* * *
Все що не пам'ятаю,
пам'ятаєш ти, -
означення минулого, волаю,
одвічні варіації “страждаю”
у шкаралупі тої доброти,
якої в тебе я не пам’ятаю.
Не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

Все інше тут, на місці - очі, губи,
чуттєва м’якість шкіри і
оманлива піддатливість натури,
яку сторожать розімлілі мури
покійних замків, сльози нереїд,
вагітних від пустотливих амурів
жагою неіснуючих боліт,
і неіснуючих в природі річок.

Та сльози, сльози струшені щодня,
мов із небес субтропіків! а ніч як,
продовження того ж у світлі свічок,
тієї ж зливи розпачу, де я,
тобою ощасливлений самітник, 
шукаю порятунку навмання.
Здираюся на береги терпіння,
на скелі невимовної туги,
даю собі обітниці мовчання,
та раз у раз впадаю в гріх повчань, я -
продукт літературної руди,
не можу бути тим, “до запитання”,
і марні наді мною всі труди.

Прощай сказати, втім, навряд чи зможу,
вважай, що це відсутність прямоти,
яку я з відчуттям блюзнірським множу
на артефакти, на нічну сторожу,
на скаменілі в готиці хати,
на всяку чортівню і на пригожу,
прекрасну нескінченість в рамках - “Ти”.


2005 рік