I. ВИХІДНІ 

Прилітали два янголи рано в суботу,
Приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи, 
І я їм розказав, 
що хворію 
тобою...
Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій,
Починає дзеленькати в грудях дзвоник.
І я проганяю підпиту втому,
І готуюсь до нічної, 
від тебе, 
оборони...
Обходжу по колу свої володіння,
Виставляю варту і щиро радію, 
Що не прокрадуться хтивою тінню
Про-тебе-спогади 
І на-тебе-надії...
А стемніє – ховаюся в темному кутку
І пробую не-про-тебе-з-собою складати
Слова, що оборону мою хитку
Захищають на підступах, 
Як солдати...

А затим опираюсь на підвіконня
І гадаю: з якого ж сузір’я родом 
Оті – із дитинства – Священні Коні,
Що часто паслись 
За бабусиним городом...
А хтось же править 
Тими Кіньми й досі!
Запитаюся в янголів... Ненавмисне...
Або пошукаю в старенькій DOSi,
Бо від цього і Linux, і Windows
Висне...

...А в неділю просипався вдосвіта-рано
І ходив до церкви ділитись словами.
І текли вони з моєї сердечної рани,
А люди в злагоді 
кивали 
головами...
І хилились перед Господом мої терези – 
Все ж то Йому видно з космічного трону!
Що захищаюся від тебе – нетверезий,
Й що святою водою 
кропив 
оборону...

Отак і промайнули мої вихідні...

А янголи з пляшкою прилітали й в неділю.
І по черзі вмовляли, що треба мені
Блазнем-кобзарем ходити по Поділлю...
Й тягти по-під вікна тужливий мотив – 
Може добрі люди попросять до столу,
Де в кожній жінці ввижатимешся ти,
І я опускатиму
свої очі
долу...



II. ЗОЛОТО

Ранній вечір запалив золото,
Моя кохана, у твоєму склі.
А я знемагаю від смертного холоду,
Холоду без тебе – на всій землі...

Посідали будинки на березі вулиці,
Звісили ноги, похилили голови,
Один до одного від холоду туляться,
Дивляться в калюжі на небесне олово.
Котиться крізь вакуум колобок планети.
Розгоряються Блокові ліхтарі.
Павуки-поети плетуть тенета.
Зупиняється серце. 
Стає Гольфстрім...

Що тобі ввижається, не моя кохана,
Коли оте золото, як мед, тече.
Якими словами виліковуєш рани,
І якими винами запиваєш щем?
Я рекомендую вина з Порто.
Тобто портвейни. 
А можна й – з Криму.
Хай вони течуть через всю аорту
І наповнюють вени, з словами в риму...

А я навчився ні за чим не жаліти,
Тобто радіти – коли один!
Дивитись назад, вздовж власного сліду,
І хотіти ще раз по нім пройти!

Цим слідом приходили торговці хмарами,
Приводили замурзаних шахтарів,
І хтиво топтались 
Хромосомами-парами – 
Запитатися: як там – без них – вгорі.
А вгорі – безрадісно...
Космонавти 
Безпричасно дивляться з-під руки,
Як пливуть олігархи ріками нафти
І бредуть з балонами газовики...

А вночі приходили по податки: 
Сварились за золото, побили скло.
А в тебе того золота – як в солдатки,
Самої нещасливої 
На село.
Ех!..
Отакі-то уроки, давно кохана...
Задавали кохатися вчителі.
За домашнє завдання обом – догана,
А причетним – з батьками! 
За сонце в склі...

Батько намотає паска на руку
І зітхне: 
„Червонію за тебе, синку...
Віддати б тебе янголам на поруки, 
Може і навчили б вибирати жінку...”

Літаки одиноким махають крилами,
Плющать космонавти об скло носи,
Розстилають килими, пишуть вилами:
Відчиняйте янголи – Азм єси!

А янголам що – прилетять , щасливі,
Перепишуть закоханих до товстих книг,
І дадуть всім нещасним по кислій сливі,
Щоб ті не просились одні до них.
Та залишать на згадку одну пір’їну – 
Лоскотати спогади про совок,
Де впадеш на спину у сніг-перину
І у небо дивишся, як в ставок.
А в ставкові – Господи! – тоне небо!
І пухнасте латаття пливе на схід,
Де зі сходу спогади не про тебе
Не сюди шикуються
Не в похід...

Літаки одиноким...
Одиноким – хмари!
А зненацька закоханим – небо й сни!
А за що – не питайте мене – задаром!
Щоб не сталось на небі з-за них війни.
Бо коли війна – тоді не до золота.
Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
Й розсилав у відділи смертного холоду,
А із них – в підвідділи кислих слив...

Бездоганно у Господа в канцелярії:
Розливається золото, гусне мед.
В ночі – брови чорнії, очі карії.
Розлітаються янголи в пед та в мед.
З того боку місяця чути гамір.
Розпочала торговище біржа снів.
Ніч зажала місто поміж ногами
І стоїть-хитається у вікні...

Задивись на небо, колись кохана,
Чи достатньо на ньому дрібних зірок – 
Рахувати безпомічно, 
Щоб на ранок
Опинитися далі від них на крок.
Чи тремтиться тобі від мого холоду,
А від меду-золота чи терпне смак,
І чи досить в очах чоловічого голоду,
Окрім зіреняток – дрібних, як мак...

А я б з того золота десять перснів
На десять пальців собі відлив,
Щоб пальці світилися, як безсмертні,
І не торкалися більше слив.
Й ховав би руки від всіх за спину,
Під власного серця шалений стук,
Й вправляв би коштовні жіночі кпини 
У голови перснів – по кілька штук...

Котилися днини, минали б ночі,
Абстрактне Добро незлюбило б Зло
За щерблений місяць, що також хоче,
(за те що світив) в домовину-скло.
І тільки б над містом підбили зірку,
А хвиля від вибуху смертю йшла,
То я б не тікав, а знімав би мірку – 
На око – для тебе – 
Із твого 
Скла. ..



III. IЄРОГЛІФ 

Вiднинi я буду жити вiршами.
А, може, засяду за великий роман.
Бо нiколи, напевно, 
Не побачимось бiльше ми.
Й не закрутимо знову безглуздий роман.

Хай щастить тобi.
А я iнодi згадую
Рiзнокольоровi шаленi днi.
Але вже не сумую, бо щиро радує
Те, що свiт не купається в своїй винi.
Бо її немає. 
Вона – як та рiчка:
Текла – та вся й витекла. 
Аж до дна.
А з нею й витекла 
Журавлина стрiчка – 
Українським iєроглiфом – далина.
Не вiдiб’ється в цiй рiчцi ядуче небо,
Й не впаде з цього неба колючий дощ
На слова, 
На надiю, 
На шлях до себе,
На дерева вздовж цього шляху… 
Що ж…
Басурманська країна – ота богема!
Як хотiла розбавити свiжу кров!
Та нiчого не вийшло.
От тiльки де ми
Вiдшукаємо знову свою любов?
Залишилось блукати до краю свiту
I питати байдужих чужих людей
Про отi почуття, 
Що для нас – як дiти,
I про небо, 
Вiд цих почуттiв 
Блiде.

Тi хто жили й любили, 
Тi, певно, знають,
Що внизу вiдбивається те, що вгорi.
Помовчи ж i послухай: 
Як гарно грають
На чотири сторони вiтри-кобзарi…

Хай щастить нам обом.
А ця туга – про тебе.
I про небо, де линуть розмiренi днi.
Та не здумай шукати серед цього неба
Iєроглiф моїх журавлiв 
Вдалинi…