвійного підданства (Туреччині і Московії)***. У 1648-1652рр. він був васалом кримського хана, а потім до кінця свого життя – турецького султана. Українсько-московський договір дослідник розглядає не як васальний, а як союзний і рівноправний, заперечуючи при цьому будь-яку залежність Української держави від Московії.
Слід зазначити, що немає переконливих доказів на користь прийняття Б.Хмельницьким підданства султану, на що звертають увагу такі відомі дослідники проблеми, як Ю.Мицик, В.Смолій, В.Степанков40. На нашу думку, пункт «березневих статей» 1654р. про заборону вступати в дипломатичні зв’язки з Туреччиною є одним з доказів проти твердження В.Дубровського. Інша справа, що Б.Хмельницький вигідно використав турецьку карту (тобто можливість підданства Порті), щоб підштовхнути царський уряд до союзу з Україною. В усякому разі дана проблема потребує подальших досліджень, використання як вітчизняних, так і зарубіжних, особливо турецьких архівів.
Інший важливий напрям зовнішньої політики козацької держави – європейський. За винятком Речі Посполитої, Б.Хмельницький чи не найбільше уваги приділяв розвитку відносин з Трансильванією. Особливо активною, як показало дослідження канадського історика С.Величенка41, була політика гетьмана наприкінці літа – восени 1648 року в період безкоролів’я в Польщі. Ця активність пов’язана з намаганням Юрія І Ракочі за допомогою Б.Хмельницького зайняти польський престол. Влітку він спробував налагодити контакт з гетьманом через Ю.Немирича і А.Киселя, але чим це закінчилося, невідомо. Восени мала місце друга спроба і в кінці жовтня трансільванське посольство опинилося в козацькому таборі. В результаті переговорів у першій половині листопада було укладено угоду, згідно з якою Б.Хмельницький мав будь-яким чином спричинити зволікання з виборами короля, а в разі обрання Яна Казимира заперечувати їх юридичну силу. С.Величенко висловлює припущення, що наявність такого плану ставить під сумнів твердження вчених, нібито вибори Яна Казимира не могли вплинути на рішення гетьмана відійти від Замостя. Більш правдоподібним є те, що, зазнавши невдачі у зволіканні з виборами, а пізніше дізнавшись про смерть Юрія І Ракочі, Б.Хмельницький вирішив припинити активну діяльність щодо Трансильванії, поки він не одержить інформацію про реакцію на радикально змінену ситуацію.
В лютому 1649р. гетьман інформував Юрія II Ракочі про намір слідувати плану, виробленому в листопаді попереднього року. Однак той проявляв нерішучість, хоча й продовжував надсилати Б.Хмельницькому доброзичливі декларації не лише у 1649р., а й у наступні роки.
У світлі відносин гетьмана з Ракочі дещо інакше виглядає декларація Б.Хмельницького про підтримку особи Яна Казимира. Вона може розглядатися, як дипломатичний хід з метою затримати вибори Сейму, використовуючи суперечності серед шляхти, частина якої хотіла бачити на троні Карла Фердинанда.
Обрання королем Ракочі, на думку С.Величенка, не було відхиленням від польсько-литовської моделі того часу. Адже трансильванські князі були популярними серед православних українців ще в останні десятиліття XVI ст. І якби князь Ракочі став королем, то був би цим зобов’язаний не шляхті, а значною мірою – козацькому війську. Україна в такому разі набула б автономії в складі Речі Посполитої.
Наступний етап зближення козацької держави з Трансильванією припадає на 1656 -1657рр. Дослідники наголошують, що політика московського уряду (несвоєчасна військова допомога під час наступу поляків і татар у 1654р., спроби насадження воєвод у головних містах України, непорозуміння між союзниками у Білорусі тощо) призвела до загострення відносин між Росією і Україною й значно ослабила сподівання українців на царя як могутнього протектора. Віленська угода (1656р.) послужила останнім поштовхом до радикальної зміни зовнішньої орієнтації Б.Хмельницького. Для здійснення своїх планів (насамперед визволення всіх етнічних українських земель і включення їх до козацької держави) гетьман приступив до утворення коаліції держав, куди б входили, крім України, Швеція, Трансильванія, Бранденбург, Молдавія, Валахія і Литва. Козацька держава, як пише Н.Полонська-Василенко, стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю східну Європу42.
Як відомо, саме Трансильванія і Швеція разом з козацьким військом виступили проти Речі Посполитої, здобувши ряд перемог і захопивши Варшаву. Звертаємо увагу на те, що в працях зарубіжних вчених (особливо з української діаспори)43, відносини України з названими державами ідеалізуються. Тому значний інтерес викликає стаття І.Вергуна44, який вказав на непорозуміння між союзниками, зокрема нещирість з боку Юрія II Ракочі.
І.Вергун стверджує, що Б.Хмельницький бажав допомогти трансильванському правителю здобути польський престол і водночас зміцнити свою владу на західноукраїнських землях. На початку листопада 1656р. між Україною і Трансильванією була укладена угода про військовий союз проти Речі Посполитої. Гетьман виділив для цього козацьке військо на чолі з полковником А.Ждановичем. Спираючись на повідомлення французького дипломата при шведському дворі Шевальє де Терлона, дослідник пише, що Ракочі мав приєднатися до козаків в тому випадку, якщо Польща не запропонує йому кращі умови. Тобто, нібито, вже із самого початку князь не виключав можливості повернути зброю проти українського війська в обмін на польську корону.
Не дивно, що у шведів під час зустрічі з союзними військами склалося враження, що трансильванські солдати не хотіли воювати. Біля Тарнова виникла гостра суперечка між полковником А.Ждановичем та командиром трансільванського війська Я.Камінйом. З того часу відносини між двома союзними арміями були напруженими, що неодноразово виявлялося в суперечках, грабунках і навіть вбивствах. Є відомості, що шведський король Карл Х радив Ракочі обережніше поводитися з козаками. Крім того, трансильванська армія не була дисциплінованою, а сам князь вів таємні переговори з представниками уряду Речі Посполитої. Все це далося взнаки пізніше, коли ситуація значно погіршилася (травень-червень 1657р.) і потрібно було пробиватися з оточення.
І.Вергун пише, що лише сама звістка про знаходження сильного підрозділу Потоцького в Тарнополі спричинила замішання та дезертирство в рядах трансільванців. Це використав С.Чарнецький, який розпочав наступ на деморалізоване військо. А.Жданович запропонував свою допомогу, щоб здійснити прорив і захиститися від поляків і татар. Ракочі не тільки не погодився на пропозиції Ждановича, але в той момент, коли виникла реальна можливість відірватися від ворога і об’єднатися з направленим Б.Хмельницьким на допомогу військом, вступив у переговори з поляками. Правитель Трансильванії погодився капітулювати і уклав угоду, згідно з якою він відновлював союз із Польщею й подавав їй допомогу, розірвавши «приязнь» з козаками. Невдала семигородсько-українська кампанія проти Речі Посполитої, на думку вченого, спричинила передчасну смерть Б.Хмельницького.
Наступна проблема, яку ми розглянемо, стосується українсько-австрійських відносин, а саме подій, пов’язаних з цісарським посольством до Б.Хмельницького в 1657р. Надзвичайно цікаві відомості про діяльність посольства подає Теодор Мацьків45.
Об’єднання військових сил Української держави з Швецією і Трансильванією викликало велику тривогу у Варшаві. Тому польський король намагався якнайшвидше помиритися з гетьманом, щоб сконцентрувати всі зусилля проти Швеції. З цією метою він звернувся за допомогою до Відня, запевняючи, що шведи становлять загрозу для Австрії. Однак, не бажаючи вести війну проти Швеції, цісар Фердинанд III здійснював різні заходи, насамперед дипломатичні, щоб допомогти Польщі.
До шведського короля був направлений один з найздібніших дипломатів – Ф.Лізоля, щоб переконати його відмовитися від воєнних дій проти Речі Посполитої. Крім того, відбуло посольство до царя, завданням якого було примирити Московську державу з Польщею. Разом з тим виникла думка помирити з польським королем і Б.Хмельницького.
З цією метою до Чигирина прибула австрійська делегація на чолі з П.Парчевичем, яку гетьман прийняв з усіма почестями, але відповіді на лист цісаря тривалий час не давав, посилаючись на те, що без поради із старшиною не може цього зробити. Т.Мацьків називає іншу причину, а саме те, що Б.Хмельницький чекав на результати воєнної акції об’єднаних сил Швеції, України і Трансильванії проти Польщі, і від цього залежала позиція керівника козацької держави.
Водночас, затримуючи австрійське посольство, гетьман використав його перебування для піднесення свого престижу перед іншими закордонними послами, що тоді знаходилися в Чигирині, але насамперед для своїх політичних цілей. По-перше, він поінформував московського царя про прибуття австрійського посольства, наголосивши на тому, що його намовляють відступити від союзу з Москвою. Щоб засвідчити вірність царю, Б.Хмельницький писав, що він навіть вислав проти Речі Посполитої військо, виправдовуючи таким чином участь козаків на чолі з А.Ждановичем у поході трансильванського князя Юрія Ракочі. По-друге, довідавшись, що Річ Посполита направила до Стамбула свого посла, щоб той разом з австрійським резидентом підбурював султанський уряд проти України, гетьман вирішив паралізувати їхні дії. Він направив до Порти свого посла Л.Капусту з інструкцією – повідомити турецький уряд, що цісарський посол намовляє козаків виступити проти Туреччини.
Розв’язавши суттєві питання зовнішньої політики, гетьман зміг дати відповідь віденським послам. Він запевняв, що не буде приймати «іншого посередника», крім Фердинанда III, однак про військову допомогу цісарю, як і про відкликання козаків на чолі з А.Ждановичем на Україну, навіть не згадав.
Отже, гетьман не тільки фактично відхилив пропозиції Австрії, а й використав посольство П.Парчевича для того, щоб зруйнувати план коаліції держав, який міг зашкодити козацькій державі.
Ще одна проблема, яка заслуговує на увагу – українсько-англійські відносини, а точніше – зв’язки між Б.Хмельницьким і О.Кромвелем. В історіографії немає єдиної думки щодо них. Якщо Д.Вернадський, Н.Полонська-Василенко припускають можливість безпосередніх зв’язків між двома вождями, то І.Огієнко категорично стверджує, що коли англійський король був страчений і О.Кромвель став на чолі Англії, він «звернувся з проханням до Б.Хмельницького допомогти Англії»46. Думку І.Огієнка підтримав С.Шелухін, який пише, що в 1654р. «Українська влада була в безпосередніх зносинах з Англією, і гетьман Б.Хмельницький листувався з Кромвелем»47. Проте серед дослідників існує й протилежна точка зору, згідно з якою, як зазначає І.Борщак, «джерела про лист Кромвеля до Хмельницького просто легенда»48.
У зв’язку з цим значний інтерес викликає розвідка Л.Винара49. Він вважає, що висновки І.Огієнка і С.Шелухіна є класичним прикладом творення історичної легенди навколо так званого «листа Кромвеля». Цю думку Л.Винар аргументує таким чином. По-перше, «лист Кромвеля», уривок з якого був надрукований у першому томі «Киевской старины», а повний текст знайдено в бібліотеці ім.Стефаника (Львів), не міг належати О.Кромвелю, оскільки у 1649р. цього не давала можливості зробити тодішня досить складна ситуація в Англії. До того ж, сам «автор» листа був лише генералом військ парламенту, а не диктатором. По-друге, викликає сумнів сама форма титулування і мовна інтерпретація прізвища Б.Хмельницького.
Як вважає Л.Винар, Кромвель не любив вживати всі титули, звертаючись до володарів інших держав. Винятком був лише шведський король. На початку листа, як правило, вказувалося хто і до кого пише: «Oliver Protector of the Republic of England to...»50 В даному ж листі має місце повне титулування гетьмана, до того ж не вказується автор листа. Крім того, хоча Англія, як і інші західноєвропейські держави, була докладно поінформована у 1649р. про діяльність Б.Хмельницького, проте в тогочасних англійських документах прізвище гетьмана писалось невірно (до 1653р. – Chimilski або Chmielinsky, а після 1653р. – Chmilinsky). Однак у «листі Кромвеля» немає помилки.
Л.Винар зазначає, що незважаючи на те, що він докладно переглянув збірки листів і промов Кромвеля, йому, як і І.Борщаку, котрий розшукував лист Кромвеля до Хмельницького у Лондонських архівах, не вдалося знайти й слідів листування. Невдалою була і спроба Б.Кентржинського відшукати згаданий лист. Тому Л.Винар доходить висновку, що лист із записної книжки М.Голінського не належав Кромвелю, а міг бути сфальсифікований для доказу того, що Англія, яка підтримувала протестантів у Польщі, мала також зв’язки з Б.Хмельницьким. Вчений не виключає й можливості пізнішої підробки для того, щоб збагатити свідчення про зв’язки двох видатних людей.
Водночас Л.Винар пише, що О.Кромвель пильно стежив за розвитком подій у Східній Європі, і симпатії його були на боці повстанців. У 1653-1654рр. Кромвель виступив з концепцією союзу протестантських держав і завдяки цьому Англія попадала у сферу інтересів Б.Хмельницького.
За планом створення коаліції держав проти Туреччини, що його запропонував гетьман наприкінці 1655р., Англія разом з Венецією мала вести війну на морі. Посланець Б.Хмельницького о. Данило Олівеберг мав зв’язки з Римом, Венецією, Парижем, Лондоном. Можливо, що він був посередником між керівниками двох держав, але документів на підтвердження цієї гіпотези не знайдено. Яскравим свідченням уваги Англії до Української козацької держави є 7 томів «Державних документів», укладених секретарем Кромвеля Джоном Серльовом, який систематично збирав інформацію про події на Україні, хід воєнних операцій тощо. На думку Л.Винара, це робилося за дорученням Кромвеля.
Отже, огляд літератури свідчить про неабиякий інтерес з боку зарубіжних дослідників до зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького, зокрема до таких питань, як визнання козацької держави урядами інших країн, авторитет гетьмана Б.Хмельницького серед правителів інших держав, активність козацької держави в системі міжнародних відносин.
Не з усіма твердженнями, версіями, припущеннями авторів можна погодитися, але, в усякому разі, вони заслуговують на увагу і можуть послужити поштовхом до подальших досліджень.
ДЖЕРЕЛА І ПРИМІТКИ:
1. Див., напр. Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654гг. - К, 1962.
2. Смолій В.А.,Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. - К, 1993; Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Укр. іст. журн. - 1991. - №9,11; Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648р. – серпень 1649р.). - Львів, 1993 та інші.
3. Беляков Г.Ф.,Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // Укр. іст. журн. - 1991. - №5. - С.73-78; Бухало Г.В. Освободительная война украинского народа 1648-1654 годов в современной польской историографии. - Автореф. дисс. канд. ист. наук. - К, 1980; Цибульський В. Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії. - Рівне, 1993; Цибульський В. Переяславська рада 1654 року у зарубіжній історіографії (1945-1990) // Українсько-російський договір 1654р.: Нові підходи до історії міждержавних стосунків. - К., 1995. - С.60-68.
4. Subtelny O. Cossack Ukraine and the Turco-Islamic World // Rethinking Ukrainian History. Ed. by I.I.Rudnytsku. - Ed., 1981.
5. Ibid. - Р.127.
6. Феденко П. Тріюмф і катастрофа // Укр. Історик. - 1980. - №1-4. - С.134-152.
7. Subtelny O. Ukraine: A History. - Toronto, 1988. - Р.127.
8. Historia dyplomacij polskiey / Red. Zb. Wojcik. - Т.2. - Warszawа, 1982. - S.189.
9. Vernadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine, New Haven, 1981. - Р.36-37.
10. Мельник М. Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. - 1982. - Ч.8. - С.1005-1006.
* Використаний машинописний текст статті, публікація якої очікується у другому випуску наукового збірника «На чолі козацької держави».
11. Bickford O’Brien C. Muscovy and the Ukraine: From the Perejaslavl agreement to the truce of Andrusovo, 1654-1667. - Berkeley, Los-Angeles, 1963; Божик П. Коротка історія України. - Йорктон, Саск., 1945; Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. - Мюнхен, 1954.
12. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина//Укр. історик.-1975. - №3-4. - С.22-27.
13. Там само. - С.26.
14. Петрів В. Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1649 років. Історично-психологічний нарис // Військо України. - 1993. - №6. - С.43-51, №7. - С.74-86; №8. - С.93-101.
15. Zlepko D. Der grosse Kosakenaufstand 1648 gegen die polnische Herrschaft. - Wiesbaden, 1980. - S.26.
16. Mackiw Th. The krise of the Ukrainian military republic (the Hetmanstate) 1649-1764 // The Ukrainian Review. - 1976. - Vol.23. - №3. - Р.7.
17. Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Укр. археогр. щорічник. - К., 1993. - Вип.2. - С.177-192.
** Сучасні вітчизняні історики заперечують особисту участь гетьмана в переговорах з Іслам-Гіреєм. -  Див., напр.: Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. - С.72.
19. Vernadsky G. Op. cit. - Р.40.
20. Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648 року // Записки НТШ. - Мюнхен, 1948. - Т.156. - С.143-164; Pritsak О. Das erste turkisch-ukrainische Bundis (1648) // Oriens. - 1953. - t.6. - S.266-298.
21. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3-х т.-М,1954.-Т.2.-С.22-24.
22. Пріцак О. Ще раз про союз... - С.180.
23. Velichko T. Ukrainian Autonomu. Khmelnytsky and Perejaslav // The Ukrainian Quarterly. - 1979. - Vol.35. - №.2. - Р.171-177.
24. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. - Нью-Йорк; Торонто, 1954. - С.14.
25. Степанков В. Програма державного будівництва Богдана Хмельницького: Проблеми її розробки та реалізації // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина: У 3-х вип. - К, 1993. - Вип.1. - С.106.
26. Lemercier-Qulguejay S. Three Ottoman documents concerning Bogdan Xmel’nyc’kyi // Harvard Ukrainian Studies. - 1977. - Vol.1. - №.3. - Р.347-358.
27. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Мюнхен, 1966. - Т.2. - С.29.
28. Карасюкевич Г. До історії боїв під Берестечком//Літопис Волині. - 1988. - №15. - С.71-72.
29. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. - С.127-128.
30. Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. - Wroclav; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz, 1988. - S.164.
31. Див., напр.: Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. - Львів, 1992. - С.109-113; Степанков В.С. Кримсько-польські відносини та їх вплив на хід Берестецької кампанії // Берестецька битва в історії України. - Рівне, 1993. - С.28-32; Стороженко І.С. Воєнне мистецтво Визвольної війни українського народу 1648-1654рр. Автореф. дис. канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1994. - С.20-22.
32. Гой П. Українсько-московські взаємовідносини під час підготовки нової війни з Польщею. Кінець 1650р. – до Білоцерковської угоди // Визвольний шлях. - Київ, 1985. - С.728.
33. Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648 року. - С.148.
34.  Pritsak O. Das erste turkisch-ukrainische Bundis (1648); Пріцак О. Ще раз про союз...
35. Abrahamowicz Z. Comments on three letters by Khan Islam Girey III to the Porte // Harvard Ukrainian Studies. - 1990. - Vol.14. - P.137-138.
36. Український археографічний щорічник. Вип. 2. - С.191-192 (український переклад О.Пріцака див.: Літературна Україна. - 1992. - №25. - 25 черв.).
37. Пріцак О. Український Чорноморський флот в часи Богдана Хмельницького // Літературна Україна. - 1992. - №25. - 25 черв. 
38. Дубровський В. Назв. праця.
39. Sysyn F. Between Poland and Ukraine: The dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. - Cambr., 1985. - Р.145.
*** Pritsak O., Reshetar I. Ukraine and the dialectics of nation-building // Slavic Review. - 1963. - Vol.22. - №.2. - Р.20; Torke Hans. The unloved alliance: political relations between Muscovy and Ukraine in the seventeenth century // Ukraine and Russia in their historical encounter. - Ed., 1992. - Р.48.
40. Мицик Ю. Дипломатичне листування Османської Імперії як джерело до історії Визвольної війни українського народу середини XVIIст. // Международные отношения и государственные структури в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе в XIV-XVIII вв.: Материалы науч. конф. - Запорожье, 1993. - С.42-49; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький... - С.244, 412-414.
41. Velychenko S. Bohdan Khmelnytsky and the Rakoczis of Transylvania during the polish election of 1648 // Journal of Ukrainian Studies. - 1963. - Vol.8. - №.2. - Р.3-12.
42. Полонська-Василенко Н. Переяславський договір в очах його сучасників // Визвольний шлях. - 1955. - Кн.5. - С.39. 
43. Haggman B. Acentury of support for Ukrainian independence: A few historical notes on Swedish-Ukrainian relations // The Ukrainian Review. - 1987. - Vol.35. - №.3. - Р.12-22; Kentrschynsky B. Karl X Gustaf in for krigen oster 1654-1655. - Stockholm, 1958. - S.139.
44. Вергун І. Нові матеріали про Хмельниччину // Визвольний шлях. - 1977. - Кн.10. - С.1197-1202.
45. Mackiw Th. Emperial Envoy to Hetman Khmelnytsky in 1657 // The Annals of the Ukrainian academy. - 1969. - Vol.XI. - №1-2; Мацків Т. Цісарське посольство до Богдана Хмельницького в 1657р. у світлі австрійських документів // Укр. історик. - 1973. - №3-4; 1974. - №1-3,4.
46. Митрополит Іларіон. Українська церква за Богдана Хмельницького 1647-1657. - Вінніпег, 1955. - С.176.
47. Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – С.59.
48. Цит. за: Винар Л. Проблема зв’язків Англії з Україною за часів гетьманування Богдана Хмельницького (1648-1657) // Визвольний шлях. - 1959. - Кн.10. - С.1123.
49. Там само. - 1959. - Кн.10. - С.1121-1128; Кн.11. - С.1227-1238.
50. Там само. - Кн.10. - С.1125.

Дві постаті доби Хмельниччини
у зарубіжній історіографії*
В даному повідомленні автори ставлять за мету розглянути праці зарубіжних дослідників, присвячені двом видатним особам, котрі відіграли значну роль в українсько-польських відносинах в роки Визвольної війни українського народу середини XVIIст., а саме Адаму Кисілю та Максиму Кривоносу.
Слід зазначити, що життя першого тісно пов’язане з Волинню, де А.Кисіль народився і був похований. В добу Хмельниччини він деякий час проживав у маєтках Гощі та Тайкур. Звертаємо увагу, що у радянській історіографії ця людина зображалася як зрадник українського народу і, як правило, його ставили поруч з Є.Вишневецьким. Зауважимо, що взагалі проблеми місця і ролі непокозаченої православної шляхти потребують уваги з боку сучасних вчених. Обрана ж нами постать репрезентувала саме цю верству українського народу. Більше того, А.Кисіля можемо розглядати не лише як керівника волинської, як зазначає видатний політолог В.Липинський, а й всієї непокозаченої «руської» шляхти1. Причину трагедії української шляхти цей дослідник вбачає в тому, що козацтво до 1654р. стояло на позиції «автономізму», не ставлячи за мету побудову самостійної держави. Це змушувало Б.Хмельницького протягом кількох років йти на угоди з Польщею. І якщо у справі війни з Річчю Посполитою правою рукою козацтва була «чернь», то у справі миру з тією ж державою така роль мала належати українській шляхті. На нашу думку, це є ключ до розуміння діяльності А.Кисіля, як «найвидатнішого представника і провідника... непокозаченої православної шляхти руської»». 
Сама ж програма А.Кисіля (мир з Московською державою, співробітництво між християнськими народами і проголошення війни туркам і татарам) та її реалізація найповніше розкриті в монографії канадського вченого Френка Сисина2. А.Кисіль не бажав війни між козаками і польською шляхтою. Він був переконаний, що Польща не готова вести війну з козаками, враховуючи при цьому потенційні можливості не тільки козаків, але й маси селян, які були добре ознайомлені з вогнепальною зброєю. В промові 9 жовтня 1648р. він намагавься переконати Сейм в необхідності переговорів і стверджував, що «ніяка сила в світі не зможе протистояти об’єднаній армії козаків і татар»3. Але якщо навіть повстанці будуть розбиті і знищені, то й це принесе шкоду шляхті, оскільки вона втратить джерело для існування. В усякому разі Вітчизна втратить могутність і буде підготовлений простір для кочових народів. На думку А.Кисіля, який виступив як посередник між Польщею і Україною, у цій війні не буде ні переможців, ні переможених.
Та всі спроби А.Кисіля примирити польську шляхту з козаками не привели до припинення війни. Причиною цього він вважав наявність «воєнної партії» на чолі з О.Конецпольським та Є.Вишневецьким, котрі заперечували будь-які компроміси з повстанцями. Вони звинувачували А.Кисіля в зраді Речі Посполитої: спробах затримати процес озброєння польського війська, намагання захопити корону, втечі з поля бою під Пилявцями тощо. Козацтво теж вбачало в ньому ворога, який хоча й був за народженням українцем, але його «кістки поросли польським м’ясом». Таким чином, А.Кисіль опинився між двома вогнями. «Мені і од Руси буває лихо і от Ляхів» – такий висновок міг зробити не тільки він, а й непокозачена українська шляхта, що за ним стояла і його політику підтримувала.
На противагу А.Кисілю рішучим противником примирення з Польщею був герой Визвольної війни М.Кривоніс, який, на думку Любомира Винара4, відображав погляди радикального угрупування козацької старшини, а також простого люду. Л.Винар веде полеміку з тими істориками (І.Борщаком, Д.Вернадським), які притримуються погляду про шотландське походження М.Кривоноса, котрий прибув перед повстанням на Україну як агент протестантських держав з метою знищити Польщу. Відхиляє він і версію І.Токаржевського-Карашевича, що М.Кривоніс походив із старого роду Кампбеллів і якого Ю.Немирич привіз на Україну. При вивченні генеалогії роду Кампбеллів не вдалося знайти жодної згадки про полковника, який би перебрався на Україну.
Л.Винар на основі порівняння різних джерел віддає перевагу версії про автохтонне походження Кривоноса, який народився в міщанській або селянській сім’ї. Даний висновок він аргументує таким чином. По-перше, не знайдено аргументованого підтвердження шотландського походження М.Кривоноса. По-друге, чужинець без знання звичаїв і мови даного краю не міг за короткий час стати організатором селянського війська і одержати посаду полковника в армії Б.Хмельницького. По-третє, та обставина, що невідоме дійсне прізвище Кривоноса вказує, що він не був шляхтичем, та й сам гетьман в одному з листів згадує про нього як про «простака». Нарешті, зміст і стиль його листів свідчать про органічний зв’язок М.Кривоноса з українським народом. Існує дві версії про смерть М.Кривоноса. На підставі першої полковник помер від чуми в листопаді 1648р. В тогочасній англійській пресі є звістка, що він був смертельно поранений під час облоги Замостя5.
Таким чином, використання праць зарубіжних вчених дозволяє більш повно висвітлити деякі сторінки діяльності і життя двох особистостей доби Хмельниччини.
ДЖЕРЕЛА:
1. Липинськии В. Україна на переломі. - Відень, 1920. - С.72.
2. Sysyn Frank. Between Poland and the Ukraine. The dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. - Cambridge, Mass., 1985.
3. Ibid. - Р.161.
4. Винар Л. Походження Максима Кривоноса // Свобода. - 1959. - 25 вер.; Він же. - Питання походження полковника Максима Кривоноса // Укр. історик. - 1971. - №3-4. - С.23-35.
5. The Moderate Intelligencer. - 1649. - №199. - 4-11 january.

Деякі питання біографії 
Богдана Хмельницького 
у зарубіжній історіографії (1945-1990рр.)*
Автор ставить за мету розглянути деякі суперечливі питання біографії Б.Хмельницького до початку Визвольної війни українського народу, використовуючи зарубіжні публікації.
Постать Б.Хмельницького з самого початку повстання 1648р. викликала значний інтерес сучасників, а пізніше літописців, вчених-істориків, поетів і письмеників. Досить згадати, що з усіх козацьких гетьманів у «Британській Великій Енциклопедії» згадуються лише дві особи – Б.Хмельницький і І.Мазепа. Серед праць, опублікованих за кордоном, виділяються монографії Джорджа Вернадського і Януша Качмарчика. Але є й ряд інших публікацій, в яких розглядуються різні періоди життя майбутнього гетьмана Української козацької держави.
Насамперед зауважимо, що ми не знайшли публікацій, які б проливали додаткове світло на час народження Богдана. Щодо місця народження його, то є твердження, які не співпадають з думками таких сучасних вітчизняних істориків як В.Смолій і В.Степанков. Так, представник української зарубіжної діаспори О.Оглоблин притримується версії, що Б.Хмельницький народився не в Суботові, а в Переяславі. Це, на його думку, послужило однією з причин вибору цього міста для прийому московської делегації на чолі з В.Бутурліним у січні 1654р.1 А Я.Качмарчик і В.Сєрчик називають місцем народження Чигирин2.
Що стосується соціального статусу Хмельницького, то більшість істориків не заперечує, що він був шляхтичем. Я.Качмарчик, проаналізувавши різні версії як за, так і проти, прийшов до висновку, що через відсутність необхідних джерел цю проблему остаточно розв’язати неможливо. Додамо, що в сучасній українській історіографії побутує думка, що хоча Хмельницький де-юре не був шляхтичем, оскільки мати була козачкою, а шляхтич-батько за вироком суду був покараний на інфамію, де-факто він міг вважати себе повноправним шляхтичем3.
Про дитинство Богдана немає достовірних даних. Але деякі історики на основі відомостей про життя козацьких сімей намагаються реконструювати ранній період життя гетьмана. Найбільш яскраво такий підхід проявився у книзі американського вченого Д.Вернадського «Богдан – гетьман України». Він описує садибу Михайла Хмельницького, няньку Богдана, кобзарів, котрі відвідували їх хутір тощо. Автор пише, що у 7 чи 8 років хлопчика почали вчити їздити на коні, а батько навчав козацьким звичаям. Дуже рано Богдан познайомився з мушкетом і шаблею, міг відрізнити турецький пістоль від німецького. А трохи пізніше Михайло Хмельницький запросив для сина вчителя, можливо, диякона з найближчої церкви4.
Після навчання в єзуїтській колегії, що дало привід А.Замойському назвати Богдана «єзуїтом за освітою»5, молодий Хмельницький стає реєстровим козаком. Звичайно, не можна погодитися з твердженням, що він закінчив навчання близько 1620р. Якби це було дійсно так, то навряд чи батько взяв би у військову кампанію того ж року необстріляного сина. У битві під Цецорою батько був смертельно поранений, а сам Богдан попав у турецький полон до Константинополя. Канадський дослідник С.Величенко пише, що він був в’язнем адмірала флоту6. Хмельницький і тут намагався скористатися ситуацією: опанував турецьку мову, ознайомився із звичаями султанського двору і адміністрації, що пізніше стало йому в пригоді. Він також завів зайомство з представниками грецького духовенства. Через два роки Б.Хмельницькому вдалося визволитися. Як стверджують одні історики, достатню суму грошей для викупу з полону йому передала мати7, інші пишуть, що йому вдалося втекти. Останньої версії притримується Я.Качмарчик, звертаючи увагу, що, згадуючи в листі від 5 серпня 1649р. до короля Яна Казимира про своє перебування в полоні, гетьман нічого не говорить про свій викуп: «Після того як мене господь бог з цієї неволі визволити зволив...»8 Хоча, на нашу думку, цей лист категорично не заперечує версії про викуп. До того ж, втекти з турецького полону і добратися до рідної землі було досить важко. Вважаємо, що якби цей епізод дійсно мав місце, то можна припустити, що він би залишив який-небудь слід в історії.
Історики наголошують, що в роки повстань селян і козаків у 20-30-их рр. Б.Хмельницький продемонстрував обережність і розважливість, намагаючись не бути втягнутим в якісь авантюристичні справи. Як стверджує Бікфорд О’Брайєн, він належав до консервативних елементів козацтва і хоча й брав участь в повстанні проти Польщі у 1637р., «в основному вірно служив королю»9. Після поразки Хмельницький підписав декларацію, в котрій козаки визнавали свою вину і обіцяли бути вірними Речі Посполитій. Д.Вернадський наголошує, що «перша політична авантюра Богдана закінчилася цілковитою поразкою»10. Натомість Я.Качмарчик заперечує його участь у повстаннях 1637-1638рр., на що звернув увагу сучасний український дослідник Я.Федорук, який вважає думку польського вченого слушною11.
Надзвичайно цікавим і до сьогодні нерозгаданим питанням біографії гетьмана є його служба у Франції 1645-1646рр. Незаперечним є факт його перебування в цій державі і ведення переговорів з представниками короля, наслідком яких був похід 2-2,5 тис. козаків на війну та участь українського війська у захопленні Дюнкерка. Відомо, що гетьман пізніше із задоволенням згадував дні, проведені у Франції, а французького полководця Конде з гордістю називав «своїм старим вождем». В журналі «Україна», що виходив в Парижі, зазначається, що «вождь козаків зветься Хмельницький (Zmilski), що багато мандрував, зокрема по Франції, що її мову він знає»12. Але невідомо, чи брав особисто Б.Хмельницький участь у військових діях, чи його діяльність обмежилась переговорами. Одні дослідники (В.Сєрчик, С.Величенко) не відкидають мжливої участі майбутнього гетьмана безпосередньо у війні, інші (З.Вуйцік, Я.Качмарчик) таку можливість заперечують. Цікаво, що З.Вуйцік ставить під сумнів взагалі участь українських козаків в облозі Дюнкерка, не беручи до уваги того факту, що в офіційній французькій термінології, громадянство утотожнювалося з національністю, і тому у французьких джерелах козаки фігурують як «поляки»13. У всякому разі, ознайомлення Б.Хмельницького з тактикою і стратегією французької армії, як і взагалі з досвідом 30-річної війни, прислужилося йому в роки Визвольної війни14.
Якщо вітчизняні історики, як правило, розглядають розбійницький напад Чаплинського на хутір в Суботові лише як поштовх до повстання, то С.Величенко, Д.Вернадський, Т.Мацьків надають цій події дуже великого значення15. Цей напад, стверджує С.Величенко, мав два, наслідки. По-перше, його не можна розглядати як привід до випадкового повстання чи особистої помсти. По-друге, подальші дії Б.Хмельницького були здійснені з розумінням того, що не досить покарати Чаплинського, а необхідно змінити всю структуру беззаконня Речі Посполитої16.
Проте особистих мотивів теж не можна відкидати. Бо прагнення до свободи, підкреслює І.Рибчин, було одним з найсильніших чинників становлення українською козацтва як соціальної групи з виразно динамічним характером. Тому й особисті мотиви, які були зумовлені походженням, освітою і життєвими переживаннями провідників, відігравали важливу роль, якщо йдеться про генезу повстання і його перебіг18. Як вважає Б.О’Брайєн, особиста трагедія зробила із лояльного до Польщі козака непримиренного ворога Варшавського режиму17. При цьому потрібно враховувати і те, що Б.Хмельницький, на думку деяких вчених, не дивлячись на солідний вік, був закоханий у Мотрону (інколи називають Оленою) як школяр18. І звичайно, втрата коханої, яку Чаплинський викрав і повінчався з нею через кілька днів після нападу, а також смерть від побиття 10-річного сина змінили життєвий шлях Хмельницького. Що стосується сімейного життя гетьмана, характеристики дітей, то серед зарубіжних публікацій виділяється спеціальне дослідження В.Сенютовича-Бережного19.
Є ще один момент в довоєнній біографії Б.Хмельницького, який неоднозначно трактується як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Йдеться про зустріч з митрополитом П.Могилою, під час якої нібито Богдан отримав благословення на боротьбу за волю українського народу, а митрополит наклав вічне прокляття (анафему) на тих, хто не приєднається до цієї святої справи. Представник української діаспори І.Шевченко, як і ряд інших вчених, ставить під сумнів факт подібної зустрічі, оскільки митрополит помер за рік до початку повстання20. Натомість сучасний український історик Ю.Джеджула категорично стверджує, що така зустріч відбулась. Для аргументації він посилається на архівну знахідку Ю.Мицика, де йде мова про лист турецького султана до Б.Хмельницького, датований літом 1647р. В листі султан обіцяє козакам свою підтримку21. Як нам здається, цей документ лише опосередковано може служити свідченням завчасної підготовки до повстання. В той же час ми не відкидаємо можливості подібної зустрічі.
Нарешті, не можемо не згадати про участь Б.Хмельницького в переговорах з представниками короля щодо турецького походу, в якому козацтву відводилася роль авангарду. Саме Хмельницький мав очолити козацьке військо. Він особисто зустрічався з королем Владиславом. Ця зустріч, з точки зору козаків, мала важливу легітимну функцію. Адже декларація вірності королю санкціонувала військову ініціативу козацької старшини і виправдовувала її від звинувачення в «ребелії»22. Козацтво участь у війні проти Оттоманської Порти розглядало як можливість ліквідувати сувору «Ординацію» 1638р. (23) Відмова ж Сейму у проведенні турецькою походу і вимога розпустити козацьке військо ще більше посилила невдоволення серед козаків і послужила однією з причин повстання 1648р.
Таким чином, огляд зарубіжних видань дозволяє зробити висновок про більш строкату мозаїку життя Б.Хмельницького, доповнює деякі моменти біографії майбутнього гетьмана і в той же час ставить завдання перед сучасними дослідниками відносно пошуку нових документів.
ДЖЕРЕЛА:
1. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. - Нью-Йорк; Торонто, 1954. 
2. Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. - Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz, 1988. - S.9; Serczyk W. Historia Ukrainy. - Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk, 1979. - S.114.
3. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. - К., 1993. - С.35-36.
4. Vernadsky G. Bogdan Hetman of Ukraine. - New Haven, 1941. - P.15.
5. Zamoyski A. The Polish way. - London, 1987. - P.163.
6. Velychenko S. The origins of the Ukrainian Revolution of 1648 // Journal of Ukrainian Studies. - 1976. - №1-2. - Р.25.
7. Vernadsky G.  Op. cit. - Р.15; Encyclopedia of Ukraine; Vol.II. - Ed. by Y.Kubijovych. - Toronto; Buffalo; London, 1988. - P.470.
8. Kaczmarczyk J. Op. cit. - S.17.
9. O’Brien C.B. Muscovy and the Ukraine. From the Perejaslav Agreement to the Truce of Andrusovo, 1654-1667. - Berkeley; Los Angeles, 1963. - P.12.
10. Vernadsky G. Op. cit. - P.24.
11. Федорук Я. Рец. на: Kaczmarczyk J. Op. cit. // Україна в минулому. - Вип. II. - К., Львів, 1991ю - С.160.
12. Борщак І. Триста років тому в Україні: За паризькою газетою «Gazette de France» // Україна. - Париж. - 1949. - Ч.1. - С.35.
13. Вергун І. Критичний огляд наукових праць про участь козаків у боях під Дюнкерком у 1645-1646 роках // Визвольний шлях. - 1977. - Кн.6. - С.742-745.
14.  Горлач О. Військова наука // Енциклопедія українознавства. - Париж; Нью-Йорк, 1955. - Ч.1 - С.275.
15. Velychenko S. The origins of the Ukrainian Revolution of 1648 // Journal of Ukrainian graduate Studies. - 1976. - №12. - Р.26.
16. Рибчин І. Динаміка українського козацтва. - Мюнхен, 1970. - C.54-55.
17. О’Вrien С.В. Ор. сіt. - Р.12.
18. Vernadsky G. Ор. сіt. - Р.28.
19. Сенютович-Бережний В. Рід і родина Хмельницьких // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. - Нью-Йорк. - 1987. - Т.205. - С.375-397.
20. Sevchenko I. The many Worlds of Peter Mohyla. - Cambr., Mass., 1985. - Р.34.
21. Джеджула Ю. Таємна дипломатія Богдана Хмельницького // Політика і час. - 1993. - №10. - С.79-80.
22. Velychenko S. Bogdan Khmelnytsky and the Rakoczis of Transylvania during the Polish Election of 1648 // Journal of Ukrainian Studies. - 1983. - Vol.VIII.-№1.-Р.4-5.
23. Sysyn F. Between Poland and the Ukraine. The dilemma of Adam Kysil. 1600-1653. - Cambr., Mass., 1985. - Р.142.

Від українсько-московського договору 
1654 року до Віленського перемир’я*
(за матеріалами зарубіжної історіографії)
Протягом тривалого часу період після Переяславської ради 1654р. розглядався радянськими істориками, які керувалися «Тезами» ЦК КПРС, під кутом зору спільної боротьби російського і українського народів проти поміщиків та іноземних загарбників, а відносини між союзниками змальовувалися безпроблемними і безконфліктними. Під вплив радянської, а також російської зарубіжної історіографії попали не тільки вчені «соціалістичного табору» але й деякі представники Заходу. Вони розглядають стосунки між Україною і Росією з проімперських позицій, або ж крізь призму загальновідомих теорій «возз’єднання» чи «приєднання відрізаної гілки»1.
Однак більшість зарубіжних дослідників акцентує увагу саме на протиріччях та конфліктах які мали місце в історії українсько-російських відносин. Одні стверджують, що взагалі договір 1654р. не приніс миру, безпеки і автономії Україні, створивши передумови для війни, громадянських конфліктів і політичного занепаду2. Інші вважають, що для царя договір був першим кроком у напрямку військової окупації земель України. Це була зустріч двох різних світів, яка, незважаючи на спільну православну віру, не могла привести до союзу, а лише до постійного непорозуміння і взаємних конфліктів3. Треті пишуть про безперервну боротьбу українців і великоросів протягом усієї історії їх існування, протиставлення Козацької демократичної держави «варварській Московії»4. В окремих працях звинувачується увесь російський народ, котрий нічого не зробив, щоб перешкодити відступу царя від умов Переяславської угоди5.
Історики наголошують, що договір 1654р. призвів до перегрупування військових сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників України стали її ворогами. Виникла страшна небезпека комбінованого удару з заходу (Польща) і півдня (татари). Ситуація вимагала внесення коректив до прийнятого царським урядом плану військових дій, згідно з яким передбачався основний удар у напрямі Смоленська і наступ на Білорусію. Але московське керівництво проігнорувало зміну ситуації. Як пише Р.Бжеський, «тим часом москвини не спішили з війною і почали військові дії літом 1655 року»6.
Звичайно, щодо дати він припускається помилки, адже незаперечним фактом є битва українського і московського війська проти польської армії у січні 1655р. під Охматовом. Але погоджуємось, що царський уряд віддав перевагу військовим діям саме на землях Смоленщини та Білорусії, не дбаючи про інтереси українського народу.
Результатом такої політики з боку Московської держави було те, що восени 1654р. армія Речі Посполитої на чолі з С.Чарнецьким перейшла в наступ. Як пише польський історик Л.Кубаля «Брацлавшина стала пустинею. Згідно з реляцією польського гетьмана 50 міст і 1000 церков лягли в попелі і руїні, а 100 тис. людей загнано в Крим. У березні спалено й пограбовано ще щонайменше 60 міст, а 200 тис. забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі по різних містах, слободах і селах, яких 100 тис., а також і тих, що згинули в битвах, з голоду і від вогню»7.
Залишається фактом, що обіцяне гетьману прибуття на Волинь московського війська зірвалося. Відомо також, що перебуваючи в околицях Білої Церкви Б.Хмельницький безупинно посилав гінців до царя і командуючого російськими військами В.Шереметьєва, благаючи подати допомогу. Однак лише в другій половині грудня московське військо виступило в Україну.
Крім того успішні дії козацьких і московських військ на землях Литви, Смоленщини та Білорусії були затьмарені непорозуміннями між союзниками. Справа в тому, що І.Золотаренко, який очолював козацьке військо, запроваджував у Білорусії «українську адміністрацію і проводив козацьку організацію місцевого населення ділячи край на полки й сотні. Очевидно, він дістав від гетьмана інструкції прилучити Білорусь безпосередньо до України»8. Деякі історики зазначають, що населення цього краю віддавало перевагу Українській державі, радо визнаючи владу гетьмана і приймаючи козацький устрій9.
Д.Дорошенко приходить до висновку, що вже перший рік українсько-московської спілки значно ослабив надії українців на московського царя як «могутнього протектора, який мовляв, принесе нарешті Україні свободу і спокій»10. Ще категоричніше висловлюється М.Андрусяк, зазначаючи, що дуже швидко після укладення угоди гетьман і козацька старшина зрозуміли помилковість цього кроку11.
Ставлення гетьмана до Москви починає кардинально змінюватися. Він, як стверджує видатний політолог В.Липинський12, кладе кінець втручанню у внутрішні справи, а щоб унезалежнити себе й у зовнішній політиці, вважає потрібним відновити союз з іншими державами.
Протягом весни й літа 1655р. Б.Хмельницький розвиває надзвичайно інтенсивну дипломатичну діяльність: ведуться переговори з послами Трансильванії, Туреччини, Польщі (яка робить спробу прихилити гетьмана на свій бік), Бранденбургу, відновлюються дружні відносини з Валахією і Молдавією. Як бачимо, гетьман не виконував ті пункти «Березневих статей», які обмежували самостійність України у сфері міжнародних відносин (заборона дипломатичних зносин з Польщею і Туреччиною) і з якими він не міг погодитися.
З-поміж інших держав дослідники виділяють Швецію, яка не межувала безпосередньо з Україною і не могла окупувати її землі13. Саме позиція Швеції ще раніше (1648-1649рр.) утримувала Австрію від надання військової допомоги Речі Посполитій. До того ж, шведський король Карл Х весною 1655р. розпочав війну з Польщею.
Влітку відновлюються військові дії козацького і московського війська проти шляхетської армії. Після звільнення Поділля, де відбулися переговори з послом Швеції (серпень 1655р.) і було досягнуто домовленості, що всі українські землі ввійдуть до складу Козацької держави, Б.Хмельницький переносить кампанію на Західну Україну. Польське військо було розбите під Городком, розпочалася облога Львова. Але гетьман відмовляється від штурму міста й обмежується невеликою контрибуцією, застерігаючи мешканців Львова, щоб вони не вели ніяких переговорів з представниками московського війська. Такі дії Б.Хмельницького історики пояснюють присутністю «москалів», які вимагали, щоб усі здобуті міста вважалися власністю царя й присягали йому на вірність14. Доходило навіть до військових сутичок між союзниками.
Інформація про це стала відомою урядові Речі Посполитої, і король запропонував гетьману розірвати союз із царем і з’єднатися знову з Польщею, обіцяючи «найвигідніші умови». Б.Хмельницький, враховуючи реальну ситуацію, не відмовляється від переговорів, розуміючи в той же час, що Польща не погодиться виконати основну вимогу козацького уряду – відступити «Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем»15.
Про конфлікти між Московією і Україною стає відомо і в Західній Європі. В англійській пресі (Several Proceedings. - 1654-13-20, April) вже тоді писалося, що, «непорозуміння між Хмельницьким і московинами щодня зростають» Про «тріщини» у відносинах між союзниками повідомляє і часопис «Gazette de France» від 12 лютого 1656р. «Великий князь Московський робить все можливе, щоб утримати Хмельницького в союзі з собою...».
І все-таки, незважаючи на погіршення відносин між двома державами, здавалося, що реальним стало звільнення всіх етнічних українських земель. Як зазначає О.Оглоблин, на роки після Переяславської угоди припадають найбільші успіхи у державному будівництві України й найбільші обсяги її міжнародної політики, які зробили Козацьку державу «вирішальним чинником у східноєвропейських подіях того часу». Але саме в цей час погіршилася міжнародна обстановка16.
По-перше, «легкі перемоги Карла Х викликали в нього ейфорію і він вирішив переглянути домовленісгь з гетьманом, оскільки, на його думку, відпала потреба в козацькій допомозі»17. Король вимагає зняти облогу Львова і заявляє свої претензії на землі Белзького, Руського і Волинською воєводств. Взагалі, потрібно зазначити, що в деяких працях ідеалізується політика Швеції щодо України18.
По-друге, московський уряд, стурбований успіхами Швеції та її прагненням утвердитися на Балтійському узбережжі, а також спокушуваний примарною надією обрання Олексія Михайловича на польський трон, вирішив помиритися з Польщею і оголосити війну Швеції. Однак, як слушно зауважує один з дослідників, він «перехитрив самого себе»19. Приєднуємося до думки В.Смолія і В.Степанкова, що цей крок московського уряду був одним з найбільш помилкових у XVIIст., бо він дозволив Речі Посполитій оговтатися від поразок, мобілізувати свої сили, перейти в наступ, що унеможливило розв’язання українського питання20. Зусилля гетьмана переконати царя у згубності такої політики не дали позитивних наслідків. Це ще більше загострило стосунки між Україною і Московською державою і поставило їх на межу розриву. Як влучно зазначає О.Субтетьний, Б.Хмельницький «опинився у делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником»21. По-іншому розуміє цю ситуацію З.Когут, який вважає, що гетьман, очевидно, не вбачав протиріччя у клятві на вірність царю і переговорами з шведським королем з метою прийняти протекцію останнього22.
Б.Хмельницький всупереч позиції царського уряду, вирішує добиватись поставленої мети в союзі з Швецією і Трансильванією, не йдучи формально на розрив з Московською державою. Головною причиною подібної політики гетьмана була Віленська угода 1656р. між Московією і Польщею, котру історики розглядають як останній поштовх до розриву українсько-московського договору. Дії царського уряду, який не допустив до столу переговорів козацьке посольство, були сприйняті в Чигирині як зрада і викликали шалений гнів гетьмана, котрий був готовий «відступити від руки царської величності».
Найбільш яскравим виразником подібної оцінки Віленської угоди є В.Липинський, який вважає, що вона порушувала найважливіші інтереси Козацької держави. Москва, як він пише, ставала союзницею Речі Посполитої. А це означало, що мілітарний союз України з Москвою, спрямований проти Польщі, втрачав будь-яке значення. Віленська угода руйнувала державницькі плани Б.Хмельницького, оскільки для звільнення і об’єднання всіх українських земель царська протекція ставала не тільки зайвою, але небезпечною і шкідливою. Окрім того, договір 1654р., як символ унезалежнення від Польщі, вже відіграв для України свою роль. Нарешті московсько-польська угода була спрямована проти нового союзника Б.Хмельницького – Швеції23.
Головною метою гетьмана тепер, як пише В.Липинський, було унезалежнити себе від агресивної політики Москви, відібрати від Речі Посполитої ті західноукраїнські землі, що ще не ввійшли в склад Козацької держави, зробити нешкідливим для України Кримське ханство, здобути міжнародне визнання для здійснення своїх династичних намірів. Для реалізації цих планів Б.Хмельницький з усією енергією приступив до утворення коаліції держав, куди б входили Швеція, Трансильванія, Бранденбург, Україна, Молдова, Волощина. Цей союз був спрямований, з одного боку, проти Московської держави, а з другого – проти Польщі і Криму. «Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею і добитись нейтралітету Туреччини – таке було завдання української політики й дипломатії в цій коаліції»24. Подібних поглядів дотримуються й багато інших дослідників. Наприклад, Н.Полонська-Василенко вважає 1656 рік переломним в історії Хмельниччини, оскільки «звільнена морально від обов’язків, зв’язаних з мілітарним союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східну Європу»25.
Слід зазначити що існують інші оцінки Віленської угоди. Так, Д.Вернадський стверджує, що переговори у Вільні завершилися лише тимчасовим перемир’ям, без нанесення шкоди Україні. Тому, на його думку, гетьман з часом заспокоївся, хоча все-таки підозра залишилась. «Медовий місяць царської вірності закінчився»26. Про те, що Б.Хмельницький спокійно сприйняв інформацію про події у Вільні, пише Я.Качмарчик. Гетьман більше року чекав нагоди, щоб «зірвати нещасливий для козаччини договір з царем і тепер її мав»27. Трапляються й праці, автори яких акцентують увагу на перебуванні Олексія Михайловича у Вільні, описують, як той одягався і обідав, розповідають про архітектурні пам’ятки міста. Але при цьому ні словом не згадують про переговори28.
Щодо політики царя, то її пояснюють тим, що Олексій Михайлович обрав більш легкий шлях для розширення своїх володінь. Тому він швидко забув про умови договору 1654р. й поспішив укласти перемиря у Вільні, ігноруючи українців та їх інтереси. До того ж московський уряд намагався встановити контроль над внутрішнім життям України. В першу чергу це проявлялося у спробах отримати прибутки до царської скарбниці і ввести своїх воєвод з військовими загонами до головних міст України. Але поки жив творець Козацької держави Б.Хмельницький, Україні вдавалося використовувати договір 1654р. у своїх інтересах і проводити свою власну як внутрішню, так і зовнішню політику. Смерть гетьмана, як пишуть історики «змінила політичний шлях України».
ДЖЕРЕЛА:
1. Див., напр.: Rady M. Russia, Poland and the Ukraine, 1462-1725. - London; Sydney; Aucland; Toronto, 1990. - Р.75; Vernadsky О. A Нistory of Russia. - 7-th еd. - New Наvеn, 1969. - Р.129.
2. О’Brien Bickford. Muscowy and the Ukraine: From the Perejaslav agreement to the truce of Andrusovo. - Berkeley; Los Angeles, 1963. - Р.27; Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. - Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz, 1988. - S.215.
3. Pritsak O.M., Reshetar J. Ukraine and the dialectics of nation-building // Slavic Reviw. - Vol. XXII. - №2. - 1963. - Р.23-24.
4. Давлетов А.Р. Немецкоязычная историография первой половини XX века об истории запорожского казачества: общее и особенное // Зарубежная историография истории запорожского казачества. - Запорожье, 1992. - С.45.
5. Горновой О. Наше отношение к русскому народу // Форум. - 1984. - №6. - С.177.
6. Бжеський Р. Переяславська умова в плянах Б.Хмельницького та «Переяславська легенда». - Торонто, 1954. - С.21.
7. Цит. за Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.2. - Мюнхен, 1966. - С.40.
8. Там само. - С.39.
9. History of Ukraine // Encyclopedia of Ukraine. - Vol.2. - Toronto; Buffalo; London. - 1988. - Р.170; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.2. - Мюнхен, 1976. - С.30.
10. Дорошенко Д. Вказ. праця. - С.41.
11. Andrusiak N. From Moskowy to Russia // The Ukrainian Quarterly. - Vol. XVIII. - №2. - 1962. - Р.169.
12. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. - Відень, 1920. - С.39.
13. Kohut Z. Russian centralism and Ukrainian autonomy. - Cambridge, Mass., 1988. - Р.66; Мельник М. Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. - 1982. - С.1008.
14. Basarab J. Perejaslav 1654: A Historiographical Study. - Edmonton, 1982. - Р.11; Бжеський Р. Вказ. праця. - С.22.
15. Дорошенко Д. Вказ. праця. - С.42.
16. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654р. - Нью-Йорк, Торонто, 1954. - С.76.
17. Степанков С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Укр. іст. журнал. -1991. - №11. - С.136.
18. Haggman B. A century of support for Ukrainian independence: A few historical notes on Sweden-Ukrainian relations // The Ukrainian Review. - Vol.35. - №3. - 1987. - Р.12-22; Мельник М. Вказ. праця.
19. Black J. Russia rise as a European power, 1650-1750 // History Today. - 1986. - №8. - Р.22.
20. Смолій В.А., Степанков В.С. Творець Української держави // Україна. - 1992. - №31. - С.14.
21. Subtelny O. Ukraine: A History. - Toronto, 1988. - Р.137.
22. Kohut H. Op. cit. - Р.66.
23. Липинський В. Вказ. праця. - С.40.
24. Там само. - С.45.
25. Полонська-Василенко Н. Вказ. праця. - С.31.
26. Vernadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine. - New Haven, 1941. - Р.99-100.
27. Kaczmarczyk J. Op. cit. - S.240.
28. Fuhrmann J. Tsar Aleksis; his reign and his Russia. - Gulf Breeze, 1981 (Див. також рецензію на цю працю – Journal of Ukrainian Studies): Longworth Ph. Tsar Aleksis goes to war // History Today. - 1981. - №1.- P.14-18.

Визвольна війна українського народу середини XVII століття на Волині*
Волинь у перші роки Визвольної війни
З початком повстання 1648 року Волинь поступово стала відігравати досить важливу роль у боротьбі против магнатів і польської шляхти. Вже після перших переможних боїв Б.Хмельницького під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648р.) виникають повстанські загони, які діють в різних місцях Волині. Хоча їх діяльність спочатку не була безпосередньо зв’язана з козацьким військом, певну роль у формуванні повстанського руху зіграли звернення гетьмана і агітація, яку проводили козацькі розвідники. Останні нерідко прикидалися жебраками: «Мають запущене волосся, ходять з листами, прохаючи»1. Серед них були й вихідці з Волині.
Значне посилення визвольної боротьби народних мас на Волині викликав похід сюди полків під керівництвом М.Кривоноса. Після перемоги над підрозділами І.Вишневецького 17 липня під Махнівкою вони звільнили Бистрик, Чуднів, Чарторию і підійшли до Полонного. 20 липня козаки і повстанці зайняли його передмістя, а через день за допомогою міщан і жовнірів (набраних з українців) оволоділи містом і замком. Звідси М.Кривоніс направив загони для захоплення Заслава, Острога й Межиріч, а сам з основними силами подався до Старокостянтинова, в околицях якого зібралося близько 10-12 тисяч жовнірів на чолі з Вишневецьким. Внаслідок боїв 26-28 липня ворог змушений був відступити. До речі, старокостянтинівські міщани вночі з 26 на 27 липня привезли козакам продовольство і порох, за що Вишневецький наказав стратити 40 осіб. Захопивши місто М.Кривоніс перетворив його на опорний пункт української армії.
Здобута козаками перемога викликала масове повстання на Волині й започаткувала в південному її регіоні встановлення інституцій Української держави. Насамперед, звертає увагу широко розповсюджене покозачення у серпні-вересні селян і міщан, створення ними козацьких полків. Так, почалося формування великого загону міщан Гощі та селян Воскодавів, Красносілки, Мнішина, Чудниці та інших сіл під проводом гощанського війта Івана Куковського (Листопада). На чолі з отаманом Присцею піднялися на боротьбу селяни Берездова, Хлапотина, Глиниці. Активно діяв загін з міщан Яруні, селян Пилиповичів, Великого Молодькова, Підгаєць й Багатого. Звягельський міщанин Михайло Тиша організував сильний загін, на основі якого потім був сформований козацький полк. Проголосивши себе полковником, він розпочав похід на Клевань, яку захопив при сприянні міщан. Потім оволодів Оликою і подався до Луцька, мешканці якого, «побратавшись» з повстанцями, провели їх через передмістя до валів. Шляхта, потрапивши під влучний вогонь самопалів, «розбіглася». Через кілька днів повстанці, разом з козаками, які прибули сюди, розбили під Жидачином посполите рушення Волинського воєводства. Частина повстанців вирушила до Володимира2. З міщан Луцька і селян навколишніх сіл утворився загін під керівництвом Луцького бурмістра Федора Липки. А.Кисіль, який з’явився під стіни міста з 500 жовнірами, не наважився зупинитися в ньому, побоюючись міщан.
Слід наголосити, що протягом всього періоду Визволької війни під час проведення окремих бойових операцій регулярні козацькі частини діяли спільно з селянськими загонами. Прикладом таких спільних дій була облога Острозького, Луцького, Дубенського, Кременецького замків. Для взяття останнього М.Кривоніс у серпні 1648 року виділив окремий загін у складі 7000 козаків під керівництвом полковника Дзевалова, сотників Васильєва і Костенко. Штурм фортеці тривав близько 2 місяців, проте захопити її козакам не вдавалося. Невідомо, скільки б тривала ще облога цієї фортеці, коли б на допомогу не прийшов загін повсталих селян, очолюваних Колодкою. Внаслідок навальною штурму козаків і повстанців Кременецький замок був взятий і його гарнізон знищений. До рук переможців потрапила багата здобич – всі гармати, боєприпаси, військове спорядження тощо3.
Волинські повстанці розправлялися з польською шляхтою, представниками Речі Посполитої, вели бої з польсько-шляхетськими хоругвами. Так, між Гощею і Берездовим вони вчинили напад на підрозділ А.Кисіля. У районні Тинного відбили наступ 700 жовнірів. Не вдалося хоругвам відібрати у повстанців і козаків Остріг, міщани якого «побраталися» з козаками4. М.Остророг у листі від 3 вересня писав, що це місто важко взяти, бо його жителі заодно з козаками.
На початку осені завершилося формування полків у Луцькому повіті під проводом І.Куковського, Ф.Липки і стоянівського війта С.Гірича. Успішно діяли великі загони, очолювані «старшим сотником» селянином Федором з Клекотова, селянином К.Кайченятою, «полковником» Савою. Звертає на себе увагу активна участь у боротьбі міщан Рівного, Олександрії, Клеваня, Жорнова, Колків, Чарторийська, які часто ставали організаторами селянських мас. Так, мешканці м.Рівного створили повстанський загін, котрий напав на панську садибу в Городищі. Були спалені садиба і двір урядника, захоплені худоба та харчові припаси. Інший загін рівненських міщан під керівництвом братів Грицька і Матвія Бузовщиків здійснив напад на землі пана Малиновського, захопив худобу і табуни коней. Затим вони разом з селянами Колоденки, Житина, Бармаків, Іллінки вирубали ліси в околицях Городища. Не дивно, що згідно свідчень польських джерел, «весь цей край, з містами Рівним, Клеванню і Оликою, був спустошений»5, а А.Кисіль в одному з листів писав, що в центрі Волині діє загін покозачених своєвільних людей кількістю 18 тис. чоловік6. Всього ж протягом 1648-1653рр. на Волині селянами і міщанами було розгромлено 167 фільварків, в тому числі у 1648р. – 147 фільварків7.
Аналіз соціального складу великих загонів та їх ватажків засвідчує помітну роль у боротьбі представників міської і сільської верхівки. Серед керівників зустрічаємо гощанського війта І.Куковського, бурмістра Луцька Ф.Липку, війта С.Гуляницького, крилівського війта та ін. В той же час частина заможних селян і міщан, котрі не взяли участі у боротьбі, стала об’єктом насильницьких дій з боку повстанців. Спалахнуло повстання і на території Володимирського повіту. Значні загони створили селяни Твориничів, Роговичів, Бурсилівки, Микулина, П’ятиднів, Хрипаличів та ін. сіл. Активну участь у боротьбі брали міщани Володимира, Ковеля та Ратного. Однак, у цілому, на відміну від Луцького повіту, тут не спостерігалася особливо помітна роль міщан в організації повстанських загонів. Козацькі реєстри свідчать, що в повстанні Б.Хмельницького брало участь чимало шляхти. Серед її представників знаходилися такі волиняни як Бережецькі, Боговитини, Хмари, Чернівські (реєстр 1649р. подає їх 20). Дехто з них, як-от Григорій Гуляницький, займали значні посади у війську Хмельницького. Одну з головних ролей відігравав шляхтич з Волинського Полісся Петро Головацький. Він діяв спочатку на Сіверщині, але, відкликаний звідти гетьманом, прибув на Волинь. За повідомленням польських джерел саме Головацький здобув Остріг8.
Козацьким духом пройнялися і волинські жінки. Наприклад, серед дубнівських міщан, які здійснили напад на двір пана К.Петроконського, було 5 жінок9. Інколи жінки були навіть керівниками повстанських загонів10. А сестра козацького полковника І.Донця, як кіннотник брала безпосередньо участь у бойових діях проти польських військ на Волині. Під час однієї з атак ця мужня жінка загинула.
Загалом активні дії повстанців Волині влігку 1648 року допомогли Б.Хмельницькому реалізувати концепцію виснажливої війни, яка стає головним способом боротьби проти Речі Посполитої. Особливо це стосується таких основних напрямів, як залучення місцевого населення до протидій ворогові, поповнення українського війська, постачання його продуктами харчування, фуражем. 
11-14 вересня 1648 року відбулася битва під Пилявцями, яка закінчилася блискучою перемогою повстанців, що відкрило шлях на Львів, а потім і на Варшаву. Однак, дійшовши до Замостя, гетьман відмовився від походу вглиб Польщі, погодився па перемир’я. Серед причин такого рішення були: незавершеність формування української армії, відхід союзників – кримських татар, епідемія чуми, відсутність облогової артилерії, загроза наступу з боку Литовського князівства тощо. Повертаючись на Наддніпрянщину, козацькі полки пройшли через Дубно й Остріг. Саме в останьому Б.Хмельницького наздогнав полький посол Гіжовський з листом від короля Яна Казиміра, який пропонував припинити військові дії. 2 грудня гетьман в Острозі видає універсал з повідомленням про перемир’я. В той же час в цому документі він наголошує на давні вольності козацтва, попереджує «вельмишановних панів», щоб вони виконували волю короля та «не мали ніякої злоби ні до своїх підданих, ні до руської релігії». Б.Хмельницький погрожує, що недотримання цих умов порушить «спокій і мир» і призведе до «ще більшого знищення Речі Посполитої»11. На кінець 1648р. лінія розмежування між територією Української козацької держави і Польщею проходила приблизно між ріками Горинь і Случ на Волині і по Кам’янець-Подільський на Поділлі.
Після залишення українською армією західного регіону України співвідношення сил змінилося на користь панівного класу Речі Посполитої. За допомогою війська магнати і шляхта «вогнем і мечем» почали відновлювати своє панування. Вже на початку грудня було заарештовано горохівських міщан, згодом в Дубно перед судом стали селяни Кубрачівки. Масові репресії чинили зі своїми загонами магнати Д.Заславський і С.Корецький. Адам Кисіль з тривогою повідомляв про загрозу нового повстання на Волині і Поділлі, бо селяни і міщани скаржилися Б.Хмельницькому про переслідування з боку шляхти, що поверталися до маєтків. Є дані, що близько 1000 повстанців пройшло повз Гощу у напрямі Луцька і до них приєднувалися нові загони.
Не припинялася боротьба в центральному і західному районах Волинського воєводства, хоча вона і втратила масовий характер. Так, селяни Пожаркова Луцького повіту відмовилися виконувати повинності на користь шляхтича, вбили його урядників, а самі подалися на козацьку територію. Північніше Острога селяни Милятина і Черніхова розгромили шляхетський двір у Хорові. Продовжував діяти загін І.Куковського. У лютому міщани Горохова напали на хорогву остерського старости.
На допомогу повстанцям прийшли козаки. Коли мешканці Острога звернулися за нею, то в другій половині лютого до міста з’явився козацький загін, очолюваний, за деякими джерелами, волинським полковником М.Тишею. Спільними силами вони знищили близько 400 шляхтичів і представників міської влади. Лише після сутички з хоругвами А.Суходольського, що прибули сюди з Межиріч, козаки відійшли до Звягеля. Події подібного характеру відбулися і в Заславі, де за наказом О.Конецпольського було посаджено на палі активних учасників повстання. Довідавшись про це козаки раптово увірвалися до міста і знищили каральний загін жовнірів та шляхту12. Волинська шляхта, відчуваючи слабкість своїх сил, в інструкції на Сейм від 7 березня 1649 року відзначила, що «свавільне хлопство» чинить вбивства і «невиносимі грабунки» і важко що-небудь зробити без особливих заходів уряду. Вона вирішила для боротьби з повстанцями скликати посполите рушення воєводства»13.
Весною почала стрімко наростати хвиля виступів селян і міщан. Сприяла цьому наявність 4-х козацьких полків, як адміністративно-територіальних одиниць, що сформувалися в південно-східній Волині: Звягельського, Любартівського, Миропільського і Остропільського. Принагідно зазначимо, що крім названих волинських полків історики зафіксували існування в подальшому Поліського, Гощанського, Острозького полків. Всі вони створювались з ініціативи місцевого населення. Вся повнота виконавчої і судової влади в полках перебувала в руках української адміністрації, що виконувала розпорядження гетьмана. Тут було ліквідовано велике і середнє панське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво й почалося утвердження господарств фермерського типу. Як відзначали у листі до князя С.Корецького від 19 січня 1649р. звягельський полковник І.Донець і сотник М.Тиша «зволили Ваша кн. милість нас запитати, які ми козаки, реєстрові чи ні? Цього ми самі не знаємо, бо нас й.м.п. гетьман не реєстрував. Лише знаємо, що й.п.м. гетьман кожного з нас за рівного собі має і не відокремлює нас від давніх реєстрових (козаків)»14.
Для зміцнення місцевих органів влади та обороноздатності краю Б.Хмельницький направив сюди козацького полковника А.Романенка та свого сина Тимофія. Антифеодальна і національно-визвольна боротьба набирає масовою характеру. Загони блокують у м.Корець хоругви кн. С.Корецького. Шляхтич В.Масальський скаржився на селян Чорнижа, що до жодних робіт їх не може залучити. Селяни Верби побили слуг шляхтянки К.Мировицької, які прибули в село. Враховуючи ситуацію, шляхта воєводства на сеймику 5 травня прийняла рішення створити півторатисячний загін для захисту своїх володінь від повстанців. В середині травня шляхтич Т.Обухович констатував: «Звідусіль сипляться рої збунтованого поспільства і ними заповнений тракт між Горинню і Случчю»15.
Уряд Речі Посполитої все більше схиляється до думки про необхідність розпочати військові дії проти Козацької України. В середині травня сенат вирішив розташувати армію в таборі між Старокостянтиновим і р.Горинь. 21 травня 1649р. польський гетьман А.Фірлей на чолі 10-12 тис. війська вторгнувся на південно-східну Волинь. Недалеко від Заслава його авангард несподівано для себе зіткнувся з козацькими полками І.Донця і М.Таборенка, які намагалися зайняти переправи через Горинь. Шляхта запросила допомоги і, отримавши її, атакувала козацький табір. Після кровопролитного бою козаки відійшли до Сульжинців, де вчинили запеклий опір жовнірам. Останні змушені були відступити до Заслава16. Довідавшись про наступ ворога на Гощу, полковник А.Романенко залишив її і прибув до Звягеля, де об’єднався з полком І.Яцкевича. Враховуючи співвідношення сил, вони вирішили відступити, однак у цей час з’явилися ворожі підрозділи. Тоді козацьке військо повернулося до Звягеля, який мав «густі вежі та сильні паркани пересипані землею». Козаки мужньо захищалися, а коли місто спалахнуло, вони відступили за р.Случ. Жовніри змушені були відмовитися від їх переслідування. За наказом Фірлея було завдано удару по Хлапотину, козацька залога якого відступила до Корчика. С.Чернецький зі своїми хоругвами зруйнував Шепетівку, Судилків та інші «бунтівні гнізда»17. На чолі 4-х тис. війська перейшов у наступ С.Лянцкоронський, який змусив козаків Кривоносенка відступити з Красилова спочатку до Старокостянтинова, а згодом до Острополя. Оточивши місто, він зажадав від козаків видати старшину. Так як вони відмовилися, жовніри розпочали штурм. Козаки і міщани, замкнувшись у замку, відбивали всі наступи. Зазнавши серйозних втрат, противник змушений був розпочати переговори з Кривоносенком і врешті-решт погодився пропустити козаків. Польські хоругви захопили Любар, Полонне, Гриців і Михайлів, але їх подальше просування було зупинено козацькими полками.
Воєнні дії на Волині завдали остаточного удару справі переговорів. Б.Хмельницький завершив мобілізацію армії і вирушив проти ворога. Швидке просування козацьких полків викликало велику паніку серед польського війська, яке стояло під Старокостянтиновим. Тому відступ жовнірів у напрямку Збаражу швидше нагадував втечу. Залишення ними південно-східної Волині викликало тут масове повстання селян і міщан. 23 червня М.Остророг повідомляв королю: «За нашим відходом від Бугу, Горині та Случі там збунувалося все хлопство і Хмельницькому прибуло людей»18. У Луцькому повіті діяли загони повстанців під проводом Єнича, В.Шильєва, І.Шелейка. Відбувалися погроми шляхетських дворів, напади на шляхту і жовнірів. 30 червня козацька і татарська кіннота, здійснивши нічний рейд, заскочила польсько-шляхетське військо зненацька під Збаражем. Ворог зазнав значних втарат: у бою полягло біля 2000 німецької піхоти, до рук наступаючих потрапило 4-6 тис. слуг та обозної «челяді».
Розпочалася облога оточеного табору. Дізнавшись, що на допомогу обложеним йде 30-тис. військо на чолі з королем Яном Казиміром, Хмельницький залишив частину війська біля Збаражу, а сам непомітно для ворога з основними силами пішов назустріч королю, обравши вигідне місце для його зупинки і розгрому. 5 серпня, коли королівська армія почала переправу через р.Стрипа, на неї несподівано вдарили козацька й татарська кавалерія. Очевидці так описували цей бій: «Не битва це була, а скоріше різня. Найкращий цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога»19.
Втративши близько 4 тис. чоловік, польське військо почало будувати табір, але надвечір він був оточений повстанцями. У таборі почалася паніка. Королівська армія опинилася в катастрофічному становищі. Вона зазнала величезних втрат – до 7 тис. убитими і пораненими. Оточення було таким щільним, що ворог не мав доступу ні до води, ні до продуктів харчування. Але кримський хан Іслам-Гірей, який не був зацікавлений в повному розгромі Речі Посполитої, погодився на переговори з Яном Казимиром. Продовження військових дій з боку козацької армії загрожувало можливим воєнно-політичним союзом Польщі з Кримом. Це примусило Б.Хмельницького припинити битву.
Згідно Зборівського договору козацька територія обмежувалася Київським, Брацлавським і Чернігівським воєводствами. Таким чином, в складі Польщі залишилося Волинське, Подільське, Руське, Белзьке воєводства, а також 4 волості Київського воєводства. До того ж польський уряд дозволив татарам грабувати українські землі й брати у ясир селян і міщан. Внаслідок цього татарські загони, повертаючись до Криму, спустошили багато міст і сіл у Руському, Подільському і Волинському воєводствах. Селяни і міщани Волині вели боротьбу проти відновлення польсько-шляхетського панування. Так, у вересні 1649 року повстанці захопили майно шляхтича М.Тресцинського в Корці. Продовжував діяти загін Єнича. Великий загін створили міщани Черниці й селяни Бронників, Старикова, Немильської, Філіпова та інших сіл Луцького повіту20. Кременецькі міщани під проводом Ф.Буслика розгромили двір С.Тишкевича у Шепетівці21. При підтримці місцевого населення загони Гераська захопили Остріг і розгромили маєтки магната Яловицького в Плоському, Стадниках і Оженині22. Після затверження сеймом у січні 1650 року умов Зборівського договору, шляхта різко активізувала зусилля, спрямовані на повернення до маєтків і відновлення там старих порядків. Частішають випадки купівлі-продажу маєтків, їх дарування родичам. Шляхта віддає маєтки в оренду чи заставу. Траплялися й випадки передачі в заставу окремих селян. Такі дії призвели до посилення антифеодальної і національно-визвольної боротьби. Однак в цілому, як слушно зауважує польський дослідник А.Керстен, на землях, що залишилися в складі Польщі, не склалося умов для великого повстання, як це відбулося в Український козацькій державі.
Битва під Берестечком
Оскільки Зборівський договір не задовольнив обидві сторони, продовження війни було неминучим. До того ж Річ Посполита не бажала виконувати умови про виведення шляхетських військ з України, ліквідацію церковної унії тощо. В кінці 1650 – на початку 1651 року сейм ухвалив готуватися до війни. Він уповноважив короля збільшити кількість війська до 54 тис. чоловік23 і скликати у відповідний час посполите рушення (загальне ополчення шляхти). Для здійснення данного рішення передбачалося зібрати величезний податок – 48 млн. злотих. У відповідь на це козацька рада ухвалила теж готуватися до війни. У лютому 1651 року 12 тис. військо під керівництвом польського гетьмана М.Калиновського розпочало похід на Поділля. Вночі з 19 на 20 лютого, порушуючи Зборівську угоду, воно несподівано напало на козаків у містечку Красне. Гетьман Калиновський, знищуючи на своєму шляху Шаргород, Мурахву, Ямполь і розташовані там козацькі гарнізони, з боями дійшов до Вінниці, де його зустріли козаки на чолі з І.Богуном. Важкі бої під Вінницею підірвали сили польсько-шляхетського війська і примусили його відступити на захід. Повстанці переслідували ворога, не даючи йому перепочинку. Ворог втратив по дорозі весь обоз із спорядженням, продовольством і фуражем, напризволяще було кинуто майже 1000 поранених і хворих жовнірів. Усього ж за місяць боїв на Поділлі польська армія не долічилася їх 6 тис., втратила всі гармати. Жовніри назвали цей похід «проклятою справою». Залишки війська Калиновського у травні поблизу Добротвора (тепер Львівська обл.) з’єдналися з королівською армією. Цими подіями фактично почався новий етап Визвольної війни.
Довідавшись про поразку війська Калиновського, король Як Казимир розіслав до шляхти мобілізаційні листи, а 17 травня прибув у Сокаль, де влаштував військовий табір і протягом місяця збирав та впорядковував свою армію.
Королівське військо складалося з регулярних частин та посполитого рушення. В складі війська перебувала значна кількість німецьких найманців, котрі мали військовий досвід 30-річної війни.
Недарма німецький історик Еразм Франціск вказує, що в Берестецькій битві брало участь 20 тис. німецьких найманців і навіть називає її «битвою поляків і німців з козаками і татарами»24. Окрім цього на боці короля були ще й приватні військові загони магнатів. Загальна чисельність армії Речі Посполитої досягала близько 150 тис. чоловік, а разом із озброєнною челяддю нараховувала, мабуть, 200 тис.
Основу королівської армії становила оплачувана королем кіннота. В ній служила шляхта, яка з погордою ставилася до піхоти, як до війська, що складалося з селян і представників бідніших прошарків міського населення. Найбільш привілейованою частиною кінноти була гусарія, котра являла собою аристократичне, коштовно обладнане, добре озброєне військо. На швидких арабських конях в розкішній збруї, інколи прикрашеній дорогоцінним камінням, одягнуті в кольчуги, зі сталевими шоломами на головах, польські гусари XVII ст. належали до найкращих типів важкої кінноти в Європі. Озброєння гусарів складали: довгий (на 4 м) дерев’яний спис з металевим окуттям кінця, шабля, келеп і пара пістолетів у футлярах. Стрімка атака гусарії з похиленими вперед списами справляла враження різнобарвної нестримної лавини, що змітає все на своєму шляху. Однак побудований з кількох рядів возів козацький табір, ставав, як правило, на перешкоді і зупиняв гусарів.
Інший вид кавалерії складали панцирні хоругви, що відрізнялись від гусарських спрощеною захисною зброєю і типом озброєння. Панцирний кавалерист одягав лише кольчугу з короткими рукавами, зовнішню частину руки від ліктя прикривав так званий карвашом з бляхи, на голову одягав мисюрку у вигляді залізного капелюху з прикріпленою до нього кольчужною сіткою, що прикривала задню і бічну частини голови та шию, ліву частину тіла прикривав щитом. Замість довгих списів панцирні товариші вживали 2-х метрові древка. Озброєння складали легкий карабін, бандолет (короткий мушкет), або лук і сагайдак зі стрілами, чекан (сокира) чи келеп та шабля.
Легка кіннота, що складала найбільш численну частину кавалерії, залежно від типу озброєння ділилась на козацькі, татарські та волоські хоругви, в яких служили бідніші польські шляхтичі. Кавалеристи у козацьких хоругвах користувалися кольчугами, мисюрками та щитами, а їх озброєння складалось з одної довгої та двох коротких рушниць або лука і шаблі, деякі з них не користувались захисною зброєю, а мали лише шаблю, карабін і два бандолети. Татарські хоругви (в них здебільшого служили осілі у Речі Посполитій татари) мали панцирі й були озброєні легкими списами (рогатинами) та шаблями. На озброєнні волоських хоругв знаходилися лук, інколи карабін, пістоль і палаш.
У зібраному під Соколем війську піхота складала близько 1/5 частини усієї армії. Вона ділилась на польську, угорську і так звану іноземну, тобто організовану за західноєвропейським зразком. Значним недоліком польської піхоти було її озброєння – в основному аркебузи, зброя менш ефективна, ніж західноєвропейські мушкети. Регіменти піхоти західноєвропейського типу складались із завербованих у Польщі рядових та офіцерів-іноземців. За шведським зразком регіменти ділились на мушкетерів і пікінерів. Озброєні переважно голандськими мушкетами, мушкетери під час бою займали бічні позиції, пікінери у захисній зброї (кірасах і металевих капелюхах) з наставленими проти ворожої кінноти піками розгашовувалися в центрі відділу. Завданням пікінерів було стримання кавалерійської атаки противника, мушкетерів – інтенсивний вогонь проти ворожого війська. На відміну від західноєвропейських піхотинців польська піхота іноземного типу замість довгих і незручних рапір користувалася шаблями. Згідно з голандською тактикою, мушкетери, розташувавшись у 6 або 8 рядів, вели вогонь позмінно: перший ряд після кожного залпу відступав назад, перезаряджаючи мушкети і звільняючи місце для наступного ряду.
Щодо польської артилерії, то слід зазначити, що замість попередньо вживаних численних різнокаліберних гармат, було проведено уніфікацію артилерії, за голандським зразком введено так звані картауни, півкартауни, чвертькартауни і октави з відповідною вагою ядра в 48, 24, 12 і 6 фунтів. Регіментам піхоти для їх підтримки під час бою додавались гармати меншого калібру, вага ядра яких не перевищувала 4-5 фунтів25.
Від початку заснування табору під Сокалем в ньому постала велика дорожнеча і труднощі з харчуванням. За свідченням сучасників буханець хліба коштував 9-10 грошей, корець вівса – 24 злотих (720 грошів), корець жита – 30 злотих (900 грошів), бочівка пива – 2 злотих (60 грошів)26. Звичайна ціна цих продуктів була така – буханець хліба 1 грош, корець вівса – 12 грошів, корець жита – 27 грошів, бочівка пива – 36 грошів. Король Ян Казимир дозволяв при необхідності забезпечуватись провіантом у місцевих жителів без будь-якої оплати. Це, як пише Освєнцім, «стало претекстом до пограбування Волині, бо жовніри не тільки все забирали у селян, але, як вороги, здобували замочки місцевої шляхти, яка там сховалась для оборони від ворогів, і під приводом «руської віри мечем і вогнем знищували» (її).
Незручне місце розташування Сокальського табору серед пагорбів, долин та дібров (місцевість була не досить сприятливою для розгортання лав польської кінноти і, навпаки, вигідною для козацького війська, з яких могли несподівано напасти козаки, часті випадки паніки, породжені різними чутками про наближення противника, труднощі з харчуванням людей і коней (найближчі пасовища знаходилися на віддалі 3-х миль), антисанітарний стан табору і різні епідемії, що почались у війську, відсутність певних даних про козаків та чутки про плани Хмельницького йти на Львів і Краків або відступити на Україну – все це змусило короля шукати вигідніше місце для свого табору. Таким місцем, врешті-решт, стали поля, розташовані на перетині нинішніх Волинської, Львівської та Рівненської областей. На них знаходилися такі населенні пункти, як Берестечко, Острів та Пляшева.
Основні сили української армії (кілька полків Б.Хмельницький залишив для захисту від Литовського війська, яке загрожувало з півночі) на середину травня 1651 року розміщувалися поблизу Збаража в напрямі Тернополя. Чекаючи на підхід татарського війська на чолі з Іслам Гіреєм, гетьман з метою дезорієнтації противника і забезпечення харчами і фуражем кілька разів міняв розташування своїх сил. При цьому полки були розділені таким чином, що утворили певну кількість окремих таборів, віддалених один від одного. Самі козаки не знали, хто і де стоїть і яка кількість війська у розпорядженні Б.Хмельницького. Висока військова дисципліна не давала можливості противникові захоплювати «язиків». Польське командування неодноразово бідкалося на те, що нічого не може довідатися про задуми Хмельницького, бо послані в першій половині травня під український табір 9 під’їздів не спромоглися захопити хоча б одного козака. Коли ж пізніше вдалося привести полонених козаків, їх свідчення часто суперечили одне одному і певних відомостей не давали.
Похід українського війська у район Тернополя-Збаражу викликав піднесення антифеодальної і національно-визвольної боротьби у Подільському, Волинському, Руському воєводствах. Селяни і міщани знищували шляхетські двори, масово вливалися до лав українського війська. Так, у Луцькому повіті селяни Зовізова, Кухарева та Угольців зруйнували шляхетський маєток у Богурині. Селяни Перемилівки і Мошнова вчинили збройний напад на володіння Є.П’ясецького. Мешканці Чорнижа привласнили майно шляхтича В.Масальського. 13 травня міщани м.Колки й селяни довколишніх сіл напали на хоругву Овручського повіту. Повстанці були озброєні «...стрельбою, колами, рушницями і хто чим міг»27, і завдали поразки шляхті. Близько сотні повсталих селян Великого і Малого Стидина та Липлян успішно діяли на території Луцького і Володимирського повітів. Володимирський староста Д.Стемповський попереджав міщан про згромаждення у місті «свавільних людей».
Коли Українська армія проходила по Волині, то селяни села Милостава зустріли визволителів різними гостинцями і показали їм найкоротший шлях і броди через р.Горинь. Селяни запросили козаків до себе і разом з ними напали на маєток С.Ростка. Спалили садибу останнього, а майно, хліб, продукти харчування, худобу розподілили між собою. Загони повстанців діяли поблизу Олики й Дубна. У червні був здійснений напад на маєток А.Кисиля у Гощі28. Які ж сили були в той час у розпорядженні гетьмана? Джерела29 засвідчують, що йому вдалося на кінець травня зосередити досить багаточисельне військо – 100-110 тис. чоловік (у деяких польських джерелах дається значно перебільшена кількість – до 600 тис.). Проте «досить доброго, спорядженого і навченого» до бою війська було 50-60 тис. чоловік. Решту ж становили значно гірше озброєні селяни та міщани, яких не можна було використати у відкритому бою. Вони були придатні лише для оборонних боїв під захистом валів та окопів.
Українська армія була озброєна краще, ніж у попередні кампанії. Звертає на себе увагу висока питома вага кінноти. Слід зазначити, що гетьман не переоцінював потенційних можливостей останньої і більшість козаків посадив на коней не для тою, щоб вони билися з ворогом у кінному строю, а щоб досягти максимальної швидкості пересування армії, надання їй кращої здатності до маневру30.
Основною ударною силою Української армії залишалася піхота, котра в ході Визвольної війни була переозброєна найсучаснішою вогнепальною зброєю. На озброєні козаків знаходилися мушкети (значна частина мала вже нарізні стволи, що дозволило збільшити дальність прицільної стрільби з 300 до 900 кроків), аркебузи (легкий мушкет зі стволом довжиною 1м і калібром 10-14мм), карабіни (довжина ствола близько 80см, калібр 10-12мм), бандолети (дуже короткий мушкет, що був по суті довгим пістолетом)31. Знахідки козацької зброї, виявлені археологічною експедицією на чолі зі І.К.Свєшніковим, свідчать, що більшість рушниць мала вже ударні замки, короткий ствол і порівняно невеликий калібр. Це означає, що козацьке військо було озброєно найновішими для свого часу зразками ручної вогнепальної зброї. Серед заходів, що забезпечили використання вогнепальної зброї на високому професійному рівні, були: а) висока індивідуальна підготовка козака (венеціанський посол Альберто Віміна на власні очі бачив, як козаки «гасять кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати наче зроблено щипцями»32; б) скорочення часу на підготовку мушкета до стрільби. Останнє досягалось завдяки встановленню норми боєприпасу (кожен воїн, вирушаючи в похід, повинен мати при собі 2 кг пороху і 300 куль)33 і введення завчасно його підготовки до стрільби. Справа в тому, що підготовка до стрільби з мушкета середини XVII ст. вимагала здійснити 12 операцій. При цьому основна частина часу витрачалася на зарядження мушкету. Тому українські стрільці завчасно готували набої, котрі вкладалися в чашечку ладівниці (пристрій зі спаяних коротких трубок, що нагадує бджолиний стільник). Це значно скорочувало час на підготовку мушкета до бою, чим підвищувало швидкість та влучність стрільби, бо було досить рухом руки взяти з ладівниці пакет, розірвавши його, всипати у ствол набій та притиснути шомполом. Зазначимо, що польська армія в той час не мала ладівниць, значно пізніше вони з’явилися і в інших західноєвропейських арміях. 
Ладування дозволило козацький піхоті зменшити стрій мушкетів з 4-10 шеренг до 3 шеренг, що дозволило при забезпеченні безперервного вогню залучити до одночасного пострілу максимальну кількість стрільців і утворити широку фронтальну смугу щільного вогню. Одночасно, така побудова зводила до мінімуму людські втрати від гарматного вогню противника і відповідала вимогам нової лінійної тактики, яка зародилася у західноєвропейському військовому мистецтві під кінець тридцятирічної війни 1618-1648рр.
Трьохшеренговий (батовий) стрій української піхоти дозволив робити до 6 пострілів за хвилину. Існують повідомлення, що для підвищення скорострільності батовий стрій перетворився у своєрідну технологічну лінію: перша шеренга стріляла, а дві інші – заряджали мушкети. Але ефективність такої стрільби досягалась за умов однотипності зброї, при цьому скорострільність збільшувалась майже вдвічі34.
Під час бойових дій при обороні укріпленного табору піхотинці використовували важкі рушниці-гаківниці, калібром від 25 до 31мм і довжиною від 1 до 2,5м.
Поряд з вогнепальною застосовувалась холодна зброя. Для українського піхотинця основною холодною зброєю була шабля. При безпосередньому зближенні з ворогом, батовий стрій припиняв вогонь з мушкетів, перебудовувався в лаву і вступав до рукопашного бою на шаблях. Козаки володіли високою майстерністю рубки шаблею знизу-догори, як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки шаблею козаки користувалися з коня, що робило їх удари несподіваними для противника. Знахідки холодної зброї на місці Берестецької битви свідчать, що в деяких випадках українські воїни використовували чекани (сокира з похиленим вниз лезом на держаку довжиною 60-85см), келепи або бойові молотки (мали довгий загострений клівець та багатогранний обух. Закріплювалися на довгому дерев’яному держаку і використовувалися для удару по вершнику. Конструкція келепа дозволяла пробивати броньований захист противника; в) ножі, які на думку І.К.Свєшнікова, використовувалися як металева зброя (вони були суцільно металеві); г) списи (з металевим наконечником довжиною до 60 см і дерев’яним держаком довжиною 3,5-4м (35). Використовувалися переважно козацькою кіннотою); д) луки – використовувалися у випадках, коли застосування вогнепальної зброї ускладнювалося із-за відсутності боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Середня відстань стрільби з лука була в межах 200-300 кроків, а в окремих випадках до 500 метрів. Лучник міг випустити за 1 хвилину від 8 до 12 стріл, при цьому на відстані 130 кроків майже всі вони попадали в ціль36.
Щодо селян, то вони були озброєні значно гірше козаків. Селяни використовували дерев’яні булави-колотушки, бойові коси та серпи (значно довші за звичайні), саморобні списи, бойові сокири.
Українська армія мала в своєму складі артилерію як окремий рід війська. В ході Визвольної війни гетьман провів її реорганізацію, поділивши артилерію на полкову (легку) та гетьманську (важку)37. Гармати малого калібру (фальконети) для забезпечення маневру та влучності вогню були поставлені на двоколісні лафети. Що стосується кількості гармат, то дані різних авторів розходяться. За припущенням І.С.Стороженка, загальна кількість полкової артилерії складалася з 150 гармат, з них 30 важких гармат. Отже, на кожну тисячу козацького війська припадало 3-4 гармати. Зазначимо, що цей показник був максимальним для західноєвропейських армій. Таким чином, українське військо не поступалося в артилерійському озброєнні найпередовішим арміям Європи.
В основі стратегічного плану Б.Хмельницького було: виманити на себе королівську армію й під час її пересування раптово атакувати (для цього козаки й були посажені на коней). Цей задум можна було реалізувати, коли польсько-шляхетська армія рухалася величезним табором від Сокаля до Берестечка. За нею тягнувся обоз у півмільйона возів39. Лише коней у війську, як вважають історики, було півтора мільйона. Такий обоз значно уповільнював рух армії, через що вона частково втратила здатність до маневру. Напевно, Хмельницький, вчасно отримав інформацію про залишення польським військом табору під Сокалем, але він був зв’язаний необхідністю чекати свого союзника – кримського хана Іслам-Гірея. З цієї причини було втрачено сприятливий момент для атаки ворожого війська під час маршу. Як пише М.Грушевський, «коли б Хмельницький не спав був серед цього переходу, легко зробив би амінь цілій кампанії»40. Лише 7 чи 8 червня гетьман вирушив назустріч з ханом, а з’єднавшись з ордою, яка нараховувала близько 40 тис. кінноти, повернувся до обозу.
Напередодні прибуття татар зазнали невдачі українські під’їзди під Кременцем та Підгірцями. Не вдалося взяти замок в Олиці. Зате І.Богун оволодів Корцем, було розгромлено кілька хорогв у передмісті Дубна. 15 чи 16 червня українсько-татарське військо залишило табір і рушило через Вишневець в напрямі Козина. Оскільки польське військо готувалося покинути табір під Берестечком, здавалося, що плани Б.Хмельницького близькі до реалізації. Але Ян Казимир, очевидно, розгадав задум гетьмана і наказав обозові повертатися назад. Як згодом з’ясувалося, вчасно одержана інформація про близкість козаків і татар й правильно прийняте рішення врятували польську армію від катастрофи. Українська армія вимушена була рухатись під Берестечко. Місце розташування польсько-шляхетського табору було вигіднішим, ніж українського: рівнина була достатньо широкою для розгортання їхніх сил, а далі все більше звужувалася. Саме там був змушений вишикувати свої сили Б.Хмельницький. Гетьман не міг використати свою улюблену тактику: почати бій з флангів і після фронтального наступу піхоти завершити його знову на флангах, оскільки рівнина була оточена лісом та болотами. Разом з тим, поляки мали лише одну можливість відступу – повільну і важку переправу через Стир. Як бачимо, місце бою було небезпечним для обох сторін.
Бої почалися 18 червня. Наступного дня українсько-татарська кіннота спрямувала головний удар на лівий фланг противника. Наступ закінчився поразкою польських полків, котрі змушені були покинути поле бою. При цьому загинуло майже 300 лише визначних шляхтичів. Всього ж було знищено близько 7000 чоловік, а «козацьке військо, – як пише М Грушевський, – Господь Бог своєю ласкою боронив: мало що побито – загиблих і поранених не було й чотирьохсот»41. Загальне становище погіршувала й та обставина, що королівський табір був відрізаний від пасовищ і «коні доводилося годувати очеретом та дубовим листям, а й за це кров’ю треба було платити»42. Деякі сучасні історики припускають, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651р. вирішилась би на користь Б.Хмельницького.
Ранком 20 червня густий туман укрив поля під Берестечком. Обидві армії не бачили одна одної, але кожна відчувала близькість противника. Через кілька годин туман поволі розсіявся: «Це нагадувало завісу, яка піднімаючись відкриває театральну панораму», – писав П’єр Шевальє43.
Армія Яна Казимира вишикувалась на західноєвропейський зразок, «в шахівницю», тобто навпереміну відділами піхоти, кінноти й артилерії. Б.Хмельницький знайшов оригінальне тактичне рішення, вивівши свою армію 10-рядним табором з возів і таким чином вирішив на малій ділянці вздовж Пляшівки проблему базового табору а також питання бойових порядків піхоти на полі, оскільки в ньому це все поєднувалося.
Лише після 3-ої години дня польсько-шляхетська армія розпочала наступ лівим флангом. Помітивши рух противника, Б.Хмельницький дав наказ вирушити назустріч козацьким підрозділам лівого флангу. Татарські загони пересувалися значно повільніше.
Зав’язалася кровопролитна січа. Козакам вдалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити хорогви посполитого рушення. Здавалося от-от козаки перехоплять ініціативу. Настала критична хвилина битви. Саме в цей час стрімка атака 40-тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Але Іслам-Гірей, який знаходився на лівому фланзі, затягував момент наступу. Він двічі шикував своє військо, але не рушав з місця. Цим негайно скористався Як Казимир – він швидко перекинув на допомогу лівому флангові німецьку піхоту Хубальда й наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Українські підрозділи змушені були відступити, зімкнувшись табором. Спроби жовнірів розірвати табір успіху не мали.
Захопивши ініціативу, король повів в атаку полки центру і наказав наступати правим флангом. Німецька піхота за підтримки гарматного вогню почала рухатися до схилу пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер впало близько від ханського намету. І замість того, щоб контратакувати противника, Іслам-Гірей та його оточення з дивовижною швидкістю знялися з місця і почали втікати. В сучасній історіографії по різному пояснюють причини втечі татар. Одні дослідники вважать, що хан не був зацікавлений в перемозі козацького війська і утворенні незалежної Української держави. До того ж є версія, що ще у травні розпочалися переговори представника Кримського ханства з польським командуванням. А в окремих джерелах є прямі звинувачення Іслам-Гірея в тому, що отримавши значну суму грошей та дозвіл брати у полон українців, він погодився залишити козаків. Сигналом для відступу мав нібито послужити обстріл татарських позицій польськими гарматами без ядер44. Інші історики притримуються протилежної думки. Так, І.С.Стороженко стверджує, що у татарському війську на релігійному грунті склалася морально-психологічна напруга. Аналіз показав, що за мусульманським календарем сьомий місяць Раджаб у 1651р., у перерахунку на Християнський Григоріанський календар, тривав з 10 червня по 9 липня і згідно Корану це один з 4-х священних місяців. Раджаб – місяць «малої праці», ритуального жертвування та інших свят. Зокрема поста, вознесення Мухаммеда на небо тощо. У цей місяць заборонялось вести війни. На час Берестецької битви припало свято цього місяця «курбан-байрам», яке починалося 17, а завершувалося 20 червня (кульмінація). Очевидно, початок маршу зранку 17 червня, всупереч релігійним заборонам, виправдовувався можливістю розгрому ворога, але цього не сталося. Наступного дня під Берестечком зазнав поразки передовий загін татарської кінноти, що, очевидно, негативно вплинуло на настрій татар. Щоб підняти моральний дух і боєздатність татарського війська, зранку 19 червня у перші шеренги стали найвидатніші люди ханату: калга-султан, нуреддін-султан, Тугай-бей та ін. Але їх загибель, не зважаючи на успіх бою, ще більше погіршила морально-психологічний стан союзників Б.Хмельницького. Наступного дня шаленна польська артилерійська атака завдала додаткових втрат у татарському війську, що призвело до кризи, яка завершилася панічною втечею з поля бою45.
Втеча орди й оголення нею лівого флангу поставили українську армію в надзвичайно важке становище. В цій ситуації Б.Хмельницькому потрібно було вивести військо з-під удару і зберегти його боєздатність для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, гетьман вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли б прикрити тил. Вивівши армію з-під удару без великих втрат й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький вирішив повернути назад орду. Наздогнав її, очевидно, на світанку за Козином. Але Іслам-Гірей не лише відмовився повернутись під Берестечко, а й не відпустив до козацького табору самого Богдана. Таким чином, як влучно висловився один козак, українське військо залишилося, «як бджоли без матки».
Повстанці під проливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Вранці 21 червня шляхта побачила добре укріплений табір, штурмувати який не наважилася. Побудований він був у зручному місці: «Цей табір той зрадник добре умістив – як у вилах сидить. Спереду є трохи твердого грунту, з боків заходять болота... Можна його здобути лише голодом, окопавши з усіх боків», – пише з-під Берестечка шляхтич Войша46. Наказним гетьманом обрали, всупереч його волі, полковника Філона Джаджалія.
Ян Казимир намагався повністю оточити український табір, створити навколо нього укріплення, спираючить на які можна було б відрізати повстанців від зовнішнього світу і таким чином викликати в них голод і змусити капітулювати.
Королівська артилерія постійно обстрілювала табір. Оскільки у польсько-шляхетський армії були лише гармати середнього калібру, то король наказав привезти гармати з Бродів та Львова. Коли ж із Бродів привезли лише 2 гармати, було наказано взяти у Дубнівській фортеці ще 20 гармат47. Довго очікувані гармати зі Львова привезли лише 29 червня. Але вони за першим пострілом розірвались.
З українського табору гармати теж методично вели влучний вогонь по ворогові. Крім того, козаки дошкуляли постійними вилазками. Вночі 22 червня козацька кіннота та піхота вийшли з табору, почали наступ на шляхту, яка ледве стримала атаку, але змушена була відступити. Вночі 24 червня козаки під проводом І.Богуна тихо підповзли до редуту противника, вбили 8 рейтарів і захопили 2 гармати. Повстанці застосовували також психічні способи залякування ворога: вночі били в котли, радісно кричали, тупотіли ногами, створюючи враження, що до них прибула підмога.
26 червня козаки вислали до короля на переговори своїх представників. Вимоги короля фактично являли собою своєрідний ультиматум польського уряду, який повністю ігнорував процеси, що відбулися на Україні в роки Визвольної війни, не залишав ані найменьшої автономії козацькій державі в межах Речі Посполитої. 28 червня Ян Казимир отримав відповідь Війська Запорозького, в якій відхилялись домагання поляків. 
Обурений гордою відповіддю повстанців, король наказав артилерії розпочати обстріл їхніх позицій. За порадою Криси (козацького полковника, який перейшов на бік Речі Посполитої) польське командування розпорядилося будувати греблі на Пляшівці, щоб затопити український табір.
Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося. Дедалі гостріше відчувалася нестача хліба і солі, питна вода була поганою. Відсутність Б.Хмельницького загострювала в таборі суперечності і посилювала недовір’я між представниками різних верств населення. Як показують результати археологічних пошуків І.К.Свєшнікова, в основі територіального розташування підрозділів повстанського війська лежав становий принцип: селяни займали західний, козаки – центр і східний райони табору. В такій напруженій ситуації козацька старшина вирішила виходити з оточення й обрала гетьманом І.Богуна. Ухвалили збудувати міст через Пляшівку, перевести через нього частину війська, щоб відігнати підрозділи Лянцкоронського і прокласти таким чином шлях до відходу всієї армії. Вночі козаки збудували три переправи з возів, войлоків, наметів. Богун на чолі 2000 козаків 20 червня перебрався через Пляшівку. Але серед повстанців, які не знали про рішення командування, виникла підозра про зраду і розпочалася паніка. Всі кинулися до переправ. Помітивши це, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч людей, охоплених панікою, не вдалося. Наче ураган, вони ринулися до позицій Лянцкоронського, який, вважаючи що його атакують, поспішив звільнити їм шлях. Богуну вдалося все-таки зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки вивезли з собою майже всю артилерію (залишилося лише 18 гармат). Вдалося вивести переважну частину армії. Втрати становилн 3-4 тис. чоловік. Недарма фанатичний католик, ворог українського народу Ян Рудавський, всупереч деклараціям офіційних кіл Польщі про катастрофу повстанців, засмучується через «перемогу, яка вислизнула з рук», пише, що «навіть у подальших віках Річ Посполита буде оплакувати помилку цієї ночі, від якої залежала загибель нашої країни або перемога». На його думку «в одну мить було втрачено через необачність те, що готували мужність і мудрість стількох мужів»48.
Довідавшись, що козаки покинули табір, король негайно послав туди підрозділи кварцяного війська. Карателі, увірвавшись в табір, почали його грабувати й вбивати усіх, кого ще там застали. Один із шляхтичів свідчить: «У козацькому таборі наші мало кого залишили живими, бо й жінок, і малих хлопців шаблями рубали»49. Даремно мирні жителі села кричали: «Панове, ми не козаки, ми селяни». Усіх порубано шаблями. Митрополита Йоасафа, який з хрестом у руці намагався стримати оскаженілий наступ шляхти, якийсь молодий шляхтич застрелив з лука: голову йому відрубано, а одяг і ознаки сану король викупив й віддав уніатському священнику, котрий поклав всі ці речі перед іконою Холмської Богоматері. Невмирущою славою вкрили себе загони, які прикривали відступ війська. Один козацький загін з 300 чоловік засів на острівку Гайок й одчайдушно боронився. У відповідь на обіцянку М.Потоцького відпустити їх, козаки на знак зневаги до життя і багатства на очах у шляхти викинули у воду зі своїх гаманців гроші і продовжували боротьбу з ворогом. На них почала наступати з великою силою німецька піхота. Козаків розбили, але вони поодинці боронилися серед боліт, поки їх усіх не вбили. Історик XVIIст. Пасторій, описуючи цю подію, зазначав, що козаки так і залишилися непереможеними. Додамо, що трьомстам козакам-героям у 1914р. посмертно присвоїли звання георгіївських кавалерів. Останній козак, знайшовши на болотному озерці човна, вскочив в нього і, оточений з усіх боків шляхтою, протягом трьох годин відстрілювався з мушкета, а потім, втративши увесь свій порох, узяв косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити. Він уже був поранений 14-ма кулями, але продовжував боронитися. Король дуже захопився хоробрістю цією людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться. Козак гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче померти, як справжній воїн50. Додамо, що місцева традиція називає цього козака Іваном Нечаєм, а місце його загибелі – «Нечаєвою ямою». Т.Г.Шевченко писав в одному із своїх віршів:
		Ой чого ти почорніло, 	Круг містечка Берестечка
		Зеленеє поле? 	 		На чотири милі 
		– Почорніло я од крові	Мене славні запорожці
		За вольную волю.		Своїм трупом вкрили.
Археологічні розкопки спростовують тверження авторів, які пишуть про масову загибель повстанців від потоплення в час панічного відступу. Порубані шаблями людські кістяки, знахідки на болоті поламаних і пощерблених шабель, бойових кіс та фрагментів мушкетів є доказом того, що козаки стримували наступ шляхтичів, вступали з ними у нерівний бій. Вслід за відступаючими було послано кілька шляхетських полків. Вони наздогнали й частково знищили невеликий козацький загін поблизу с.Рудки (тепер Млинівського р-ну Рівненської обл.). Другий загін був знищений біля с.Іванне під Дубном, третій – між Острогом і Тайкурами на р.Горинь. С.Радзивіл пише, що переслідувані козаки «милосердя не просили і через це їх рубано без милосердя»51.
Виявили мужність та героїзм повстанці в бою між селами Плоска і Семидуби поблизу Дубно. Зробивши з возів захисні споруди, окопавшись, козаки зайняли кругову оборону. Багато з них загинуло смертю героїв. Мабуть, це про них писав 18 липня шляхтич А.Мясковський королевичу. Повідомляючи про загальну дезорганізацію польської армії після битви під Берестечком, згадує він: «Дубно, де 6 тисяч турків полонено під Іквою»52.
Відступ української армії сплутав всі плани польського уряду. Король схилявся до думки продовжувати похід у напрямі Києва. Але посполите рушення навідріз відмовилося переслідувати козаків й ухвалило на раді, скликаній без дозволу короля, вертатись додому. На Київ пішло лише кварцане військо (понад 30 тис. жовнірів), яке отримало завдання переслідувати козаків до повного їх знищення. Військо повільно просувалось через південь Волині. Надзвичайно сильно дошкуляв голод. Не могли дістати продуктів роз’їзди, що посилалися в околиці Корця, Звягеля та інших міст. Звичайно, населення Волині не могло вчинити серйозного опору ворогові. Однак немало селян і міщан залишили свої домівки, пішли в ліси і почали партизанську боротьбу. І.Вишневецький 18 липня констатував: «По лісах і хащах наших необережних ловлять, інших стріляють із самопалів»53. Одночасно литовський гетьман Януш Радзивіл почав наступ з півночі на Київ.
В цей час Б.Хмельницький, вирвавшись від татар, проявив надзвичайну енергію в організації оборони. Йому вдалося зібрати під Білою Церквою понад 50 тис. чоловік, які розпочали бої проти військ Речі Посполитої. Останні, після декількох спроб розбити українське військо, змушені були погодитися розпочати переговори, які закінчилися підписанням 10 вересня 1651р. Білоцерківського договору.
Загалом, оцінюючи результати битви під Берестечком, вважаємо, що українське військо зазнало поразку через втечу татар. Хоча ця поразка і не була такою страшною, як це стверджують шляхтичі та ряд польських істориків. Королівській армії не вдалося знищити українське військо. Завдяки унікальній операції, здійсненій під керівництвом І.Богуна, вдалося вивести основні сили з оточення. В той же час викликає сумнів твердження представника української зарубіжної діаспори Ю.Тис-Крохмалюка про те, що Берестечко це практично не вирішений бій, а «стратегічно українське військо перемогло, бо виконало своє основне завдання не допустило короля вглиб України54.
Битва значно ослабила сили Речі Посполитої. Під Берестечком шляхта переконалась, що може безкарно дезертирувати з війська, а король зрозумів, що не можна розраховувати на підтримку тих, яким у державі належала вся влада. Саме після Берестецької битви у березні 1652р. шляхтич Владислав Сицінський, використовуючи своє право вето, вперше зірвав сейм, на якому обговорювалися наслідки битви. Від цього випадку і до кінця існування Речі Посполитої шляхта зірвала понад 70 сеймів, паралізуючи більшість заходів королів та їх урядів. А український народ вийшов ще більше загартованим із свідомим прагненням скинути шляхетське ярмо.
В останні роки відновлено урочисте вшанування пам’яті козаків та селян-повстанців. Щороку у дев’яту п’ятницю (після Великодних свят) до музею-заповідника «Козацькі могили», розташованого на місці Берестецької битви, прибувають люди зі всієї України. Щорічно відбуваються науково-теоретичні конференції, в яких приймають участь вчені з Києва, Львова, Рівного та інших міст. Серед наукових видань виділяється книга нашого земляка (народився на Дубенщині) І.К.Свєшнікова «Битва під Берестечком». Ця праця є результатом роботи археологічних експедицій, котрими він керував більше 20 років.
Завдяки тривалій і кропіткій роботі знайдено близько п’яти з половиною тисяч речей, що належали учасникам битви. Усі вони точно датовані, бо потрапили у болото після десятої години ранку 30 червня 1651р. і є поки-що єдиними у музеях України масовими знахідками достовірних козацьких і селянських речей середини XVIIст. До того ж, це єдиний в Європі випадок успішного дослідження археологічними методами місця середньовічної битви. Болотний торфяний грунт завдяки своїм консервуючим властивостям зберіг для нас навіть вироби з дерева і шкіри. А знайдені під Берестечком козацькі чоботи досі зберегли запах дьогтю!
Волинь після Берестецької битви
Після битви під Берестечком багато селян і міщан покинули землі Волині. Острозький полк, який під проводом Івана Дзиковського воював на боці українського війська, щоб не залишатися під польською владою переселився весною 1652р. на Лівобережжя55. Частині козаків з волинських полків вдалося записатися в реєстр, тобто до українського війська, яке згідно Білоцерківської угоди розміщувалося у Київському воєводстві. Військові дії на землях Волині, каральні походи війська Речі Посполитої, повернення магнатів і шляхти приводило до зубожіння, дорожнечі на продукти харчування, обезлюднення багатьох міст і сіл. Сприяли цим процесам і дії кримських татар, які грабували українське населення, а багатьох людей забрали в полон. Влітку 1653р. татарські загони з’являються на Волині, де нищать маєтки Любомирського і здобувають Полонне. У жовтні того ж року татари здійснюють напади на Заслав, Корець та Остріг і забирають у полон багато чоловіків, жінок і дітей. Б.Хмельницький висловлює рішучий протест проти подібних дій і кримський хан Іслам- Гірей стримує татар. Але в кінці 1653р. татари отримують дозвіл від уряду Речі Посполитої протягом 40 днів брати невільників. В першу чергу це стосувалося Волині та Галичини. Внаслідок вказаних явищ, а також епідемії чуми, яка спалахнула у 1652р., населення Волині значно зменшилося. В деяких районах кількість населення зменшилася у 2 рази, а окремі села, міста і навіть волості перетворилися в пустелі (див. табл. на стор.175 – одиниця виміру дим.)56.
Слід зазначити, що у зв’язку з перемогами Б.Хмельницького мав місце і зворотній процес, коли на Україну прибували переселенці з інших земель. Як пише М.Володимирський-Буданов: «На час приєднання Малоросії до Московської держави населення цієї країни є (в переписах складених московськими чиновниками у 1654 році) досить значним»57.
Всього ж у Луцькому, Кременецькому і Володимирському повітах було зруйновано понад 620 міст і містечок і великих сіл, в тому числі такі як Луцьк, Володимир, Кременець, Остріг, Рівне, Дубно, Берестечко, Любарів, Деражне, Тучин, Полонне, Клевань, Збараж, Козин та ін. Чимала кількість мешканців Волині перейшла до козацької території. Так, жителі Острога, Хорохорина, Височина, Волі, Романова, та багатьох інших сіл при відступі козацького війська з Волині рушила слідом за ним, попередньо спаливши свої хати58. Такі міста Слобідської України, як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка та інші в значній мірі були заселені вихідцями з Волині.
З метою отримати допомогу (в першу чергу – військову) в боротьбі проти Речі Посполитої і визволити всі етнічні українські землі Б.Хмельницький у березні 1654р. уклав угоду з Московською державою. Розпочались об’єднані військові дії московсько-українського війська проти Польщі та кримських татар, котрі стали союзниками останньої.
Цар Олексій Михайлович влітку 1654р. дав наказ своєму війську на чолі з Трубецьким виступити до Луцька і об’єднатися там з козацькою армією. Але Б.Хмельницький вважав, що похід у район Луцька нічим не виправданий і від нього слід відмовитися. Справа в тому, що в другій половині липня стало відомо про активізацію армії Речі Посполитої: коронне військо зосереджувалось під Зборовом, а посполите рушення – під Глинянами. Крім того, існувала небезпека об’єднання названих сил з татарською ордою. Тому гетьман вирішив розпочати похід, але не до Луцька, а проти коронного війська, щоб не дати йому об’єднатись з підрозділами посполитого рушення. В той же час Б.Хмельницький вислав до Луцька 5 козацьких полків та московський підрозділ на чолі з капітаном І.Бабкіним. Розгромивши ворожі залоги, їм вдалося захопити Пилявці і Новий Костянтинів. Між Острогом і Межирічем 18 червня було знищено обоз польської шляхти на чолі з полковником А.Суходольським. Мешканцям визволених міст «неправди не чинили». Козацькі підрозділи зайняли також Рівне, Степань, Колки й інші волинські міста. 25 вересня біля с.Хорів вони завдали поразки полкові С.Гурського59. Однак, у зв’язку з нападом татар на міста й села Брацлавського, Уманського, Корсунського й Чигиринського полків і затримкою, а пізніше нерішучими діями російського війська, гетьман змушений був припинити похід і повернутися до Корсуня.
Влітку 1655 року українське та російське війська перейшли в наступ. В липні гетьман направив кілька полків на чолі з І.Богуном на Волинь, щоб розгромити там ворожі підрозділи й зайняти Остріг та Олику. По дорозі Богун розіслав під’їзди під Ляхівці, Кременець, Уладівку. Їхня поява викликала панічну втечу шляхти з Півдня Волині за р.Стир. Внаслідок літньої кампанії війська Речі Посполитої були відкинуті за Віслу і Волинь позбулася польської влади. Волинська шляхта висилає до гетьмана послів з проханням прийняти її під опіку козаків, надіслати військо і встановити козацькі залоги. Зазначимо, що ідея козацького патронату не згасла на Волині і в наступні роки60.
Але вторгнення восени татар в Україну і несподіване рішення царського уряду укласти мир з Річчю Посполитою й розпочати війну проти Швеції зробило неможливим здійснення головної мети Б.Хмельницького – звільнення всіх етнічних українських земель і створення незалежної Козацької держави.
Зовнішньополітична переорієнтація гетьмана на Швецію, Трансильванію та інші європейські держави привела до певних успіхів в боротьбі проти Польщі. Наприкінці 1656 року на Волині знову побували козацькі загони під керівництвом А.Ждановича. А протягом наступного року українське військо зайняло територію між Случем та Горинню з містами Остріг, Гоща, Степань, Корець, Тучин та ін61. На жаль ці успіхи носили тимчасовий характер. Геополітичне становище України, коли ні Польща, ні Московська держава, ні Турецька Порта з її васалом Кримським ханством не були зацікавленні в створенні сильної самостійної Української держави, а також смерть влітку 1657р. талановитого полководця і державного діяча Б.Хмельницького призвели до того, що значна частина українських земель (серед них і Волинь) залишилася в складі Речі Посполитої. Тогочасні наступники Б.Хмельницького виявилися неспроможними успішно завершити справу створення незалежної Української держави.