ПТАХИ Моїм щасливим друзям. 1 Сьогоднi знову свято: я один, Посеред свiту вiршiв i картин. I все дивлюсь в холодне синє небо, Яке менi нагадує про тебе. Про те, що день зайнявся i погас, Що по-пiд вiкна ходить кiнь Пегас, I ще про тi надзорянi свiти, В якi ми разом мали вiдiйти… I про кохання, дане на бiду, I що зрубали яблуню в саду, А ще про те, що вiтер в чистiм полi Зiтха, що всiм не хватить щастя-долi… Ах, доля, доля… Макiвки церквiв, Бiля яких дитинство я провiв, I невагомi сяючi хрести Пiд рiдним небом… Господи, прости. Коли б не смуток, я б тобi зiграв На гострих струнах п'яних лiтнiх трав Про те, що десь далеко, у свiтах, Живе чарiвний бiлий-бiлий птах. Вiн на свiтанку стукає в вiкно, I я встаю, щоб жити – всеодно: Моє життя, що пташка, йде до рук, Та тiльки пташка – чорний-чорний крук… 2 Не дивiться менi вслiд посмiхаючись, люди, I не жалiйте, не потрiбно – чого ради. А я вас до кiнця днiв своїх любити буду, Не дивлячись нi на що, навiть на зраду. Я про все напишу вам в коротких листах. I не коли-небудь, а тодi, як заходить сонце. А рано-вранцi прилетить до вас чорний птах I принесе цi рядки пiд саме вiконце. Не гонiть його, схаменiться – на саму мить. Бачите, догорає остання зiрка. I якщо по-пiд серцем у вас щемить, То це не вiд того, що жити гiрко. Це надiя на вiру у те, що там, Де я в мрiях про щастя ще тiльки буду, Я намисто життя розiрву й роздам, Тiльки б ви залишались собою, люди. 3 В’яне квiтка-незабудка На моїм подвiр’ї. В чорнiм небi мого смутку – Жодного сузiр’я. I нi снiв, нi слiв про свiтло, В цiлiм свiтi – тихо. Тiльки ходить там, де звикло, Безiменне лихо. Одноруке й одноноге, Ще й дурне на око. I вертають всi дороги В нашi порiзнь роки. В тi суботи i недiлi, Що не довшi митi, I в розлучення-весiлля В чорнiм оксамитi… Ой, заграйте ж, любi друзi, Й заспiвайте разом Про коня при сивiм лузi Десь за перелазом. Я почую i заплачу, Тiльки це не горе I не лишенько ледаче, Що померти впору. Це хотiлось би забути Про минулi роки, I що досi мали бути Дiтоньки нiвроку. I про те, що вiд ставочка Їсти до криницi Не веде курчаток квочка Й не летять синицi. Це кохання нi до кого I до всiх окремо, I єдина в свiт дорога, Що не оберемо… Я ж минуле не тримаю Й не жалiюсь Богу. Пороздам усе, що маю, За оту дорогу. I пiду по-над водою, Де зморило втому, По-пiд рученьку з бiдою, З батькiвського дому. I не треба нi надiї, Нi над щастям даху: Я живу – i тим радiю, Як тi Божi птахи… 4 Коли стане чорним снiг навеснi, I розправить свої крила тепло, Я засну, i хай присниться менi Все, що бУло i чого не булО… Що я родом iз святої землi, Де мої батьки прожили життя, I пливуть туди думок кораблi Через рiки i моря забуття. I зникають у такiй далинi, Що не видно нi людeй, нi iмен. I смiюся я, i плачу ввi снi Над легендами iз давнiх давен. Над рядками iз пожовклих листiв, Що над ними я ночами не спав, I про мiсяць розказати хотiв, Як вiн з неба в темну воду упав… Хай присниться ще, що всi – молодi, I немає нi могил, а нi вдiв, Тiльки мiсяць i три зiрки в водi, Про котрi я розказати хотiв. Та не вийшло… Пiдiбрались слова, А не склалися в короткi вiршi. I вiд хмелю все болить голова, Тiльки з кожним разом легше душi… I коротшають розкраденi днi. Навiть вдома – я як випав з гнiзда. I не жити, i не вмерти менi Без римованого мого хреста… Не жалiю й не сумую над тим, Що немає у минулiм мене. Я – далеко, я розтану, як дим, Бо я знаю: все на свiтi мине.. I присниться нерозкритий обман: Як живу я i iду не туди, Й не жалiю, лиш дивлюсь на туман Поверх сiрої, як небо, води… 5 Не малюється й не пишеться менi Нi про себе, нi про пам’ять, що в лiтах, Нi про те, що у незрячому вiкнi В сiрий день спустився з неба чорний птах… Ми з ним дружим з незапам’ятних давен. Вiн менi приносить краски i слова, Й давнi спогади iз вражень i iмен, Вiд яких i досi колом голова… Де ж той спокiй, що наснився восени I з тих пiр мене нiяк не здожене? Де ж ви, де ж ви, ненародженi сини – Мої вiршi про щасливого мене… Не питайте, бо не вiриться й менi, Що до себе я коли-небудь дiйду. З чорним птахом заблудився я ввi снi У прозорому зимовому саду… С.В. 6 Жити – вiку доживати в Українi, Де дерева пiдпирають небо синє, Де родився я i вирiс – птах-лелека, I сумую, що живу тепер далеко. Що немає навiть крихiтки вiдради, I думкам вночi не можу дати ради, А смiюся i спiваю – не радiю, Бо ношу одну-однiсiньку надiю: Що настане час – пiднiмусь я у небо, Не тримайте й не лякайтеся, не треба, I полину сам-один – аж ген за море, Де мене не вiдшукає сиве горе. Сиве-сиве, що аж бiле… Боже ж, Боже! Хто людинi на чужбинi допоможе? Хто розкаже i покаже – де дорога Через пiв-життя до рiдного порога, До матусi, до сестрички i до тата, Й до бабусi, у якої бiла хата… Там нi клопоту не буде а нi блуду, Й на Рiздво я все, що було, враз забуду. Не замерзну на край свiту по-пiд тином, Стану свiтлим, стану чистим – як дитина. I промовлю тихо-тихо: «Україно, Я вернувся. Не сварись на свого сина…» 7 Безголосий птах турботи Звив гнiздо пiд самим дахом. Й я знайшов собi роботу – Розмовляв з цим сiрим птахом. Сiрим-сiрим, тихим-тихим, Як пусте жiноче лихо, Як нескладенi вiршi, Й стало прикро на душi. Стало важко, стало сумно. Я ловив слова руками I дивився в них бездумно, Як вони стають рядками. I ходив, i горбив плечi, Й говорив про дивнi речi: Про без слiв i нот пiснi, Що всю нiч звенять в мені. Я їх вранцi проспiваю Й загадаю на майбутнє, Що знайду в собi слова я I складу їх разом путньо. Й прочитають добрi люди, I на свiтi краще буде – Вiд моїх дiтей-вiршiв I вiд того, що я жив. 8 Коли б менi священнi крила, Я б полетiв на край землi, Де надi мною плаче мила, А я – обмитий – на столi. I я б, схилившись над собою, Собi на грудях руки склав, Й закрив, як рiдному, з любов’ю, Зеленi очi, повнi скла... А мила б тiшила сльозами Тендiтну свiчку в головах, I називала нiжним самим, I билась пташкою в словах. А я б здiйняв над нею крила, I стало тихо, як ввi снi, I нас би нiжнiстю накрили Нiким не спiванi пiснi… Коли б менi високий голос, Я б над собою заспiвав Про вперте серце, що боролось За обездоленi слова. I з неба б янголи злетiли, I стали з правої руки, I на моє янтарне тiло Поклали жалiбнi квiтки. А в ноги – вишиту сорочку Iз неземного полотна. А потiм сiли б у куточку, Налили й випили до дна... А я б рядком поклав їх спати, Своїми крилами накрив, Й на нас небеснi Батько й Мати Не надивилися б згори. А iз живих – нiхто б не бачив, Нiхто пiсень моїх не чув. Й менi б зробилось легко, наче Над Україною лечу. Там Божi птахи в Божий вирiй Несуть на крилах Божi днi… I я б летiв з собою в мирi I ледь шептав: – Коли б менi… 9 Гострить серб за срібним садом сивий сум: Хоче жати перезрілий плач-полин. Я ж зберу його й на крилах віднесу Друзям-птахам на далекий спомин-млин. Й ми намелемо зеленої муки, Щоб на згадку про засмучені жнива Замісити наші роченьки-роки В заримовані надією слова. З того тіста ми наліпимо човнів, Хай пливуть сріблястим клином по воді. І у кожному човні, як у труні, Все хороше, що не збулось при житті... 10 В моїй римованiй країнi Злетiлись птахи Й обсiли стiни тополинi Пiд небом-дахом. I щебетали-голосили Про чисту душу, Про те, що я, хоча й в пiв-сили, А жити мушу…. Моя душа болить за тебе, Моя кохана. I я б хотiв схилити небо На душу-рану. А ще б хотiв покласти вiршi Тобi пiд ноги, Бо вже менi не буде гiрше, Хвалити Бога… 11 Розлетілись мої друзі хто – куди: По розгублену надію на вино, По низки зірок у дзеркалі води, Чи по погляд, що забився у вікно. І ніхто не повернувся до сих пір. Бо, напевно, хоч один мене б знайшов. Ні з-за моря, ні з-за лісу, ні з-за гір Не привів назад нікого шляху шовк. Я і сам за тими снами відходив, Поперек моєї долі й упродовж, Років триста в марних пошуках біди, Й років двісті попадав під теплий дощ. Отакі-то, жваве серденько діла. Залишилося дивитися у скло Й дивуватися, що два мої крила Ще не злиплись від дощу в одне крило. А з одним і не походиш по землі. Не розкриєш хрест обіймів для людей, Бо від цього люди добрі стануть злі, І бажання спілкуватись відпаде. З тою думкою під серцем і живу. Виглядаю бідних друзів за селом. Й бачу сни про те, як падаю в траву Й закриваюсь від дощу одним крилом. 12 Коли запалає обрiй Вогнями моєї втрати, I зробиться так недобре, Що серцю не дати ради, Тодi через вiдчай ляже Вузенький мiсток спокути, I розум менi накаже Про серце своє забути. Коли пожене до сходу Чабан-мiсяченько зорi, А з неба на власну вроду Задивиться в воду горе, Тодi у нiчного блуду Набрякнуть з натуги жили, I мертвi з дитинства люди Вжахнуться що прiсно жили. Коли по пустому мiсту Розстелеться мертве сяйво, Й в коханнi не стане змiсту, Бо нiжнi стосунки – зайвi, Тодi iз безоднi неба Попадають мертвi птахи, А тi, хто забув про себе, Вiд себе ж зазнають краху. Коли, на минуле схожий, Мiй сум перемерзне в кригу, А стомлений перехожий Зустрiне в провулку лихо, Тодi серед пекла ночi Зберуться майбутнi страхи, I кожен iз них захоче Нагнати на мене жаху. Коли затвердiє в камiнь Єдина моя надiя, Щоб згадувати роками – Чого при життi хотiв я, Тодi, як убитих тiнi, На схiдцi для злої змови, Зiйдуться пустi видiння – Про мене людськi розмови. I стануть мастити в сажу Й ховати вiд свiтла лиця, I кожен тодi розкаже Про мене якусь дурницю. Та що б не казали люди – Нi вчора, а нi сьогоднi, Я весело жити буду Й спiвати, як птах Господнiй! 2001-2003