Олексій Спейсер Кацай

Зірки для дівчини Робінзона

     —Ні, ну треба ж! — захихотів Геннадій, зручніше вмощуючись в старенькому кріслі, яке свого часу невідь звідки взялося на “виробничий” площі агентства. — Ось дають! Ти послухай, послухай, Степе!
     Степан лише знизав плечима, намагаючись не звертати уваги на примхи начальства, хоча й воно явно заважало йому. Втім, заважай – не заважай, а він вже на сто відсотків був упевнений в тому, що нічого з їхньої задумки не вийде. Певною мірою, найближчим часом. Поки вже згадане начальство грошей на конструювання підсилювача не відшукає. Бо належної кількості саме цієї мерзенної субстанції на їхній фірмі, яка тільки-но розпочала зводитись на ноги, як раз і не вистачало.
     —Так ось, Степе, — продовжував між тим Генка Партолога,  директор рекламного агентства “П‘ятниця” і, за сумісництвом, колишній однокласник Степка Лодзинського, — так ось, дрімуча ти людина, послухай, що розумні люди пишуть. — І він підніс журнал з пістрявої обкладинкою до самих очей (окулярів Геннадій Пилипович ще зі школи не носив принципово): — Американське космічне відомство має уже чотирьох “прибульців з того світу”, які повернулися на землю на космічних кораблях. Зрештою, вони і не могли повернутись інакше, бо покидали Землю саме на них. Однак... Перші троє пробули в космосі сорок сім років і виявилися першими й останніми космонавтами третього рейху, вірними підданцями Адольфа Гітлера. А четвертий пробув там двадцять вісім років на кораблі “Джеміні”,  і його вважали загиблим, вся Америка оплакувала свого часу його смерть.
     Партолога замовкнув, швидко бігаючи очима по рядках рештки замітки з бульварного журнальчика, який вже з місяць валявся в кутку кімнати – прибиральницю на “свою” територію Степан не пускав, – а потім недбало кинув його прямо на підлогу. Заклав руки за голову і потягнувся усім тілом.
     —Ось дають! — повторив. — Загубили хлопців у небесах... Ну, нічого, ми їм ті небеса-то трохи та підсвітимо. Чи не так, Степане Юзефовичу?
     —Не так! — сердито фуркнув Степан, підходячи до пульту, що стояв у кутку кімнати. Натиснув якусь кнопку і з металевих грат, біля яких він тільки-но вовтузився, хлюпнулися зеленкуваті струмені лазерного проміння. — Не так! — повторив, спостерігаючи за тим, як струмені розпадаються на мерехтливі пасма, які, у свою чергу, знову сплітаються разом, утворюючи прямо у повітрі зелений, калейдоскопічно живий, візерунок.
     Підійшов до комп‘ютера і пробіг пальцями по клавіатурі.. Візерунок на мить завмер, а потім, миттєво крутнувшись, вимальовувся у веселий бородатий писок дикуна з розчепіреною п’ятірнею, притиснутою до вуха – логотип їхнього рекламного агентства. 
     —Не так! — похмуро проказав Степан у третє, дивлячись на розвеселого лазерного П‘ятницю. Геннадій мовчки спостерігав за ним, очікуючи роз‘яснення. 
     Лодзинський повернувся до нього:
     —Нічого ми не підсвітимо. Бо смалець є, а до смальцю немає. Бо в нас апаратура – звичайна “Мега-Сфера”, а тут навіть “Стандарт Плюс”, десятитисячник, не пройде. Ти, коли язиком патякаєш, спочатку б зі мною радився. Десь у салоні, навіть на арені, я логотипи клієнтів забезпечу, але так, щоб вночі, на небі, та так, щоб увесь Гременець бачив з прилеглими, так би мовити, кресами...
     Степан замовк, згорьовано махнувши рукою. До міжнародного промислового ярмарку “Чумацький Віз-2005”, який вже восьмий раз проводився у Гременці, залишалося менше тижня. Організатори заходу уклали договір з Партологою про те, що логотипи фірм-учасниць будуть висвітлюватись на нічному небі – тобто, на фоні галактичного Чумацького Шляху – за допомогою обладнання, яке розроблено в агентстві “П‘ятниця”. Лихо було в тому, що Генка, як завжди, переплутав технічні питання. Обладнання було. І було майже стандартним. Тобто, малопотужним. А ось комп‘ютерну програму до нього студент останнього курсу Гременецького політехнічного університету Степан Лодзинський і дійсно розробив. Але різниця між програмою та енергетичним забезпеченням обладнання була така сама, як між Робінзоном і тим же П‘ятницею.
     —Кресами, кресами... — бурчав між тим Партолога. — Теж мені, пшек недороблений. Ти ж казав, що можеш!
     —Казав. Але я про програму казав!.. Я ж думав, що зображення треба буде в павільйонах висвітлювати. А коли мені роз’яснили, врешті решт, що до чого, то я відразу доповів деяким грекам охохляченим, що без підсилювача аж нічого не вийде!..
     Степан вже майже кричав. Бо невиконання договору для підприємства, яке вони з Генкою тільки-но розпочали розкручувати і дійсно могло потім гикатися дуже тривалий час. 
     —Слухай, — спробував заспокоїтись Генка, — ти закінчуй тут міжнаціональні конфлікти роздмухувати...
     —Сам розпочав...
     —Закінчуй, студент, —  не слухав його Партолога. — Ніякого тобі чиношанування. Ти ж у нас технічний директор, а не я. Ось і вирішуй, як його з ситуації вийти. 
     —Я не чарівник, а лише вчуся, — зітхнув Степан. — Мені ще диплом отримувати. 
     —От візьму та найму справжніх фахівців!
     —Найми. В тебе, мабуть, грошей багато, щоб справжнім фахівцям платити. Та й... Та й будь-який підсилювач сюди не підійде. Треба, мабуть, щось нове вигадувати.
     Геннадій роздратовано цокнув язиком:
     —А як же “Промінь” працював? Пригадуєш?  
     Степан почухав потилицю:
     —Та трохи пам‘ятаю. Ми ж тоді ще зовсім пацанами були. А потім, кажуть, винахід їхній після аварії на нафтопереробному загубився десь.
     —Але “Промінь” на базі твого університету працював. Невже ж там нічого не знають, не роблять?
     —Та щось таке роблять. Мені Доброхліб, викладач з кафедри екології розповідав, але...
     І раптом хлопець осікся. Бо ж і дійсно розповідав йому Андрій Степанович про розробки в лабораторії лазерних досліджень. Та й в минулому році, казали, якісь випробування там проводилися. Сам Лодзинський не бачив, але ходили чутки, що зовсім непогано хмари над містом підсвічував прилад, сконструйований університетськими фахівцями. Казали ще й про якісь зображення на небі, немовбито там  кіно крутили. Але в це вже Степан зовсім не вірив, бо казав Андрій Степанович, що опісля цього ще декілька разів обладнання вмикали, але нічого такого більше не бачили. А потом воно зіпсувалося, чи що. І хлопець скосив очі на пістряву обкладинку бульварного чтива, що сиротливо лежала на підлозі. 
     А Партолога, що спостерігав за ним, задоволено крякнув:
     —Отож! Є щось, є. Зайнявся би, Степе... Бо, сам розумієш, без промислового шпигунства нам аж ніяк не ноги не здійнятися. І, загалом, явище це дуже розповсюджене у сучасному світі...
     —Теж мені, агент два нуля... — хмикнув Степ.
     —Агент в нас – це ти, — вкрадливо мовив Генка. — Я агент рекламний. Оскільки в техніці твоїй все одне нічого не торопію. 
     —Гаразд, гаразд, — махнув рукою Степан і, підійшовши до пульту, вимкнув випромінювач. Лазерне обличчя П‘ятниці, як здалося хлопцю, перед тим, як розтанути у повітрі, зневажливо скривилося. — Ти, на всяк випадок, ключі від офісу залиш мені на вихідні. Спробую щось помаракувати...
     —Хлопці, я пішла? — в прочинених дверях з‘явилося симпатичне личко Рити,  їхньої секретарки, редакторки, художниці та бухгалтера в одній особі. І ще дечого особисто для Степа у тій же самій особі. — Нічого вже не потрібно?
     —Потрібно, — суворо набурмосився Геннадій Пилипович. — Я вам, Маргарито Максимівно, коли казав ще один комплект ключів зробити? 
     —Ой, Гено, зроблю. Після вихідних. З понеділка. 
     —Ось і добре. Тоді свій комплект віддай зараз Степові. Він у суботу й неділю працювати тут буде. Без відпочинку. І без преміальних. 
     —Ой, Гено, я хотіла завтра… Мені курсову потрібно… Може, ми зі Степаном Юзефовичем домовимось? Щоб водночас…
     Степан Юзефович зберігав крижане мовчання. 
     —Ну й працівнички! Щоб ви без мене робили? — трохи метушливо кахикнув Генка.
     І, хутко злазивши до кишені, з розвороту, з якоюсь незрозумілою злістю, кинув Степові зв‘язку своїх ключів. Рита ж якось невпевнено посміхнулася до Степана, коли залізяччя блискавично майнуло в повітрі. Хлопець ледве вловив його. Але вловив. І, не посміхаючись, скривився у бік дівчини:
     —Бачите, Маргарито Максимівно, який у нас директор фантаст. Навіть, казкар. Андерсен. Ганс Крістіан. Вигадує, що я без грошей працювати буду.
     —Не фантаст, не казкар, а суворий реаліст, — кинув Партолога, підходячи до дверей. — Я б навіть сказав: фен жорсткого соцреалізму. Оскільки, якщо ти нічого не вигадаєш, то ми усі за спасибі в найближчий час працювати будемо. — І посунув дівчину в коридор: — Пішли, пішли, красуня. Так тому й бути, до дому підвезу...
     Рита хотіла щось сказати, скоса зиркнувши на Степана, але той з байдужим виглядом вже відвертався від неї. Або ж робив байдужий вигляд?
     Генка ледь помітно, але вже якось знічено, знизав плечима і посунув прямісінько на Риту, виставляючи таким чином дівчину в коридор разом з її ледь почервонілими очима. За хвилину їхніх кроків взагалі не стало чутно, а Степ з усіх сил намагався переконати себе в тому, що аж ніяк не прислухається до них. Особливо до більш легких, жіночих. 
     Ось так і ще одні вихідні пройдуть нудно та порожньо. 
     Хоча... Коли тут  нудитись! Працювати треба, працювати! Арбайтен. Бо й дійсно, якщо вони – тобто, він – не знайде виходу, то “П‘ятницю” майже напевно прийдеться закривати. Адже в Гременці була сила-силенна усіляких рекламних агентств. І створюючи ще одне в цьому жорсткому й жорстокому конкурентному середовищі, вони сподівалися лише на технічні ідеї Степана щодо впровадження нових технологій у рекламному бізнесі та на розгалужені контакти балакуна Геннадія з його непересічним талантом щодо ведення різноманітних переговорів. 
     Саме тут друзям і стала в нагоді розумниця Рита Дейко, студентка ще одного гременецького вузу – Інституту нових технологій. Вона, до речі, не лише розумницею була.
     Важко зітхнувши, Степан зиркнув на годинника й сіпнувся усім тілом. Ч-чорт! До семінару зовсім часу не залишається, а ще ж треба до бабці заскочити. Бо ж телефонувала. Просила. Не дивлячись на їхню сварку. Бо ж з краном на кухні в них щось не теєчки. А сварка... Останні три тижні стан перманентних сварок став стилем його особистого життя. З Ритки, до речі, розпочинаючи, став.
     Піджавши губи, Степан швидко скрутив скловолоконний кабель, залишивши скануючи голівки бовтатися на алюмінієвій фермі. Все одне завтра з ними вовтузитись треба буде, а на семінар спізнюватись не можна. І так його участь у навчальному процесі стала нагадувати участь невідомої перемінної в математичній формулі. Недобре це. Для самої перемінної недобре. А ну як її вирахують, а вона й далі змінюватись буде? 
     Знову зиркнувши на годинник, Степ трохи подумав, сунув до кишені маленький ліхтарик і потягнувся до телефонного апарату, аби зв‘язатись з бабунею Даною, але в останню мить схаменувся. Ні! Треба самому хоч на хвилинку забігти, бо і так стара ображається. Журнал з дурною статтею про космонавтів-робінзонів полетів убік від роздратованого удару ноги. Насмітили тут, блін!..
     Бабця Данута, як і очікував Степан, ображено примружила очі, коли він пообіцяв їй налагодити кран завтра. 
     —Ти зовсім не вмієш планувати свого часу, Ст?пане, — саме так, с наголосом на першому складі імені, промовила вона. — Невже ж не можна було зайти до мене на півгодини раніше? Адже останнім часом я тебе не дуже часто про щось прошу.
     І то була істинна правда. Опісля сварки з Ритою через те, що та не знайшла часу, аби піти зі Степаном до “Кіно-Фортеці” на “Чужого проти Хижака” і, більше того, навіть не попередила про це... Гроші в неї, чи бачите, на мобілці скінчились...  Опісля сварки з бабунею Даною, яка встала на бік дівчини... Він, чи бачите, завжди швидить і зовсім не бажає іноді почекати, чим перетворює іншу людину на безвідмовний механізм... Опісля того, як Степан, грюкнувши дверима, вискочив з квартири, в якій він мешкав останні вісім років з бабцею Даною після загибелі його батьків – молодшого брата старої Данути з дружиною – в автокатастрофі... Виховує вона його, чи бачите, й досі!.. 
     Коротше, опісля усіх цих подій Степан Лодзинський вирішив жити повнокровним самостійним життям, знявши за терпиму плату куток на самій бешкетуватій околиці Гременця. Природно, що баба Дана його вільного вибору не второпала. Але цього не показувала. Гонору в старої було не менше, ніж у Степана.  
     —Зовсім не прошу, — повторила вона, дивлячись кудись убік. — І якби не ця клята сантехніка...
     І раптом Степ зрозумів, що вона ось-ось заплаче. Як нещодавно й Рита, яку Генка випхав з приміщення майстерні. 
     —Бабунь, — спробував він ковтнути грудку у горлі, на мить втрачаючи свій незалежний вигляд, — баб Дано, я опісля семінару ще в пару місць забіжу, а потім, якщо нічого не трапиться, відразу до тебе... І кран полагоджу, і... І ночувати залишусь. Чого його вночі по місту бігати?
     Сказав і сам зрозумів, що таки залишиться. І. мабуть, не лише на цю ніч. Бо досить вже. Он яка спина у бабуні крихка. Ще зламається, а його поряд не буде. Все ж таки сімдесят три роки...
     Степан відчув якесь внутрішнє полегшення і обережно зазирнув в очі бабуні. Вони всміхали. Ледь-ледь і смутно-смутно. 
     —Ну, до чого ж мені, Степане, ота твоя біганина по життю біганину з “Гості з майбутнього” нагадує.
     Степ нерозуміюче зиркнув на неї. Посмішка старої стала веселіша. Вона легенько звільнилась з його обіймів:
     —Ти взагалі той фільм пам‘ятаєш?
     —Ну...
     —Пам’ятаєш, як отой небіж конотопської тітки до Москви з майбутнього повернувся, а за ним пірати зоряні гналися?
     —Ну...
     —Там ще бабки на лавочці сиділи?
     —Ну же...
     —Не нукай, не запрягав. Бабки, внученьку, це взагалі істоти доволі мудрі. Там, у фільмі, одна так казала, що, мовляв, раніше думали, а потім бігли, а зараз молодь спочатку біжить, а потім вже думає... Точнісінько, як оце ти зараз.
     —В нас життя зараз таке, що думати на бігу приходиться. Не те, що в декого, — ледь ображено пирхкнув Степан. 
     —Гаразд. Біги вже, — легенько штовхнула його стара до виходу з квартири, — торопунько. Але щоб з університету – додому! Бо й сусідів заллємо. 
     —Ага, — весело вигукнув Степан, збігаючи по східцях, — обов‘язково!
     —Що “обов‘язково”? — почув вже викочуючись з під‘їзду. — Сусідів заллємо обов‘язково?
     Засміявся і побіг до найближчої зупинки “маршрутки”. І вже трясучись на її сидінні, знов подумав про бабу Дану. Чого це вона заміж не вийшла, одиначкою вік провікувала? То за братом покійним доглядала, то за ним, Степком, а сама... Адже вона нівроку була. І красива, і здоровенька. Сучасна до того ж. Вранці бігала аж до Сухого Каганця, купалась у ньому у будь-який сезон. Та й у Дніпрі... Форму тримала, але... Але лише нещодавно Степан зрозумів, що за усім цим відчувається у бабці Данути якийсь внутрішній надлам. Немовбито вона кожну хвилину чекає чогось, чекає... І ніяк не може дочекатися. 
     Уваги від онука вона не може дочекатись, вирішив Степан, вистрибуючи з “маршрутки”. А увага, вона, у наші часи грошей вимагає. Ну, нічого ось ми із “Чумацьким Возом” вигадаємо що-небудь!.. Обов‘язково вигадаємо. Грошей заро-о-обимо!.. А потім і для Ритухи щось таке відчебучимо, що ой! Відразу помиримось. 
     Усі ці ліричні думки дивним чином завели Степка, немов сталеву пружину, і він відкинув останні сумніви щодо термінового проведення шпигунської операції, про яку лише натякнув Генка. Не подобалося Лодзинському тривалий час розмірковувати: справу треба або відразу робити, але ніколи. І тому, вже пізно ввечері, заховавшись під останнім столом у порожній аудиторії і на всяк випадок вимкнувши мобільника, аби не зрадив той його випадковим викликом, відчував себе Степан Юзефович безстрашним бійцем невидимого фронту. Як там Генка мовив? Промислове шпигунство? Глупство! Промислова розвідка. Яка пришвидшує просування зматеріалізованих ідей на економічний ринок. 
     Втім, як там йде просування тих ідей, достеменно йому відомо не було, але коли Степан просував своє тіло по тьмяних  коридорах до дверей лабораторії лазерних досліджень, то відчувало себе це саме тіло доволі незатишно. Поверталися денні сумніви. Мо‘ таки була та ідея трохи недопрацьована? Так би мовити, дещо неконструктивна? Але... Але не повертати ж назад, коли ось вони – завітні двері. Зачинені, до речі, двері.
     Але недаремно усі мешканці старого будинку на Гвардійській зверталися за допомогою у вирішенні побутових технічних проблем до Степка Лодзинського, онука Данути Тимофіївни, колишньої заступниці начальника Гременецького льотного коледжу. Втім, у ті сиві часи він ще назвався училищем. А те, скільки з тих часів Степан замінив гумових прокладок, перепаяв телевізорів та перебрав замків, одному Богові відомо було. Сам він цього не рахував. Одним замком більше, одним менше. Хоча б оцим...
     Ледь рипнувши, двері до лабораторії прочинилися і Степ на мить завмер на порозі приміщення. Йому здалося, що десь вдалині, по гулких коридорах університету, залитих мертвотним бляклим світлом, пронісся чи то стишений зойк, чи то важко стримуваний видих. Навіть наче волосся на голові ворухнулось Чи то від протягу, чи то... 
     Пересмикнувши плечима, Лодзинський обережно причинив за собою двері та й закрив їх на замок зсередини. Краще як краще. Випростався і знову завмер. В приміщенні було тихо і пахло... Озоном чи що? А з Першотравневої, на якій розташувався цей учбовий корпус, зрідка доносився шум працюючих автомобільних двигунів і по стелі пробігали жовтуваті відлиски світла далеких фар. Наче якійсь неприродні повільні блискавки вгрузали у простір. А потім знову занурювали лабораторію у ще більшу темряву. 
     Раптом Степан відчув, що йому стає страшно. Увесь цей час, опісля закінчення семінару,  він тримав себе на нервовому куражі. Не дотримав таки. Рипнувши зубами і відчуваючи, як в нього важко закалатало серце – аж у горлі щось засовалося! – Степ дістав з кишені ліхтарик і знову завмер, не вмикаючи його і намагаючись привести пульс до нормального биття. Йому знову здалося, що простір гойднувся від доторку чиїхось стишених кроків. Він здригнувся, наче від холоду, і подумки вилаявся: теж мені, боєць невидимого фронту! Шмаркач! А потім освітив цей самий, невидимий досі через темряву, фронт, рвучко увімкнувши свого ліхтарика. 
     Де й чого воно шукати, Степ здогадувався. Худосочні дроти, що тягнулись до лабораторного обладнання для недбайливих студентів, його не зацікавили. Він їх ще на першому курсі  бачив. Не звернув він уваги і на лазерний сканер, який втрапив у промінь ліхтарика. “Пін-Скан”, – визначив на ходу. У них в “П‘ятниці” теж такі самі є. Ферму з навішеними головками та парою випромінювачів дослідив більш уважно, але й це було зовсім не те. Набагато цікавішими були товстелезні, товщиною ледь не в руку, кабелі, що зникали за масивними металевими дверима. Масивними, але незачиненими. “І куди це інспектори з техніки безпеки дивляться?” – мимохіть здивувався Степан і це здивування видало в ньому майже готового для використання інженера. А потім він просунув голову у малесеньке приміщення, яке більш нагадувало ящик, поставлений руба. 
     В похмурому промінні не менш похмуро виблискувало звалене сюди причандалля. Ліхтарик здригнувся у руці Лодзинського: він міг би заприсягтися що тут був звалена знайома йому “Мега-Сфера”. Така сама, на базі якої він намагався склепати лазерне шоу “П‘ятниці”. Ось, чортівня! Невже ж усе це вигадки про скажену міць університетського обладнання? Але ж кабелі... Такі для такої потужності потрібні, що – ой! А тут... Що, не воно це зовсім? Точно не воно! 
     Степан вже був зібрався висунути голову з цієї металевої скрині, коли скоріше не почув, а відчув, як хтось м‘яко торкнув зачинені ним вхідні двері до лабораторії. Серце гупнуло й на мить зупинилось. Кого це несе?!? Не дай Боже, засічуть! Доводь потім, що ти не вкрасти, а позичити на пару днів щось тут хотів! 
     Рука хлопця якось за своєю власною ініціативою натиснула кнопку ліхтарика і слабенький похмурий промінь миттєво згас. Немов у болото чорне гулькнув. А сам Лодзинський, не наважуючись звільнити груди від судомно хапонутого ротом повітря, ковзнув слідом за ним в те ж саме чорнюще болото і нечутно причинив за собою дверцята металевої схованки. 
     Вчасно, до речі, причинив. Бо вже ясно було чутно, що інші двері, вхідні, хтось намагається відчинити. Тихо і зовсім не ключем. Точнісінько, як чверть години тому це робив сам Степан. У нього аж знову загупало. І не в області серця вже, а у скронях. Від нестачі повітря. Дихати він так поки що і не наважувався. 
     Біля входу до лабораторії щось зашурхотіло, наче ганчіркою по підлозі провели. А слідом почулися якісь дивні кроки: наче ноги пластилінові по гладенькому склу кудись протупотіли. Двійко їх там, чи що? 
     —Ну й де воно? — тихо спитав глухий, ледь сипкий голос.
     Так тихо спитав, і так глухо, що здавалось, немовбито чується цей голос не з-за сталевих дверцят Степанового прихистку, а з якоїсь глибоченної могили. Виритої, до того ж, на іншій планеті. 
     Не дивлячись на таку неприродну віддаленість, його почули.
     —Зараз відшукаємо. Роздивитись треба, — відповів другий голос, безбарвний і механічний. Такий механічний, що кожен звук у вимовлених словах здавався якимсь квадратним. Навіть вуха прямокутними кутами задряпало. 
     Зненацька Степан зрозумів, що це не акустика йому вухо дряпає, а дряпає його щось більш матеріальне. Бо в цій чорній тисняві вперся він ним у щось таке жорстке та й дійсно дряпуче. Не обертаючись і, взагалі, намагаючись робити найекономніші рухи, Степ обережно здійняв лівицю, намацав на полиці якусь коробку, зняв її та й притис до грудей. А потім зробив, врешті решт, глибокий вдих. Коробка навпомацки була металевою. 
     —Відшукаємо, відшукаємо, — по зміїному шурхотів тихий голос за дверима, — давно було потрібно відшукати. Давно. Як тільки взнали, що в минулому році аборигени гременецькі на потік втрапили...
     —Так ми ж обладнання їхнє потім з ладу вивели. Коли взнали, що вони знову намагаються оте кіно побачити. На дуже тривалий час, до речі, вивели. Досі запускають, — перекантувався квадратний голос. 
     —...на потік втрапили, — не звертав на нього уваги зміїноголосий. — А тепер – аврал знову! До останнього тягнули... Це не воно?
     —Ні. Те, як на дискотеці. Я їх пам‘ятаю ще.
     Настала нетривала пауза. 
     —А краще було б потік розсіяти. Ви ж у нас могутні дуже. То й розсіяли б, якщо така байда пішла, — і цей простонародний вираз настільки не пасував безживності механічного голосу, що Степан аж здригнувся. І мимохіть міцніше притиснув металеву коробку до грудей. Немов порятунку у ній шукав. 
     —Тебе не с-с-спитали, — просвистів сипкий. І додав: —  Хто ж знав, що у нас такі умільці з‘являться. Ну, де підсилювач?
     —Тут десь. Куди він з нашого бардаку подінеться! 
     За дверима почулося більш конкретне човгання по підлозі лабораторії. Щось глухо дзенькнуло.
     —Одначе, шефе, — знов кантонув свій голос квадратний, — не згодний я. Про те, що той умілець учудив, ви ж взнали. Хоча й випадково, але... А потоки, вони ж, немов потяг, за розкладом сунуть. Чого чекали до останнього?
     —За розкладом, за розкладом!.. А ви де були? За розкладом ліриди ще на початку вашого минулого століття майже зникли. А зараз зненацька знову... Ну, той маляр і скористався.
     “Що це за “ліриди” ще такі?” — майнуло у Степана. 
     —Та й, взагалі, що ти про космос знаєш, черв‘яче!!! — раптом аж до рипу підвищив свій голос сипкий. — Ну, куди ти поліз? Он у тій скрині подивись. Бачиш, які до неї дроти сунуть? 
     І дверцята сталевої схованки Степана раптово розчахнулись, хлюпнувши в його обличчя примарне синє проміння, що точилося невідь звідки. 
     Але не це холодне світло зледеніло тіло хлопця. Більше цьому сприяли дві постаті, що завмерли навпроти нього. Одна товста й приземкувата з пожмаканою краваткою набакир, що зникала під таким же пожмаканим і брудним комірцем. І друга – неприродно висока й неприродно худорлява, на яку, наче на вішалку був накинутий довгий, аж до підлоги, плащ з капшуком, який, в свою чергу, був накинутий на голову незнайомця І це не дивлячись на певну задуху, що стояла в приміщенні. 
     Обличчя худорлявого під капшуком роздивитися не вдавалося. Нібито й не було його там. Обличчя ж приземкуватого, вкрите, наче чорною згнилою стернею, неохайною щетиною, здавалося посмертною маскою, виліпленою з безживного гіпсу. Який, до того ж, був не білим, а синім. Чи то освітлення цьому сприяло?.. Загалом, дивна парочка, що нишпорила вночі по порожній лабораторії здавалася парочкою якихось моторошних істот, запрошених на зйомки фільму жахів. А, може, тут і дійсно тут щось знимають?..
     Певною мірою, це було б найраціональнішим роз‘ясненням того, що відбувалось. Ось зараз, коротко мигнувши, блакитне світло яскраво вибухне увімкнутими “юпітерами” і розлютований режисер гаркне у мікрофон: “Чому сторонні на майданчику?!?”
     —Здрастуйте, — пискнув Степан, роняючи ліхтарик і міцніше притискаючи до грудей скринечку, яку він так і не випускав з рук.  Наче приросла вона до них.
     Ліхтарик глухо дзенькнув об щось металеве. 
     —Ось. Воно. Здається, — висипав з горла паралелепіпеди звуків приземкуватий, зовсім не звертаючи уваги на Степа й випростовуючи свою коротеньку руку в напрямку скриньки.  
     Високий, той взагалі не ворухнувся. Але Степанові здалося, що його тіло гострою стрілою пронизав невидимий погляд, кинутий з-під капшука. Температура наконечника стріли була нульовою. За Кельвіном нульовою. 
     —Поклади підс-с-силювач долі, — наче крізь вату почув Степ присвист високого. Але скам‘яніле тіло відмовлялось підкорятись нажаханому мозку. Тому хлопець залишився нерухомим. Лише в блакитному світлі стало помітно, як чорними проваллями розпочали розширюватись його зіниці. 
     По плащу високого пройшла якась повільна хвиля, а капшук повернувся вбік приземкуватого, ніби збираючись щось наказати йому. І хоча не було сказано жодного слова, але той ворухнувся і якимись ривками розпочав наближати свої кінцівки з розкаряченими пальцями до грудей Степана. Запах озону раптом змінив запах... Овочесховища, чи що?.. Пальці дивним чином начебто видовжувались. 
     Довше... Ближче... Довше... Ближче... Ближче...
     А Степ, вибалушивши очі, ніяк не міг знайти у собі сил навіть для того, аби роззявити рота в німому крику. Він до того напружив м‘язи, що здавалося: доторкнись до нього необережно – і з них викрешеться іскра. Саме тому, коли раптом яскраво спалахнуло горішнє освітлення, хлопцю на мить здалося, що на ньому й дійсно обпалили тіло, аж до кістяка, оскаженілим вогневиськом. Усе. Одним злим спалахом. 
     —Що тут відбувається?! — почулося збоку вхідних дверей. З-за стулки розчахнутих дверцят металевої шафи Степові не було видно, хто це говорить, але голос був серйозним. Он як високого убік повело. — Ви хто такі? Стояти й ані руш!  
     Але високий, не звертаючи уваги на всю серйозність попередження, вже впритул наблизився до приземкуватого, розчепірюючи руки й огортаючи його своїм плащем. А той і дійсно знерушився, розпочавши раптом нагадувати велику незграбну ляльку. Або мертв‘яка.
     —Стоя-а-ати-и! — заревло за дверцятами.
     А високий, обхопивши приземкуватого, зненацька розпочав дивним чином зростати і раптом, спочатку повільно, а потім пришвидшуючи рух, засковзвався в іншій від ревища бік. 
     —Кому кажу!..
     Постать у плащі, трохи здійнявшись у повітря – тепер Степанові стала чітко видна причина її раптового зростання, – ковзнула до, невидимого з шафи, вікна. Почувся брязкіт розбитого скла, а мимо юнака у тому ж напрямку майнув кремезний чолов‘яга в чорному комбінезоні з великими білими літерами “охорона” на спині. 
     Лодзинський, врешті решт, трусонув головою – треба ж такому з переляку привидітись! – і набув здатності рухатись. Щоправда, лише ногами. Руки зі скринькою, притиснутою до грудей, так і лишились скоцюрбленими у той час, коли Степан вислизав зі свого прихистку і, кидаючи сторожкі погляди на спину охоронця, який, горлаючи, визирав у розбите вікно, перетинав приміщення лабораторії. А потім біг по пустельних коридорах та східцях і, сховавшись за рогом вестибуля учбового корпусу, чекав, поки розтривожена охорона не відчинить вхідні двері. 
     Скориставшись плутаниною, яка виникла у вестибулі по приїзду викликаного наряду міліції, Степан переляканою тінню майнув на вулицю і не спинявся, біжачи по газонах, подалі від ліхтарів, аж до самого “Шляхетного зібрання”, ресторану, перебудованого з точки громадського харчування ще радянських часів з більш спокійною назвою “Відпочинок”. 
     Тут він зупинився і спробував відсапатись. А заодно й викинути до дідьків собачих кляту скриньку, яку витягнув з лабораторії лазерн... Тепер навіть як її назвати, незрозуміло. “Лабораторії жахів”, — сплюнув під ноги Степан, в останню мить спиняючи кидок. Жаль річ. Все ж таки, хоч якійсь, а трофей. Треба з нею розібратись. Вдома. Заспокоївшись. І спробувавши тверезо проаналізувати те, до якої ж халепи він втрапив. 
     Степ сторожко роззирнувся по боках. Нібито все спокійно. Біля “Зібрання”, як завжди, нудьгує декілька таксі. Ось і добре. Хлопці сунув руку до кишені. Гроші, здається, є. Але, ну як, все ж таки, вони з третього поверху вистрибнули?! Чи вилетіли?.. Степан аж головою затрусив, згадуючи незрозумілі рухи дивної парочки.
     Так, трусячи головою, він і бухнувся на сидіння білої “волги” з написом “Світ-Таксі” на борту. В салоні чомусь пахло овочесховищем. Як нещодавно в іншому місці.
     —На Гвардійську, — видихнув Лодзинський, не повертаючи голови до водія. — Гвардійська вісімнадцять. Це той будинок, де бібліотека. — І, наче в старій комедії, додав: — Квартира сорок один.
     А потім скам‘янів, повернувшись, врешті решт, до шофера. 
     На Степана, ледь вишкірившись, дивилось запалими очиськами сизе обличчя приземкуватого з лабораторії.
     —Гик! — гикнув хлопець, розтискуючи, нарешті, зсудомлені руки і роняючи остогидлу скриньку на підлогу салону. — Гик! — повторив, помічаючи боковим зором довгу тінь, яка виплила з-за рогу “Зібрання” і посунула в напрямку авто. 
     Третій раз гикати Степан не став. Він навалився усім корпусом на мляве тіло таксиста, дивуючись його холодності, яка проступала навіть крізь пожмаканий одяг, намацав ручку дверцят і випхав приземкуватого просто на темний асфальт. Той гепнувся на нього, наче лантух з картоплею. 
     А Степ вже не звертав на нього уваги, вмикаючи передачу і спрямовуючи машину, що хижо заревла своїм двигуном, прямісінько на худезну постать, яка кинулась їй навперейми. Останньої миті перед неминучим зіткненням – Степ навіть не спробував крутнути керма – постать майнула перед лобовим склом, наче  чорний птах, що рвучко здійнявся в повітря. А, може, й дійсно здійнялась? Певною мірою, ніякого удару чутно не було. 
     Втім, хлопцю не вистачало часу, щоб розмірковувати над новим феноменом: стараючись ні про що не думати, перетворившись на механічний додаток до оскаженілого двигуна, Степ гнав машину нічними вулицями Гременця, не звертаючи уваги ані на обурені спалахи світлофорів, ані на протестуючі зойки гальм зустрічних автомобілів. Далі... Далі... Далі... Далі від місця незрозумілих подій. Від клятого шпигунського невидимого фронту, щоб його!..
     Здатність думати Степан відновив аж біля Палацу культури автозаводу, коли до Гвардійської залишалося хвилин п‘ять їзди. Ч-чорт!.. Йому ж не можна до баби Дани їхати! Він же адресу таксисту назвав!.. Чи не таксисту?.. Але назвав. Машину угнав. Його, мабуть, вже вся міліція шукає. “Оце так влип!” — аж заскиглив Степан, вивертаючи керма і спрямовуючи авто на Київський проспект. Куди ж воно їхати? Куди?.. На квартиру? Але, може, вже спитали відповідні працівники в баби Дани про те, де він мешкає зараз. І їдуть туди.
     Ще один поворот. Тепер вниз, згори, вбік Чепилівки, району, що прилягав до центральної частини місця, в якому розташувався офіс “П‘ятниці”. О! В офіс треба їхати! Там його вночі шукати не стануть. А звідти можна й до бабуні зателефонувати, взнати, що відбувається, заспокоїти її та попередити, щоб про роботу нікому – ні пари з вуст. Переховаємось поки що в офісі. А авто можна десь на тій же Чепилівці кинути. Хай шукають!
     Саме так Степан і зробив. Повернувшись, щоправда, один раз через темний двір до кинутої машини, аби забрати, забуту на підлозі салону, металеву скриньку. Воно, звісно, повертатись – прикмета погана, але ж не пропадати добру. 
     “Добро” він поставив на великий стіл темної приймальні, в якій зазвичай знаходилась одна Рита. При згадці про дівчину у грудях щось ворухнулось, але прислухатися до цього ворушіння часу не було. Швидко перевіривши жалюзі на їхню щільну зачиненість, Степан увімкнув горішнє світло і воно відразу нагадало йому інше, синювате, бачене ним десь з півтори години тому.
     Але занурюватись у ці згадки йому теж було ніколи. Сівши на Ритин стілець, Степан однією рукою увімкнув комп‘ютер, а іншою зняв слухавку телефонного апарату.
     Баба Дана відповіла майже миттєво. Сиділа вона біля телефону, чи що?
     —Ти де? — аж якось вигукнула вона, лише почувши коротке Степове “алло”. — Де ти? — повторила. — Обіцяв додому... Початок дванадцятої... А ти...
     Було чутно, що бабуня хвилюється і наче... Не договорює наче чогось, чи що? І як за декілька секунд зрозумів Степан, саме так воно і було. 
     —Міліція приходила, — видихнула бабуні Данута у трубку. — Що це за крадіж машини такий?..
     Хоча й Степ очікував чогось подібного, але швидкість, з якою працювали вітчизняні органи, його дещо вразила і йому знадобився певний час, аби зібратися з думками.
     —Яка така машина? — спитав він, напружено спостерігаючи за тим, як на екрані монітору розпочинає відкриватися вікно Інтернету. 
     —Тобі краще знати. — Відчувалось, що баба Дана з усіх сил намагається втримати себе в руках. — Біла “волга” номер “тридцять дев‘ять шістдесят п‘ять ес ка”, що належить автопідприємству “Світ-Таксі” і...
     Було зрозуміло, що завантажив її кримінальний пошук добряче. На повну котушку завантажив. “Оперативно працюють”, — похмуро подумав Степан, набираючи на клавіатурі адресу пошукової системи і спостерігаючи за тим, як на екрані дещо повільно завантажується головна сторінка пошуковика. 
     —І ти в це повірила? — перебив, врешті решт, бабцю Степ.
     Голос в неї надірвався:
     —Н.. не дуже... А... але... Що там у тебе трапилось? 
     —Та свідком я був, свідком... Бачив, як ту машину уганяли. Вони, менти тобто, дані мої записали і запропонували до відділку проїхати. А куди мені їхати? Куди? В мене робота термінова! Ось зараз в офісі сиджу, тобі надзвонюю, а вони... 
     —Ти їм краще подзвони! — майже зірвалась на крик баба Дана і раптом осіклась: — В офісі?.. А я їм адресу твоєї квартири на Пересипу дала. Вони туди поїхали...
     —Ех, — зітхнув Степан, — для чого ж ти дала?.. А якби я й насправді машину угнав...
     І механічно наклацав однією рукою на клавіатурі слово “ліриди”. А потім натиснув “enter”.
     —Тому й дала, — строго відповіла бабуня, — що не вірю я в те, що ти щось негарне зробити можеш. Чи помиляюсь?
     —Та ні...
     Пошуковик повідомив, що згадок про “ліриди” в Інтернеті, хоч греблю гати. І всі якимось чином пов‘язані з метеорними потоками. Потоками?!
     —Коротше, юначе, — бився у вухах голос бабуні, — давай кидай все та їдь додому. Тут поговоримо...
     І раптом Степан зрозумів, що баба Дана не лише стурбована, а й перелякана. Вкрай перелякана. І це було щось новеньке. Бо перелякати її по життю було важко. Вона ж колись на Байконурі працювала, перші ракети на орбіти виводила. Розповідала й про аварії, про які в пресі – ані пари з вуст. Про випадки усякі розповідала. Усього за своє життя побачила бабця Данута. Не перелякаєш її. А тут... 
     —Бабунь, — щільніше притиснув Степ слухавку до вуха, перебираючи курсором на екрані посилання на “ліриди” (на яке воно краще увійти?), — бабунь, що трапилось? Вони, менти, що погрожували тобі?
     Настала пауза. Не скільки тривала, скільки грузька, неначе холодне нічне болото. 
     —Та ні... — врешті решт, кахикнула стара. — Ні. Хай би спробували... І не менти вони... Тьху ти! Ну, що то воно за сленг в тебе! Не менти вони, а міліціонери. І не міліціонери, а міліціонер. Один. Низенький такий, неохайний... Когось він мені нагадує... І чомусь при згадці про оте нагадування... — Баба Дана знову на секунду замовкла, немов грудку в горлі ковтнула. — Чомусь при цій згадці, Степанчику, дрижаки в мене по шкірі йдуть. Де ж я його бачила? — аж зойкнула бабуня і Степан раптом відчув, що згадані дрижаки поповзли по його шкірі. 
     —Він тобі потрібний? Потрібний він тобі? — зачастив у слухавку. Намагаючись не бабуню заспокоїти, себе. — Ти ось що... Закрийся й нікому не відчиняй. Я вранці буду. Ключі ж в мене є. А ти – нікому. І про офіс – нікому. І про роботу. Бо податкова...
     —Яка така податкова!.. Яка робота! Ти що, не можеш до ранку почекати зі своєю роботою?! Так і не навчився чекати? Нічого тебе не вчить? Дівчину, Риту, он образив...
     —Все. До ранку, — жорстко урвав бабцю Степан. — І сюди не телефонуй, я зайнятий буду. 
     І кинув слухавку на апарат. 
     “Ліриди... — висвічувалось на екрані. — Активність: 16-25 квітня... Максимум... Радіант... Дрейф радіанту... З приходом теплих весняних ночей на небі з‘являються метеори, що летять з боку кордонів сузір‘їв Ліри та Геркулеса... Пов‘язують з кометою Тетчер... Складається враження, що цей метеорний потік незаслужено обділений увагою спостерігачів. Виною тому, мабуть, занадто велика норовистість Лірид... Останній метеорний шторм Лірид (більше 2000 метеорів на годину) спостерігався 21 квітня 1922 року в Україні... Найкраще спостерігати лежачи або у відкидному кріслі ногами на схід...”
     Степан відкинувся на спинку Ритиного крісла і перевірив його на міцність, посовавшись на м‘якому сидінні. Це ж треба! Лежачи!.. Ногами на схід!.. А потім перевів погляд на металеву скриньку, притаскану – вкрадену? – ним з лабораторії університету. Вона наче приросла до гладкої поверхні столу. Невеличка і в той же час якась... Масивна, чи що? Бо ж і дійсно, відчувалась у ній якась незбагненна міць. 
     Сторожко взявши її, Степ повертів її в руках. Скринька, як скринька. Не Пандори ж інвентар, а лабораторії лазерних досліджень. Ось і номер інвентарний на боці. Болти кріплення. Роз‘єми он для під‘єднання дротів. Стандартні, до речі, роз‘єми.
     За п‘ять хвилин Лодзинський вже кректав у приміщенні своєї майстерні, викручуючи зі скриньки тугезний болт з поганою, мабуть, різьбою. А ще за чверть години він, відваливши щелепу, дивився на нутрощі розібраної скриньки, не звертаючи уваги на настирливі телефонні дзвінки, що лунали з приймальні. 
     Ну, сказав же бабці не телефонувати! І що то воно за людина. Ніколи мені, ніколи! Але... Степ почухав потилицю, ще пильніше розглядаючи детальки розібраного причандалля. Боже!.. Як же просто! Як же він сам раніше не додумався до такої схеми!. Ну, звісно... Звісно, якщо з‘єднати оце так і так, а потім під‘єднати оте, то... То потужність пучка випромінювання зросте на декілька порядків. За тієї ж самої потужності живлення. 
     Ну, голови! Ну, розумники! Ну, генії гременецькі! Чого ж вони такий винахід в себе тримають? Здається, тут вже усе до ума доведено. А може... 
     Лодзинський включив вимірювальне обладнання і розпочав перевіряти електронні схеми приладу. Телефонних дзвінків він вже взагалі не чув. Здається, що все в нормі. І тут в нормі, і тут. Хіба що ось тут щось не теєчки. Але прилади нічого не показують. Втім, це вже не на межі вимірювань, це – на межі інтуїції. Тобто, це ми зараз замінимо про всяк випадок. 
     В майстерні затишно запахло гарячою каніфоллю. Якби ще не дзвінки ці кляті! Ну бабця, ну дістала!.. Але... Але, може, спробувати підключити зараз оце залізяччя до їхнього обладнання? Подивитись, що воно вийде? Ні. Дроти не потягнуть. Поплавляться. Он які вони в лабораторії були!
     Дроти, дроти... Малуватий в них поперечний перетин... Малуватий. Але... Але зараз я його збільшу. Паралельно декілька штук з‘єднаю. А потім... Потім в приміщенні не можна вмикати. Місця не вистачить. Надворі?.. Там і досі якісь бевзі на гітарі дзенькають. Навіть крізь телефонні дзвінки її чутно. Ну, бабуня, дістала! 
     Ні, надворі не вийде... А, може... Точно! На даху. Двері будь-які ми в два рази відкриємо, а до електрики з ліфтової шахти під‘єднаємось. Точно! На даху!..
     І вже не звертаючи уваги ані на які телефони, гітари, притлумлені тривоги та жахи, Степан розпочав перетягувати дроти та обладнання на дах дев‘ятиповерховки, на першому поверсі якої і був розташований їхній офіс. На щастя, було вже дуже пізно, зовсім темно і якщо обережно завантажуватися до ліфта, а потім видиратись нагору, намагаючись до зелених кіл в очах стримувати важке дихання, то, в принципі, усе має відбуватися спокійно і штатно. 
     Спокійно й пройшло. Телефонні дзвінки, врешті решт, вгамувались. Гітара, наостанку дзвінко огризнувшись на чийсь роздратований голос, теж стихла. Потроху згасали вікна в будинках, а небо все більше й більше рясніло зорями. Наче вимкнена електрична енергія квартир наддніпрянського міста перетікала до далеких світил, аби наступного вечора із зиском для нього повернутися навзадки, замикаючи, таким чином, одвічний процес взаємопроникнення вікон та небес. 
     І коли вже в будинку навпроти залишалася лише пара-двійка затято увімкнених вікон, коли небо зчорнило до того, що здавалося виваленим до самого себе, коли заснув навіть вітер, який до цього здавався рівним подихом невидимого Дніпра, а сам Дніпро непомітно перетік у Чумацький Шлях, що простягнувся на мільярди світлових років над нічним Гременцем, саме тоді у Степана було все готове  для випробування лазерного шоу. Вірніше, для спроби випробування. І готове, скажімо, майже все. Бо коли Степ розпочав робити останні з‘єднання у світлі ліхтаря, підключеного до під‘їздної проводки, то виявилося, що йому не вистачає ще одного клемника. 
     Чортихнувшись, Степан поліз до горішнього люку, боковим зором побачивши, як чорний небозвід вогнянисто дряпонула падаюча зірка. Загадати бажання він не встиг. І за декілька хвилин, стоячи перед нещільно причиненими дверми офісу, хлопець пожалкував про це. Бо він достеменно пам‘ятав, що перед останнім рейдом на дах “П‘ятниця” була замкнена ним на обидва оберти ключа. 
     Обережно торкнувши двері, Степ ширше відчинив їх і сторожко просунув голову у шпарину. В приймальні горіло світло, яке він вимкнув перед своїм уходом. Звідкілясь збоку чулося тихе шарудіння. Степан розпочав потроху прослизати всередину приміщення, водночас повільно обертаючи голову на непевний звук. І в останню мить ледве встиг ухилитись від товстелезного предмету, що неминуче мав обрушитись на його потилицю. Можливо, цьому вдалому ухилянню посприяв тонкий, на межі переходу до ультразвукової області, виск, що передував мовчазному небезпечному рухові. 
     В будь-якому разі Степан не лише встиг вийти з-під удару, а й перехопити тонку руку з довгими й синіми, певного вампірячого вигляду,  нігтями-кігтями, що намагалися дряпонути його. Сам же засіб нападу в цей час зі зміїним шерехом майнув повз скроні і глухо впав на підлогу, незадоволено шурхочучи розкритими сторінками. То був англо-російський словник радянського ще видання і вагою не менше трьох кілограмів. 
     —Степ! — вражено вигукнула істота, якій належали вампірячі нігті. — Ой, вибач, я не хотіла!..
     —Дурепа! — буркнув Степан, випускаючи руку і піднімаючи з підлоги грубезний том словника. — Якого ти тут ночами швендяєш? Дома нема чого робити?
     —А ось і є, — відповіла Рита, морщачись і розтираючи п‘ясток, занадто сильно стиснутий Лодзинським. — Є, але дехто заважає мені зайнятися нагальними домашніми справами.  
     —Я тобі вже пару тижнів не заважаю. Займайся, чим хочеш.
     —Займайся, — зневажливо пирхнула Рита, спостерігаючи за тим, як Степан обережно ставить на полицю важкого словника. — А ти чим так займаєшся, що все місто на вуха поставив? 
     Степ насторожився.
     —З чого це ти взяла? — повернувся до дівчини.
     —З чого, з чого, — передражнила та його, — а з того. Ти колись бабцю свою до могили загониш. Чого слухавку не брав, як вона до офісу телефонувала? Чого мобілку вимкнув? Чи старій сьогодні твоїх витівок з ментурою не вистачило? Що воно взагалі в тебе трапилось?..
     —Що, що, — у свою чергу передражнив дівчину Степан, — а ось що...
     І раптом, несподівано навіть для себе самого, розповів Риті про всі події, що відбулися у вечірньому зачиненому університеті. А також біля нього. Не приховуючи навіть свого переляку від видовища того, як дивна парочка вистрибнула – наче вилетіла – у вікно, а худий у плащі таким же чином уйшов від лобового зіткнення з автомобілем. Взагалі від удару уйшов.
     —Ось так, — закінчив він. — Дивно все це. Я разом зі злодюгами тими, здається, за тією самою, що й вони, річчю полював. Але я швидкіший був. Бо вона, річ ця, в мене... У нас, — поправився він, — у “П‘ятниці” опинилась.  
     —У нас... В “П‘ятниці”... Швидкіший, — з якоюсь гіркотою вимовила Рита. — Ох, ця вже “швидкість”! До ранку почекати не можна було? Бабу Дану заспокоїти, що, тями не вистачило? Чи швидкості?
     —Бабу, бабу, — по-дитячому шморгнув носом Степан. — Воно, звісно, і ніколи, і... І не можна поки що мені до неї. Слухай, — стрельнув він раптом очима на Риту, — а ти звідки... Про бабуню?..
     —Дійшло нарешті, — якось навіть ледь презирливо кинула Рита. — Вона, як до тебе, до офісу, не прорвалась, то до мене зателефонувала. Хвилюється вона дуже. Тим більше, що... 
     Рита зненацька замовкла, наче не наважуючись продовжити фразу. Степан нетерпляче тупцював на місці. Врешті решт, опісля тривалої паузи, дівчина наважилась:
     —Тим більше, що... Що згадала вона, де мента отого бачила, що до вас приходив. 
     —Ну!..
     —Вона його... Дурість, звісно, і містика якась, але...
     —Ну!
     —Вона його... Бабуня Данута сказала, що може заприсягтися в тому, що це... Що це...
     —Ну!!!
     —Каже, що це – мер колишній наш. Який під час аварії на нафтопереробному загинув. Паламаренко. Олег Сидорович. Каже, що відразу не признала його, бо той завжди охайний та причепурений був, а цей...
     Степан виразно покрутив пальцем біля скроні. Рита знизала плечима. 
     —Та воно звісно. Але налякана бабуня твоя дуже. І ментом тим, і тим, що з тобою трапилось... Коли ти не відповів, попрохала мене на офіс з‘їздити. Хвилюється за тебе. Ти хоча б... Якщо тобі на мене наплювати, то ти хоча б її... 
     І Рита раптово схлипнула. Цього ще не вистачало! Бо й без того серце Степове краяла якась незрозуміла тривога. Може й дійсно, послати все під три чорти та додому піти? А вранці – до міліції. Роз‘яснити ситуацію. Він же не для себе, він же для справи. Бо “Чумацький Віз” все місто дивитись буде, та й з-за кордону гості запрошені. Не можна ж місто підводити... Але... Але, якщо все причандалля назад до офісу стягувати, то як раз ранок і настане. А кидати все на даху не годиться. 
     —Ти це припини, — намагаючись виглядати по-чоловічому строгим, промовив Степан. — Я знаю, що роблю. Зараз я додому зателефоную, а потім ми з тобою одну річ зробимо. Я, здається, владнав таки справу з негараздами нашими лазерними. Хочеш?
     Рита швидко-швидко затрусила головою і, не дивлячись на свою стурбованість, якось радісно поглянула на хлопця.
     —Степе, ти вибач мені... Ну, за те... За те, що ми з тобою до “Кіно-Фортеці” не пішли...
     —Та дурне то! — махнув рукою Степан, простуючи до телефону і відчуваючи, як його тіло наповнюється якоюсь незрозумілою легкістю. Помирились, здається?.. Помирились!
     І цієї легкості вистачило йому аж на цілу хвилину життя, довгу, як і сьогоднішній наворочений вечір. Але з кожною прожитою секундою ця космічна невагомість кудись випаровувалась, залишаючи за собою, наповнене важкою ртутною тривогою, тіло. Телефонні гудки провалювались в пронизливу порожнечу. Слухавку ніхто не брав. 
     Знову й знову, декілька разів підряд, набирав Степан знайомий до останнього клацання в трубці номер. Стара Данута не відповідала. Рита мовчки спостерігала за ним розширеними у напівобличчя очима. 
     Степ скоса зиркнув на неї.
     —Заснула, мабуть, — намагаючись виглядати спокійним, знизав він плечима. — Вона, як щось, то заспокійливе п‘є...
     А потім обережно поклав слухавку на апарат. Так обережно, наче розчавити його боявся. 
     Рита знерушено втупилась у нього. Гіпнотизувала неначе. 
     —Ну, чого ти дивишся! — вибухнув Степан, вже й не згадуючи про нещодавню легкість у тілі, але, все ж таки, відразу взяв себе в руки. А заодно й покладену було слухавку взяв.
     —Таксі, будь ласка, — за декілька секунд сказав він. — Перехрестя Чапаєва й Махна. Рекламне агентство “П‘ятниця”. Номер телефону...
     Рита так і не ворухнулась. Лише очі в неї якось дивно заблищали. Світло від лампи до них втрапило, чи що? 
     Степ знову поклав слухавку на апарат. На цей раз рвучко й вагомо. Остаточно поклав. І обернувся до дівчини. 
     —Рито, будь ласка, мотнись до мене. Подивись, як там... Що там... Заспокой її...
     —А ти?
     —Я, розумієш, обладнання на дах повитягував. Поки ти з’їздиш, поскручую все. Приберу там. 
     Дівчина на секунду завагалась, а потім згідно кивнула:
     —Добре. Допомоги не треба?
     —Ти ж і так допомагаєш... А я прямо зараз піду. А ти таксі дочекайся і їдь. Там будь. Я хвилин за двадцять передзвоню...
     Спочатку Степ і насправді думав зробити саме так, як сказав. Навіть один дріт розпочав було скручувати, підійшовши до самого краю даху і роздивившись внизу білястий прямокутник авто, до якого сідала Рита. Навіть рукою помахав їй, не думаючи проте, чи бачить вона його чи ні. А потім...
     Потім Степан глянув на зоряне небо, яке часу від часу безгучно дряпали падаючи зірки (“Ліриди, мабуть”, — подумав хлопець), вдихнув на повні груди фіолетове й прохолодне нічне повітря, почухав потилицю і... розпочав розкручувати дріт назад. Лише разочок, усього лише один разочок, увімкне він обладнання, подивиться, як воно вийде, та й потому. Це всього-то хвилин десять займе. Ритка тільки-но до Гвардійської доїде. 
     Бородате й зеленкувате обличчя П‘ятниці, зависле над містом, виглядало дуже ефектно. Через розкарячену долоню, притиснуту до вуха, здавалося, що він прислухається до зірок. А що там на них, далеких, відбувається? Чи, може, він до Гременця прислуховувався: а що там на вулиці Гвардійській чутно? Степан, який широко посміхався до того, відчув короткий напад докорів сумління. Короткий, але дуже болючий. Він аж скривився і потягнувся до пульту, аби вимкнути вдало зібрану схему. Там, мабуть, Рита з бабцею від нього дзвінка чекають а він.. 
     Але вимкнути обладнання він не встиг.
     В небі щось трапилось. Усміхнене обличчя дикого товариша моряка Робінзона зненацька ворухнулось, скривилось і розпочало розсипатися на зеленкуваті жеврини, які, втім, ще були розташовані по лініях малюнка. Але крізь них проступило інше зображення. Схематичне зображення великої ракети, яка ось-ось мала летіти до зірок, але раптом на мить зависла над сплячим Гременцем. Розміри її викликали почуття поваги: від обрію за Дніпром, десь у районі Деусівки, села, яке підступало майже до самих меж міста, до обрію над Китоврасами, іншого села, розташованого на цьому боці річки. 
     На борту ракети ясно вирізнялась напис “USSR”, а з ілюмінатору аж до попереку висунулась постать у скафандрі. В гермошоломі було видно її обличчя з кутками губ, опущених до низу, від чого саме обличчя набувало сумного і навіть трагічного виразу.
     Постать здіймала одну руку у вітальному жесті, а іншою вказувала на ще один напис, що завмер просто неба, на південь від завислого зображення ракети. “Andriy Ledovskih. Kapustin Yar. 01.XI.1957. Flight aim was...” На цьому напис уривався, наче йому не вистачило місця для продовження. Хоча неба, що вряди годі зблискувало падаючими зірками, було більше, ніж доволі. 
     Степан, машинально переклавши українською незакінчену фразу напису – “Метою польоту було...”, – трусонув головою, спостерігаючи за тим, як зображення ракети поступово тане в грузькому ультрамарині, а зображення П‘ятниці, навпаки, знову набирає сили, складаючи жеврини, що було згасли, в риси хитруватого обличчя. 
     Аж ось воно забуяло у повну свою лазерну силу, але раптом знову здригнулось і крізь нього та крізь майже непомітні залишки гігантської ракети на цей бік небес виплеснулось інше зображення, яке нагадувало схему зоряної системи. Сонячної системи, зметикував за декілька хвилин Степан, роздивившись біля кружальців, нанизаних на еліпси, замкнених навколо центральної зірки, написи – “Mercuri”, “Venus”, “Earth”... Ось тільки незрозумілою була ще одна орбіта, гранично видовжена, розташована майже перпендикулярно усім іншим і така, що мала форму не еліпса, а вісімки. “The Mebius Orbit”, – зазначала напис на вісімці. 
     Але, не дивлячись на таке твердження, під позначкою, яка відповідала планеті цієї орбіти був напис не “Mebius”, як можна було очікувати, а “Neabiru”. Інші орбіти, підписані, до речі, взагалі не були. А сама позначка була зовсім не кружальцем, а чімсь, схожим на прямокутник із закругленою верхньою частиною та хрестом всередині нього. Це щось нагадувало. Позначку кладовища на великомасштабних топографічних мапах, чи що? І, спостерігаючи за тим, як поступово згасає і це зображення, Степ раптом згадав про десяту планету Сонячної системи, про яку читав в бульварних журнальчиках, натасканих в офіс Партологою. Про планету Нібіру містиків і окультистів найрізноманітніших спрямувань. Та це ж мракобісся якесь! 
     “А це, що – не мракобісся, не камлання шаманське?” – подумав хлопець, спостерігаючи за тим, як на місці згаслого зображення крізь розвеселе обличчя П‘ятниці вже спливає нове. Крізь яке, наклавшись на нього, розпочинає проступати третє. Степанові здалося, що усі вони виникають опісля того, як бородатого лазерного дикуна безгучно дряпають падучі зірки. Це вже не мракобісся, не містика, це вже божевілля звичайне, побутове! 
     Ось нове зображення, не реагуючи ані на які психологічні рефлексії, складається у якусь річ, дуже схожу на “летючу тарілку”, яка наближається до погано вимальованого глобусу, що, напевне, має символізувати Землю. З одного боку “тарілки” видовжується якась смуга, що, звужуючись, зникає в напрямку дивної позначки з написом “Neabiru”. Та що це за!..
     —А що це за прогулянки по дахам такі? — раптом прорипіло ззаду і від несподіванки Степ здригнувся всім тілом. Наче розрядом електричним по ньому вгатили. Бо дуже знайомим йому цей голос здався. До мотороші знайомим. 
     Хлопець, ледве повертаючи миттєво зсудомлену шию, скосив очі убік низенької будки виходу на дах. З неї вже вилізло щось чорне, огрядне, таке, що невміло сперлося на чотири свої кінцівки. Ось це чорне незграбно ворухнулось і, вставши на рівні, випросталось на увесь свій зріст. Доволі невисокий, до речі, зріст. 
     —Що це за моціони в нас такі нічні, ще раз запитую? — викотив кубики звуків з невидимої горлянки приземкуватий нечепура з лабораторії лазерних досліджень. В непевному світлі зірок та згасаючого лазерного зображення Степ розрізнив на його голові міліцейський картуз, недбало насунутий набакир. Він йому, до речі, зовсім не пасував. 
     Знайшли таки, гаддя! Невже ж бабуня таки?... І Степан зацьковано роззирнувся по боках. Худезного, втім, ніде не спостерігалось. 
     —Мовчимо? — кахикнув приземкуватий і зігнувся, щось шукаючи на поверхні даху. — Мовчи, мовчи, Едісоне... Ти бач, налагодив він підсилювач. Ну, почекай, зараз ми з тобою розберемось. Ось тільки кіно це вимкнемо.
     Він знову випростався і в правій його руці Степ побачив гнучке жмуття кабелів живлення, що зникало в прямокутній темряві горищної будки. Позаду й вгорі знову розпочало розгорятися зеленкувате світло. І хлопець зрозумів, що там висвічується нова лазерна картина. Але того, що на ній зображено, роздивлятись не було часу, бо в лівиці приземкуватого щось зблиснуло. І Степан раптом зрозумів, що це – ніж. Хоча й доволі дивної форми. 
     —Стійте! — заволав хлопець, кидаючись до незрозумілого типу в міліцейському картузі. — Стій, трясця тобі! Увесь будинок закоротиш! 
     Приземкуватий відреагував на його крик так само, як відреагував би бездушний механізм на несподівану перешкоду. Якимсь математично байдужим рухом, не випускаючи кабелю, він відмахнувся від хлопця, наче раптово увімкнений вентилятор від дурнуватої комашні. І якби Степ в останню мить ледь-ледь не уповільнив свій рух, то обов‘язково наштрикнувся б на широке лезо, що аж просвистіло біля самого обличчя. І саме тоді він остаточно зрозумів, що жарти скінчились. 
     —Ах, ти! — ще більше уповільнюючи, але не зупиняючи руху, видихнув Степан і, склавшись, підкатом сковзнув під небезпечну постать із ножем. 
     Та явно не очікувала такого несподіваного й міцного стусану в обидві гомілки і тому, врешті решт, відпустивши жмут дротів, розпочала падати просто на дах. Це було б добре, якби в цей самий час у цій же самій точці площини, вкритої старим руберойдом, не опинилось, впале горілиць, тіло Лодзинського. Приземкуватий зі своїм ножем поточився прямо на нього, вкрай розлютованого. 
     В останню мить Степ встиг перехопити супротивника за обидві руки і щосили кинути його через себе. Величезним чорним метеором той майнув над Степаном і гупнувся позаду нього так, що, здається, навіть фундамент будинку здригнувся. “Усіх мешканців перебудимо!” — майнуло в голові у хлопця в той час, коли він рвучко здіймався на рівні і обертався до впалого “міліціонера”. Той вже мовчки вовтузився у примарному просторі. І саме це мовчання, протиприродне в цій ситуації, наповнило Степана липким огидним переляком. 
     Не даючи цьому почуттю повністю, наче муху – павутинням, обволокти себе, хлопець підскочив до приземкуватого, який вже стояв рачки, та й щосили вгатив його ногою у бік. Так само безгучно, як і до того, приземкуватий знову повалився на дах, роняючи картуз, що покотився до зроненого раніше широкого, якоїсь дивної форми, ножа. 
     Розвиваючи наступ, Степ знову вдарив приземкуватого ногою. Потім ще... І ще... Так і плигав навколо нього, неначе дикун навколо забитої дичини, не розуміючи, що просто боїться зупинитись, аби липкий переляк таки не опанував його м‘язами. А дичина забитою бути не бажала. Бо з такими ж наслідками Степан міг лупити по лантуху з картоплею. Який, до речі, і нагадувало по нелюдські цупке тіло незнайомця.  Не стогнучи, не лаючись, не відповідаючи жодним згуком на цілу серію болючих стусанів, приземкуватий вовтузився долі, пробуючи таки здійнятися за законами якогось і дійсно комашиного інстинкту. Наче жук, перевернутий на спину. 
     Врешті решт, це, мабуть, йому остогиділо. І користуючись тим, що удари Степової ноги – чи то від втоми, чи то від розгуби – стали потроху слабшати, приземкуватий раптом зловчився та й схопив її, смикаючи і збиваючи хлопця долі. Треба зауважити, що хватка у неповороткого картопляного лантуха виявилась залізною. Майже в прямому сенсі. Негнучкі, до металевості,  пальці так стиснули ногу Лодзинського, що тому здалося – навіть кістка затріщала. 
     —Відпустите, відпусти, лантуше старий! — заволав хлопець, відчуваючи, як у міцні тиски втрапляє і друга його кінцівка. А потому – і його тіло, міцно притиснуте до, теплого ще з вечора, руберойду. 
     —Від... відпус... від... те... — цокотів зубами Степан, ворочаючи головою і з жахом відчуваючи те, як залізні обценьки дістаються до його горлянки. — Відпус-с-с...
     Сталеві пальці зімкнулися на шиї хлопця. Пронизаний лазерним промінням Всесвіт пах овочесховищем... Чи могилою?.. “Нічого собі, — чомусь згадалися Степові умови для найзручнішого спостереження метеорного потоку Ліридів, — лежачи ногами на схід... Ногами уперед лежачи, зараз вийде”.
     Синє обличчя з виваленими очима закривало собою небо, на якому згасав черговий малюнок: людська процесія, що сунула від “летючої тарілки” по вісімці дивної орбіти в напрямку позначки з написом “Neabiru” і яка нагадувала собою надгробний пам‘ятник. З обох боків пам‘ятника стояли дві постаті у високих капшуках, наче якась варта... І не було ніякої ради на те, аби звернути з цього шляху у вигляді... “Це ж Мьобіус, — задихаючись і вже майже нічого не бачачи перед собою, зненацька згадав Степан, — Стрічка Мьобіуса. Топологічна модель простору лише з одним виміром... Який не має права на існування у виміру нашому. Бо з нього не можна вирватись навіть до простору з двома вимір-р-р-р...” — захрипів Лодзинський. 
     В шиї вже зникло відчуття болю, а синя пляма, що схилилися над ним розпочала набувати лазерного зеленкуватого кольору, розпадаючись на окремі жеврини, які у свою чергу розпочали тускніти, тускніти, тускніти... 
     Але раптом щось гупнуло й жеврини зненацька вибухнули так яскраво, наче десь поряд впав розжарений метеорит. І разом з легкістю, що враз охопила тіло Степана, повернувся страшенний біль, що, немов обценьками, стиснув шию, краючи її на дві скривавлені половинки. Степ закашлявся, важко й тривало, до нудоти, скошуючи очі на чорне опудало, на яке знову перетворився приземкуватий, скотившись із нього від міцного стусану й прикриваючи тепер обома руками свою невидиму голову. 
     Прикривати її було від чого. Приклад старої мисливської рушниці в другий раз обрушився на зімкнені руки і приземкуватий затих. Начебто. 
     Стара Данута, вдягнута в пончо, накинуте на спортивний костюм, обережно торкнулась впалого опудала стволом зброї. “Це ж батькова рушниця! — второпав Степан, ще стоячи рачки і намагаючись прийти до тями. — Що на килимі висіла. Але... Але вона ж зіпсована. Та й набоїв немає...”
     Втім, що це не зовсім так, стало зрозуміло за декілька хвилин.
     —Ти як? — спитала бабуня, повертаючи голову до Степа. І це стало її помилкою. 
     Приземкуватий, що тільки-но нерухомою купою бовванів перед нею, раптом ворухнувся і, миттєво ухопившись за дуло зброї, смикнув жінку на себе. Та поточилась і оглушливий постріл розтяв нічну тишу, наповнену тривожним мерехтінням лазерних променів та падаючих зірок.  Десь вдалині, в темних дворах, перелякано й розгублено тявкнув собака. Тявкнув і відразу знову затих. І тиша на якусь мить стала ще щільнішою. На ту саму мить, за яку Степан, тамуючи нудоту, схоплювався на рівні і підплигував до баби Дани. 
     Вчасно, до речі, підплигував. Бо, сіпнувшись усім тілом, приземкуватий дивним чином не знерушився від пострілу, а відкотився до краю даху і там, мовчки та загрозливо, знову розпочав здійматися на ноги. Для людини, яка тільки-но отримала просто у груди декілька грамів свинцю, він був напрочуд живий. До повної мотороші живий. 
     Степан був відвалив щелепу від здивування, але піддаватися емоціям часу не було. Бо треба було терміново вирішувати, а куди воно бігти: чи то під захист бабиної рушниці, чи то до клятого нападника, який декілька хвилин тому мало не задушив його самого. Його вагання припинив різкий бабчин окрик:
     —Степане, вбік! Вбік відійди!..
     Хлопець інстинктивно зсунувся праворуч і в цю мить з другого ствола рушниці майнув короткий язик полум‘я. Приземкуватого знову відкинуло вже на самісінький край даху, але він знову втримався. Не на цьому руберойдовому краєві, а на краю життя. Чи смерті. Здійнявши руки вгору і забалансувавши там. Вгорі лазерний П‘ятниця розгублено приклав руку до вуха: а що це там на даху відбувається? Руки ж приземкуватого, так само, як і декілька годин тому  в університеті, раптово стали видовжуватись. Видовжуватись в напрямку бабуні Данути, яка, переламавши рушницю, гарячково вганяла у ствол нові набої. Але Степові стало зрозуміло, що вистрелити вона вже не встигне. 
     Тому він загарчав, неначе хижий звір, бо передавлена горлянка й досі не давала йому змоги вичавити жодного членороздільного звуку, і, намагаючись не думати ані про що, зробив постріл. Самим собою. Ногами уперед. Прямісінько в синій писок, вкритий згнилою щетиною. Якби приземкуватий був прудкішим і вчасно зреагував на кидок юнака, трохи ухилившись убік, то Степан просто вилетів би за межі площини даху. Просто у чорну вирву, покраяну зорепадом. 
     Але доброю реакцією чорне опудало не відзначалось. І тому цілковито безгучно, як і до того, він гойднувся, на мить завмер і... І якось уповільнено полетів у морок, дивним чином навіть не ворухнувши жодною кінцівкою. Немов велика зламана лялька.
     Втім, десь на напівшляху до невидимої землі, ляльку таки прорвало.
     —Нефі-і-ілі-і-ме! — почули Степан з бабою Даною, опинившись поряд перед тим, як внизу, у колодязі темряви, щось гупнуло. Глухо й сухо. Ну, сказано ж: лантух з картоплею. 
     Якщо не брати до уваги другого пострілу й дивного вигуку приземкуватого, ніщо більше не порушило нічної тиші. Навіть собаки більше не брехали. А оскаженіло освітлені два вікна у будинку навпроти не вимкнулись ані на мить, аби господарі цих квартир могли роздивитися те, що відбувається на вулиці. Чи вони взагалі в іншому всесвіті жили, ці господарі? 
     Втім, розмірковувати над цим Степан не мав змоги. Йог трусило. Крупно й щосили. 
     —Д-дог-грал-лися, дог-грал-лися, — цокотіли його зуби у той час, коли бабуня намагалася обійняти його однією рукою. З іншої вона так і не випускала рушниці. 
     І, може, саме через це, а, може, й через те, що на зріст бабця досягала лише плеча Степана, але аж ніякого заспокоєння в неї не вийшло. 
     —Д-догралися, — з останніх сил сам заспокоїв себе Степан, в останній раз цокнувши зубами. — Вбили людину. Отаке воно, бабуня, лазерне шоу, ускладнене конкуренцією рекламного бізнесу...
     —Ти вважаєш, що це якийсь конкурент ваш був? — трохи відсторонилась від нього стара. 
     Її онук лише плечима знизав:
     —Міліцію викликати треба. Д-догрались... 
     Баба Дана сторожко підійшла до краю даху і зиркнула у провалля двору:
     —А тебе нічого не здивувало ані тут, ані в університеті?.. Стрибки оті з третього поверху? Реакція цього... — вона затнулась. — Паламаренка цього... На смертельні, до речі, постріли реакція. 
     —Я зараз вниз піду, — не слухаючи її, тіпнувся було Степан, — подивлюсь... А раптом – живий?
     І зненацька до нього дійшло:
     —Стрибки? З третього поверху?!? А ти звідки знаєш?
     Бабуня повернулася до нього, ледь здійнявши цим рухом краї свого пончо. У ньому, зі своєю короткою зачіскою та рушницею у руках, вона нагадувала персонажа пригодницького роману, дія якого відбувалась десь у пампасах Аргентини. Але, на жаль, усе відбувалось в реальності, на буденних теренах Центральної України. Центральнішого й буденнішого, здається, у житті нічого вже не буває. 
     —Звідки я знаю? — сумно посміхнулась вона невидимою посмішкою. — Так Рита ж розповіла. Я її в нас залишила, нічого дівчині по нічному місту швендяти, а сама... Наче відчувала щось. Рушницю ось Юзефа взяла. Я бойовий механізм її від тебе весь час ховала. Та й набої...
     Раптом крізь панічний переляк і жах від того, що вони наробили, Степан відчув ще й якусь моторош. Занадто вже спокійною була бабуня опісля того, що тільки-но трапилось. Неначе й взагалі не вона оце розмовляла з онуком. 
     —Я вниз піду, — повторив Степан, ховаючи погляд від старої Данути і на мить забувши про те, що його обличчя все одне не видно у темряві, — подивлюсь... Та й міліцію...
     І посунув було убік горищної будки.
     —А чого цей... На Паламаренка схожий... На тебе напав? — зупинив його голос, що почувся позаду.
     Не повертаючись, Степ знизав плечима. 
     —Та вимкнути не так, як потрібно, обладнання хотів. Я не дав, ну й...
     Він через плече зиркнув у бік бабуні. 
     Та, тримаючи рушницю в обох опущених руках, дивилася на небо. Ніяких зображень поки що не з‘являлось і всесвіт шкірився на місто дивакуватим П‘ятницею.
     —А чого це  йому не сподобалося? Чого це він вимкнути таке диво хотів? — не опускаючи голови, мовила баба Дана. — Ти диви, який хлопець симпатичний... 
     Степ, який вже був зібрався пірнути у темряву будки, раптом зупинився. “А як це бабуня на дах видерлась? — майнуло в нього. — В неї ж артрит. З гіпертонією. А вона он як вистрибувала та з рушниці палила!..”
     —Та ні, не могло це нормальній людині не сподобатись, — продовжувала тим часом бабця. — Ти певен, що тут більше нічого не трапилось?
     —Певен, певен, — заторохкотів Степан, потроху зникаючи у рятівній темряві будки. —Ну, хіба що ще якісь зображення на небі виникати розпочали...
     —Які такі зображення?
     —Ну... Спочатку ракета якась з написом англійською...
     —Яким таким написом?
     —Про Капустин Яр щось, — намагався згадати Степан лазерну латиницю. — І дата... Листопад, здається, п‘ятдесят сьомого року. Котрий тисяча дев’ятсот... 
     —Листопад?! Капустин Яр!? — в голосі Данути Тимофіївни прорізались такі здивовані нотки, що Степ мимоволі зупинився, вже наполовину просунувшись у будку. 
     —Ну, так, — забелькотів він. — Мене, звісно, більше не зміст написів цікавив, а те, звідки вони взагалі взялися... Я, може, й більше чого розібрати б зміг, так отой приперся... 
     І він знову здригнувся від усвідомлення того, що вони наробили. Людину, людину ж вбили! “А, може, взагалі тікати звідси треба?” — прийшла до Степа перша, як йому здалося, твереза думка за останні пару годин. І він знову розпочав свій уповільнений рух, кинувши перед тим: 
     —Там ще, здається, було щось, схоже на Сонячну систему. І прізвище якесь... Лєдовських, здається...
     —Лєдовських?!? — охнула позаду бабуня Данута. — Андрій Лєдовських?!? 
     Хлопець знову різко загальмував.
     —Так, Андрій, здається. А ти звідки...
     І осікся, бо внизу, в під‘їздному мороці, раптом почулося якесь вовтузіння. Хтось явно здіймався на горище. “Ну ось, розпочалось, — розгублено подумав Лодзинський. — Розбурхали когось таки... Зараз буде... Свідки... Міліція... Бл-і-ін, що ж воно робити?” — подумки аж заскиглив він. Ну, чого воно було не швидити, дочекатися понеділка, офіційно до лабораторії завітати... Адже саме з неї все й розпочалося. Що ж тепер з бабцею буде? Та й з ним... 
     Цей нерівний потік розпачливих думок перервався рвучко й несподівано. Тоді, коли з мороку остаточно випірнуло й вперлося в хлопця невидимим поглядом синє обличчя, повністю розвалене з одного боку. Вочевидь, саме воно прийняло на себе перший удар асфальту. 
     —Стояти! — прорипіло обличчя. — Стояти, щеня!..
     І лише напад жаху, фізично цупкого, скрученого з тілом великим болючим тугим вузлом, не дозволив Степанові збожеволіти. Відразу й назавжди. 
     —А-а-а-а! — виплеснув він зовні усе своє божевілля, теперішнє й майбутнє, разом з криком, що, здавалося, був чутний на іншому березі Дніпра. 
     Але нічний Гременець не ворухнувся жодним стривоженим вогником, жодною кватиркою, жодним порухом насторожених дверей. Лише поряд зі скронею Степа майнув приклад рушниці та й вгатив просто у перекошений синьо-ліловий писок, змушуючи його власника знову загуркотіти в пронизливу темряву. Але й цього разу ніщо не ворухнулось ані в нічному просторі, ані в самому будинку. 
     —Ти як, внученько? — турботливо спитала бабуня, прислуховуючись до того, як глухо гуркоче в мороці впале тіло. 
     А онук не відповідав їй. Онук дивився на неї, дряпаючи сідниці об шорсткий руберойд і знетямлено вибалушивши очі. 
     —Йд-ди... ди... звід-дси... — затинаючись, белькотів хлопець, спостерігаючи за тим, як істота, схожа на його бабуню, обережно кладе рушницю на дах, аби остаточно не наполохати Степа, і обережно наближається до нього. 
     Боже! Куди?.. Куди тікати?!? При одній думці про те, що йому зараз прийдеться пірнати в глибини під‘їзду, в якому ворушиться невбивна істота, пропахла овочесховищами усього світу, в Степана заворушилося волосся. А баба вже була поряд. І стурбовані очі зблискували у напівтемряві ласкаво й лагідно. І тепла рука, що тягнулась до обличчя Степа, пахла молоком, полуницею і пиріжками з маком. А ще ледь-ледь – порохом. 
     Від останнього Степан знову здригнувся і втиснувся спиною у стінку будки. Наче прочавити її хотів. 
     —Степанчику, Степчику, — воркотіла бабуня, присідаючи навпочіпки і обережно торсаючи хлопця за плече, — заспокойся... Заспокойся, внученько... Не лякайся. Зараз ми підемо. Підемо звідси. Бог з ним, з причандаллям твоїм. Завтра його заберемо. Заберемо завтра. А зараз підемо звідси, підемо. Бачиш, як небезпечно тут. 
     Хлопець крутив головою, скоса зиркаючи на, рідне таки, стурбоване обличчя і відчуваючи, що не в силах відірвати цього свого косого погляду від нього. Бо тоді щось трапиться. Бо тоді це лице посиніє і ці добрі очі проваляться в бездонні очниці. Бо тоді...
     —Т-ти ніколи не казала, що стріляти вмієш, — зненацька чомусь вичавив з себе Степна, намагаючись жодним чином не прислуховуватись до того, що відбувається в вертикальному тунелі під‘їзду. Там знову чулося, тихе поки що, вовтузіння. — Що це? — раптом схлипнув він і, несподівано навіть для самого себе, припав щокою до сухенької бабиної руки. — Що це, бабуню, що?!? Що тут відбувається?.. 
     —Заспокойся, Степанку, заспокойся. Все добре буде. Просто бувають такі ночі, коли привиди оживають. У кожного в житті такі ночі бувають, але не кожний це усвідомлює... Вставай, вставай, синку...
     Бабуня Данута потягла хлопця на себе і той, ще кволо борсаючись, знову опинився в більш-менш вертикальному стані. Вовтузіння ж у під‘їзді значно посилилось. 
     —А що стріляти я вмію, так не безрука ж. І в лісах, і в пустелях жила. Та ти й сам знаєш, — продовжувала бабуня, ретельно зачиняючи дверцята будки і роздивляючись по боках, немов шукала щось поряд. — Знаєш, — повторила. — А за Капустин Яр я тобі не розповідала тому, що... — Вона озирнулась на онука і попрохала, вказуючи на уламок якоїсь дошки, колись кинутої тут будівельниками: — А ну, подай-но мені оту дровиняку.
     Рухаючись механічно, неначе отой приземкуватий бевзь, вовтузіння якого чулося за зачиненими дверима, Степан смикнув, прилиплу до руберойду дошку, вирвав її разом з клаптями покрівлі та й протягнув бабці. 
     —Та ні! — кинула та, не відпускаючи двері, з іншого боку яких явно відчувався наростаючий тиск. — Підіпри!
     Степан, скреготнувши зубами, міцно підпер дверцята дошкою і вони з бабцею трохи відійшли від них, спостерігаючи за тим, як ті трохи сіпаються від, поки що обережних, стусанів, з якими приземкуватий мав намір видертись нагору. 
     —Так ось, — за хвилину хрипко мовила бабуня, — за Капустин Яр... Це, онуче, не лише моя таємниця, а й держави колишньої. Але держави вже немає, а ось таємниця... Слухай, ти точно пам’ятаєш, що там прізвище “Лєдовських” було?..
     Степан лише плечима мовчки знизав. 
     —Пам‘ятаєш... — зітхнула баба Дана. — Але... Але – звідки!?! — раптом з таким болем і здивуванням видихнула вона, що хлопець нарешті усвідомив, що поряд з ним знаходиться не якийсь монстр, а жива, рідна і чимось дуже стривожена людина.
     —Що “звідки”? — спитав.
     —Розумієш, — баба поляскала долонею по дошці, що ледь смикалась від важких ударів, — розумієш, ще до польоту Гагаріна... Адже в будь-якій програмі спочатку випробувальні польоти здійснюються. Випробувачами. Саме таким і був Андрій Лєдовських. — Було видно, що говорити бабці дуже важко. — Андрій Васильович... Андрійко... Ми з ним в наступному п‘ятдесят восьмому році одружитися хотіли. Бо кохали одне одного. Дуже кохали... 
     Лазерний П‘ятниця над Гременцем знову на мить скривився і почав розпадатися на окремі жеврини. А крізь них проступили контури людини в космічному скафандрі. “А що це він робить?” — подумав Степан, бо однією рукою космонавт наче ловив якісь камінці, а іншою, із затиснутим у ній інструментом дивного вигляду (“Де я такий бачив?” — майнуло в Степа), начебто вдаряв по ним. Під цим зображенням над південною околицею Гременця розпочали проступати латинські літери. 
     —Дуже кохали... — шепотіла бабуня. — Красивий він був. Красивий і сміливий. Добрий. Відповідальний. “Ось, — каже, —завдання партії та уряду виконаємо, і...” Його корабель у листопаді п‘ятдесят сьомого на орбіту намагалися вивести. Він на неї штатно вийшов, я тоді в ЦУПі опісля університету працювала. І в Капустяному Яру, на космодромі тому , бувала.  Він штатно вийшов... А потім... — Здавалося, що зараз голос бабуні Данути лусне, наче вібруючий від перевантаження сталевий канат. — А потім апарат його просто зник з усіх екранів спостереження. Просто зник... Що з ним сталося? Що??? Ніхто й досі не знає. Але... Але не загиблою є людина, поки тіла її не знайшли, не загиблою! Дочекатися лише треба... Повернення її дочекатися. 
     Удари зсередини горищної будки ставали все оскаженілішими. “Як це він і досі увесь будинок не переполохав?” — десь на окраєчку свідомості спливло у Степана. Латинські літери на небі проявлялися все чіткіше, поступово складуючись у слова. “…therefore, I, using a method of cup tracks...” — вже можна було прочитати на синяво-чорному небозводі. 
     “Тому я, використовуючи метод чашкових слідів,” — переклав Степан і подумав: “Що це за сліди такі чашкові?” 
     —Ось воно як! — раптом почулося поряд і в цьому здивованому й зболілому голосі Степ ледве впізнав голос старої Данути. — Ось воно як, — повторила вона, — Андрію! Ах, Андрійко!.. Як же воно...
     —Що “як”? — повернувся Степан до бабці. 
     —Та закрийся ти! — раптом вибухнула вона і хлопець аж здригнувся. — Закрийся, потворо! Бо взагалі голову знесу, що робити станеш? 
     Удари у двері будки припинились і лише тоді Степ зрозумів, що бабця звертається до приземкуватого монстра. 
     —Нефі-і-ілі-і-і-ме! — знову глухо почулося з-за дверей замість припинених стусанів. 
     Але баба Дана вже не зважувала на цей крик. Як, втім, і увесь, наче вимерлий, під‘їзд дев‘ятиповерхового будинку. 
     —Ти щось запитував? — повернулася бабця до онука. 
     —Та... Сліди оті чашкові... Що це таке? — пробелькотів той, вже насилу згадуючи своє запитання. 
     І раптом його прорвало:
     —Бабуню, бабуню! Тікаємо звідси! Тікаємо!!! Я не розумію, не розумію я, що тут відбувається!.. 
     Але бабуня Данута, здається, вирішила вже не зауважувати й на нього. 
     —Де ж ти, Андрію? Де ж ти? Як би воно знати, як воно до тебе дістатися...
     —Який Андрій? Який до бісів собачих Андрій!?! — сіпнувся усім тілом Степан. — Тікати треба, тікати!!!
     І він випростався на повний зріст, перед тим підхопивши з руберойдового даху стареньку двостволку свого батька. Вчасно намацав, до речі. Бо щось чорне, схоже на гігантського кажана, раптом майнуло повз нього і спробувало огорнути собою бабу Дану, яка стояла впритул до горищної будки. Бабуня лише зойкнула коротко, борсаючись під чимось, схожим на величезні крила, на які перетворилися поли довгого плаща худезного типу з університетської лабораторії. 
     “А цей звідки тут взявся?” — відчуваючи, що не встигає навіть здивуватись, подумав Степан, дозволяючи своєму тілу діяти чисто інстинктивно. 
     І воно, це, нажахане усіма цими подіями, тіло, не побігло світ за очі, не зіщулилось перелякано у нічній імлі, а кинулось просто до бабуні, яку худий, що взявся невідомо звідки, вже завалював на дах. “Думати треба на бігу”, — майнула у Степа згадка про ще денну розмову в їхній квартирі. 
     Товста дошка, яка підпирала дверцята будки, знову затрусилась від міцних ударів. Навіть щось хряснуло, здається. 
     Чи то хряснув приклад рушниці, якою Степан щосили вгатив по спині заплащованого нападника? Але той, здається, смикнувся скоріше від несподіванки, ніж від болю, і рвучко обернув свій капшук до хлопця. Під ним, на невидимому обличчі, по-котячому жовто, зблиснули його очі. Їх було три. 
     —А-а-а-а-а! — врешті решт, виплюснув криком свій жах Лодзинський, перевертаючи двостволку і миттєво, не розмірковуючи, натискуючи на спусковий гачок. 
     Постріл майже злився з виском худого. Тонким-тонким, на межі чутності, таким, що стоматологічними борами болюче просвердлював барабанні перетинки. Степан, випустивши рушницю з рук, обома руками затулив вуха, але виск не зникав, а навпаки підсилювався, лунаючи нечебто зсередини кожної клітинки його власного тіла. І тоді, коли здалося, що це тіло починає розпадатися на окремі, резонуючі, молекули та атоми, жахливий виск був обірваний другим пострілом. 
     Це бабуня Данута, не встаючи з даху, на який була кинута нападником, підхопила випущену Степаном мисливську зброю і, теж не розмірковуючи, використала її за призначенням. 
     Разом з обірваним виском, миттєво припинились і удари в дверцята будки. А худого кинуло в повітря і він, на якусь мить завмерши там і дивним чином не падаючи назад, розпочав уповільнено обертатись навколо горизонтальної осі та й поплив в далину зоряного неба. Неначебто якась непотрібна деталь, викинута з космічного корабля у невагомість всесвіту. Але ж не було її навколо, невагомості! Степан навіть ногою тупнув, перевіряючи наявність земної гравітації. Закон тяжіння працював нормально, згідно з усіма настановами сера Ісаака Ньютона. А чорна плямка тіла, що оберталась навколо своєї осі, повільно зникала в вариві сузір‘їв, нахабно плюючи на всі закони цієї світобудови. 
     —Нефі-і-ілі-і-іме!!! — заревло за припертими дверима і такий важкий удар стусонув їх, що зараз, здавалось, розваляться не вони, а сама будка. Зі значною частиною під‘їзду. А потім все стихло. 
     Усе це відбулось настільки швидко, що останній лазерний напис з серії тих, що з‘являлися невідомо звідки, ще не повністю розчинився в глибині небес. 
     —Т-ти щось про чашкові сліди запитував? — ледь затинаючись, розгублено спитала бабуня, так і не встаючи з даху, наче останній постріл виплеснув з неї останні сили. — З-запитував?
     —Гик! — згідно кивнув Степан.
     —То такі виїмки в каменях, які знаходять в різних частинах світу і які взялись невідь звідки...
     —Гик!
     —Іс-снує г-гіпотеза, що це – такі собі повідомлення, залишені нащадкам їхніми предками...
     —Гик!
     —І якщо на них за певних умов спрямувати випромінювання з вдало підібраною частотою, то можуть з‘явитися якісь голографічні зобра...
     Данута Тимофіївна раптом осіклась, розширеними очима втупившись у бліду пляму Степанового обличчя. Той же у свою чергу наче віддзеркалив усі її рухи. Але гикати у четвертий раз не став. 
     —Сліди на каменях, кажеш? — зчавленим голосом запитав він.
     —Так! — коротке “так” баби Дани одне в одне повторювало нещодавнє “гик” онука. 
     —А метеорити – камені?
     —Так!
     —А лазерне випромінювання певну частоту має?..
     —Степане! — вигукнула бабуня нещодавнім тоном хлопця, врешті решт, схоплюючись на рівні. — Що тут відбувається?
     —Здається, зараз тобі роз‘яснять, — напружено відповів той, киваючи на щось за спиною баби Дани, видиме лише йому одному.
     Та рвучко обернулась, на всяк випадок скидаючи вгору незаряджену рушницю. Втім, чи допомогла б тут ця зброя, було невідомо. 
     Над низенькою горищною будкою сходило матове, гранично розплющене якоюсь невідомою силою, світило. Ось воно, зимно струменіючи примарним світлом, зависло в декількох метрах над дахом і в ньому з‘явилась якась сизувата пляма, що дивним чином нагадувала вхід до таємничої нори. А саме світило нагадувало класичне НЛО невеличкого розміру. 
     Від НЛО віяло холодом і байдужістю.
     З нори тягнуло протягом по-неживому незбагнених часів і по-нелюдські немислимих просторів.
     В небі розгоралось нове зображення: людина в скафандрі з відкинутим лицевим щитком гермошолому стояла навколішки перед дівчиною у широкій сукні, яка дивним чином когось нагадувала Степові, не дивлячись на певну схематичність зеленкувато-прозорого малюнка. Дівчина скошувала трохи вбік збентежені очі, спрямовуючи їх на букет, що протягував їй лазерний космонавт. Втім... Втім, це був не зовсім букет. Бо замість квітів у ньому буяли... зірки. Впіймані людиною у скафандрі за кінчики їхніх орбіт. 
     Під зображенням знову розпочав проступати черговий напис. І в цей раз... Степан аж головою трусонув... І в цей раз не англійською, а звичною, якоюсь теплою, аж хатньою, українською мовою. 
     “Пляшки з листами повними чеканням,
     В провалля моря кида Робінзон
     І струменить з глибин Гольфстрім кохання,
     Їх несучи в дівочий дивний сон...” — прочитав хлопець. 
     І раптом зрозумів, кого ж нагадує йому дівчина на зображенні. Так це ж... Це ж...
     Його здогад підтвердив короткий чи то стогін, чи то схлип, що пролунав у темряві.
     —Андрію! — рвала голос стара Данута. — Андрійку!!! Дочекалась я таки, дочекалась!.. Але, як... Як?!? Виходить, ти теж мене чекаєш, теж...
     НЛО з розверзлим люком-норою мовчазно й безжиттєве висіло над дахом. 
     —Бабуню, — сторожко мовив Степан, відводячи очі від лазерного зображення і трохи скошуючи очі на нерухомий феномен, — бабуню, давай таки зникати звідси. Давай вранці, на свіжу голову, з усім цим розбиратися. Щось мені тут не подобається. Виск отой же, — згадав він передсмертне ультразвукове верещання триокого. — Може, він оцю штуковину викликав, аби... 
     Фраза юнака залишилась не закінченою, бо зненацька в навколишньому просторі щось здригнулось, змістилось, оглушливо луснуло і, болісно дряпаючи шкіру, осипало Степана трісками вибитої двері та потрощеної на декілька частин дошки. Водночас з будки виштрикнулись величезні, неприродно довгі  руки приземкуватого, які, стрімко видовжуючись, умить дістались неясно окресленої постаті бабуні, вирвали з її рук рушницю і без видимих зусиль переламали її навпіл. Наче сірник.
     —Аха-а-а-ти-и-и!!! — усього вивернуло нажаханим криком Степана, а руки, що неначе жили окремо від їхнього власника, вже хапали бабу Дану, стискали її й одночасно притягували до неї неоковирне тіло приземкуватого. 
     —До апарату, до апарату! — наждачно сичав той, волочачи жінку, наче ляльку, убік НЛО. — Не можна свідків, не можна!
     А Степ, не припиняючи свого крику, що на клапті рвав його легені, вже кидався на монстроїдально зігнуту спину і з усіх сил гатив по їй кулачиськом.
     —Відпусти її, відпусти, гаддя!..
     Але з таким же ефектом він міг би звертатися до будки з вибитими дверима. Приземкуватий, здається, лише плечем ледь ворухнув, а Степан відразу відлетів метрів на три, здираючи одяг і шкіру об шорсткий руберойд. 
     —До апарату, до апарату! Живцем будеш, живцем!..
     —Відпусти-и-и!..
     —Степку, Степку, Степа-а-а-ане!... Андрі-і-і-ю!!!
     В горі байдуже висіло НЛО. І згасало чергове зображення. Хлопець, не звертаючи уваги на біль, який краяв обідрану шкіру, лихоманково обмацував дах в пошуках чогось, придатного в якості зброї. Розпачливі вигуки бабуні слабкішали й слабкішали. 
     Раптом Степан намацав в зеленкуватій імлі щось пласке, дивної форми і доволі важкувате, не дивлячись на невеличкі розміри. 
     Ніж! Отой ніж, який вронив приземкуватий, коли Степ не дозволив йому перерізати кабелю. Отой ніж, якого –  і тепер Степан це зрозумів – тримав і космонавт на лазерному зображення, викрешуючи ним щось на камінцях метеоритів. Отой самий ніж, що... Але... Але приземкуватому й постріли впритул не зашкодили, і падіння з даху дев‘ятиповерховки, а тут... Втім, вибору не було. Гарячково схопившись на рівні, Степан у два стрибки опинився біля монстру і, щосили стискаючи рукоять з якимось незручним виступом, заніс зброю над ним.
     —Отримуй, гаддя!
     Рука сковзнула по виступу і майже водночас з широкого, якоїсь лекальної форми, леза ножа майнула спіраль полум‘я – наче штопор такий вогненний – і вп‘ялось в приземкуватого. 
     Той на мить завмер, потім смикнувся всім тілом, відпускаючи свою жертву, і заскреготав, наче сотня незмазаних шестерінок. А потім спалахнув помаранчевим полум‘ям і розпочав розвалюватись на ту ж сотню окремих палаючих шматків, що розсипалися по всьому даху. 
     —Ч-чорт! — вражено видихнув Степан, кидаючись крізь палюче ошмаття до бабуні, яка у своєму пончо великим підстреленим птахом розпласталася на чорній руберойдовій площині.  
     —Ап... пар... парат... Свід... д... ки... — потріскувало ще горюче клаптя, коли хлопець, підхопивши бабуню на руки, переносив її майже під саме НЛО, під яким цього самого клаптя не було майже зовсім. А сама нереально окреслена хмарка, яка тут вважалась, здається, якимсь апаратом, так і не вийшла зі свого морозного механічного збайдужіння. 
     —Бабуню, бабуню, — торсав стару Дануту онук, зовсім забуваючи про всі чудасії цієї оскаженілої ночі. — Ти як, бабуню? Як ти? Все добре буде! Обов’язково добре!
     —Добре? — якось запитально, на межі чутності, прошелестіла Данута Тимофіївна. І майже відразу голос її зміцнішав: — Добре. Обов‘язково буде. 
     Вона ворухнулась і за допомогою Степана, сіла, ще ледь стогнучи і спираючись обома руками в дах.
     —Голова паморочиться, — пожалілась. 
     І зиркнула вгору, де зеленуватою памороззю мерехтіло НЛО – пришелепувате світило цього пришелепуватого світу. 
     —Як воно? — спитала. 
     —Хто? — не зрозумів хлопець.
     —Аномалія оця.
     Степ лише знизав плечима:
     —Аж ніяк. Висить собі й нікого не чіпає. Може й дійсно апарат який, що його отой худий викликав. 
     Баба Дана мовчки дивилась на НЛО і вираз її очей чомусь дуже й дуже не сподобався Степанові. Він посуворішав.
     —Так. Досить. Досить на сьогодні! — і роззирнувся по боках, на дах, вкритий, наче свічками, вогнистим ошматтям. — Ми, бабуню, сьогодні явно опинились не в той час і не в тому місці. 
     Данута Тимофіївна слабко посміхнулась. 
     —Степане, ми приречені зажди знаходитись в тому часі і в тому місці, яке визначено усім нашим попереднім життям. І ще чимось... Тільки я зараз не розумію, чим. Голова паморочиться, — знову пожалілась вона. 
     Степан підхопив її під руки, намагаючись поставити на ноги.
     —Досить! — повторив. — Пішли до офісу, чи що. Завтра розберемось. І з типами цими, і з зображеннями. І з тим, як метеорити можна в якості пляшок з листами використовувати. 
     —Будь-яка зірка – це, можливо, і є чийсь лист, зміст якого нам поки що невідомий...
     —Пішли, пішли...
     —Знаєш, онуче, ти, мабуть, йди. Міліцію чи пожежників з журналістами, чи ще когось там виклич. Все одне, мабуть, пів-міста розбурхали. А я тут посиджу. Почекаю ще трошки.
     —Чого-о-о?!? Досить тобі чекати! Щоб ти оце тут з аномалією цією чогось там чекала? — Степ тицьнув пальцем вгору. — Та нізащо! 
     І він, відпустивши бабуню, знявся на рівні та й закричав, дивлячись просто в нору, яка вела вглиб НЛО:
     —А ну, димій звідси! Пішло, пішло! Пішло звідси, кажу!
     А по тому, схопивши великий уламок дошки, що певний час тому підпирала розбиті двері горищної будки, Степ жбурнув його в хмару “летючої тарілки”. Щосили жбурнув. Уламок, якось уповільнено обертаючись навколо свого центру і тим самим нагадуючи нещодавнє понуре обертання зовсім іншого тіла, долетів до димчастої поверхні і... І зник у ній, наче в щільному тумані. Саме ж НЛО навіть не ворухнулось. 
     —Ось бачиш, — подала знизу голос бабуня, — нешкідливе воно. Його вивчати треба. А мені... Мені лікаря треба, бо... Бо голова паморочиться, — третього разу пожалілась вона. 
     —Нешкідливе!?! — аж задихнувся від обурення Степан, але відразу ж взяв себе в руки. — Нешкідливе... — пирхнув. — Що ми можемо знати про шкідливість або нешкідливість того, про що взагалі нічого не знаємо?..
     —Степане, — зовсім вже слабко перебила його бабуня, — лікаря виклич. Щось мені не теє. І голова... голова... 
     —Бабуню, бабуню, — рвучко схилився хлопець над нею, — тобі що, зовсім погано?
     —Погано, внученьку, погано. Я тут полежу трохи, відпочину, а ти й дійсно до офісу збігай, чи що. Виклич таки лікаря... Бо, здається, перетрусилась я таки трохи, перехвилювалась. 
     “Тут важко не перехвилюватись”, — майнуло в Степа, коли він ще більше схилився над бабою Даною. Обличчя її чімсь невловимим розпочало нагадувати гіпсове обличчя приземкуватого. Біліше тільки. Щоправда, на мить хлопцеві здалося, що очі бабуні зблиснули. Смутно, стривожено і чомусь ледь хитрувато. Але це, мабуть, і дійсно здалося. Не в тому стані бабуня була, аби очима зблискувати. Можливо, відлиск в них від, ще не догорілого, ошмаття майнув, можливо, від зірок далеких, можливо, від чогось іншого. 
     —Йди, йди вже, — кволо торкнулась стара грудей хлопця сухенькою рукою, — а я тут поки що полежу. На зірки падаючі подивлюсь, може ще й бажання загадати встигну. 
     І бабуня Данута опустилась спиною на дах, повертаючи обличчя просто до зоряного неба із завислим у ньому невеличким НЛО. А зорепад вже майже припинився і розгублений П’ятниця чогось чекав, чекав від свого Робінзона. 
     —Я зараз, я швидко, — забелькотів Степан, намагаючись зручніше влаштувати голову бабуні і чомусь панічно боячись зробити навіть один крок убік від неї. — П‘ять хвилин... Я “швидку” викличу. 
     Бабуня здійняла руку, наче в якомусь прощальному жесті, тим самим нагадуючи вже зовсім не приземкуватого, а лазерного П‘ятницю і, таким дивним чином, поєднуючи обох у своїй зболеній особі. А Степ, зненацька схлипнувши і з м‘ясом видираючи себе з цієї ночі, розвернувся й кинувся у беззоряну чорноту дверцят горищної булки. Скотився на дев‘ятий поверх, потім – повз похмуро зачинених дверей квартир – на восьмий і раптом рвучко загальмував. Наче на невидиму у темряві стіну наштрикнувся. Біль шарпонув обідране тіло, а обличчя немов полум‘ям обпекло.
     Дідько його візьми! Його, Степана Юзефовича перемкнутого! Та для чого ж йому до офісу того бігти?!? В нього ж мобілка є. Та сама, яку він як вимкнув в університеті, так і по тому! От вже валух забудькуватий! 
     Степан вихопив з кишені прямокутничок телефону, в дві миті розблокував клавіатуру і... І, майже водночас з його лихоманковими порухами, електроніка виплюснула в тишу сплячого важким сном під‘їзду, нещодавно поставлену Степом, мелодію виклику. “І сниться нам не рокіт космодрому”, — самітно-самітно лунав у під’їзній шахті мотив старої пісні “Землян”. Хлопець різко урвав цю міжзоряну музику, майже втискуючи мобілку до середини вуха. 
     І відразу ж у ній забився вкрай переполошений, перемішаний зі слізьми та болем, голос Рити:
     —Степе, Степане! Нарешті! Я тебе вже з годину видзвонюю. Ти де? Де ти?.. Лихо в нас трапилось, Степчику, лихо!..
     —Що там ще? — запитав хлопець дерев‘яним голосом, відчуваючи, що таким самим стає і його напружене, побите й обідране, тіло. 
     —Степчику, ти лише тримайся там, Степчику... Ти ж сильний, Степчику, сильний, я знаю...
     —Що там?..
     —Баба... Бабуня Данута, Степанчику... Ой!.. Померла вона, Степанчику, померла...
     —Що-о-о!?!
     —Померла, Степанчику! Їдь додому, рідний, додому їдь! Я лише до вас прийшла, як їй погано стало. Вона тому й на дзвінки твої не відповідала. Так я швидку викликала. Але не дочекалась вона лікарів, Степанчику, не дочекалась. Вони й досі тут. Їдь додому рідний, їдь додому!.. А ще наостанок вона наче марила. Казала, щоб я передала тобі, що якщо вже життя таке, що на бігу думати треба, то треба хоч знати заздалегідь, куди воно бігти. Вона, мовляв, тепер знає куди. Про що це вона, Степанчику, про що?!? 
     Але Степан, вже не чуючи згорьованого голосу дівчини, стрибаючи відразу через декілька східців, кидав своє тіло у зворотному від дому й Рити напрямку. В напрямку даху дев‘ятиповерховки. В напрямку неба. 
     Скуйовдженою ракетою він вилетів з горищної будки і вражено завмер на місці. Завмер і голос Рити в мобілці, затиснутій у руці хлопця. На даху нікого не було. І нічого. Ані ошмаття, що нагадувало собою запалені свічки, ані геометричної хмаринки НЛО... Ані бабуні Данути. 
     Лише чорніло притягнуте Степаном з офісу причандалля та в пронизливо ультрамариновому небі, яке вже повністю осипалося зорепадом, смутно-смутно кривилось обличчя П’ятниці і його здійнята п‘ятірня здавалась долонею, здійнятою в прощальному жесті. 
     “І сниться нам не рокіт космодрому”, — знову самітно-самітно заспівала мобілка. І більше жодного звуку не пролунало навколо, в просторі, розчахнутому на мільйони світлових, але поки що сплячих, років. Лише на іншому боці ланцюжка електромагнітних хвиль тамувала свої схлипи Рита, чекаючи відповіді Степана. Чекала, чекала... І ніяк не могла дочекатись.  
     
     травень 2005 р.