***
	
Буде ліс за мене вищати -
Розбивати об небо вилиці:
потойбічно стуляти тріщини,
гіпсувати зламані милиці
продавцям дерев‘яних тілищ.

У корі має бути серце.
Але ні. У корі – мозок:
головний і спинний – разом,
бо дерева живуть за часом,
що зозуля у Господа випросить.

Потаємно шумить крона –
Кров біжить по дозрілому листу:
атмосфері бракує озону,
синя кров – безкиснева зона…
себто власний кінець близько.

Як по спині дощі періщать – 
То душа підставляє спину:
щоби плоті додати легкості,
щоб судоми не корчили кості 
в землі, стоячи, по коліно…


		
      ***
Так ніжно спить. Ти не тривож.
Ліс натомився…
І чудно аж
сповзла йому набік
кудлата шапка
снігових сувоїв.
Усе принишкло…
А зайчата, 
закутавшись у пасма бороди, 
об теплі щоки гріють лапенята.
Бо він же спить -
ти тільки не буди…
Ще не нагрілись ті,
що на морозі
лишають серцем заячі сліди.


			
 			***
Деревам – сивіти рано.
Їм буде дорога за нами -
Тоді, 
	як схопляться рани
тривогою білого вечора -
калинами, яворами
твій спокій відшепчеться.


			****
Воно ще тепле… Капотять
соки його крівлею білою.
То - дерево! Дерево, дерево - 
стукає мертвою гілкою.
Очі – в небо прикуті,
а землю ще гріє долонями…
То – дерево! Дерево, дерево -
з розбитими скронями.


			***

Хто ти? 
що тримаєш небо на плечах.
Чи важко?
Може стомлено ляжеш 
у трави
поруч зі мною…
аритмія власного серця
повідомить,
що я – не-дерево.
Тобі страшно? 
То кора проростає шкірою.
Забивайся змією в каміння,
щоб не стати «тільки» людиною…