***

Коли Бог обрiже тоненьку ниточку,
На якiй висiло розпечене сонце,
I воно повiльно покотиться на захiд,
Де, червоне вiд сорому, впаде за лiс;
Коли Вiн пiдкине в темнiюче небо
Повнi пригорщi яскравих зiрок,
I вони залишаться там тремтiти,
Рiзнокольоровi, як моє життя;
Коли вздовж по мiсту потече прохолода,
А за нею, дворами, пiдступний морок,
I стомлений люд поспiшить додому,
Запалити – кожен своє – вiкно,
Ось тодi я залишусь наодинцi з минулим,
Але це вже нiколи мене не злякає,
Бо все, що в мене є – це мої спогади.
Ось так я пишу свої вiршi…

Коли сон-чаклун прокрадеться навшпиньки
Та вiзьме за горло моїх сусiдiв,
I вони похиляться, як побитi,
Щоб побачити мару про тихе щастя;
Коли раптом подзвонить моя знайома
I крiзь силу промовить: «Приїдь до мене…»,
Й ми займемося тим, що почнем шукати 
Iз її лабiринту останнiй вихiд;
Коли сила до вражень залишить тiло,
А бажання замiнить iм’я на втому,
I я буду лежати й дивитись в стелю,
Нi живий i нi мертвий – посерединi,
Тодi в тисячний раз я вiдчую самотнiсть,
Але це вже нiколи мене не злякає,
Бо все, що в мене є – це мої почуття.
Ось так я пишу свої вiршi…

Коли заспаний ранок припаде до вiкон,
Щоб розгледiти схований з ночi розпач,
Й стане пильно дивитися i мовчати,
I лице його з чорного зробиться сірим;
Коли мiсту у вуха наб’ється гомiн,
І будинки розкриють байдужi очi,
А по жилам дорiг розiллються люди,
Щоб без впину шукати причину жити;
Коли вранішнім птахом відверте серце
За святими піснями злетить за хмари,
Щоб згори милуватися бiлим свiтом,
Й видивлятись дорогу на Батьківщину,
Ось тодi я залишусь наодинцi з майбутнiм,
Але це вже нiколи мене не злякає,
Бо все, що в мене є – це моя надiя.
Ось так я пишу свої вiршi…

2003