І не прийде… 
Ти чуєш – не прийде!
Піди і витеши із білої сосни,
тієї, що посивіла завчасно,
останні спогади великої біди…
такої спраги, і такої втрати.
Як зарубаєш, то спочатку 
Освяти… про всякий час –
на спокій власний.
Із тіла білого розкішного
П‘янкого молодого
трунар змайструє хрест.
Але такий, що будуть
Заздрити тобі…
Що будуть бити в груди
І кричати: «Це моє! Віддай!»
Чи віддаси?..
Продай.
не віддавай даремно –
весну, вразливу ніжність,
що паростками проросли
мов зашпори на тій 
поверхні зашкарублій
що називаєш серцем.
І тоді…
Крізь білий хрест 
проступлять береги 
чужих зізнань і так до одуріння
ти будеш кликати 
ЇЇ - 
довершену руками
НЕ твоїми,
зігріту тілом
НЕ твоїм,
і на поверхні
позавласною душею
озветься Та,
що суджена Тобі.