I.

Ніхто і не здогадується як я вижив.
Як бездумно ховався за людський гомін.
І як до останньої краплі вижав
Із свого серця безглуздий спомин.
Як блукав вечорами занедбаним містом
І дивився в яскраві щасливі вікна,
Та навиворіт жив,
Бо наївно думав
Що за плином стосунків до всього звикну.
Що не буду шукати у пеклі ночі – 
Котрі із галактик погасли з-за мене.
Бо їх світло крізь небо ввірватися хоче
Й перерізати гострими лезами вени...

Живі і не здогадуються чим я дихав,
Щоб можливу надію відразу не вбити,
Як ковтав через силу солоне лихо
Й не знаходив настоїв, 
Його запити...

Отакі-то повчальні діла Твої, Боже.
Нерозумному мені – отакі науки...
Сірим дням-жебракам моїх вражень гроші
Без зусиль закотились 
В тремтячі 
Руки...



II.

Ладнайте струни. 
Вечір відійшов.
Обіч доріг ламають руки тіні.
Й нервова тиша горне в сірий шовк
Моє натхнення, дивне, як видіння.
Воно приходить привидом у сни
Й здіймає хижі вищерблені крила,
А довгі сни – як небо восени,
Яким, неначе оловом, накрило.
У тому небі чорні зграї рим
Крізь хмари слів летять у вирій ночі,
Та той політ – до певної пори,
Бо кожна пара впасти з неба хоче.
І я вбираю шкірою слова,
Які ніхто не згадує ніколи.
Вони мене стискають чорним колом,
Аж доки сита темрява жива.
Кругом лунають вимерлі пісні
Котрих живі не в змозі заспівати,
Щоб не лишитись розуму вві сні,
Я сам собі не скажу як їх звати.
Бо сонні лиця вранішніх химер
Лишають кволий розум рівноваги,
Й щоб сивий день від цього не помер,
Я сам собі придумую розваги.
Тиняюсь містом, дивлюсь у вікно,
На склі думками-пензлями малюю,
Бо чим займатись зранку – все одно,
Аби створити всесвіт, 
Де не сплю я.



III.

Треба жити сьогоднішнім днем – 
Ні за чим на землі не жаліти.
Бо минуле згоріло вогнем
Й не повинно крізь груди боліти.
Треба жити – як дощ, що іде
Через землю – від краю до краю,
І втішається тим, що дійде,
А не тим, що від сліз помирає.

Я давно не піклуюся тим,
Що моє необачне минуле
Не згадає мене молодим,
Бо без мене навіки заснуло.
Й не жалію, що сотні віршів,
У минулім не складених мною,
Стали б ліками власній душі,
А для інших – моєю виною.
А тому у високих церквах
Я не буду просити у долі
Повернути минуле в словах,
Щоб завдати майбутньому болю.