. Хоча і оригінал якийсь дивний: замість тире — між словами дефіси (справжні: приліплені-до-слів).
Роберт Гейнлейн
Ляльководи
. Хоча і оригінал якийсь дивний: замість тире — між словами дефіси (справжні: приліплені-до-слів).
Розділ 4
4 Прокинувся я вже в сутінках. Кімната, в якій я був, мала справжнє вікно — Відділ платить добре і я міг дозволити собі маленькі розкоші. Я дивився назовні, спостерігаючи як оживає з приходом ночі столиця. Огинаючи меморіальний комплекс, йшла вдалину ріка; Було літо й вище за течією, за межею округу, у воду додавали флуоресцин, і від цього ріка світилася вночі переливами рожевого, бурштинового, смарагдового й яскраво-вогняного кольорів. По яскравих смугах вешталися туди-сюди прогулянкові катери, кожен заповнений парочками, у яких, без сумніву, «одне на думці». На суходолі, подекуди, посеред старіших будівель, запалювалися бульбашкоподібні куполи, від чого місто ставало схожим на якусь казкову країну вогнів. На сході, де в свій час впала бомба, старих будинків не було взагалі, й увесь район здавався величезним Великодним кошиком оздоблених крашанок, { — точніше, гігантських шкарлупок}, освітлених зсередини. Напевно, мені доводилося бачити Столицю вночі частіше аніж більшості людей, в зв’язку з моєю діяльністю, і, хоч мені подобалось місто, я про це не задумувався. Але сьогодні в мене виникло таке відчуття, наче це «востаннє». Тільки не від краси стискало горло — від розуміння, що там, внизу, під покривом м’якого світла — люди, живі люди, особистості, і всі зайняті своїми звичними справами, люблять, сваряться; як кому подобається — коротше кожний робить, чорт забери, що йому хочеться, як кажуть, під виноградником своїм і під своєю смоківницею, і будь-хто не зазнає страху. Я думав про всіх цих людей, і мені уявлялась зовсім інша картина: милі добрі люди, але в кожного — паразит, що присмоктався за плічми, який рухає їхніми ногами й руками, змушує говорити, що йому потрібно, і йти, куди йому хочеться. Пекельне життя з дзвіночком під владою комісарів не може бути настільки поганим. Я знаю — мені доводилось бути за Завісою [залізною]. (Hell's bells-life under the commissars couldn't be that bad. I know-I've been behind the Curtain.) [Те, що цей абзац був пропущений рос. перекладачем, не дивно якщо припустити, що перекладався текст до 1990р; якщо пізніше — теж не дивно. Хоча оригінал дивний: де там дефіс, а де тире здогадатись важко]. Подумавши про це, я дав клятву: якщо переможуть паразити, я краще загину, але не дозволю такій тварині їздити в мене на спині. Агентові Відділу це не складно, досить відкусити ніготь, якщо руки зв’язані або ще щось, є безліч інших способів. Старий планує на всі випадки життя. Але він планував подібні речі зовсім для інших цілей, і я це знав. Наша з ним справа — охороняти безпеку людей, а не просто втікати, коли стає занадто туго. Але зробити зараз хоч щось я все одно не міг. Тому відвернувся від вікна й подумав, що мені, мабуть, не вистачає компанії. У кімнаті виявився стандартний каталог «ескорт-бюро» і «агентств моделей», який можна знайти майже в кожному великому готелі; я погортав його й закрив. Веселі подруги мене зовсім не цікавили, я хотів бачити лише одну-єдину дівчину, ту саму, неприступну. От тільки де її шукати? Я завжди ношу з собою пластянку з пігулками «Темпус фугіт» {час летить (лат.)} — струс для рефлексів; не раз бувало, допомагала мені впоратися з важкими ситуаціями. Й хоч би що там писали всілякі панікери, ці пігулки зовсім не спричиняли патологічної схильності, як, наприклад, гашиш. Хоча, звичайно, який-небудь пурист [Пер. ru-Ua: Прихильник пуризму; ПУРИЗМ, (фр. purisme < лат. рыrus чистий). 1. Прагнення до чистоти й строгості звичаїв, іноді показне.] міг би сказати, що я приохотився, тому що я іноді приймав їх, щоб вільна доба здавалась тижнем відпустки. І мені подобалося легке ейфорійне відчуття, яке вони викликали. Але головне — це властивість розтягувати суб’єктивний час в десять і більше разів, кришити його на найдрібніші відрізки, за рахунок чого в ті ж календарні терміни можна прожити набагато довше. Так, звісно, я знаю ту моторошну історію про людину, яка зістарилася і вмерла за один місяць, тому що приймала пігулки одну за другою, але я користуюся ними лише зрідка. А можливо, та людина знала, що робила. Вона прожила довге щасливе життя — не сумнівайтесь, щасливе — і зрештою вмерла теж щасливою. Яка різниця, що сонце вставало для неї тільки тридцять разів? Хто веде лічбу щастю і встановлює правила? Я сидів, дивлячись на пластянку з пігулками, і думав, що там досить за моїм особистим часом — роки на два. Забитися б у нору й закрити вхід… Я витрусив на долоню дві штуки, налив склянку води. Потім запхнув їх назад у пластянку, начепив пістолет і апарат зв’язку, вийшов з готелю і попрямував в Бібліотеку Конґресу. Дорогою зупинився в барі й переглянув останні новини. З Айови їх не було, але з іншого боку, коли це в Айові взагалі що-небудь трапляється? У бібліотеці я відразу попрямував у довідковий відділ і взявся за каталог, вишукуючи за допомогою «блимавок» потрібні теми: від «літаючих тарілок» до «літаючих дисків», потім до «проекту "Блюдце"», через «вогні в небі», «комети», «дифузійну теорію виникнення життя», дві дюжини тупикових маршрутів і всіляку білянаукову дурню для недоумкуватих. Де руда, а де порожня порода? Лише з лічильником Ґейґера й визначиш. Тим більше, що найпотрібніша інформація ховається, можливо, під семантичним кодом де-небудь між байками Езопа й міфами про загублений континент. Однак через годину я все-таки підібрав цілу купку селекційних карток, вручив їх весталці за стійкою, і та взялася згодовувати їх машині. Нарешті вона закінчила й мовила: — Більшість плівок, які ви замовили, вже видані. Інші документи доставлять в зал 9-А. На ескалатор, будь ласка. У залі 9-а працювала тільки одна людина. Ця людина підняла голову і сказала: — Ну й ну! Вовк власною персоною. Як ти мене розшукав? Я була впевнена, що пішла непомітно. — Здоров Мері, — сказав я. — Здоров, — відповіла вона, — й всього найкращого. Я все ще неприязна, й мені потрібно працювати. Я розлютився. — Знаєш що, грубіянко, тобі це може здатися дивним, але я прийшов сюди аж ніяк не задля твоїх, без сумніву, прекрасних очей. Час від часу я теж, трапляється, працюю. Але можеш заспокоїтися: як тільки мої плівки прибудуть, я змиюся звідси до дідька й знайду собі інший зал. Порожній. Замість спалаху у відповідь вона раптом зм’якшилася. — Вибач, Сем. Жінці часом доводиться вислуховувати ті самі слова сотні разів. Сідай. — Та вже ні, дякую. Я все-таки піду. Мені потрібно працювати. — Залишися, — попросила вона. — Дивись, тут написано: якщо ти віднесеш плівки з того залу, куди вони доставлені, сортувальна машина просто згорить від натуги, а головний бібліотекар цілком збожеволіє. — Я, коли закінчу, поверну їх сюди. Вона взяла мене за руку, і я відчув, як у мене по шкірі побігли приємні теплі мурашки. — Ну, будь ласка, Сем. Вибач мені. Я сів і посміхнувся. — Тепер мене будь-хто не змусить піти. Я не випущу тебе з очей, поки не довідаюся твій номер телефону, адресу й справжній колір волосся. — Вовк, — м’яко сказала Мері. — Ти ніколи не довідаєшся ні перше, ні друге, ні третє. Вона демонстративно ткнулась у візор проекційної машини, немов мене поруч і не було. Труба пневмодоставки дзвякнула, і в приймальний кошик посипалися замовлені касети. Я склав їх купкою поруч із сусідньою машиною, але одна покотилася, вдарилася в стопку касет, які переглядала Мері, й вони розсипалися по столу. Я взяв, як мені здалося, свою плівку, глянув спочатку на один бік, де стояв серійний номер і крапковий код для селекторної машини, перевернув, прочитав назву й поклав у свою купку. — Агов! Це моя! — Чорта з два, — відповів я чемно. — Моя! Я збиралася дивитись її наступною. Взагалі-то, до мене рано чи пізно завжди доходить. Мері, певна річ, прийшла сюди не заради історії взуттєвого дизайну. Я взяв ще кілька її касет і прочитав назви. — То от чому потрібні мені касети виявилися на руках. Однак ти багато чого пропустила. — І я присунув їй свою купку. Мері переглянула назви й звалила свої і мої касети в загальну купу. — Ми їх поділимо, чи кожен буде дивитися всі? — Навпіл, щоб відсіяти сміття, а все важливе будемо дивитися разом, вирішив я. Почали. Навіть після того, як я своїми очима побачив паразита на спині бідолахи Барнса, після запевнень Старого про те, що «тарілка» дійсно приземлилася, я виявився неготовим до тих гір фактів, які можна знайти в інформаційних завалах звичайної публічної бібліотеки [пер. ru-Ua: Як на мене, то це кумедна характеристика для Бібліотеки Конгресу США, яка працює ЦІЛОДОБОВО і має в каталозі, станом на 2004р, 119МЛН назв з можливістю багатофакторного пошуку] Чорт би забрав Діґбі з його оцінною формулою! Факти незаперечно свідчили, що Землю відвідували інопланетні кораблі, причому неодноразово. Безліч повідомлень було зареєстровано ще до виходу людства в космос — починаючи з сімнадцятого століття і навіть раніше, хоча навряд чи можна вважати достовірними повідомлення тих часів, коли «наука» означала посилання на Аристотеля. Перші систематизовані дані з’явилися в 40-ві і 50-ті роки двадцятого століття. Наступний сплеск відбувся в 80-ті. Я помітив деяку закономірність і почав виписувати дати. Виходило, що дивні об’єкти в небі з’являлися у великій кількості приблизно з тридцятирічною періодичністю, хоча можливо, фахівець зі статистичної обробки даних дав би точнішу відповідь. Тема літаючих тарілок була прямо пов’язана з «таємничими зникненнями», і не тільки тому, що обидві вони входили в один і той же розділ з морськими зміями, кривавими дощами й іншими незбагненними явищами. Існувало безліч підтверджених документами прикладів, коли пілоти, що переслідували «тарілки», безвісти зникали — офіційні інстанції давали в таких випадках «найпростіші» пояснення: розбився і не знайдений. В мене з’явилась нова думка, і я вирішив перевірити, чи є у таємничих зникнень тридцятирічний цикл, і якщо так, то чи збігається він з циклічним рухом якого-небудь з об’єктів зоряного неба. Впевненості в успіху в мене не було: занадто багато даних і мало відхилень, оскільки дуже значна кількість людей зникає в рік з інших причин. Однак статистичний облік вівся роки, і не всі записи загинули під час бомбувань. Я відзначив, що треба буде відправити ці дані для професійної оцінки. За ніч роботи ми з Мері не обмінялися і трьома словами. Потім, потягуючись, встали. Я позичив їй дріб’язок, щоб опустити в машину і зробити мікрокопії тих записів, які вона відібрала (і чому жінки завжди не носять з собою дріб’язок?), а також викупив свої касети. — Ну, то який вирок? — запитав я. — Я почуваю себе, як горобець, що побудував затишне гніздечко у водостічному жолобі. Я процитував закінчення віршика й сказав: — Певно, з нами буде те ж саме: так будь-чому й не навчившись, ми знову побудуємо гніздо в жолобі. — Нізащо! Сем, треба щось робити! Тут простежується чітка закономірність, і цього разу вони хочуть залишитися. — Можливо. Особисто я, навіть думаю, що твоя правда. — Але що ж робити? — Ясонько, настав час тобі зрозуміти, що в країні сліпих навіть одноокому живеться несолодко. — Не будь циніком. Часу нема. — Саме так, нема. Ходімо. До світанку залишалося майже нічого, й бібліотека практично спорожніла. — Знаєш, що? — сказав я. — Давай візьмемо барило пива, відвеземо до мене в готель і все гарненько обговоримо. Вона похитала головою. — Тільки не до тебе. — Чорт! Це ж у справі! — Поїхали до мене додому. Всього дві сотні миль. Я приготую сніданок. Я вчасно згадав мету свого життя і посміхнувся. — Краща ідея за всю ніч. Але якщо серйозно: чому не до мене в готель? Півгодини заощадимо. — А чим тобі не подобається моя квартира? Я ж не кусаюся. — Шкода. Але все-таки, чому раптом така зміна? — М-м-м… Можливо, я хотіла б показати тобі ведмежі капкани біля мого ліжка. А можливо, довести, що вмію готувати. — На її щоках з’явилися маленькі ямочки. Я зупинив таксі, і ми попрямували до неї додому. Зачинивши двері, вона передусім старанно обстежила квартиру, потім повернулася і сказала: — Повернися. Хочу помацати твою спину. — Нічого... — Повернися! Я замовк, і вона простукала кісточками пальців мої плечі. — Тепер перевір мене. — Із задоволенням! — Однак я вже зрозумів, до чого все це, й зробив, що потрібно і як потрібно. Під сукнею не виявилося чогось незвичного: лише гарненька дівчина й кілька смертоносних іграшок. Вона повернулася до мене обличчям і полегшено зітхнула. — От тому я і не хотіла їхати до тебе в готель. Тепер я вперше, відтоді як побачила цю тварину на спині керуючого станцією, впевнена, що ми в безпеці. Квартира цілком герметична. Йдучи геть, я завжди відключаю повітря, і до мого приходу вона — як сейф у підвалі банку. — А як щодо вентиляційних душників? — Я не вмикала систему кондиціонування. Цього разу просто відкрила один із запасних балонів, що встановлені на випадок нальоту. Можеш не турбуватися про безпеку. Що тобі приготувати? — Можливо, доля надішле мені трошки просмажений біфштекс? Доля виявилася прихильною. За їжею ми дивилися програму новин, але з Айови як і раніше новин не було. 5 Ведмежі капкани я так і не побачив: Мері просто замкнула двері в спальню. Через три години вона мене розбудила, й ми поснідали вдруге. Потім запалили сигарети, і я ввімкнув теленовини. Крім претенденток на звання міс Америка, там будь-чого не показували. В інший час претендентки не залишили б мене байдужим, але оскільки всі вони не горбились, а горб під купальником приховати просто неможливо, передача не здалася важливою. — То що далі? — запитав я. — Потрібно систематизувати факти й ткнути Президента в них носом. — Як? — Потрібно знову його побачити. — Як? — повторив я. Відповіді в неї не було. — Очевидно, у нас є лише один шлях: через Старого. Я спробував з’єднатися з ним, використовуючи обидва наші коди, для того щоб Мері теж брала участь у розмові, але у відповідь почув: — Перший заступник Олдфілд. Слухаю. — Мені потрібен Старий. Коротка пауза, потім: — З особистої справи чи службової? — Мабуть, з особистої. — З особистих питань я вас з’єднувати не стану, а всі службові можете вирішувати зі мною. Дуже хотілося сказати, що я про нього думаю, але мені вдалось стриматися і обмежитись розривом зв’язку. Далі набрав ще один код, спеціальний код Старого — цим сигналом його з могили підняти можна, але не дай боже комусь з агентів скористатися кодом без важливого приводу. Старий відповів чергою лайок. — Бос, — перебив я його, — це щодо Айови... Він одразу втихомирився. — Так? — Ми з Мері нагромадили за ніч деякі дані, й хочемо все це обговорити. Знову лайки. Він розпорядився передати дані в аналітичний відділ і додав, що при наступній зустрічі відірве мені вуха. — Бос! — підвищив я голос. — Що?.. — Якщо ви хочете все покинути, ми готові зробити те ж саме. Я і Мері можемо подати у відставку безпосередньо зараз. І це цілком серйозно. Мері скинула брови, але промовчала. Старий теж довго мовчав і нарешті вичавив втомленим голосом: — Готель «Палмглейд» на півночі Майамі-Біч. — Їдемо. Я замовив таксі, й ми піднялися на дах. Дотримуючись моїх вказівок, водій зробив гак, пролетівши над океаном, щоб не гаяти час у густих транспортних потоках над Кароліною, тому добулись ми досить швидко. Старий лежав з похмурим виразом обличчя і, поки ми доповідали, задумливо просіював пісок між пальцями. Я навіть прихопив із собою «проектор», щоб він міг переглянути запис. Коли ми дійшли до тридцятирічного циклу, Старий скинув погляд, але промовчав і, лише коли я згадав про можливу кореляцію із циклічністю зникнень, з’єднався з Відділом. — Дайте мені аналітичну службу. Пітер? Здоров. Мені потрібен графік непояснених зникнень, починаючи з 1800 року. Що? Згладиш відомі фактори й відкинеш стабільний рівень. Мені потрібні стрибки й спади. Коли? Дві години тому. Чого ти ще чекаєш? Він підвівся на ноги, дозволивши мені вручити йому ціпок, і сказав: — Добре, пора назад. — У Білий дім? — з надією запитала Мері. — Що? Коли ти підростеш? У вас немає чогось такого, що могло б переконати Президента. — А... а що ж тоді? — Не знаю. А якщо тобі чого-небудь на думку не спадає то краще поки помовч. У Старого була машина, і на зворотному шляху мені довелося нею кермувати. Зрештою передавши керування автопілоту, я сказав: — Бос, я здається придумав, що може переконати Президента. Старий фиркнув, але приготувався слухати. План такий: послати двох агентів а Айову, скажімо мене і ще когось. Другий агент буде постійно знімати мене телекамерою. Ваше завдання — змусити Президента дивитися. — А припустімо, не буде на що дивитися? — Ну, я вже подбаю, щоб було. Рушу аж до місця посадки, прорвуся. У вас будуть знімки справжнього корабля, з близької відстані, і їх побачать безпосередньо в Білому домі. А потім я подамся в контору до Барнса й займуся цим згорбленим збіговиськом. Буду здирати сорочки прямо перед камерою. Ніяких там ніжностей — зривати й викривати. — Ти розумієш, що шансів в тебе не більше, ніж у миші на котячому з’їзді? — Думаю це не так. Якихось надлюдських можливостей у них нема. Готовий посперечатися: вони можуть саме стільки, скільки може тіло людини, яка потрапила в їх владу. Я не збираюся в мученики, але так чи інакше знімки добуду. — Х-м-м... — Непоганий план, — втрутилась Мері. Я буду другим агентом. Я вмію… Ми зі Старим одночасно сказали «ні», і я одразу ж почервонів: не моя прерогатива. Мері запропонувала: — Я хотіла сказати, що це цілком логічний вибір, оскільки я володію… е-е-е… даром виявляти чоловіків, яких осідлали паразити. — Ні, — повторив Старий. — Там, куди він налаштувався, вони всі з паразитами. У всякому випадку, я буду так вважати, поки не дістану доказів протилежного. І зрештою, я приготував для тебе інше завдання. Мері варто було би промовчати, але вона запитала: — Яке? Що може бути важливішим? — Інша робота теж важлива, — сказав Старий спокійно. — Я призначаю тебе охоронцем Президента. — О! — вона на секунду задумалася. — Однак, бос… я не впевнена, що зумію виявити жінку з паразитом. У мене… е-е-е… інша спеціалізація. — Що ж, тоді ми заберемо звідтіля всіх секретарок. І Мері… тобі доведеться стежити за самим Президентом теж. Знову коротка пауза. — Але припустімо, я виявлю, що якимсь чином йому все-таки підсадили паразита? — Тоді ти зробиш те, що необхідно, місце президента займе віце-президент, а тебе розстріляють за зраду. Однак повернемося до першого плану. Ми пошлемо Джарвіса з камерою і додамо Девідсона, щоб тримав його під прицілом. Поки Джарвіс буде знімати тебе, Девідсон буде стежити за ним, а ти, якщо вдасться, не забувай поглядати на Девідсона. — Отже, думаєте, це нам вдасться? — Ні, взагалі-то, але будь-який план краще, ніж ніякого. І може, це їх трохи розворушить. Ми — Джарвіс, Девідсон і я — вирушили в Айову, а Старий тим часом поїхав до Вашингтону. Безпосередньо перед від’їздом Мері відвела мене вбік, потім притягнула за вуха, міцно поцілувала й сказала: — Обов’язково повертайся, Сем. Я розчулився, як п’ятнадцятирічний хлопчисько. Девідсон приземлив машину відразу за зруйнованим мостом, що ми його знайшли в першу поїздку. Я вказував, куди їхати, користуючись картою, де було позначено справжнє місце посадки космічного корабля. Як відправний пункт міст підходив ідеально. За дві десяті милі на схід від потрібного місця ми звернули з дороги й рушили до мети навпростець, через чагарник. Вірніше сказати, в напрямку мети. Попереду чорніла величезна вигоріла галявина, і ми вирішили пройтися пішки. Місце, зазначене на знімку з орбіти, розташовувалося саме в центрі згарища, але хоча б якусінької літаючої тарілки там не було. А щоб довести, що вона тут сідала, знадобився б, напевно, фахівець кращий від мене. Пожежа знищила всі сліди. Джарвіс старанно зняв на плівку галявину, але я вже зрозумів, що слимаки в черговий раз нас обійшли. Дорогою до машини, ми зустріли старого фермера. Ми, як було домовлено, трималися насторожі. — Нищівна пожежа, — зауважив я, заходячи збоку. — Так і є, — зажурливо відповів він. — Дві мої кращі дійні корови згоріли, справжнє лихо. А ви з газети? — Так, — погодився я, — але, схоже, ми приїхали марно. Мені дуже не вистачало Мері. Я не знав, що й думати: звичайно, може цей тип завжди горбиться… Але якщо Старий не помилився щодо корабля — а він ПОВИНЕН бути правий, — то цей, на вигляд сільський роззява, знає про нього, й, таким чином, покриває прибульців. А отже, в нього на спині паразит. Я вирішив, що повинен спробувати. Спіймати живого паразита й зазняти його для Білого дому було набагато простіше в лісі, аніж десь в людному місці. Я кинув погляд на своїх товаришів: вони чекали мого сигналу; Джарвіс знімав безупинно. Коли фермер повернувся, я збив його з ніг, впав зверху й вчепився в сорочку. Джарвіс підскочив ближче й приготувався знімати крупним планом. Фермер не встиг і охнути, а я вже задер на ньому сорочку. На спині не було чогось незвичного — ані паразита, ані якихось слідів. І в інших місцях теж: ми перевірили. Я допоміг йому піднятися, обтрусив одяг — він весь забруднився в попелі й пробурмотів: — Винний, прошу пробачення... Фермер трясся від злості. — Щоб тобі порожньо було, ти... ти... — Очевидно, він навіть не міг з ходу підібрати для мене досить сильних слів, лише губи тремтіли. — Я на вас у поліцію поскаржуся! А було б мені років на двадцять менше, то я б і сам всіх трьох відлупцював! — Вибач, батьку, помилка сталася. — Помилка! — В обличчі його щось раптом змінилося, і я подумав, що він от-от заплаче. — Повертаюся з Омахи, а тут будинок згорів, половини череди нема, та ще й зять кудись запропав. Виходжу подивитися, що за чужинці тут ходять по моїй землі, а мене хіба що на шматки не рвуть. Нічого собі помилка! І куди світ котиться?! Напевно, я міг би йому пояснити, куди, але не став. Хотів запропонувати йому грошей, щоб якось згладити провину, але він ударив мене по руці, й гроші полетіли на землю. Підібравши хвости, ми забралися. Вже на дорозі Девідсон запитав: — Ти впевнений, що все йде як треба? — Припустімо, я можу помилитися, — сердито відповів я, — але ти коли-небудь чув, щоб помилявся Старий? — М-м-м... ні. Куди тепер? — У студію стереомовлення. Там-то вже точно помилки не буде. Службовець застави біля в’їзду в Де-Мойн гаявся і не піднімав бар’єр. Він перевірив по своїй записній книжці, глянув на наші номерні пластини й сказав: — Шериф повідомив, що ця машина в розшуку. Давайте праворуч. — Праворуч, так праворуч, — не став сперечатися я, дав футів тридцять назад і вичавив газ на повну. Машини в нас у Відділі й особливо міцні, й особливо потужні — що виявилося досить доречним: бар’єр теж зробили на совість. Минаючи заставу, я навіть не пригальмував. — Вже цікаво, — мовив Девідсон трохи здивовано. — Ти як і раніше впевнений, що все відбувається, як треба? — Досить базікати, — прикрикнув я. — І запам’ятаєте, ви, обидва: швидш за все, ми звідтіля не виберемося. Але ми зобов’язані зняти й передати все, що відбудеться. — Як скажеш, бос. Якщо нас хтось і переслідував, то я гнав так швидко, що всі переслідувачі залишилися позаду. Перед входом в студію машина різко загальмувала, ми вискочили й кинулися вперед. Отут вже не до м’яких методів «дядечка Чарлі». Ми просто влетіли в ліфт, я натиснув кнопку поверху, де розміщувався кабінет Барнса. Піднявшись ми залишили ліфт відкритим. Секретарка в приймальні спробувала нас зупинити, але ми, не звертаючи на неї уваги, рушили далі. Дівчата за іншими столами відірвалися від роботи й уп’ялися на нас. Я підійшов до дверей Барнса й смикнув за ручку. Замкнено. Я повернувся до його секретарки. — Де Барнс? — Вибачте, як мені доповісти? — Безпристрасно й чемно. Я сковзнув поглядом по її плечах. Так і є, горб. Боже, подумав я, ну тепер-то вже напевно. Вона була тут, коли я вбив Барнса. І перегнувшись через стіл я задер їй блузку. Точно! Я не міг помилитися. Вже вдруге я дивився на живого паразита. Вона пручалася, дряпалася і навіть намагалася мене вкусити. Я вдарив її по шиї, ледь не умазавшись в слимака, і вона обм’якла. Потім я тикнув її трьома пальцями в живіт, розвернув і закричав: — Джарвісе! Крупний план! Цей ідіот длубався в камері, повернувшись до мене своїм товстим задом, потім випрямився і сказав: — Все. Накрилася. — Лагодь! Швидко! У дальньому кінці приймальні піднялася з-за столу стенографістка й вистрілила в камеру. Влучила, але Девідсон відразу зрізав її своїм променем. І немов за сигналом, відразу шість людей кинулися на нього. Зброї в них, схоже, не було, й вони просто навалилися на нього всі разом. Я все ще тримав секретарку і стріляв з-за столу. Вловивши краєм ока якийсь рух, повернувся і побачив у дверях кабінету Барнса: «Барнса номер два». Я вистрілив йому в груди, щоб напевно зачепити паразита, який, без сумніву, сидів у нього на спині. Девідсон стояв вже на ногах, а до нього повзла одна з друкарок, схоже, поранена. Він вистрілив їй в обличчя, і дівчина звалилася на підлогу. Наступний розряд пропалахкотів у мене майже над самим вухом. — Дякую! — крикнув я. — Забираймося. Джарвісе, швидше! Ліфт як і раніше стояв відчинений, і ми забігли в кабіну. Я тягнув на руках секретарку Барнса. Двері зачинилися, і ми поїхали вниз. Девідсон тремтів, Джарвіс стояв весь зблідлий. — Спокійно. Ви стріляли не в людей. В тварюк, на зразок цієї, — сказав я, підняв секретарку, й глянув їй на спину. Отут вже мені ледве погано не стало. Зразок, який я хотів доставити живцем, зник. Зісковзнув, очевидно, на підлогу і в метушні кудись втік, сховався. — Джарвіс, ти хоч щось зняв? Той похитав головою. Там, де раніше сидів паразит, вся спина в дівчини була вкрита висипкою — немов безліч крихітних шпилькових уколів. Я опустив її на підлогу. Вона ще не отямилася, і ми залишили її в кабіні ліфту. В холі було все спокійно, і на шляху на вулицю будь-хто не намагався нас зупинити. Біля машини стояв поліцейський і виписував повідомлення про штраф. — Тут стоянка заборонена, приятелю, — сказав він, вручаючи мені папірець. — Вибачте, — відповів я, розписався в квитанції і рвонув геть. Потім вибрав місце, де поменше транспорту, і злетів прямо з міської вулиці, встигнувши подумати, що за це поліцейський, напевно, випише мені ще один штраф. Набравши висоту, ми змінили номерні знаки й ідентифікаційний код. Старий все прораховує заздалегідь. Однак цього разу він, схоже, вважав, що я провалив операцію. Я спробував доповісти про результати ще на зворотному шляху, але він мене перебив і наказав повертатися у Відділ. Коли ми з’явилися, Мері була з ним. Старий вислухав звіт, лише зрідка перериваючи його незадоволеним бурчанням. — Скільки ви бачили? — запитав я під кінець. — Передача обірвалася, коли ви збили бар’єр, — сказав він. — А те, що було передано, не справило на Президента якогось враження. — Воно й не дивно. — Він велів тебе звільнити. Я весь напружився. — Я можу й сам... — Помовч! — прикрикнув Старий. — Я йому сказав, що він може звільнити мене, а зі своїми підлеглими я буду розбиратися сам. Ти, безсумнівно, бовдур, але зараз ти мені потрібен. — Дякую. Мері увесь цей час швендяла кабінетом. Я намагався спіймати її погляд, але чомусь не виходило. Потім вона зупинилася за спиною Джарвіса і подала Старому такий же знак, як і в кабінеті в Барнса. Я двигонув Джарвіса руків’ям променемета по голові, і він обм’як в кріслі. — Назад, Девідсоне! — гаркнув Старий, спрямувавши йому в груди пістолет. Як щодо нього, Мері? — З ним все гаразд. — А він? — Сем чистий. Старий обмацував нас поглядом, і я, зізнатися, ще будь-коли не відчував себе таким близьким до смерті. — Задерти сорочки! — наказав він з похмурим виглядом. Ми підкорилися, і Мері виявилася слушною. Я почав сумніватися, чи зрозумію я сам, що відбулося, коли в мене на спині виявиться паразит. — Тепер він! — наказав Старий. — Рукавички! Ми розтягли Джарвіса на животі й обережно зрізали на спині одяг. Все-таки нам вдалося здобути живий зразок. 6 Мене ледве не занудило. Від однієї лише думки, що ця тварюка їхала зі мною в машині від самої Айови. Я, взагалі-то, не бридливий, але той, хто бачив паразита й знає, що то таке, мене зрозуміє. Впоравшись з нудотою, я сказав: — Давайте зженемо його. Можливо, ми ще врятуємо Джарвіса. Хоча насправді я так не думав. Чомусь мені здавалося, що людина, на якій прокаталася така тварюка, вже втрачена для нас назавжди. Старий жестом відігнав нас вбік. — Забудьте про Джарвіса. — Але... — Досить! Якщо його взагалі можна врятувати, то кілька хвилин погоду не зроблять. У будь-якому випадку... — Він замовк. Я теж промовчав, оскільки і так знав, що Старий має на увазі: коли мова йде про безпеку Сполучених Штатів, життя співробітника Відділу коштує нічого. З пістолетом напоготів Старий чекав, спостерігаючи за твариною на спині Джарвіса. Потім сказав Мері: — Зв’яжися з Президентом. Особливий код — три нулі сім. Мері пройшла до його столу. Я чув, як вона говорить щось в мікрофон, але не дуже прислухався, пильно розглядаючи паразита. Той не ворушився і не намагався відповзти. Мері відірвалася від апарата й доповіла: — Я не можу зв’язатися з ним, сер. На екрані один з його помічників, містер Макдоно. Старий поморщився. Цей Макдоно, досить недурна й приємна у спілкуванні людина, відтоді як почав працювати в Білому домі, прославився своєю впертістю і незговірливістю. Президент частенько використовував його як буфер. Ні, в даний час з Президентом зв’язатися не можна. Ні, передати повідомлення теж. Ні, містер Макдоно не перевищує своїх повноважень. Старий не входить у список винятків, якщо такий взагалі існує. Так, містер Макдоно, безумовно, готовий організувати зустріч. Як щодо наступної п’ятниці? Що? Сьогодні? Виключено. Завтра? Неможливо. Старий вимкнув апарат. Вигляд у нього був такий, немов він пережив удар. Потім він двічі глибоко зітхнув, трохи просвітлів обличчям і сказав: — Дейв, запроси сюди лікаря Грейвса. Інші відійдіть подалі. Грейвс глянув на спину Джарвіса, пробурмотів: «Цікаво» і опустився поруч на одне коліно. — Назад! Грейвс підняв погляд. — Але повинен же я... — Мовчати й слухати! Так, ти повинен обстежити цю істоту. Але, по-перше, мені потрібно, щоб вона залишалася живою. По-друге, ти повинен подбати, щоб вона не втекла. І по-третє, твоє завдання — це власна безпека. — Я її не боюся. Я... — Бійся! Це наказ. — Я хотів сказати, що мені потрібно підготувати щось на зразок інкубатора, куди ми помістимо істоту після того, як знімемо з носія. Очевидно, її необхідний кисень — але не в чистому вигляді: схоже, вона одержує його через носія. Можливо, тут підійде велика собака. — Ні! — різко заперечив Старий. — Залиш все як є. — Е-е-е... Ця людина доброволець? Старий промовчав, а Грейвс продовжував: — У подібних дослідах можуть використовуватися лише добровольці. Це питання професійної етики... Схоже, вчених хлопців просто неможливо привчити до порядку. — Лікарю Грейвсе, — тихо сказав Старий, — кожен агент у нашій організації добровільно робить усе, що я визнаю за необхідне. Будьте ласкаві виконувати мої розпорядження. Принесіть ноші. І дійте якомога обережніше. Коли Джарвіса віднесли, ми з Девідсоном і Мері попрямували в бар випити, що було зовсім не зайвим. Девідсона буквально трясло, і, коли перша чарка не допомогла, я спробував заспокоїти його сам. — Послухай, Дейв, мені теж не по собі від того, що нам довелося зробити. Ці дівчата... Але іншого виходу в нас не було. Зрозумій же, нарешті. — Мерзенно все вийшло? — запитала Мері. — Жахливо. Я не знаю, скількох ми вбили. Не було часу на обережність. Але ми стріляли не в людей; це паразити, загарбники. — Я повернувся до Девідсона. — Хоч це ти розумієш? — Про те ж то й річ. Вони й дійсно вже не люди... Якби справа вимагала, я б, напевно, зміг... напевно, зміг би навіть свого брата застрелити. Але вони просто не люди. Ти стріляєш, а вони повзуть. Вони... Девідсон змовк. Мене переповняла жалощі. Через якийсь час він пішов. Ми з Мері продовжували говорити, намагаючись придумати, що робити далі, але все безуспішно. Потім вона сказала, що хоче спати й відправилася в жіночу палату. Того вечора Старий наказав всім співробітникам ночувати на базі, так що й мені не залишалося чогось іншого. Я пройшов на чоловічу половину й заліз в свій спальний мішок. Розбудив мене сигнал тривоги. Сирена ще не змовкла, а я вже вдягнувся, і отут динаміки системи оповіщення заревіли голосом Старого: «Радіаційна й газова тривога! Закрити всі входи й виходи! Всім зібратися в конференц-залі! Негайно!» Оскільки я виконував оперативну роботу, якихось обов’язків на базі в мене не було, і я вирушив прямо в штаб. Старий, похмурий, як тінь, збирав всіх у залі. Я хотів запитати, що сталося, але півтора десятка інших агентів, клерків, стенографісток і решти виявилися там раніше за мене. Через якийсь час Старий відправив мене до охоронця біля входу дізнатись, скільки людей знаходиться на базі. Потім провів переклик і стало зрозуміло, що всі від старої міс Хайнс, секретарки Старого, до офіціанта з бару зійшлися в зал. Усі, крім чергового охоронця і Джарвіса. В цьому помилок бути не повинно: за тими, хто входить і виходить, у нас стежать ретельніше, ніж у банку за грішми. Після переклику мене відправили за охоронцем. Але щоб переконати його залишити пост, довелося зв’язатися звідти по телефону з самим Старим. Лише після цього він замкнув двері й пішов зі мною. Коли ми повернулися, Джарвіса теж вже привели в зал. Поруч з ним стояли лікар Грейвс і ще одна людина з лабораторії. Джарвіс був у лікарняному халаті, явно у свідомості, але, очевидно, під дією якогось препарату. Я почав здогадуватися в чому справа. Старий повернувся до тих, що зібралися і, тримаючись на відстані, витяг пістолет. — Один з паразитів-загарбників знаходиться серед нас, — почав він. Для когось з вас цим все сказано. Іншим же я поясню, оскільки від повної взаємодії і беззаперечної покори кожного залежить наша безпека й безпека всього людства. Він коротко, але жахаюче точно змалював ситуацію і закінчив наступними словами: — Загалом, паразит майже напевно знаходиться в цій кімнаті. Один з нас виглядає як людина, але насправді — автомат, підвладний волі найнебезпечнішого ворога. У залі почулося бурмотіння. Люди нишком переглядалися, деякі намагалися стати подалі від інших. Секунду назад ми були однією командою, тепер же в залі виявилася юрба, де кожен підозрював всіх інших. Я і сам раптом виявив, що мимоволі відсуваюся від людини, що стоїть поруч, хоча знав бармена Рональда не один рік. Грейвс прочистив горло. — Шеф, я зробив все, що було необхідно... — Помовч. Виведи Джарвіса вперед. Зніми з нього халат. Грейвс замовк, і вони з помічником зробили, як наказано. Джарвіс майже не реагував на те, що відбувається. Очевидно, Грейвс і справді надудлив його транквілізаторами. — Поверніть його, — розпорядився Старий. Джарвіс не пручався. На плечах і на шиї в нього залишився слід паразита — дрібна червона висипка. — Тепер ви бачите, де він сидів. Коли Джарвіса роздягнули, люди зашепталися, а хтось з дівчат зніяковіло захихотів. Тепер же в залі запанувало цвинтарне мовчання. — А зараз ми будемо ловити цього слимака! — промовив Старий. — Більше того, він нам потрібний живий. Ви всі бачили, де паразит сідлає людину. Попереджую: якщо хтось його спалить, я сам пристрілю винного. Якщо доведеться стріляти, щоб спіймати носія, то тільки по ногах. Сюди! — З цими словами Старий направив променемет на мене. На половині шляху від юрби до нього він велів зупинитися. — Грейвс! Посади Джарвіса в мене за спиною. Ні! Халат залиш на місці. — Потім знову до мене: — Зброю на підлогу! Цівка його променемета дивилася прямо мені в живіт. Я повільно дістав свій і відіпхнув його ногою метри на два вбік. — Роздягнутися! Наказ, м’яко говорячи, не з найзвичніших, але променемет допоміг мені позбутися від ніяковості. Хоча, звичайно, коли роздягаєшся догола на очах у людей, дівоче хихотіння з натовпу зовсім не підвищує настрою. Одна з дівчат прошепотіла: «Непогано», інший голос відповів: «А по-моєму, надто кістлявий». Я почервонів. Оглянувши мене з голови до ніг, Старий наказав підняти з підлоги пістолет. — Прикриєш мене. І стеж за дверима. Тепер ти! Доті-забув-прізвище. Твоя черга. Доті працювала в канцелярії. Зброї в неї, зрозуміло, не було, але в той день вона прийшла в довгій, до підлоги, сукні. Доті зробила крок вперед, зупинилася і завмерла. Старий повів променеметом. — Давай, роздягайся! — Ви що, надобре (всерйоз)? — здивовано запитала вона. — ШВИДКО! Доті майже підстрибнула на місці. — Зовсім не обов’язково на мене репетувати. — Вона закусила губу, розщебнула застібку на поясі й впертим тоном додала: — Я думаю, мені за це мають бути преміальні. — Потім жбурнула сукню вбік. — До стіни! — Старий злився. — Тепер Ренфрю! Після випробування, що випало на мою долю, чоловіки діяли швидко й діяльно, хоча деякі все-таки соромилися. Що стосується жінок, то дехто хихотів, дехто червонів, але будь-хто особливо не заперечував. Через двадцять хвилин майже всі в залі роздягнулися. Я в житті не бачив стільки квадратних ярдів «гусячої шкіри», а розкладеної на підлозі зброї вистачило б на цілий арсенал. Коли дійшла черга до Мері, вона швидко, без манірності роздягнулася, але, навіть залишившись в чому мати народила, трималася спокійно і з гідністю. Її внесок в «арсенал» виявився набагато більшим, ніж в кожного з нас. Я вирішив, що вона просто закохана в зброю. Зрештою всі, крім самого Старого і його старої діви-секретарки, роздягнулися, але паразита на будь-кому не було. Я думаю, Старий трохи побоювався міс Хайнс. З незадоволеним виглядом він потикав ціпком гору одягу, потім звів погляд на свою секретарку. — Тепер ви, міс Хайнс, будь ласка. Ну, подумав я, тут без застосування сили не обійдешся. Міс Хайнс стояла нерухомо й дивилася Старому прямо в очі — такенна статуя, що символізує ображену гідність. Я ступнув ближче й процідив: — А як щодо вас, бос? Роздягайтеся. Він кинув на мене здивований погляд. — Я серйозно, — додав я. — Тепер вас тільки двоє. Паразит у когось з вас. Скидайте шмаття. Коли треба, Старий здатний підкоритися неминучому. — Роздягніть її, — буркнув він і з похмурим виглядом взявся розстібати блискавку на штанях. Я сказав Мері, щоб узяла двох жінок і роздягнула міс Хайнс. Старий вже спустив штани до колін, і отут міс Хайнс рвонула до виходу. Між нами стояв Старий, і я не міг стріляти з побоювання влучити в нього, а всі інші агенти в залі виявилися без зброї. Очевидно, це не випадково: Старий побоювався, що хто-небудь з них не стримається і вистрілить, а слимак потрібний був йому живим. Коли я кинувся за міс Хайнс, вона вже вискочила за двері й помчала коридором. Там я, звичайно, міг би в неї влучити, але отут просто не спрацювала реакція. По-перше, емоції так швидко не перемкнеш: адже це як і раніше була стара добра Леді Хайнс, секретарка боса, та сама, що не раз вичитувала мені за граматичні помилки в звітах. А по-друге, якщо в неї на спині сидів паразит, він потрібний був нам живим, і я не хотів ризикувати. Вона пірнула в якісь двері, і знову я забарився — просто зі звички, оскільки двері вели в жіночий туалет. Втім, це затримало мене лише на мить. Я ривком відчинив двері, зі зброєю напоготів влетів всередину... І мене відразу двигонули над правим вухом чимось важким. Про наступні декілька секунд у мене немає ясних спогадів. Очевидно, я на якийсь час знепритомнів. Пам’ятаю боротьбу й лементи: «Обережніше!», «Чорт! Вона мене вкусила!», «Руки не сунь!». Потім хтось вже спокійно: «За ноги і за руки, тільки обережно». Хтось ще запитав: «А з ним що?», і у відповідь почулося: «Пізніше. Він просто знепритомнів». Коли міс Хайнс віднесли, я ще не цілком отямився, але вже почував, як повертаються сили. Сів, усвідомлюючи, що потрібно терміново зробити щось важливе. Потім, хитаючись, встав і рушив до дверей. Обережно визирнув — там було пусто — і кинувся коридором геть від конференц-залу. Опинившись в зовнішньому проході, я раптом зрозумів, що не вдягнений, і шугнув в чоловічу палату. Схопив чийсь одяг і напнув на себе. Черевики виявилися малі, але в той момент це не мало значення. Я знову кинувся до виходу, знайшов вимикач, і двері розчинилися. Мені вже здавалося, що моєї втечі будь-хто не помітить, але, коли я був в дверях, хтось крикнув мені вслід: «Сем!». Я вискочив за поріг і виявився перед шістьма дверима, кинувся в одну з них, за нею були ще три. До катакомб, що ми називаємо базою, веде ціла мережа тунелів, схожих на переплетені спагеті. Зрештою я зринув на одній зі станцій метро, в кіоску, де торгували фруктами й дешевими книжками, кивнув хазяїнові, вийшов через прилавок і змішався з натовпом. Потім сів на реактивний експрес, що йде на північ, але на першій же зупинці зійшов. Перебрався на платформу, звідки рушав експрес у зворотному напрямку, і став біля каси, вибираючи, у кого з цих роззяв буде гаманець якомога товстіший. Вибрав зрештою якогось типа, сів на його поїзд, потім зійшов на одній з ним зупинці і в першому ж темному провулку молоснув його по потилиці. Тепер у мене з’явилися гроші, і я був готовий діяти. Я не розумів, для чого мені гроші, але знав, що для наступного етапу вони потрібні. ( ) — від автора [ ] — від мене { } — від En-ru перекладача