С.РОБІТНИЦЬКИЙ
СЕРЕД НЕПРАВДИ НА ЗЕМЛІ
НАША СІМ’Я   

Невеличке село-хутір Адамків, що неподалік Клеваня на Рівненщині – наше рідне село. Нас усіх було у батьків восьмеро: Павло, Іван, Ганна, Панас, Кузьма, Ольга, Володимир і я, Сергій.
Наш батько - Робітницький Микита Андронович (родом із Новоставу) – був дуже працьовитим. Не тільки добре обробляв землю, тримав чимало худоби, але й виростив великий сад, завів пасіку. Був грамотним, знав нотну грамоту, все життя співав у церковному хорі і володів прекрасним тенором, вмів високопрофесійно прочитати в церкві «Апостола». Ходив у простому одязі: спочатку у селянській свиті з доморобного сукна, а потім почав шити із недорогого сукна–бекеші. Дуже любив із молоддю співати українські народні пісні. Любив художню самодіяльність. Свідченням цього є той факт, що батько відпустив свій мурований магазин для самодіяльних митців. У тому магазині громада Адамкова влаштувала постійну сцену та місця для сидіння, яких вистачало для декількох сотень людей. Ось тут і влаштовували ми вистави, концерти, вечори. Люди називали це приміщення «українською церквою» або просто - «магазин». Сходилися завжди масово – не тільки сидячі місця були зайняті, а й стояли в проходах та попід стінами. Тут завжди проводилася якась робота: проходили репетиції драматичного гуртка, розучування хором нових пісень, заняття танцювального гуртка та струнного оркестру. Молоді займалися своїми справами на сцені, а старші приходили посидіти, подивитися, послухати та тихенько погомоніти між собою, обмінятися новинами.
Наш батько хотів, щоб ми всі вчилися. Працював тяжко, але ніколи не нарікав, що увесь прибуток з хазяйства і саду йшов на наше навчання. Навпаки, дуже гордився цим. Адже з нашого села ніхто ніде після сільської школи не вчився.
Батькові подобалося, що кожного літа у нас кишіло від студентів. Любив з ними вечорами поговорити та поспівати пісень.
Батько мав красивий почерк. Тому під час першої світової війни він у царській армії був два роки полковим писарем. Писав не тільки красиво, а й грамотно, хоч після сільської школи закінчив усього так зване «двокласне училище» в Клевані.
Коли сердився і хотів щось своє доказати – переходив на російську мову, хоч взагалі-то розмовляв українською без сільського акценту. Але з приходом перших совєтів перейшов виключно на українську літературну мову. Можливо, він так виявив свій протест проти російської експансії.
От таким був наш батько.
Від нього ми успадкували і жадобу до знань, і любов до мистецтва, до праці, до рідної землі та до рідної мови. І ще одну рису він нам передав: ніхто з нашої родини не захоплювався Бахусом (тобто спиртним). Батько більше однієї чарки ніколи не випивав. І не палив.
Наша мати – Робітницька Феодосія Лук’янівна (родом із Клеваня) – була дуже трудолюбивою, доброю і любила нас усіх без винятку. Хазяйство наше було велике, худоби багато – усе це вимагало праці і праці. Та й стати матір’ю восьми дітей - справа теж не проста. На жаль, мати захворіла, а після тяжкої операції так і не звелася на ноги – відійшла у вічність.
На деякий час в усьому заступила матір наша старша сестра Ганна. Але незабаром вона вийшла заміж, тож батько залишився з нами сам-один. Він не хотів ні з ким сходитися. Всі ми десь вчилися, тож щоліта, зібравши та обмолотивши врожай, із запізненням роз’ї-жджалися на навчання. А батько залишався на все господарство сам.
Найстарший із нас, Павло, закінчивши духовну семі-нарію в Житомирі, був священиком у сусідньому селі Грабові. Панас та Кузьма навчалися в Крем’янецькій духовній семінарії, згодом – на богословському факультеті Варшавського університету. Ольга, Володимир і я, після закінчення шестирічки, навчалися в Рівненській українській гімназії. Володимир пізніше закінчив диригентські курси в Крем’янці, а я – торговельні курси в місті Яворові на Львівщині, згодом кілька років працював на Моквинській паперовій фабриці біля Березного.
Іван у 1920 році одружився і жив у батьковій хаті з окремим ходом. Разом зі своєю дружиною Устиною він брав активну участь у просвітянській роботі: обоє співали в хорі та грали в драматичному гуртку. Устина володіла сольним дискантом, з дитячих років співала в церковному хорі в Клевані. Іван хазяйнував та був хорошим мулярем – із цього і жив.
Панас та Кузьма, як і Павло, стали священиками. Панас – у Локачівському районі біля Луцька, Кузьма – у селі Ружин, що неподалік Ковеля.
Ольга вийшла заміж у Рівному, де працювала завідуючою українським дитячим садком. Правда, її заміжжя виявилося невдалим, тож вона зійшлася зі своїм першим «претендентом» – Павлом Данилюком із Оржева, з яким усе життя ділила щастя й горе...
Я зробив такий вступ для того, щоб було зрозумі-ліше, чому потім усі ми опинилися у вирі національно-визвольної боротьби і чому зазнали від окупантів стільки переслідувань.
Дитячі і юнацькі роки ми прожили в селі серед простого народу, дружили зі своїми ровесниками, працювали, як і вони, в господарстві. Дотримувалися всіх народних звичаїв, релігійних свят і обрядів. Тому, здобувши певну освіту, всі ми, без винятку, активно включилися у просвітянську, а згодом – у політичну діяльність. Ми не могли спокійно влаштовувати своє особисте життя в той час, коли нашим народом та багатствами нашої землі керували для своєї вигоди окупанти.
3 другого ж боку, окупаційна влада за нами і за такими, як ми, встановлювала спочатку потаємний, а потім відкритий нагляд і переслідувала, переслідувала...
Ось, нарешті, я й почну про це розповідати в такій послідовності, як воно відбувалося.
На підставі Ризького договору 1920 року між Польщею та червоною Росією Західна Україна була загарбана поляками. В 1921 році окупаційний уряд провів набір українських хлопців в польську армію на строкову службу. Пішли і хлопці з нашого села, в тому числі і мій брат Іван. Річ в тому, що він і ще два хлопці з нашого села (Колосюк Іван та Ковалець Максим) були в армії УНР (Української Народної Республіки). І в польській армії виник рух непокори. Українські хлопці почали масово втікати з армії. Але де ж дітися? От, побродивши деякий час, приходили додому. Тут їх і ловила польська поліція та передавала військовій владі.                                                     
Пригадую, прибув брат Іван додому на самі Різдвяні свята. Сіли всією сім’єю за святковий стіл. І тут – рип двері: поліція тут як тут. Таку бучу вчинили! А ми ж не знали, що Іван приїхав додому нелегально...
Мені тоді було всього неповних шість років. Я дуже перелякався, коли побачив поліцаїв у рогатих шапках з великими блискучими орлами та сріблястими зигзагоподібними срібними нашивками на мундирах. Я на всю хату розревівся, коли поліцаї наклали на братові руки кайдани. А коли його дружина Устина втратила свідомість і впала на долівку серед кімнати, я заверещав на все горло. Мені шкода було брата, шкода його дружини, яка так ласкаво ставилася до мене. Я думав, що вона помирає. 
Пройшло довге життя, але я й сьогодні все це добре пам’ятаю.
Так Іван тікав ще два рази. Але, замість двох, пробув у польській армії чотири роки. Із них – один рік за гратами...                                      
Панас та Кузьма поступили вчитися в духовну семі-нарію в Крем’янці (за бажанням нашого батька). Кузьма брав активну участь в діяльності «Пласту». Згодом він очолив пластунську організацію в Крем’янці. Тут функціонували три середні школи: українська гімназія та духовна й вчительська семінарії. На літні канікули Кузьма приїжджав додому у пластунській формі із золотими нашивками, що нам дуже імпонувало. Він проводив влітку в Оржівських лісах військово-спортивні ігри (він завжди брав із собою ще зовсім юного Володимира). З різних сторін прибувало сюди багато студентів з рюкзаками та плащ-палатками.
Але в 1928 році польська окупаційна влада «Пласт» заборонила. Робота продовжувалася підпільно. Колишні молоді хлопці-пластуни стали дорослими і вступили в ряди УВО (Українська Військова Організація). Звичайно, членом цієї організації став і Кузьма, а згодом - і Ольга. В Рівненській українській гімназії також існувала нелегально пластунська організація, членами якої ми були всі троє: Ольга, Володимир і я, Сергій. Ми з Володимиром, коли навчалися в шостому класі гімназії, були прийняті у лави УВО. Слід було пройти певний вишкіл і дати присягу.
Коли Кузьма вже навчався на останньому курсі духовної семінарії (1930 рік), польська влада арештовує його. Слідство, допити, катування... Але, не зібравши певних доказів, польська дефензива була змушена випустити Кузьму на волю, протримавши в тюрмі майже два роки. 3а повний курс семінарії він складав екзамени екстерном, поступив на богословський факультет у Варшаві. На навчання заробляв своїм голосом: співав у митрополичому хорі, де непогано платили.
Колись нечисельна організація УВО, яка переважно складалася з колишніх учасників бойових дій за Україну в 1918-1920 рр., перетворилася на чисельну і широко розгалужену ОУН. В цю організацію вступала патріотична молодь, що навчалася в середніх та вищих навчальних закладах. Через деякий час вона розповсюдилась на теренах всієї Західної України.
Перед нападом Німеччини на Польщу в 1939 році не тільки в містах, містечках, а й по всіх селах та хуторах діяли підпільні боївки ОУН.
Після закінчення гімназії польська дефензива арештувала і Ольгу. Спочатку її тримали у жіночій тюрмі в Рівному, а потім перевезли в Дубно для катувань. Але Ольга мужньо витримала катування. І, за браком доказів, її випустили на волю. А, проживаючи в Рівному, вона брала активну участь в діяльності Союзу українок. Це бісило польську владу: «Не вдалося залякати...» І Ольгу знову арештували. Без слідства й суду заслали в Березу Картузьку. Там було набагато гірше, ніж у тюрмі. Наглядачі-садисти на кожному кроці знущалися і катували політичних в’язнів, що переважно були з числа освіченої інтелігенції. Але це окрема тема. Всі вийшли на волю, коли польська жандармерія зі страху розбіглася при ударі на Польщу Німеччини.
Весною 1937 року польська влада арештувала й Володимира в Крем’янці, не давши йому повністю закінчити диригентські курси. Тривалий час велося слідство, і весною 1939 року відбувся в Рівному суд. Обвинувачення: приналежність і діяльність в УВО. В цій же справі були арештовані брати Бусли з Клеваня: Олександр та Яків.
Суд був відкритим, на ньому був і я. Зі Львова приїхали три адвокати, один з них був Шухевич (мабуть, батько Романа Шухевича, в пізніші часи головнокомандувача Української Повстанської Армії). Олександра Бусла випустили на волю за браком речових доказів. Якова Бусла засудили на 10, а Робітницького Володимира на 12 років ув’язнення.
Вже під час слідства брат Володимир зрозумів, що тюрми не минути, були певні докази його невтомної діяльності в УВО. Шпиги ходили і їздили непомітно за ним слідом, потаємно фотографували. Отож він, користуючись правом останнього слова перед оголошенням вироку, виступив у суді з обширною патріотичною промовою. Суддя декілька разів намагався зупинити його, а то й заборонити Володимиру говорити. Але кожен раз львівські адвокати вказували на незаконність його намагань, і він був змушений «ретируватися».  
Володимир чим далі підвищував свій голос і на кінець закликав український народ до боротьби з польськими окупантами.
Сподобався мені тоді і виступ адвоката Шухевича, який безстрашно засуджував шовіністичну політику польського уряду. 
Володимир, наводячи історичні дані, засуджував жорстоке ставлення польської шляхти до українського народу, насильну полонізацію та окатоличення. Він звинуватив польський уряд у зраді у 20-му році, коли Польща погодилася з червоною Росією поділити Україну між собою, забуваючи, що Росія розділяла Польщу з Австрією та Німеччиною. Поляки забули, як у Варшаві сидів царський намісник, як російсько-царська армія жорстоко розправилася з повстанням польського народу під проводом Тадеуша Косцюшка. Історія поляків нічому не навчила. І польський уряд проводить шовіністичну політику щодо українців, проводить насильну полонізацію загальної освіти. В загальноосвітніх школах залишився тільки один предмет, що викладається українською мовою під назвою «єнзик русінські». Отже й українського народу немає, а є “русіні”, які живуть на «кресах всходніх» – так поляки називали українські Волинь і Полісся. Володимир обвинувачував польський уряд в тому, що він, порушуючи свою ж Конституцію, заборонив громадсько-просвітянські організації «Пласт» та «Просвіту», наклав жорстоку цензуру на українські журнали та газети і багато іншого...
Так брат пояснив, чому він став на нелегальну боротьбу проти шовіністичної політики польського уряду.
Цей виступ набрав широкого резонансу в українській пресі, особливо у Галичині. Газети виходили з білими плямами, польська цензура робила свою справу. Повний текст промови був розповсюджений на шапірографах і передавався з рук в руки.
Так чинили поляки не тільки з членами моєї родини, а з усіма українськими патріотами. Я хочу звернути увагу на те, щоб і сьогодні українські політики і державні мужі взяли історичне минуле за урок. І щоб не були наївними і по-дитячому не дуже довіряли своїм сусідам, навіть «братам слов’янам». Треба мати свою національну гордість і свій власний розум.
Настала осінь 1939 року.
Під навальними ударами німецько-фашистських танкових частин та авіації Польща рухнула, як картковий іграшковий будиночок. Польська армія, спробувавши зупинити агресивну навалу німців, розбіглася хто куди. Уряд та вищі чиновники, як руді миші, повтікали за кордон, залишивши свій народ на поталу завойовнику.
На Західну Україну прийшли, як кажуть в народі, перші совєти, назвавши себе визволителями українського народу.               
Ми троє – Ольга, Володимир та я – поступили на вчительську роботу. Це була наша давня мрія – вчити та виховувати підростаюче покоління. Крім навчальних предметів, ми невтомно проводили гурткову роботу художньої самодіяльності не тільки з учнями, але й з дорослою молоддю. Ми роками проводили цю роботу і мали певний досвід.
Але влітку 1940 року сестру Ольгу заарештували. Заарештували і її чоловіка Павла Данилюка та його брата Василя. Останній так і пропав у більшовицьких катівнях, про його долю і до сьогодні невідомо.
Брат Володимир був повідомлений своїми людьми, що його також арештують. В руки НКВД попали архіви польської дефензиви, і тому в першу чергу переслідували тих, хто там фігурував. Тому брат аж до приходу німців пішов у підпілля.
Настав 1941 рік.
У січні місяці під тиском НКВД мене судив «найдемократичніший у світі» радянський суд і виніс вирок — один рік умовно із вирахуванням 25% із моєї зарплати. Причина знайшлася. Під час зимових канікул я був від місця роботи за 12 кілометрів і захворів на ангіну, тому мусив тиждень відлежати в ліжку. З цієї причини не міг бути присутнім на учнівській олімпіаді художньої самодіяльності у Клевані. Я написав директору Білівської школи Марковському листа і передав людьми, які їхали в Білів до млина. Тоді в селах медиків не було. Коли я вже зміг покинути ліжко, звернувся у Клевані до знайомого лікаря Худошина. Він порадив мені лікуватися, бо запалення ще не пройшло. Я попросив у нього довідку про мою хворобу, але він заявив: «Вибачте, але я боюся, вони будуть мені мстити». А директора школи НКВД залякало і він на суді нічого не сказав про мого листа. Виходило, що я зірвав на олімпіаді виступ хору Білівської школи...
Із великої Білівської семирічки мене переводять у невеличку початкову школу в селі Грабові, де мене і застала війна. 
Рання весна 1941-го.
Щоб уникнути арешту, пішли у підпілля брат Іван та його дружина Устина, залишивши дома двох малолітніх синів: Павлика та Тоню. Невдовзі Іван загинув у сутичці з енкаведистами. Устина була замучена вже після війни спецгрупою НКВД (в 1946-у чи 1947-у році). Місце загибелі обох – невідоме. 
А тепер про те, кого і коли вивозили на каторгу...
Першими вивезли за декілька місяців до війни нашого батька (йому було 84 роки), сім’ю брата Кузьми (крім нього, ще маленького сина Ростислава, дружину та стареньку матір дружини). Разом вивезли також малолітніх синів Івана – Павлика та Тоню.
Кузьма ще восени прибув із сім’єю до батька. На Волині почало НКВД хапати священиків, які за Польщі брали участь у просвітянському русі або були переслідувані. А за Кузьмою було і переслідування, і тюрма.
Наш батько на засланні прожив недовго. Помер на руках молодшого Іванового сина Антона.
Перед самою війною вивезли та каторгу сестру Ольгу та її чоловіка Павла Данилюка. Вони деякий час перебували в Дубенській тюрмі.
Брата Павла з сім’єю та швагра Сидора Шевчука (чоловіка сестри Ганни) вивезли в 1944-му році. Павло на засланні помер.
В цей час вивезли і брата Панаса з сім’єю.
Сім’ї Панаса, Кузьми та сини Івана повернулися після реабілітації. Ольга з чоловіком та трьома дітьми – також повернулася.
Правда, Кузьма ще закінчив заочно Ташкентський педінститут. На щастя, у Варшавському університеті знайшлися в архіві документи про те, що він у ньому навчався. Отже, прийняли на третій курс. Дозволили працювати тільки на Поліссі в Любешівському районі, де він і вчителював до виходу на пенсію.
Молодша дочка брата Павла – Ірина – залишилася в Росії. Там вона здобула медичну освіту і вийшла заміж за колишнього каторжанина. А його старша дочка Олена – не була на каторзі. Вона вийшла заміж і жила окремо. Закінчила Рівненській педінститут і працювала в селі Немовичі біля Сарн.               
Із Панасом та Кузьмою я часто зустрічався у Ольги, яка побудувалася в Рівному. Ольга в Рівному довго не прожила, залишивши малолітніми троє дітей: Володимира, Галину та Віталія. Зараз вони мають свої сім’ї і живуть у Рівному.
Син Кузьми – Ростислав – закінчив педінститут, одружився і виїхав на батьківщину дружини Тамари у Вінницьку область.
Старший син Івана – Павло – закінчивши дорожний технікум, виїхав за направленням у Полтавську область. Там одружився і залишився на постійне проживання. Молодший син Івана –Антон – жив зі своєю сім’єю в Клевані.
Коротко про дочок сестри Ганни, чоловік якої – Сидір – також був на каторзі. Старша - Ніна – вийшла  заміж в село Волошки недалеко Рівного, працює в торгівлі. А молодша – Раїса – з Дубна (де вона побудувалася і працювала у торгівлі) виїхала до дочки в Чехію. Там і живе у курортному містечку.
Моя особиста доля склалася трохи інакше. А це, мабуть, тому, що я наймолодший у сім’ї. За Польщі ще не встиг побувати в тюрмі і на мене не було заведено «справу». А як вивозили нашого батька, я жив і працював вчителем у Більові. Якби жив дома – вивезли б. Адже вивезли сім’ю Кузьми та дітей Івана.
Але горя і переслідувань я зазнав достатньо. Про це можна списати багато паперу. Багато разів заглядала в очі «щербата», підходила впритул. Але така Божа воля, щоб я ще дожив світлої хвилини незалежності України.
Я завжди вірив і вірю у Боже провидіння. У найскрутніші хвилини я завжди звертався до Нього з молитвою. Духовний зв’язок людини з Богом (Космосом) іноді творить диво. Зі мною таке траплялося.
Як бачите, про те, кого і коли з моєї родини переслідували, судили та вивозили на каторгу, я згадую коротко, стверджуючи лише самі факти. Повірте, що і цей короткий перелік фактів коштував мені великих душевних хвилювань і, навіть, здоров’я.
Та хіба тільки моя родина пережила такі жорстокі знущання? Їх були сотні, тисячі! А як ще додати попередні десятиліття червоного терору. В одних сльозах цих нещасних людей можна було б утопити усіх мучителів нашого народу!!!
Нагадую, що всі вони, замість того, щоб понести відповідне покарання за свої злочинні дії, спокійно проживають в незалежній Україні і отримують високі пенсії. А хто ще не на пенсії – займають найвищі посади в нашій, не своїй, Державі. Їх ще й нагороджують! А ті, які винесли переслідування, тюрми та каторгу в боротьбі за незалежність, ще й сьогодні не визнані національними героями України.
До речі, мене ще через багато років згодом і вдруге судив «найдемократичніший у світі» радянський суд. За те, що я зумів добудувати школу в селі Озерці Володимирецького району, не затративши й карбованця з державного бюджету. Все – з бюджету школи і з допомогою громади. От за це і подякували двома роками позбавлення волі.
Але, слава Богу, ця затія КГБ та компартії потерпіла фіаско. Передбачивши, що своєю апеляцією в обласний суд (а там головував володимирчанин, який був у змові з володимирецьким райначальством) я не докажу правди, я поїхав особисто в Київ у Верховний суд. Закінчилося тим, що вирок райсуду було скасовано.
Правда, чотири місяці з моєї зарплати вираховували 20%. Це за те, що я за свої власні кошти їздив до Рівного на базар, щоб купити цвяхи, фарби та інше, чого в магазинах тоді не було.
Але це знов окрема тема. Все ж КГБ добилося свого – мене звільнили з посади директора школи. Хоч по роботі жодних зауважень не було. Навпаки, мій портрет завжди був на дошці пошани в райвно. За те, що на моїй стороні був завідуючий райвно Розуменко В.С. (партійний), то і його звільнили з цієї посади, і він виїхав із Володимирця.
Через три роки мене призначили директором Полицької середньої школи. Володимирецький район як окрема територіальна одиниця перестав існувати. Його приєднали до Дубровицького району, а там на посаді завідуючого райвно вже був Розуменко В.С. Ситуація змінилася. І ось Розуменко згадав про мене і «вирвав» з Озерець, хоч КГБ мені не дозволяло звідти нікуди виїжджати. Розуменко просто викликав мене в Дубровицю і пояснив, що з’явилась для мене нагода «вирватись» із Озерець (тобто із заслання). Запропонував Полиці. Ми з дружиною з радістю погодилися.
Отож Полиці: село велике, і три прилеглі села з початковими школами - Сошники, Іванчі та Веретено. Прийнявши школу, я почав будівництво нової, стандартної школи (була вже заготовлена цегла та столярка). Але під час навчального року знову утворили Володимирецький район. Повернулося колишнє райначальство. Розуменко ж залишився в Дубровиці, де живе й сьогодні.
Я відчув, що на мене буде знову «гоніння», бо я у партію не поступав. Так воно і сталося. За мене сфабрикували заяву в облвно, що я, нібито, прошу звільнити мене з посади директора Полицької середньої школи. Заяви цієї так мені і не показали, бо там же був підроблений мій підпис.
Нового директора привіз сам другий секретар обкому партії. Партійного, що, як виявилося потім, закінчив піврічні агрономічні курси і на руках мав довідку за три курси педінституту. Як через два роки виявилося, ця довідка була куплена у якихось шахраїв. Тому його було звільнено і він виїхав. Але не судили - бо ж пар-тійний!
Хоча в кінцевому результаті КГБ знову добилося свого: мене було відсторонено від керівництва середньою школою. Щоб знав і пам’ятав: компартія – це “честь і розум епохи”. Ось так! 
І останнє: розповім чому я, Сергій Микитович Робітницький, став Сергієм Миколайовичем. Справа ось у чому. Пізніше, уже по війні, документи мої згоріли і я виробляв нові. Виявилося, що в Оржівській церкві батько був чомусь записаний не “Микита”, а “Миколай”. Отак я й став Миколайовичем. Тоді мені це було навіть на руку. Бо ж я був “під ковпаком” у КДБ, а оцей неправильний запис іноді давав мені змогу ніби відсторонитися від себе, від тих «справ», які на мене вішали.

ЯК СОВЄТИ НАС 
«ВИЗВОЛЯЛИ»

Вересень 1939 року.
Радянські танки ревіли день і ніч. Частина за частиною на захід їхали і йшли війська. Всі чекали, коли ж то вже зіткнуться дві до зубів озброєні армії (бо існував же між Польщею і Радянським Союзом договір про ненапад і взаємну військову допомогу).
Але проходили дні, ні боїв у повітрі, ні гуркоту гармат – не було...
“Що за чудасія? – говорили люди. - Невже німці злякалися совєтів і тікають назад у Німеччину? Значить, знову буде Польща!”
Пішли різні чутки.…
Та незабаром усе вияснилося. По селах, містечках та містах відбувалися мітинги, на яких агітатори у військовій формі пояснювали людям, що вже скінчилося панування польських панів, що вже не буде панської Польщі. Червона Армія прийшла, щоб взяти народ За-хідної України під свою опіку. Від сьогодні народ заживе вільним життям, не буде експлуатації, не буде “помєщіков”,  не буде батраків на селі, які тяжко працювали на куркулів (вони чомусь не знали, що в нас не було безземельних селян).
До речі, при Польщі так оплачувався труд на селі: жнець отримував за день пуд зерна (це 16 кілограмів), косар 1,5 пуда зерна, тобто 24 кілограми. В якій сім’ї було багато робочих рук – допомагали тим, де були ще дрібні діти, або де їх зовсім не було. Крім плати, давали добрий обід, а при завершенні робіт влаштовували дожинки: пишне пригощання з випивкою, обрядовими співами і т.д. Кожен старався не осоромити себе і готувався до цього, а дехто запрошував ще й музик!
А в колгоспах, якщо отримували за трудодень по 2-3 кілограми, то більшовицька пропаганда зчиняла такий крик про заможність колгоспників! Коли виникли колгоспи, то у нас за трудодень отримували по 250 грамів зерна, і то тільки за першу половину року. Начальство обіцяло повністю розрахуватися потім. Але я щось не пам’ятаю, щоб люди отримували за другу половину року.
Порівняйте і подумайте, де і коли була жорстока експлуатація сільського трудівника, а де і коли – пристойний заробіток.
Тому тоді люди працювали продуктивно, хоч їх ніхто і не підганяв. А в колгоспах з кожним роком продуктивність праці падала й падала. Люди були знеохочені, і відбували трудодень абияк, хоч були наглядачі (як колись у панів).
Але агітатори цього не знали і знати не хотіли. Вони торочили своє: діти всіх трудящих будуть навчатися в школах рідною мовою, в інститутах, університетах. Буде ліквідована неграмотність старших людей. Отже всі “гражданє” будуть грамотними, то значить “просвєщонними і умнимі”. Самі будуть “управлять государством без всяких там учоних і попов. Так завєщал нам вєлікій вождь і учітєль Лєнін. А справу його продовжує наймудріша людина в світі – товаріщь Сталін. Сталіну – ура-а-а!!!”
Такі нездалі промови доводилося мені часто чути на численних мітингах. Я ж з виховних годин у гімназії добре запам’ятав, що ніколи не треба себе перед людьми вихваляти, а поводитися скромно. А люди самі розберуться – розумний ти чи ні. Хвалить себе – тільки дурень.
Людей вражало те, що агітатори говорили про визволення українського народу, про радянську Україну, але все це говорили російською мовою (часто ламаною). Річ в тому, що чомусь більшістю виступали люди в офіцерській формі – не українці, нерідко навіть не слов’яни. 
Нам було це дивно. До якої ж це української держави нас приєднують? Якщо до України (нехай радянської) – це добре! Але чому про це пояснюють не наші люди, не по-нашому?! 
Люди – насторожилися, принишкли. Навіть місцеві члени КПЗУ – почали висловлювати своє невдоволення. Їх, правда, запрошували до трибун, пропонували виступати перед народом. Але кривилися, як вони говорили українською мовою і часто вживали слова “Україна”, “український народ”, нічого не згадуючи про “старшого брата”. А один (пам’ятаю його ім’я – Антон) так захопився промовою, так лаяв польських панів та куркулів (хоч його батько був також добрим господарем), висловлював радість, що український народ Західної України з’єднується з матір’ю – Україною, що накінець вигукнув: “Хай живе Україна!” Схаменувшись, додав: “Радянська Україна!” Через декілька днів його не стало – по  сьогоднішній день. 
Місцеві комуністи стали виступати на мітингах з опаскою, не знали, що і як говорити (і їм дійшло до голови, що Україною керують чужі люди). Тоді давали їм готові (написані чи надруковані) агітпромови і вони, збиваючись, їх читали (там було багато такого, що вони не розуміли).
Оці-то агітатори у військовій формі почали організовувати місцеву владу. Звичайно, питали і людей, кого б вони хотіли бачити при владі (бо ж радянська влада – найдемократичніша в світі!).
На голову райвиконкому люди запропонували шанованого всіма інженера (його дружина працювала вчителькою). Всі були задоволені. От тепер буде “начальником” своя, всіма шанована людина. І ми, тобто молодь, були задоволені таким ходом подій. А може, й насправді радянська – це наша рідна держава? Це ж скрізь при владі будуть наші люди! 
Але ж не так-то воно було. В Клевань прибула група енкаведистів на чолі з Каткіним. Хто він був за національністю – то й сьогодні не збагну. Як говорить з тобою, то права брова падає вниз, а ліва стрілою піднімається вгору. Одне око приплющене, а друге, як у барана, вирячене. Одні говорили, що він грузин, інші – що грузинський єврей. Одним словом – не слов’янин.
Коли я бував у нього на “прийомі”, то, дивлячись на нього, мені ввижалося бліде обличчя жорстокого й хитрого кардинала Рішельє...
НКВД працювало вдень і вночі. Йшла перевірка “надьожності” всіх, хто мав якусь освіту, в кого були родичі за кордоном, хто керував культурно-масовою роботою, хто виписував газети, читав книжки і тому подібне. З перших днів Каткін підбирав собі донощиків (“сексотів”). Завербованих сексотів він вдень не викликав.
Особливо довго й витончено-делікатно він перевіряв представників інтелігенції, яка користувалася в людей пошаною, та молодь, яка мала освіту.
Річ ясна, що місцевий інженер не побув головою райвиконкому і місяця...
От тоді-то нам почало розвиднюватися!.. Але треба було жити й вижити, приймати відповідну тактику в поведінці і “тримати язик за зубами”. Отримую від директора школи в селі Більові запрошення на вчительську роботу. Слід було з його відношенням та документом про освіту їхати в Рівне до завідуючого облвно. Я, звичайно, зрадів. Про таку роботу я мріяв з дитинства. На третій тиждень “возз’єднання” (тобто 2-го жовтня 1939 року) я вже стояв перед завідуючим облвно – високим смаглявим чоловіком – із заявою. Розмова була коротка. Перевіривши документ про освіту, він вручає мені призначення на посаду вчителя в Білівську школу. Розмовляв українською мовою, ввічливо. Сказав, що потрібні вчительські кадри і щоб я розповсюдив серед молоді від його імені запрошення на вчительську роботу, що я і зробив.
На вчительську роботу поступили також мої старші брат і сестра. Всім нам трьом вчительська робота дуже сподобалася. Крім педагогічної роботи, всі ми захоплювалися художньою самодіяльністю, як в школі з учнями та вчителями, так і з сільською молоддю. В нас був уже певний стаж: вистави, концерти, вечори та інші культзаходи ми вже проводили роками.
Отож ми поринули “з головою” у цю роботу. Втоми не відчували. З учнями – швидко знайшли контакт, а із молоддю – він уже був давно. Багато молоді пішло тоді на вчительську роботу. Але вчителів все одно не вистачало. Радянська влада це питання вирішила швидко. Організувала піврічні (6-місячні) педагогічні курси для бажаючої молоді, хто закінчив 5-6-7 класів загальної школи. І от вже до кінця першого навчального року (39-40-го) школи були майже повністю укомплектовані вчителями. Скороспечені вчителі були напівграмотними, але читати, писати та рахувати дітей якось навчали. 
Як бачите, справа була вирішена по-революційному. Основним і першочерговим завданням в галузі народної освіти було те, щоб учні вміли співати “Інтернаціонал”, “Із-за гір та з-за високих” та “Суліко”. За цим критерієм переважно й оцінювали роботу школи. На вивчення цих вокальних шедеврів пішов жовтень місяць. До нового року не було ніяких програм. Як хто вмів, так і учив за підручником.
Але працювали з ентузіазмом, хоч, правда, перебивали часті мітинги та профзбори (політнакачки). Зар-плату отримували щомісячно по 125 крб., а старші вчителі – більше. Тобто стільки, скільки отримували за Польщі. Але з нового року почали платити наполовину менше, так як це платили в Союзі.
Агітатори й надалі ганьбили колишню “пансько-польську” владу, “панські” порядки. А тут зразу зарплата – наполовину… Та й за ці гроші нічого було купувати. Раз на місяць привозили на село ситець та байку. Утворювалася нескінченна черга, почалися між людьми сварки. Продавали по декілька метрів. Вистачало небагатьом, а черга – величезна. Поважні люди ставати в чергу соромилися, а здалеку дивилися на цю штовханину та гризню. Взуванки першої зими зовсім ніякої не привозили.
Люди дивувалися: “Така велика держава, і війни не було, а нічого немає!”. Ходили в тому, що було.
Нова “совєцька” влада встановилася повністю і остаточно. В райцентрі діяв і райком, і райвиконком, і військкомат, і фінвідділ, і райвно, і пошта та інші держрайорганізації. Але найголовніші – це райком партії та райНКВД. Начальником всіх райвідділів стали люди чужі, прислані зі Сходу, звичайно, “партєйні”.
Завідувач райвно, на прізвище Потій, походив із містечка Носівка, що за Києвом. Завметодкабінетом – колишній кооператор на прізвище Сопа. Виступаючи перед вчителями з методичними вказівками, він таке “городив”, що всі пирхали від сміху. Він завжди говорив, що всі уроки в першу чергу повинні бути ідейними, тобто повинні нести комуністичну ідеологію. І то буквально всі уроки. Вивчаємо з учнями табличку множення – давай ідейність! Пам’ятаю, на одній з нарад він намагався пояснити, як ідейно проводити урок з біології на тему “Жаба”. Сміх та й годі! А говорив сміливо, самовпевнено. І доводилося слухати таку методичну науку, таку маячню – посмій заперечити, то...… 
Нам агітатори говорили про щасливе й заможне життя в Совєтах (а агітаторами були всі приїжджі начальники), але всі вони були в кортових пом’ятих (або з  дуже поганенького сукна) костюмах. Всі в чоботах (а воєнком ходив у чоботах з брезенту – такого чуда ми ніколи не бачили). Одяг дуже погано пошитий, сорочки – сатинові. Нам було дуже дивно, адже з такого матеріалу в нас шили робочий одяг на селі.
Всі приватні магазини були націоналізовані (пограбовані). А торгівлею займалися переважно євреї. В Клевані жили два брати євреї (Рудики), мали хороший мануфактурний магазин. В них було чимало матеріалу з англійської шерсті (марки “London”) сірого кольору. Отож із цього награбованого матеріалу начальство пошило собі на новий рік костюми.
І наш заврайвно т. Потій приїхав в нашу школу після нового року в новому, добротному костюмі і – о диво! – не в чоботах (як це було за тепла), а в черевиках. Правда, без галстука.
Як я вже згадав, всі райначальники були приїжджі, ніхто їх не знав, ніхто не обирав. НКВД вже так попрацювало, що нікому й заїкнутися не хотілося про таку “демократію”. Вже тоді нам став відомим вислів “білі ведмеді”.
Правда, головою райвиконкому (після місцевого інженера) декілька місяців побув із недалекого села відомий член КПЗУ. Але він з’явився на роботу в райвиконком в святковому добротному костюмі та ще й в капелюсі, та ще й почепив чорну “мушку–бабочку”, та ще й в модних блискучих туфлях! Думав: “Я ж тепер вибився в начальники, то чому ж не прибратись?” Це й вирішило його подальшу долю.…Приїжджі начальники – партєйці в кортових пом’ятих костюмах, а він ходить по райцентрі, як пава, та ще й у шляпі та в блискучих туфлях! Тоді в совєтах ніхто не носив капелюхів, а тільки кепки типу – “сталінка” (хіба-що Маяковський, і то – як виїжджав за кордон, щоб гордо показати свій “серпастий і молоткастий” паспорт. А так – всі боялися буржуазного капелюха). Вістка про зміщення з райпосади такого відомого члена КПЗУ (всі зрозуміли, що через його пристойний одяг і капелюх) спонукала багатьох зробити певні висновки, бо вислів “білі ведмеді” почав уже втілюватися в життя. Всі колишні старші вчителі покупували собі звичайні кепки (де подівали свої капелюхи – не знаю). Купив і я собі кепку: треба ж було сприймати нову совєцьку “передову” культуру!..
Отак ми помалу ставали “совєцкімі гражданами”. Допомагали в цьому пропаганда, реальна обстановка і пугало “білі ведмеді”...
Та в душу людині ніхто заглянути не міг, ніхто не міг примусити людину відректися в душі бути патріотом, любити свій народ, свою рідну мову.    


СОРОКОВИЙ 
ПРИНІС АРЕШТИ

Це не повна панорама цих подій, а тільки маленький штрих про рідних та односельчан.
Закінчився перший навчальний рік після возз’єднання. Настали канікули. В Сарнах організували одномісячні курси перепідготовки вчителів, переважно молодих. Повідомлення було мені і сестрі Ользі. Володимиру чомусь не було.
Все місто Сарни було “окуповане” молодими вчителями. Треба сказати, що квартири були наперед замовлені облвно, нам самим не доводилося шукати притулку. І з харчуванням було непогано: можна було пообідати в будь-якій їдальні по талону (безплатно). Ну, а сніданок і вечеря – за свій кошт.
Курси проходили нормально. Щоденно лекції з історії СРСР та історії ВКП(б). Годинами ми записували ідейні диктанти, окремі речення (навіть ідейні умови задач). Ну, і, звичайно, давали нам методичні поради. Викладачі були з різних вузів.
Влаштували нам навіть зустріч з матір’ю та дружиною Миколи Островського.
Одним словом, “напомповували” нас комуністичною ідеологією, щоб ми стали “настоящімі савєцкімі пєдагогамі”.
Пройшло так два тижні. І от сестра Ольга (вона була завжди діяльною, мала непосидючу вдачу, прекрасний організатор культурно-масових заходів) вже встигла згуртувати біля трьох десятків молодих вчителів для того, щоб на кінець курсів влаштувати концерт (з піснями, танцями, гуморесками і т.п.). Встигла вже побувати з делегацією від цієї групи у начальства курсів, яке з радістю дало на це згоду. Запитала мене, чи я візьмуся за підготовку хору. А це ж моє хобі!
- Аякже, візьмуся! – відповідаю.
Після занять ми мали зібратися на квартирі, де жила Ольга і ще три вчительки, щоб обговорити програму і з наступного дня розпочати підготовку до концерту.
Приходжу на місце збору – двері відкриті, а в кімнаті повно людей: хто сидить, а решта – стоять. Але чомусь тут присутні люди в формі.
“Невже будуть допомагати нам?” – майнула думка.
Не встиг я зайти в кімнату, як чую:
- А ви кто такой?
- Та це мій брат. Буде готувати для концерту хор.
- А! Сергей Нікітавіч! – чомусь уже вони знали мене. – От ми вам і устроїм концерт! – почулося злорадне.
Все в кімнаті було перевернуте, на підлозі розсипана пудра молодих вчительок.
Обшук вже було проведено. Мені стало все зрозу-мілим. “Візьмуть і мене?” – мимоволі запитав я себе подумки.
Але мене не взяли. Складений протокол вже був оформлений. Клацнули наручники і Ольгу повели, залишаючи нас усіх в розпачі. Навіть мені попрощатися не дали. Я, було, кинувся до сестри, але почув сердитий вигук: “Ні с места!”. Відтоді я не бачив сестри аж до “хрущовського потепління”, до її першої реабілітації. Але це окрема тема.
Стало ясним, що начальство курсів, що так люб’язно дозволило влаштувати концерт, зразу ж  донесло про це в НКВД.
Я сильно переживав за долю сестри Ольги після її арешту в Сарнах. Прийшовши на квартиру, я не міг ні їсти, ні спати. Цілу ніч я просидів самотньо у веранді і думав про арештовану енкаведистами сестру. Адже вона в нашій родині була й хазяйкою, й заступала матір, яка передчасно померла. Крім домашніх турбот, вона брала активну участь в громадсько-політичній роботі. Ми всі її дуже шанували за її патріотизм і бурхливу діяльність.
Її діяльність не могла не привернути уваги польської дефензиви. Як я вже згадував вище, польські власті тримали Ольгу в Рівненській та Дубенській тюрмах, згодом у концтаборі Береза Картузька.
На волю Ольга вийшла з приходом Червоної Армії-“визволительки”. З радістю і охотою взялася за вчительську роботу. Думала всю свою кипучу енергію віддати навчанню та вихованню підростаючого покоління.
Не судилося. Нові окупанти зробили те саме, що й вчорашні...…
Курси закінчилися. Я повернувся додому. А тут багато сумних новин. Чоловік Ольги Павло Данилюк – також арештований і не відомо де знаходиться. Схоплений і його молодший брат Василь Данилюк, подальша доля якого невідома й досі. В моєму рідному селі арештовані Лозицький Антін, Олесь Трохимчук та Гомонець Олексій. Олексій – мій ровесник, сусід і однокласник, надзвичайно ніжної душі хлопець. Він хворів на туберкульоз, вилікувався, але йому слід було берегтися, щоб не застудитися. Його катували в Дубенській тюрмі. Він стійко витримував катування, ніякої тайни не виказав. Енкаведистів це дуже злило: “Звичайний сільський хлопець, а такий стійкий!”. Йому влаштували очну ставку з Антоном Лозицьким та Олесем Трохимчуком. Щоб попередити своїх друзів, що він нічого не видав, він зразу сказав: “Я нічого не сказав, бо нічого не знаю”. Хлопці зразу догадалися, на що він їм натякнув. Вони також на допитах і катуваннях вели себе мужньо.
Дізнавшись, що Олексій хворів на туберкульоз (бо він вже почав часто покашлювати), енкаведисти помістили його в цементну одиночку в підвалі і напустили туди води. Олексій в таких умовах довго не пожив. Через декілька днів перестало битися серце полум’яного патріота України.
Про все це мені розповідали Лозицький та Трохимчук. Вони дивом залишилися живими в Дубенській тюрмі. Перед самою втечею енкаведисти, кого не встигли вивезти, почали в камерах розстрілювати. В камеру, де сиділи Лозицький і Трохимчук, стріляла через “очко” енкаведистка з автомата. Багатьох в камері було смертельно поранено та вбито. На щастя, Олесь та Антін зразу зорієнтувалися, що треба тікати не від “очка”, а під “очко”. Енкаведистка лаялася, але дістати їх кулями не змогла. Та й самій тікати ж треба було, бо німецькі літаки гуділи вже близько, а згодом почали й бомбити містечко. Правда, Олексій був легко поранений в руку, а Антін залишився цілим.
Олесь Трохимчук пізніше загинув під час німецької облави в своєму рідному селі, а Антін Лозицький боровся з окупантами в рядах УПА, був курінним. Загинув у бою з енкаведистами вже після війни. Але це окрема тема. 
Далі про арешти. Схопили енкаведисти в Оржеві Михайла Ковальця, відомого громадського діяча, диригента молодіжного просвітянського хору. В недалекому селі Бегень арештовано Євгена Серветника (пам’ятаю, як він гарно високим тенором виводив українські патріотичні пісні). Із заслання він чомусь не повернувся. Від нього було декілька листів. Арештували і його наречену, також із Бегня.
Хвилі арештів покотилися по всій Західній Україні. Творилося це і в селах, і в містах.
Брата Володимира енкаведисти не схопили. Він не був на вчительських курсах в Сарнах, а жив у Клевані, переважно перебував у селі Сморжеві в школі. Ремонтував, вифарбовував, готував школу до нового нав-чального року. Про масові арешти дізнався Головачик Лаврін, лейтенант Клеванської міліції, наш двоюрідний брат. Він негайно послав у Сморжів свою сестру Марусю повідомити Володимира про загрозу арешту. Брат на квартиру в Клевань не повернувся і із Сморжева зник, пішов у підпілля.
Таким чином багатьом вдалося врятуватися від арешту. Отож утворилося досить чисельне українське підпілля ОУН.
Як бачите, дії енкаведе приспішили його утворення. Слід було не просто переховуватися у надійних людей, а облаштовувати добре замасковані криївки, налагодити зв’язки, налагодити широко розгалужену розвідку, постачання харчів, одягу, привести до належного порядку наявну законсервовану зброю. Одним словом, готуватися до майбутньої національно-визвольної боротьби. Це було основним завданням підпілля ОУН. Наскільки багаточисельна і добре організована була розвідка в підпілля ОУН свідчить той факт, що не вдалося викрити енкаведистам аж до війни ні однієї криївки, не схопили вони ні одного підпільника, не знайшли ні одного складу зброї. Кожен крок енкаведистів прослідковувався десятками, сотнями очей розвідників підпілля. Доказом цього було те, що я досить часто зустрічався з Володимиром, але енкаведистам не вдалося нас “накрити”, хоч вони ходили за мною слідом, робили часто потаємно (як вони думали) засідки.
Так було принаймні в нашому окрузі. Всі учасники художньої самодіяльності по всіх селах були нашими друзями і допомагали нам. Тоді ще черв’як розбрату не існував в нашому народі. 
Люди тікали, щоб уникнути арештів. Підпілля увесь час поповнювалося. Так довелося піти у підпілля моєму старшому брату Івану із дружиною Устиною, залишивши дома двох малолітніх синів. Це сталося восени 1940 року. Сини відбули каторгу, а брат і невістка загинули невідомо коли і де. 
Як бачите, я пригадую і описую переважно про долю своєї родини і найближчих друзів. Не можу ж я в своїх коротеньких спогадах описати ту широку панораму горя і нещастя на всій території Західної України після так званого “визволення і об’єднання”.
А ви прикиньте, наскільки територія всієї Західної України є більшою від території мого рідного невеликого села, і вам стане ясно, яким безкінечним океаном розлилося горе, нещастя, арешти, переслідування, які “подарували” нам червоні “визволителі”, прийшовши до нас в 1939 році. Хай вічною ганьбою покриється та влада, яка вчинила таке пекло на нашій землі!


























ВЧИТЕЛЬСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 
В РІВНОМУ

У кінці серпня 1940 року в Рівному відбулася учительська обласна конференція. На ній були не всі, а тільки делеговані вчителі. Потрапив туди і я. Влаштував це інспектор райвно Редліх, який був у дружніх стосунках з моїм старшим братом Павлом.
Конференція мала відбутися в кінотеатрі “Зафран”. Делегати в призначений час зайняли місця в партері. Всі вдягнені по-святковому, чоловіки без головних уборів.
На сцені стояв великий стіл, покритий червоним матеріалом. За столом стояли двоє чоловіків у кепках-“сталінках”. Одного я зразу впізнав – це завоблвно (прізвище я його забув). Я був у нього на прийомі, коли поступав на вчительську роботу у вересні 1939 року. Він мені тоді сподобався, бо говорив чистою літературною українською мовою, був ввічливий, прямий. А другий – незнайомий. Вони нахилилися над якимись паперами і довго про щось радилися. Аж нарешті поскидали кепки і поклали на столі.
Конференцію відкрив завоблвно вступною промовою. Зачитав прізвища президії і названі зайняли місця за великим столом. Потім надано слово представникові міністерства освіти, яким виявився оцей другий. Він говорив довго, заглядав у свої записи і говорив, говорив. Звичайно, прикладом у вихованні в дітей радянського патріотизму повинен бути Павлик Морозов, який доніс на свого батька-куркуля, а значить “врага народу”! “Нада” наступально боротися з релігійними пережитками і не забувати, що навколо нас “вражескій капіталістіческій мір”.
Говорив українською мовою – суржиком, переплітаючи російськими висловами.
Ми слухали і старалися зрозуміти суть комуністичної ідеології, яка (як нам здавалося) була далекою від соціалізму, а тим паче від демократизму.
Я добре запам’ятав прізвище оратора – представника міністерства освіти – Січевой (смішним здавалося мені тоді це перекручене українське прізвище).
Нас усіх здивував його одяг та поведінка. Був чомусь не в костюмі, а в зеленій гімнастерці (рубашці), синіх штанах-галіфе та в чоботах. А на дворі – теплота! Як говорив, то ходив по сцені, часто встромляючи руки до кишень штанів. Адже тримати руки в кишенях – некультурно, та ще виступаючи на сцені з промовою.
Жоден з учителів не мав такого зовнішнього вигляду. Влітку в нас всі взували туфлі, бо в чоботах – жарко.
Я не буду передавати всю його промову, а тільки те місце, у якому він розповідав про свій візит до Галичини, гостро критикуючи тамтешній стан освіти, а особливо виховний процес. Постараюся передати його словами.
— Ви послухайте до чого довело буржуазне виховання. Приїжджаєш в село, питаєшся, де школа, а вони знімають шляпу, низько кланяються й вітаються. Знаєте як? Почекайте, я зараз подивлюся.
Він вийняв блокнот з кишені гімнастерки.
— О! “Слава Йсу, пане професоре!”. “Здрастуйте!” — відповідаю. “Ось там зверніть направо і побачите, пане професоре…”. Гидко і бридко!.. Був я на уроках. І що я побачив? Жах! Безкультурність і рабство! Уявіть собі: іде учень до дошки відповідати. Зупиняється біля вчителя, робить уклін і стукає каблуками, як солдат перед офіцером. Йде на місце — робить те саме. А учениця “дикає” однією ногою. Яка безкультурність і яке рабство. А до церкви ходять не тільки учні, а й вчителі. А знаєте, як учні вітаються з учителями?
Він заглянув у блокнот.
— “Поважання, пане професоре”. Просто жах! Ну, ми прикладемо всіх зусиль, щоб ці буржуазні звички викорінити! Вчителям, що так виховують дітей, не місце в радянській школі!
Ось так розповідав він нам про “жахливий стан освіти в Галичині”. Його розповідь я передав майже дослівно.
Про піонерську та комсомольську організації в школі – тоді ще й мови не було.





























ЯК ПОЧАЛАСЯ 
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Про насильну колективізацію напишу коротко, наведу приклад одного тільки села, в якому я працював вчителем. Бо на цю тему дуже багато написано і давно доказано, що це була не добровільна колективізація, а розбій і грабунок селян.
До цього насильницького акту над незалежними ні від кого економічно селянами червона влада готувалася з перших днів свого панування на Західній Україні. Ще в 1939 році, як вдарили морози, вночі без попередження вивезли польських колоністів-пілсудчиків. У Клеванському районі було декілька таких колоній. Пограбували все, дозволили взяти тільки на дорогу трохи картоплі та муки.
Чому вивозили, як вдарили морози? Розрахунок був на фізичне винищення цих людей. Отак серед ночі вигнали наших селян з підводами, посадили всіх на вози і серед ночі по-бандитськи повезли й посадили в ешелон (з товарних вагонів) із загратованими віконцями.
Хочу зазначити, що польські колонії не ущемляли власності на свою землю українських селян. Вони були організовані на державних землях, очищених від лісу (наприклад, “Воля”). Червоні агітатори пояснювали цей нелюдський акт тим, що колоністи – це ж пілсудчики, а їхній “предводітєль” Пілсудський був крупним “помєщіком і капіталістом” та ще й польським буржуазним націоналістом. Значить – “врагом трудового народа”.
Десь вони не знали, що ці колоністи самі, своїм трудом, обробляли землю і вели своє господарство, як і наші селяни. Не тільки жили мирно з нашими селянами, а і дружили, навіть родичалися.
Розправившись з польськими колоністами, компартійні агітатори повели атаку на церкву. “Релігія – опіум народа! – твердили вони.  – А попи – це п’явки трудового народа. Немає в світі Бога! Над світом повинна панувати людина (читай: компартія)”.
Вчителів заставляли про це говорити учням. Вчителям та учням заборонили відвідувати церкву, наказали проводити навчання в релігійні свята. Виводили з церкви дітей.
А раз релігія – “опіум народа”, забрати в попа землю, залишивши тільки декілька грядок на цибулю. Потіснили священиків в одну кімнату (і то найменшу). Почали церковну землю наділяти багатодітним сім’ям (Хитро! Бач, які добряки!). І знайшлися сільські нероби-п’яниці, які пішли на цей гачок, не знаючи, що через рік у них заберуть не тільки церковну землю, але і їх власну з усім їхнім господарством.
Знайшлися і такі, що переселилися на господарства колоністів, присвоївши собі чужу худобу і сільськогосподарський реманент. Раділи, що стали хазяями не своїм трудом, а грабунком. Але через рік і вони мусили віддати не тільки награбоване, але і своє власне.
Червоні “визволителі” добилися свого: пересварили між собою всіх людей на селі, школу з церквою, вчителів з батьками своїх учнів, сусіда із сусідом. Із свідомою інтелігенцією – розправилися.
От тепер вже можна було і починати колективізацію (грабування селян).
День і ніч озброєні агітаційні бригади ходили по хатах, зганяючи людей до школи і втлумачували казку про щасливе колгоспне життя. Люди тікали з дому, переховувалися по ярах, лісах. Але ж дома худоба, діти! Діватися ніде.… Чоловіків почали забирати з дому серед ночі в сільраду. Тримали тут по декілька днів голодними. Умовляли підписувати заяву в колгосп. Чоловіки відмовлялися. Почали їм погрожувати “білими ведмедями”.
Починали з ледарів та п’яниць. Обіцяли їм золоті гори. Повчали, що ті, які перші підпишуть заяви, будуть в колгоспі начальниками. Пригощали таких горілкою, обіцяли прийняти в партію. І дурні знаходилися.
Першим, пам’ятаю, в селі підписав заяву гіркий п’яниця і ледар Федось (його в селі називали “дурний Федусь”). Його, добре вгостивши горілкою, першим відпустили додому. Його хриплий бас розітнув нічну тишу. Він йшов додому “кренделями” і ревів, як бик: “За туманом нічого не видно”. Люди прокидалися, виглядали у вікна, хрестилися і промовляли: “Мабуть, дурний Федусь підписав заяву в колгосп. Дивись, ще й начальником в селі буде, “партєйним”.
Чоловіків брали в сільраду групами по 10-12 чоловік. Ті сиділи і мовчали, дехто говорив, що жінка не дозволяє. Приходили в сільраду під вікна вночі групами жінки, лаяли чоловіків, кликали їх додому. Але їх не відпускали. Поступок Федося на людей не вплинув і ніхто заяви не підписував.
Тоді стали забирати в сільраду групами жінок. Умовляли, лаяли і нарешті пригрозили:
— Хто не хоче підписати заяви, може йти додому і лаштуватися в дорогу. Туди, куди вивезли колоністів.
І село здалося. Хто ж хоче їхати на “білі ведмеді?”.
Отак у селі утворилося “добровільно” колективне сільське господарство. (Чи ж колективне?).
Другою підписала заяву в колгосп Мар’я “Довга”. Її називали так за її високий зріст. Це була дуже висока худа пащекувата жінка. Вона першою в селі почала виступати перед людьми з трибуни. Не говорила, а кричала, розмахуючи своїми довгими руками. Кожен виступ починала такими словами:
— А я всю жизнь робила на панув і попув! Але тепер, слава Богу, прийшла совєцкая власть і дала мені попової землі і я стала хазяйкою. А я світу не бачила! А з мене знущалися! А тепер засвітило ясне сталінське сонце і я стала совєцкою людиною...
Але ніхто не пам’ятав, щоб вона робила “на панув”, бо їх в нашому районі не було. Люди, звичайно, допомагали в жнива та в інших роботах священикові, за те отримували добру плату і харчування. Але Мар’ї там ніколи ніхто не бачив, бо вона була лінива і ледь справлялася із своїм господарством.
…Коли я після демобілізації прибув з Ленінградського фронту, то люди мені розповіли, що Мар’ї в живих немає. За її “язик” хлопці кинули її в глибокий колодязь вниз головою, приказуючи:
- Лети до ясного сталінського сонця!
Жорстоко...…Страшно...…Але цей факт був насправді. Це було вже тоді, коли молодих хлопців вішали в Рівному, закидали гранатами в криївках, палили хати, масово вивозили людей в Сибір.
Я ніколи не був прихильником кривавих дій і тому не хочу давати своєї оцінки таким фактам. Хай історія розсудить це. Знаю тільки, що жорстокий вчинок хлопців аж ніяк не можна порівняти із загибеллю сотень, тисяч молодих юнаків і дівчат, які сміливо стали на боротьбу за свободу і незалежність своєї Батьківщини. Жаль тільки, що нищили свій свого. Такий був час.
Це історичний урок для нашого народу.
Ото так восени 1940 р. селян насильно загнали в колгоспну “кошару”. Але худобу селяни мусили перезимувати в себе. Хто не підписав заяву в колгосп, тих стали вивозити в Сибір.










ВІЙНА 1941-го

Після сфабрикованого НКВД суду, я виїхав із села Більова і став учителювати в початковій школі в селі Грабові.
Жив на Оржівських хуторах під самим лісом. Дні проходили монотонно: школа, уроки, конспекти, перевірка зошитів. НКВД встановило наді мною пильний нагляд. Вони думали, що я зустрічаюся з братом Володимиром. Часто і люди, і я помічали, що енкаведе робило в лісі засідку вночі біля моєї квартири.
Зв’язок з братом я тримав через вірних людей. Спочатку ми зробили витримку, а потім мали декілька явочних квартир і зустрічалися серед білого дня. Найчастіше у зовсім вже стареньких людей, що жили вдвох самітно, їм можна було довіряти.
Надокучило енкаведистам потаємно за мною слідкувати, то вони почали офіційно заходити на квартиру. Вели розмову про те, що не може бути, щоб я не зустрічався з Володимиром, або щоб я не знав, де він переховується. Переконували, просили, грозили. Слід було добре триматися (маскуватися), щоб по виразу обличчя вони нічого не догадалися. А головна криївка була на цих же Оржівських хуторах, всього на віддалі декілька кілометрів. В самовідданих і вірних простих людей, добре облаштована, з двома запасними виходами.
Аж одного разу, в неділю, в хату ввалилася ціла зграя енкаведистів. Помітив між ними генерала. Сказав, що він із Києва, представився. Так м’яко, ввічливо. Він став мене умовляти, щоб я якось знайшов спосіб передати братові лист від одного з членів ОУН, який вийшов з повинною (фактично був арештований) і зараз на волі, живе в Києві і має хорошу роботу. Якщо Володимир погодиться вийти з підпілля, гарантували, що його не будуть судити і він зможе далі вчителювати.
Я твердив, що цього влаштувати не можу, бо не знаю, де він.
— Якщо він є живий, то, на мою думку, він десь далеко в глухому Поліссі. Тут він побоявся б бути. Звичайно, мені хотілося б, щоб він був на волі, а не переховувався, як вовк, - твердив я.
Вірили вони мені чи ні – це їхня справа. Ми грали спектакль, і я мусив грати свою роль до кінця. Цього листа енкаведисти залишили в мене. Після деякої витримки, змінивши місце зустрічі, я цей лист віддав братові. Він уважно прочитав і став сміятися:
— Та лист підроблений, я добре знаю його почерк. Погані у них спеціалісти. А по-друге, я маю відомість, що його в Києві довго не тримали. Нічого не добившись, вислали в Сибір. Якщо ще будуть чіплятися, бережи себе! І на деякий час зустрічі припинимо. За тобою вони будуть ходити слідом.
Ця подія відбулася весною 1941 року, коли вже “пахло” війною.
Підпілля знало приблизно час нападу Німеччини на Росію. На цей час вже був налагоджений зв’язок із закордоном. ОУН покладала велику надію на війну. Невдовзі про зустріч з Володимиром і мови не могло бути: він метався по всій Волині (а це ж: Рівненщина, Луччина, Житомирщина). В перші дні війни українське підпілля вийшло на світ озброєним, готовим до збройних сутичок з ворогом. Були готові сотні жовто-блакитних прапорів, десятки тисяч листівок – звернень до українського народу...
Але я відійшов від теми, зайшов вже наперед. Отже, як конкретно зустріла мене війна? А було це так...
В перший день війни (а була це неділя) я йшов в село Грабів (де я вчителював) проводити співанку із сільським хором. По дорозі я зустрів колону стомлених, запилених солдатів, які прямували на Оржівські ліси.
— В чому справа? – запитав я офіцера, який, накульгуючи, ішов збоку.
— Война, братєц! – відповів він.
Я далі не допитувався, бо знав, хто її почав.
Погомонівши з людьми (куди тут вже до співанки!), я пішов додому. Довго не лягав спати.
Вранці, ще добре не розвидніло, почувся навколо хати тупіт. Всі позривалися, зчинилася в хаті метушня. Всі ми помітили, що біля кожного вікна стоїть з гвинтівкою людина. Почувся гуркіт у двері. Ніде не дінешся. Господар відкрив двері, в які ривком ввалилися енкаведисти на чолі із своїм начальником Каткіним. Він звернувся до мене:
– Собірайся! (Завжди звертався до мене раніше на “ви”).
– Куди і за що? – запитав я.
– Увідіш! Бистро, бистро!
Я вже був одітий. Взяв ще на себе плащ.
Наділи наручники, вивели надвір, наказали сідати з кучером-енкаведистом. Двоє вмостилися ззаду. Решта їхали на конях. Рушили. Я почув, як ззаду клацнули запобіжники пістолетів. “Ну, - думаю, - оце і все…”. Звідси було три дороги до Клеваня: полем, попід лісом і краєм лісу. Над’їхавши трохи дорогою під лісом, звернули на лісову. Рідкий сосняк і кущі ліщини. Мій розум прискорено працював: “Ага, хочуть, щоб я тікав, а тоді прошити кулями. Ліс дуже рідкий, а ліщина не заслонить від куль”. Я вирішив: “Що вже буде, а тікати не буду. Та й незручно з кайданами на руках”.
Так привезли мене в Клевань і кинули в камеру (цементований льох під будинком НКВД). Тут вже було декілька чоловік. Це був понеділок. За два дні навезли стільки людей, що не можна було й повернутися. Дихати було тяжко, піт капав з облич людей. Всі були налякані: війна ж, розстріляють перед втечею!
Їсти не давали. Всім добре попритягало животи. Розстріляють – це факт. А тепер, поки що, морять голодом.
В середу, зранку, змінився наглядач біля наших дверей. Всі стали просити води. Може цей має якусь людську душу.
— Зачекайте, — сказав він. – Я візьму собі повний графин.
Графин зразу висох. Ще принести води він не наважився.
Аж відкривається очко і я зразу помітив, що наглядач пильно вдивляється, а далі дає мені очима якийсь знак. Я підійшов до “очка” і став просити води.
“Щось воно є”, — подумав я. Він відмовлявся принести води, але дав мені знак, приклавши палець до губів. Я замовк. Далі чую шепіт:
— Прикладіть вухо до “очка”.
Я так і зробив. Чую: “Я Іван з Дюксина, служу тут за завданням. Слухайте уважно. Я тут буду до 12 години ночі. Сьогодні пів 12-ої зробить наскок ваш брат, від Безодні. Щоб не було паніки, скажете про це перед самим наскоком. Моє завдання розбити замок. Вас всіх мають розстріляти перед втечею. Все.”.
Мене кинуло в жар. Таки повідомили брата, що мене схопили енкаведисти. Але нащо йому так себе наражати на небезпеку? А що як на ніч всі енкаведисти зберуться тут?.. Вони ж також наполохані.
Але наскок підпільників не відбувся. Десь о 3-тій годині дня загули німецькі літаки і почали бомбити містечко. Другий, третій захід. Чуємо, що будинок над нами тріщить і цегла бухає в наші двері. А наша “мишоловка” витримала – густо покладені рейки. Стіна біля дверних завіс полопала. Ми всі гуртом натиснули: раз, другий, третій і на четвертий раз – болти вискочили із гнізд. Згори сиплеться в коридорчик. Ми ринули на волю. Я з одним хлопцем кинулися до костьолу, а від нього вниз і занурилися серед лепехи в канаві у воду. Відхекавшись, стали знайомитися. Він, цей хлопець, з ближнього села, Корсюк Іван.
Літаки ще робили наліт. Все тріщало, горіло. Цілим виднівся костьол, церква та декілька крайніх будинків. Видно все, як на долоні. 
Сонце сідало. По шосе від Луцька поспішно тікала техніка. Ми вирішили піти до Іванової хати. Перейти шосе і – подати рукою. Повзли по-пластунськи. А совєцкі машини шугали по шосе одна за одною.
Вибравши момент, ми також швидко шугнули через шосе. Як зраділа Іванова сім’я! Почали розпитувати як і що. Але Іван замахав руками:
— Їсти дайте!
Вмить ми осушили глечик молока із пахучим свіжим хлібом.
Я вирішив піти до сестри в Білів.
Ще цього дня прийшла звістка, що червоні накивали п’ятами з Клеваня. Не витримав, і серед ночі рушив додому, хоч як сестра не пускала.
Ніч місячна, видно далеко. По дорозі я побачив в долині біля села Покоси покинуті танк та велику криту машину-фургон, набиту солдатською білизною. Нікого ніде не було. Я по дорозі розбудив на Бронницьких хуторах свою людину і доручив йому забрати, поки ще ніч, всю білизну і заховати (звичайно, залучивши інших своїх людей). Ця білизна потім придалася бойовикам.
І от на світанку підійшов додому. Зайшов від лісу. Глянь – стоять двоє вартових в мазепинках, на рукавах жовто-блакитні пов’язки. Перед ними на триніжці – кулемет. Блиснула думка: “Свої! А хто ж би ще?”.
Вітаюся. Рукою вказують мені, щоб заходив у хату. Дивлюся, серед подвір’я стоїть зелений військовий “бобик”, а поруч нього два мотоцикли з колясками.
“О! Вже і транспорт встигли роздобути”, — подумав я.
Заходжу в хату, а на моєму ліжку спокійно відпочиває Володимир, на грудях (за звичкою) лежить польський наган “Radom”-ка. Я тихо окликнув:
— Володя!
Він зразу зірвався на ноги (теж за звичкою з підпілля). Можете здогадатися, яка була наша зустріч!
— Ніколи відпочивати! Рух, рух і рух! Сьогодні в усіх населених пунктах ще до вечора слід підняти жовто-блакитні прапори. Будіть хлопців! – сказав.
Його особиста охорона також відпочивала в сараї на сіні. З нею відпочивали “Остап” та “Кирило” (обоє мені знайомі). Наспіх перекусили, що було, і дійсно почався рух. Приїжджали гінці на велосипедах, верхи на конях, возами. І все те зразу вирушало в дорогу. Виїхали і відпочиваючі.
По “ланцюжку” передавалося від села до села, від міста до міста: “Сьогодні, до вечора, підняти українські національні прапори”.
У п’ятницю жовто-блакитні прапори вже майоріли повсюдно.
Отже, як бачите, вже на шостий день війни Волинь підняла державний прапор України.
Ми всі, звичайно, розуміли, що цю акцію немає чим закріпити. Треба мати військову силу, оснащену сучасною зброєю. Але це була, скоріше, політична всенародна маніфестація, серйозна політична заява про те, що Україна має бути незалежною державою, а український народ не хоче бути рабом у будь-якого завойовника.
Ось так для мене почалася війна 41-го.
А з Іваном Корсюком я після війни зустрівся в Рівному в кінозалі “Партизан”. Там грав духовий оркестр і керував ним Іван. Згодом Корсюк став відомим диригентом, художнім керівником кращих на Рівненщині народних хорів.











СЬОМИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ

На сьомий день війни, в суботу, я з трьома бойовиками поїхав у зруйнований Клевань.
Скрізь – руїни, усе димить, догоряє...…Залишилися неушкодженими церква, костьол, замок, військкомат, декілька будинків у центрі та декілька хат на окраїнах містечка. А між цим усім – трупи євреїв.
Проїжджали і проходили німецькі військові частини, гнали багато полонених радянських солдатів – змучених, запилених і голодних.
Німці на нас уваги не звертали. А, може, наші пов’язки на рукавах і мазепинки мали тоді якесь значення?
Ми вирішили обійти руїни.
Аж чую, в одному напівзруйнованому будинку жіноча лайка і крик. Заходжу в коридор. Двері у кімнату, яка чудом уціліла, відкриті, а там бачу таку картину: на дивані лежить дві кучі різного мотлоху, а серед кімнати дві сільські жінки лаються, вчепившись одна одній в коси. Вони шарпали велику перину, вже порвали її. Пух літав по всій кімнаті, був у їхніх косах і, навіть, у роті. Велика шафа стояла розкрита і пуста.
Я здогадався: спочатку ділили все порівну і складали на дивані, а от одну перину поділити не змогли. Почали сваритися, а потім – битися.
Я крикнув: “Перестаньте!”. Але вони за своїм криком мене не почули.
Глянув кругом – побачив швабру. Виходу іншого не було, мусив охолодити жіночий запал шваброю. Вони захекано дивилися на мене.
Я став їх ганити: “Кругом трупи, а ви займаєтесь мародерством. А, може, завтра і вас будуть німці розстрілювати? Ви про це не подумали? Геть звідси!”.
І повів їх на шосе.
— З’явитесь ще раз...
Для більшої серйозності я витяг свій наган.
Саме в цей час повільно проїжджала велика машина, на якій були німці на чолі з офіцером. Вони герготали, сміялися, і, напевно, були горді за свою авіацію, яка так добре справилася зі своїм завданням. Побачивши мене із цими двома розпатланими жінками з наганом у руці, офіцер гукнув: “Gut, gut, Ukrainer! Allen Yuden mus man schissen!” (Добре, добре, українцю! Всіх євреїв треба розстрілювати!).
Подумавши, що я нічого не зрозумів, офіцер, тикаючи вказівним пальцем в повітря, на прощання вигукнув: “Пуф! Пуф! Юден!”.
“Нові душогуби ступили на нашу землю”, - подумалося тоді.
Ми обійшли все містечко і вигнали мародерів геть, попередивши, щоб більше цього не робили, бо будемо за це карати.
На душі стало гірко: оце психологія несвідомої маси! Було соромно за наших простих сільських жінок.
Нам уже тоді стало зрозумілим, що маси треба тримати в дисципліні і не допускати анархії та охло-кратії, навіть “вільної демократії”. Ми вирішили надрукувати оголошення, щоб люди дотримувалися порядку. Та ще про те, що трупи почали розкладатися і слід їх захоронити.
Але в містечку ми друкарської машинки не знайшли – все було знищене й побите, документи спалені втікаючими.
Ми поїхали в Клевань-2. Друкарські машинки ми знайшли в конторі тартака та в середній школі. Пам’ятаю, ми ще заходили на квартиру Кур’яника просити копірку. (Кур’яник – це інспектор райвно. Після війни працював у Рівному, здається в школі №2).
Надрукувавши оголошення, ми їх розповсюдили в довколишніх селах. Зверталися до населення від імені районної управи, якої ще, по-суті, не було. А от характерно, що люди сприймали нас як представників ра-йонної влади і давали нам різні запитання.
Чудно якось! Народ без влади, без наказу згори, не знає, що робити. Щоб був порядок, населенням повинен хтось керувати. А покажи слабкість – піде анархія, безпорядок.
От так нас, ще молодих, вчило життя.
Отже, відкладати на потім було просто ніяк. Тож наступного дня, в неділю, утворили районну управу, представники якої цього ж дня по всіх селах району провели вибори сільських старост. Вибори були відкриті, на сільських “сходках”. Кандидатури висували самі селяни, згори ніхто нікого не рекомендував.
А німці перли й перли, очманілі від легких перемог, на схід. Їм що? Вони готові будь-кого розстрілювати. Сьогодні – євреїв, а завтра – нас, українців. Ми це прекрасно розуміли. Про якусь співпрацю з ними й думки ні в кого не було. Завойовник є завойовник: тупий, жорстокий, бездушний...
Століттями жили євреї в містечку, займалися своїми справами, здебільшого торгівлею. Вони були хорошими кравцями, лікарями й фармацевтами. В Клевані жили дві сім’ї прекрасних ковалів... І всім вистачало місця й роботи. Щочетверга відбувалися великі базари, де все можна було купити і продати.
Перший удар одержали ці нещасні люди в 1939 році. Їхні магазини були пограбовані радянською владою. Переважаюча більшість євреїв залишилася тоді без засобів для життя. А це вже прийшла смерть в особі нових “визволителів”.
От такі думки снувалися тоді в моїй голові.
Червона пропаганда твердила, що ОУН зустрічала німців, будуючи арки. Так, арки споруджували. Але що на них було? Напис – “Слава Україні!”. Вище – тризуб, ще вище – жовто-блакитний прапор. Більш нічого. Де ж тут прислужництво німцям? Скоріше – ствердження своєї національної гідності.
Густо виростали кургани з хрестами і пам’ятними таблицями з іменами тих, хто загинув в боротьбі за Україну.
Це що – також прислужництво німецьким фашистам? Ми що, не бачили, що вони душогуби і варвари-завойовники?
Цікаво, що б сказали червоні пропагандисти, якби їх так зустрів український народ? Це була б також співпраця з Радянським Союзом?..
Дьогтем правди не замажеш!




























А БУЛО ЦЕ ТАК

Пройшов тиждень війни...
У двоповерховому будинку в центрі Клеваня в неділю, ще зранку – рух. Навколо будинку прибрано. Вгорі – жовто-блакитний прапор, над дверима – тризуб. Перед будинком – вартові з гвинтівками.
Піднімаюся на другий поверх. І тут дівчата-підпільниці скрізь попідбілювали, помили підлоги.
Є й кімната відпочинку: в два ряди стоять ліжка, на стіні висить гітара. Німці бачили, що будинок зайнятий, не заходили. Вони обрали собі приміщення недавнього військкомату – гарний одноповерховий будинок з чималим подвір’ям у невеликому парку на підвищенні. Там зупинялися різні німецькі військові частини. Вони займаються якимись своїми справами, а ми своїми.
Нескінченний потік німецьких машин, військових час-тин, виснажених та голодних полонених радянських солдатів.
Якось офіцери дозволили в зруйнованому Клевані відпочинок для полонених. Я і Олександр Бусел (а ми трохи вміли “шпрехать” по-німецьки) підійшли до офіцера і запитали, чи дозволить він зібрати полоненим хоч хліба, бо вони ж далі вже не можуть іти. І може між ними є місцеві жителі. Ми були здивовані, коли офіцер дозволив навіть підійти до полонених і поговорити з ними. Він нам сказав, що є наказ місцевих полонених відпускати додому. І повідомив, що в Луцькому концтаборі йде перевірка і скоро всіх місцевих українців відпустять додому.
Ми почали діяти. Зразу в ближні села розіслано гінців,  щоб жінки несли полоненим хліб, щоб хоч цим полегшити долю цих нещасних людей. Хліб полоненим жінки несли бігом, хлипаючи і втираючи сльози.
Вся поведінка офіцера вказувала на те, що цей німець в офіцерській формі – не фашист. Ми стали сміливішими. Голодні солдати жадібно споживали принесене жінками, вдячно дивлячись на нас і на жінок. Зав’язалася розмова. Жінки розпитували про своїх чоловіків, братів. Офіцер не забороняв. Ми зрозуміли, що можна ризикнути. Коротко пояснювали жінкам (а між ними були і дівчата), як діяти.
І от почалося... Дівчина кидалася на груди полоненому і голосила: “Ох, братику мій ріднесенький, яке ж горе тебе постигло!”. А там жінка припала до зарослого й виснаженого солдата. За першими відважилися й інші.
Офіцер був ошелешений. Звернувся до нас: “В чім справа?”.
Ми, як вміли, пояснювали йому, що це чоловіки і брати цих жінок і дівчат. “Ну, що ж! – відповів офіцер. – Наказ є наказ! Нехай забирають їх додому. Надокучило мені з ними волочитися”.
Так нам вдалося врятувати декілька десятків полонених. Місцевого не було між ними жодного. Але їх радо прийняли люди в поближніх селах. З них виявилися й хороші хлібороби, будівники, було й декілька шевців. Дехто й назавжди залишився в нашій окрузі, приставши в прийми до вдів, чоловіки яких загинули на фронті. Деякі потім воювали в рядах УПА. А деякі непомітно зникли (як потім виявилося – пішли в червоні партизани). Але всім їм нелегально було роздобуто в Клеванській районній управі “Ausweis”-и на місцеві прізвища (це як встановилася пронімецька влада).
Це все робилося за згодою Крайового Проводу ОУН.
Цей випадок не поодинокий. Я розповів тільки про подію, в якій я сам брав участь.
Як бачите, німецькі вояки на початку війни грали в “українську карту”, хоч і недовго. Не з прихильності до нас вони це робили, а для своєї користі. Колгоспи в Західній Україні зразу перестали існувати. Люди розібрали свою худобу та реманент і почали, як і колись, господарювати на своїй землі. А німцям потрібен був хліб, сало, м’ясо, молоко, яйця, масло та інше. Отже, потрібні були на селі чоловічі робочі руки. Звідси і наказ відпускати місцевих полонених додому.
Бо на Сході колгоспи не мали чим хазяйнувати: худобу червоні погнали на Схід, а зерно – вивезли або спалили. Там німцям нічого було брати. Люди самі ледь животіли. (Пригадайте наказ Сталіна: “Відступаючи, ворогу залишати спалену землю, більш нічого...”).
Якщо, може, дехто і вірив у прихильність фашистів до українського народу, то скоро ця ілюзія розвіялася. Всім стало ясно: прийшов новий завойовник. Жорстокий і підступний. І треба готуватися до нової боротьби. І вже тоді, на початку війни, визрівала думка створення збройної сили, щоб протистояти фашистам. Через рік ця ідея була втілена в дію. Але готуватися до цього стала ОУН зразу, з перших днів війни, про що я вам далі і розповім.

* * *
А німці тут же, під вікнами, їдуть і їдуть по шосе на Схід.
Було вирішено вже в цей день створювати цивільну місцеву владу, поки ще німці не зайнялися цією справою. Скрізь поставити своїх людей, щоб німці опинилися перед фактом, що звершився. У містах створено міські та територіальні управи, а по селах на сільських сходках обрано старост.  Обрані тут же складали присягу на вірність громаді й Україні.

* * *
Через декілька днів, проїжджаючи з Луцька  до Рівного, зайшов у нашу  районну управу брат Володимир. Побачивши мене, сказав:
— Тут і без тебе обійдуться. Ти мені потрібен в Рівному. Поїхали.
Ми вже так звикли: він довго не пояснював, а я не розпитував. Він знав, що я любив дисципліну. Вийшли, посідали в “бобик”. Рушили. Водій замугикав якусь стрілецьку пісню. Він знав, що не слід прислухатися до нашої розмови.
— То поясни, нащо я тобі потрібен в Рівному? – запитав я.
— Справа ось у чому. Як в Луцьку, так і в Рівному зібрані речі, які негайно потрібно вивезти на наші нелегальні бази. Я відчуваю, що скоро німці почнуть заглядати до нас і цікавитися, чим ми займаємось. Ні в які їхні обіцянки я не вірю. Не знаю, що там за кордоном німці обіцяли нашому Проводу, але я знаю одне, що ніхто нам добровільно свободи і незалежності не дасть. В сімнадцятому році червоні обіцяли українцям свободу, а що вийшло? Не кращі й коричневі. Тому нам треба готуватися до збройної партизанської боротьби. Отже, слухай.. Зброю, яку залишили червоні, тікаючи з Луцька та Рівного, “Остап” зі своїми хлопцями вже вивіз на наші бази. В Рівному в певних місцях є досить багато військового обмундирування, білизни, взуття. Поки німці зайняті фронтом, треба вивезти з Рівного друкарню і запаси паперу, зо два десятки друкарських настільних машинок, шапірографи. Їх є повно по колишніх установах та школах. Знаєш, будь-кому я не хочу доручати цю справу. Можуть переполовинити, люди є люди.... Візьмеш із собою хлопців-земляків, на них можна покластися... Найбільше цього майна в двоповерховому будинку колишньої обласної міліції, що проти собору. Шлях: через Тютьковичі, а далі – Городок, Бегень, Суськ і Оржівські та Костопільські ліси. А там місця вже підготовлені. Твоє діло – все брати на облік. Кому відпускаєш – нехай розписується. Списки в двох екземплярах: один даєш на руки, другий залишаєш у себе. Потім віддаси мені. Слідкуй, щоб ні одна шинеля, ні одна пара чобіт не пішла наліво. Люди є люди (ще раз навів ці слова). І треба тобі виготовити декілька вивісок. Дамо помічників. Все.
— Добре, — відповів я.
І далі ми їхали мовчки. Водій перестав мугикати пісні і перекидався з нами деякими фразами.
Так ми проїхали до будинку колишньої обласної міліції, над яким майорів жовто-блакитний прапор. Двоє вартових привіталися з нами.
В будинку аж кишіло від людей. Багато було мені знайомих. Я приступив до виконання доручення. Гуртом справилися за декілька днів. Німці не цікавилися, що ми робимо. Одним словом, ми вели себе як же дома. А німці були захопленні своїм дрангом Nach Osten і зовсім нами не цікавилися...

* * *
Не можу не згадати про один інцидент.
На другий день після описаної мною події приїжджає якийсь уже літній чоловік  легеньким возиком, запряженим одним конем. На возику горою напаковано добра.
— Це що таке? – питаю.
— Та це я вам привіз. Тут хороші килими та інше. Вам придасться.
Бачу – зверху із хромової шкіри викройка на пальто.
— А це? – питаю.
— Та це я хотів собі взяти. А можу й вам подарувати. Я собі ще знайду.
— Де ви його взяли?
— Та тут, на Грабнику, в однієї польки. Чоловік, польський офіцер, чи загинув, чи втік, залишивши сім’ю.
— Та ви що? Грабунком займаєтесь? Як ви сміли це везти сюди?
— Ти ще молодий, щоб мене вчити й ображати! Я в петлюрівській армії офіцером був! (Чомусь стягнув з голови свою кепку і кинув на землю, оголивши лисину).
— Бандитом! – не витримав я.
Він насупився і встромив руку в кишеню.
Вмить його руки опинилися в руках двох дужих охоронців, що весь час були при мені. Він зблід, повів переляканими очима навкруги.
— Я нічого. Хіба я що? Я можу все завезти назад,  — залепетав.
Охоронці витягли з кишені невеликого розміру пістолет та ще радянський паспорт, який йому не повернули.
— Завезеш все на місце! – сказав я. – Але не сам, в супроводі оцих хлопців.
І вони поїхали. Я не цікавився, що було далі – це справа служби безпеки.
От-таке тоді траплялося.
А потім виготовив декілька вивісок. Писати друкованим шрифтом були спеціалісти, а от зобразити тризуб не вміли. Я виготовив декілька трафаретів і робота пішла.
В Рівному було утворено Обласну Управу, яку очолив пожилий уже чоловік, юрист Карнаух. Створювалися окремі відділи. Пам’ятаю, земельний відділ очолив Яків Бусел з Клеваня. Обласну Кураторію (облвно) очолив Олександр Бусел (старший брат Якова). Створювалися й інші відділи.
Куратор Олександр Бусел запропонував мені роботу – завідувати позашкільним відділом. Моїм референтом став Корольчук, колишній вчитель української гімназії. До моїх обов’язків належало: патріотично-виховна робота в школах, художня самодіяльність молоді, бібліотеки, дитячі садки, театри. Бо окремого відділу культури не було. Був ще загальношкільний відділ та відділ середніх шкіл.
Утворилася Рада Довір’я, яку очолив Степан Скрипник (покійний патріарх Мстислав). 
Далі – Міська Управа, яку очолив Бульба, фармацевт за освітою – за Польщі він мав свій власний аптечний склад.
До Рівного прибували українці з діаспори. Між ними – Улас Самчук, брат Симона Петлюри Олександр та інші. Згодом почав виходити часопис “Волинь”. Фундатором і видавцем його був Степан Скрипник, а редактором – Улас Самчук. В редакції працював і брат Симона Петлюри. Пам’ятаю, довідавшись про нелегке життя наших емігрантів, селяни села Більова (де старостою був мій швагер Сидір Шевчук) охоче привезли їм до Рівного на зиму харчові продукти.
Розгорнув свою діяльність і “Союз Українок”. Одразу організував курси виховательок дитячих садків. Незабаром я їх направляв на місця роботи.
Мені з Корольчуком була маса роботи. Слід було розробляти рекомендації із патріотичного виховання учнів у школах. Нам невтомно допомагав Огібовський, чоловік викладачки німецької мови в українській гімназії. Також активну участь брав магістр теології Шумовський.
До мене приходять посланці від рівненських артистів, жаліючись на своє скрутне становище. Після співбе-сіди театр запрацював. Я їм порадив ставити відомі п’єси українських драматургів-класиків. Вони їх не раз ставили, слід було тільки повторити. Невдовзі появилися в Рівному оголошення-реклами про вистави рівненського театру. Правда, глядачів було негусто, але артисти вже хоч не голодували. Я був задоволений і йшов їм на руку. Тяжко було дивитися на худих і блідих сіячів мистецтва. Так пройшли вистави “Наталка-полтавка” Котляревського, “Украдене щастя” Франка, “Сто тисяч” Кропивницького, “Шельменко-денщик” Основ’яненка, “Назар Стодоля” Шевченка та інші. Характерно, що на вистави приходили і німецькі офіцери – вони розміщувалися в перших рядах. Що вони там розуміли - не знаю, але за квитки платили.
Відновила свою діяльність і “Просвіта”. Почали діяти просвітянські гуртки художньої самодіяльності. Через деякий час ми змогли організувати в Рівному огляд (олімпіаду) просвітянських гуртків художньої самодіяльності (13 листопада), про що була надрукована велика стаття у “Волині”.
Але така обстановка побула в Рівному недовго. Фашисти обрали це місто своєю столицею в Україні. Вмостився тут і рейхскомісар України Кох, з’явилося гестапо, верховний суд, різні господарчі та інші установи. Посилилося патрулювання міських вулиць військовими патрулями, жандармерією, гестапо.
Але я зайшов далеко наперед. Слід повернутися до того періоду, коли ще не було ні Коха, ні гестапо, ні інших німецьких установ, а тільки армійські частини...
Коли наша група “малярів” виготовляла вивіски, прийшов “Остап” (військовий референт Крайового Проводу ОУН) і доручив виготовити вивіску “Школа народної міліції”. Ця школа мала розміститися на вулиці Замковій у великому двоповерховому будинку. Це мала бути підпільна школа старшин майбутньої УПА. Вже й хлопців підібрано. Вони вже є на всіх вулицях Рівного, керують рухом та виконують інші обов’язки народної міліції. Це — щоб обвести німців “кругом пальця”.
Ми стали радитися. Вирішили: вивіску написати німецькою мовою і без тризуба. Вивісити тільки жовто-блакитний прапор. Я зразу взявся за роботу.
Отож школа старшин стала працювати. Вихідних не було. Заняття в актовому залі – до пізньої ночі. Очолив школу сам Сергій Качинський (“Остап”). Я не раз там бував. Зала, в якій проводили теоретичні заняття, була відповідно облаштована, а практичні заняття проводилися на стадіоні. Стріляти ходили на полігон, що був за казармами. Це була перша школа старшин УПА у самому Рівному під вивіскою народної міліції (Folksmiliz). Хлопці і навчалися, і виконували обов’язки міліції. Було їм нелегко.
Німці тоді поставилися до цього, як належало. Видали зброю, унаочнення та все необхідне. Але потім гестапо почало скрізь “нюхати” і довелося непомітно виходити з Рівного. Залишилася тільки невелика група, яка й надалі чергувала на вулицях. Треба ж було мати в Рівному своїх людей. 
Невдовзі створено батальйон швидкого реагування в Клевані-1 (в новому великому двоповерховому будинку), який очолив полковник армії УНР. Це була фактично на німецькому утриманні нелегальна школа підстаршин УПА. Набирали сюди молодих хлопців віком 17-19 років. Списки курсантів як в Рівненській школі старшин, так і в Клеванській школі підстаршин були рухливі, бо створювалися вже боївки та групи УПА і потрібні були командири (рядових вистачало).
Довелося “Остапові” залишити місто. Школа перебазувалася в лісисту місцевість Костопільського ра-йону, поповнивши свої ряди. Зроблено це своєчасно, бо невдовзі гестапо почало вишукувати активних діячів національно-визвольного руху в минулому.
До активних дій приступили гестапівці тоді, коли до них з’явився і запропонував свої послуги зрадник і кар’єрист Грушецькі. Він за Польщі вірно служив польській дефензиві і займав посаду політичного референта польської повітової міліції. Він проводив по-літичні слідства і знав усіх, кого переслідувала і судила польська влада. Я побував у нього на “прийомі”, коли ще був гімназистом. Отже знав його в обличчя. Майже щоденно доводилося його бачити, бо він жив в будинку соборного диякона, поруч з українською гімназією. Казали, що він зять диякона (точно не знаю, чи це була правда). Казали, що він втерся в довір’я КПЗУ, навіть займав високий у них пост. А потім почав масово їх видавати. Низенький, худощавий, очі прищурені, чорні, як у крота. За походженням – українець, але душа – яничарська і продажна. В останні роки існування Польщі він особливо був жорстокий до діячів національно-визвольного руху, до ОУН.
От така личина запропонувала свої послуги гестапо. Фашисти призначили його політичним комісаром Волині і Поділля. Я знов його побачив, як він з геста-півцями заходив в облвно (Кураторію). Першим йшов майор гестапо, потім він, а далі – ще четверо. Серед них був перекладач – поляк. Зустрівся я з ними віч-на-віч в коридорі першого поверху (тут був мій кабінет), я зразу впізнав Грушецького.
Заговорив до мене перекладач ломаною українською мовою з польським акцентом:
— Чи тут працює Якуб Бусел?
“Починається”, — блиснула у мене думка.
Яків Бусел був засуджений польським судом на 10 років ув’язнення, а Олександр Бусел, який на той час працював на другому поверсі у своєму кабінеті, польським судом був випущений на волю.
“Отже, що тут немає Бусла Якова – казати не можна”, — міркую.
— Бусел на другому поверсі, в своєму кабінеті, — кажу, не називаючи імені.
Щось до перекладача тихо сказав майор гестапо.
— А ваше як назвіско? – запитав мене перекладач.
— Робітницький, — відповідаю.
— Чи не брат Кузьми? – втрутився Грушецькі і прошпилив мене своїм зміїним поглядом.
— Так, — відповідаю.
Річ в тому, що мого брата Кузьму поляки понад рік тримали в тюрмі за нелегальну керівну діяльність в “Пласті” в місті Крем’янці. Але, за відсутністю антидержавних дій, відпустили на волю.
Позадиравши голови, всі рушили на другий поверх. Я вискочив на вулицю. На щастя, недалеко на посту стояв наш “фольксполіцай”, добре мені знайомий із села Обарова. Я коротко пояснив йому в чому справа і доручив негайно поспішити до облземвідділу і сказати Якову Буслу, щоб він залишив роботу і непомітно вийшов з Рівного, бо йому грозить арешт гестапо. Так мені вдалося тоді врятувати Якова Бусла від арешту, а може й розстрілу.
Звичайно, й мені не можна було повертатися на місце своєї роботи, бо, подумалося, що гестапо, а особливо Грушецькі, здогадається, що я їх обвів кругом пальця.
Пробувши в Рівному в різних квартирах ще декілька днів, я залишив місто і перебрався на Оржівські хутори, де квартирував ще до початку війни. Яків Бусел додому в Клевань не з’являвся – пішов у підпілля. А коли настала зима, він ще з одним другом жив у мене. Займалися вони своїми справами. Цим другим був Клим Савур (Дмитро Клячківський). Він часто відлучався, а Яків Бусел переважно опрацьовував різні письмові матеріали. Іноді і він відлучався. Моя квартира була дуже вигідною, під самим лісом. Ступи крок – ліси, ліси. До оржівських  прилягали суські, дюксинські, костопільські, а там – маневицькі, сарненські і далі, далі. Поруч тільки декілька хат – все свої люди. Вийти і зайти можна було в будь-яку пору ночі і дня.
Вони обоє пробули в мене до весни. Треба ж було мати взимку постійне місце відпочинку, тепла й затишку. Потім з Савуром я зустрічався рідко, а з Яковом Буслом досить часто, бо я працював у його “відомстві”: Яків тоді очолив ідейно-політичний відділ Крайового Проводу ОУН в підпіллі.
Відновлено було підпільну розвідку. Утворено збройні боївки по селах і хуторах. В крайніх хатах біля шосе Рівне-Луцьк цілодобово чергували вартові із місцевого населення (місцевої самооборони).
Рівне залишили й інші люди, про минуле яких знав Грушецькі. На периферію рука гестапо й Грушецького не сягнула. Це завдяки всенародному руху опору та озброєним боївкам ОУН, яких ставало все більше й більше. ОУН видала зброю також групам самооборони.
Вночі по селах вартували озброєні люди. Таким чином рух опору набирав всенародного характеру.

* * *
Отже, першу зиму війни – я дома, на Оржівських хуторах. У відносинах з фашистами уже пахло кров’ю... Правда Олександр Бусел ще два місяці пересилав мені зарплату з листом, щоб я повернувся до Рівного на свою роботу. Мовляв, у Рівному знов усе тихо. До нього більше гестапо не приходило, хоч його брат Яків пішов у підпілля. Я відмовлявся, і другу зарплату переслав йому назад. Бо ж розумів, що перша ж фінансова перевірка наразить його на небезпеку.
Я остаточно переконався, що праця під фашистською окупацією – недоцільна.
Не допоміг і лист, у якому Олександр Бусел назвав мене “гречкосієм” (бо я, щоб прожити, почав обробляти батьківську землю). Батька червоні вивезли, але в колгоспі залишилися наші коні, віз, плуг, борони. Люди все своє розібрали, а це все стояло без господаря.
Але Олександр Бусел помилявся. Гестапо поступало точно так, як і НКВД в 1939 році після так званого “визволення”. Спочатку запрошували на роботу, заохочували. А потім, роздивившись, хто що вартий, розпочали переслідування, арешти, висилки. Та сама тактика і у фашистів.
Через деякий час я, правда, аж тричі побував в облвно для зв’язку. З “аусвайсом” на чуже прізвище. Заставав завжди куратора в його кабінеті із його заступником Фесюком, колишнім викладачем латинської мови в українській гімназії. Після війни він виїхав до Львова.
Колишній досить пристойний двоповерховий сірий будинок по вул. 17 вересня німці забрали. Облвно знайшло притулок у провулку, в будинку маслозаводу. З одного боку контора маслозаводу, з другого - “Кураторія”. Олександр ніколи мені не дорікнув, навіть не згадував. Було не до того, справи були важливішими.
Після вбивства Кузнєцовим головного судді Функе та його підлого вчинку з документами, які він ніби-то “загубив”, почалися масові арешти в Рівному української інтелігенції. Був арештований гестапо і розстріляний Олександр Бусел, куратор Рівненської області, палкий патріот України. Розумний, чесний, добрий, примірний сім’янин. А молодший брат Яків, коли потепліло, пішов від мене і не мав постійного місця, як і всі підпільники. Загинув уже після війни від куль енкаведистів. Юрист за освітою, культурний, красивий і ніжно-скромний. Прекрасний ідеолог-теоретик. Все своє коротке життя присвятив боротьбі за незалежність України.
Як не вистачає сьогодні Україні таких людей-героїв! Вічна їм слава!        



























СВІТЛО НЕСЛА 
«ПРОСВІТА»

Ось тут якраз доречно буде хоч коротко розповісти про ту організацію, яка виростила і виховала ціле покоління борців за незалежність України – “Просвіту”. Бо це саме з просвітянських лав вийшов тогочасний цвіт нашої нації. Тисячі і тисячі подвижницьки несли свій хрест в ім’я майбуття України. І наша родина Робітницьких була у їх рядах.
Я особисто не був біля витоків “Просвіти”. Цю справу виконувало старше від мене покоління. А ми вже прийняли естафету і продовжували їхню справу.
Осередки в нашому краї спочатку створювалися в містах і містечках, а потім вже і в селах. Коли я був ще зовсім малим, то наша сім’я часто бувала у родичів у нашому райцентрі – містечку Клевані. В Клевані вже існувало товариство “Просвіта”. Була непогана бібліотека. Працювали гуртки художньої самодіяльності: великий хор та драматичний аматорський гурток, оркестр. Основоположником “Просвіти” був керівник місцевої школи Оболонський, шанована всіма людина. Він був прекрасний диригент і керував просвітянським хором. Брала активну участь у просвітянській роботі і його дружина – також вчителька. Драматичним гурт-ком керував Приварський Микола. Після війни він пішов артистом в обласний театр в Рівному, а згодом виїхав у Київ на цю ж роботу. Великий був оркестр народних інструментів, у якому грали майже всі просвітяни Клеваня.
Я ще малим бував на виставах і концертах, мені все дуже подобалося, і тому я, коли подорослішав, присвятив цій справі всю свою енергію протягом більшості свого життя. Я переконався, що художня самодіяльність, тобто мистецтво, згуртовує людей у дружну сім’ю, робить їх добрішими, культурнішими, розвиває внутрішні духовні якості.
При цьому переконанні я залишаюся й сьогодні. Отже “Просвіта”, займаючись цією справою, виконувала благородну місію.
Які ж завдання були у “Просвіти”? На мою думку, велися три основні лінії: 1) піднесення освітнього рівня українського народу; 2) розвиток української самобутньої культури й мистецтва; 3) підвищення національної свідомості й гідності в широких масах українського народу.
В усіх трьох напрямках “Просвіта” зробила в нашому краї багато.
За Польщі обов’язковою була загальноосвітня початкова школа (це 4 або 5 класів). Ця школа фінансувалася з державного бюджету. А далі вчилися лише ті, хто хотів.
Спочатку викладання у загальноосвітніх початкових школах у нашому краї проводилося українською мовою, польською – тільки історія Польщі. Але потім польський уряд почав проводити на нашій землі шові-ністичну політику. Польською мовою почали викладати географію Польщі й загальну географію, потім біологію, а потім й інші предмети. Українською мовою залишився виклад тільки одного предмета, якого поляки назвали єнзик русіньскі (як бачите вигадали якусь “русіньску” мову). Значить, слова “Україна”, “український” були викреслені із навчальних програм загальноосвітніх шкіл нашого краю. В Галичині – цього зробити польський уряд не наважився.
“Просвіта” весь час боролася за викладання укра-їнською мовою: писали “петиції” (протести) в польський уряд, в польський сейм (парламент). Боролися за укра-їнську мову українські посли (депутати) в польському сеймі у Варшаві, боролася вся українська преса. Польська цензура конфісковувала окремі статті, а потім і весь тираж газет, що наносило збитки цим виданням. Ця політична боротьба закінчилася тим, що польський уряд заборонив на Волині легальне існування “Просвіти”, а потім і дитячої молодіжної організації “Пласт”. Але і “Пласт”, і “Просвіта” нелегально існували й надалі. Я, наприклад, поступав нелегально у “Пласт” в 1930 році, ставши гімназистом Рівненської української гімназії.
Вакуум, який утворився в громадсько-політичному житті українців на Волині, був у спішному порядку заповнений. Українські громади Рівного та Луцька створюють нову громадсько-політичну організацію ВУО – Волинське Українське Об’єднання. І реєструють її у відповідних державних органах. Щоб не було спротиву зі сторони польських органів, у перших пунктах свого статуту зазначили про співпрацю з польським урядом та про свою лояльність до Польщі. Очолив цю організацію Бура, а секретарем став Степан Скрипник. Осередки цієї організації називалися “Рідна хата”. Ми, молодь, тоді стали в опозицію. Були гарячі і не розуміли, що це була політична хитрість наших старших громадян. Але невдовзі прозріли і зрозуміли, що це був порятунок нашої “Просвіти”. Там, де колись були осередки “Просвіти”, стали виникати “Рідні хати”. Під цією назвою і далі легально проводилася просвітянська робота.
Велику роботу провела “Просвіта” в галузі підвищення освітнього рівня української молоді рідною мовою. Було утворено громадські комітети по збору коштів на відкриття приватних українських гімназій. Пам’ятаю, на цю мету влаштовували вистави, концерти та інші заходи. Навіть ми, ще діти, заколядовані гроші віддавали у цей фонд. По церквах висіли ящики з написом “На українську гімназію в Рівному”. І люди жертвували скільки хто міг. За декілька років було зібрано відповідні кошти, за які купили будинок, що й сьогодні стоїть недалеко за собором у Рівному. Потім добудовано спортзал і орендовано перший поверх сусіднього будинку. Так почала працювати Рівненська українська гімназія. Викладачами стали переважно емігранти з Великої України, яким Польща надала польське громадянство. Майже всі вони мали наукові звання. Всі предмети читалися українською мовою. Польською – тільки польська мова та література.
Старанням “Просвіти” та усієї української громадськості такі ж українські гімназії було відкрито в Кре-м’янці та Луцьку. Таким чином елітна молодь нашого краю мала змогу навчатися в гімназії рідною мовою. Випускники гімназії могли продовжувати навчання у вузах. Щорічно ці три українські гімназії випускали із своїх стін біля сотні ерудованих юнаків і дівчат, які поповнювали ряди української свідомої інтелігенції. Це, безумовно, заслуга “Просвіти”.
Широко по всьому нашому краю розповсюдилась започаткована “Просвітою” художня самодіяльність. Не було села, в якому б не було аматорського хору, драмгуртка чи оркестру.
Зникли стихійні вуличні гульбища, п’янки, бійки. Молодь старалася поводитися культурно, почала говорити українською літературною мовою, читала книжки, газети, - почала брати активну участь у політичному житті.
В бібліотеках був непоганий набір книжок. Пам’ятаю, у нашій бібліотеці найбільш “зачитаними” були книжки про запорізьких козаків, історичні оповідання й повісті Кащенка, Богдана Лепкого – двотомник-роман про гетьмана Івана Мазепу, двотомник Уласа Самчука “Волинь”, Михайла Старицького “Кармелюк”, книги-спогади Юрія Горліс-Горського “Холодний яр” та інші. А “Кобзар” Шевченка в той час був майже в кожній хаті, як і портрет великого поета.
Останні роки перед війною культурно-просвітницька робота набрала широкого розмаху. Тому в період фашистської окупації так швидко поширився рух опору проти коричневих загарбників, що перетворився в загальнонародну збройну боротьбу проти загарбників всіх мастей.
ВОЛИНЬ В ОГНІ
І КРОВІ

Весною 1942 року я переселився до батьківської хати в Адамкові. Став, як батьки, хліборобом.
В двох кімнатах, де раніше жив брат Іван з сім’єю, завжди було людно. Для підпільників це було прекрасне місце. І відпочити можна, і переночувати, і приготувати їжу, і випрати щось, перечекати негоду, зібратися на обговорення якоїсь справи і т.п. Одним словом, це була “перевалочна” квартира підпілля.
Була ще одна кімната з окремим входом. Сюди ми прийняли єврейську сім’ю з Рівного (їм вдалося втекти з міста ще до гетто). Сім’я боялася переховуватися близько Рівного. Так вона опинилася в нашому селі – чоловік, шестилітній син Вова та дружина з грудною дитиною. Я їм запропонував жити у нашій хаті. На жаль, прізвища їхнього не пам’ятаю.
Він був хороший кравець, завжди щось шив чи перешивав. Приносили люди роботу. Ми щоденно дитині давали молоко, давали муку на млинці та локшину, давали картоплю. А влітку в саду – вишні, черешні, повно груш та яблук. Вова збирав своїй сім’ї скільки хотів. Хороший був хлопчик, завжди був зі мною. Любив дуже коней. Люди за роботу також приносили продукти. Ось так і жили вони у нас до осені. Потім перейшли в нашому селі до інших людей. Єврейка дуже переживала, що вони так довго у нас живуть та об’їдають. Про їхню дальшу долю нічого не знаю, оскільки я пізньої осені сам був змушений залишити рідну хату, щоб уникнути смерті від фашистів.
Пройшли жнива та всі інші польові роботи. Настали перші морози. Снігу ще не було. І от в цей час сталася подія, яка грозила мені розстрілом…
Це вже був час, коли майже всі українці залишили місцеву поліцію і зі зброєю в руках пішли у ліси. В місцеву німецьку поліцію “повалили” поляки. Німцям це було на руку. Боячись бурхливого підйому національно-визвольного руху, вони дали волю полякам розправлятися з українцями. І почалося.… 
Одного дня на світанку було в селі Оржеві схоплено всю сім’ю Данилюків (5 душ). Сина Василя раніш закатували в застінках енкаведисти, а один син був у боївці ОУН. Син Павло (чоловік моєї сестри Ольги) вивезений в Сибір в переддень війни. Захопили ще в Оржеві сім’ю церковного старости. Залишився тільки один син, що був тоді у родичів. Потім заїхали по мене, але мене дома не було.
Всіх заарештованих повезли в Цуманський ліс і розстріляли (місця страти не встановлено). 
Так я уже вдруге дивом залишився живим. (Перший раз грозив розстріл від енкаведистів у Клевані). Залишився живим, мабуть, тому, щоб описати ті страшні часи.
Все життя я вірив, та й тепер вірю, в кимсь за-програмовану долю людини. Я вірю в Боже провидіння.
Залишилося розповісти, чому ж мене не було дома.
Почну з того, що німці в 1941 році “викачали” із Західної України багато зерна, худоби, молока та іншого. А 1942 року – й половини того не взяли. Вже були у нас чисельні озброєні боївки ОУН. Вони були дуже рухливі, робили часті засідки на фашистів-грабіжників і відбивали зерно та худобу. Не возили їм із сіл молока, не збирали яйця і т.п. Ліси наповнилися озброєними загонами ОУН. ОУН спішно готувалася до створення єдиної повстанської армії. А тому в 1942 році на Волині було багато зібрано зерна, яне було заховане в складах-криївках. Слід було перевезти його на Полісся, в ліси. Там вже почала формуватися Українська Повстанська Армія. Її основою, кістяком ставали боївки ОУН.
І ось так сталося, що я в цю ніч був одним із тих, хто перевозив на Полісся зерно. Мене зразу ж повідомили, що заїжджали по мене німці (там більшість була поляки). Додому я не повернувся.
Настала зима і я перейшов у село Білів до сестри. Але часто бував у своєму рідному селі і вночі, і серед білого дня. Декілька разів приїжджали на возі озброєні поліцаї-поляки. Чи пограбувати, чи, може, надіялися мене впіймати.
Одного разу я зайшов до рідної хати. Двері відкривалися ручкою, яка була захована надворі. Місце схованки знали всі “свої”. Глянь у вікно – їде возиком-одноконкою у німецькій формі поліцай-поляк. Я міг вільно вийти із хати протилежним виходом і піти собі. Але спокусила думка роздобути німецький автомат. Тим більше, що поляк був невисокого росту і старший за віком.
Від вулиці через ганок – головний вхід. З ганку двері вели в напівтемний коридор. Я ще й двері відхилив і став за дверима з наганом у руці. Вбивати його не хотів, не хотів кров’ю кропити свою рідну хату. Хотів тільки поліцая налякати і заволодіти німецьким автоматом. У нього, по-своєму, також горе. Але чого ж ти лізеш у чужу хату?
У своїй рідній хаті у мене відвага й сила подвоїлися. А він, нахаба, взявши автомат в ліву руку, прямо лізе в двері.
Тільки ступив крок у напівтемний коридор, я сильно вдарив наганом по пальцях лівої руки з автоматом. Поліцай від болю й переляку закричав не своїм голосом і випустив з пальців автомат. Я випалив з нагана над його головою. Він тіпнувся й круть назад (ледь не впав), та й ну тікати! Нагнутися, щоб взяти автомат, він не зважився, боячись другого удару в голову (що я, напевно, і зробив би, щоб його приглушити).
Піднявши автомат, я вже спокійно вийшов надвір і побажав йому швидше тікати, поки ще живий. Ще раз вистрілив угору. Він, спотикаючись, бігом до возика і, боячись оглянутися, погнав коня.
От так і мені “дали” фашисти автоматичну зброю (це для уваги більшовицьким брехунам, що “німці дали зброю українським повстанцям”).
Не знаю, вірно я зробив чи ні. Але його не застрілив. Цікаво, чи він би мене помилував у такій обстановці? Не міг і не можу з тим погодитися, що людина людину вбиває. Хоч розумом сприймаю, що так слід робити при особистій обороні, або при боротьбі за свободу й незалежність своєї Батьківщини. І усвідомлюю, що гарантом незалежності держави повинні бути могутні збройні сили.
Відвідавши декількох своїх односельчан, подався в село Білів до сестри Ганни (вже з автоматом, якого мені “дали” німці).
Весною 1943 року Українська Повстанська Армія була остаточно сформована. За зиму пройшли військовий вишкіл тисячі юнаків і дівчат (бо й дівчатам треба було володіти зброєю). Члени ОУН були вже з цією справою ознайомлені раніше. Пройшли дівчата й медичні курси.
Все, як повинно бути в армії. Підготовлені мобілізаційні списки чоловіків. Після жнив проводилися військові заняття з військовозобов’язаними (вечорами). Німці, як зайшло сонце, на села не потикались. А вдень з’являлися на бронемашинах і то поверталися без нічого. Люди заздалегідь із худобою тікали в ліси під охорону озброєних підрозділів УПА. Розвідка ОУН працювала бездоганно, повідомляла населення про небезпеку. Іноді тижнями приходилося людям жити в лісі.
Почалися каральні акції, в яких переважно брали участь власовці, поляки та узбеки, які пішли на службу до фашистів (із полонених). Карателі окружали село в декілька рядів і звужували коло, а начальство сиділо у броньовику. Так окружали фашистські карателі моє рідне село Адамків, село Білів, село Оржів та інші села.
І так по всій Волині.
Характерно, що тильне коло становили німці з кулеметами. Щоб, на випадок сутички, не дозволити “своїм” відступати, а змушувати їх йти вперед.
Щоб ясніше ви уявили, що то за часи були, я й хочу пригадати про ці варварські акції фашистів у тих селах, які я назвав. Так як я про це знаю і добре пам’ятаю. Ліси охоронялися, а шляхи до них були заміновані мінерами УПА. Але бували випадки, що карателі окружали село чи вулицю непомітно перед самим світанком. Тричі робили карателі варварські наскоки на село Оржів та Адамків.
Ось коротко про ці події.
Влітку 1943 року я задумав відвідати на Трійцю своє рідне село Адамків і також свого хрещеника Аркадія та його батьків Василя та Надію Петришиних. Крім кумовства, ми були задушевними друзями і однодумцями. Вони обоє брали активну участь у просвітянському та національно-визвольному русі.
Вийшов я з Більова (як це завжди бувало) після заходу сонця. Я вже звик робити переходи вночі. Зійшов місяць, погода прекрасна. Я мав звичку, коли підходив до якогось села, в першій же  хаті розпитати про обстановку в селі. Так я зробив і на цей раз. Мені розповіли, що вдень на Оржівських хуторах були карателі, чулася стрілянина. Кого застали дома – розстрілювали. Залишився живим той, кому пощастило втікти, або кого не було дома.
А це ж та вулиця, яка від нашого хутора йде в напрямку лісу. Це був один із шляхів з Волині на По-лісся. Сюдою завжди ходили зв’язкові та боївки.
“Винюхали, гади”, – подумав я. І прямую на ту вулицю.
Місячно, зоряно, тихо...…
Заходжу на перше подвір’я і бачу таке: серед подвір’я лежать мертві сусіди.
“А де ж діти?”.
Знаходжу їх на городі і в житі – також мертві. Мабуть, поки карателі знущалися з батьків, діти кинулися тікати, але від куль не втекли. 
Двері в хату повідкривані, в хлівах – також. Значить, ще й пограбували. Через вулицю – хата порожня, хліви – також. Також пограбували. Отже, людям вдалося втікти, або не було їх дома…
Далі вулицею я не пішов, ноги не несли…
Сів я на щось на пустому подвір’ї і не міг стриматися від сліз.
А через дорогу лежать трупи моїх сусідів. А вгорі – ясний місяць, зорі і тиша. Недалеко ліс, чути перегуки нічних птахів.
І ніякого страху, тільки жаль і ненависть.
На якийсь час я схилив голову і забувся.…
Аж почали гуртами надходити люди. І був нічний похорон, крадькома, без голосного плачу, причитання, без хору. Бо недалеко кладовища на Оржівському ДОКу стоїть німецький гарнізон...…
З’явився я до своїх кумів на Трійцю вже на світанку. На умовляння куми Наді щось перекусити – я відмовився. Стільки пережитого – не до їжі.
Я ліг і з трудом якось заснув. Спав довго, мене не будили. Прокинувся десь о полудні. Ми сіли за стіл і хрещеник вмостився в мене на колінах. Свято ж яке – Трійця!
Стали пригадувати, як ми колись старанно готувалися до цього свята. Ми ж співали в просвітянському хорі і в церковному. У куми прекрасне сопрано, вона – солістка хору. Кум Василь – хороший тенор. До Зелених Свят ми старалися вивчити щось хороше: церковні твори Веделя, Бортнянського та інших визначних композиторів. Пригадали, як ми декілька років самотужки вивчали нотну грамоту.
Говоримо, згадуємо, а в думці страшна трагедія.…На столі все по-святковому (сподівалися куми, що я їх відвідаю), але все стоїть майже неторкане.
- А чому ми не їмо? – запитує хрещеник Аркадьо.
Зиркне на нас – та й замовкне. І воно, мале, розуміє, що не свято сьогодні, а жалоба.
Їли що, чи не їли, а от повні чарки таки стояли. Я вирішив тут не ночувати, а, як зайде сонце, рушити на Білів до сестри.
І знову ясний місячний вечір, тиша. Тільки по шосе Рівне-Луцьк весь час проходять машини, час від часу проїжджають кінні патрулі власівців. Головна вулиця Адамкова, на якій живуть мої куми Петришини, веде прямо до шосе.
Вночі власовці стріляють без попередження в тих, хто з’являється на шосе. Отже, я йду обхідним шляхом: на село Грабів, а там урочищем-яром Грабником, що виходить до містка, під яким можна пройти на другий бік, не виходячи на шосе. А там — знову кущі.
Річ у тім, що в той час не тільки патрулі стріляли в людей, а й німецькі солдати, якщо їхали на машині. Проїжджали й бронемашини (начальство), з яких строчили з кулеметів по всьому живому. Вдень стріляли і в худобу, якщо вона паслась поблизу шосе. Фашисти оскаженіли зовсім.
Якщо проходили, чи проїжджали вночі підрозділи УПА, то власовці тікали. Якщо вони не встигли втекти, їх знищували кулеметним вогнем. Вони дуже боялися українських повстанців, бо ті на них робили часті засідки.
Але я відволікся від того, що йду після трагедії в селі Оржеві до сестри в село Білів. Перейшовши під мостом на другий бік шосе, скорочую дорогу. Йду Грабівськими хуторами прямо на невеликий ліс. Переходжу його впоперек яром. І я вже на такій висоті, що звідси видно, як на долоні, і село Диків, і село Білів. Спішу, щоб розповісти, що трапилося в Оржеві.
Мине всього кілька місяців. І я йтиму знову тією ж дорогою. І знову світитиме місяць і ніч буде ясною-ясною. І от у тому місячному світлі я не бачу, щоб біліли хати в Більові.
Майже збігаю вниз, бачу двоповерхову школу, декілька хат, а далі...…Що ж далі? Чому не біліють до місяця хати? Головною вулицею села не йду, а дорогою поза селом. Горою, де розрослися кущі терну. Виходжу прямо на хату сестри, що через глибоку, мов яр, дорогу. Але ні хати, ні клуні немає. Поряд сусіди – їхніх хат також немає. Стирчать тільки чорні печі, комини рухнули. Все догоряє, димить...
Дивлюся згори направо, на село – суцільне пожарище, бовваніють печі без коминів. Стоять тільки два муровані сараї без верхів – це Шевчука Опанаса та Яновця Андрія. А хати дерев’яні – спалені. Гарні були хати, під оцинкованою бляхою. Дивлюсь на провулок до річки. Де ж церква, будинок священика і ввесь провулок? Також догоряють...
Значить, вчора фашисти вчинили таке варварство. І Бога не бояться. А ще на пряжках у солдатів вибито “Got mit uns”! (Бог з нами).
“Сатана з вами!” – подумав я.
А де ж люди? Чи жива сім’я моєї сестри Ганни?
Йду селом серед диму й попелу. Реву худоби не чути. Значить, пограбували, а потім спалили.…Аж дивлюсь – двоє чоловіків порпаються на пожарищі. Підходжу – впізнаю: я ж в Більові вчителював.
Повірте, я стояв, дивився на них, а вони на мене. І ні слова: ні я, ні вони. Дивлюся навкруги, в грудях сперло дух.
Аж нарешті один із них:
— От так, дивіться, що наробили прокляті німці.
— А де ж люди? Чи жива сім’я моєї сестри? – запитую.
— Живі, живі, — відповідають обоє разом. – У чому були, так і втекли житом на кладовище. Так і спаслись. А батюшку з матушкою і дочкою живцем спалили в клуні. Матушці і дочці живими відрізали груди. А їхній хлопчик Коля втік через вікно, а там через сад та на городище. Ви ж його вчили.
– А де ж інші? Де мої?
– Та підемо разом.…
І ми пішли...…Через подвір’я сестри на гору. А там – сінокоси. З гори видно багато вогнищ. Біля них кругом сидять люди, гріються. Бо ж ніч, прохолодно. Печуть картоплю, їдять без солі і без хліба.
Не вітаюся з людьми, як на похороні. Знайшов своїх. Сидять навприсядки в тому, в чому вискочили із хати. Добре, що хоч взуті. А більшість старших жінок – босі.
На другий день приїжджає районне начальство і говорить, що вийшла помилка. Мали спалити село Старожуків, що поряд, через річку. Так що людям нічого ховатися, вони можуть повертатися додому.
А куди ж повертатися? А свині і корови пограбовані (коні залишили). Залишилося не більше десяти хат. Почали люди жити, як мурахи. Гуртом по хатах, клунях і сараях, які не згоріли. А дехто пішов у ближні села і хутори до рідних і знайомих. Почали будувати землянки. Харчами допомагали довколишні села та рідня.
От таке-то горе зробили людям люди-звірі…
Багатьох людей із центру села спасли кущі терну, що простяглися поза селом. Поховалися люди і по глибоких розорах в городах. Так заховався і старий Яновець. В цій сім’ї був сліпий хлопець років десяти. Як почала горіти хата (а він був у ній), він вийшов на подвір’я, навпомацки шукав дорогу до шляху. Але все натикався на кущі бузку і ранив незрячі очі. Став кликати діда. Дід Яновець підняв з розори голову і бачив, як чотири карателі взяли його худе тіло на свої короткі ножеподібні штики і, регочучи, кинули його в палаючу хату. Дід не витримав, став на увесь зріст і, піднявши руки, рушив на німців.
– Убивці! Бандити! – закричав він.
– Ком, ком, гросфатер! (“Ходи, ходи, діду!”).
Вони схопили його за руки й ноги і, вдаривши прикладом по голові, також кинули у вогонь. Палаючий верх хати накрив їх обох вогняним полум’ям.
Дід Яновець був грамотний і розумний, акуратний і культурний. Я його поважав і шанував, як і усі люди. За що з ним так жорстоко вчинили фашистські людожери? Де причина такого жорстокого садизму?
Відповідь одна: у завойовницьких війнах імперіалістичних держав, у їх бандитській політиці, у їхній неповазі і ненависті до інших народів, у їхньому бажанні керувати всіма народами світу, у їхньому дурноверхому розумінні, що вони вищі від усіх. Отже їм усім повинні підкорятися. А не хочеш? Знищимо. Ідеологія сатани.
Після повідомлення, що село Білів пограбовано й спалено замість Старожукова, мешканці цього села занепокоїлися:
“Невже не поминуть?”.
— Ой, мабуть, ні! – говорили люди.
Всі були на сторожі. А УПА зразу почала готуватися до збройної зустрічі з карателями.
Але фашисти більше не наважилися наїжджати на Старожуків. Бо вже потрапили біля цього села, неподалік кладовища, в засідку повстанців, уже знали, що тут зустрічають вогнем непрошених гостей. Отож село й сьогодні стоїть неторканим.  Посередині села – церква, школа. І кладовище біля села, як свідок того, як бійці УПА воювали із всіма окупантами України. 
Як же можна УПА визнати воюючою стороною проти фашистів у другій світовій війні прихвосням таких же самих окупантів?
Але я вже вдався в політику. Засвербіла рука, щоб саме це написати. Вже дуже велика неправда діється...
У Старожукові спалено одну хату в центрі села – вже після війни – енкаведистами. Це хату Чорнобая, тодішнього голови Старожуківської сільради, компартійного. Хтось його зрадив. Під його хатою була велика криївка ОУН.
Це сталося в понеділок. Вранці Чорнобай поїхав у Клевань на нараду, як голова сільради, а в обід його привезли додому в кайданах. Хату спалили, всю сім’ю вивезли в Сибір. А в переддень він ще виступав на нараді агітаторів як “партієць”. І я на тій нараді був, бо агітаторами (примусово) були всі вчителі. І я тоді ще був завідуючим хатою-читальнею в с.Більові. Такий тоді був порядок.
Коли хата Чорнобаїв горіла, господаря і всю сім’ю заставляли енкаведисти стояти і дивитися.
Розголосу про цю подію червона пропаганда не чинила. Якось так “затушували”, замовчали... Ще б пак: голова сільради, член їхньої партії, вмів виступати, його, навіть, хвалили... А тут на тобі, - “бандьоровєц”! А от хто його продав, чи вислідив, я так і не дізнався. Бо скоро на вимогу НКВД шкільна влада відмовила мені працювати поблизу Рівного, не пояснюючи причини. І я, не бажаючи прощатися з учительською роботою, погодився в облвно поїхати на примусово-добровільне заслання у віддалені райони Полісся. Але це окрема тема.
Я наводжу ці події поруч тому, щоб ви могли переконатися, читачу, що всі окупанти – однакові вороги українського народу.
І повертаюся назад, до попередніх подій.
Після описаних подій я побув трохи у спаленому Більові. Хотів підтримати морально сім’ю сестри та людей. За цей час карателі окружили моє рідне село Адамків. Карателями переважно були поляки. Грабували, забирали свиней і рогату худобу. Хат не палили. Серед села розстріляли Трохимчука Олеся, що дивом залишився живим в Дубенській тюрмі на початку війни (в’язнів розстрілювали енкаведисти перед своєю втечею).
Загинув також Гомон Йосип – мій однокласник і товариш. Він був вивезений в Німеччину на роботу. Але потрапив до совісного німця-бауера (господаря). Попрацював у нього півроку, і той по-знайомству дістав йому лікарський документ про те, що він хворий. І його відпустили додому. Як бачите, і між німцями були люди. Йосип був кмітливий і за ці півроку навчився трохи “шпрехати” по-німецькому. Ось і взяли його німці за перекладача. Німецький офіцер записав усіх, у кого пограбували худобу, і обіцяв, що велика Німеччина за все після війни заплатить. А Гомона Йосипа відпустив. І той шляхом пішов собі додому. Як він пішов, два поліцаї-поляки пішли навпростець долиною і випередили Йосипа, ставши за рогом його хати. Як тільки він ступив на своє подвір’я, разом застрочили два автомати і Йосип впав мертвий. Все це бачив його батько, який заховався в скирті соломи.
По подвір’ї ходила велика свиня. Вона була голодна і, наступивши лапою на груди Йосипа, почала гризти його голову. Батько тихо ридав, але вилізти із схованки боявся.
Поліцаї-поляки відбили двері і почали грабувати одяг. Зваливши награбоване на плечі, пішли тією ж дорогою – житом. І аж тоді батько зміг вилізти із схованки і прогнати оскаженілу свиню.
А Трохимчука Олексія розстріляли за те, що він просив німецького офіцера не забирати худоби у людей його рідного села. Він був начальником районної протипожежної охорони і, мабуть, знав особисто німецького офіцера. На цю роботу він став ще тоді, коли німці “загравали” з українцями.
Поляки раділи, що німці знищують українців, а німці “не помічали”, що поляки українців грабують та убивають. Їм це було на руку. 
Нападали і ще раз на село Оржів, як татари. Багатьох пограбували і розстріляли.
На залізничній зупинці в Оржеві була укріплена бетонними бункерами німецька охорона. Раптовим наскоком її знищив підрозділ УПА. Німці вже більше сюди не поверталися.
А от на Оржівському ДОКові розташувався цілий гарнізон німців. Правда, для обслуги німців та коней було з десяток російських полонених-перебіжчиків. Вони, як і всі, ходили в німецькій формі. Інколи приходили на село, приносили мило, білизну, сигарети, щоб обміняти на самогон. Від них можна було довідатися про розташування гарнізону та про всі порядки в ньому. Бо людей, що працювали на комбінаті, німці у своє розташування не пускали.
Я був свідком і учасником такого випадку... Серед білого дня заходять з гвинтівками у руках два таких “полонених” (так всі їх називали). Вони вже приносили в цю хату мило і обіцяли ще щось принести. Ось чому я часто бував у цих людей. Ставлять вони свої гвинтівки біля порога і кожен з-під шинелі витягує пару білизни. За пару білизни просять пляшку самогону. Господарі переглянулися, глянули на мене. Вони знали, що робити. Господар пішов по горілку, а господиня з печі витягла гарячий пахучий борщ. Обоє прибулі поскидали шапки і зразу вмостилися за стіл. І я сів проти них, вдав, що я хочу разом з ними випити. Вніс господар дві пляшки самогону. Я сказав, щоб і на мою долю вніс. Очі в обох прибулих заясніли, вони дружелюбно підморгнули мені. Я заговорив з ними російською мовою. Вони зра-діли. Випили одну пляшку, розговорилися. Вони стали згадувати дому, проклинали війну і німців. Я непомітно вплітав в розмову запитання, щоб якнайбільше дізнатися про розташування гарнізону. Вони розповідали охоче. А коли розпили другу пляшку, заспівали: “Страна моя, Москва моя, ти самая любімая”.
Я приєднався до них. Я був вдячний цим двом уже літнім росіянам, що вони мені розповіли про гарнізон. Я зрозумів їхнє трагічне становище, їхню тугу за своїми сім’ями, батьківщиною. Але більше пити їм не дав. Третю пляшку встромив одному в кишеню і став переконувати, щоб вони поверталися в гарнізон.
А вони все своє:
– Не хочемо більше служити німцям!
– Де ж мені вас діти? – кажу.
Дійсно, не направлю ж я їх в УПА. Хто його знає, які вони по “духу”. Забрати гвинтівки? Нечесно! Їх же німці розстріляють.
Понавішували ми гвинтівки їм на плечі, випровадили надвір і господар взявся їх надпровадити лісом в розташування німецького гарнізону. Якби вони не повернулися до німців, це було б нам не в користь. Німці насторожилися б і подвоїли пильність.
Отак-то було...
За підготовку та здійснення задуму знищити німецький гарнізон в Оржівському ДОКові взявся сам “Остап” (військовий референт Крайового Проводу ОУН Північно-Західних Земель України “Остап”, потім “Іван” – це псевдо Сергія Качинського). Він укомплектовував ударну групу, підбирав зброю, проводив інструктаж. І сам повів хлопців у бій.
Майже впритул до комбінату з одного боку підходить ліс. З цього боку німці спорудили два бункери, на ліс направлені потужні яскраві прожектори. Звідси їх не візьмеш! Це добре розумів “Остап”. 
А з другого боку також майже впритул підходить сільська вулиця. Отже, вирішено зненацька наскочити на німців з боку села глухої ночі, коли німці сплять в казармі.
Навколо комбінату на певній віддалі були сконцентровані підрозділи УПА. В ударну групу “Остап” зібрав сміливців-добровольців.
Отже однієї глухої ночі ударна група тихо “накрила” нічну охорону. Казарму через вибиті вікна закидали гранатами і підпалили з усіх боків. Потім зайняли окопи, які були порожніми. В казармі вчинився крик і лемент. Німці, що залишилися живими, в білизні вистрибували у двір, строчили з автоматів, але з їхніх же окопів українські партизани відповіли шквальним вогнем з автоматів та кулеметів. Ті, що кинулися із розташування в різні боки, були скошені кулями партизанських підрозділів, що утворили нерозривне кільце навколо комбінату.
Бій закінчився цілковитим розгромом німецького гарнізону. 
На жаль, зазнали втрат і наші повстанці. Від ворожих куль загинули оржівські хлопці Василь Кулаковський та Степан Лукашик. Впав у бою і “Остап”
Так пішов у вічність полум’яний патріот України, військовий референт Крайового Проводу ОУН Волині, один з основоположників Української Повстанської Армії, прекрасний організатор, безстрашний, простий, добрий та вірний друг “Остап”, “Іван” – Сергій Качинський.
Я добре пам’ятаю, як Сергій старанно готував цю операцію, бо все це відбувалося в нашій садибі, де я часто бував. Наша садиба й надалі була пристановищем для повстанців. Хоч в ній ніхто не жив, усе стояло на місці. Зі сторонніх людей ніхто сюди не заходив. Простора клуня була добрим місцем відпочинку для цілого підрозділу. Тут стояв віз і наші коні, яких тепер використовували партизани (вони тепер були мені не потрібні). 
Про це, мабуть, “винюхали” німці (а вірніше - поляки). І от після жнив у 1943 році серед білого дня звернули із шосе (а це рукою подати) дві машини з німцями і їдуть прямо на нашу садибу. А в клуні саме в той час відпочивав підрозділ УПА. Спали хлопці міцно після далекого нічного переходу. Машини вже під’їжджали, як по тривозі підрозділ вискочив із клуні і, відстрілюючись, відступив долиною на Оржівські ліси. Втрат не було.
Їхати далі машинами неможливо – немає дороги. Тож німці постріляли та й перестали. Вони тоді спалили всю нашу садибу: хату, сарай, клуню. Залишився мурований магазин, його знищили в 1944-ому році енкаведисти, як я був у Червоній армії на Прибалтійському фронті.
Ось така була картина останнього року перебування в нас гітлерівців. Вони грабують села, палять, убивають мирних людей. УПА йде на рішучу боротьбу з окупантами. Щоденно відбуваються бої. УПА робить не тільки засідки, щоб відбирати награбоване фашистами, а й нападає на колони карателів, наскакує на менші й великі гарнізони і нищить їх. Вся Західна Україна в огні і крові.
Так можна коротко охарактеризувати весну, літо й осінь 1943 року.
Таким чином ОУН-УПА відтягала досить великі сили фашистів від фронту і не давала німцям робити заготовки зерна та іншого добра, чим помітно ослаблювала німецьку армію. Отже зробила свій вагомий внесок у перемогу над фашистами.          

























ЯК НА ВОЛИНІ 
ПРОХОДИЛА  МОБІЛІЗАЦІЯ 
В ЧЕРВОНУ АРМІЮ

Отож як німці нашу садибу в Адамкові спалили, залишився тільки мурований магазин. В ньому я часто знаходив притулок. Але вдарили морози і мені запропонувала притулок сім’я  Максима Ковальця (Максим з моїм братом Іваном були в Армії УНР в 1918-19 рр.).
А час ішов і фронт наближався. Бравурне “Drang nach Osten!” обернулося на ганебне “Weg nach Westen!” (“Геть – на Захід”). Фашисти, огризаючись, відступали.
Всі чекали приходу червоних. Люди хвилювалися. Першими появилися в нашому селі червоні партизани і перетяли шосе Рівне-Клевань. Це був словацький загін. Він з’явився вночі.  А вранці нашу хату відвідав сам командир загону. Пояснив, чому зайшов. Річ у тому, що в нас проживав брат хазяйки, який знав шевську справу. Люди часто приносили щось до нього полатати. От вони і направили до нього командира загону.
Він сів на табуретку і показав свої чоботи. Підошви спереду відстали. Вдвох ми швидко прикріпили підошви (бо і я вмів це діло робити).
Три дні стояв загін в нашому селі і ми три дні латали партизанам взуття. Партизани вели себе гуманно. Залишаючи наше село, командир не забув зайти і попрощатися. Запитав мене, як це вимовляється по-українському. Повторив за мною, простягнувши свою руку.
В моїй душі на все життя залишилася прихильність до словацького народу. Наче не з червоними партизанами я три дні спілкувався.
Пройшов тиждень... Німці покотилися далі “Nach Westen!”. По шосе знов відновився рух військових машин, але уже з іншою символікою – червоними зорями.
Я спокійно ходив по селу, відвідував знайомих і друзів в Оржеві, Грабові. Виходив подивитися на шосе. Як усі люди. Не було вже потреби ходити тільки вночі.
УПА в бої з військовими частинами не встрявала. Настала дуже складна обстановка. Багато тисяч молоді при зброї, куди більше людей залучено до визвольної боротьби. Як били фашистів – було ясно: їх слід вигнати з України. А от тепер як бути? Не один задумався над цим.
Я не беруся давати оцінку становищу, в якому опинилася УПА. Але всі ми знали уроки минувшини, всі ми розуміли, як саме вчинить Москва з українцями-патріотами, якщо вона стане переможцем.
Отже знов “радянська влада”, поки що військова.
В Клевані всім розпоряджається райвійськкомат і всюдисуще енкаведе. Стоїть військовий гарнізон та загін червоних партизанів. Оголошено мобілізацію військовозобов’язаних.
Але у військкомат ніхто не з’являється. Майже вся молодь в УПА, а старші – не спішать. Становище неясне. А дні проходять.
Аж ось появився чеський батальйон. Розтягнувшись довгим ланцюгом, батальйон зайняв село Оржів і пішов на Оржівські хутори, на Адамків, далі на Грабів і Грабівські хутори, а потім – далі. Так “прочесали” вони весь Клеванський район. Заходили в кожну хату і забирали чоловіків. В Оржеві “запакували” людьми церковну сторожівку та хати поблизу. Кого зустрічали на хуторах, гнали перед собою, наставивши автомати. Так почали вони “визволяти” свою батьківщину – Чехію...
В цей час я був у своїх сусідів на Оржівських хуторах. Зайшли в хату. “Рукі ввєрх! Кто такой?” – гукнули.
За мене стала пояснювати хазяйка: “Це наш сусід. Німці все їхнє спалили. Добре, що їх дома не було, а то б розстріляли...”.
— Впєрьод! – почулося у відповідь. І погнали разом з іншими.
Так я опинився у хаті Колесника, що тримав у нашому селі магазин товарів першої потреби. Його двоє дітей я навчав у Грабівській школі. За столом сидів писар і всіх брав на “учот”. По кімнаті ходив підтягнутий чеський майор. Глянувши на мене, запитав:
— Хто такий?
Відізвався господар хати, Колесник:
— Та це ж наш вчитель. Сам місцевий. Та німці їхню домівку спалили. Слава Богу, самі залишилися живими.
— А! Научіцєль?! Представіць до награди!
Показав він на двох здоровил, що стояли з автоматами за мною. Писар запитав їхні прізвища.
Ось так – за мою персону щедрий чеський командир нагородив своїх “визволителів Чехії”. В моїй пам’яті він залишився франтом-вискочкою і ці слова я завжди приєднував до всім відомого Свободи.
Всіх зібраних погнали пішки в Клевань... Біля військкомату провели “сортіровку”. Кого взяли в своїй хаті, того погнали пішки до Рівного. А решту повели в замок, що на горі біля церкви...
Першу ніч ми ночували у кімнатах двоповерхового будинку, що й сьогодні стоїть в укріпленні. “Оберігали” нас червоні партизани з автоматами напоготові. Було багато вартових і на подвір’ї.
Був переддень Великодня. У приміщенні тісно й душно. Багато було незнайомих.
Познайомившись між собою, ми вирішили зустріти Великдень по-християнському. Чимало було таких, що знали майже напам’ять всеношну церковну службу.
Особливо добре знав церковний спів вже старший чоловік – курінний УПА. Він хотів відвідати свою сім’ю перед Великоднем і от – разом з нами. Пожалів свою сім’ю і не чинив опору у своїй хаті, хоч мав при собі зброю. Він і не відмовлявся, хто він.
В сусідніх кімнатах були жінки й дівчата, яких схопили за різних обставин. Серед них були також церковні хористи. Особливо добре знала великодню всеношну дочка одного священика.
Отже ми домовилися: будемо по-порядку співати все, що виконується під час всеношної служби Божої перед Великоднем. Вийшов непоганий хор, були всі голосові партії.
У курінного був гарний тенор, ну а я вів басову партію. Жіноцтво також поділилося за голосами. Почали тихо, а потім і добре розспівалися.
Як не дивно, але нам співати не заборонили. Наші “охоронці” слухали із задоволенням і цікавістю. Навіть “охорона”, що була надворі, згуртувалася під вікнами і слухала. Мабуть, на їхню психіку вплинули спогади про свої сім’ї, про домівки.
Але факт був фактом. Майже всю ніч ми співали церковні піснеспіви-молитви і нам не перебивали, здавалось би, атеїсти-безбожники. Дивно, правда? Чим це пояснити – я й сьогодні вагаюсь відповісти.
На самий Великдень нас перевели на нові “квартири”. Помістили нас в цементованих льохах-камерах, що розміщені під укріпленнями Клеванського замку. Сиро, непривітно... Одне невеличке загратоване віконце, що виходить назовні у замковій горі. В кожну камеру внесли по в’язці соломи-трухлятини. В камері людей багато, скоро стеля й стіни покрилися каплями. Ми розстелили солому по всій камері. Це було нам місце перебування, відпочинку і сну. Ми більше сиділи і лежали, підіславши під себе свій верхній одяг. Солома скоро почала гнити, а свіжої не давали. Не вистачало кисню, ми порозбивали скло у віконцях. В кутку – “параша”. Жодного разу не випускали на свіже повітря. Їсти не давали ні разу, тільки воду. По черзі, щоденно, один із нас виносив “парашу” і хоч трошки ковтав на дворі свіжого повітря. Продукти харчування приносили нам рідні та знайомі. Досить було звернутися до “охорони” і вони за пляшку самогону показували у яке віконце подавати. Слід було на четвереньках лізти під стрімку гору зовні замку-кріпості. Передачі приносили часто, але ми їли мало, бо нас же не випускали із камер.
Через день почали водити на допити. Вів допити слідчий у формі енкаведиста. За його плечима стояли напоготові два здоровила, також у формі. Роль ката виконував червоний партизан. Невисокого росту, плечистий, з чорними вусиками. На голові кубанка з червоним денцем. Штани – величезне галіфе, хромові чоботи, халяви в “дудочку”. Портупея навхрест, з лівого боку велика кобура, з якої виглядав величезний наган. Як бив, то кректав і матіркувався.
Слідчий поводився спокійно, вдавав із себе інтелігента. А енкаведисти, які стояли за ним, були мовчазні, як мумії.
Як бачите, слідство проводилося фахово, з “солодкою приправою”.
Першим взяли на допити курінного. Перший раз повелися з ним по-єзуїтському – м’яко. На другий день почали гуртом бити. Але він сказав: “Хоч мене і забийте, я своїх видавати не буду”. Бити перестали і через декілька днів його від нас забрали.
Між нами був молодий хлопець – років 17-18. На першому допиті, коли його почали бити, він про щось необачно “заїкнувся” і його сильно побили. Вимагали, щоб він видавав знайомих українських патріотів. Після допиту, вже між нами в камері, він розплакався. Ми йому пояснили, що треба триматися, і, борони Боже, не проговоритися. Бо будуть катувати до смерті, щоб видавав своїх. Через два дні його взяли знову. Всі ми переживали за юнака. Знали, що будуть катувати. Витримає, чи ні? Довго допитували. Притягли непритомного і кинули в камеру, мов неживого. Під очима синці, з носа і рота текла кров. Довго лежав непритомним. Аж нарешті розплющив очі і зрозумів, що вже між своїми. Але не заплакав, як після першого допиту, а скривлено всміхнувся: “А все-таки я витримав! Нічого непотрібного не сказав. Сволочі!”. І знову затих, постогнуючи. Згодом заснув. Ми оберігали його сон тишиною.
Брали на допити і дівчат, і також били.
Мене брали на допити разів чотири чи п’ять. Слідчий сухо кожний раз запитував: “Фамілія, ім’я, отчество. Год рождєнія, мєсто. Сємєйноє положєніє, образованіє, спеціальность. Єсть лі братья, сьостри? Гдє жівут, чем занімаются? Прожіваєт лі кто із ніх за граніцей?” і т.д.
І кожен раз одне і те ж саме. І кожен раз перевіряє з попередніми відповідями. Я переконався, що він жодних даних про нашу родину не має. Ніхто на мене не “капнув”. Я назвав тільки сестру Ганну, що живе в селі Більові, та двох старших братів, що вже жили давно окремо і далеко від дому. Більше ні про кого не згадував. Про батька сказав, що помер.
Мене спочатку не били. Почали бити тоді, коли дійшло до того, чому мене забрали не дома, а в чужій хаті. Я розповів про те, що німці все спалили. Бити перестали, очевидно перевірили цей факт. На другий тиждень відправили частину ув’язнених у військкомат. Це були переважно старші сімейні чоловіки. В камерах стало вільніше.
Мене нікуди не брали, але ще перевіряли. Все-таки – вчитель, невже ніде не замішаний? Очевидно, випитували в арештованих про мене, але ніхто не сказав нічого “непотрібного”. Хоч більшість із них багато дечого знала, особливо про нашу сім’ю. Бог милував...
Проходив третій тиждень на гнилій соломі без свіжого повітря. Я сильно схуд, змарнів. Але був при здоровому глузді і своєму переконанні.
Наприкінці третього тижня ведуть мене до слідчого. Знову все від початку до кінця, набридло вже повторювати одне і те ж саме. Аж то слідчий замовк. Два здоровані енкаведисти підійшли до мене і взяли сильно за лікті. “Нащо це?” – думаю. Аж чую свист, а потім сильний удар по спині нагайкою-дротянкою. Раз, другий...
— В бандє бил?! – крикнув кат-партизан.
Я мовчав.
— А, малчіш?! Таку твою в ... мать! – істерично закричав кат.
Я мовчав.
Енкаведисти дужче стиснули мої лікті. Кат оголив мою спину і з “гехом” сильно вдарив дротянкою. Я відчув, як тепла кров потекла по спині.
— А, малчіш?! Ісус Хрістос! Таку твою мать!!!
Відкинувши нагайку-дротянку, почав чомусь бігати по кімнаті. Я ледь розігнув спину і сердито подивився слідчому у вічі, які він опустив униз. Енкаведисти пішли на своє місце.
— Ну, что ти? Зачем так? – промовив слідчий. – Отвєді на мєсто...
Повели мене в камеру. Перемагаючи страшний біль, я випрямився і пішов. Оглянувся на слідчого і хотів плюнути на нього, але “взяв себе в руки”. Міг би зіпсувати цим все слідство.
А він сидів, опустивши очі. Хто знає, що він був за людина?
Потримали мене ще трохи, мабуть, щоб присохла рана. Аж ось заходить в камеру сам слідчий з папкою.
— Распішитєсь, — звернувся до мене. – Єщо, і єщо... С вамі окончено. Пайдьотє с другімі сєводня у воєнкомат. Вот так. Такая у нас служба...
В цей момент я в душі завагався. Може, справді він і людина. А жорстока дійсність заставила його служити сатанинській владі? І разом з тим я дорікнув собі в душі за слабкість свого характеру. Надто скоро я прощав ворогові його жорстокість.
І цього ж дня нас, чоловік із десять, завели у військ-комат, де взяли нас на облік. Тут ми й переночували. Вранці дали попити свіжого гарячого чаю з сухарями. Стали прибувати й інші військовозобов’язані (тобто їх привели). Десь біля 10-ої години ранку біля сотні новобранців рушили пішки до Рівного. Супроводжували два офіцери, сержанти та з півтора десятка червоних партизанів. Їхали дві підводи, везли наші “сидори”...
Я йшов і думав. Я старався душевно заспокоїтися і забути про біль.
Всі йшли мовчки. А згодом дехто почав жартувати.
Я йшов і думав, думав... Чого кат-партизан назвав мене Ісусом? Коли ми співали перед Великоднем пісні-молитви, він стояв біля віконця в дверях і бачив, як я інколи диригував рукою, щоб краще виходило. Або, може, його бісило те, що він зрозумів, що ніякі побої й катування не змусять мене видати тайну? Ну, а слідчий? Вдавав із себе “інтелігента”. А ось якого ката підібрав. Ясним було одне: обидва вони – закляті вороги України.
Втішало мене те, що люди мене не забули. Я не мав де дівати “сидори”. У військкомат принесли мені гарно приготовлений мої клеванські родичі. Через три кілометри винесли на шосе із Клеваня-2 (це сестра Мануйлика Олексія, друга нашої сім’ї). Далі із рідного села Адамкова – винесли аж два “сидори”.
Супроводжуючі жартували:
— Така добра закуска, якби ще й випивка, то посідали б та гарно відпочили б.
Але й без випивки ми тут гарно відпочили, дещо перекусивши.
В Рівному пробули два дні. Новобранці прибували й прибували.
Як це слово “новобранці” тоді підходило! Бо ми ж не самі приходили у військкомат, а нас брали (як колись татари). На третій день досить довгий ешелон “западніков” рушив на Київ. Далі – на Москву, Свердловськ. Далі – на південь, і опинилися ми в “Павловськіх лагєрях”, що недалеко від Оренбурга. Тут після перевірки кожного “тройкою” ми незабаром прийняли присягу (звичайно, кого пропустила “тройка”).
Двомісячна військова підготовка – і я опинився на Прибалтійському фронті. Як ми проходили це навчання і як нас, “западніков”, “розсортіровували” по декілька в різні військові частини – це окрема тема...
Ось я і розповів, як проходила мобілізація до Червоної армії на теренах Західної України весною 1944 року. Можливо, з різними подібними й відмінними варіантами.  






























СОЛДАТСЬКІ БУДНІ

Павловскіє лагеря – це сукупність над самою рікою Урал великих казарм-напівземлянок. Ну й полігон.
Основний будівельний матеріал: стовпи, крокви, жердини, лоза, глина.
Як тільки навезли нові партії солдат, кожна рота провела ремонт своєї казарми, влаштувала нари і отримала постіль. Почалася військова підготовка.
Нас тут не розділяли. В нашій роті були майже всі з нашого району. Ротним командиром був старший лейтенант Станкевич.  Українець з Чернігівської області, колишній вчитель. Ставився до нас по-людському. Довідавшись, що я вчитель, любив у вільний час поговорити зі мною рідною мовою. Раз, навіть, проговорився про голодомор в 1931—33 роках. Але, схаменувшись, сказав:
— Та тобі, мабуть, і нецікаво слухати про таке. Адже у вас такого не було? І взагалі краще не згадувати, а то...
Він любив маршові пісні, особливо українські. А у нас усі голосисті. От ми вечорами проводили співанки, щоб в строю чи в марші виходило до ладу. Заспівувала перша четвірка (тут був і я), а далі всі шикувалися за голосами (так дозволив командир роти). Розучили ми чимало маршових пісень – російських і українських. Найбільш поширеними в  армії були тоді: “Вставай, страна огромная” та “Копав, копав криниченьку”. Повторили ми й козацьку маршову пісню (яку всі знали) “Наш отаман молодий”. Пам’ятаю наших ротних солістів-заспівувачів: це – Максимчук Петро (з Клеваня), Іван Броновицький (з Грабова), Петро Ляшко (з Оржева) ну і я.
Якось Станкевич повів нас сам на полігон на практичні стрільби. Повертаючись назад, він сказав:
— Ви б, хлопці, заспівали маршової нашої.
Ну, наша перша четвірка й почала: “Наш отаман молодий, молодий!” Вся рота дружно підхопила: “Наш отаман молодий, молодий!” Заспівувачі далі: “Під ним коник вороний, вороний”. Рота дружно повторила. Далі: “Всі ми станем, як один, як один!”. Далі: “За Вкраїну підем в бій, підем в бій!”.
— Аставіть! – крикнув перелякано Станкевич. — Ви що, хочете мене під воєнний трибунал?!
— Ну, в нас так співають, — за всіх відповів я.
— У вас, у вас. Але не в Красной Армії! Понятно?!
Ми пішли далі мовчки. Коли це промовив комроти:
— Гарна пісня. А чи не можна змінити останні слова?
Я шепнув заспівувачам: “На фашистів підем в бій, підем в бій”. І ми дружно почали: “На фашистів...”
— Молодци ребята! – весело гукнув Станкевич.
З веселим настроєм і піснями ми повернулися в розташування. Між нами  і нашим ротним командиром утворилася якась невидима душевна ниточка взаємного порозуміння. Ми його полюбили. А він вдавав, що ніби нічого й не було. І йому, і нам було ясно: ми – українці, що служимо в чужій армії і чужим інтересам.
Старшиною роти був вже старший за віком, гвардії старшина Зайцев, росіянин. Але ставився до нас привітно. Я не пам’ятаю випадку, щоб він ставив себе “старшим братом”. Був добрим хазяїном і опікуном нашої роти. 
Добрим словом слід згадати командирів взводів: Корнюшина, Попова, Машкіна – всі росіяни. Вони вже побували на фронті і, залікувавши рани в госпіталі, готували нас на “гарматне м’ясо”. Часто розповідали нам про  бої з фашистами. Ніколи й словом не промовилися, що ми “западнікі”.
Я переконався, що не всі росіяни ставляться до нас, українців, з неповагою.
Пройшов місяць посилених  військових занять. Харчі пісні. Щоденно вівсяна крупа з сушеною рибою, жиру ніякого. Нам добре попритягало животи. Порцію хліба на обід кожен з’їсть в черзі за супом. А сам суп їли без хліба. 
Як настала жара, розвелось стільки бліх, що не тільки в казармах, а скрізь на подвір’ї було повно в піску, як мурах! Вночі декілька разів по команді всі зривалися з нар, вибігали надвір і витрушували білизну. Але це мало допомагало. Де тільки ріс полин – позривали і клали під простині. А потім і його не стало.
Недосипання та недоїдання всіх сильно ослабило та озлобило. Завели новий порядок видачі обіду за списком і вигуком “кому?!”. Суп ставав все рідшим і рідшим. Постають всі вздовж довгого дощаного столу і дивляться, якби-то попала миска хоч трохи густішого супу. От-такі стали порядки. Пішли чутки про те, що це роблять тому, щоб солдати з більшою охотою йшли на фронт. Воно, мабуть, так і було. Почалися балачки: “Вже краще брали б на фронт, ніж так морити голодом”. Присягу ми прийняли ще на початку травня, після поіменної перевірки “тройкою”. Тоді й зброю видали та солдатське обмундирування. 
Кого не допускали до присяги – десь вивезли. Вивезли й тих, хто відмовився взяти в руки зброю.  Їх було небагато: на роту 4 чи 5 чоловік.
Заняття проводилися посилено. Часті нічні тривоги, піші походи вдень і вночі, марш і біг в протигазах, копання окопів, спорудження бліндажів та інше. Як дощ і грязюка — обов’язково “бросок впєрьод, бігом, повзти по-пластунські...” Одним словом, привчали нас до фронтової обстановки. Стали невеликими гуртами висилати на фронт. Наша рота розпалася. 
Річ в тому, що на фронт комплектували військові частини, перемішуючи різні національності, як тоді жартували: варили “совєцкий борщ” з приправою. Слід було звикати, знайомитись. Однак досить швидко я подружився з білорусами, вірменами, грузинами, чеченцями. Були поодинокі випадки, що і з росіянами. 
Отож і я вже на фронті. На Прибалтійському. Потяглися сірі фронтові будні. Мало цікавого в тих буднях. Але були й просвітлинки. В одну з них я й позна-йомився ближче з командиром роти капітаном Сідєльніковим. Трапилося це зовсім випадково. 
Якось Сідєльніков, вийшовши зі своєї землянки з гітарою, почав наспівувати під акомпанемент. Але виходило у нього слабо. Я насмілився підійти до нього і попросив гітару.
— А ти що? Можеш заграти?
— Не тільки заграти, але й  заспівати, — весело відповів я.
Він простягнув гітару. 
Я вдарив декілька акордів і баритоном почав:
			Де Крим за горами,
			Де сонечко сяє...”
Сідєльніков дивився на мене здивованими очима. Попросив заспівати під гітару й інші українські пісні.
Через деякий час комроти признався мені, що в нього освіта – сім класів і піврічні офіцерські курси. А взводні командири і того не кінчали.
— Колись були ротні політруки, а тепер їх немає. І мені самому доводиться проводити політінформації. Може б ти виручив мене? Ти ж вчителював і говорити вмієш.
Я погодився проводити щопонеділка політінформації в нашій роті. Труднощів у цьому для мене не було. Я давно вже звик виступати перед людьми. Звичайно, доводилося кривити душею. Але такі були обставини. Щоп’ятниці всіх політінформаторів нашого полку збирав замкомандира полку по політчастині. Високий, вже сивуватий майор, єврей. Як всі освічені євреї – ерудований, добре знав історію, політику. Я встигав усе, що він говорив, законспектовувати, на що він звернув увагу, зиркаючи на мої погони рядового.
Минав час. Одного разу Сідєльніков сказав мені:
– Слухай, ти в нас на становищі політработніка, а безпартійний. Якось воно не підходить. Мені вже нагадують про це. Поступай у партію, ми дамо рекомендацію.
На душі стало недобре. Що я можу сказати цьому, по суті, доброму комроти?! Як я йому поясню? Та хіба він мене зрозуміє? Не скажу ж я йому, що я не стану зрадником своєї совісті, своїх переконань. 
Я мовчав...
— Ну, харашо. А ти подумай! – сказав він.
І я думав... Думав, як викрутитися з цього становища. Я вже не пригадую, які аргументи наводив, відмовляючись. Знаю тільки, що я старався не образити і не загострити наших дружніх стосунків.
А час проходив...
Пішла чутка про набір в “учебку” та в офіцерську школу. Я відчував, що і я попаду у якусь групу. За освітою — виходить у другу.
У другу групу набрали дванадцять чоловік. Почали оформляти відповідні документи, особливу вагу мала характеристика наччастини. 
Начроти Сідєльніков натискав на мене зі вступом у компартію. 
— Подумай, — говорив він, — поїдеш на учобу, а там і війна закінчиться. А так що ж я напишу в характеристиці, якщо ти безпартійний?
Але щось там таки написав. 
В другу групу зарахували двох “западніков” – мене та ще одного (також вчителя з Волинської області). Ми чекали відправки. Нарешті нас повезли на Москву. Але нашу групу розформували. Ми, двоє вчителів-західняків, потрапили в нову групу із 25 чоловік (всі незнайомі). І нас повезли далі. Куди? Невідомо. Із розмови із супутниками переконуюся: всі вони, крім нас двох, зовсім не підходять на якесь навчання. 
Нарешті приїхали. І куди б ви думали? В Алапаєвськ. І ведуть нас не у військкомат, а в НКВД.
— Покладіть на стіл свої “красноармєйські кніжкі”. 
Ми виконали наказ. Потім “клацав” фотограф. На другий день ми тут же отримали “Врємєнноє удостовєрєніє Управлєнія НКВД по Свєрдловской області”. В цьому документі записано, що ми евакуйовані (а не мобілізовані, як це було в армійській книжці) із Ровенської області рабочіє Алапаєвського металургійного комбінату.
Червоноармійських книжок не віддали.
Документ, який отримали, давав право проживати тільки в “прєдєлах” Алапаєвського району.
От тобі і навчання!


























ЯК Я БУВ РАБОЧІМ

Отже, ми вже рабочіє, евакуйовані із Західної України. Перебування в Павловськіх лагерях та на Прибал-тійському фронті — викреслено. Ніякої згадки про освіту та спеціальність. Нас по 4—5 розвели по квартирах. Мене і ще трьох завів енкаведист на вулицю Володарського, 13. Нас чекала невеличка кімнатка: столик, чотири військові ліжка.
Господар квартири лежить у ліжку. Ще зовсім молодий. У нього дружина, мати та троє дітей. Найстарша – учениця третього класу. Найменший (хлопчик) – два роки. Прийняли нас радо: все-таки будуть давати щодень півбуханки хліба, деякі інші продукти та дадуть машину дров (бо вже зима). В господаря на голін-ках – виразки, тому він дома.
Познайомившись із хазяями та їх дітьми, ми пішли на базар, заглянули в магазини. Продавалося все по карточках. Без карточок продавалося тільки в ювелірному магазині, хоч все забирай! Різні жіночі прикраси, золоті та срібні годинники та інше. Але сюди ніхто і не заходив. “Товклися” в продуктових магазинах, але продавали по карточках в дуже малих порціях. Сала й м’яса зовсім не було. Була тільки олія, трохи маргарину, крупа, хліб.
Вже на квартирі, відпочиваючи, я намагався зміркувати, в якому це становищі я опинився. Ясним було одне: якщо “западніками” зацікавилося НКВД і забрало нас з армійського відомства, то, мабуть, на теренах Західної України відбуваються запеклі бої між ОУН-УПА та військами НКВД. В цьому я не сумнівався. Ні з ким і поговорити про це. 
В нашій четвірці був непоганий солдат Чубар з-під Крем’янця, набагато старший від мене. Але такий вже простий сільський дядько, що на такі теми нічого й починати розмову.
Так я і жив із своїми власними думками. Душею відчував, як  щоденно гинуть патріоти України в нерівних боях. А шукати допомоги ні від кого. Світ – глухий... Немає в світі правди!  Невже Бог не бачить, як кати знущаються з мого народу?
Після того, як нам видали “Врємєнноє удостовєрєніє” і розприділили по квартирах, нас завели до завідуючого кадрами комбінату і віддали у його розпорядження. Так ми позбулися “опіки” енкаведе і стали “рабочімі” Алапаєвського металургійного комбінату.
А завкадрами зрадів, що прибула чоловіча робоча сила. А то все жіноцтво, старі сиві необхідні спеціа-лісти та хлопці-підлітки. Про це він нам і сказав. І попередив, що з харчуванням – негаразд. Але що поробиш – війна. 
Нам і зарплату будуть нараховувати, але що за неї купиш? Все по “карточках” та “талончиках”. Без “карточок” можна  було купити на кожному кроці товченого бадилля тютюну. Але я на той час не палив.
Отже, я “рабочій” меткомбінату із забороною виїжджати за межі Алапаєвського району. Нам видали перепустки і ми щоденно ходили на роботу. Харчувалися в заводських їдальнях, яких було аж чотири. Колись тут працювали тисячі людей. “Талони” видавав нам щоденно дільничний майстер. Спочатку, коли була сила, ми старалися перевиконувати задану норму, за що отримували додатковий “талон” в їдальню. Але скоро ми охляли: робота нелегка, а харчування пісне. Щоденно “щі” або суп – зовсім пісний, рідко коли декілька картоплин чи крупа. М’ясного – ніколи. На друге – пюре або якась каша на олії і того зовсім мало. Правда, чаю без цукру – пий скільки хочеш. Пайка хліба. І ми сьорбали і пили, щоб хоч чимось наповнити шлунок. Прислали ще декілька груп солдатів. Зробили їх, як і нас, евакуйованими. А значить і солдатський пайок “не положений”. Хай “проізводство” кормить, на якому ти працюєш. З часом ми вже не могли виконувати тяжкої фізичної праці, падали на ходу. Почали від такого харчування пухнути. На ноги штанів не можна натягнути, шинелю застібнеш на гачки, пояс не потрібен. Йдеш, задихаючись. Але на це уваги ніхто не звертав. Давали тільки легшу роботу.
Ми все слабли й слабли. А тут вдарили морози понад 50 градусів. Як дихаєш – коле мороз в грудях. Наші організми до такого клімату не звичні. Ми роти перев’язували згорненим шарфом, дихати було тяжко, але не кололо в грудях. Пройшов грудень, половина січня. А мороз – тріщить! Холод і голод багатьох поклали у ліжко.
А що ж начальство? Ходило в шубах, кожухах та валянках, червоне та здорове. А ми ж в черевичках та у вітром підшитих шинелях. Хоч би кирзаки видали та куфайки! Невже ж цього зовсім не було? Замерзай – нікому діла до тебе немає... А ми ж, поки було тепліше, таки непогано працювали.
З нашої четвірки першим “обліг” Чубар з-під Крем’янця. А був такий здоровий та сильний! Наша робоча бригада “розсипалася”: хто захворів, когось десь вислали. Чому? Куди? Мабуть, щоб не звітувати про смертність. 
Мені ніхто нічого не казав, хоч я і приходив на роботу. Нас тільки двоє продовжували мерзнути в цеху (мене були призначили бригадиром).
Прийшов майстер і сказав:
— Ось вам командировки і завтра їдьте в Нижній Тагіл. З’явитесь до начальника по кадрах.
Ми нічого не питали, бо так всіх десь порозсилали.
На другий день ми вже в Нижньому Тагілі. Заходимо до начальника по кадрах, подаємо командировки. Він дивиться на нас, обрезклих від голоду й холоду, своїми безбарвними очима. “Общежитіє — 1, комната – 6”. І все. Більше нічого не каже. Ми зрозуміли: прислали нас сюди на остаточну загибель.
Ми й пішли. Знайшли гуртожиток 1 і кімнату №6. Застаєм тут чотирьох підлітків. Зустріли нас непривітно, зиркаючи з-під лоба. Показали нам наші ліжка та тумбочку. Розмова не клеїлася. Видно, що це “бездомники”, а крім якоїсь роботи на комбінаті, займаються “промислом” на базарах. Ми посідали відпочити. 
Дні проходять, а нам ніхто нічого не каже. Йдемо на базар знайти щось поїсти. Були “пишкі”, але дорогі. Нічого робити, треба підкріпитися, бо харчових талонів нам не видали. Грошей в нас небагато. Ми вирішили піти в ближнє село купити картоплі. Жінки охали, нарікали на війну і тяжке життя без “мужиків”. Але одна продала піввідра картоплі ще й печеного буряка дала на двох. Ми його на ходу й спожили. Варили картоплю в мундирах і розминали у кип’ятку. Виходила лемішка, яку ми сьорбали без хліба. Його без картки купити не можна.
Так ми прожили з тиждень. Виходили на базар, щоб хоч “пишками” поласувати. Але гроші танули, як сніг від весняного сонця. До начальства ми не зверталися, бо на роботу йти в нас вже не було зовсім сили. Іноді коридором проходило якесь начальство, але про нас забуло. 
Гроші кінчалися. Що робити далі? Мій товариш не витримав і пішов до знайомого вже нам начкадрами, щоб вияснити, як нам існувати. Той скептично зауважив:
—  Нам нужни здоровиє рабочіє, а нє больниє.  Уєзжайтє, аткуда прієхалі...
От таке! Кожен хоче  позбутися “больних робочіх”, а не лікувати їх.
Така відповідь негативно вплинула на наше самопочуття. Мій товариш ліг на ліжко і не хотів нікуди виходити. Я вийшов перед самим вечором. Що в цей час могло бути на базарі? Я сів біля дощаного столу, щоб трохи перепочити. Всі люди порозходилися. Я не-зчувся, як втратив свідомість. Привиділося ясне зоряне небо. Зорі одна за другою спалахували із тріском, який відлунювався у моїй голові. Голова почала збільшуватись до безконечності. А далі – темнота і тиша та повна безпам’ять. 
Аж то починаю відчувати приємну теплоту в ногах, руках, в усьому тілі. Відкриваю очі.
— Де я? – запитую рідною мовою.
— В больніце, — чую відповідь. 
Підводжу трохи голову і бачу, що я лежу в ліжку. Мої черевики стоять біля дверей, а над ними висить моя шинеля та шапка. Кругом попід стінами стелажі, на яких акуратно складена лежить білизна. 
Жінка в білому халаті сіла біля мене на кріслі і почала розповідати. З її розповіді я дізнався, що мене на базарі підібрали дві жінки, які йшли із саночками в ліс по сухі гілляки, і завезли до лікарні. Лікарня розташована на краю густого ялинового лісу. Вже темніло, лікарів уже не було. Були тільки чергові сестри та санітарки, в тому числі і вона.
“Та він вже мертвий, — сказав хтось. – Затягнемо в морг”. 
— Але я не дала цього зробити, не перевіривши пульс, — продовжує розповідати жінка. – Ледь його відшукала. Серце билося так слабо, що от-от стане. Гуртом затягли в мою кімнату. Дала зразу скріпляючий укол і просиділа над вами цілу ніч. На другий день, в неділю, дала два уколи. Другу ніч сиділа над вами моя подруга – медсестра. А сьогодні вже понеділок. Недавно я вам дала четвертий укол. І от ви відкрили очі. Значить, будете жити. Якщо можете, сядьте. Я подам черевики, взуйтеся. А я піду до головного лікаря, мабуть, вона вже прийшла. Бо вчора з лікарів нікого не було. 
І вона пішла, залишивши двері напіввідкритими, бо в кімнаті вже було дуже жарко.
Я спробував встати, пройтися до дверей. В голові ніби рій гуде, але ноги трохи слухаються. Я знову сів на ліжко і чекаю, що буде далі.
Через деякий час почулися кроки і розмова. “Так, поймітє же, нє могла же я допустіть, чтоб живого чєловєка тащілі в морг”, — почув я голос своєї спасительки. “Пєрєстаньтє уже мєня убєждать. Может і нашіє мужья так же страждают. Вєдь война ж”, — донісся незнайомий жіночий голос. “Ах уж ета война! І когда она акончиться?” 
І в дверях я побачив високу середнього віку жінку в білому халаті й береті. Здогадався: “Це, мабуть, головлікар”. Так воно і було. Вона підійшла до столу, на якому лежало моє “Удостовєрєніє”, видане Алапаєвскім НКВД. Уважно його прочитала й промовила: 
— Раз ви уже у нас, будєм лєчіть... Только бєда, всє палати пєрєполнєни. Вот что: распорядітєсь от моєго імєні поставіть койку в корідорє возлє тьоплай п’єчки. А там – пасмотрім. 
І пішла. За нею пішла і кастелянша, моя спасителька. Я приліг. У моїй голові зароїлися суперечливі думки. “Як так? – думалося. – Росіяни – компартійці й НКВД – морять нас голодом і холодом, знищують. І чому у них така хижацька ненависть до нас, українців? А оці жінки – також росіянки, — рятують нас від смерті. Адже головлікар читала моє “Удостовєрєніє”, де було написано, що я евакуйований із Західної України”.
Мене повели на коридор, поклали на ліжко біля теплої груби. Я пройшов усі початкові медичні процедури: аналізи, медогляд, визначення діагнозу. Рятівниці мене на забували – частенько мені щось приносили поїсти. Давали й якісь таблетки. Я швидко набирався сил. Позбувся набряків, тіло набрало нормального вигляду. Людяне ставлення медичної обслуги заспокоїло моє нервове напруження. Наче переїхав у другу країну, де нормальні, людські порядки.
Згодом мене перевели у палату. Народу скрізь багато, переважно “наш брат” – солдат. Більшість після поранення. Багато користувалися милицями. В їдальню не ходили, їжу розвозили на низеньких довгих столиках на коліщатах. Хоч як було тісно, але відчувався порядок, належний догляд за хворими. Така обстановка позитивно впливала на швидше виздоровлення.
Про госпіталь в Нижньому Тагілі в мене на все життя збереглися хороші спогади. Пробув я тут рівно три тижні. Окріп, став нормально ходити. 
Прийшов час прощатися з добрими людьми. Відпускала з лікарні сама “главврач”. На столі лежали для мене продукти на дорогу: півбуханки хліба, чотири варених яйця та кусочок масла. Лежали вже виписані документи: лікарський висновок та направлення у ВТК в Алапаєвську.
Головлікар розписалася на обох документах і промовила:
— Поєзжайтє в Алапаєвск і обратітєсь у завод-скую поліклініку.
Я взяв документи і продукти, попрощався і пішов...
На обох документах стояло прізвище “Єльц”. Все життя, розповідаючи про перебування в лікарні у Нижньому Тагілі, я називав прізвище головного лікаря Єльц, не знаючи, що це було скорочене на розписі прізвище. А тепер я вже здогадуюсь, що її прізвище було – Єльцина. Мабуть, це  прізвище поширене на Свєрдловщині.
Отож, я повернувся в Алапаєвськ. Пішов у поліклініку меткомбінату. Сказали на ВТК прийти наступного дня.
На квартирі я своїх товаришів не застав. Чубаря за станом здоров’я відправили додому – хто знає, чи й доїхав. Інших десь відправили, як і мене.
Отже, живу в кімнаті сам. Завтра піду на трудову комісію.
По дорозі в поліклініку я роздумував: “Чому ж мене й інших раніше на цю комісію не посилали? Адже ми були зовсім нікудишні: опухли, ледь ходили, кашляли. Що, їм очі повилазили? А в такому стані видумали якусь командировку на інший комбінат. Було б по мені, якби не жалість і доброта простих жінок та жінок-лікарів. А може, планомірне винищення нашого народу, як було це в роки голодомору? Мабуть, так... Що ж тепер мене жде? Йду я до людей, чи до звірів на двох ногах?”
А поліклініці вказали номер дверей. Підходжу. В душі неспокій, передчуття невідомого. Але треба йти, що вже буде. Виймаю направлення і стукаю в двері.
— Войдітє! – почувся жіночий голос.
Відкривши двері, я побачив за столом старшу жінку, збоку сидить інша. Біля дверей стоїть третя. Всі в білому. Оце вся комісія. Привітавшись, кладу на стіл направлення.
— А ваш лічний документ?
Кладу на стіл “Удостовєрєніє” НКВД.
Старша жінка, очевидно голова медкомісії, прочитавши моє посвідчення, майже вигукнула:
— То ви з України?!
— Із Західної України! – відповідаю я також укра-їнською мовою і також майже вигукнувши. 
— То ми земляки!
Наче  друге сонце засвітило. По всьому тілу пройшла якась незрозуміла теплота – приємна енергія. Я зрозумів: це космічна енергія, яка єднає людей однієї генерації.
Медичний огляд пройшов швидко, але уважно.
— Ви мали запалення легенів та нирок, недокрів’я та фізичне виснаження. Чим же вам допомогти?.. Значить так... Пішітє, — звернулася вона до своєї помічниці. – “Увольнєніє от работи і усілєнноє пітаніє в столовой “Комсомольская”. Оце все, що я можу для вас зробити...  Срок – двє нєдєлі, — звернулася вона знову до помічниці.
А до мене:
— Я тут головлікарем. Мій чоловік – також лікар. Він хірург, і тому мобілізований в армію за своєю професією. В армії – два сини, офіцери. Переживаю за них. Їдальня зразу ж за пропускною, провулок Комсомольський. Забирайте документи.
Я щиро подякував і пішов. Йти на обід було ще рано, хоч як хотілося побачити, що це за їдальня і яке там може бути посилене харчування у цей тяжкий воєнний час.
На базарі за чотири буханки хліба можна було купити чоботи чи костюм. Не поспішаючи, я пішов шукати їдальню. Знайшов. Звичайна вивіска великими буквами “Комсомольская”. Оце, думаю, тут харчуються оті замурзані хлопці, що працюють на комбінаті. Заходжу, питаю до кого звернутися.
– Сюда, сюда! – чую голос. – Давайте направлєніє і талони.
Я здогадався, що моя землячка вже повідомила про мене по телефону.
Завідуюча їдальнею проштампувала талони і віддала мені.
– Йдіть в зал. Вам видадут абєд. Пріхадітє три раза в дєнь.
В залі затишно і чисто. Тихенько щось передає радіо – “чорна тарілка”. Квадратні столи, накриті скатертинами. Через вузькі двері видніється окрема невелика кімната. Там також столи і крісла. Це мене насторожило. Тут щось не те. Це їдальня, мабуть, не для замурзаних хлопчаків-комсомольців. Так воно і було...
— Я вам сєйчас принєсу столік і стуло.
Принесли двоє офіціанток. Поставили в одному із кутків недалеко від дверей. 
– Ето будєт ваше постоянноє мєсто. А там, — показала офіціантка на залу, — кушаєт начальство.
І подали мені обід взамін за вирваний один талончик. “Он воно що! – думаю. – Так он які комсомольці тут харчуються! Он якою вивіскою прикривається начальство!” Але я прямо жахнувся, коли побачив, що мені несуть на обід. Не міг прийти до тями: “Що це, сон?” Але це був не сон. Мені принесли домашній борщ, дві котлети з гарніром, два варених яйця та справжню пахучу каву.
Я був до того вражений, що не міг зразу почати їсти, а посидів трохи. Це помітили офіціантки і обізвалися:
– А ви кушайте, остинєт.
Звичайно, вони зрозуміли мій психічний стан. Прості, добрі жіночі душі. Я якось дивно їм всміхнувся, подякував і почав їсти. Не їсти, а “благодійствувати”, якщо можна так висловитися. Я сильно “розм’як”, ледь-ледь не розплакався. Насилу стримав себе...
Виходячи, розпитав, коли приходить начальство в їдальню. Вони, очевидно, зрозуміли по-своєму, що я не насмілююся їсти разом з начальством. Не могли ж вони зрозуміти, що я не хотів бачити червоні, здорові та самовдоволені пики. 
Як прийшов на квартиру, хазяї розпитували про мої справи. Коли я розповів про їдальню і висловив свої думки, то хазяїн сердито вигукнув:
— Паразити! – і прикрасив соковитим матом.
Я вибачився, що нічого не приніс дітям. Але пообіцяв щоденно приносити.
Я так і робив: щоденно одне блюдо приносив дітям, а іноді й два. Не міг я слухати, як вони просили вночі: “Мам, дай хлєбца!”. І плакали. Коли я щось приносив, вони спали спокійно. Хоч, звичайно, не наїдалися досита.
З начальством я зустрівся лиш один раз. Не вгадав час, чи вони прийшли не в той час, що завжди. Можливо, ця зустріч вплинула на те, що я всі талони не використав. Через день я отримав повістку у рай-військкомат. А ще через день разом з іншими вдруге їхав на Прибалтику, на Ленінградський фронт.
У військкоматі мені повезло: воєнком і діловод – українці. Запам’ятав прізвище діловода – Загорулько. Завдяки їм я тепер маю те горезвісне “Удостоверение”, видане НКВД, яке слід було здати. Та ще й видали мені продукти за період, коли мене списали з комбінату. Видали мені документи, а отримував я продукти у спецмагазині. Я отримав, як на той час, ціле багатство: одного хліба – дев’ять буханок. Звичайно, на дорогу я взяв собі тільки одну. А решту віддав хазяям квартири. Всі плакали, прощаючись зі мною, особливо діти. Але виявилося, що можна було нічого не брати. Бо проїхали з півгодини, як нам у вагоні видали солдатський армійський пайок: кругла полтавська паляниця на двох, в пачках концентрати, консерву англійської тушонки і навіть по кусочку сала. І де вони взяли в такий час такі ласощі? Але везли на фронт, слід було підкормити перед “бойнею”.
Повірте мені, що пишу правду.
Все йшло за планом: коли і кого морити голодом і кого підкормити на убій.
Потім було по-різному. Але повернуся ще до Алапаєвського райвійськкомату. Як я вже згадував, і воєнком, і діловод виявилися земляками. Коли воєнком щось шукав між паперами, Загорулько щось йому тихо говорив, схилившись до вуха.
— Слухай, не морочи мені голови! – відмахнувся той.
Я обізвався:
— Мені везе останній час. Все зустрічаються земляки.
Ну, і пішла розмова. Я запитав воєнкома, чому мені не повернули красноармійської книжки, яку я здав в НКВД.
— Яку книжку? Та ж ви евакуйовані із Західної України на металургійний комбінат в Алапаєвськ. Ось  у мене список усіх евакуйованих із Запада. А тепер ми вас відправляємо в армію.
Я кажу:
— Та я ж мобілізований в армію ще минулого року. Відбув військову підготовку в Павловських лагерях. На початку травня минулого року приймав присягу і був уже в армії на Прибалтиці.
— Таких даних у нас немає. І книжок також. НКВД нам нічого не давав. Та ви не журіться. Прибудете в частину, вам випишуть зразу книжку. А от з присягаю як? Прийдеться вам про все розповісти, наведуть справку. А чого ж ви сюди попали?
Я коротко розповів про історію з набором на “учобу”.
— Умгу! – мгикнув воєнком. – Значить вас “убрали” з армії. Ну, а тепер треба поповнять Ленінградський фронт. 
Я став просити віддати мені моє “Удостоверение”, на що він мені відповів:
— А воно вам в армії не потрібне. І мені – також.
І віддав мені.
От тому воно є в мене тепер. Як доказ того, як НКВД втручалося в армійські справи. Я вже тоді зрозумів, що військове відомство було незадоволене таким свавіллям НКВД в армії.






















ЗНОВУ НА ФРОНТІ

Погода вказувала на те, що зима вже позаду. Сонце пішло по небу вище, часті відлиги, під ногами слякоть. Але мороз ще показував свою силу, особливо вночі.
От в такий час я потрапив на Ленінградський фронт (вже вдруге).
Усіх нас взяли на “учот”. Виписали нам червоноармійські книжки. Я потрапив у 15 стрілецький полк Тартуської дивізії. Почалася підборка солдатів до присяги. Я заявив в полковій канцелярії, що вже  приймав присягу в Павловських лагерях, де проходив військову підготовку. Полковий писар-єврей доповів про це начальнику штабу майору Сироті, а той – командиру полку полковнику Слісаренку. Обидва вони – українці. Майор Сирота був принциповою людиною. Коли я йому доповів про це, то він сердито сказав українською мовою:
— Скрізь вони свого носа тичуть!  
Намагання приховати втручання НКВД у військове відомство не вдалося. Наведено довідки. І от завдяки цим двом людям встановлено правду. Майор Сирота, начальник штабу нашого полку, своєю рукою зробив поправки і розписався. Це можна побачити наочно в моїй червоноармійській книжці, яку я зберіг. 
Червона армія пішла вже далеко на Захід, а тут, над самим Балтійським морем, ще огризалася добре озброєна фашистська армія. Відбувалися часті локальні сутички, а тому цілий час проходило перегрупування військових частин, переважно вночі, пішки. Ми були завжди перевтомлені. Перепочивали стоячи, спершись об дерева, дрімали на ходу. Щастя було декілька годин полежати на соснових гілках, розстелених на снігу. Полягаємо, притулившись один до одного, і зразу засинаємо...
Рідко щастило посьорбати щось гаряче, все сухий пайок.
Пригадую один такий випадок. Наша рота зупинилася на відпочинок у великій клуні. На щастя, було тут трохи соломи. Розстелили її і полягали “сєльодочкой”. Розігрілися, аж пара із нас пішла. Бо на марші моросив дощик і все на нас було мокрим. Зразу й поснули. На світанку – підйом. А ми не можемо піднятися. Вночі вдарив мороз і наші мокрі шинелі позмерзалися. Ото було мороки, поки ми якось “повідклеювались” один від одного!
Стало світати... Нам дозволили серед клуні розвести вогні, щоб зварити собі кулішу. Тільки пшоно розпарилося трохи, а тут команда: “В паход становісь!”. Так ми йшли і на ходу сьорбали із солдатських казанків гарячу воду та хрупали гаряче, але тверде, як шріт, пшоно.
Ось такі солдатські будні проходили тоді на Ленінградському фронті.  Та хіба можна про всі фронтові пригоди розповісти в короткому описі? Це так, для прикладу...
Ленінградський фронт поповнювався все новими людьми. Навезли сюди багато і нашого брата, “западників”, розкиданих у певний час по всій території ро-сійської імперії. Привезли звідкілясь повну роту лише молдаван.
Підвозили й підвозили бойову артилерію, навіть “катюші” з’явилися. Одним словом, командування готувалося до останньої сутички з прибалтійським фашистським угрупуванням. Змусити капітулювати, або знищити його. Кільце навколо фашистів, хоч повільно, однак звужувалося і звужувалося.
Із стрілецької роти мене перевели у полкову батарею навідником 76-міліметрової гармати (як тоді її називали “прощай, Родіна”). Підбирали тих, хто влучно стріляв. Комбат – капітан Онопа – колишній голова селищної ради. Освіта – 7 класів та піврічна артиле-рійська офіцерська школа. Партійний, українець. Високого зросту, худорлявий. Дуже любив вечорами співати з нами українські народні пісні. Було, вийде ввечері й гукне своїм могутнім баритоном: “Хохли, ко мнє!” Оточуємо його колом і співаємо. Заспівує він сам. До нас підходять і підходять любителі поспівати: білоруси, киргизи, вірмени, грузини. Не всі вірно вимовляють слова, але мелодію ведуть вірно, з охотою. Найбільше поширеними українськими піснями на фронті були: “Копав, копав криниченьку”, “Посіяла огірочки”, “Ой за лугом зелененьким” та інші.
Крім комбата Онопи, у нашій батареї були ще чотири офіцери. Заступником Онопи був капітан Шишацький. Офіцер підтягнутий, акуратний, інтелігентний (винятковість в Червоній Армії – переважно були простаки, п’яниці, матіркувалися). Із солдатами спілкувався на “ви”, чого я не чув ні від одного офіцера. Освіта – вища, колишній викладач педучилища, офіцер запасу, українець, безпартійний. Ці дані я почув із власних уст Шишацького при нагоді, про яку я розповім. Перші роки війни він був військовим кореспондентом. А тепер, згадавши, що він в минулому офіцер запасу, ним “залатали дірку” на Ленінградському фронті. 
Комбат Онопа був природно обдарованою людиною, а тому користувався авторитетом. Йому присвоїли звання майора і перевели на підвищення. За традицією, комбатом повинен стати його заступник капітан Шишацький. Так думали офіцери нашої полкової батареї, так думали і рядові артилеристи.
Але не так сталося, як гадалося. Офіцерський склад поповнили ще зовсім молодим лейтенантом, росіянином, партійним. От такий собі невисокий, кругленький, опецькуватий кацапчук-п’яничка. Він відразу всім не сподобався: зазнайко, матірщинник, мало коли був тверезим. Він швидко знайшов собі поплічників із таких, як і сам, п’яничок і почав інтригу за посаду комбата в нашій батареї. У нього, бач, був козир: він – партійний, а Шишацький – ні. Пам’ятаю такий випадок. Ми з капітаном Шишацьким вже декілька разів вели довірливу розмову (звичайно, рідною мовою). Він дуже цікавився подіями в Західній Україні. Я, наскільки це було можливим, розповів йому. Вислухавши, він сказав:
– Це так і в нас було у 1918–19 роках. Я читав деяку літературу про це.
От коли ми так удвох стояли і про щось розмовляли, дивимося – іде лейтенантик у “розкачку”, вже добре п’яний.
Побачивши нас, зареготав:
– Ти что, Шішацкій, уже солдат агітіруєш протів мєня? Думаєш, будєш комбатом? А шиш відєл? 
І він, згорнувши дулю, тицяв нею на Шишацького. Той відповів:
– Дурак!
– Кацапська морда! - -вирвалось тихо у мене.
Капітан Шишацький пильно подивився на мене.
– Щось не те я сказав? – промовив я.
– Те, але ще замало, – почув я відповідь.
Ми мовчки подивились один одному у вічі. Слів не треба було: ми свої – українці, а то – чужий.
Начальство вирішило цю справу по-своєму: обох перевели в інші частини.
Командиром батареї призначили кадрового офіцера – майора Шевєльова, росіянина, партійного. Шевєльов був людиною порядною, вимагав дисципліну і порядок. Нам він сподобався.
Наша дивізія готувалася до рішучого наступу. На передній лінії кожної ночі готували цілий лабіринт окопів, укріплених гарматних та кулеметних гнізд. Почали возити на передню лінію снаряди. Возили тихенько вночі кіньми.
Вночі восьмого травня загинув старший лейтенант Попов, наш командир. Потрапив під кулеметну чергу. Ми всі його поважали і сумували з цього приводу. Мовчки возили снаряди. Останній рейс... Їдемо тихенько... Навальний наступ мав розпочатися о другій годині ночі.
Але що за чудасія? Дивлюсь, проти нас їде кухар Бутояр (грузин). Він голосно погукує на свою сіру кобилу, а порожня польова кухня підскакує у вибоях та побрязкує. Я супроводжував їздових на коні. Рвонув вперед і з шипінням в голосі:
— Ти що, здурів? Забув наказ?..
— Сам ти здурєл! – вигукує він. – Вайнє канец! Нємци поднялі бєлий флаг! Пріказ разварачіваться в распалаженіє!
— Ти що, серйозно?
— Вот тє хрєст!
Аж тут скаче на коні зв’язковий комбата Шевєльова.
— Разварачівай! Побєда! Нємци сдаютса! 
Аж раптом ліс загрохотів, застрочив, небо запалало вогнями. Переливаючись луною, по всьому фронту покотилося могутнє “Ур-р-ра!!!”.
Не вірилося, що це правда, що не буде наступу. А скільки ще крові пролилося б! Шкода, що наш старший лейтенант Попов загинув, не дожив до перемоги.
Ми раділи і сумували. Дивне почуття. Кожен почував себе наче винним: ми всі живі, а командир загинув...
Вранці ми приймали полонених німців. Вони, вишикувані поротно, здавалися. Зброя акуратно складена “в козлах”. Самі свіжо поголені, розносився аромат пахучого мила. А ми – зарослі, просмерділі потом, у вилинялих гімнастерках. Але ми – переможці!!!
Окремі наші солдати рвалися, щоб затопити в пику чисто вибритому німцеві. Але була сувора заборона: щоб і пальцем не торкнути тих, хто добровільно й організовано здається. А потім — “прочоска” аж до берега Балтійського моря. Наш полк опинився в Лібаві (Лієпая). Чого тут  тільки не було! Склади зброї, харчові склади, сигарети. Запаси бензину та спирту. Спочатку кожен брав, що хотів, але потім все стали брати “на учот”. Наша батарея все ж таки захопила один бідон спирту.
В місті залишився невеликий гарнізон для порядку. А ми всі повернулися  у своє розташування. Аж тепер я побачив, скільки було зосереджено артилерії на нашому фронті. У німців також вона була, особливо – берегова артилерія. 
Відзначили й перемогу. Звичайно, з випивкою і з концертом. Я наоспіх згуртував співаків і танцюристів. Така вже моя доля, що я при різних обставинах і різних владах не міг жити без художньої самодіяльності.  За сцену нам слугували два студебекери з відкиненими бортами. Звучали пісні, танцювали лезгінку, гопака, різні “чечітки”...
Не вірилося, що війна закінчилася назавжди, думалося, що це сон. 
І пішло мирне і спокійне життя: ні тобі походів, ні занять, ні сухого пайка. Ми стали поправлятися, часто голитися. Влаштовували, якщо можна так назвати, концерти, знайомилися з населенням – латишами. 
Я познайомився із однією сім’єю. Сім’я складалася з господаря, його дружини та двох дочок. “Хіба ж немає синів?” – подумав я. Але розпитувати не хотів. Якось я помітив у них гітару. Це зауважила одна із дочок і, вручивши мені її, сказала:
– Пожалста.
То була хороша, вже виграна, семиструнка. Я дуже зрадів, вдарив по струнах і полилися мої рідні пісні. Вони слухали, щось між собою перешіптувалися... І, нарешті, господар заговорив:
– То ви не рускій, а українєц? Я правільно понял?
Я ствердно кивнув головою.
Після обіду хазяїн показав мені своє господарство: пару коней, корову, свині. Добротний хлів із кухнею. Тут був парник, збруя та січкарня. Віз, плуг, борони та культиватор були в окремому приміщенні.
– В мене що, — говорив він. – Всього двадцять гектарів. А он у сусіда – п’ятдесят! 
Я глянув на хату – муровану, добротну, з кімнатами на піддашші. Значить, латиські селяни живуть непогано.
Латиш став  допитуватися, чи будуть колгоспи, а чи, може, й ні? Видно, що сильно переживав. Що я міг йому сказати? Я розумів його переживання: кому хочеться віддати задарма своє власне господарство “чортові в зуби”?!
В розташування я повернувся з молоком, сиром і сметаною і хорошим настроєм. Солдати нашої батареї зустріли мене вигуком “ура”...
Я потім часто відвідував цю сім’ю. Наш старшина передавав латишам мило, а вони – молочні продукти. Потім я довідався, що їхній син–студент був у латиських лісовиків, які боролися за незалежність Латвії. Це вже потім – коли ця сім’я вповні мені довіряла і я їм розповів, що така сама боротьба ведеться на території Західної України.
Наприкінці серпня нас з усім нашим майном ешелоном повезли через Москву, Іваново, Володимир аж до Коврова. Наш полк  розмістили за 5–6 кілометрів від міста. Тут пустував у сосновому лісі “дачний городок”. Добротні дачні будинки, лазні, кухні-землянки, досить великий кінозал. Змазали ми свої гармати солідолом, наділи на стволи чохли, закотили у сараї і закрили. А на дверях повісили розклад занять, яких ніхто не проводив.
Їздові, з дозволу начальства, майже щодня їздили помагати на села, або в радгосп. Звичайно, завжди щось привозили з харчів, а то й самогон. Та й поруч, під лісом, була велика площа картоплі. Тільки не лінуйся піти і нарити. Цілими днями йшов димок з коминів кухонь-землянок. Ми вже добре зажиріли і чекали демобілізації.
І таки дочекалися! 16-го листопада 1945 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про демобілізацію нашої частини. 
Як ми їхали в свою рідну Україну, як нас зустрічали і що тоді відбувалося на теренах Західної України – розповім окремо...




ПОВЕРНЕННЯ

Нам запропонували два варіанти. Перший: видадуть проїзні білети і – добирайся переповненими пасажирськими поїздами додому коли хочеш і як хочеш. Другий варіант: організовано, ешелоном з товарних закритих вагонів. Обіцяли дощок на нари, соломи та вугілля до “буржуйок”, бо вже вдарили перші морози.
Ми вибрали другий варіант. Поробили нари, привезли соломи і вугілля. Ешелон вийшов довжелезний. Випровадили додому як належить: духовий оркестр грав бравурний марш, генерал подякував за службу, побажав щасливої дороги і додав:
— Вас должни встрєчать как побєдітєлєй – с музикой і уважєнієм.
Посідали у вагони, приблизно по сорок чоловік. Ще раніше згуртувалися по областях. Гудок – і ешелон рушив з місця. Напрямок: Москва, Київ, Сарни, Рівне, Здолбунів. Їхали в переважній більшості “західняки”, яких на Прибалтійському фронті було найбільше.
Вирушаючи в дорогу, майже весь ешелон дружно заспівав свою улюблену пісню “Копав, копав криниченьку”, - з підгуком, підсвистом. В кожному вагоні була гармошка, баян чи акордеон (трофейні).
Отож ті, що залишилися живими, поверталися домів, у свою рідну Україну, Західну Україну, де в той час розгорталася трагедія, де стікала кров’ю своїх останніх героїв Українська Повстанська Армія. Ми знали з якою жорстокістю численні загони НКВД розправляються з нашими братами-патріотами. І початкова радість, співи і жарти перетворювалися в смуток. Почали вголос про це говорити. Всі ж свої, “западнікі”, “бандьоровци”. В кожного із нас дома були учасники визвольної боротьби. Та, кажучи правду, весь народ брав тоді участь в національно-визвольній боротьбі (на теренах Західної України). 
Зупинки ешелон робив у полі або в лісі. В містах зупинки короткі. Через Москву ,Орел, Курськ – вранці прибуваємо в Київ. Тут спорожнилося деяке число вагонів, їх від ешелону відчепили. Нас перевели на лінію Сарни—Рівне—Львів. Нам не хотілося ніде іти. От-так: хто у вагоні, а хто перед ним гуторимо. Хочеться скоріше доїхати до Рівного.
А де ж оркестр, де ж “уважєніє”, про яке говорив генерал на прощання?
Так зустріла нас тоді столиця Української радянської соціалістичної республіки. Хоч би тобі собака гавкнув. Цілий довжелезний ешелон демобілізованих солдатів прибув до столиці республіки і хоч би тобі слівце зустрічі, хоч маленької уваги!
Не знаю, чи всі це зрозуміли, але моє серце підказало, що в цьому є якась причина. Про це я розповім пізніше. Аж ось бачимо, до нас, прямо через рейки, біжать жінки з клунками. Худі, знеможені, невмивані, сільські жінки... Захекані.
– Нам сказали, що ви “западніки” і їдете додому на Западну. Ми хотіли до вас через вокзал, але міліція не пустила. То ми ось прямо через рейки. Візьміть нас з собою на Западну.
Ми стали допомагати цим знедоленим жінкам залізти у вагони. Жінки зі своїми клунками все прибували й прибували. Ми охоче запрошували їх до своїх вагонів. І через деякий час повезли на “Западну” знедолених жінок, які із сльозами на очах розповідали про свої негаразди. Виявляється, що тут, на Великій Україні, голод. Відновлюють колгоспи, але ні зерна, ні техніки немає. Щоб хоч щось засіяти чи посадити людям на селі нічого не дають. Знову на Україну насувається голод... Засівають те, що привозять із “Западної”.
– Кажуть, що на Західній голоду немає, там люди самі обробляють землю. І худоба там збереглася. Бо ж у нас на початку війни колгоспну худобу погнали на Схід і все зерно вивезли. А де не встигли – спалили. А у вас власть цього зробити не встигла. Отож їдемо до вас, щоб щось виміняти чи випросити...
Ось так розповідали нам згорьовані жінки. Ми, як могли, їх потішали. Переконували їх, що наші люди допоможуть, хай не вірять брехні про “западніків”. Ми ж всі однієї крові.
Так ми їх привезли до Рівного. Вони розійшлися по селах.
І в наступні роки (1946-47) масово прибували до нас з Великої України, особливо жінки. Весною 1946 року довбалися на людських городах-картоплиськах, знаходили там напівгнилу картоплю, а іноді й неушкоджену. Люди кликали їх до хати, годували чим мали та ділилися чим могли, рятуючи своїх співвітчизників від голодної смерті.
Чутки про голод доходили за кордон. На пропозиції інших держав надати допомогу радянська влада відповідала, що у нас всього вистачає і нам від капіталістів допомога не потрібна.
Але згодом і в Західній Україні становище селян різко погіршилося. У перші повоєнні роки червона влада на теренах Західної України колективізації не проводила. Причиною було те, щоб у селян “викачати” чим більше зерна та інших продуктів, щоб скріпити колгоспи на Великій Україні. Спочатку забирали безоплатно обов’язкову поставку зерна, молока, картоплі, яєць та інших продуктів. Спочатку один центнер від гектара землі, потім – два, а потім більше й більше. Восени здасть селянин поставку, а після нового року, – здавай ще й добавку! Довели до того, що й собі нічого не залишалося! От тоді-то взялися за колективізацію.
Це вже аж у 1949 році.
Але я вже зайшов наперед...
Отже, прибувши до Рівного, першим ділом гуртом ідемо на базар. Базар як базар: носять все трофейне, та з поближніх сіл жінки торгують харчовими продуктами. Магазинів ще не було. Але селяни привозили і зерно, і картоплю, олію, птицю, молочні продукти та інше. Були, звичайно, й наші українські пиріжки. Аж дивно нам стало: пройшла ж жорстока війна, в Росії на базарах – майже нічого не було (та й у самому Києві). А тут справжні пиріжки: з сиром, капустою, горохом, квасолею. Ну, як тут не скуштувати! Якісь там рублі були у кишені, але жінки й так дають, запрошують спробувати, жартуючи, запрошують додому, в приймаки...
Жарти, весело... Приємно в рідному місті серед своїх людей...
Зустрічалося багато знайомих рівненчан та з рідного Клеванського району. До сьогодні в пам’яті залишилися такі два фрагменти. Перший. Перший раз в житті я побачив справжніх народних кобзарів-бандуристів. Їх було двоє – сліпі, та ще поводир – хлопчина років 10–12. Я бачив і слухав бандуристів на сцені. Це були освічені люди. А тут – прості люди, сліпі. А як виконують народні пісні та думи! Які оригінальні голоси! З відповідним тембром-тремтінням. Я був зачарований. Разів зо три підходив до них послухати і просив співати історичні козацькі думи. І вони співали. Майстерно акомпануючи на своїх бандурах. Один вів басову партію, а другий таке витинав по струнах та переборах! Я кожен раз давав їм гроші, яких трохи було в мене.
Фрагмент другий. Ходить по базарі в солдатській шинелі високий сильний чоловік. За плечима труба-бас. Він трубить і гукає:
– Ту-ту-ту! Купуйте трубу! Ту-ту! – моя труба. Ту-ту! – купи і твоя труба. Всім труба! Хто купить – тому й труба! Всім труба! Всім! Всім! Купуйте! Ту-ту-ту!!!
Невже випадковий збіг слів? – подумав я. Підійшов до нього й запитав:
– Невже всім?
– Поживеш – побачиш! – відповів він і десь зник.
Він зрозумів мій натяк. Хитрий був чоловік. Як кажуть, народний, мужицький розум.
На залізничному вокзалі зібралися всі ті, кому слід їхати в напрямку “Клевань – Ковель”. У вагонах демо-білізовані співали. Були задоволені, що назавжди їдуть до своїх домівок...
А де ж моя домівка? Батьківську садибу в Адамкові спалили німці. З колись досить чисельної родини залишилася лише сестра Ганна, що проживає в селі Більов в шести кілометрах від Клеваня. В 1943 році німці спалили село. Основна його частина і церква – згоріли. Люди жили в землянках. В Більові я до війни вчителював і жив у сестри.
“Подамся до неї”, - думав я. Тим більше, що її чоловіка Сидора Шевчука вивезли червоні на заслання. Треба на хазяйстві чоловічі руки, бо сестрині дві дочки були ще малолітніми: Рая закінчила шість класів, а Ніна – сім. Були коні, корова. Земля – дев’ять гектарів, роботи вистачало. Про колективізацію червона влада поки-що мовчала.
Виходжу на зупинці Оржів. Рушаю пішки на село Білів через своє рідне село Адамків. По дорозі – кожна сім’я запрошувала в гостину. Але я, перекинувшись декількома словами, відмовлявся. Вирішив відвідати свою куму Надію Петришину. Кум загинув на фронті (про що мені сказали люди), а кума Надія жила із старенькою матір’ю та малим сином, моїм хрещеником, Аркадієм. Він уже навчався у четвертому класі.
Можете уявити собі, якою була ця зустріч! І радість, і плач, і розмови, розмови... Мій хрещеник був надзвичайно здібним. Згодом він середню школу закінчив з медаллю, потім Костопільське медичне училище також з відзнакою. З відзнакою закінчив і Львівський медичний інститут, де його залишили на наукову роботу.
В цей день в Наді (так всі ми її називали) я довідався багато чого про останню відчайдушну і нерівну боротьбу УПА з червоними окупантами. Багато патріотів загинуло у жорстоких боях, багато самі себе убивали, щоби живим не попасти в руки ворога. Багато сімей вивезли у Сибір на каторгу. Окремі групи подалися через Карпати на Чехію і далі на Захід.
Імена, прізвища, псевдоніми...
Кума Надя, оця проста жінка, дуже багато знала, мала широкі зв’язки. Так ми проговорили півдня і всю ніч, не зморгнувши оком.
Біда в тому, що в останній час з’явилися озброєні до зубів бойові групи, які нищили своїх. Пішли чутки, що це служба безпеки ОУН-УПА винищує тих, які забагато знали. Невинно гинули цілі сім’ї тих, які брали активну участь у національно-визвольній боротьбі. Гинули кращі люди-патріоти. Вже не було сил, щоб убивць спіймати, як кажуть, на гарячому. Люди були у розпачі, не знали, що ж це робиться, просили взнати правду.
Я незабаром зустрівся з надрайонним командиром СБ ОУН-УПА Петром Броновицьким із Грабова, який підтвердив, що це підставні групи з боку НКВД, але несила їх долати.
В той час в більших селах стояли чисельні гарнізони НКВД і їх окремі групи. Під виглядом українських повстанців день і ніч нишпорили скрізь і тероризували населення. От така-то правда про те, що бандерівці нищили своїх людей.
На другий день я пішов в Білів до сестри Ганни. Всі кинулись мені на груди. І радість, і сльози, і знов розмови, розмови... Виявилось, що весною 1945-го в нашій Білівській школі стояв два тижні штаб червоних “по боротьбі з бандитизмом” на чолі із самим Микитою Сергійовичем Хрущовим. Всі села були окуповані великими силами військ НКВД. І, виявляється, оці підставні групи були придумані самим Хрущовим.
Повстанські криївки окружали великими силами і закидали гранатами, а тих, хто намагався прорватися, розстрілювали з кулеметів. Тіла вбитих вояків виставляли в людному місці для розпізнання. Але люди мовчали, хоч і пізнавали, хто це. В багатьох випадках рідні не витримували і кидалися до мертвих синів, братів чи чоловіків. Таких хапали енкаведисти і цілими сім’ями вивозили на каторгу. Вивозили на каторгу й тих, хто заплакав, чи хоч скрикнув. Все їхнє майно грабували.
Це була безжалісно-жорстока екзекуція... Згаданий мною Петро Броновицький ще два роки вів зі своїми хлопцями нерівну боротьбу з енкаведистами. В одному бою був поранений. Стікаючи кров’ю, прийшов до рідної хати в селі Грабові, де його оточили енкаведисти. А де поділи – мені невідомо.
Згодом я довідався про численні звірства червоних бандитів по всій території Західної України. Чутки про жорстоку розправу над патріотами України тужливою мукою розходилися над містами й селами. Сатанинським знущанням над мертвими вже героями та єзуїтським злорадством було виставлення їх тіл в багатолюдних місцях: в центрі села, біля церкви, в райцентрі, в обласному місті на центральній площі.
До найжорстокішого звірства дійшли червоні бандити, коли в Рівному вішали молодих патріотів України на Театральній площі. Серед площі ставили шибениці з довгими вірьовками з петлею. На “воронках” привозили із зв’язаними назад руками українських повстанців. Накидали петлі на шиї і машини рушали вперед. Але не було випадку, щоб хтось просив пощади, хоч намовляли до цього, обіцяючи життя. Герої вмирали з вигуком: “Слава Україні!”.
Про це не можна забувати! Цього не можна прощати червоним бандитам!
Цього, звичайно, не забули колишні кагебісти, які сьогодні спокійно собі живуть в Рівному, чіпляють на груди блискучі брязкальця, які отримали за свої жорстокі нелюдські дії. І живуть собі непогано, отримуючи в багато разів більші пенсії від нас. Вдумайтеся: де повинно бути їм місце? Вдумайтеся: чи українська у нас влада? Вдумайтеся: де причина усіх наших негараздів і хто довів до цього?
Даруйте за таку недоладну писанину. Пригадуючи все минуле, пишу й про те, що приходить на думку про сьогоднішні дні... Щоб не забути згадати про це...
Добре почуваєш себе з рідними та серед добре зна-йомих людей. Адже в Більові я ступав на шлях педагогічної роботи з вересня 1939 року. Тут жила моя сестра, тут мене всі знали. Люди пережили першу колективізацію, зазнали жорстокість німецьких фашистів, які спалили село, церкву і замордували сім’ю священика. Молодь брала участь в рядах ОУН-УПА...
У нас було багато спільно пережитого, було багато таємниць... Але настав час, що треба було мовчати. І всі мовчали, хоча все знали...
А щоб жити, треба працювати. Щоб вижити, хто залишився живим. Така вже історія нашого народу. А опорою, щоб вижити, завжди для нашого народу була рідна земля. Власна земля. Земля батьків, дідів, прадідів, які рясно окропили її своїм потом і кров’ю. І люди працювали. Старанно обробляли й засівали її, збирали врожай і задарма більшу частину віддавали завойовникам: червоним, коричневим, знову червоним...
По натурі і я таким був, як всі люди на селі. Отже, я став, в котрий вже раз, хліборобом. Ще за Польщі вдвох з батьком обробляли вісім гектарів. Мені не звикати: вмів орати, сіяти, жати, косити, молотити.
Сестра дуже зраділа, що я вирішив з ними жити. На вчительську роботу не пішов, хоч мене запрошували.
Працювали всі дружно, охоче, тому мали що їсти, пити й на базар повезти, продати. Молодша племінниця Рая – закінчила шість класів, а вміла не тільки боронувати, а й орати. Вона така ще молода (хоч росла), а разом з нами бездоганно вміла жати серпом. А вже про старшу, Ніну (вона закінчила сім класів), нічого й казати! А яка рукодільниця: вишивала, гаптувала, в’язала светри, вже навчилася від матері і на машинці шити. А як обоє співали! То чи міг я влаштовуватися на якусь роботу?
Але сталося непоправне горе. Ранньої осені 46-го сестра померла. Ми з Ніною вирішили Раю знов послати до школи, щоб закінчила сім класів і дати їй змогу здобути якусь спеціальну освіту. Після семирічки Рая закінчила з відзнакою торговельний технікум у Рівному. Одержала направлення в Клеванське сільпо товарознавцем. Значить – вивели в люди. Бо знали: скоро землю заберуть. Ну, а Ніні згодом вдалося влаштуватися в Білівській сільраді секретарем. Допоміг у цьому зав. загальним відділом Клеванського райвиконкому, партійний, “східняк” (при владі не було жодної місцевої людини). Він часто бував у нашому  селі як уповноважений – від районної влади. У той час “уполномочений” вирішував усі справи на селі. Якось так вийшло, що він завітав до нашої землянки. Познайомились ближче за столом. Згодом він нам признався, що він ріс сиротою і виховувався у дитбудинку. А батьків вивезли свого часу у Сибір. Він,  звичайно, знав про те, що батько Раї й Ніни в Сибірі. А тут ще й мати померла. От він і запропонував допомогу, за що ми всі були йому дуже вдячні. Це сталося вже десь у 49-му, коли в людей землю і худобу вже забрали у колгосп. Звичайно, він наражався на неприємності, але все пройшло добре. Тим більше, що Ніна на роботі проявила себе грамотною, дисциплінованою і працьовитою.
Я ще раз переконався , що єдність і взаємодопомога українців не дадуть остаточно загинути народові.
Або ще такий приклад. Влітку 1947-го в Більові перебувала рота внутрішніх військ. Командир роти –“східняк”, українець, партійний. Взводні командири – середньоазіати. Звичайно, я був з усіма ними знайомий, особливо з командиром роти, який у вільний час спілкувався з молодими вчительками, яких партіями все надсилали і надсилали на Західну Україну. Бо місцеві вчительки брали участь в національно-визвольній боротьбі, багато з них загинуло, багато вислано на каторгу або було у підпіллі.
Будь-що відбувалося в школі – запрошували і мене, хоч я і не вчителював. Особливо не вистачало в школі людини, яка б повела художньо-гурткову роботу. От і мене часто запрошували допомогти в цьому. Щось там і платили, а згодом віддали мені всю ставку гурткової роботи. На додачу – ще й бібліотеку. Виходила повна вчительська ставка. А згодом я зовсім перейшов на вчительську роботу, бо хазяйнувати вже було ні на чому. Але я знову забігаю наперед.
Отже, про командира роти внутрішніх військ. Характерним було те, що в розмовах зі мною він ніколи не наділяв українських повстанців різними образливими епітетами, що тоді у партійців було дуже в моді. Ніколи не нахвалявся їх винищити. Мене це трохи шокувало. “Хитрує, – думав я. – Вважає мене “неблагонадійним”, або, може, й ворогом, і тому хитрує й обманює мене”. Але незабаром я зрозумів, що він не лицемірив. Зустрічаючись зі мною, він, ніби мимохідь, нарікав: 
– Ах, коли вже закінчаться ці нічні бродіння! Знов наказ прочесати Білівські хутори.
Або:
– Треба відпочити, бо доведеться тьопати аж на Сухівці.
Ще й карту вийме з планшета і зробить позначку червоним олівцем.
Він що, не розумів, що я можу попередити? А я це й робив. От вам і партійний офіцер внутрішніх військ! Як міг, допомагав. Бо своя кров, українська... 
От якби й сьогодні всі колишні компартійці-українці відчули, що в їхніх жилах тече українська кров, що вони діти свойого народу, своєї Батьківщини-України, то...
Здебільшого червоні карателі нічні вилазки робили повзводно. Засідали на хуторах в клунях, або прямо дрімали в чиїйсь хаті, виставивши патрулі. Один лейтенант-азіят зачастив у нашу землянку, любив перехилити пару чарок самогону. Мені на руку: і від нього щось почую. 
Одного разу на світанку (я ще й спав) вскакує захеканий в землянку. Я зірвався з постелі. “Чого це він у таку пору?” – думаю.
– Нінка, налєй, пожалста, полстаканчіка, – звернувся він до старшої племінниці, яка вже поралася біля печі.
Випив, закусив. Почав вигукувати:
– Я ім покажу сібірную Украіну! В порох сотру!
І розповів, що його взвод чудом вирвався з-під шквального вогню повстанців.
– Ползут, как волкі, і в атаку. “За Сібірну Україну” – орут. Большє туда нє пайду аднім взводом!
В душі я сміявся: партизани так його зустріли, бо були попереджені.
Звичайно, він розповів комроті про цю подію. Характерно, що капітан і словом про це не згадав. Цікаво, чи й він у душі був задоволений? Його мовчанка – доказ, що так...
Недалеко від нас, на хуторі, карателі обрали собі постійне місце пересиджувати у новій хаті непогоду. Ладимірчик (так називали господаря цього хутора) і вся його сім’я завжди була в переполосі, а потім і привикли до їхньої присутності. Річ в тім, що в Ладимірчика, крім старшого сина Михайла і наймолодшого Володимира, був ще один син, який був у підпіллі. Він одружився з молодою вчителькою, також із Більова. Обоє вони були у рядах УПА. І от були змушені спорудити криївку, бо у них народилася дитина. Куди ж ти підеш до чужих?
От  вони, закінчуючи нову хату на хуторі, спорудили криївку під піччю. Вхід – через піч. Черінь вклали не з цегли, а з великих керамічних плит. Чотири плити були в непомітній окові – це і був вхід до криївки. Майже завжди в печі горів вогонь, стояли горшки. Продуху вивели стіною до комина. Я добре цю сім’ю знав. Молодший син потім працював у школі секретарем. А старший – Михась – завжди заходив до мене, як ішов до церкви у святкові дні в сусіднє село Старожуків (а я співав у церковному хорі). Отже в хаті цілі ночі грілися червоні карателі, а в криївці, під піччю, жили син та його молода дружина з дитиною. Уявляєте становище сім’ї? Син-підпільник часто відвідував нас серед білого дня. Поряд – кладовище. От він – перш туди, а потім вже до нас. Надокучало сидіти завжди в темноті. Здаватись на ласку ворога вони не хотіли. Але пізніше, коли я вже виїхав з Більова, вони були змушені це зробити. Яка їхня доля була потім – не знаю...
Або ось ще такий випадок. На другий день Великодня 1949 року я поїхав велосипедом до Рівного (іншого транспорту тоді не було). Хотів відвідати свого колишнього вчителя гімназії Корольчука. Він – прекрасний диригент і педагог. Гарно грав на піаніно, володів сильним басом. В 41-му він був у мене референтом в позашкільному відділі облвно (тоді називали “кураторія”). Трохи було дивно: він погодився стати референтом у колишнього свого учня. Але Корольчук був настільки простою і доброю людиною, що я полюбив його як батька.
В молодому віці померла його дружина (дочка священика в Басовому Куті), і він жив сам. А працював в обласній філармонії (все і мене туди тягнув).
Отже я на квартирі свого близького старшого друга Корольчука.
– Що ж ми будемо у такий Великий День сидіти  самі? Підемо до Дзіваків!
– А хто там зараз у них є? – питаю я.
– Та дві самітні зозулі!
Дзіваки – відома в Рівному сім’я. З Миколою Дзіваком я вчився в гімназії в одному класі. Їхня непогана дерев’яна хата, мабуть, ще й досі стоїть проти будинку колишнього КГБ по Пушкінській.
В Корольчука була жива риба. Беремо ще копченої, оселедці, ковбасу і випивку. Заходимо від подвір’я, бо від вулиці жили квартиранти. Веде Корольчук, він тут свій. Пояснив, що має наближені стосунки з однією “рижою”, як він сказав.
Заходимо... Він представляє мене. Обидві хазяйки вже старшого віку. Я відразу відрізнив “рижу” (вона справді була світловолоса).
Обоє дуже здивувалися, що ми принесли стільки продуктів, адже вони готувалися до свята і у них є все. Але свіжу рибу відразу взялися смажити. Пішов приємний запах з невеличкої кухні. Почали накривати стіл. Вийшло досить пристойно. 
– Стривайте! – говорить старша із них. – Покличемо кумів, буде веселіше.
В стіні, яка розділяла будинок надвоє, були двері. Але вони були закриті і завішені килимом. Стукають у ті двері і гукають:
– Кумове, а приходьте зараз до нас. У нас гості. То й вас просимо до гурту. 
Через якусь хвилину-дві стук у двері і заходять їхні куми-квартиранти. І хто б ви думали? Високий, стрункий, ледь припорошений сивиною мужчина зі своєю, також стрункою, дружиною. Мужчина був у формі полковника КГБ. Говорять чистою українською мовою, що мене здивувало. Бо наші чиновники-хохли старалися виділитися між своїми людьми і “чтокали”. Вони принесли із собою шампанське і чимало солодощів.
На столі є і крашанки, і свячене на окремому підносі. Виявилось, що обидві господині співають у соборному хорі, були на всеношній і освятили паску не тільки свою, але й сусідів.
От тобі й полковник КГБ! Ще й партійний! Засвоїли? 
А кумами були справді: хрестили нелегально їхніх дітей. Такі-то справи! 
Починали з освячених крашанок і з християнського поздоровлення “Христос Воскрес!” Трохи випивши – поспівали пасхальних піснеспівів. Як уміли підтягали і “кумове”. Не повірите? Але це ж було! Грішити не стану.
Можна було б іще наводити приклади про те, що вся державно-партійна система російської червоної імперії була сформована штучно і насильно, як взагалі всяка завойовницька імперія. Так і не вдалося російським червоним фашистам насильно склеїти придуманий ними “совєцкій народ” з усіх народів, які їм вдалося поневолити. Доказом цього є раптовий розпад російської імперії і проголошення поневоленими народами своїх незалежних держав. 






















НА ВЧИТЕЛЬСЬКІЙ НИВІ

Остаточно у нас пограбували селян і загнали у колгоспи у 1949 році. Я вже працював у Білівській школі. Годин вистачало, а ще до того віддали мені художньо-гурткову роботу. Я вже згуртував непоганий хор, драматичний та танцювальний гуртки. Учні охоче потяглися до мистецтва. Почали відкривати хати-читальні. Мені запропонували очолити хату-читальню в Більові. Я погодився – дуже любив художню самодіяльність. Привезли трохи книжок, непоганий радіоприймач, де-кілька музичних інструментів.
У Більові ще з часів Польщі існував духовий оркестр у повному складі. Керував ним обдарований самородок – Василь Самсонюк. В першу неділю, як я став завідувати хатою-читальнею, оркестр прибув до мене. Заграв – почала сходитися молодь. Відбулися вибори Ради хати-читальні. Укомплектували хор сільської молоді та самодіяльний драматичний гурток. Почалася художньо-просвітянська робота.
Вихідних не було. Але я був задоволений. За роботою іноді забував про те, які зараз настали часи і скільки загинуло кращих наших людей...
Згодом і в школі утворився окремий самодіяльний драматичний гурток. Я і тут брав активну участь. Часто в школі відбувалися вистави та концерти. Чергувалися між собою, а іноді об’єднувалися вчителі з сільською молоддю. Виходило непогано, збагачувалася та розширювалася програма. Брали участь і учні.
Коли я хазяйнував з племінницями – ніхто на мене й уваги не звертав. Доводилося з людьми й колоди з лісу на тартак возити – таке було розпорядження влади. Я тоді був собі сільський хазяїн-мужик, завжди в робочому одязі. Ніхто з начальства й не завважував. Але ось у селі з’явився вчитель, та ще й разом з тим завідуючий хатою-читальнею, за яким потяглася сільська молодь, учні та педколектив. Навіть партійна директор школи і її партійний чоловік брали активну участь у просвітницькій роботі. Вони були зі мною у дружніх стосунках.
Ясно, що в першу чергу моєю особою знову посилено зацікавилося НКВД. Про це мене почала інформувати наша партійна директор школи. Я зрозумів, що мене червона влада довго терпіти не буде. Я  чекав її удару. От тільки до чого вона придереться? Адже директор школи була разом і парторгом в селі. Вона апробувала всі програми художньої самодіяльності.
Але бачите, червоній владі не подобалось те, що ми ставили вистави українських драматургів-класиків. А пісні я розучував з хором переважно народні – я їх майже всі знав напам’ять за партіями без партитури. 
Так пройшов 1949–50 навчальний рік. Настали літні канікули. Майже весь час я проводив у хаті-читальні. Часу вистачало, я вже не хазяйнував і не співав у церковному хорі.
Я знав, що законної причини для переслідування в НКВД не було. Але й знав, що за мною вже пильно стежать. Навіть дільничний міліції, сам з нашого ра-йону, завжди мене повідомляв про новини відносно мене. Я з ним навіть подружив. З його допомогою вдалося декільком білівцям непомітно залишити підпілля і з’єднатися з сім’єю.  Коли я виїжджав з Більова, ми з дільничним попрощалися як друзі. 
Того літа група вчителів мала поїхати на екскурсію в Запорізьку область, щоб наочно побачити, як там щасливо живуть колгоспники. Від нашої школи потрапили у список екскурсантів я та ще одна вчителька. Видали в райвно відповідні документи. Слід було поїхати в облвно зареєструватися та отримати командировочні. 
Але перед самим від’їздом ці списки перевіряв начальник НКВД. Моє прізвище він викреслив. Як про це довідався інспектор райвно Редліх – почули б ви, якими епітетами він обзивав начальника НКВД. Бо це Редліх включив мене до того списку. Я відчув, що це була перша блискавка. А коли ж буде грім? Чекати довелося недовго...
Замість мене в список внесли вже похилого віку вчителя з Новожукова, колишнього церковного дяка, Володимира Григоровича Бокієвича. Я з ним був добре знайомий. Коли вчителі повернулися з екскурсії, він зайшов до мене і поскаржився: “Якби знав, що будуть заставляти людям брехати, ніколи не поїхав би!”
І показав мені надруковані на машинці великі аркуші паперу.
— Оце наказали мені вивчити напам’ять і виступати по селах нашого району на мітингах. Як же я людям в очі гляну після цього? Я ж колишній псаломщик і мушу такий гріх брати на свою душу! Тут же надрукована суцільна брехня, прости Господи...
Витерши сльози, він, зсутулившись, повільно попрямував  додому через колишнє князівське городище на Пересопницю. 
Через декілька днів мені “через десяті руки” передали з райвно папірець з таким повідомленням: “Вчитель Білівської семирічної школи Робітницький С.М. звільняється з роботи. За новим призначенням на роботу з’явитися в облвно не пізніше 15 серпня”. Далі печатка і підпис “зав.райвно – Свиридов”.
Тут доречно нагадати, що правильне прізвище зав. райвно — Свирид. Родом він із села Дерев’яне, що поряд із Клеванем. Колишній член КПЗУ, тепер непартійний. Свого часу Сталін проявив немилість до КПЗУ за те, що вона була об’єдналася з ПКП (Польською компартією). За Польщі сидів у тюрмі разом з моїм братом Володимиром. Так от, щоб якось прилизатися до “власть імущих”, він недавно до свого прізвища “Свирид” добавив “ов” і вийшла “настоящая русская фамилия” – Свиридов. Інспектор Редліх, про якого я згадував, називав його “пастухом” і сміявся, що він причепив собі хвоста.
Отож оцей Свирид –ов переказував через мого друга Броновицького Сергія, що йому дуже незручно переді мною. Але його змусило це зробити НКВД. Він згадував, що в польській тюрмі мій брат Володимир орга-нізував заняття. За Польщі це дозволялося, ще й підручники давали. Завдяки цим тюремним курсам він пізніше і закінчив учительський інститут.
Він так сказав Броновицькому:
– Ви знаєте, завдяки Володимиру Робітницькому я став тим, ким є сьогодні. А тут довелося його брата звільнити з роботи. Передайте  йому, що мене примусили.
Я і так розумів, що він тут ні при чому.
Через день бричкою до нашої директорки приїхав сам начальник НКВД. Коли він від’їхав, я відвідав Кожем’якиних. Надія Лазарівна порадила мені  з’явитися в кабінет начальника НКВД, бо він про це натякав. Але я її поради не послухав. Бо знав, що він мені  поставить такі умови, на які я не дам згоди.
Але жити ж то треба. І треба десь працювати, щоб було за що жити. Та й учительської роботи залишати не хотілося. 
Іду в облвно. Там мене скеровують до заступника завоблвно. Шукаю двері з відповідною табличкою з жіночим прізвищем. Пригадалося, як не раз мене виручали з біди добрі жіночі серця.
Заходжу і кладу перед нею на стіл своє направлення. Здавило в горлі і я не міг промовити ні слова. Я знав, що вона попереджена, як зі мною вчинити. Навіщо ж тут якісь запитання чи пояснення? 
 Вона взяла папірець і, пробігши по ньому очима та якось ніяково глипнувши на мене, опустила очі.
“Значить, у курсі справи”, – подумав я. І запитав: 
– Скажіть, до кого це мені звернутися, щоб вияснити, за що це піднесли мені такий подарунок?
– Не раджу вам цього робити, – коротко відповіла вона. – Це все не від нас... Більше я вам нічого не можу сказати. 
– Спасибі й за це, – відповідаю.
– А ви сідайте – будемо щось вирішувати.
І далі, ніби між нами й не було попередньої розмови, діловито заговорила.
– Річ в тому, що на Поліссі дуже не вистачає вчительських кадрів. От ми й рекомендуємо вам вибрати любий район. Ось карта нашої області, ось Полісся. Вибирайте район: Рокитнівський, Зарічненський, Рафалівський, Володимирецький. Можемо вже сьогодні вручити вам призначення. 
Інших поліських районів чомусь не згадала.
В душі я скипів. Ледь стримався, щоб не наговорити дурниць. Відійшовши трохи, подумав: “При чому ж тут ця жінка? Вона виконує наказ могутнього НКВД...”
– Ну то як? – спитала вона.
– Дайте подумати, – також відповідаю коротко і обертаюсь виходити із кабінету.
Але двері відкриваються і заходить ще якась жінка.
– Віро Яківно! – чую я з-за плечей. – Ось вам вчитель, можу хоч би й зараз направити до вас.
Я якось боком вислизнув із кабінета. Але Віра Яківна швидко за мною і, загороджуючи мені дорогу, почала вмовляти:
– Яка вам різниця куди їхати? Їдьте до нас, любу школу виберете. А захочете, то будете працювати у райцентрі. Вертайтеся і беріть призначення.
Я нічого не відповів, дуже вже гірко було на душі.
– То ви приїжджайте до нас в райвно. Будемо чекати, – промовила вона на прощання...
Я думав декілька днів. І дійшов висновку, що треба їхати на Полісся, бо все одно не дозволять мені вчителювати поблизу Рівного.
“Поїду в Рафалівку, – думав я. – Та й знайомий вже з інспектором райвно, яка так люб’язно запрошувала і обіцяла дати можливість вибирати любу школу”.
Отож маю на руках направлення в Рафалівський район. Але настрій у мене вкрай пригнічений.
Випроводжали мене в дорогу мої племінниці Ніна і Рая та сусіди. Під’їхав своїми виїзними кіньми і новообраний голова колгоспу (недавній фельдшер-ветеринар), з яким я дружив. На залізничний вокзал завіз мене цими кіньми сусід. Він подав у вагон мій чемодан і довго стояв з піднятою рукою. Він здогадувався, чому я виїжджаю з Більова.
Райвно довго шукати не довелося. Завідуючою була тоді Конча, дружина відомого командира загону червоних партизанів. Партійна, освіта – середня. Вона була не просто заврайвно, а партійна, та ще й жінка партизанського командира. Почувала себе всевладною. Але мене прийняла підкреслено ввічливо і культурно. “Маскарад”, — відразу здогадався я... Забігла моя знайома Віра Яківна. Але вдала, що вона мене не знає. Ось які її обіцянки дати мені можливість вибирати собі будь-яку школу. Я зрозумів, що всі справи вирішує тут одноособово Конча.
– Нам так потрібні вчительські кадри, – почала вона. – Особливо не вистачає вчителів у віддалених селах. От, наприклад, в Озерцях. Через рік буде повна семирічка. Учнів вистачає, а от вчителів бракує. Ви часом не володієте якоюсь іноземною мовою?
– Трохи німецькою, – відповідаю.
Глянувши у вікно, вона вийшла. Повернулась не сама, а з якимсь чоловіком. 
 Промовила до нього: 
– Ось вам, Антоне Опанасовичу, вчитель німецької мови.
А до мене:
– Це директор Озерецької семирічки. До речі, ваш земляк.
Ми переглянулися, він кивнув мені головою. Мовляв, ласкаво просимо!
Беру призначення, і того ж дня прибуваємо на ящиках з товарами в Озерці. По дорозі (а це 45 кілометрів) розговорилися. Виявилось, що він родом із села Диків, що поруч з Більовом. А потім я дізнався, що і він вже два роки на Поліссі також з милості НКВД.
Звичайно, ми  стали друзями. Його дружина, також вчителька, і двоє зовсім ще малих дітей залишилися недалеко Рівного в селі Дядьковичі. Дружина “східнячка” і до неї не чіплялися, тому вона відмовилася їхати на Полісся. 
Антон Опанасович Галуза жив одиноко в сільській хатині поряд зі школою. Господарів вивезли в Сибір і хата стояла пусткою. Деякий час ми жили разом, поки не підшукали мені квартиру.
От так я став вчителювать в одному з найбільш віддалених сіл Рафалівського району – Озерцях. Тут я прожив 13 років. Намагався не раз перевестися (виїхати), але завжди на перешкоді ставали органи НКВД. Тут я й одружився. Обоє заочно закінчили педінститут. Тут народилося в нас двоє дітей: Анатолій і Світлана. Син, закінчивши Рівненський педінститут, працює директором середньої школи (бо поступив у компартію). А дочка закінчила Київський торговельний інститут, живе і працює в Києві. Іноді відвідують мене в Полицях, куди мені згодом пощастило-таки перевестися. Тоді в мене радість і велике свято.
От-так і живу... Поки живеться...











В ОЗЕРЦЯХ

Директор Озерецької школи Антон Опанасович Галуза потішав мене, як міг:
— Чого ти журишся? Ось я покинув дружину з двома дітками. Ну, де ж дінешся? Хіба ж можна нам змагатися з НКВД?
Я й заспокоївся. Почав звикати до нової обстановки. Познайомився із вчителями, техпрацівниками. Зна-йомився з селянами, учнями. Всі вчителі були приїжджими зі Сходу. Західники – Галуза і я. Серед навчального року до нашого колективу прилучився вчитель родом із сусіднього села Мульчиці – Максим Рафальський. Кінчав заочно педучилище. Любитель художньої самодіяльності, завзятий скрипаль і співак. А Галуза із горя інколи випивав і любив поспівати українських народних пісень. Та не просто поспівати. Він особливо любив заспівувати “Ой гиля, гиля, гусоньки, на став...” Він володів прекрасним тенором, сильним і надзвичайно ніжним. Я йому вторив, або підтримував баритоном. Підхоплював басом Рафальський. Наша трійка стала все більше й більше приєднувати до себе любителів поспівати українських народних пісень. Згодом (це вже трохи потім) в Озерцях з’явився досить непоганий хор.
Відкривався сьомий клас. Потрібні були ще вчителі. Поповнення прибувало під час навчального року. Вже у жовтні прислали вчительку Гайдай Варвару Іллівну, яка через рік стала моєю дружиною. Прибуло ще декілька вчителів. На цьому укомплектація Озерецької школи вчителями припинилася.
У нас з Іллівною не обійшлося без втручання НКВД. Її викликали в райвно, де в кабінеті Кончі сидів офіцер НКВД.
— До нас дійшли чутки, що ви збираєтеся одружитися з вчителем вашої школи Робітницьким. Це правда? — почав він. 
— А хіба це заборонено законом? – почув він влучну відповідь.
— Ну, що ви! Але подумайте, ви виховані комсомолом в патріотичному радянському дусі. А він хто? Ви знаєте його біографію, його сумнівне минуле?
Після цих його слів моя тодішня наречена вибухнула гнівом і таке йому наговорила!
Вже потім, коли ми одружилися, я зрозумів, чого вона тоді спалахнула таким великим гнівом. Річ в тому, що і її родина була репресованою. Якби вся її сім’я, покинувши рідну хату в селі Богданівці біля Прилук, потаємно не переїхала на Донбас, то вивезли б усіх в Сибір. Це був початок колективізації на Великій Україні.
Гайдай Ілько був у селі добрим хазяїном, побудував добротну хату на “два комини”, виростив гарний сад. Потім побудував хороший сарай. Ота хата в центрі села дуже вже підходила під контору новоствореного колгоспу... Отака була причина... 
Втручання НКВД тільки прискорило наше зближення й ми незабаром відкрилися одне перед одним і побралися. І, слава Богу, прожили життя у взаєморозумінні і взаємопошані.
НКВД не переставало мене весь час шарпати. Але мені було набагато легше, коли поруч зі мною була людина, яка жаліла мене, давала мені поради і якій я міг у всьому довірятися. 
Робота в Озерецькій школі мені сподобалася. Директор був вимогливий і любив порядок. Вчителі всі молоді, енергійні. Старалися один перед другим, радилися між собою, часто обговорювали досягнення чи невдачі на уроках. Такий стиль педагогічної роботи мені подобався. Тим більше, що учні ставилися до нас по-дитячому довірливо і з повагою. Я навіть не сподівався в такій поліській глуші зустріти таких хороших дітей. Вони тяглися до знань, до мистецтва, як трава до сонця. З батьками також були хороші стосунки (за винятком декількох: в сім’ї, як кажуть, не без виродка). 
Отож я 13 років викладав в Озерецькій семирічці німецьку мову (попутно співи та малювання). І так уже звик до цього, що, закінчивши історико-філологічний факультет, не кидав викладати німецьку мову та мистецькі предмети. 
Щодо заочного навчання в Луцькому педінституті, то й тут КГБ робило мені перешкоди, часто викликали мене й морочили голову різними дурницями, псували нерви.
Почалося це через два дні після того, як я прочитав, що мене зараховано в студенти. Зібрали всіх заочників (всі відділи) в спортзалі послухати лектора з обкому компартії. Той коротко охарактеризував політобстановку в світі і почав широко розвивати тему про українських буржуазних націоналістів, зокрема, про ОУН-УПА. Про Володимира Робітницького згадував разів із п’ять. Обливав його словесним брудом, називав бандитом. Твердив, що за його наказом у Луцьку та Рівному було замордовано сотні комуністів, “патріотів” українського народу. Що в цих містах були ОУНівські катівні. 
Все це була надумана брехня. Володимир ніколи терором не займався, а безневинних і пальцем не торкнув. Він завжди був проти свавілля і отаманства. Але я мусив слухати таку брехню на брата. Ніхто мене тут ще не знав. А ті декілька заочників, з якими я встиг познайомитися, може щось і здогадувалися, але мовчали.
Почалася сесія. Щоденно по чотири пари. Ніколи думати щось інше. Та пройшло два тижні – і мене з квартири повезли “бобиком” в обласне НКВД. Я пригадую, коли мене двоє “охранників” через кабінети вели до свого шефа, з усіх дверей виглядали голови маши-ністок у формі. Дивились на мене, як на якийсь чудо-експонат. Я ледь не розсміявся.
Запропонували мені сісти. Переді мною за столом троє у формі. Почали мене залякувати:
— Якщо хочете навчатися в радянському вузі, то вам треба відректися від брата Володимира, тобто засудити його політичні дії. А якщо не хочете виступати, можете переписати оцю статтю, підписатися, і ми її надрукуємо в газеті. Вибирайте! 
Я взяв аркуші друкованого паперу і пробіг очима. Коротко відповів:
— Рідну кров обливати брудом не буду. Що хочете, те зі мною і робіть...
Середній якось “кхекнув” і вимовив:
— Я нєдоволєн вашім атвєтом. А отсюда і послєдствія с нашей сторони. Я нє лгу. Іскрєнность за іскрєнность.
Мене провели на вулицю ті ж самі “тілохранителі”, сказавши:
— Можєтє ідьті.
Назад я пішов пішки.
Тепер я знав: органи НКВД не дадуть мені спокою. Але знав і інше: добровільно навчання я не залишу, як не покину й працювати в школі.
Я почав пригадувати 1939 рік. З’явилася тоді велика стаття Івана Крип’якевича, відомого історика, вченого. Він жив у Львові, і за Польщі написав шкільний підручник з історії України. Використовував багатотомник Михайла Грушевського. Десятки тисяч українських юнаків і дівчат, вивчаючи за цим підручником історію України, всотували в своє серце й душу високопатріотичні почуття.
Що ж було надруковано в цій статті українського історика-патріота в 1939 році? Наклепи на Грушевського, на його епохальну наукову працю “Історія України-Руси” й взагалі на національно-український патріотизм.
Пригадую, як ми, молоді, не могли зрозуміти цього явища. Тим більше, що Крип’якевич прилюдно, через пресу відрікався від своїх колишніх переконань.
Коли пройшли вибори до Верховної Ради УРСР, то в газетах ми побачили фотографію, на якій в першому ряду як депутати сиділи Іван Крип’якевич та Петро Франко. Такий жирний кусок дала більшовицька влада тим, які відреклися своїх попередніх переконань. 
Із робіт П.Франка я нічого в пресі не читав. Йому депутатство перепало тому, що червоні вважали І.Я.Франка соціалістом-інтернаціоналістом, тобто своїм. Петро Франко (син Івана Яковича Франка) був укра-їнським патріотом. Я про це добре знаю, бо він викладав фізкультуру на торговельних курсах в Яворові, де я навчався. Він часто розповідав нам про УГА (Укра-їнську Галицьку Армію), в якій він був офіцером-пілотом, охоче співав з нами стрілецькі пісні. Багато розповідав про Великого Каменяра як патріота України.
Ми тоді ніяк не могли зрозуміти писанину І.Крип’якевича. Звичайно, обзивали його зрадником і запроданцем. І аж тепер, у 1952 році, я зрозумів, що над уже сивим вченим-істориком вчинено насильство й наругу, і що він нічого не писав.  Текст йому підсунули і розписатися примусили.
Я остаточно утвердився в тому, що правильно зробив, відмовившись від подачок “властьімущих”. Що вже буде! На тому заспокоївся і більше ніколи не думав про це. 
Вже як був на другому курсі, кагебісти ще раз спробували “вибити мене із сідла”. Вони довго хвалили мене за принциповість і запропонували мені поїздку за кордон в ролі “развєдчіка”. А оскільки я добре володів польською і трохи німецькою – то в ці республіки. Але для цього потрібно пройти відповідну підготовку. Обі-цяли “золоті гори”. Мовляв, моя вчительська зарплата зберігається на ощадній книжці, а командировочні виплачуються у валюті, плюс страховий поліс на якийсь непередбачений випадок на велику суму. Звичайно, я їм не вірив. Це була гра, підла гра... 
Нарешті вони зрозуміли, що я всерйоз їхні пропозиції не сприймаю і відчепилися.
Але виклики продовжувалися. Це, щоб “тримати мене під ковпаком”.
Їм все, мабуть, маячилось, що я можу в інституті вести антирадянську пропаганду. Або просто застраховували себе. Це їхня тактика – не давати спокійно жити “нєблагонадьожним елємєнтам”.
Але я на це уваги не звертав, а старався вчитися, вчитися. Багато працював над собою. Годинами просиджував в інститутській бібліотеці. Старанно виконував контрольні роботи, посилено готувався до заліків та екзаменів, недосипаючи ночі. Так що з навчанням у мене було все в порядку. Я впевнено переходив з одного курсу на наступний.
Після двох спроб відірвати мене від навчання в інституті КГБ “приставило” до мене постійного шпигуна. Моїх літ, трохи нижчий від мене, лейтенант. На вулиці – завжди в цивільному. Слідом за мною ходив.
Під час сесії в Луцьку майже щоденно десь вже і підчікує. Поїдеш до дружини в Рівне – він і там об’явиться. Завжди ввічливо-привітний, “меле” що-небудь, пропонує зайти в забігайлівку, а то й у ресторан. Здебільшого відмовляється від складки , платить сам. Хвалиться, що у них є “бєзатчотний фонд”, і за такі витрати документів давати не треба, а тільки “распіску” з поясненням. Все заохочував поступати до них на роботу. Яка була мета таких розмов, трудно було збагнути.
Він мені настільки осточортів, що я прямо йому сказав про це. Він стримано засміявся і признався, що і йому набридло.
— Але що ж я вдію, така моя робота. Я ж вам ніякого “врєда” робити не думаю, – серйозно сказав він.
– За це дякую, – також серйозно відповів я.
Так ми між собою уклали неофіційний союз.
– А ви на мєня вніманія нє обращайтє! Врємя ідьот і акончітє інститут, – добавив він.
Отак і “охороняв” мене протягом трьох років, поки я не склав державні екзамени. 
Робота в школі мені подобалася. Не дивлячись на переслідування КГБ, я і тут розпочав – і в школі, і в селі – просвітницьку роботу. Без цього я не уявляв свойого життя. В школі, при підтримці директора, вже на другий рік організував учнівський хор та танцювальний гурток. Почали влаштовувати в клубі концерти. Виїжджали в райцентр на олімпіади. Акомпанував наш вчитель Василь Осадчий на баяні, допомагав і вчитель-скрипаль Рафальський. 
Ще через рік утворився хор сільської молоді та сільської інтелігенції, також непоганий оркестр народних інструментів. Як було поїдемо в Рафалівку на свято пісні, то наш оркестр від мікрофону не відпускали.
До хору приєдналися і старші озерчани, вже сімейні люди. Народ тут завжди жив бідно, але дуже любив українські народні пісні, був напрочуд голосистий, дружній, по натурі веселий і привітливий. 
А там – і драматичний гурток з’явився. Готували вистави з концертом і люди йшли – старі і малі. Адже тоді в селі ні радіо, ні телевізора ще не було, кіно – раз на місяць.
Наш директор привіз в Озерці свою дружину з дітьми. Але вона вчиняла часто скандали. Часто на все село кричала: 
– Куди ти мене привіз?!
Він почав ще більше пити. Дійшло до бійок. І вони виїхали. Але він на вчительську роботу біля Рівного не влаштувався. Пішла чутка, що став працювати експедитором в якійсь їдальні в Рівному. Я більше з ним не зустрічався.
Після нього директором школи призначили Довженка. Партійного, який в чомусь “проштрафився”. Він пробув всього один рік і знов “влип” в якусь історію. Завжди пив, злигався з піонервожатою і вона потягла його кудись за собою. Незабаром виїхала і його жінка. Дітей у них не було. Правда, він ще підробляв бланки державної позики і попався, коли хотів отримати гроші.
Ось після нього директором Озерецької школи призначили мене. В цей час я вже закінчив третій курс педінституту. По суті, на посаду директора рекомендував мене заврайвно Розуменко Віталій Сергійович. 
Звичайно, не обійшлося без співбесіди в КГБ. Така собі бесіда ні про що... “Ну, раз Розуменко вас рекомендує, він заврайвно, партійний і йому з вами працювати. Ми не проти”. (Все-таки натякнули на партійність, щоб я мав на увазі).
Після цієї співбесіди я отримав призначення за всіма правилами. І помалу я почав привикати до нової ролі в школі.
Настав той час, коли всім керівникам різних рангів пропонували поступати в компартію. На цей час всі директори шкіл в районі носили вже червоні книжечки. Правда, рядових вчителів не залучали в партію. Крім тих, яких мали висувати на керівні посади.
Голови колгоспів, сільрад, бригадири – обов’язково повинні були бути партійними.  Прислали в колгосп новий трактор чи машину, вступай у партію – отримаєш. Не хочеш? Будеш гайки крутити роками на старому.
А от вчителів у сільських партійних осередках не бажали бачити, крім директорів. (Партії потрібні не розумні, а слухняні). Таким чином я став білою вороною між “червонокнижниками”. На цю обставину мені часто натякували органи КГБ. Пропонували поступати в компартію, ще й рекомендацію обіцяли зі свого боку. Але я ніяк не міг піти на лицемірство через посаду. Адже переконаним комуністом я стати не міг, а прикидатися – не хотів, така вже у мене натура. Але це не значить, що я не виконував вказівок по тодішньому “патріотичному” вихованню дітей.
Брехати не буду, все виконував як директор школи чесно. Такий був час. Я був задоволений тим, що можу нашим дітям давати знання, виховувати у них любов до рідного мистецтва. Але аж ніяк не міг бути задоволений тодішнім так званим “патріотичним” вихованням. Робити з Павлика Морозова героя-патріота – це так аморально і гидко. Я особисто ніколи учням його не “восхваляв”. 
Радянське шкільне виховання грубо й нахабно проводило наступ на все чесне й святе. Якщо старше покоління дотримувалося батьківських традицій, відзначало релігійні свята, то учням було суворо заборонено відвідувати церкву та відзначати релігійні свята. Учнів насильно виводили з церкви, обзивали їх непристойними словами. В найбільші релігійні свята обов’язково гнали учнів в колгосп на роботу, на так званий “воскресник”. Хто цього не виконував, ставили з поведінки двійку, а то й незадовільно з навчальних предметів. Вчиняли таким учням “розноси”, проводили роз’яснюючі розмови з батьками (грубі сварки й обзивання непристойними словами).  
Все це робилося для того, щоб з підростаючого покоління виховати безсовісних і бездушних рабів, вірних виконавців компартійних планів. Дітям втовкмачували, що скрізь поза кордоном СРСР живуть лише вороги, експлуататори трудящих, що Конституція СРСР – найдемократичніша в світі, що СРСР – бореться за мир у світі та за національне визволення поневолених народів. Одним словом, виховувалася неповага й ненависть до інших народів і держав. Виховувався тваринно-войовничий дух. І разом з тим відчуження від усього свойого, рідного: рідної мови, культури, літератури. Почуття національного патріотизму переслідувалося.
Насильно і брехливо насаджувалася російська мова, російська культура як найдосконаліша в усьому світі. Отже насаджувався російський шовінізм, тобто ро-сійський фашизм. 
Тяжко бути вчителем, а тим більше директором школи, знаючи, що вся система радянського виховання отруює дитячі душі. Залишалося тільки одне: давати дітям предметні знання та підтримувати, як на це дозволяла тоді обстановка, національну свідомість у дітей.
Саме село Озерці не таке вже й велике. Але навколо розкидані хутори: Глинище, Городок, Черно, Цитимле, Гірник. Та ще й окремо по одній-дві хаті між лісом.
Скрізь ліс і ліс... Або – луги і болота. 
Крім центральної школи – три початкові на хуторах Городок, Черно і Цитимле. І всі учні із цих початкових шкіл приходили в село у старші класи. Навчання проводилось у дві зміни. Тіснота...
Окремі хутори на віддалі п’ять-шість кілометрів. В негоду та взимку учням тяжко щоденно добиратися до школи в село. Для таких учнів довелося організовувати інтернати, окремо для хлопців і окремо для дівчат. Підшукали у селі хати з великими кімнатами, придбали ліжка, постіль, столи та інше. Клопоту було досить. Спочатку слід було “вибити” дозвіл, а потім фінансове забезпечення. А все те загоджуй – переконуй, проси, кланяйся. 
Продукти учні приносили з дому, а хазяйка їм варила. Була й техпрацівниця, яка прала простирадла, наволочки та рушники. Також прибирала.
Я радів, що “віддаленим” дітям не треба щоденно добиратися так далеко додому, а вранці знов у село. Особливо взимку та в негоду.
Навідувалися по черзі в інтернати і вчителі. Тут було завжди тепло і чисто, а учні готувалися до уроків. Раді, що до  школи всього двісті-триста метрів, а не 6–7 кілометрів. Тому й відвідування учнями школи було добрим. Та й успішність з навчальних предметів була задовільною. Іноді отримували кошти і на безплатне харчування. Але все це треба було випрошувати, добиватися. Однак втоми і невдоволення не відчуваєш, якщо робиш корисну справу.
Ось так і проходили роки. Жили ми більш ніж скромно. Низенька хата під солом’яною стріхою, кімната переділена дошками. Два дерев’яні ліжка, декілька табуреток та крісел, два столи із дощок на хрестовинах, саморобна етажерка та вішак для одягу. Шафи чи посудника не було.
Верхній одяг висів у кутку та дерев’яній планці, завішений ширмою з дешевого перкалю. На стінах біля ліжок не килими, а дешеві узорчасті покривала. 
Але добре, що була піч з плитою у припічку та груба, яка розділяла кімнату надвоє. Було де спекти хліб чи булку. Груба добре гріла, і в хаті взимку було тепло. Хліб в сільський магазин не привозили. Привозили житню муку – по 12 кг на вчителя на місяць. По білу муку, крупу та вермішель ми гуртом їздили аж у Рівне. Це чоловіче діло, бо з Рафалівки (45 км) слід було з клунками добиратися попутними машинами (на ящиках, колодах, дровах), а здебільшого пішки.
Зимували вчительки в гумових ботах, по які їздили гуртом в Ригу чи Львів. Не знаю, як вони витримували холод? Тим більше, що тоді носили тоненькі капронові панчохи. Теплих колготок тоді не було.
Зате в магазин регулярно привозили в достатній кількості горілку, пиво в бочках та відповідну закуску: сухі солоні бички та рибні консерви. Горілка продавалася на розлив, тут же, в магазині. Пиво з бочки – бокалами.
Чоловіки йшли, пропивали свої останні гроші... В магазині і перед ним завжди гамір, сварки, часто бійка.
А через дорогу – школа. Учні щоденно спостерігають цю картину. От і виховай із них порядну й культурну людину!!!
А ми тепер дивуємося, де взялося стільки п’яниць, звідки стільки в наших людей самолюбства, хамства та марнотратства?
От-так і проходили роки. 
Досить часто були в школі перевірки, але Озерецька семирічка була на хорошому рахунку. Особливо добре було відвідування учнями школи, бездоганна поведінка учнів та старанність у навчанні. Це наслідки старання усього педагогічного колективу.
...Прийшов 1957 рік і разом з ним державні екзамени в Луцькому педінституті. Я настільки втягнувся в роботу, що без особливих труднощів успішно справився із цим. Останні роки Луцький КГБ мене не викликав, бо приставив до мене постійного сторожа-наглядача. А так інколи районний КГБ викликав на “співбесіди”, дорікаючи, чому я не поступаю у компартію.
Але все-таки Луцький КГБ не хотів зі мною попрощатися по-людськи, а спробував наостанку мені напакостити. Ось про це я хочу коротко розповісти. 
Державні екзамени позаду, дипломи виписані. Я особисто брав у цьому участь на пропозицію нашої проректора з заочного навчання Бацман. Вона деякий час викладала у нас українську мову і я її поважав. Завтра в урочистій обстановці будуть нам їх вручати.
Аж ось викликає мене до свого кабінету проректор Бацман. Заходжу і питаю, в чому справа. І почув від неї таке: 
– Знаєте, тут така справа. Вам слід звернутися в Рівненський облвно, щоб вони видали вам документ про середню освіту.
– Я ж такий документ подав, коли вступав до інституту. Його мені видав Рівненський міськвно, а затвердив облвно, – відповідаю.
– Так його слід поновити на спеціальному бланку. А так, поки що, диплома на отримаєте.
Я зразу здогадався: “КГБ, а хто ж би ще?” 
– Я ж такий документ вам здавав, – знов нагадав я.
– Знаю. Але ж ви вчилися в гімназії, а не в радянській школі! Треба документ на спеціальному бланку.
Того ж дня я поїхав до Рівного і звернувся в цій справі в облвно. Працівники облвно переглядалися між собою і, як я помітив, не знали, що мені відповісти. Аж, нарешті, один вимовив:
– А ви знаєте, що таких бланків зараз у нас немає. Зачекайте декілька днів, ми цю справу вияснимо.
Мені стало зрозуміло: ніякого додаткового документа не треба. Просто КГБ псує мені нерви. Біситься, що я успішно закінчив педінститут.
Я мовчки вийшов, і не відкладаючи цієї справи у “довгу шухляду”, поїхав до Києва в Міністерство освіти (щоб випередити КГБ). Міністром був тоді Хоменко, але його в Міністерстві не застав. Мене прийняв його перший заступник Корнійчук. 
Правда, вислухав мене уважно. Я йому  розповів, що звертався у цій справі в їхнє Міністерство в 1952 році, коли поступав в Луцький педінститут. Він по телефону зв’язався з архівом Міністерства, щоб перевірити це. Не пройшло й десяти хвилин, як з архіву підтвердили про це, сказавши дату, номер справи та короткий зміст резолюції. Тоді я в Рівному отримав відповідний документ, який здав у педінститут. Добре, що я здогадався зняти копію і завірив у нотаріуса. Ця копія була при мені і я показав її Корнійчуку.
– Що вони там видумали, – здивовано промовив він. – Їдьте в інститут і отримуйте диплом. Я дам розпорядження телефоном.
Я щиро подякував цій принциповій людині. А в думці радів: “Як добре, що я зразу поїхав у Київ, поки ще Луцький КГБ не видумав чогось іншого”. Того ж дня я виїхав на Луцьк.
На другий день я вже в кабінеті ректора Луцького педінституту Цимбалюка. Він в якомусь замішанні, відчуваю, що йому не по собі. Нарешті відкриває в столі шухляду і бере звідти мій диплом.
– А ви настирливий! Таки добилися правди. Поздоровляю! – промовив він.
Блискавкою майнула думка: “Лицемірить, грає роль... А може, й ні... Хто його знає, що він зараз думає”. Але серце забилося приспішено і кров шугнула в скроні. Не знаю від чого більше: від радощів, а чи від образи, або, може, від ненависті. Мабуть, від усього разом.
Цимбалюк подає мені диплом лівою рукою, а праву руку простягає, щоб мене поздоровити. Але я диплом беру правою і мовчки виходжу з кабінету, не дякуючи. Цимбалюк так і залишився стояти з простягнутою рукою.
Може, він був і непоганою людиною, але мені ця “шарпанина” так надокучила, що я поспішив на залізничну станцію. Швидше б додому!
Так я назавжди попрощався з Луцьким педінститутом, у якому навчався протягом п’яти років. Нікому я про цю “тяганину” не розповідав, навіть заврайвно Розуменку, з яким був у дружніх стосунках.  























НАША НАЙБІЛЬША СИЛА

Якби мене  запитали, що є найбільшою силою українського народу, я, не вагаючись, відповів би:
– Шевченко!
Бо де Шевченко – там Україна, а де Україна – там Шевченко. Це добре знають наші вороги. Тому всі вони так бояться цього імені і так ненавидять його.
Пригадую 1930-й рік. Наша Рівненська українська гімназія відзначає день пам’яті Тараса Шевченка. Для урочистого вечора ми 9 березня орендували найбільшу в Рівному залу – в кінотеатрі “Зафран”.
Як сьогодні бачу переповнену залу. Прийшли не тільки рівненці, а й з довколишніх сіл. З’явився повітовий комісар поліції зі своїми помічниками – стражі порядку розсілися посередині в другому ряду. Гальорка теж битком набита.
Звучить срібноголосий дзвінок і встановлюється абсолютна тиша. Повільно на два боки розходиться завіса, відкриваючи на сцені наш гімназійний хор. Посередині – широкий прохід вглиб сцени. А там – портрет Тараса Шевченка у повен зріст (робота нашого вчителя О. Карпенка). А навколо – квіти, квіти. І вишивані рушники. 
Із глибини сцени швидко вийшов диригент хору Корольчук, наш учитель музики. Вклонився ледь помітно глядачам, повернувся до хору – високий, стрункий, серйозний. Змах руки – і хор почав: “Єще Польска нє згінєла...”
Справа в тому, що польські власті, даючи дозвіл на проведення вечора, обумовили, що на початку програми має прозвучати польський гімн.
Коли це з гальорки – шум, свист, тупання ногами. А тоді враз дуже: “Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!..” Пісня миттю перекидається в залу. Всі співають і сміються. В кожного очі радісно горять: як же, ми – не боягузи, ми – народ! Ніхто не думає про те, що буде далі. Спів наростає, наростає, як лавина... Повітовий комісар вихоплює з піхов шаблю, істерично верещить:
– Пшестаць!..
Але його вигуки здаються писком мишеняти. 
Коли це розчахуються двері і до зали вривається поліція. Виявляється, вона чатувала в сусідніх подвір’ях. А зала гримить:
		Згинуть наші воріженьки, 
		Як роса на сонці...
Були  арешти, були покарання. Були. Але ж і розголосу було. В цій справі навіть їздили у Варшаву українські посли до польського сейму Скрипник і Бура. 
...Рік 1970-й. Я, вчитель української мови й літератури у старших класах, 9 березня провів спільно зі своїми вихованцями Шевченківське свято. Не вечір, не черговий захід, а саме свято. Людей було в будинку культури – яблуку ніде впасти. І з нашого, і з сусідніх сіл. Відгуки були найпрекрасніші, задоволені і учні, і я, їхній керівник. В селі тільки й розмов було, що про цю подію.
Коли це через день заходить до мене на квартиру дільничний КГБ Степан (білорус, дружина його – вчителька). Повідомляє, щоб я з’явився в кабінет начальника райвідділу КГБ полковника Внукова.
– Певно, у справі Шевченківського свята, – сказав я своїй дружині. – Будуть придиратися.
– Ти ж увесь матеріал брав із “Кобзаря”. Тільки додав декілька народних пісень. Тож усе це вивчається в школі – за що ж придиратися?
Я знав за що. Я добре усвідомлював, за що. Бо під час численних бесід з кадебешниками (я ж перебував під їхньою постійною “опікою”) відчував, як вони ненавидять усе українське, особливо тих, хто був українським патріотом і боровся проти поневолення рідного краю різними завойовниками. А про Шевченка – то вже й говорити нічого. Хоч твори Великого Кобзаря вивчалися в школах, але належної поваги віддати поетові не можна. Тому вчителі української літератури стосовно Шевченка старалися обходитися такими заходами, які не привертають загальної уваги. Ото проведуть якусь вікторину в класі для кількох десятків учнів – та й  тільки того. А начальство ставило у звіті чергову “галочку” і вважало, що так і треба, що цього цілком досить. Коли це враз – я зі своїм Шевченківським святом, програма якого широка й різноманітна, в якій задіяно багато найздібніших школярів та дорослих жителів села. Та й проведено не в класі, не  в школі, а в будинку культури.
Отож поїхав я до Володимирця. Після привітання та кількох загальних слів Внуков крякнув і почав:
– Я слихал, что ви в Поліцах устроілі вєчєр Шевченка. Ето так?
– Так, – кажу. – Був такий вечір.
– А людєй много било?
– Багато... А навіщо ви питаєте? Вам же про все це донесли. Інакше б ви мене не викликали з цього питання.
– Відітє лі, стоіло лі вам ето дєлать?
– А чому ж би й ні? Я ж викладаю в школі українську літературу. Це моя кровна справа влаштовувати подібні вечори.
– Я нє о вас, а о Шевченко. Он же бил націоналіст. Вєрнєє – буржуазний націоналіст.
– Що ви! Він – великий український поет. Як у вас – Пушкін, у поляків – Міцкевич. Він гідний того, щоб народ згадував його з пошаною. Та й походив він з простої, кріпацької сім’ї, а ви його “буржуєм” називаєте!
– Вот, вот! Поетому украінскіє буржуазниє націоналісти счітают єво своїм Богом.
– Трохи помиляєтеся, – відповідаю. – Не тільки “украінскіе буржуазниє націоналісти”, а ввесь український народ вважає його своїм геніальним пророком.
Внукова пересмикнуло. Обличчя почервоніло, очі вирячилися. Але він швидко опанував себе (певне, пригадав інструкцію тримати себе в руках і не видавати своєї ненависті до Шевченка). Але таки не стримався: 
– А знаєтє, гдє би било мєсто для Шевченко, єслі би он бил жів? На Колимє! Такімі билі і всє єво друзья, как іх там...
– Добролюбов, Чернишевський та інші, – підказав я.
– Вот, вот! Всє ані буржуазниє націоналісти.
Я голосно засміявся:
— Тяжко мені говорити з малограмотною людиною!
Внуков почути такого не сподівався. Якось дивно чмихнувши, махнув рукою:
– Ідітє!..
Більше він мене у свій кабінет на розмову про Шевченка не викликав.
І хоч подібних Внукових сьогодні ще чимало в Україні, але настане час – пощезнуть і вони. Бо з нами незборима сила – Тарас Шевченко.


















І ЗІЙДЕ СЛАВА!

Родині Робітницьких і мені особисто найпам’ятнішим днем за всі десять літ незалежності України стало 25 серпня 2001 року. Саме в цей день на Янівському цвинтарі у Львові, де 60 років тому був похований мій брат Володимир, відбулася поминальна служба Божа. З ініціативи Рівненської та Львівської організацій Укра-їнського Народного Руху було гідно вшановано пам’ять Володимира Робітницького – провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях (до речі, до цих Земель входили території сучасних Волинської, Житомирської та Рівненської областей, північні частини Терно-пільщини та Хмельниччини, а також Пінщина та Берестейщина). Мені було особливо приємно, що в цій акції взяла участь не тільки вся наша родина Робітницьких, а й односельці – парафіяни Оржівської парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату разом з отцем Миколою; що народні депутати України Василь Червоній, Олександр Гудима, Ярослав Федорин, Ігор Пилипчук та ряд інших достойників говорили про брата, про його життя і дії високі і гарні слова.
Ось як означив основні віхи боротьби брата за незалежність України часопис “Волинь” від 31 серпня 2001 року: “…У юні роки Робітницький вступає до Пласту, а згодом до лав підпільної Організації Українських Націоналістів. Спочатку стає станичним, а далі – керівником районового та надрайонового проводу ОУН. Завдяки праці Робітницького у багатьох селах Рівненсько-Костопільської округи була створена підпільна мережа ОУН, налагоджено друкування української літератури. У 1937 році потрапляє до рук польської поліції...…Після розвалу Польщі Робітницький виходить з концтабору Береза Картузька на волю, повертається на Волинь і продовжує боротьбу вже з новими, більшовицькими окупантами. У грудні 1940 року Робітницький призначається крайовим провідником ОУН. Під час підпільної праці він 22 рази потрапляє в засідки та сутички з чекістами: і в темному лісі, і в дорозі, і, навіть, на центральній вулиці в Рівному. Але, не дивлячись на те, що одного разу він був поранений, йому вдавалося завжди уникати нового арешту. Відомо, що Робітницький діяв під псевдами “Степан”, “Роман”, “Микола”, “Андрій”, “Восьмий”. Завдяки праці Робітницького у Волинській та Рівненській областях на період початку літа 1941 року в 1400 населених пунктах краю було створено 1000 станиць ОУН, що налічували 5000 членів підпільної організації.…З початком німецько-радянської війни Володимир Робітницький проводив значну роботу на Волині за відновлення української влади. Особливо він відзначився у справі проголошення в Рівному та по всіх містечках і селах Волині незалежності України згідно з історичним Актом 30 червня 1941 року…”.
В силу відомих обставин я не мав можливості доступитися до архівних документів, більшість з яких ще й сьогодні під сімома замками. Тому у своїй розповіді не можу оперувати цифрами і точними датами. Та й навіть із того, що знав, із плином часу чимало призабулося. А багато чого про діяльність брата я і не знав зовсім, бо за умов тодішньої суворої конспірації того знати мені просто й не належало.
Зате послужлива пам’ять виносить із давнини деталі, які з роками не тільки не стираються, а, навпаки, вирізняються яскравіше і яскравіше. І я чомусь переконаний, що саме вони й дадуть читачам можливість хоч уявно відтворити образ крайового провідника ОУН – людини живої, діяльної, багатогранної. 
Отож я й хочу розповісти про свого брата Володимира. Бо він, хоч і прожив коротке життя, заслуговує на окрему розповідь. Адже своєю діяльністю він увійшов в історію національно-визвольного руху.
Народився Володимир у 1912 році. Хоч я й був молодший на кілька років, але ми виростали разом, разом ходили в школу, разом навчалися в Рівненській українській гімназії, разом дружили з однолітками-односельчанами. А ще обоє ми захоплювалися фізкультурою, любили читати книжки про козаків та опришків. Разом читали і вивчали напам’ять Шевченкові вірші.…Словом, було у нас дуже й дуже багато спільного, як це й буває у рідних братів, які живуть під одним дахом і обідають з однієї миски.
Біля нас гуртувалися інші сільські хлопці. Бо в нашому дворі були турник, скакалки, гойдалки, висячі жердини. І вже з юних літ Володимир був загальновизнаним ватажком, а для мене – незаперечним авторитетом.
В четвертому класі керівник школи Петро Цехміструк зарахував нас до церковного хору. Сам він прекрасно грав на скрипці і у великі релігійні свята керував церковним хором, бо дяк слабенько розумівся у нотній грамоті. Наш керівник школи був досвідченим диригентом і дуже любив цю справу. Під його орудою ми почали знайомитися з нотною грамотою і захопилися вокальним мистецтвом. Згодом разом з учителем ми залучили до цієї справи мало не всю молодь нашого села. Коли нам сповнилося 15-17 років, ми утворили окремий молодіжний церковний хор. А через де-кілька років – просвітянський хор, до якого долучилися й старші люди, навіть сімейні.
Диригентом нашого просвітянського хору став брат Володимир. Хор той був не дуже великий, у ньому співало всього 35 чоловік. Але всі були голосистими, справжніми любителями співу. Тому Володимир зумів добитися злагодженого і добре технічно обробленого звучання пісень. Пам’ятаю, була в Рівному олімпіада просвітянських хорів, то призові місця на ній зайняли просвітянські хори сіл Городка, Здовбиці та Адамкова. Звичайно, Володимир, тоді ще зовсім юнак, був задоволений таким успіхом. Тоді ж він і вирішив поступати навчатися на диригентські курси в Крем’янці.
Наша “Просвіта” організовувала концерти, вистави, відзначала Шевченківські та національні свята. Якось ми готували до постановки оперету (вже й не пам’ятаю її назви). Я режисерував, а Володимир опрацьовував пісні. Одну з головних ролей грала Люба Одерака, дочка сільського фельдшера із Грабова. Вона була ще зовсім юна, тендітна, ще навчалася в Рівному в гімназії. Досі Люба співала в хорі, але якось так несміливо, невпевнено. А тут навіть не в хорі, а треба співати самій – виразно й сміливо.
Йшла репетиція. Я підохочував Любу, щоб вона співала розкуто, від усієї душі, як це вимагалося змістом твору. А Володимир подавав їй руку і теж підохочував. Нарешті Люба заспівала. І то так заспівала, що ми з братом та інші, що були присутні при цьому, були просто ошелешені. Ми якось і не підозрювали, що у Люби такий красивий і ніжний голос. Вона виконувала свою арію без зайвого напруження, але виразно, милозвучно, з великим душевним піднесенням. У мене просто не виявилося слів для похвали, тому я тільки усміхався. А Володимир, бачу, так пильно дивиться на дівчину – очей відірвати не може. Таким я брата досі ще ніколи не бачив. Відтоді вони й подружили – Володимир і Люба. Я був радий за брата, що він собі до пари знайшов таку подругу.
Поряд з діяльністю в “Просвіті” Володимир багато робив як член УВО – ОУН. І де тільки в нього бралося стільки енергії! Він часто брав мене з собою. Тоді влітку проводили вишколи в оржівському, суському, костопільському та цуманському лісах. Такими ж невтомними, як і мій брат, були брати Бусли – Олександр і Яків – та Янкевич із Клеваня, Євген Серветник із села Бегень та інші. 
У Володимира була феноменальна математична пам’ять, вроджений нахил до розв’язування складних задач. Пригадую, будучи в сьомому класі гімназії, він розв’язував задачі, які виносилися на матуральні екзамени.
Брат був дуже вимогливий до себе і до інших. Не палив і зовсім не вживав спиртного. Вимагав від усіх досконало знати ручну зброю і влучно стріляти з неї.
Особливо бурхливу діяльність Володимир розгорнув, коли влітку 1940 року пішов у підпілля, бо совєти почали масові арешти українських патріотів. Правда, перед тим ранньою весною він із групою своїх однодумців намагався в Карпатах перейти кордон. Але група потрапила в засідку і після перестрілки повернулася назад. Втрат не було. Хлопці так і не вияснили, чи то була зрада, чи випадок, бо перед цим кордон у тому місці перейшли дві групи з Галичини.
Тоді Володимир працював вчителем у Оржівській семирічці. Отож коли його більше тижня не було в школі на роботі, директор школи Столярчук заявив про це в райвно. Але брат якось викрутився, представивши в райвно довідку про хворобу. І якось усе зам’ялося. Правда, Володимира із Оржівської семирічки перевели у невеличку початкову школу в селі Сморжеві. Це було поруч з Клеванем – найближче до пильного ока НКВД. Звідси брат пішов до підпілля – його вчасно попередив двоюрідний брат по матері Лаврін Головачик, який служив у клеванській міліції. Пізніше Головачик багато разів передавав цінні дані в підпілля ОУН.
А підпілля ОУН весь час поповнювалося. Потрібно було споруджувати криївки, налагоджувати зв’язки із відданими національній справі людьми, налагодити регулярне постачання продуктів, одягу, медикаментів, встановити явочні квартири, сторожові пости і таке інше. А особливо треба було мати своїх вірних людей скрізь – не тільки в селах, а й у містах, школах, установах міліції (до НКВД добратися було трудно, бо тут були всі приїжджі зі Сходу).
Керівництво крайовим проводом взяв на себе Володимир, згуртувавши біля себе сильне ядро найстійкіших підпільників. Наскільки справа йому вдалася свідчить той факт, що до самої війни не було жодного провалу, НКВД не викрило жодної криївки, хоч нишпорили скрізь дні і ночі. Звичайно, сутички з енкаведистами відбувалися, але підпільники завжди виходили з них непереможеними (хоч без жертв не обходилося). 
З початком війни 1941 року підпілля ОУН на Волині постало дисциплінованою, добре зорганізованою силою. Воно до цього ретельно готувалося: було виготовлено сотні синьо-жовтих прапорів, надруковано десятки тисяч листівок-відозв до українського народу із закликом до побудови незалежної Української Держави тощо. Ці прапори замайоріли скрізь по Великій Волині. Повсюдно на центральних дорогах будувалися високі арки з написами “Слава Україні!”. Скрізь виростали високі кургани і встановлювалися пам’ятні хрести, на яких зазначалися імена полеглих в борні за Україну. Населення масово брало участь у цих акціях. І скрізь були присутні підпільники ОУН, скрізь проводили збори громадян, пояснювали обстановку, закликали до майбутньої збройної боротьби з окупантом.
Володимир метався на своєму “бобику” по всій Великій Волині, встановлюючи українську владу в містах і селах. Німці спочатку не перешкоджали встановлювати цивільну українську владу. Але Володимир на якісь контакти з ними не йшов, бо знав, що вони скоро покажуть свої вовчі зуби. Це був час паралельного безконтактного розвитку подій.
У кінці серпня у Львові мав відбутися Збір Проводу ОУН. Треба було їхати у Львів і Володимиру. В переддень поїздки брат зайшов у Кураторію – у нього була якась справа до куратора по освіті Олександра Бусла. Зайшов і до мене в кабінет. Сказавши, що завтра виїжджає до Львова на Збір Проводу ОУН, вручив мені партитуру пісні “Гімн Перемоги” і рекомендував розпочати нею обласну олімпіаду просвітянських хорів. Ось слова тієї пісні:

		Вкраїно-мати, кат сконав –
		Недаром бились ми за волю.
		Кат сконав –
		Тобі на щастя і на долю!
		До праці ж вільної, сини –
		Недоля спить, лукава.
		Засієм ріднії лани –
		І зійде слава!
		Вкраїно-мати, довгий шлях
		Заріс колючими тернами.
		Довгий шлях,
		Политий кров’ю і сльозами.
		До праці ж вільної, брати!
		Недоля спить, лукава.
		Засіймо ріднії лани,
		Хай зійде слава!
Цю пісню зразу ж почав опрацьовувати наш маестро – колишній викладач музики і співів української гімназії Корольчук.
На другий день поширилася чутка, що вночі хтось викрав “бобика”, на якому їздив Володимир. Тарас Боровець (в майбутньому знаменитий отаман Бульба-Боровець) пропонував Володимиру звернутися до зна-йомого йому німецького полковника, щоб той позичив йому свій транспорт. Запевняв, що той не відмовить. Але Володимир не хотів іти на контакт з німцями і відмовився від пропозиції. Така вже була у брата натура. Добре він вчинив чи ні – судіть самі. До Львова із своєю охороною поїхав Володимир на велосипедах.
Звичайно, в дорозі розігрівся і, мабуть, напився холодної води. У Львові в нього піднялася температура і він потрапив до лікарні. Там йому дали укол від температури, але виявилося, що укол цей був смертельним. Хто давав укол – невідомо, але пішла чутка, що це була людина підіслана. Ким підіслана – невідомо.
Помер Володимир 25 серпня 1941 року, а похорони відбулися 28 серпня. Як розповідали очевидці, труну з його тілом проводжали на Янівський цвинтар тисячі членів Організації Українських Націоналістів та українських патріотів. Похорон перетворився у величну політичну акцію.
Із Рівного на похорон їздив Тарас Боровець і наречена Володимира Люба Одерака. Їздили машиною того самого німецького полковника, про якого я вже згадував вище. Випросив ту машину Тарас Боровець, і було у ній всього два вільні місця. От одне з тих місць і зайняв Боровець, а друге пропонував мені. Але Люба Одерака дуже плакала, дуже побивалася, і я поступився їй тим місцем. Отож вони обоє згодом мені розповідали про похорони брата і про ті чутки, про які я писав вище.
Поминальна служба Божа по братові проводилася і в Рівному, у соборі. Відбувся і траурний мітинг на стадіоні, де з промовою виступав Ростислав Волошин. Свою промову він закінчив так: “Володимир Робітницький – це символ високого патріотизму. Володимир Робітницький – це символ взірцевої дисципліни. Володимир Робітницький – це символ відваги й самопожертви в боротьбі за Незалежну Україну. Закликаю наслідувати його!”. Передаю ці слова буквально дослівно – вони врізалися в мою пам’ять на все життя. Я був присутнім і на панахиді, і на мітингу. Сам я виступати відмовився, бо раптова смерть брата сильно вплинула на мене, просто приголомшила. А особливо той факт, що його, мабуть, отруїли.
Одна із вулиць Рівного була названа іменем мого брата. А Люба Одерака невдовзі пішла в медичну службу УПА, була поранена в бою з енкаведистами, заслана на каторгу. Після реабілітації вона разом чоловіком-румуном (також колишнім репресованим) виїхала в Румунію.
Ось така моя згадка про брата Володю – земля йому хай буде пухом!
І всім, хто засівав ріднії лани і творив Незалежність України – хай зійде Слава!