, але переглядати його потрібно в текстовому редакторі.
Клас документу (для Inet-пошуковиків): переклад на українську мову Роберта Гейнлейна (художня література: фантастика).
Роберт Гейнлейн
Ляльководи
) на 183 сторінках; 2 і 3-ій розділи — 13.4 стр.
• галузь літератури: фантастика про пришельців-загарбників.
• переклад на рос. мову (з англійської): невідомо.
• джерело: КД (компакт диск) сайту Lib.ru (рос. мова).
Переклад на українську мову:
1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1.
2) чистовий — Володимир Ільницький, (літо 2004 чи може й раніше + редагування в грудні 2006).
Редагування №1: Михайлина Косак. 9 з 11 зауважень враховано.
, але переглядати його потрібно в текстовому редакторі.
Розділ 2
всього розділів 35, але всі вони маленькі. Маю намір щораз додавати на один розділ більше (02-03; 04-05-06... і так до 10-го
)
— Сімнадцять годин… — Старий звірився з годинником на пальці, — …і двадцять три хвилини тому, невпізнаний космічний корабель приземлився в околицях Гріннела, штат Айова. Тип — невідомий. Форма дисковидна, близько 46 метрів в діаметрі. Звідки — невідомо, але…
— Вони що, не відслідкували траєкторію? — перебив я.
Так, не відслідкували, — відповів Старий. — Ось фотографія з космічної станції «Бета».
Я глянув на знімок і передав Мері. Звичайна, не дуже чітка фотографія з висоти п’ять тисяч миль. Дерева, як мох, тінь від хмари, яка зіпсувала найкращу частину знімка, й сірий круг — можливо й справді космічний апарат, але з таким же успіхом це міг бути резервуар для нафти або навіть ставок.
Мері повернула фото, і я сказав:
— Схоже на великий намет. Що ще нам відомо?
— Нічого.
— Як нічого? Через сімнадцять годин? Там має бути повно наших агентів!
— Посилали. Двоє були в околицях, і ще четверо рушили до об’єкту. Всі не повернулись. Я дуже не люблю втрачати агентів, особливо якщо це не дає хоч якісь результати.
Я раптом усвідомив, наскільки серйозна склалась ситуація: Старий вирішив поставити на карту свій власний мозок, ризикуючи втратити всю організацію, бо він і є відділ. Мені стало ніяково. Зазвичай, агент зобов’язаний рятувати свою шкуру — щоб виконати завдання і повідомити результати. В даному випадку виходило, що повернутись з результатами повинен був Старий, друга за значимістю — Мері, а вже я сам не дорожче скріпки. Радіти тут, зрозуміло, нічому.
— Один з наших співробітників встиг-таки дещо повідомити, — продовжував Старий. — Він вирушив до місця посадки, зображаючи звичайного ґаву, й передав по особистому телефону, що це, очевидно, й справді космічний корабель. Потім він повідомив, що спробує підібратися якомога ближче, за поліцейський кордон. Останнє, що він сказав, було: «Ось вони. Маленькі істоти приблизно…», й більше ні слова.
Маленькі чоловічки?
— Він сказав «істоти».
— А повідомлення з інших джерел?
— Повно. Студія стереомовлення з Де-Мойну направила туди знімальну групу. Всі передані ними знімки були зроблені з повітря і здалеку. На всіх — лише дисковидний об’єкт. Потім на протязі двох годин — ні знімків, ні новин, а після цього крупні плани й нове пояснення.
Старий замовчав.
— І що? — спитав я.
Виявляється, це розіграш. Космічний корабель начебто зібраний з жерсті й пластику двома підлітками в лісі неподалік від ферми, де вони живуть. А перші репортажі були передані коментатором, який і підмовив їх на цю справу, щоб влаштувати сенсацію. Його, мовляв, вже звільнили, а повідомлення про пришельців з космосу — не більше ніж чергова «качка».
Я зіщулився.
— Отже «качка». Проте ми втратили шість співробітників. Наше завдання — відшукати їх?
— Ні. Я думаю, ми їх вже не знайдемо. Нам потрібно дізнатися, чому місцезнаходження об’єкту на цьому знімку не співпадає з повідомленим у новинах, і чому стереостанція Де-Мойну на дві години перервала передачі.
— Я б хотіла поговорити з цими підлітками, — сказала Мері, порушивши мовчанку вперше за всю поїздку.
Я посадив машину на дорогу в п’яти милях від Гріннела, і ми заходилися шукати ферму Маклейнів: в новинах винуватцями всього цього переполоху були названі Вінсент і Джордж Маклейни. Знайти ферму виявилось неважко. На першій же розвилці стояв великий щит з надписом: «ДО КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ — СЮДИ», а трохи віддалік вже купчились припарковані обабіч дороги машини — наземні, літаючі й навіть трифібії. Біля повороту до ферми працювали два наметики, де торгували прохолоджувальними напоями й сувенірами, а рухом керував поліцейський
— Зупинись, — сказав Старий. — Нам теж подивитися не завадить, чи не так?
— Дійсно, дядечку, — погодився я.
Старий вистрибнув з машини, махнув ціпком і рушив вперед. Я допоміг Мері вибратися, і вона на мить притислась до мене, спершись на руку. Якимось чином їй вдавалось виглядати одночасно й дурненькою, і сором’язливою.
— Який ти сильний, братику, — сказала, дивлячись на мене.
Мені одразу ж захотілось її відшмагати. Один з агентів Старого — в ролі такенької сентиментальної простачки. Ну цілковито як посмішка в тигра.
«Дядечко Чарлі» заповзято вдавав забезпеченого старого йолопа на відпочинку — лип до людей з розпитами, метушився, чіплявся до поліцейського. Потім купив в наметику сигару, й коли ми підійшли, недбало махнув рукою з димлячою сигарою, в бік сержанта.
— Інспектор каже, Що це ошуканство, мої любі. Місцеві хлоп’ята пожартували. Їдемо далі?
Мері зімітувала розчароване обличчя.
— Що, хоч якогось космічного корабля нема?
— Чому ж? Є — якщо, звісно, це можна назвати космічним кораблем, — відповів поліцейський. — Йдіть за натовпом, там знайдете. І я поки що ще сержант.
Ми пройшли повз пасовище, далі починався негустий ліс. Пройти за ворота ферми коштувало долар, і багато відвідувачів одразу ж вертали назад, тому люди на стежині зустрічались рідко. Я тримався сторожко й жагуче бажав, щоб замість радіотелефону у мене на потилиці були очі. Дядько Чарлі й сестричка йшли попереду, Мері не вмовкаючи молола якісь дурниці. Мені здалось, що вона навіть виглядає тепер меншою за зростом і молодшою. Нарешті ми добулися до галявини й побачили «космічний корабель».
Більше тридцяти метрів в діаметрі, але зроблений — явно нашвидкоруч — з тонкої жерсті й листового пластика, пофарбованого сріблянкою. Формою — як дві супові тарілки одна на одній. Крім цього й подивитись нема на що. Проте Мері пискнула:
— О, як чудово!
З люка на вершині цієї чудернацької конструкції висунув голову парубок років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти з глибокою і стійкою засмагою на прищавому обличчі.
— Хочете подивитися всередині? — запитав він і додав, що це буде коштувати ще п’ятдесят центів з кожного.
Дядечко Чарлі вирішив розщедритися. Біля самого люка Мері в нерішучості зупинилася. Звідтіля зринула ще одна прищава фізіономія — точна копія першої. Парубки хотіли допомогти Мері спуститися, але вона раптом різко відсахнулася, а я негайно опинився поряд, вирішивши, що краще допоможу їй сам. Одначе в даному випадку я на дев’яносто десять відсотків керувався професійними міркуваннями, тому що підсвідомо відчував тут якусь небезпеку.
— Там темно, — тремтячим голосом мовила Мері.
— Не бійтесь, — сказав другий хлопець. Ми сьогодні увесь день тут людей водимо. Мене, до речі, звуть Вінс Маклейн. Ну, йдіть же, дівчино.
Дядько Чарлі сторожко зазирнув в люк, немов турботлива квочка, що супроводжує виводок на прогулянці.
— Там можуть бути змії, — вирішив він. — Мері, тобі краще туди не ходити.
— Та що ви! Які змії?! — взявся вмовляти нас перший Маклейн.
— Добре, джентльмени, гроші залиште собі. — Дядько Чарлі глянув на палець з годинником. — Ми вже спізнюємося, любі мої. Пішли.
По стежці я знову йшов за ними — постійно насторожі, аж волосся на потилиці сторчма стало.
Сіли в машину, й ледь рушили з місця, Старий суворо запитав:
— Ну? Що ви помітили?
Я парирував питанням на питання:
— Щодо першого повідомлення нема сумнівів? Того, що обірвалося?
— Абсолютно.
— Цією штукою агента не обдуриш навіть у темряві. Він бачив інший корабель.
— Безперечно. Що ще?
— Скільки, по-вашому, може коштувати цей розіграш? Нова жерсть, фарба й, судячи з того, що я помітив всередині, декілька кубометрів брусу для кріплення...
— Продовжуй.
— На цій фермі тільки вивіски не вистачає — «Закладено». Певна річ, вони не самі оплачували цей жарт.
— Безумовно. А ти, Мері?
— Ви помітили, дядечку, як вони зі мною поводились?
— Хто? — різко запитав я.
— Поліцейський і ці двоє хлопців. Коли я прикидаюся такою принадною голубонькою, з чоловіками обов’язково повинно щось відбуватися. Тут же — ніякої реакції.
— По-моєму, вони звернули на тебе увагу, — заперечив я.
— Ти не розумієш. Я просто відчуваю реакцію. Завжди відчуваю. Щось з ними не так. Вони немов мерці. Або євнухи — якщо ти здогадуєшся, що я маю на увазі.
— Гіпноз? — припустив Старий.
— Можливо. Або дія наркотиків.
Мері збентежено насупилася.
— Хм... — Старий задумався, потім сказав: — Семі, на наступному роз’їзді зверни ліворуч. Нам потрібно оглянути місце в двох милях на південь звідси.
— Місце посадки, визначене за фотознімком?
— А що ж ще?
Однак дістатися туди нам не вдалося. Міст попереду впав, а розігнатися, щоб перескочити ріку повітрям, було ніде, та й правила дорожнього руху для літаючих машин цього не дозволяли. Ми заїхали з півдня, єдиною дорогою, яка залишилася, але там нас зупинив поліцейський. Сказав, що проїзду нема в зв’язку з пожежею. Чагарник, мовляв, горить, і якщо ми поїдемо далі, нам доведеться брати участь у гасінні. І взагалі, він мав би відправити мене туди відразу.
Мері заляскала віями й набрехала, що ні вона, ні дядечко Чарлі не вміють керувати машиною. Поліцейський змилостивився й залишив нас у спокої.
Від’їхавши від загородження поперек дороги, я запитав:
— А цей як?
— Що як?
— Євнух?
— В жодному випадку! Дуже симпатичний чоловік.
Мене це зачепило.
Злітати Старий заборонив. Очевидно, це й справді було б даремно. Ми попрямували в де-Мойн і замість того, щоб залишити машину біля застави, заплатили за програму до студії місцевого стереомовлення. «Дядечко Чарлі» взявся скандалити, й ми таки прорвалися в кабінет головного керуючого: Старий брехав на ходу, хоча, можливо, «Чарльз М.Кавано» й насправді був якимсь цабе в Федеральному управлінні зв’язку.
Опинившись в кабінеті, Старий продовжував вдавати з себе Високе Начальство.
— Що це за дурний розіграш з літаючою тарілкою, сер? Я вимагаю чіткої відповіді й попереджаю, що від цього може залежати доля вашої ліцензії.
Керуючий, згорблений чоловічок невеликого зросту, однак не злякався; подібні погрози, очевидно, лише діяли йому на нерви.
— Ми передали спростування всіма каналами, — сказав він. — Нас просто підставили. Але винний вже звільнений.
— Цього явно недостатньо, сер.
Чоловічок — прізвище його було Барнс — знизав плечима.
— А чого ще ви від нас очікуєте? Ми що, повинні його повісити?
Дядько Чарлі тикнув у його бік сигарою.
— Попереджаю, сер, зі мною жарти погані. Я так і не переконаний, що два молодих дурня й молодший репортер могли самостійно здійснити цей обурливий розіграш. Тут пахне грошима, сер. Так-так, і чималими. А тепер скажіть-но мені, що саме ви...
Мері сиділа поряд зі столом Барнса. Вона зробила щось зі своїм вбранням і сіла в такій позі, що мені відразу згадалася картина Гойї — «Маха оголена». Через декілька секунд вона подала Старому сигнал: великий палець вниз.
Барнс начебто не повинен був би цього помітити: мені здавалося, що він дивиться тільки на Старого. Однак помітив. Він повернувся до Мері, обличчя його немов змертвіло, а рука потяглася до шухляди столу.
— Сем! Стріляй! — коротко наказав Старий.
Я вистрілив. Промінь відпалив йому ноги, і тулуб Барнса гримнувся на підлогу. Не найвдаліший мій постріл: я планував пропалити діру в животі.
Пальці Барнса все ще тяглися до пістолету, що впав, і я відіпхнув зброю носком черевика. Людина з відстріленими ногами вже не жилець, однак вмирає не відразу, і я хотів позбавити його від страждань, але тут Старий гаркнув:
— Не торкатися! Мері, назад!
Він обережно, немов кішка, що обстежує незнайомий предмет, підібрався ближче. Барнс протяжно видихнув і завмер. Старий потикав його ціпком.
— Бос, пора звалювати, га? — сказав я.
Не обертаючись, він відповів:
— Тут так само безпечно як і десь ще. Можливо, їх у цьому будинку повно.
— Кого «їх»?
— Звідки я знаю? Їх, таких от, як цей. — Він вказав на тіло Барнса. — Нам якраз і потрібно дізнатись, хто вони такі.
Мері судомно схлипнула й видихнула:
— Він ще дихає. Дивіться!
Тіло лежало обличчям вниз. Піджак на спині повільно піднімався й опадав, немов легені Барнса продовжували працювати. Старий придивився і тикнув у спину тростиною.
— Сем. Йди сюди.
Я підійшов.
— Роздягни його. Тільки в рукавичках. І обережно.
— Вибуховий пристрій?
— Не базікай. І обережно.
Напевно, Старий здогадувався в чому справа. Я завжди думав, що в нього в голові комп’ютер, який робить вірні логічні висновки, навіть коли фактів дещиця — як ті вчені хлопці, які відновлюють вигляд доісторичних тварин за однісінькою кісточкою. Я натягнув рукавички — спеціальні рукавички: в таких можна й киплячу кислоту перемішувати, й на дотик визначити рельєф на монеті — потім заходився перевертати Барнса, щоб розщебнути піджак.
Спина в нього як і раніше ворушилася. Мені це зовсім не сподобалося: неприродно якось — і я поклав руку між лопаток.
У нормальної людини там хребет і м’язи. Тут же було щось м’яке й піддатливе. Я різко відсмикнув руку.
Мері мовчки подала мені ножиці зі столу Барнса, і я розрізав піджак. Під ним виявилася тонка сорочка, а між сорочкою і шкірою, від шиї і до середини спини було щось ще — товщиною близько 5 см, від чого і здавалося, що людина чи то горбиться, чи на спині у неї й справді невеликий горб.
Але ця штука пульсувала.
На наших очах «горб» повільно поповз зі спини, геть від нас. Я протягнув руку, щоб задерти сорочку, але Старий стукнув ціпком мені по пальцях.
— Ти все-таки виріши, що тобі потрібно, — сказав я, потираючи кісточки пальців.
Він мовчки засунув ціпок під сорочку, поворушив і помалу задер сорочку до плечей. Тепер вже не було завад, щоб розглянути цю тварюку.
Сіра, ледь прозора, з системою якихось органів по всьому тілу — безформна, але безперечно жива тварина. Вона перетекла на бік Барнса і, нездатна просунутися далі, завмерла між рукою і грудною кліткою.
— Бідолаха, — тихо вимовив старий.
— Що? ОЦЕ?
— Ні. Барнс. Коли все це закінчиться, нагадаєте мені, що він заслужив «Пурпурове серце». Треба буде простежити. ЯКЩО закінчиться. — Старий випрямився і заходився ходити по кабінету, немов геть-чисто забув про тварину, що примостилася під рукою мертвого Барнса.
Я позадкував, не спускаючи з тварини погляду й тримаючи її під прицілом. Швидко пересуватися вона схоже не могла, літати очевидно теж, але хто її знає, на що вона здатна. Мері підійшла, притиснулася до мене плечем, немов шукаючи розради, і я обійняв її вільною рукою.
На маленькому столику поряд з робочим столом Барнса лежала купка круглих коробок зі стереоплівкою. Старий взяв одну, витрусив касету й повернувся до нас.
— Це, думаю, підійде.
Він поставив коробку на підлогу поряд з сірою тварюкою і взявся заганяти її всередину, підштовхуючи ціпком. Замість цього тварюка перетекла ще глибше під руку Барнса і сховалася під тілом майже повністю. Я взяв труп за іншу руку і відтягнув вбік. Тварюка спочатку чіплялася, але потім гепнулася на підлогу. Ми з Мері налаштували зброю на мінімальну потужність і під керівництвом Старого все-таки загнали тварюку в коробку, підпалюючи підлогу то з одного боку, то з іншого. Тварюка заповнила коробку майже до країв, і я відразу закрив її кришкою.
Старий взяв коробку під руку.
— Що ж, вперед, мої любі.
На порозі кабінету він обернувся, «попрощався» з Барнсом, потім зачинив двері, зупинився біля столу секретарки і сказав:
— Я зайду до містера Барнса завтра... Ні, я ще не знаю в який час. Попередньо зателефоную.
І ми неквапливо рушили до виходу: Старий притискав до себе лівою рукою коробку, я сторожко вслухався: чи підняв хтось тривогу. Мері без угаву базікала, ретельно зображаючи красиву дурку. Старий навіть зупинився у фойє купити сигару й розпитав клерка, як доїхати до потрібного нам місця — такий собі добродушний стариган, трохи збезглузділий, але надзвичайно зарозумілий.
Сівши в машину, він сказав куди їхати й попередив, щоб я не перевищував швидкість. Через якийсь час ми зупинилися біля авторемонтної майстерні й заїхали в гараж. Старий велів покликати керуючого й, коли той з’явився, сказав:
— Машина терміново потрібна містеру Малоне.
Цією кодовою фразою я і сам не раз користувався: через двадцять хвилин від машини залишаться лише безликі запчастини в шухлядах на полицях.
Керуючий оглянув нас, відіслав двох механіків з кабінету й коротко відповів:
— Сюди, будь ласка, через ці двері.
Ми опинилися в квартирі старої подружньої пари, де я і Мері стали брюнетами, а Старий повернув собі лисину. У мене з’явилися вуса. Мері, потрібно відзначити, виглядала з темним волоссям зовсім не гірше, ніж з рудим. Варіант «Кавано» відкинули: Мері перетворилася в медсестру, я — в шофера на службі в багатого старого-інваліда — як ведеться, з пледом і вічними примхами.
На вулиці нас чекала нова машина. Назад добулися спокійно. Можливо, нам навіть не потрібно було змінювати морквяного кольору шевелюри. Я налаштував екран на студію Де-Мойну, але, якщо поліція і знайшла труп містера Барнса, репортери про це ще не знали.
Ми рушили прямо в кабінет Старого і там відкрили коробку. Перед цим Старий послав за лікарем Грейвсом, керівником біологічної лабораторії Відділу, і все робилося за допомогою механічних маніпуляторів.
Виявилося, нам потрібні не маніпулятори, а протигази: кабінет заповнив сморід гниючої органіки. Довелося закрити коробку і ввімкнути вентиляцію на повну потужність.
— Що це за чортівня? — запитав Грейвс, гидливо наморщивши ніс.
Старий напівголосно вилаявся.
— Це я від тебе хочу дізнатись. Працювати в скафандрах, у стерильному боксі, і я забороняю думати, що ця тварюка вже мертва.
— Якщо вона жива, то я — королева Англії.
— Хто тебе знає? Але ризикувати я забороняю. Це — паразит, здатний присмоктуватися, наприклад, до людини й керувати її діями. Походження і метаболізм майже напевно інопланетні.
Грейвс фиркнув.
— Інопланетний паразит на людині? Це просто смішно. Занадто різні біохімічні процеси.
— Чорт би тебе забрав з твоїми теоріями! — буркотливо мовив Старий. — Коли ми його взяли, він прекрасно почував себе на людині. Якщо по-твоєму це означає, що організм земний, тоді я хочу знати, відкіля він взявся і де шукати інших. Досить припущень. Мені потрібні факти.
— Будуть тобі й факти! — роздратовано відповів біолог.
— Ворушися. І забудь про те, що тварюка мертва. Можливо, цей аромат — просто захисна реакція. Живою вона надзвичайно небезпечна. Якщо тварюка перебереться на когось з твоїх співробітників, мені, швидше за все, доведеться його вбити.
Остання фраза дещо зменшила Грейвсу гонору, і він мовчки вийшов.
Старий відкинувся на спинку крісла, важко зітхнув і закрив очі. Хвилин через п’ять відкрив і сказав:
— Скільки таких от «гірчичників» могло прибути на космічному кораблі розмірами з ту тарілку, яку ми бачили?
— А був взагалі корабель? — запитав я. — Фактів поки мало.
— Небагато, але і їх достатньо. Корабель був. І дотепер є.
— Нам потрібно було обстежити місце посадки.
— Там би нас і поховали. Ті шестеро наших хлопців теж не телепні були. Відповідай на запитання.
— Розміри корабля все одно не скажуть чогось однозначного про його вантажопідйомність: якщо не знаєш тип двигуна, дальність перельоту, і які умови потрібні пасажирам... Розмірковуєш, коли вузол почне затягуватися? Я думаю їх кілька сотень, а можливо й кілька тисяч.
— М-м-м..., мабуть так і є. А це означає, що в Айові зараз блукає кілька тисяч зомбі. Чи «євнухів», як назвала їх Мері. — Старий на секунду замислився. — Але як пробратися повз них в гарем? Не можна ж в дійсності перестріляти всіх згорблених в Айові. — Він ледь помітно посміхнувся. Розмови підуть.
— Можу підкинути інше цікаве питаннячко, — промовив я. — Якщо вчора в Айові приземлився один корабель, то скільки таких приземлиться завтра в Північній Дакоті? Або в Бразилії?
— Може бути й так... — Старий спохмурнів. — Мотузочка ж коротка.
— Тобто?
— До зашморгу зовсім нічого залишилося. Йдіть поки, дітки, погуляйте. Можливо, це остання можливість. Але з бази не йти.
Я відправився в «Косметику», повернув собі попередній колір шкіри й нормальні риси обличчя, відмок у ванні й побував у масажиста, а потім прямісінько в наш бар. Вирішив випити й розшукати Мері. Я, щоправда, не уявляв собі, як вона буде виглядати — блондинка, брюнетка чи рудоволоса, — але навіть секунди не сумнівався, що впізнаю ніжки.
Виявилося, волосся в неї руде. Мері сиділа за відгородженим столиком. Виглядала вона практично так само, як у той момент, коли я побачив її вперше.
— Привіт, сестричко, — сказав я, збираючись влаштуватися поряд.
— Привіт, братику. Залазь, — відповіла вона з посмішкою і посунулася.
Я вибив на клавіатурі віскі з водою і запитав:
— Ти й справді так виглядаєш?
Вона похитала головою.
— Бог з тобою. В дійсності в мене дві голови й смужки як у зебри. А ти?
— Мене мамця ще в дитинстві придушила подушкою, тому я і дотепер не знаю.
Вона знову окинула мене оцінюючим поглядом.
— Її неважко зрозуміти. Але в мене нерви міцніші, тому все добре, братику.
— Дякую на доброму слові, — відповів я. — І знаєш, давай облишимо ці дурниці щодо брата й сестри. Бо я якось скуто себе відчуваю.
— Як на мене, тобі це лише на користь.
— Мені? Так я ж тихий. І приязний. — Я міг би ще додати, що з такими дівчатами краще волю рукам не давати: якщо їй не сподобається, дивись, і без рук можна залишитися. У Старого інші не працюють.
Вона посміхнулася.
— Та невже? Зате я не приязна. У всякому випадку, сьогодні. — Мері поставила келих на стіл. — Допивай краще й замов ще.
Я так і зробив. Ми продовжували сидіти поруч, просто насолоджуючись теплом і спокоєм. В нашій професії такі хвилини випадають не часто, і тому їх ще більше цінуєш.
Чомусь раптом подумалося, як гарно Мері виглядала б у другому кріслі біля каміну. Робота в мене така, що раніше я ніколи всерйоз думав про шлюб. Та й навіщо? На світі повно симпатичних дівчисьок. Але Мері сама була агентом; з нею і поговорити можна по-людськи. Я раптом зрозумів, що скажено самотній, і тягнеться це вже дуже давно.
— Мері...
— Так?
— Ти заміжня?
— Е-е-е… А чому ти запитуєш? Взагалі-то, ні. Але яка тобі… Яке це має значення?
— Має, — вперто сказав я.
Вона похитала головою.
— Я серйозно. От глянь на мене: руки, ноги на місці, зовсім ще не старий і завжди витираю ноги в передній. Чим не пара?
Вона розсміялася, але цілком добродушно.
— Краще готуватися потрібно. Мені здається, зараз ти імпровізував.
— Так і є.
— Гаразд, пробачаю. Але знаєш, хижаче, тобі варто попрацювати над технікою. Зовсім ні до чого втрачати голову й пропонувати жінці шлюбний контракт тільки через те, що тебе один раз відшили. Хто-небудь спіймає на слові.
— Але ж я серйозно, — мовив я ображено.
— Справді? І яке утримання ти пропонуєш?
— От чорт! Якщо ти наполягаєш на такому контракті, то я й на це згоден. Можеш цілком зберегти свій заробіток, і я готовий переводити тобі половину мого — якщо, звичайно, ти не звільнишся.
Вона похитала головою.
— Мені не потрібно буде наполягати на такого виду контракті з людиною, за яку я сама захочу вийти заміж…
— Я так і думав.
— Просто я спробувала довести, що це у тебе не всерйоз. — Мері підвела очі й додала вже м’якше, ніжніше: — Хоча, можливо, я помиляюся.
— Помиляєшся.
Вона знову похитала головою.
— Агентам не слід одружуватися.
— Агентам варто одружуватися лише на агентах.
Мері хотіла щось відповісти, але несподівано вираз її обличчя змінився. В ту ж мить мій телефон за вухом заговорив голосом Старого, і я зрозумів, що вона теж прислухається.
— Терміново до мене в кабінет, — наказав Старий.
Ми мовчки встали. У дверях Мері зупинилася і подивилася мені в очі.
— От саме тому говорити зараз про шлюб просто нерозсудливо. У нас робота не закінчена. Поки ми розмовляли, ти постійно думав про справу, і я теж.
— Я не думав.
— Не грайся зі мною! Сем… Уяви собі, що ти одружений і, прокинувшись, раптом виявляєш одну з тих тварюк на плечах у дружини. Уяви, що вона керує твоєю дружиною. — У її очах промайнув жах. — Чи уяви, що я побачила на плечах у тебе...
— Готовий ризикнути. І я не дозволю їм підібратися до тебе.
Вона доторкнулася до моєї щоки.
— Вірю.
Коли ми ввійшли до Старого, він підняв очі й сказав:
— Добре. Поїхали.
— Куди? — запитав я. — Чи мені не слід було задавати таке питання?
— У Білий Дім. До Президента. А тепер замовкни.
Вибору не було.
Розділ 3
На початку лісової пожежі чи епідемії завжди існує можливість запобігти лиху мінімальними зусиллями, якщо діяти чітко й вчасно. І Старий вже вирішив, що потрібно зробити Президенту — оголосити на всій території країни надзвичайне становище, оточити де-Мойн і околиці кордонами й стріляти в кожного, хто спробує вибратися звідтіля. А потім почати випускати жителів по одному, неодмінно обшукуючи, щоб знайти всіх паразитів. Одночасно задіяти радарні служби, ракетників і космічні станції на виявлення і знищення інших невпізнаних кораблів. Попередити увесь світ, попросити про допомогу — але не надто церемонитися з міжнародними законами, тому що мова йде про виживання людства в боротьбі проти інопланетних загарбників. І не має значення, звідки вони з’явилися — з Марсу, Венери, супутників Юпітера чи взагалі з іншої зоряної системи. Головне — відбити напад. Старий володів унікальним хистом: факти дивні й неймовірні він підкоряв логіці з такою ж легкістю, як і найбуденніші. Ви скажете, не бозна який талант? Але більшість людей, зіштовхуючись з чимось таким, що суперечить життєвій логіці, взагалі перестають міркувати; фраза «Я просто не можу в це повірити» звучить заклинанням як для інтелектуалів, так і для недоумків. А от для Старого це порожній звук. І до його гадки дослухається Президент. Охорона з секретної служби працює серйозно. Рентгеноскоп зробив «біп», і мені довелося здати променемет. Мері виявилася просто ходячим арсеналом: машина подала сигнал чотири рази, потім ще раз коротко булькнула, хоча я готовий був заприсягтися, що їй навіть корінець від податкової квитанції ніде сховати. Старий віддав ціпок сам. Наші аудіокапсули виявив як рентгеноскоп так і детектор металу, але хірургічні операції — це вже поза межами компетенції охорони. Вони квапливо порадилися, після чого їх начальник вирішив, що предмети, імплантовані під шкіру, зброєю можна не вважати. У нас взяли відбитки пальців, сфотографували сітківку й тільки тоді провели до приймальні. Але відразу до Президента пустили лише одного Старого. Через якийсь час нам теж дозволили увійти. Старий нас відрекомендував, і я зніяковіло пробурмотів щось у відповідь. Мері лише стримано уклонилася. Президент сказав, що радий з нами познайомитися, і «увімкнув» свою знамениту посмішку — ту саму, яку ви часто бачите на екрані телевізора, — через це мені відразу повірилось, що він дійсно радий зустрічі. Я раптом відчув себе тепло, спокійно й перестав бентежитися. Найперше Старий велів доповісти про все, що я робив, бачив і чув, виконуючи останнє завдання. Добравшись до того місця в розповіді, де мені довелося вбити Барнса, я спробував спіймати погляд Старого, але він дивився кудись у простір, і я не став згадувати про його наказ стріляти. Сказав просто, що вбив Барнса, захищаючи другого агента — Мері, коли керуючий телестудією потягнувся за пістолетом. Старий відразу мене перебив: — Повний звіт! Довелося додати про його наказ стріляти. Президент перевів погляд на Старого, але на цьому його реакція і скінчилася. Я розповів про паразита й, оскільки, будь-хто мене не зупиняв, то й про все, що сталося потім. Потім настала черга Мері. Вона досить плутано намагалася пояснити Президенту, чому розраховує на якусь реакцію з боку нормальних чоловіків — реакцію, якої не було в молодих Маклейнів, поліцейського і Барнса, — але тут він сам допоміг їй, посміхнувшись і сказавши: — Мила дівчино, я вам охоче вірю. Мері почервоніла, Президент дослухав її до кінця вже з серйозним виразом обличчя, і на декілька хвилин задумався. Потім звернувся до Старого: — Ендрю, твій відділ завжди надавав мені неоціненну допомогу. Траплялось так, що звіти, які ти надсилав, повертали шлях розвитку історії... Старий фиркнув. — Це значить «ні», чи не так? — Я цього не казав. — Але збирався. Президент знизав плечима. — Я хотів запропонувати, щоб твої молоді люди нас на деякий час залишили. Ти, звичайно, геній, Ендрю, але й генії помиляються. —Том, оскільки я передбачав подібну реакцію, то привіз із собою свідків. Це не гіпноз і не наркотичні галюцинації. Можеш викликати своїх психологів — нехай спробують спіймати їх на неправді. — Я не сумніваюся, що в подібних речах ти знаєшся навіть краще, ніж кожен з моїх фахівців. Візьмемо, наприклад, цього молодого чоловіка — щоб вигородити тебе, він готовий піти на ризик бути обвинуваченим у вбивстві. Ти буквально надихаєш на відданість, Ендрю. А що стосується молодої леді — подумай, Ендрю, я не можу почати воєнні дії, спираючись лише на жіночу інтуїцію. Мері ступнула вперед. — Пане Президенте, — сказала вона переконано, — я абсолютно впевнена в тому, що кажу. Я завжди це почуваю. Не можу пояснити, як саме, але ті люди не мали чогось спільного з нормальними чоловіками. — Так, але ви забули про цілком очевидне пояснення — можливо, це й справді, перепрошую, «євнухи». Такі нещасні, на жаль, зустрічаються. І за законами ймовірності вам запросто могли зустрітися четверо за один день. Мері замовкла. Зате заговорив Старий: — Чорт забери, Том! — Я навіть здригнувся: ну хіба можна так розмовляти з Президентом? — Я ж знав тебе ще в ті дні, коли ти працював у сенатській комісії, а сам я був у тебе головним шпиком. І ти прекрасно розумієш, що я не прийшов би до тебе з подібною казкою, якби міг знайти якесь інше пояснення. Як щодо космічного корабля? Що там всередині? Чому я не міг потрапити на місце посадки? — Старий витяг знімок, зроблений з космічної станції «Бета» й підіпхнув його під ніс президенту. Це, втім, не справило на нього якогось враження. — А й справді, факти… Ми обоє з тобою небайдужі до фактів. Але крім твого Відділу, у мене є й інші джерела інформації. От цей знімок, наприклад. Ти, коли телефонував, особливо підкреслював важливість фотознімка. Однак місце розташування ферми Маклейнів, зазначене в земельних книгах округу, цілком збігається з координатами об’єкту на цій фотографії. — Президент підняв погляд і подивився в очі Старому. — Я одного разу заблукав в околицях власного заміського будинку. А ти, Ендрю, навіть не знаєш тих місць. — Том... — Що, Ендрю? — Може то ти, раптом, сам їздив перевіряти карти округу? — Ні, зрозуміло. — Слава богу, а то в тебе на плечах вже висіло б фунти три пульсуючого желе — й тоді Сполученим Штатам кінець! Можеш не сумніватися: і клерк в столиці округу, і агент, якого ти послав, вже тягають на плечах таких паразитів. Та й шеф поліції де-Мойну, й редактори місцевих газет, і авіадиспетчери, й поліцейські — коротше всі люди на всіх ключових постах. Том, я не знаю з чим ми зіткнулись, але вони ж то напевно розуміють, що ми собою являємо, й планомірно відтинають нервові клітини соціального організму, перш ніж ці клітини зможуть послати сигнали. Або ж замість істинної, видають помилкову інформацію, як у випадку з Барнсом. Так що, пане Президенте, ви повинні негайно віддати наказ про найжорсткіші карантинні заходи в цьому регіоні. Іншого шляху нема! — Так, Барнс... — тихо повторив Президент. — Ендрю, я сподівався, що мені не доведеться вдаватися до цього... — Він клацнув тумблером на селекторі. — Дайте мені станцію стереомовлення в де-Мойні, кабінет керуючого. Екран на столі засвітився майже відразу. Президент натиснув ще одну кнопку, й увімкнувся великий настінний екран. Перед нами виник кабінет керуючого станцією, де ми побували всього кілька годин тому. Майже весь екран затуляла фігура людини — і це був Барнс. Чи його двійник. Якщо мені трапляється вбивати когось, ті люди вже не повстають з мертвих. Побачене мене вразило, але я все-таки вірю в себе. І у свій променемет. — Ви мене викликали, пане Президент? — Судячи з голосу, людина була трохи ошелешена виявленою їй честю. — Так, дякую вам. Містер Барнс, ви впізнаєте цих людей? На обличчі Барнса з’явився здивований вираз. — Боюся, ні. А повинен? Отут втрутився Старий. — Скажіть йому, щоб запросив своїх секретарів і помічників. Президент здивувався, але прохання виконав. У кабінеті з’явилося ще кілька людей — в основному, дівчата, — і я відразу впізнав секретарку, яка сиділа в приймальні Барнса. «Ой, та це ж Президент», — пискнула раптом одна з дівчат. Нас будь-хто не впізнав. Щодо мене й Старого це й не дивно, але Мері виглядала так само, як і тоді, а я не маю сумнівів, що будь-якій жінці, яка її бачила, образ Мері вкарбувався в пам’ять назавжди. І ще я помітив: всі вони горбилися. Після цього Президент нас просто випровадив. Прощаючись, він поклав руку Старому на плече й сказав: — Й справді, Ендрю, республіка вистоїть. Якось-то ми її й витягнемо. Через десять хвилин ми вже стояли під холодним вітром на платформі Рок-Крик. Старий немов став менший зростом і дійсно постарів. — Що тепер, бос? — Ґа?… Для вас — нічого. Відпочивайте до подальших розпоряджень. — Я б хотів ще раз зазирнути до Барнса. — В Айову не сунься. Це наказ. — М-м-м... А що ти збираєшся робити, якщо не секрет? — Збираюся гайнути в Флориду. Ляжу на гарячий пісок і буду чекати, поки увесь світ не полетить до чортів. Якщо в тебе вистачить глузду, ти вчиниш так само. Часу залишилося зовсім мало. Він розправив плечі й рушив геть. Я розправив плечі й рушив геть. Потім обернувся, але Мері вже пішла. На платформі її не було. Я наздогнав Старого й запитав: — Перепрошую, бос, а де Мері? — А? Відпочиває, напевно. Все. Мене не турбувати. Я хотів було розшукати Мері по системі зв’язку нашого відділу, але згадав, що не знаю ні її справжнього імені, ні коду, ні ідентифікаційного номеру. А скандалити й вимагати, щоб мені знайшли її за описом, просто безглуздо. Тільки в «Косметиці» знають, як насправді виглядає агент, але вони не зізнаються. Сам я знав лише, що вона двічі була на завданні рудоволосою і виглядала — на мій погляд — як пояснення «чому чоловіки б’ються». Спробуйте закодувати таку інформацію в телефонний апарат! Коротше, я просто зняв собі кімнату.